Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка5/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

АБСУРД ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Наша думка рухається серед презумпцій і понять, які здаються самоочевидними. Вони виглядають лише умовами формулювання проблем, а не самим їх вмістилищем – себто лише мовою висловлювання, а не темою мислення. Виходячи з непроблематизованих очевидностей, думка шукає розв’язання поставлених проблем – і не знаходить виходу, не отримує бажаної відповіді. Це пояснюється не слабкістю думки, а тим, що вона від початку потрапила у пастку. Тобто втрапила в ситуацію, коли проблема поставлена настільки хибно, що її просто неможливо розв’язати. Відбувається щось на кшталт апорій Зенона. Ми спираємося на безумовні, начебто, очевидності – і внаслідок цього Ахілл не може наздогнати черепаху. Треба віддати собі звіт в тому, що це відбувається внаслідок уявлення про нескінченну подільність часу та простору. Тоді ми переходимо від уявлення про континуальність часу-простору до уявлення про їх дискретність – і Ахілл успішно переганяє неквапливу тварину.

В даній розвідці я хочу поставити питання щодо однієї безумовної очевидності сучасного економічного мислення, а саме – невпинного економічного зростання. Від початку модерної доби зростання продуктивності виробництва набуло значення самоочевидної позитивної ознаки існування суспільства. Понад те – стало виглядати головним критерієм його успішності, розвиненості, цивілізованості. Цьому, здається, безглуздо заперечувати. Адже йдеться про потугу, якою володіє суспільство, про його здатність забезпечувати різноманітні потреби і загалом рівень життя. Тут, начебто, «нема про що говорити». Як у приказці: «Ким краще бути – хворим та бідним, чи багатим та здоровим?» Відповідь очевидна, і будь-які сумніви виглядають втратою здорового глузду.

Відтак для всієї економічної думки, так само як для практики модерного господарювання економічне зростання виглядає безумовною цінністю і незаперечним орієнтиром. Воно задає чи не головну з координат, в системі яких рухається наше мислення про світ. Всі суперечності, проблеми, негаразди наявного стану речей розглядаються в смисловому горизонті економічного зростання. Відтак проблемою чи предметом стурбованості може бути лише те, що перешкоджає зростанню, тоді як сам пріоритет економічного росту ніколи не ставиться під сумнів.

Втрати як для економічного мислення, так і для способу існування сучасних суспільств внаслідок цього є доволі відчутними. Передусім, економічна наука втрачає відчутну частку своєї евристичності. Для збереження своєї відкритості (а отже й дослідницького потенціалу) наука просто зобов’язана здійснювати теоретичну рефлексію на власні засади. Це стосується навіть тих із них, у продуктивності чи істинності яких не виникає жодних сумнівів. Мисленнєвий експеримент над підвалинами власної роботи здатен збагатити думку і надати їй нові імпульси для розвитку. Як слушно зауважують В.Базилевич та В.Ільїн: «Вся історія економічної науки свідчить, що розвиток політичної економії в рамках властивих їй парадигм періодично вичерпується, вимагаючи нового змісту і нової форми. Тому сьогодні потрібна не лише економічна теорія в традиційному розумінні, а нові узагальнюючі теоретичні, методологічні підходи до осмислення актуальних економічних проблем, які нестримно збільшуються» [1, c.16]. Тим більше підстав для перегляду усталених очевидностей і координат мислення в нинішній ситуації системної всепланетної кризи, щодо подолання якої й до сьогодні не запропоновано жодних дієвих стратегій.

Було б самовпевнено зазіхати на систематичне висвітлення проблеми. Подальші міркування є радше певним інтелектуальним ескізом, в якому я торкнуся чотирьох взаємопов’язаних аспектів ідеї економічного зростання.

По-перше, це виток ідеї зростання та переваги, яка надається росту продуктивності взагалі.

По-друге, умови редукції всього до благ та на цій основі – проект критики квазіуніверсальності економіки.

По-третє, виявлення перформативної суперечності в ідеї економічного зростання на підставі того, що відбувається саморуйнація людини шляхом економічного зростання.

По-четверте, критика утопій ринку та homo еconomicus, які є невід’ємними величинами економічного зростання.

Розглянемо кожен з цих сюжетів окремо.

Економіка зростання versus економіка відтворення

Історичний прогрес людства цілком очевидно пов’язаний зі зростанням продуктивності людської праці і виробництва. Кожен новий технічний винахід – полум’я, лук та стріли, рибальство, обробка ґрунту тощо – збільшував можливості людини існувати у світі. Разом з тим, факт цього незаперечного поступу не повинен затуляти ту обставину, що всі домодерні, докапіталістичні системи господарювання не містили як чинник своєї самоорганізації максими росту виробництва. Якщо зростання відбувалося, воно мало переважно екстенсивний характер: розширювалася площа оброблених полів, збільшувалась кількість людей, задіяних у ремісництві тощо.

Землеробство, яке складало основу більшості традиційних економік, взагалі доволі консервативний процес, успішність якого залежить переважно не так від технічних новацій, як від досвіду і сумлінності господарювання. Залежність виробничого процесу та його результатів від примх погоди, тісна прив’язка господарчих форм до природних умов, здебільшого натуральний характер господарства, циклічна структура праці, зумовлена сезонами природи – все це не тільки глибоко обмежувало можливості економіки зростання, а й зазвичай унеможливлювали її.

Навіть якщо звернутися до більш динамічної соціальної структури, яка у новий час стала основним топосом економічного зростання – до міста, – то й стосовно нього чинник економічного зростання має вельми невелику дієвість у традиційних суспільствах. Передусім це пов’язано з тим, що стародавнє місто переважно мало не виробничий, а споживчий характер. Це відмічав, зокрема, М. Вебер, коли писав: «Античні міста були завжди набагато більше, ніж середньовічні, споживчими центрами і, навпаки, набагато меншою мірою виробничими» [2, с.108]. Дане твердження необхідно посилити двома заувагами: по-перше, йдеться не про ранньосередньовічне місто (яке взагалі занепадає навіть як центр споживання), а про пізнє середньовіччя – після доби так званих «комунальних революцій» XIII століття (себто про вельми обмежений відтинок історії); по-друге, навіть посилення у пізньосередньовічному місті виробничих функцій не означає переваги принципу інтенсивного розвитку. Цехова форма виробництва та інші його соціально-економічні обмеження робили ідею економічного зростання цілком чужою цій формі господарювання. Соціальна форма праці обмежувала технічний прогрес, а разом з тим – економічне зростання. Знов принагідно процитуємо Вебера: «Особливість рабської праці в промисловій сфері не лише була перешкодою для введення вдосконалених знарядь виробництва, але взагалі перешкоджала тому комбінуванню тісно дотичних одна до одної і суворо обмежених робочих сил, яке якраз і складає сутність специфічно сучасних форм виробництва» [2, с.117].

Не менше значення, ніж об’єктивні умови господарювання, мала вписаність господарювання в певні соціокультурні форми людської життєдіяльності. Для докапіталістичних суспільств взагалі важко казати про економіку у власному сенсі слова. В них господарювання існує у вивищеній над ним системі світоглядно-культурних і соціальних координат, воно не має необхідної автономії і не може розвиватися за логікою власних внутрішніх прагнень – як чисте виробництво. За усієї важливості забезпечення життєздатності та конкретних потреб людини, виробництво підпорядковане важливішим, фундаментальнішим імперативам релігійного чи соціального ґатунку.

Головною цінністю традиційних суспільств є стабільність життя, відтворення його заданих зразків, а не досягнення нових перспектив. Все, що виходить за межі усталеного, визнаного часом, виглядає сумнівним, підозрілим і взагалі порочним. В межах даної загальнокультурної орієнтації економічне зростання не може стати поважною цінністю, яка скеровує людську діяльність. Поширена помилка дослідників історії господарства полягає в тому, що вони – констатуючи факт зростання виробничої потуги на великих відтинках історичного часу – не зважають не те, чи набув економічний ріст значення ціннісного імперативу для суспільства. А без цього економіка ніколи не перетвориться на структуру внутрішньо обумовленого перманентного зростання.

Нехтуючи реальним ціннісним і культурним статусом ідеї розвитку виробництва, економісти часто використовують неявне припущення щодо людської психології, яке полягає у начебто властивому людині прагненні до поліпшення умов свого існування. Ця мовчазна презумпція психологічного ґатунку стає опорою для розгляду господарства у режимі його росту та поступу. Натомість, дослідження доводять психологічну пріоритетність status quo навіть для сучасної людини, свідомість якої загалом підпорядкована ідеї активізму.

Особливо значущими в цьому плані є дослідження економічної поведінки, які були здійснені ще з 70-х років Д. Кангманом (Kahneman) і Твєрським – зрештою за них була отримана Нобелівська премія 2002 року по економіці. «Кангман і Твєрськой довели, що «прибуток» і «збиток» – поняття не лише економічні, але і психологічні. З дослідження створеної ними моделі випливає, що радість з приводу зароблених 10 доларів менше, ніж незадоволення з приводу втрачених 10 доларів. Іншими словами, неможливо компенсувати втрату деякої суми грошей отриманням такої ж суми. Людство схильне прагнути до status quo, що виражається, між іншим, і в тому, що людині властиво засмучуватися від втрат більшою мірою, ніж відчувати задоволення від, здавалося б, рівноцінних набутків» [3].

Отже, ані традиційне суспільство, на яке припадає левова частка історичного існування людства, ані людська психологія не є чинниками, що працюють на користь економічного зростання. Що ж дозволяє з’явитися ідеї невпинного росту виробництва як основи людського існування та розвитку? Якщо ця ідея не є загальником людської культури та психології, її поява та, головне, універсальний вплив пов’язані, вочевидь, з конкретними культурно-історичними чинниками. Якими вони є?

Ідея економічного зростання в основі своїй є не чисто економічною ідеєю. Вона виникає на ґрунті того кардинального перетворення світу й місця людини у ньому, яке відбувається за доби Ренесансу та Реформації і знаменує початок Нового часу – модерну. Дійсність перетворилася на суто природний порядок речей, а людина – на незалежне від цього порядку, універсальне буття. За рахунок ідеї богоподоби ренесансний гуманізм обґрунтував людину як нічим не обмежену здатність свободи і творчості. Відтак весь світ постав лише як матеріал для людської креативності. Людина стала творцем світу.

Протестантизм – передусім у його кальвінівській версії – ще більш посилив цей принцип, надавши його значення критерію богообраності. Успішне творення світу (унаочненням чого стало багатство, власність) підтверджувало шанси спасіння. Людина, виявляючи свої здатності творця, стверджувала себе у своєму сутнісному покликанні. Лише за цієї умови зростання людської продуктивності (аналога творчості) здатне перетворитися на самоціль, виправдану саму по собі.

Відтак економічне зростання є не просто процесом успішного задоволення людських потреб та подолання нужденності. Ним людина стверджується у своїй власній сутності, досягає автентичності існування. Зростання продуктивності вже не потребує питання «навіщо?» Воно самодостатнє і дорівнює сваморозгортанню людської сутності – того, що Маркс називав «людськими сутнісними силами». Однак подібна ситуація самовизначення людини властива лише модерній цивілізації. Відтак ідея економічного зростання не є самоочевидним прагненням людства, а легітимована настільки, наскільки дієвими є модерні засади людського буття.



Редукція всього сущого до благ

Результатом виробничого процесу є певне благо. В сукупності благ виробництво має свій об’єктивований наслідок. Те, чим виробництво є як процес, тим благо є як «застигла» річ. Все розмаїття благ дорівнює умовам людського існування взагалі, а виробництво набуває значення відношення людини до цих умов. Відповідно сама людина редукується до сукупності потреб. Адже будь-яка потреба містить запит на певне благо, продукуючи яке виробництво задовольняє потреби. Так виникає механізм економічного зростання, в основі якого – «людина з потребами», яка здійснює раціональний вибір задля їх задоволення через отримання благ. Залишається додати, що благом стає перетворена людською волею «речовина» (фактичність) природи, і цілісна картина досягнута.

Грунтовності і незаперечності цій картині додає редукція різноякісної дійсності до однорічних, вже суто кількісних величин. Одним з варіантів такої редукції є «формальна раціональність» М. Вебера, яка характеризує модерне суспільство, а другим – «абстрактна праця» Маркса, яка не вимірюється жодними якісними показниками і тому обраховується суто кількісно. Реальність, переведена у формат раціонального обрахунку та обчислення, не може мати іншого режиму – власне, сенсу – існування, аніж самоцільне зростання. Відповідно все стає виробництвом, а економіка – універсальним способом життя.

Однак позірна універсальність економіки зразу виявить свої межі, якщо зважити на вразливість редукції всього до благ. Блага виглядають універсальною категорію лише доти, доки рушійним чинником людини є потреба. Формулою потреби є питання «що я хочу мати?», чим володіти. Однак потребами людина відноситься тільки до умов свого існування – зрештою, до оречевленого світу. Інша, не менш значуща для людини реальність – це дійсність не благ, а значущостей. Їх визначає інше питання: «ким хочу бути?» Поруч зі світом економіки (задоволення потреб шляхом виробництва благ) існує не менш істотний для людини світ досягнення визнання шляхом домагання значущості. І якщо універсальною формою володіння благами є власність, то досягнуте визнання втілюється у владі.

Не буду заглиблюватися в онтологію людину. Позначений тут другий – поруч з економічним – в широкому сенсі політичний вимір людської дійсності не є єдино можливим. Як зазначав Спіноза, протяжність та мислення – це два атрибути субстанції, відомі людині, а їх вірогідно є величезна кількість. Так само людське буття необачно зводити до двох вимірів – економічної реальності благ і політичної реальності значущостей. Однак для нашого міркування, яке має на меті показати квазі-універсальність поняття благ, цілком достатньо виявлення цієї другої універсалії людського існування, яку категоріально визначають значущості, домагання і визнання на противагу благам, потребам і виробництву. Звісно, блага і значущості можуть взаємно конвертуватися, культура містить в собі відповідні механізми. Але ця обставина жодним чином не спростовує нередукованість благ та значущостей одне до одного.

Перформативна суперечність ідеї економічного зростання

Економічне зростання покликане примножити можливості людського існування в найширшому сенсі – від досягнення більшого комфорту до відкриття нових форм життєдіяльності. Максимізація цього прагнення робить весь світ простим додатком до людини. Однак історичний розвиток виробництва має зовсім інший ефект. Він призводить зрештою не до «примноження людини», а до її руйнації. Виникає показовий парадокс: потуга, могутність людської цивілізації на позір зростає, але сама людина «зменшується», її існування стає все більш суперечливим і вразливим.

В умовах техногенної цивілізації економічне зростання спричиняє глибоку екологічну кризу. Розвиток, який мав створювати все більш надійні умови людського існування, насправді унеможливлює самовідтворення людини, радикально підриває її життєздатність. Руйнується як зовнішня, так і внутрішня природа – екологічна криза однаково стосується як зовнішнього природного середовища, так і власної людської тілесності. Успіхи техногенної цивілізації у царині людського здоров’я мають двоїсту природу. З одного боку, поступ медицини дозволяє впоратися з тими недугами, які раніше мали смертельні наслідки. З іншого боку, сучасне медикаментозне лікування саме по собі стало серйозною руйнівною практикою щодо організму. Медицина не стільки виліковує, збільшуючи «масив» здоров’я, скільки підтримує життя у все більш нездоровому тілі. Людська природа все очевидніше стає хворою, недружність перетворилася на нормальний стан.

Небезпеку цього заперечення засад людського існування самоцільним економічним зростанням посилює згубний вплив техногенної цивілізації на структуру людського існування. Промислова революція та подальший розвиток в тому ж річищі спричинили ефект суспільства мас. А людина у форматі мас стає заручником дії тотальних соціальних сил та практик, наочним прикладом чого можу слугувати діяльність мас-медіа. Ми казали, що економічний розвиток зорієнтований на задоволення людських потреб шляхом виробництва все більшої кількості благ. Однак особливістю суспільства мас є фактично імперсональний, суто інспірований характер більшості потреб, що особа сприймає як начебто «свої», власні.

Насправді маємо штучність та інспірованість потреб. Виникає порочне замкнене коло: економіка зростання задовольняє потреби мас, але одночасно механізм масового суспільства продукує в людях нові потреби. Які, своєю чергою, вимагають нового щабля розвитку виробництва. І так до нескінченності. Фактично економіка зростання працює в режимі самозадоволення. Люди в її структурі стають суто допоміжним елементом, маріонетками. Вони не грають самостійної ролі і більше нагадують запрограмовані на певне споживання автомати.

Наведу один красномовний приклад. На початку XIX століття Гете висловив думку, що цивілізація досягла повного задоволення потреб людини. Єдине досягнення, якого б від неї ще хотілося, зазначив він, це сконструювати якийсь прилад, який би автоматично підрізав гніт свічки, коли той вигорає. Звісно, вбачати вище досягнення цивілізації в тому, щоб знімати огарок свічки, виглядає в епоху електрики досить кумедно. Але цей приклад сигналізує нам про сутнісну відмінність автентичних людських потреб і потреб, інспірованих самим світом речей, світом виробництва. Це, зрештою, лише потреби хизування, потреби престижу, які мають мало спільного з тим, чого насправді потребує особа для свого комфортного існування.

Наскільки гострою є проблема у цій царині засвідчує той самий ринок фармацевтики. Можна довго сперечатися про те, які потреби є достатніми, а які надлишкові для людини. Єдиного стандарту тут неможливо вивести, відтак суперечка може тривати нескінченно. Однак коли йдеться про людське здоров’я, тут виникає чіткий критерій: медикаменти і лікування, що підриває життєздатність організму є вочевидь шкідливими, надлишковими. І саме ця фармакологічна надлишковість лягла тяжким тягарем на сучасний світ. Не будемо занурюватися у статистику – негаразди у цій царині відчуваються усіма і є загальновизнаними. Нинішня медицина значною мірою (а в деяких випадках і переважно) зорієнтована не на інтереси пацієнта, а на інтереси фармацевтичної індустрії. Зрозуміло, що для людського здоров’я такого штибу «розвиток» має фатальні наслідки.

Критика утопій ринку та homo еconomicus

Поняття ринку та homo еconomicus, економічної людини, є невід’ємними величинами економічного зростання. Ринок є способом самоорганізації зростаючого виробництва, а економічна людина – його основним агентом.

Тривалий час – передусім у класичній політекономії – ринок сприймався як ефективний, надійний механізм, здатний забезпечити органічний розвиток господарства, а зрештою і суспільства. Однак як реальна економічна історія останньої сотні років, так і сучасна економічна наука поставили дане твердження під сумнів. Виявилося, що спонтанно існуючий ринок не здатен забезпечити ефективність за загальноприйнятим критерієм, який обгрунтував Парето («будь-яка зміна, яка нікому не завдає збитків, а деяким людям приносить користь(за їх власною оцінкою), є поліпшенням», тобто може бути оцінена як ефективна).

Конкурентна ринкова модель з її принципом «невидимої руки» виявила свою уразливість і, зрештою, неспроможність на рівні самоорганізації підтримувати тривалий час свою ефективність. Сам економічний розвиток призводить до того, що сучасна економічна наука визначає як «фіаско ринку». З цього випливає, що для свого ефективного функціонування ринкова конкуренція має забезпечуватися поза ринковими засобами, серед яких державне регулювання, правова нормативність, соціальні перерозподіли благ, штучна протидія деяким спонтанним тенденціям існування ринку тощо. Політика, право, етика, культура, навіть релігія покликані врівноважити негативні наслідки повсякчасної деструкції чисто ринкового механізму економічного розвитку, сприяти відновленню доброякісної і продуктивної конкуренції, яка зорієнтована на обслуговання потреб споживачів. Це означає не самодостатність ідеї ринку, а відтак ставить під знак запитання самоцільний економічний розвиток.

Так само суперечливим виявилося поняття homo еconomicus – себто людини, засновним для якої її власний інтерес (благо) і яка керується раціональним вибором на користь найбільшої користі для себе. Експерименти згаданих вище нобелівських лауреатів 2002 року Д. Кангмана та В. Сміта доводять сумнівність моделі homo еconomicus. Вона не спрацьовує у багатьох ситуаціях людської поведінки. Один з показових прикладів цього демонструє експеримент, що отримав назву «гра в ультиматум» (ultimatum game).

Сутність його полягає в тому, що учаснику експерименту дають певну суму грошей (наприклад, 100 USD). Але висувається умова: він має поділитися частиною цих грошей з іншим учасником. Той має право або прийняти пропозицію, або відмовитися від неї. В останньому випадку грошей не отримає ніхто з учасників.

Модель економічної людини передбачає, що другий учасник мав би погодитись на будь-яку пропозицію – адже навіть один цент, отриманий задарма, краще, ніж нічого. Керуючись тим самим міркуванням перший мав би пропонувати також мінімальну суму, адже тоді його частка була б максимальною. Однак насправді ця логіка не спрацьовує. Виявилося, що другий учасник як правило відмовляється від отримання грошей взагалі, якщо запропонована йому частка менша за третину загальної суми. Ця нераціональна відмова від власного зиску може пояснюватися по-різному. Можна застосувати принаймні три пояснювальні апеляції.

Перша – це поняття справедливості та соціальної справедливості, яке передбачає певний масштаб розподілу благ у спільноті. Перший учасник має на гроші (блага) так само мало прав, як і другий – вони є чиста примха експериментатора («впали з неба»). Відтак обидва мають абстрактно рівні права на це благо, яке віддав у руки першому, а не другому сліпий випадок. Надто мала пропозиція порушує засади суспільної солідарності. Порушує їх навіть не стільки безпосередньо у ситуативній спільноті, яку утворили учасники експерименту, скільки конфліктує з їх уявленням про соціальну солідарність (спільність) взагалі. Тут маємо втручання у ситуацію вибору культури суспільства соціальної рівності.

Друга пояснювальна схема, концептуально пов’язана з першою, апелює до феномену людської гідності. Надто маленька частка, запропонована другому учаснику, може сприйматися ним як вияв неповаги з боку першого. Відтак, відмовляючись від грошей, він таки втрачає певну суму, однак відмовою боронить свою гідність і наказує першого за неповагу. Тут гідність стає цінністю, що переважає суто меркантильний інтерес.

І, нарешті, третя пояснювальна можливість залучає поняття ресентименту, яке у філософський обіг ввів Ніцше у своїй праці «До генеалогії моралі». Буквально це слово, запозичене з французької (ressentiment), означає «злопам’ятство», «злостивість». Це безсила ворожість до більш успішного, сила заздрості і мстивості. У стані ресентименту для людини переважає можливість нанести шкоду іншому («ворогу») над можливістю самому здобути благо. За формулою ресентименту «власне благо полягає у втратах, які зазнав ворог».

Показово, що результати експериментів з грою в ультиматум, відрізняються у різних країнах. Так, країни з розвиненою економіку західного типу демонструють приблизно однаковий рівень прийнятності поділу між учасниками експерименту. Тут єдність демонструють навіть такі культурно різні країни, як США, Японія, Ізраїль. Натомість, у спільнотах, що належать до традиційного суспільства (як от індіанці Амазонки), прийнятна межа поділу знижується майже вдвічі (замість третини суми – близько 15-20%). Цей результат щодо моделі економічної людини є вельми парадоксальним: виявляється, що члени первісних суспільств ближчі до логіки homo еconomicus, аніж представники сучасної цивілізації.

Зі сказаного можна зробити висновок про те, що коли йдеться про зростання економіки як основний показник її існування та успіху, відбувається підміна достеменного покликання економіки на цілком чужий її сутності симулякр. Покликання економіки неможливо осягнути виключно з самої економіки. Спосіб її існування та результати мають бути вписані у ширшу систему соціокультурних координат. Відтак можна припустити, що справжнім критерієм економічної успішності є структурні трансформації виробництва та пов’язані з цим зміни якості життя людей, а не голий фетиш економічного зростання.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка