Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка6/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Список використаної літератури

1. Базилевич В.Д., Ильин В.В. Метафизика экономики. – К.: Знання, 2010. – 925 с.

2. Вебер М. Аграрная история древнего мира. – М.: Канон-Пресс, 2001. – 560 с.

3. Джадан И. «Homo economicus» vs. «Homo reciprocans». – Русский журнал. – 2002. – Режим доступу: www.russ.ru/politics/20021021-dj.html



Юрій Михайлович Осипов,

доктор економічних наук, професор,

президент Академії філософії господарства,

віце-президент Академії гуманітарних наук,

керівник Центру суспільних наук

Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова,

завідувач лабораторії філософії господарства МДУ.

Почесний професор Університету банківської справи

Національного банку України.

Почесний член Українського філософсько-економічного

наукового товариства.

Москва, Російська Федерація.
РОСІЙСЬКИЙ ВИКЛИК РОЗВИТКОВІ РОСІЇ

Анотація. Розвиток російського господарства та соціуму – найважливіше завдання країни, розв’язання якого можна знайти на шляху мобілізаційної консолідації творчих сил у річищі постреформного оновлювального буття.

Ключові слова: Росія, розвиток, постреформізм, неодирижизм, неолібералізм, політика, економіка, держава, ідеологія.

Abstract. Development of the Russian economy and society is the most important task for the country which can be solved in the process of mobilization consolidation of constructive forces in line with post-reformist life.

Keywords: Russia, development, post-gradualism, neo-dirigisme, neo-liberalisme, policy, economy, state.

Констатация

Все еще проходящие в Российской Федерации социо-хозяйственные, они же и политико-экономические, реформы — поначалу вполне революционные, затем собственно реформные, имеют результатом формирование сугубо присвоительно-распределительной, но никак не производительно-«развитиевной», системы финансово-экономического (капиталистического) хозяйства, встроенной в глобальную, контролируемую, направляемую и ориентируемую из-за пределов России цивилизационную (экономическую, политическую, хозяйственную) систему-мир, или же мир-систему, причем встроенную в качестве зависимой и подотчетной, во многом и колониального свойства, подсистемы, что то же самое — суб-цивилизации, суб-государства, суб-хозяйства, суб-экономики. Такое суб-образование способно воспринимать не более чем суб-модернизацию и осуществлять некоторое суб-развитие — в пределах своей зависимости от глобального контекста и на основе предположенной этим контекстом специализации (энерго-сырьевой, полуфабрикатной, вспомогательной), что то же самое — в русле, на основе и в границах глобальной субординации (по месту, роли и состоянию).

Отсюда нежелательность, невозможность и нереализуемость собственного, самостоятельного, перспективного, опосредованного будущим и на будущее нацеленного, вполне новаторского и творческого развития, выходящего за пределы текущих инноваций (ныне более всего заимствуемых извне) и выражающегося в виде непрерывного процесса качественного (генеративного, совершенствовательного, возвышательного) преобразования национального хозяйства и всего странового социума.

В итоге наличие в пореформенной стране тупика неразвития, еще и неустанно подбадриваемого энтропийной тягой к антиразвитию.



Сверхзадача

Вырыв, а не переход или даже прорыв, к развитию, понимаемому не столько как появление в стране чего-то нового, даже и передового, сколько как обретение особого — нацеленного как раз на развитие — состояния социума и хозяйства. Развитие, если иметь в виду не просто развитие, а само-развитие — не как развитиевные плоды, которые можно завезти и извне (что ныне в России по преимуществу и делается), а как почва с семенами, способная произвести развитиевное древо, родящее уже самые что ни на есть собственные развитиевные плоды. Потенция к развитию тут важнее самого по себе развития (как реального обновления); предреальность значимее реальности; возможность фундаментальнее действительности. В стране нет сегодня адекватной основы, лучше бы сказать — субстанции — субстанции развития — ни духовной, ни моральной, ни трудовой, ни интеллектуальной, ни творческой, ни технической, ни экономической, ни управленческой. Тенденция антиразвития сильнее тенденции развития, отчего более всего не развитие, а… неразвитие. Отсюда именно вырыв к развитию, а не что-нибудь иное, ибо стране надо не более и не менее как вырваться из трясины — трясины неразвития, обильно орошаемой антиразвитием. Сначала сброс вериг антиразвития, потом прорыв пелены неразвития, а затем уже только рывок к развитию. Это действительно сверх-задача, ибо в тисках обыкновенности она попросту невыполнима. Тут на повестку дня выходит чрезвычайность, способная родить… чудо, если прямо-таки не сверх-чудо!

Сверхметод

Метод это путь — путь решения задачи. И ежели надо решать сверх-задачу, то и метод должен быть сверх-методом. Вполне и чрезвычайным, не менее экстраординарным, чем бодро осуществленная и до сих упорно проводимая в нынешней Российской Федерации частно-присвоительная реформа, она же и самая настоящая, растянувшаяся уже на два десятилетия, антисоциалистическая революция. Чрезвычайным в плане устремленности, настойчивости, изобретательности, изощренности, действенности, плодоносности. Неодирижизм в единении с неолиберализмом, когда неолиберализм снизу, а неодирижизм сверху, посреди же — субстанция развития со своей реальной зоной реального развития, или же развивающаяся Россия в пространстве устаревающей на глазах и самостоятельно не развивающейся пореформенной России. Одна опричь другой! Мобилизационный сдвиг, обеспеченный консолидацией созидательных сил, их соединением в «огненный» очаг развития и расчисткой для этого очага потребного жизненного пространства.



Политический тренд: постреформизм

Укрощение разрушительных, вредоносных и опаснейших для страны, хозяйства и социума частно-присвоительных реформ — вполне уже и безумных, не дающих практически никакого в конструктивно-продуктивном плане позитивного эффекта, в чем-то уже реформ ради реформ, инерционных реформ, слепых и глухих, а потому и тупых, морально непереносимых, вполне и злодейских. Хватит! Страна по горло сыта противоестественными, тянущими в инфернальный низ и не влекущими в сакральный верх реформами, преследующими и убивающими нормальную, плодотворную и перспективно обусловленную жизнь, и остро нуждается в принципиальном развороте от уже унылого и гнетущего реформизма к ободряюще-созидательному постреформизму, способному, погасив злокачественный реформизм, возжечь огонь доброкачественного жизнетворения.

Постреформизм в данном случае — не прекращение вообще преобразований, а всего лишь радикальное изменение их глобального судьбоносного курса — в чем-то и антиреформное, но не прямолинейно контрреформное, а более всего позитивно коррекционное, что предполагает, помимо обретения здоровой бытийственной нормы, еще и выход на достойное великой страны и ее созидательных поколений историческое творчество — идейное, социальное, культурное, научное, технологическое — прочно и надолго овладевающее интеллектуально-организационной энергией элит и трудо-полезным сочувствием народных масс, а главное — всеобщим, достойным человека и общества, будущим!

Развитие как… сверхразвитие

В нынешнюю эпоху — эпоху неоиндустриализма, нано- и меганауки, высоких, тонких и незримых технологий — развитие вовсе не сводится к безудержному росту материально-технической производительной базы, безграничному возрастанию потребительного богатства и столь же безмерному преумножению предметно-полезного разнообразия текущего жизнеотправления, а, наоборот, восходит к качественному обновлению самого человеческого бытия в целях его перспективного совершенствования и перевода в иное, никогда еще не бывшее, природно-неприродное состояние — фантазийное, сказочное, мифоподобное!

Не умаляя важности решения насущных и даже не очень-то насущных, но все же необходимых для полноценного существования человека и общества производственно-потребительных задач, приходится констатировать, что главное в современном развитии — не развитие как таковое, к которому привыкло человечество и с которым свыклась академическая мысль, не развитие условий бытия человека и общества, а развитие… уже самого по себе бытия, включая даже не бытие человека и общества, что понятно, а и самого человека с его обществом, иными словами — развитие не вширь, а вглубь — человека и общества, а ежели и чего-то вширь, то не так ради самой шири, как ради чаемой глуби.

На повестке новая парадигма развития, провоцируемая и подкрепляемая наплывающей на человека новой парадигмой бытия, включая самого человека и само общество. На очереди не слишком еще известное и понятное, но уже остро ощущаемое парадигмальное обновление всего и вся. Впереди явно эсхатологическое будущее, приближаемое столь же эсхатологическим развитием, как раз тем самым, которое можно при желании посчитать как за развитие в развитии, так и за развитие развития, но с той важнейшей оговоркой, что это уже развитие… как бы в обратную сторону, во внутрь себя, ввернутое в себя развитие, интра-развитие, ну а по новейшей умственной традиции — нео- или даже пост-развитие, может, и мета-развитие, как знать?, но в любом случае — сверх-развитие!



Парадигма сверхразвития как контрпарадигма

Глобальный Запад все уже за всех решил: человека — в чиповея, а общество — в чиповейник! Однако остальной мир, а во многом тоже и западный, этого не хочет, а хочет чего-то совсем другого: не пост-человека вовсе, а иного человека, или ино-человека, как, соответственно, не пост-общества, а иного общества, или ино-общества. Спасение тут не в технике, а в идеях, не в обанкротившемся либерал-гуманизме, а в новой, уже и сверх-над-человеческой, идеологии, освещаемой не вымороченной от собственного всезнайства гуманитарной наукой со все еще подогреваемым ею пустопорожним и античеловеческим атеизмом, а в укорененной среди высшего относительно бренного земного человека ино-мирья Софии, только и могущей сообщить нечто конструктивно-спасительное бытующему на земле все-еще-человеку, не поддавшемуся на ренессансно-просвещенческую провокацию насчет собственного над-природного и вне-сакрального величия и избегшему, в отличие от еврочеловека, модерно-постмодернового пересотворительно-демиургического беснования. Не отрицание человека в ходе его глобального передельческого развития, а утверждение человека в ходе хорошо осознанного им сверхразвития — с софийным обновлением человеческого сознания и всей человеческой натуры, — как раз без «чипов» и без «вейства»!



София

Знание — сила, а ежели оно от Софии — софийное знание — то двойная сила — одновременно конструктивная и спасительная! Софийный человек, он же и под-Софийный — человек меры, разумеется, софийной. Заповеди тут следующие: признание иномирья и высших смыслов; уважение другого, как самого себя; человек в мире-социуме и мир-социум в человеке — взаимодополняемость и взаимоответственность; свободный личный выбор при всеобщей солидарности, вполне и умеренной. Этнос, народ, нация — необходимая, неизбежная и потребная реальность. Отечество, Родина, Пенаты — непререкаемая и неукоснительная ценность, пусть во многом и ирреальная. Благотворная культура, благоносная цивилизация, ответственное государство, всеобщий и всеобъемлющий людской компромисс.



Техника

Техника рядом с человеком, но не в человеке, среди социума, но не в ущерб ему. Покорение техники человеком, а не человека техникой. Техника как управляемый человеком фактор, а не управляющий человеком актор. Оснащенный техникой, но не поглощенный ею человек. Не технический человекобраз, а над-технический человек!



Элита как сверхэлита

Сегодня в России доминирует «либерально-российская», она же и «постмодерново-симуляционная», она же и «профанно-антироссийская», антиэлита, несущая в социум и внедряющая в человека тотальный абсурд — едкий и разлагающий. Противостоящая этой антиэлите антиабсурдная элита в России есть, но она по преимуществу в обороне и в лае. Слово за новой элитой, способной объемно одолеть антиэлиту с ее нарочитым абсурдом в ходе мощного контрнаступления. Отсюда на повестке дня не просто элита, а сверх-элита, выполняющая кажущуюся неисполнимой сверх-задачу: от арьергардной контрабсурдной обороны к авангардному на абсурд натиску! София — в помощь!



Идеология как сверхидеология

Конструктивно-спасительная идеология ныне сверхпотребна! Национальная, созидательная, устремленная в будущее, еще и человеческая, общественная, историческая, мало того — нравственная, трудовая, зовущая к творчеству, в общем — совершенно на сегодня невозможная: текущая практика не просто противоположна такой идеологии, но ей принципиально и вполне угрожающе враждебна. Но делать нечего: без идеологии — новой идеологии! — разворота к сакрально-природо-человеческой норме не совершить, как не осуществить и раз разворота к развитию, не говоря о сверхразвитии. Вот где тупик, так тупик! В слове, в идеях, в общественном сознании. Однако почва национальная насовсем не иссохла, кое-что плодотворное в ней еще есть — от традиции, от повседневности, от обыденности, а потому идеологический разворот еще возможен, но… вкупе с соответствующими делами, которых еще нет или почти нет, но которые все-таки возможны, ибо необходимы.

И опять сверх-, но теперь вот сверх-идеология, ибо к малой идеологии вынужденного народного жизнеотправления нужно добавить большую идеологию сверх-исторических свершений. И опять сверхзадача, ибо ни наука — эта разрушительница всяких идеологий; ни новомировская философия, оправдавшая бесноватый антропоцентризм с коррозионным атеизмом и вызволившая на волю страстных демонов денег, наживы и потребительства, как и развязного сциентизма с беспощадным техницизмом; ни закосневшие в правильных догматах и не владеющие гибкой современностью религии, не считая, разумеется, прозорливого в тяжкой правде своей Иоаннова «Откровения», тут не помогут.

Оттого и София — эта сверхмудрость, она же и предмудрость, она же и мудрость мудрости: вопрошай, человек, внимай и думай, ищи и обретай, если сможешь… София не против, хотя и не… за, ибо ответственно все тут, очень ответственно!



Россия

Что за слово такое — РОССИЯ?! Почему столь значимо — причем таинственно, магически, трансцендентно? А что оно означает — страну, мир, цивилизацию, народонаселение, историю? А может, и самое что ни на есть… ничто, которое, вроде бы ничего не означая, означает-таки какое-то… нечто, как раз то самое, что висит себе в ноосфере и… влечет к себе, да что влечет — притягивает, втягивает, поглощает! Россия, Россия… Россия! Колдовство какое-то! И все идейное — гео-антропо-социоидейное — почему-то и как-то в этом слове отовсюду сходится и из него непонятным образом на весь мир расходится. Не беги, безумец, от «России», а, остановившись и замерев хотя бы на мгновение, всматривайся и вслушивайся в это слово, думай о нем и вместе с ним и… всё вдруг и откроется — все смыслы, все идеи, все значения, ибо Россия это как раз и есть наша родимая София — загадочная, далекая и близкая, закрыто-открытая, уловимо-неуловимая… Идеология России… в России, можно даже сказать — сама Россия и есть идеология, только читать ее надо уметь, да не одним лишь умом, а и сердцем… через посредство, конечно же… Софии!



Правительство

Оно в тягучей и липучей растерянности: не можется, не хочется, даже и противно, а… надо! Строить в стране надо, инвестировать, производить, изобретать, внедрять, инновировать, научно-технологическую сферу держать, образование совершенствовать не по-болонски, идеологию нравственно-созидательную запускать, личный позитивный пример показывать, с народом откровенно говорить, перспективы неустанно разглядывать, на достойное будущее замахиваться… о-о… много чего надо, в том числе и доходы не в пользу одних богатых и ненужного немассового потребления распределять, и с бедностью бороться, и с коррупцией, и кое-кого в тюрьмы сажать — прямо-таки на пожизненное, и кое-чего решительно национализировать… в общем — много чего надо, много при этом работая — умно́, созидательно и по-честному. Фантастика! Чует ли эту своевременно-несвоевременную фантастику российское правительство? Чует, наверное, но… очень и очень не хочется ему к ней подвигаться, оттого и… растерянность — уже прямо-таки субстанциальная. Растерянность управленческая в России, да и перед самой Россией, которая для нынешнего правительства terra incognita, причем опаснейшая. Не правительство тащит Россию к развитию, а Россия гнобит правительство из за неразвития. Очень неприятная для «правителей» кризисно-катастрофная ситуация! И что же? Ежели не эти сделают жизненно потребное для России, так другие сделают, не другие, так… иные, которые уже на подходе. Есть оно — скрытое историческое напряжение, от масс людей и немассовых элит вполне и независимое, а за напряжением этаким непременно следует… разряжение, — уж какое у реальной истории выходит!



Президент как… невозможный сверхпрезидент

Знает ведь всё, но… не решается! Знает, что без саморазвития России никуда, но то ли все еще верит в пресловутую и вполне и живую «глобально-либеральную рыночность», которая-де будучи никакой не рыночностью и, тем более, никакой не либеральной, дарует вдруг России потребное ей развитие; то ли всерьез надеется на «иностранный капитал», только-де и думающий о неоиндустриальном процветании России; то ли совсем не верит в возникшую на его глазах и не без его участия пореформенную Россию, ни на что, кроме грабительского самопожирания, не способную; то ли не может поверить в историческую Россию, как раз вполне способную внезапно перестроиться — прямо на марше, собраться с силами и умами, да и выдать рывок вперед — к новому национальному саморазвитию; то ли никак не может осознать, что развитиевной Россией надо управлять, да не как-нибудь, а властительно, а перед тем совершить дисциплинарную революцию сверху, которая уже давно назрела, вовсю о себе вопиет, энергийно подбадриваемая всенародным постреформенным ожиданием-протестом. Знает, но… медлит… с действием, хотя кое о чем потребном уже заговорил. Вот она — острейшая историческая коллизия: от только что свершившегося реформизма с его тупиком неразвития к постреформизму, но уже с открывающейся с ним возможностью развития.

Порожденная недавним реформизмом административная антисистема застряла в своем собственном системно-антисистемном кризисе, ни одному россиянину и всей России ненужная, а потому на очереди не что иное, как направленное на деятельский позитив административное перестроение, разумеется, по инициативе сверху, то самое перестроение с очищением, которое способно дать эффективное управление страной — вполне и державное, но уже не с обычным президентом во главе, а с необычным — сверх-президентом, реализующим сверх-управление и оперативно решающим стратегическую сверх-задачу.

Искрящийся текущий момент

Еще слышатся из народных глубин зовы к переменам, как и слышатся призывы патриотической элиты к всестороннему развитию страны. Россияне… нет, не верят, конечно, а всего лишь… надеются — без всякой при этом реальной надежды! — на поворот от раздаточно-присвоительного экономического деспотизма к деспотизму развития (иного уже, видно, не дано!). Затянувшаяся на годы «минута молчания» с замершей «фигурой умолчания»! Впереди, кажется, одно лишь повторение пройденного, а хотелось бы необычной новизны — реального политического развития! И все сфокусировано, как испокон века принято на Руси, на первом в государстве лице, которое ныне не государь вовсе, не властитель и не правитель, а не более чем дивный образ… э-э… национального лидера — пока более в возможности, чем в реальности, отчего и повисла в российской атмосфере дилемма: или — или! — а дилемма вообще-то есть выбор из двух вариантов, когда оба… хуже, а вырваться из тенет неразвития непременно надо!

Итак: сверх-намерение, сверх-воля, сверх-усилие, сверх-деяние! Нет, ныне уже не государь, не правитель, не вождь, но… вершитель — вместе с верящим в Отечество народом и поверившей в возвышение Отечества элитой.

Вызвать веру и укрепить уверенность: словом и делом! Это-то сегодня и самое трудное!



Государство
Оно вроде бы есть — большое, многочисленное, протяженное, но его как бы и нет, ибо молчит оно — о главном! и бездействует — тоже в главном! Чиновники есть, их очень много, но они не правят, ибо ими правит… нет, не конституция вовсе, а… коррупция. А ведь в России без государства ничего судьбоносного никогда вообще не происходило и, увы, до сих пор не происходит: ни масштабной стройки, ни замысловатой перестройки, ни неизбежного догоняния Запада с мобилизационной модернизацией, ни умеренного реформирования, ни взрывной революции. Государство в России — более чем государство, это главнейший на российской земле охранитель и делатель — то в роли хладнокровного консерватора, то вдруг в роли темпераментного новатора, мало того — это первый, главный и единственный во всероссийском масштабе европеец, хотя при этом и совершенно российский, вовсе и не европейский. Вот и сейчас в России развернута устроенная властями евро-, она же и глобо-, реформа-революция, и как всегда российско-антироссийская, но зато с совершенно неудовлетворительным с позиции нации и государства результатом — с резкими социальными неравенствами и смертоносными проблемами, без всякой потенции к саморазвитию и самосовершенствованию. На очереди вновь государственная революция, она же и антиреволюция, на этот раз уже про-российская, а ежели не так, то жди невозможных потрясений, от которых на Руси-России сладко почему-то никому не кажется!

Предпринимательство

По большому, чуть ли не по гамбургскому, счету своего полнокровного и полноценного предпринимательства на Руси-России никогда не было, вернее, что-то такое было, но ограниченное, вспомогательное, неразвитое, нетворческое, по преимуществу заимствованное: торговое, «добытчевское» или первопроходское, но никак не научно-технико-индустриальное, в общем — не европейское. Никакой предпринимательской революции в России не свершилось, как это возымело место в той же Европе. Отсюда активные экономически россияне — не предпринимательство в полном смысле слова, а всего лишь «бизнесменство», ежели и какое-то подобие предпринимательства, то в европейской мере совсем нереализованное: торговое, промысловое, сырьевое, легкопромышленное, в общем — не слишком индустриальное, не техническое, не новаторское, хотя на рубеже XIX — XX вв. таковое вроде бы и появилось, но, увы, ненадолго.

Нынешний российский «рыночник» — никакой не предприниматель, тем более не производительный новатор, а всего лишь монетарно-торгово-посреднический делец. Это некий недо-предприниматель, а лучше бы сказать — пере-приниматель (в аспекте снятия денежных доходов). Такого «предпринимателя» совсем не интересует саморазвитие великой страны, ибо он не европеец и не американец, — он лишь вырвавшийся на простор денежно-присвоительного накопления бывший советский «службец» или же бывший антисоветский «криминалец». Разумеется, ростки всамделишного предпринимательства (инициативного, новаторского, плодоносного) в России всегда были и даже есть сегодня, но лишь ростки, так и не смогшие, тем более, не могущие сегодня, разрастись во всероссийское предпринимательское древо — почва и воздух, видно, не те!

Отсюда острейшая потребность в государственной поддержке не присвоительно-распределительного бизнеса, как сегодня, а инновационно-производительного предпринимательства, что должно быть завтра, но при этом и острая нужда в государственном предпринимательстве, эффективно сочетающемся с соответствующим частно-корпоративным предпринимательством: государственно-корпоративный неодирижизм вкупе с корпоративно-государственным неолиберализмом, — вот, собственно, и все!



Экономика и хозяйство

В сегодняшней России есть вполне развитая экономика с ее деньгами, финансами и капиталами, но нет вполне и всесторонне развивающегося хозяйства с его неоиндустриальным и высокотехнологичным трудо-творчеством. В Европе экономика служила и служит, худо-бедно, производительному хозяйству, хотя нынешний самонадеянный финансизм уже немало ему препятствует (современный мировой кризис — кризис прежде всего паразитарного финансизма). В России же экономика с ее эгоистическим финансизмом и кромешной коррупцией работает против не только развитиевного хозяйства, но и вообще против всякого хозяйства, не давая возможности обеспечить нормальное жизнеотправление человека, общества, нации, государства.

В России нет и почти никогда не было ни свободного хозяйства, ни эффективной ради хозяйства свободной экономики. Россия — другой мир, не европейский, и европейским так и не ставший, да уже никогда и не станет — невозможно, ненужно и опасно! И не в «институциях» тут дело, не в «производственных отношениях», а в человеке, который в России вовсе не европеец. Отсюда своеобразие российского развития — оно другое, в другом и по-другому. Хотим мы того или не хотим, но российское развитие не может не быть государственно-общественным — побудительно-дружным, мобилизационно-соборным, вдохновенно-бескорыстным. Дирижистское общеразвитие, долженствующее стать и национальным саморазвитием! Отсюда и постреформизм — как сброс всяких заимствованных извне и дурных по исполнению и результатам реформ, насаждающих глобо-колониальную экономику и приводящих к стагнации, деградации и развалу народного хозяйства. Не заграничные реформы в России потребны, а радикальные внутренние перемены — в политике, экономике, хозяйстве, обществе, государстве, человеке, бытии. Что Западу хорошо, то России — смерть! Не к западной джаз-бандовой какофонии надо российским дирижерам прислушиваться, а к стройному звучанию имперского национального оркестра, демонстрирующего пример именно российского способа бытия — с управителем в центре и общим ладом в окружающем его пространстве!

Неодирижизм и неолиберализм

Неодирижизм — это управление, но по преимуществу через контекст, идеологию и культуру, общественное сознание, как и через поощрение субъектных интенций, что не исключает ни прямых действий, ни регламентаций, ни запретов, ни понуждения. Нео означает, во-первых, новое (не бывшее ранее); во-вторых, с новыми задачами и средствами; в третьих, непременное сопряженное с трудо-творческой свободой (тоже не бывшей ранее). Все дальние и ближние уроки российской истории — в неодирижизм, реально осуществимый, однако, лишь вкупе с неолиберализмом, в котором нео как раз и означает сопряженность с неодирижизмом. Не дирижизм здесь служит либерализму, как на Западе, а либерализм обязан послужить дирижизму. Таково главное условие овладения российской нацией субстанцией развития, а затем и самим национальным саморазвитием!



Россия и саморазвитие

Нынешняя пореформенная Россия не жаждет никакого саморазвития, мало того, она бросила оное в жертву частно-присвоительному обогащению, а вместе с этим и в жертву неразвитию. Это проделала вполне реальная и вполне физическая по бытованию Россия. Но есть и другая Россия — метафизическая, а с этой Россией все обстоит несколько, а может, уже и заметно, иначе: в искареженной аморальным реформизмом стране зарождается и несмотря ни на что поднимает голову, причем вопреки победной на сей момент гадостно-адовой России, новый российский человек, — нет, не евроамериканский предприниматель, порожденный в свое время агрессивно-новаторским Ренессансом и либерально-обновленческой Реформацией, включая и экономико-научно-технологическую революцию, как и не советско-социалистический службист, наспех выкованный неукротимым большевизмом, а свободный в помыслах и жаждущий необычного жизнетворческого действа россиянин — новый россиянин (вовсе не пресловутый «новый русский», а как раз этому более чем гнусному гибриду «советикуса» с «европеоидом» прямая противоположность). И именно этот новый россиянин, еще не очень бытийственно и функционально выраженный, но зато уже метафизически чувствуемый, как раз и стоит за постреформизм и новое развитие, вполне отдавая себе отчет в тягучей невозможности сверхрешения сверхнеобходимой сверхзадачи. Но иного выхода у него и у России нет, и потому чаемый вырыв к развитию должен непременно случиться!



Новая Россия

Ее нет, но она уже есть! Новая Россия мало-помалу сосредоточивается, неуклюже приподнимается и к кое-чему возвышенному и необычному неброско и тяжко готовится.


Габер

Володими Григорович Бодров,

доктор економічних наук, професор,

завідувач кафедри управління

національним господарством

Національної академії державного

управління при Президентові України,

м. Київ

ІНСТИТУЦІЙНА СПРОМОЖНІСТЬ ДЕРЖАВИ ЯК ПІДГРУНТЯ

ЕФЕКТИВНОЇ ПОЛІТИКИ НЕОІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ
Забезпечення інституційної спроможності держави у здійсненні ефективної економічної політики було і залишається складним, відповідальним і завжди актуальним завданням, що знаходиться у полі зору національних урядів, суб’єктів господарювання і суспільства загалом. В останні роки це завдання в усіх країнах значно ускладнилося у зв’язку із затяжним характером та невизначеністю перебігу і наслідків світової фінансово-економічної кризи.

В Україні до того ж має місцепоширення повномасштабної інституційної кризи, наслідками якоїє відчутне зниження дієвості контрольних та регулюючих функцій держави, зосередженість державно-управлінських структур на вирішенні проблем власного становлення та перебудови, перерозподілу на себе бюджетних потоків. Все це призводить до різкого зростання трансакційних витрат споживачів послуг державного управління на оволодіння новими управлінськими процедурами [1]. Зміни господарської взаємодії відбуваються, проте їх якість не набуває очікуваних форм. Інституційні перетворення виявляються не адекватними сподіванням громадян. Досить показовим прикладом є ставлення до довгоочікуваних суспільством Податкового кодексу, Пенсійної реформи.

Глибинні причини невідповідності інституціональних перетворень пріоритетам стратегії модернізаціїі сподіванням громадян значною мірою стануть зрозумілими, якщо у дискусіях про характер і зміст економічної політики вдасться розрізнити, виокремити питання, що стосуються формулювання цілей і завдань, і питання, зв’язані з реальними інтересами і діями основних суб’єктів економічної політики.

Принципова постановка питання про орієнтири економічної стратегії і політики України була зроблена ще при формуванні і започаткування Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» та Посланні Президента до Верховної Ради 2011 року «Модернізація України – наш стратегічний вибір». У зазначених документах ці орієнтири були сформульовані наступним чином: «Реформи будуть спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і зрештою – на підвищення добробуту українських громадян»[2,c.3]. З останньої метою, зв’язана ідея модернізації української економіки як стрижневе завдання практичної політики: «Україна сьогодні потребує якісно нової моделі економіки, в основі якої - висока продуктивність праці та ефективність виробництв, активні інвестиції у впровадження технологічних інновацій, сприятливий діловий клімат для підприємницької діяльності громадян. Пріоритетом має стати гуманізація розвитку, забезпечення нової якості життя людей, створення всіх необхідних умов для максимального розкриття їхнього творчого потенціалу»[3, c.15].

Запекла політична боротьба і дискусії щодо пріоритетів фактично відбуваються сьогодні не навколо декларованих і правильних цілей, а приховані у підспудних мотиваціях, що виражають особливі економічні інтереси відповідних фінансово-промислових груп, які просувають ті чи інші програми. І вони часто розчиняються у деталях, пов’язаних з уявленнями про існуюче і бажане інституціональне середовище, реальні та ідеальні мотиви соціогосподарської діяльності.

Так, сучасний реформізм не тільки в Україні, але й у світі загалом розуміється як постнеоліберальний розворот. В зоні, охопленій глобальною кризою, опинилися 91 країна з 182 країн ООН, по яким є відповідні статистичні дані. Причому з 32 розвинутих країн кризою охоплені 30, аз 26 постсоціалістичних країн в кризовій зоні опинилися 16 країн (попереду всіх – Прибалтика, яку всім раніше завжди наводили як приклад у проведенні ліберальних ринкових реформ). Із 141 країни, що розвиваються, кризою охоплено 45 країн. Загальновизнаною причиною кризи у постсоціалістичних країнах є їхня деіндустріалізація та експортоорієнтована модель розвитку.Здавалося б, що подібна констатація чітко визначає необхідність переходу до моделі збалансованого економічного зростання[4].Натомість, інтереси експортоорієнтованих фінансово-промисло­вих груп завдають алгоритм продовження нарощування низькотехнологічного, сировинного експорту, що не потребує ніяких інноваційних, неоіндустріальних підходів до розвитку відповідних галузей національного господарства і втягує країну у повну залежність від кон’юнктури світових ринків. Ще далі від загальнонаціональних пріоритетів економічного розвитку знаходяться інтереси імпортоорієнтованих фінансово-промислових груп, які відверто паразитують на низько технологічному, дешевому імпорті і стоять на заваді впровадженню стра­те­гії імпортозаміщення, втягують країну у боргову кризу.

Таким чином, проблема стратегічного цілепокладання, справді суспільного, а не приватного, вибору (public choice) набуває особливої ваги у забезпеченні інституціональної спроможності державищодо здійснення ефективної політики модернізації країни, виведення її на траєкторію сталого розвитку. Дотепер соціально-економічна політика в Україні проводиться методом проб і помилок, мавпуванням чужих сценаріїв розвитку, через управління в ручному режимі. Дуже часто, навіть бездоганні програми і концепції суспільно-еконо­міч­них перетворень з самого початку зводяться нанівець саме через те, що здійснюються некомпетентними людьми або тими, хто дотримується невірних, помил­кових підходів і цілей. У зв’язку з цим варто звернутися до економічної теорії інститутів, яка, за влучним виразом Т.Еггертсона, займається пошуками відповіді на вічну загадку, чому одні країни вміють ефективно працювати, використовувати одні і ті ж самі інституції, а інші не вміють?[5, c.10, 339-340].

Стратегічною метою для України на сьогодні паралельно з пошукам самоідентифікації у глобальному просторіє перетворення на потужний суб’єкт світового господарства. «Україна – сильна і амбітна держава. Настав час проявити український характер, довести і собі, і світові, що Україна – це країна-лідер»[3, c.14]. Але що для цього потрібно, крім задіяння традиційних рис національної ментальності – працелюбності, кмітливості, довготерпіння, доброзичливості, всепрощення, широти і щедрості душі і т. п.? Як зробити вітчизняні реформи справді корисним для всього загалу?

Само розуміння модернізації економіки і зміст можливих програм з її здійснення напряму залежать від того, як передбачається змінювати або підтримувати інституційне середовище господарського життя суспільства. І найскладнішим питанням для досягнення згоди у суспільстві стосовно програм модернізації є встановлення раціональних співвідношень між двома групами об’єктивно необхідних заходів: 1) заходів із зміни (або заміни) інституційного середовища та 2) заходів, що слугуватимуть безпосередньому оновленню галузей і сфер економіки, яким забезпечується кінцевий ефект.

У першому випадку мова повинна йти, насамперед, про інституціональне забезпечення установки на співпадіння інтересів особистих, суспільних, корпоративних, олігархічних тощо, «…щоб реформи стали дійсно спільною справою держави, бізнесу, громадянського суспільства потрібні чіткі і якісні, суспільно значущі орієнтири на майбутнє»[3, c.16]. В цьому плані зразкові механізми західної представницької демократії в сучасних умовах все більше виявляють свою дисфункцію. Україна потребує радикального розвороту, пов’язаного з подоланням існуючої структури економіки, нагромаджених диспропорцій господарського розвитку. Всі розмови про подушку безпеки у вигляді нагромадження фінансових ресурсів, кредитів МВФ, боргів перед власним населенням, навіть, якщо вони і витрачаються ефективно – все рівно вочевидь прив’язують українську економіку до ціни низькотехнологічного, сировинного експорту, що суттєво залежить від кон’юнктури світових ринків. Необхідно не намагатися охопити неохоплюване, беручись за проведення паралельно 21 реформи, а зосередитися не реалізації у коротко- і середньостроковій перспективі 3-4 програм загальнонаціонального значення, які б об’єднали суспільство і дали потужний імпульс задекларованій модернізації всього соціогосподарського розвитку. Варто зайнятися створенням модернізаційного ядра економіки у вигляді формування і підтримки хоча б декількох українських інноваційних виробництв,підприємств, брендів світового рівня типу Nokia. Саме цьому мають бути підпорядковані пріоритети активної промислової політики.

Останнім часом керівництво держави, уряд начебто почали визнавати значення промислової політики, відновили діяльність бездумно ліквідованого під час адміністративних перетрясок 2009-2010 рр. Міністерства промислової політики. У 2012 році Кабінетом міністрів України була прийнята програма розвитку внутрішнього ринку, на початку 2013 р. схвалена «Державна програма активізації розвитку економіки на 2013-2014 роки», що передбачає наголос на розвитку реального сектора економіки, започаткування глибоких структурних реформ у базових галузях промислового комплексу[6]. Але все рівно на перше місце ставиться бізнесова модель промислової політики, під якою розуміється перенесення проблем індустріального розвитку винятково у бізнесову сферу, хоча цим безпосередньо повинна займатися держава.

Все це є наслідком панування протягом останніх 20 років доктрини ринкового фундаменталізму з її демонізацією держави, ідеалізацією крупного капіталу як єдино спроможного створювати робочі місця, забезпечувати автономну саморегуляцію і стабільний розвиток. Україна тривалий час була занадто добрим і сумлінним учнем М.Тетчер. Україна, яка у складі СРСР сприяла протягом майже всього минулого сторіччя соціалізації капіталізму, тепер відмовляється від цього свого пріоритету, відмовляється від моделі соціального ринкового господарства, «добробуту для всіх» за Л.Ерхардом. Якщо раніше була неприйнятною рівність, зрівнялівка, то тепер неприйнятною все більше стає нерівність. Але якою має бути прийнятна нерівність – поки що ніхто не знає.

У другому випадку об’єднуюча українське суспільствостратегія модернізації економіки має бути спрямована, насамперед, на подолання тенденції до деіндустріалізації, на формування інституційних алгоритмів і механізмівпроведення нової індустріалізації, оскільки існуюча структура національного господарства за вибору будь-якого вектору інтеграційного розвитку не гарантує суверенітету країни.Тобто, треба зосередитись на вирішенні тих проблем і завдань, які залишилися незавершеними, дісталися у спадок від СРСР. Ідея постіндустріального розвитку рухнула. Б.Обама, Д.Камерон, Ж-М.Барозу, В.В.Путін, лідери Китаю та інші провідні політики Заходу і Сходу фактично оголосили курс на реіндустріалізацію. Глобальна криза ясно показала, якщо індустрія залишає країну, то з нею відходить все – капітали, робоча сила, активи, кадри, кваліфікований менеджмент і т.п. Тоді країні залишається займатися різним сумнівним фінансовим спекуляціями тим більше, якщо ця країна є власником єдиної світової валюти. Не може навіть, здавалося, така потужна країна як США, тривалий час спеціалізуватися лише на випуску вузького сегменту високотехнологічної продукції без наявності розвиненої індустріальної бази.

Дві обставини впливатимуть на суттєві зміни в геополітичній, геоекономічній ситуації у світі найближчим часом: 1) сланцева революція, тобто переворот в галузі базового енергоносія, коли з товару обмеженого і дорогого він перетворюється у товар необмежений і недорогий (руйнація нафтогазової геополітики – питання кількох років); 2) роботизація промисловості, яка знімає демографічну проблему ( зрозуміло, цивілізація, яка оволодіє цими технологіями - це один клас суспільства, а другий клас – всі інші аутсайдери). Тому має бути задіяний економічний примус до нової індустріалізації. Для цього поряд з іншими важливими заходами необхідно серйозно переглянути грошово-кредитну політику Нацбанку України, який у момент сповільнення зростання економіки, її фактичної стагнації не може віднайти ефективних важелів впливу на динаміку відсоткових ставок по кредитах комерційних банків, що сягають 20-25 відсотків. Промислового кредиту в Україні немає, як і не має ринку кредитів загалом. Іноземні кредити залучаються чомусь переважно у галузі, що фінансуються з бюджету. Все це пригнічує, не дає розгорнутися неоіндустріалізації на рівні базових суб’єктів національного господарства.

Країна приречена на індустріалізацію зверху. Ніякий бізнес, навіть великі фінансово-промислові групи,іноземні чи вітчизняні, не візьмуть на себе фінансування неоіндустріалізаціїу 6-8 млрд. дол., передбачених Державною програмою активізації розвитку економіки на 2013-2014 роки[6,c.26,30]. До цього має долучитися держава. У цьому зв’язку постає питання про ступінь і характер участі держави у соціогосподарських процесах, в т.ч. ( стосовно України) питання про можливі і необхідні заходи з боку держави щодо освоєння інноваційної, соціально-орієнтованої моделі економічного розвитку.

Віднайдення розумних рішень у зазначеній царині великою мірою визначається тим, наскільки переконливо можна говорити про настання вже посткризової ситуації, яка б дозволяла відкрити нову сторінку в соціальному проектуванні і реалізації ефективної економічної політики. За будь-яких оцінок сучасного економічного стану України - кризовий, депресивний, посткризовий, - головний висновок з аналізу перебігу і наслідків (поточних і довгострокових) глобальної кризи полягає у принциповому визнанні неможливості повернення до докризової економічної політики. До неї не можна повертатися і тому, що докризова модель навіть в умовах високих цін на вітчизняний низько технологічний експорт і сировину не вирішує завдань структурної перебудови, техніко-технологічного оновлення національного господарства. «Експортоорієнтована сировинна, «староіндустріальна» модель економіки все більше дає збої через нестабільність та фактичне згортання зовнішніх ринків. Водночас, використання можливостей розвитку внутрішнього ринку не повинне консервувати сам характер нині діючої економічної моделі»[7, с.4]

Якою ж може і має бути за таких нестабільних умов інституційний дизайн держави як регулятора, організатора процесів інноваційної модернізації економіки, здійснення давно назрілих і перезрілих структурних зрушень? Відповідаючи на це запитання варто нагадати про одну важливу особливість сучасної глобальної кризи, на якій неодноразово наголошував автор цієї статті у своїх попередніх публікаціях з даної проблематики і яка полягає, насамперед, у кризі раціоналістичного розуміння і тлумачення економічних і соціальних процесів, їх взаємозв’язку з фінансовим потоками. «Глобальна криза чітко продемонструвала прогностичну, регуляторну й економіко-політичну недосконалість й обмеженість традиційного інструментарію запобігання і подолання такого роду явищ у парадигмальних рамках існуючої англо-американської версії економічної теорії…»[8, с.19]. За таких обставин цілком резонно звернути свій погляд у бік інших теоретичних конструктів і моделей соціогосподарського розвитку. У зв’язку з цим особливу увагу привертає до себе явний і цілком очікуваний ренесанс політекономічної парадигми економічної теорії в її постмодерністському, інституціональному оздобленні. Саме такий підхід дозволяє поступово долати лібертаріансько- інтервенціоністську дихотомію при визначенні економічної філософії і політики модернізації.

Лібералізм і державний інтервенціонізм – постійні чинники суспільної свідомості, суспільної ідеології і філософії. Вони постійно змінюють і доповнюють один одного. Сьогодні тільки ледащий не критикує лібералізм. Але що натомість нового запропонувала держава у подоланні глобальної кризи та її проявів в різних національних господарствах у порівнянні з часами Великої депресії? Нічого, окрім можливо, міжнародних стабілізаційних фондів. За таких обставин відбувається певне відродження нового, імпліцитного неолібералізму як реакція на безпорадність існуючого інструментарію державного регулювання, процес зрощення державної бюрократії з бізнесом, що не визнає соціальних обмежень, корупцію і тінізацію господарської діяльності, які набули масштабів цілком реальних загроз національній безпеці. Великі корпоративні структури, середній і малий бізнес змушені вибудовувати свої системи безпеки, автономного функціонування в умовах ринкової невизначеності і у такий спосіб вибивають у держави основні важелі її впливу на перебіг господарських процесів.

Відповідь на подібного роду виклики і ризики лежить у площині суттєвого урізноманітнення, інституціонального оновлення державно-управлінського впливу на ініціювання, стимулювання і подальший перебіг модернізаційних процесів у національній економіці. Державне регулювання соціогосподарського розвитку має бути органічно доповнене (не підмінене) новими системами управління як от мережеві системи, сучасна організація ринкових структур, плановий ринок, транснаціональне корпоративне управління, глобальні регулятори і все це – на основі інформаційних технологій. Очевидно в цьому напрямку варто шукати можливі шляхи подолання глобальної кризи, а не замикатися на вічному протиставленні лібералізму і державного інтервенціонізму.

Інституціональна спроможність та ефективність політики держави у проведенні нової індустріалізації полягає не в безпосередньому господарюванні. Держава та її інститути повинні визначати науково обґрунтовані пріоритети соціогосподарського розвитку, розробляти відповідні стратегії і програми, наймати під ці стратегії і програми ефективних управляючих, займатися мобілізацією внутрішніх і зовнішніх ресурсів, фінансувати на паритетних началах з великим національно-орієнтованим капіталом модернізаційні проекти, контролювати використання бюджетних коштівна їх здійснення та якість отриманих результатів. Лише за таких умов можливий прорив до нової індустріалізації і більш-менш гідної частки світового доходу.


Список використаної літератури

  1. Жаліло Я.А. Теорія та практика формування ефективної економічної стратегії держави: монографія.- К.: НІСД, 2009.- 142 с.

  2. Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держав: Програма економічних реформ на 2010 – 2014 роки / Комітет з економічних реформ при Президентові України. – К.: 2010.- 85 с. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/docs/Programa_reform_­FINAL_1.pdf

  3. Модернізація України – наш стратегічний вибір : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К.: 2011. – 416 с.

  4. Рязанов В.Г. Новые подходы к экономическому росту в постглобальной экономике/Постреформизм на службе России: Материалы Междунар.науч. кон­фе­рен­ции в Московском государственном университете им. М.В.Ломо­но­со­ва, 5-7 декабря 2012 г., Москва.- М.: 2012.- [Электронный ресурс] – Режим доступа : http://www.index21.org.ua/monitoring-novyn/­komentary-­ta-prognozy/163

  5. Эггертсон Т. Экономическое поведение и институты/ Пер. с англ. – М.: Дело, 2001. – 408 с.

  6. Державна програма активізації розвитку економіки України на 2013-2014 роки, схвалена Кабінетом міністрів України 27 лютого 2013 р., Постанова №187 /- К.: 2013. – 30 с. [Електронний ресурс]- Режим доступу: http://eimg.pravda.­com.ua/­files/a/4/a428a25.pdf

  7. Перспективи економіки України в умовах глобальної макроекономічної нестабільності: Аналітична доповідь. – К.:НІСД, 2012. – 44 с.

  8. Бодров В.Г. Политическая экономия институциональных изменений и социализация хозяйственного развития / Європейський вектор економічного розвитку: Збірник наук. праць. - Вип.2[13] 2012. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський університет ім. Альфреда Нобеля, 2012. – 592 с.

Володимир Васильович Ільїн,

доктор філософських наук, професор

кафедри економічної теорії

Київського національного університету ім. Т. Шевченка,

Президент Українського

філософсько-економічного наукового товариства,

дійсний член Академії філософії господарства,

м. Київ.
"СВІТ ГРОШЕЙ" В КУЛЬТУРІ ПІЗНАННЯ:

ВІДКРИТТЯ ТАЄМНИЦІ
Традиційні способи пізнавального відношення до світу створили колосальний масив знання про найбільш сутнісні реалії дійсності. У цьому масиві знання про гроші має широкий спектр уявлень. "Якщо зібрати все, що написано про гроші в різні часи і в різних народів, то перед нами опиниться велетенське полотно людських думок і почуттів, на якому яскраві тони перемішуватимуться з похмурими і на якому, проте, залишаться "білі плями" непізнаного" [5, с. 180]. Це пов'язано в першу чергу з труднощами самого процесу пізнання. Вони постійно виникають, оскільки відбувається нескінченний процес розвитку науки, технічного забезпечення пізнавальних засобів, міняється об'єм інформації. Ця обставина дозволила не лише отримати можливість більш витонченого пізнання світу, але й створило труднощі в сприйнятті світу, репрезентованого сьогодні новою соціокультурною реальністю.

Пізнання суті феномену грошей як феномену цієї реальності припускає використання різних методів пізнання, накопичених філософією: чуттєвого, розумового, рефлексивного, досвідного, суб'єктивного, об'єктивного, раціонального, ірраціонального, логічного, алогічного, аналітичного, синтетичного, формально-логічного, діалектичного і так далі [4, с. 236]. Сенс методологічного плюралізму в тому, щоб отримати нове знання про гроші, про які, як багатьом здається, вже знати нічого й не потрібно, і так дуже давно все відомо. Подібна позиція є наслідком суто емпіричного підходу до пізнання, що виключає трансцендентність. Хоча можливість справжнього пізнання існує саме завдяки наявності трансцендентного, з чиєю допомогою світ виглядає складнішим, але більш цілісним і цікавим.

Гроші як феномен буття людини "вплетені" в історію і логіку пізнавального процесу. Цим і пояснюється наявність різних знань про них. Сама історія розвитку філософської думки свідчить про те, що розуміння суті пізнання, безпосередньо пов'язане з вирішенням питання про пізнаваність світу, сформувало різні підходи до цього питання. Особливе місце посідає позиція, що негативно оцінює можливості пізнання (скептицизм, агностицизм). Ідеться про неможливість достовірного пізнання суті матеріальних систем, закономірностей природи і суспільства. В той самий час можливість пізнання феноменологічної сторони світу, даної у відчуттях або розумі людини, не заперечувалася. При такому підході знання про гроші обмежувалося їх деякими сторонами, залежало від знання про дійсність, в яку були включені гроші. Звідси поверхневість, недостатність, обмеженість сфери їх дії, "замикання" на конкретних областях людського буття. Причому знання ці не носили систематичного характеру, хоча спроби ці здійснювалися постійно [1, с. 171].

Згідно з точкою зору гносеологічного оптимізму, пізнання є відображенням, суб'єктивним образом об'єктивного світу. Тому в ході пізнавальної діяльності людина формує об'єктивно-істинне знання. Проте ця позиція, що стала умонастроєм матеріалізму, прагматизму, позитивізму призводила до звуження можливостей філософського знання, а в соціальних конструктах – до розширення можливостей філософської дії. Прагнення філософської науки до точності (структуралізм) призвело до виявлення неточності на субатомарних рівнях текстуального знання (деконструкция). Останнє поривання "наукової філософії" (так завжди називав себе марксизм) до створення досконалого суспільства, втілення об'єктивної істини пізнання в соціумі, призвело до руйнування самої суспільності (перебудова). Прагнення до об'єктивної істини ставить грандіозні, "космічні" завдання, ігноруючи часткові (такі, наприклад, як проблема феномену грошей). Якщо вони і враховуються, то тільки в якості деякого доповнювального штриха до загального глобального завдання, вирішити яке можна в процесі всезагального гносеологічного аналізу. Природно, гроші при такому підході ставали об'єктом конкретної науки, в першу чергу економічної. Звідси знання про них виявлялося "сухим", "вихолощеним", хоча їх таємниця продовжувала вабити до себе своїми нерозкритими трансцендентними можливостями [1, с. 172].

Насправді пізнання припускає не лише відтворення предмета (в даному випадку грошей) в його власних об'єктивних формах, але й осягнення грошей в тих формах, які вони набувають, бувши включеними у ставлення до людини, її екзистенції, світу її культури й духовності, тобто у формі ціннісно-смислового буття. У цьому плані "гносеологічний оптимізм", в якому панує парадигма "теорії пізнання як теорії відображення", претендуючи на роль загального методу в нескінченному процесі пізнання, виявився неспроможним. Навіть більше того: агностичним, як це не дивно може здатися. Адже акцент лише на відображенні обмежував процес пізнання до вузько-емпіричної діяльності. Якщо великий агностик И. Кант, розмежовуючи сферу чистого і практичного розуму, феноменальний і ноуменальний світ, все ж разом з питанням "що я можу знати"? ставив наступне: "що я повинен робити? ", то "гносеологічні оптимісти", зводячи пізнавальну діяльність до процесів відображення, розділяють ці питання. У результаті пізнання зводиться до механістичного поєднання чуттєвого і раціонального, виявляючись нездатним виявити "метасмисли буття", відношення між "Я" і "Не-Я", що є відношенням "двох світів або двох енергій" (С. Булгаков). У цьому плані гроші втрачали свій сенс, залишаючись емпіричним фактом чуттєво-конкретного, по суті, "недійсного" буття. Виникла необхідність пошуку нових пізнавальних підходів до розкриття світу в його сутнісному змісті.

У міру накопичення знань про людину і її пізнавальні здібності в методології пізнання сталися істотні зміни. Процес цей намітився вже в ХІХ столітті, з виходом на "інтелектуальну арену" концепцій "філософії життя". У другій половині ХХ століття проблема пізнаваності світу трансформувалася в проблему демаркації науки і ненауки. Так, теоретичне знання повинне відповідати строгим логічним законам, а емпіричне – зводиться до безпосередньої досвідної перевірки (верифікуватися). Присутність різних критеріїв для теоретичного і емпіричного знання призводила до їх розриву і протиставлення. Багатовікова полеміка між раціоналізмом і емпіризмом загострилася. У економічній теорії вона вилилася в суперечку "чистої теорії" – економикс, яка спирається на раціоналізм в різних його формах (Л. Мізес, Л. Вальрас, Дж. Хікс, Ж. Дебре та ін.) і економетрики, що виступила за обмеження самостійного значення теоретичних моделей, які потрібні лише для отримання емпіричного знання (М. Фридмен). Другий підхід більшою мірою відповідав основним положенням неопозитивізму.

На відміну від економізму, що виріс на методології неопозитивізму, "філософія грошей" (як і "філософія господарства") не відмовляється від метафізики і пошуку прихованих від спостереження сутностей і сенсів, завдяки чому вона здатна вирішити такі фундаментальні проблеми, як сенс грошей, взаємовідношення мети і засобів, свободи і необхідності, особистого і безособового, рівності і нерівності, скінченого і нескінченного, раціонального та ірраціонального.

Природа грошей така, що їх осягнення за допомогою взаємодії форм чуттєвого і раціонального пізнання буде далеко не повним. Гроші - це енергія, це відображення динаміки життя і самі вони динамічні, вони є сенсом життя і виправданням цього сенсу. Тому, коли ми говоримо про філософський підхід до пізнання грошей і філософський спосіб добування знання про них, то тут ми переконуємося: не лише предмет пізнання формує спосіб пізнання, але й спосіб пізнання формує предмет пізнання. Якщо ми в якості предмета пізнання візьмемо гроші, то ми беремо їх у філософському аспекті, тобто розглядаємо по-філософському і відповідним чином розкриваємо їх сенс. Тут потрібний особливий філософський метод і спосіб пізнання. "Філософія вступає в дію, коли виникає потреба в проникненні углиб реальності, на крайній випадок, в деякому її експлікативному узагальненні. Так чи інакше, але філософ не може задовольнятися ні простим описом реальності, ні її механічним відображенням. Для філософа реальність не просто рухається, але живе, існує, здійснюється. Він розглядає реальність як таку, що має внутрішній резон бути, існувати, жити, тобто мати свій внутрішній сенс буття, існування, життя" [2, с. 37]. Проте цей внутрішній сенс ніяк не розкривається безпосередньо, за допомогою поверхнево-механічної реалізації пізнавальних здібностей. Внутрішні сенси приховані, неявні, затаєні, "поза-безпосередньо-реальнісні", тобто трансцендентні.

В якості вільного мислення філософія може проникнути в метасмисли, або трансцендентність буття. Проте трансцендентність присутня у кожній реальності, і в цьому плані гроші також трансцендентні. Не всі виявлювані смисли слід кваліфікувати як трансцендентні – як вражаючі уяву невідомі граничні засади світу. Покликання філософії - виявити метасмисли і ними оперувати, конструюючи і пояснюючи по-своєму і за своїми законами реальність. Філософія не відкидає інших, простіших смислів, але метасмисли мають для неї первісне значення. Якщо в процесі пізнання мислитель не має метасмислів, немає і філософії. Оскільки нас цікавлять гроші, то у філософському контексті, тобто "в прив'язці" до філософії – філософії грошей, предметом пізнавального інтересу будуть гроші на рівні і з рівня метасмислів. Або ж - метагроші.

Предметом філософії грошей є не взагалі гроші, а гроші, узяті в певному відношенні, - як метагроші, які потрібно ще витягнути із складної господарської реальності. Іншими словами – абстрагувати їх з усього господарського середовища, яке відоме, яке враховується, але яке не потрібне для розкриття грошей як метагрошей. І тут без трансцендентності не обійтися. Та вона й не дає забути про себе. Отже виникає ситуація, про яку Г. Ріккерт говорив: "Ми до предмету пізнання, який є трансцендентним буттям, впізнаваним завдяки необхідності в судженні, принципово інакше ставимося, ніж до трансцендентного буття, якому повинні відповідати наші уявлення. Трансцендентне буття проблематичне, тому що всяке судження поза сумнівом тільки в тій формі, в якій про це буття не висловлюється більше нічого. Трансцендентна належність, навпаки, захищена від всякого сумніву тому, що єдино безперечні судження також implicite його визнають. Трансцендентна належність невіддільна від поняття істини" [3, с. 98].

Невизначеність реальності, знання про неї, процесу пізнання, самого "пізнавального організму" – давно вже загальновизнаний факт. Уникнути невизначеності не можна, її треба визнавати й оперувати нею. Пізнання - не лише "зниження" невизначеності, а й взаємодія з нею, а при нагоді і її "підвищення", в чому й полягає постійне звернення до трансцендентності, яка присутня в реальності. У цьому й полягає спосіб пізнання грошей, включених в трансцендентну реальність, які й самі, в силу своєї нескінченної невизначеності, нею є – як метасмисл. До них потрібно дійти за допомогою філософських роздумів, бо метасмисл не лежить на поверхні, не виявляється безпосередньо, не проникає прямо в пізнавальні механізми. Підхід до метасмислів пропонує одночасне занурення і в складну реальність, і в не менш складний когнітивний процес [2, с. 39]. Тільки в ході такого "занурення" можна щось дізнатися про гроші, розкрити одну з їх численних сторін, що постійно міняються в силу своєї невизначеності. Чим більше таких підходів, тим більше можливостей пізнання грошей, виявлення їх визначеності.

Звідси зрозумілі труднощі визначення грошей, що виникають в процесі пізнання їх в якості об'єкта соціоекономічної реальності. Гроші - не лише для розуму, але і для душі. Буття невловиме для дефініцій, для слів. Слова потрібні, але вони все ж відносні й недостатні. "Які можна знайти слова, щоб дати остаточне визначення грошей? Важливішим є проникнення в "за-слов’я", і активно користуючись словами, можна бачити і упізнати те, що словами особливо і не передати. Трансцендентність не для слів. Між розумом, що пізнає, і трансцендентністю доводиться ставити необхідне слово, але цього мало: потрібно входити у без-словесний, а краще сказати, за-словесний, контакт з трансцендентністю, в якому, можливо, більше вже серця, ніж розуму" [2, с. 40]. Відсутність "дружби" з трансцендентністю ставить мислителя в досить скрутне становище, особливо, якщо ми говоримо про пізнання метасмислів буття, до яких належать і гроші. Трансцендентне пізнання обходиться без дефініцій, зате спирається на багатосмислове сприйняття предмета.

Пізнання - це не заучування, а розуміння, для якого потрібне розмірковування, пов'язане з переживанням – власним і самостійним. Якщо воно відсутнє, то досить важко досягти знання про предмет – гроші. Вони все одно є, вони працюють, роблять свою справу, але, не маючи можливості трансцендентного проникнення, можна виявитися іграшкою в їх руках. І все тому, що людина хоче ясних дефініцій, хоче побачити предмет в усій повноті, вважаючи за краще жити хоча й у обмеженому світі, та зате абсолютно відкритому. Найбільша мудрість суб'єкта, що пізнає, - не наполягати на остаточній ясності і чіткості предмета. Чим більше чоловік стикається з грошима, тим більше його не задовольняють ті їх визначення, що містяться в підручниках, хрестоматійних творах, енциклопедіях, монографіях.

Метасмисл грошей в тому, що вони завжди перебувають у сфері переживань. Спроможність філософської системи в тому, що вона виступає не механістичною схемою, а трансценденцією мислителя, який переживає і представляє її. Філософська цілісність – не поверхнево-механістична, характерна для точних системних рішень, а внутрішня, прихована, глибинна, а головне – відкрита. Це цілісність не механічної системи, а самого життя, яке не підлягає формальній систематизації. Гроші – це невід'ємна частина життя. Як і життя, гроші не замикаються на закінчених "інтелект-спорудах". Тому їх пізнання припускає той філософський підхід, в якому реалізується трансцендентність, мінлива складність, де "неохоплювана широта". Тільки так можна вибрати найбільш правильний шлях у пізнанні глибинної суті грошей.




Список використаної літератури

  1. Ильин В.В. Магия денег. История, философия, жизнь: монография / В.В. Ильин. – К.: УБД НБУ, 2011. – 590 с.

  2. Осипов Ю.М. Философия хозяйства. – М.: Юристъ, 2001. – 624 с.

  3. Риккерт Г. Философия жизни. – К.: Ника-Центр, 1998. – 512 с.

  4. Тутов Л.А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. – М.: Юристъ, 2003. – 312 с.

  5. Шептун А.А. Философия денег // Вопросы философии. – 1999. – № 7. – С. 178-186.


Григорій Фокович Хоружий,

доктор філософських наук, професор, проректор

Університету банківської справи

Національного банку України,

м. Київ

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ

ТА ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ.

В українському суспільстві продовжуються трансформаційні процеси, які відбуваються суперечливо і непослідовно. У цьому контексті актуальною є проблема взаємного впливу розвитку фінансово-економічної сфери та становлення національно-культурної ідентичності, що супроводжується її глибокою кризою. При цьому йдеться про зміну відносин, системи цінностей, життєвих пріоритетів, які б уможливили перехід України на шлях ефективного соціально-економічного розвитку та зміцнення державного суверенітету.

Поняття ідентичності (лат. īdem той самий або те саме) пов’язують з тотожністю, аналогічністю, схожістю предметів, явищ, характеристик людей. Утім, ідентичність виступає перш за все як відношення, а не певна якість. Ідентичність включає цінності, норми та життєві плани людини, її мотиваційну сферу, соціальні контакти тощо. Це означає, що ідентичність як системна категорія впливає на діяльність та поведінку, стратегію індивіда або певної соціальної групи. Основними функціями даного явища часто називають належність індивіда до певної соціальної групи, з якою людина співвідносить свою позицію і в якій шукає підтримку, можливості для самореалізації, формування стійких соціальних взаємозв’язків та взаємодії. У цьому контексті індивід розглядає свою соціальну позицію у сучасному світу, набір соціальних ролей, установок. Водночас ідентичність має суттєве значення для визначення ціннісних орієнтацій, спрямованості та мотивації діяльності людини, у т.ч. фінансово-економічної.

Категорії ідентичності певну увагу приділяли філософи і соціологи, економісти та психологи. Геракліт, наприклад, піддавав сумніву повну ідентичність. Лейбніц стверджував, що дві речі ідентичні, якщо вони не відрізняються у всіх своїх властивостях. Погляди Жан-Жака Руссо використовуються для визначення політичної ідентичності. Свій внесок у розробку даного поняття вніс і Мартін Гайдеггер.



Дюркгайм вважав, що існує подвійна (дуальна) ідентичність, яка охоплює індивідуальне буття, характерні риси, спадковість і особистий досвід, а також суспільне буття, що відповідає цінностям і нормам відповідної соціальної групи. Отже можна говорити про індивідуальну і колективну ідентичність, які взаємодіють між собою, оскільки належність до певної соціальної групи впливає на індивідуальну ідентичність, з якої виростає колективна ідентичність. Слід зазначити, що ідентичність конструюється не тільки самоусвідомленням, а й конфронтацією з певною протилежністю. Ерік Еріксон пов’язував формування особистісної ідентичності з набуттям зрілості. В соціальній психології довгий час ідентичність розглядали як повне співпадіння характеристик і властивостей.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка