Книга Львів 2013 Університет банківської справи Національного банку України



Сторінка9/42
Дата конвертації09.03.2016
Розмір8.62 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42

Список використаної літератури


  1. Гаджієв К.С. Национальная идентичность: концептуальный аспект. http://vphilru/index.nhp.option=com_content&task.

  2. Hans-Peter Frey, Karl Haußer. Identität, 1987.

  3. Keupp, Heiner u.a., "Identitätskonstruktionen. Das Patchwork der Identitäten in der Spätmoderne", Reinbek bei Hamburg 1999, S. 9–12)

  4. George Herbert Mead. Geist, Identität und Gesellschaft,1998.

  5. Rolf Oerter und Leo Montada

  6. Lothar Krappmann (Soziologische Dimension der Identität, 1993.

  7. Wolfgang Welsch: Transkulturalität. Lebensformen nach der Auflösung der Kulturen. In: Information Philosophie. (1992), Heft 2, S. 5–20.

  8. Karl Firsching, Bernd von Hoffmann: Internationales Privatrecht. 5. Auflage. C. H. Beck Verlag, München 1999, ISBN 3-406-42440-6, §5 Rndr.5. (JuS Schriftenreihe, H. 18)

  9. Samuel P. Huntington: Kampf der Kulturen. Die Neugestaltung der Weltpolitik im 21. Jahrhundert. Europa, München 1996, ISBN 3-203-78001-1.

  10. Thomas Meyer: Identitätspolitik. Vom Missbrauch des kulturellen Unterschieds. Suhrkamp, Frankfurt am Main 2002, ISBN 3-518-12272-X.

  11. Hans-Peter Frey (Hg.): Identität. Entwicklungen psychologischer und soziologischer Forschung. Enke, Stuttgart 1987, ISBN 3-432-96401-3.

  12. Aaron J. Gurjewitsch: Das Individuum im europäischen Mittelalter. Verlag C. H. Beck, München 1994, ISBN 3-432-96401-3.

  13. Heiner Keupp et al.: Identitätskonstruktionen. Das Patchwork der Identitäten in der Spätmoderne, Rowohlt, Reinbek bei Hamburg 1999, ISBN 3-499-55634-0.


Олексій Олександрович Другов,

доктор економічних наук, доцент,

заступник директора

Львівського інституту банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України,

м. Львів
СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

ПРОЦЕСУ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ
У світі є багато країн, де процесу інтелектуалізації відводиться більше уваги аніж в Україні. Найближчим та найбільш еталонним прикладом є його розвиток у країнах Європейського Союзу, основним тенденціям інтелектуалізації економіки котрого і було приділено основну увагу в цьому підрозділі.

Суть і завдання розвитку процесу інтелектуалізації економіки ЄС добре відображено у праці Європейської комісії «Поступ у європейський дослідницький простір: наука, технології та інновації» [1]. Тут виділено два основні процеси, що впливають на міжнародну конкуренцію у світі: збільшення структурних диспропорцій в економіці ЄС і поява нових гравців на карті світової економіки (мається на увазі стрімке зростання економік азійських країн – Китаю, Південної Кореї, Сінгапуру). Запорукою забезпечення довгострокової конкурентоспроможності ЄС автори праці вважають створення спільного європейського дослідницького простору. Взаємозв’язок між наукою, технологіями, інноваціями та конкурентоспроможністю економіки відображено на рис. 1.

Домінантою згаданої праці є твердження, що створення єдиного дослідницького простору ЄС зробить набагато привабливішим професію дослідника-науковця і підвищить рівень інвестування в дослідження. Наслідком цього стане створення нової динамічної, стійкої, базованої на ідеях економіки знань європейської економічної системи.

Як бачимо, основною метою діяльності сфер інтелектуалізації економіки країн ЄС є зростання конкурентоспроможності економіки єврозони, а наука та навчання є шляхами до цього.

Рис. 1. Наука, технології та інновації, їх складові


та вплив на конкурентоспроможність економіки

За останні п’ять років Європейська комісія розширила свою участь у секторі вищої освіти за двома напрямами: по-перше, через дослідницьку політику – як один з аспектів Лісабонської стратегії ЄС щодо зростання і збільшення робочих місць, і, по-друге, через підтримку інституційних і структурних реформ у секторі вищої освіти відповідно до міжурядових угод та Болонського процесу. Ці два напрями, точніше їх висока важливість для економіки ЄС, дозволили Європейській комісії більш активно втручатись у сферу європейської вищої освіти. Завдячуючи фінансуванню численних освітніх та наукових програм, її роль для європейських університетів значно зросла.

Метою розвитку науково-дослідної діяльності у світлі Лісабонського процесу є стимулювання економічного зростання та зайнятості шляхом створення єдиного європейського дослідницького простору. У кількісному вираженні витрати країн ЄС на дослідження та розвиток вже у 2010 році мали становити 3% від ВВП. Чого, загалом, досягти не вдалось.

Для реалізації Лісабонської стратегії комісія випустила перше Ком’юніке [2], а потім план дій – «Інвестиції в дослідження» [3]. Ці стратегічні документи визнали вищі навчальні заклади одними з «ключових сторін в європейських дослідженнях». За даними комісії, в європейських університетах працює третина європейських дослідників і вони здійснюють 80% від усіх фундаментальних досліджень в Європі [4]. Цей план реалізації Лісабонської стратегії мав би будуватись шляхом відкритої координації, відповідно до критеріїв та показників і під контролем комісії. Та ще у 2005 році стало зрозуміло, що прогрес на національному рівні – повільний. Наприклад, у сфері освіти, тільки один із п’яти критеріїв встановлених комісією, реально міг бути виконаний до 2010 року.

Фінансування розвитку європейських університетів заплановано було здійснювати за чотирма пріоритетними напрямами:


  • ініціативи у сфері розвитку співробітництва (дев’ять пріоритетних галузей);

  • проектні дослідження (у рамках Європейської дослідницької ради);

  • підтримка дослідників (через фонд Марії Кюрі);

  • удосконалення дослідницької інфраструктури.

Разом з тим комісія затвердила також основні напрями розвитку університетів:

  • узгодження контракту із суспільством;

  • розвиток інституційного управління;

  • удосконалення механізмів фінансування та реформа навчальних програм.

Наголос також зроблено на потребі дотримання автономії університетів та необхідності їх стабільного фінансування. Важливим досягненням слід вважати запровадження єдиної трирівневої схеми підготовки спеціалістів: бакалавр – магістр – доктор наук. Наступним здобутком стала кредитно-модульна система навчання, яка дозволяє чітко вимірювати кількість та якість отриманих студентом у різних країнах знань і продовжувати навчання в інших країнах, тим самим забезпечуючи вільну траєкторію руху студентів у рамках ЄС.

Суть усіх цих перетворень зводиться до необхідності усвідомлення корисності освіти для суспільства, розуміння складної утилітарної залежності між рівнем знань та їх корисністю для індивіда. У цій схемі знання виступає продуктом, а дослідник – виробником. Людина купує знання, які отримуються шляхом освіти, вони підвищують її кваліфікацію, що дозволяє вигідніше продавати свої послуги на ринку праці, максимізувати свої доходи та корисність. А кредити навчання виступають «валютою валют», певною одиницею освіченості та кваліфікації [5].

Дискусійним питанням для Європейської комісії та спільноти залишається питання ролі університетів в освітньому та науковому просторі. З одного боку, саме вони надають класичну вищу освіту та є основними реалізаторами фундаментальних досліджень. Така своєрідна монополія, на думку певних авторів, може негативно впливати на згадані сфери. Тому комісія багато уваги приділяє також і розвиткові неуніверситетських установ, що надають вищу освіту та здійснюють наукові дослідження. Розроблено спеціальні програми щодо їх фінансування.

Потрібно відзначити, що Болонський процес як явище неоднозначно трактують як європейські, так і українські дослідники й практики. Не заперечуючи його позитивних сторін, одночасно чимало хто критикує його за занадто «універсальність підходу». Ідеться про неврахування специфіки розвитку сфер вищої освіти окремих країн Європейського союзу. Тут особливо потрібно відзначити Німеччину, де завжди важливим елементом системи вищої освіти була позауніверситетська освіта (vocational education). Її роль на фоні Болонських нововведень знизилась, що викликало негативну реакцію суспільства [6]. Універсалізація як явище загалом є однією з фундаментальних основ Європейського союзу, який об’єднує багато країн із різними культурними традиціями, відповідно неврахування цієї специфіки є основоположним внутрішнім конфліктом ЄС, який лише знайшов свій черговий прояв при спробі об’єднати системи вищої освіти.

Загалом, дослідники європейської сфери вищої освіти фокусуються на таких основних питаннях:


  • формування ринку університетських послуг і розуміння університетів як квазіринкових організацій, що надають освітні та наукові послуги [7-9];

  • дослідження національних знаннєвих режимів та умов, у яких здійснюють свою діяльність університети [10-14].

Важливу роль у Болонському процесі відіграє процес ієрархізації європейських університетів. Інтегруючи систему вищої освіти ЄС, керівні органи хочуть створити ієрархічну систему, що дозволить чітко нею управляти. На шляху цього є декілька суттєвих проблем.

По-перше, у різних країнах існувала своя ієрархія вищих навчальних закладів, які мали свої специфічні взаємовідносини з органами державної влади. По-друге, існують національні стандарти вищої освіти, що корелюють із питаннями якості, які, незважаючи на кількісні показники оцінки (кредити), не можуть бути всюди однаковими. По-третє, вищі навчальні заклади в різних країнах володіли різним рівнем автономії. По-четверте, через появу масової освіти передача знань уже не є монополією лише університетів, що зобов’язує органи регулювання ЄС враховувати інтереси й інших гравців цього ринку.

Іншою тенденцією, що прослідковується в системі вищої освіти ЄС, є більша комерційна орієнтація. Початково, більше притаманна Сполученим Штатам Америки, вона розвивається й у Європі. Йдеться про співробітництво університетів та бізнесу, що знайшло своє вираження в терміні «академічний капіталізм», тобто про забезпечення наукових та освітніх потреб бізнесу як першочергову мету діяльності університетів. Вважаючи цю теорію вершиною утилітарного сприйняття їх суті, відзначимо, що університети, окрім того, є значними культурними центрами.

Напрями розвитку ринку послуг вищої освіти та науки залежать від специфічних рис сучасної глобальної економіки. Провівши дослідження процесів, що характеризують сучасний етап розвитку світової економіки і прямо пов’язані з процесами інтелектуалізації, можна виділити серед них такі основні. Перш за все, відбувається зміна структури економіки – частка виробництва у ВВП постійно зменшується, а зростає частка підприємств сфери послуг та створення нових знань, продукції, що має характер інтелектуальної власності – тобто сфери нематеріального виробництва. Постійно зростає частка інформаційного сектору. Змінюється структура витрат населення, зростає їхня частка, що спрямовується на відпочинок та високоінтелектуальну продукцію, твори мистецтва, самовдосконалення особистості, навчання, надання різноманітних послуг, і, навпаки, зменшується частка, сплачена за продукцію індустріального виробництва.

По-друге – це дія процесів глобалізації та універсалізації, які спричинили створення фінансово-промислових груп і транснаціональних корпорацій. Банки та інші фінансові установи відіграють роль не обслуговування фінансових потреб бізнесу, а рівноправних учасників або навіть власників виробничих холдингів, що значно розширює сферу їх діяльності та вплив на політичне життя суспільства.

По-третє, відбуваються суттєві зміни у виробничій конкуренції. Фактично пройшов час виробництва однотипної продукції. зараз запорукою успіху на ринку є виробництво продуктів, які в стані задовольнити потреби будь-якого клієнта за рахунок диверсифікації їхніх основних властивостей. Конкурентні переваги на ринку отримує той виробник, який зміг надати типовому продукту якусь нову якість, якої немає у продукції конкурентів. За це він отримує на ринку надприбутки, що пов’язано зі значною асиметрією між корисністю новостворених функцій продукції та ціною, яку за неї сплачують. Здебільшого вона утричі вища, що підтверджується дослідженнями зміни ціни продукції за стадіями її життєвого циклу, який у нових умовах дуже суттєво скоротився. Це пов’язано із прагненнями людини як суб’єкта ринку будь-що отримати новинку, відповідно, вона погоджується заплатити за неї завідомо завищену ціну. Це також є свідченням зниження цінності такого специфічного товару, як гроші. На перше місце виходить не багатство, виражене у грошовій формі, а володіння ексклюзивними цінностями, яких немає в інших індивідів.

По-четверте, має місце нова структуризація суспільства. Зростає кількість людей, зайнятих у сфері нематеріального виробництва, людей творчих професій, росте управлінський персонал, кількість працівників ВНЗ та науковців. Однак зменшується кількість працівників індустріальної галузі.

С. Міхнєєва [15] доволі чітко описує основні ознаки тих змін, які відбуваються у світовій економіці під впливом процесу інтелектуалізації, з якими ми цілком погоджуємось:



  • заміщення праці знаннями, що означає перехід від технічних навичок до інтелектуальних;

  • випереджаючі темпи розвитку нематеріалізованої продукції над матеріалізованою;

  • перехід від технократичної до антропоцентричної організації виробництва та праці (тобто зміна підходів та вимог до функцій працівника від вузькоспеціалізованого до працівника-універсала);

  • демократизація економічних відносин (інтеграція колективу з підприємством);

  • соціалізація праці, в основі чого закладена зміна потреб людини, а саме перенесення в цій сфері пріоритетів із матеріального багатства на інтелектуальне;

  • деструкція засад приватної власності (в основі цього перехід знання в розряд колективної власності, що пов’язано з великою насиченістю інформаційних потоків);

  • новий тип економічної влади, який можна виразити лозунгом «знання – влада», який проявляється в тому, що наявність чи відсутність знань стає лімітуючим фактором технічного та економічного прогресу;

  • формування нових пріоритетів особистості та соціуму, що означає перехід від максимізації матеріального споживання до «якості життя»;

  • проз’юмеризм, який означає перехід від «чистого виробництва» до «процесу», тобто виробничої діяльності, яка розглядається як «різновид відпочинку» [15].

Окрім зазначених особливостей, також варто відмітити дедалі більший рівень розшарування населення і окремих країн за рівнем отримуваних доходів та економічних благ (дати посилання), що також є наслідком різного рівня спеціалізованих і соціальних знань економічних суб’єктів, що частково зумовлено різним рівнем доступу до інформаційних джерел, різним рівнем здатності до обробки інформації та «знаннєвої інфраструктури».

Посилення інтернаціоналізації наукової діяльності. Цей процес включає в себе дві основні складові:

  • міграцію вчених між країнами – створювачами знань;

  • поступове перенесення частини процесів створення технологічних знань з країн – визнаних лідерів цієї сфери у країни, що активно розвиваються.

Щодо міграції. Вона переважно спостерігається в напрямі: менш розвинені країни – країни світові економічні лідери. Безумовним лідером щодо залучення іноземних науковців є Сполучені штати Америки. Причини такого руху зрозумілі та мають соціально-економічний характер. Ще в 2001 році доктор наук у США заробляв понад 90 000 дол. на рік [16]. Донорами в цьому процесі виступали переважно країни Східної Азії та колишнього Радянського Союзу. За статистичними даними, 35% захищених ступенів доктора наук у США у 2003 році були підготовлені громадянами з інших країн. Переважно це громадяни Індії, Китаю, Тайваню та Південної Кореї. Однак потрібно зазначити, що процес «переливання мізків» з країн Азії до США останнім часом суттєво сповільнюється. Спостерігається тенденція до повернення новоявлених докторів наук на батьківщину. Цікавою є також структура цього процесу: 80 індусів залишаються у Штатах, серед китайців таких осіб – 70%. Тоді як громадяни Тайваню та Японії переважно після захисту повертаються на батьківщину. Причинами цього автори дослідження вважають:

  • створені в країнах Південно-Східної Азії програми, які передбачають надання для вчених, що повернулись, спеціальних грантів, квартир, престижної роботи в університетах та дослідницьких інститутах;

  • підвищення рівня економічних та соціокультурних стимулів для науковців, що повертаються;

  • доволі суворі еміграційні вимоги США.

Поступове перенесення частини науково-дослідних програм зі США та європейських краї до Південно-Східної Азії викликане декількома чинниками:

  • різною вартістю праці науковців та інших накладних витрат (в Азії вони нижчі);

  • підвищенням рівня наукового потенціалу азійських країн;

  • бурхливим розвитком у них технологій;

  • діловими інтересами фірм США та Європи на цій території.

Ще однією тенденцією є об’єднання і координація наукових досліджень. Особливо яскраво це можна спостерігати в країнах Європейського співтовариства. Прийнятий у Лісабоні меморандум започаткував курс ЄС на створення економіки знань та науково-орієнтованого суспільства. Орієнтиром до цього було обрано досягнення у країнах єврозони показника відношення рівня витрат на науково-дослідні роботи на рівні 3-х відсотків ВВП. При цьому основною причиною цього стало поступове зниження конкурентоспроможності економіки ЄС відносно економіки США.

Для організаційного забезпечення цього при Європейській комісії було створено Директорат «Сі» – європейська дослідницька зона: економіка знань. Окрім того, значна частина коштів європейської комісії розподіляється між низкою фондів, що сприяють розвиткові галузевих досліджень. Мета цих дій – об’єднання науковців країн ЄС для розв’язання спільних завдань, основним з яких залишається підвищення конкурентоспроможності економіки.

У країнах – світових лідерах із наукових досліджень також спостерігається поступова тенденція до переважання прикладних досліджень над фундаментальними. Ця тенденція викликана поступовою зміною основних джерел фінансування досліджень з коштів державних бюджетів до приватного фінансування. В Європі цей процес іде повільнішими темпами, ніж в інших провідних з позицій наукових розробок країнах світу. Для прикладу, у 2004 році у США 64% наукових розробок фінансувалось за рахунок приватних інвестицій, 67% у Китаї, 75% в Японії та Південній Кореї. В ЄС цей показник становив 55%. Згідно з планом до 2010 року він має зрости до 67%. Приватні інвестори, звичайно, не схильні фінансувати фундаментальні розробки, що поступово зменшує їхню частку [1].

Окрім того, у країнах ЄС та США відбувається процес концентрації наукових розробок у найбільших університетах. При них створюються відповідні бізнес-інкубатори, лабораторії, деколи технополіси, що зближує їх з бізнесом і підвищує ефективність розробок.

Система освіти країн – економічних лідерів також переживає суттєві реформи. Перш за все це стосується філософії навчання. Якщо раніше працівникові цілком достатньо було отримати одну, відповідну його профілю освіту, провчившись відповідний термін у навчальному закладі, тепер культивується ідея пожиттєвого навчання. Це є ще одним наслідком розвитку процесу інтелектуалізації. Постійні швидкі зміни в технологіях, методах роботи, загалом в економіці вимагають від людей постійно отримувати нові знання, що можливо лише шляхом навчання. Це, відповідно, потребує розробки нових видів та методик навчання, які не відволікали би людину від основного місця роботи, та при цьому були достатньо ефективними для засвоєння нових знань. Сюди можна віднести бізнес-курси, дистанційне навчання, бізнес-школи, семінари тощо.

Важливою тенденцією є уніфікація стандартів навчання, які вилились у так званий «Болонський процес». Він здійснюється паралельно з проектом створення єдиного європейського наукового суспільства та має з ним чимало спільного. Суть його відома і полягає в уніфікації підходів та методів здійснення навчального процесу, з метою підвищення мобільності студентів та спрощенням системи оцінки освітнього рівня випускників. Його наслідком має стати система єдиного зразка європейських дипломів, які мають за собою тотожний, однаково високий рівень знань дипломників.



Інтернаціоналізація освіти. Чимало країн, що мають потужну освітню базу, почали здійснювати експорт освіти, тобто залучати до процесу навчання студентів з-за кордону. Прикладами таких країн є США, Великобританія, Франція, Голландія та ін. Країнам, що надають такі освітні послуги, це дуже вигідно. Університети отримують гроші за навчання, студенти витрачають також гроші на проживання та харчування, що стимулює місцеву економіку. Зрештою, закінчивши університет, частина з них залишається працювати, тобто економіка країни отримує готового молодого спеціаліста з високим рівнем знань.

Конкуренція на ринках освіти призвела до необхідності постійного вдосконалення навчального процесу у ВНЗ. Одним з таких напрямів є все більше використання в ньому результатів наукових досліджень. Особливо цінними є дослідження, отримані безпосередньо у ВНЗ. Їхні результати, опубліковані в наукових журналах, підвищують рейтинг навчального закладу, а використання в навчальному процесі – якість навчання. Університетські наукові дослідження поступово стали основою конкурентоспроможності навчального закладу на ринку освітніх послуг. Це стверджує поступову інтеграцію науки та освіти.

І, зрештою, основною тенденцією, яка стосується процесу інтелектуалізації економіки, є швидка інтеграція сфер освіти, науки та інформаційних технологій. Навчальний заклад, що надає освітні послуги, не може бути конкурентоспроможним на ринку, якщо в його навчальному процесі не знаходять відображення останні наукові розробки та не використовуються сучасні інформаційні технології. Здійснення наукових розробок неможливе без високошвидкісних інформаційних систем. Сфера ІТ постійно потребує нових працівників, що готуються системою освіти та наукових досягнень, які з’являються в науці.

Така взаємопов’язаність зумовлює зближення цих рушіїв процесу інтелектуалізації. Відбувається воно в різних формах. Однією з основних із них є інтеграція на базі дослідницьких університетів. Тобто ВНЗ, які мають потужну науково-дослідницьку базу, все необхідне для підготовки майбутніх спеціалістів та ресурси для розробки, упровадження та використання інформаційних систем.



Отже, підсумовуючи результати дослідження, можна визначити такі основні тенденції розвитку інтелектуалізації у високорозвинених країнах:

  • інтенсифікація конкурентної боротьби між ЄС та США у сфері вищої освіти та досліджень, що стимулює їх до активного розвитку, об’єднання інтелектуального потенціалу і поліпшення інвестиційного забезпечення сфер вищої освіти та науки;

  • інтеграція та ієрархізація систем вищої освіти ЄС і США, створення бінарних систем вищої освіти з чітким розподілом – університети та неуніверситети;

  • розвиток теорії із життєвого навчання, яка передбачає не тільки здобуття вищої освіти, а й самоосвіту, стажування, підвищення кваліфікації та інші види навчання;

  • інтеграція науки та вищої освіти, бачення університетів як центрів навчання, досліджень та розвитку культури, що сприяє надання їм більшої незалежності, фінансової автономії та прав.

Список використаної літератури

  1. Towards a European research area : Science, Technology and Innovation. Key figures 2007 // www.ec.europa.eu.

  2. Європейська комісія, формуляр 2002a // www.ec.europa.eu.

  3. Європейська комісія, формуляр 2003b // www.ec.europa.eu.

  4. Європейська комісія, формуляр 2005f // www.ec.europa.eu.

  5. Nyborg P. (2005) The Bologna Process from Berlin to Bergen (June). Contribution to Coimbra Group, EPET Task Force, by the Head of the Bologna Followup Group Secretariat.

  6. Ivar Bleiklie. Organizing higher education in a knowledge society // Higher Education. – 2005. – № 49. – p. 31–59.

  7. Clark B. R. The Higher Education System / B. R. Clark. – Berkley, Los Angeles, London : University of California Press, 1983.

  8. Etzkowitz H. Universities and the Global Knowledge Economy: A Triple Helix of University-Industry-Government Relations / H. Etzkowitz and L. Leydesdorff. – London : Cassell, 1997.

  9. Slaughter S. Academic Capitalism: Politics, Policies and The Entrepreneurial University / S. Slaughter and L. Leslie. – Baltimore : Johns Hopkins University Press, 1997.

  10. Bleiklie I. Changing knowledge regimes – universities in a new research environment / I. Bleiklie and H. Byrkjeflot // Higher Education. – 2002. – № 44 (2–3). – Р. 1–14.

  11. Dill D. D. Emerging Patterns of Social Demand and University Reform: Through a Glass Darkly / D. D. Dill and B. Sporn. – Oxford : IAU Press Pergamon, 1995.

  12. Kogan M. Transforming Higher Education. A Comparative Study / M. Kogan, M. Bauer, I. Bleiklie and M. Henkel. – London and Philadelphia : Jessica Kingsley Publishers, 2000.

  13. Levine A. Higher education as a mature industry // In Defense of American Higher Education / Altbach P. G., Gumport P. J. and Johnstone D. B. – Baltimore : Johns Hopkins University Press, 2001.

  14. Nowotny H. Re-Thinking Science. Knowledge and the Public in an Age of Uncertainty / H. Nowotny, P. Scott and M. Gibbons. – Cambridge : Polity, 2001.

  15. Михнеева С. Г. Интеллектуализация экономики: инновационное производство и человеческий капитал / С. Г. Михнеева // Инновации. – 2003. – № 1. – С. 14–23.

  16. Егоров И. Динамика кадрового потенциала американской науки: нове тенденции / И. Егоров // Проблемы науки. – 2006. – № 6.

Ігор Юрійович Фомичов,

доктор соціологічних наук, професор

Тюменського нафтогазового університету,

дійсний член Академії філософії господарства.

Почесний член Українського філософсько-економічного

наукового товариства. м. Тюмень, Російська Федерація
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка