Книга перша блискавки перед грозою [section]



Сторінка1/25
Дата конвертації06.03.2016
Розмір4.79 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Яром–Долиною…

Станіслав Тельнюк




КНИГА ПЕРША
Блискавки перед грозою

[SECTION]



ЧАСТИНА ПЕРША
І тонула галера із днищем порубаним.
І сміялися хлопці сльозами солодкими,
Бо пірвали кайдани і в хвилі покидали.

І тонула галера із днищем порубаним.


І сміялися хлопці… А сонце на заході
Все тонуло, тонуло у морі червоному…

Тільки чайка тривожна кричала і плакала.


Та сміялися хлопці сльозами солодкими…

Та ще сивіли десь небеса над Вкраїною…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, з якого допитливий чительник довідається про одну вельми важливу і таємну річ, а також познайомиться з деякими обставинами минулих та майбутніх подій

Вісник Григорій Гладкий сидів перед дяком Приказу закордонних справ Афанасієм Мірязьєвим і дивився, як той записує його слова. У слюдяне віконце лилося сліпувате світло; скрипіло, мов немазаний віз, гусяче перо, розбризкуючи в усі боки чорнильні плями. Афанасій Мірязьєв ледь носом не тикався в папір, щоб роздивитися написане ним же…


— Може б, свічку чи каганчик запалити? — запитав, співчуваючи дяковим стражданням, Гладкий.
— Так день же! — показав на вікно Мірязьєв. — Та й свічки зело дорого коштують.
— Ну, хоча б лучину!..
— Нічого, — одвітствував дяк Афанасій, — і так очі не повилазять. Кажи далі…
За вікном гомоніла Москва. Лунали голоси — то сердиті, то веселі, а то й спокійні. Москва, величезне село, не могла жити тихо, сумирно, безкрично, безгаласно. І це навіть під вікнами Приказу закордонних справ, куди не кожному з простих смертних дозволялося не те що заходити, а й близько підходити. Стрільці з бердишами стояли при кожних дверях, а були іце й такі, що пильнували за вікнами. Усе ж може бути! Ану, як якийсь там духовний нащадок Гришки Отреп’єва захоче витягти звідси якусь таємницю про польські чи свейські діла, про султанські чи габсбурзькі заміри, про гішпанські чи ангелянські інтриги на користь чи супроти Російської держави! Витягне такий Гришка—вор державну таємницю та й почне колотити, що він, мовляв, істинний руський государ, а не найясніший Михайло Романов, обраний і помазаний недавно, лиш кільканадцять літ тому, на царство! Ого—го, скільки було таких, що кінчили вік свій на пласі й на колесі, ого—го, скільки таких вештається іще по світу!.. Гомоніла за вікнами Москва, славна столиця славного царства, яке пережило, нарешті, оте грозове лихоліття, що його називано в Росії Смутним врем’ям, оте лихоліття, коли, здавалося вже, Росії, Московщині — кінець! Та ні, слава Богові, не дійшло до кінця! Знов поволі підіймається Московська держава на ноги, знов до неї тягнуться невидимі й видимі ниті з усіх кінців світу…
— Слухайте, — мовив Григорій Гладкий. — Митрополит Йов Борецький казав мені і просив передати великому государеві Михайлові, що в Каневі гетьман Дорошенко зібрав козацьку раду і там усе порішили. А порішили таке на свейського круля не йти. Якщо круль Сигізмунд Ваза хоче воювати, то нехай воює, а їм, козакам, і без війни, мовляв, сутужно. Польський—бо круль та панове сенатори відібрали їм способи прожитку, забороняють на море йти, гроші за службу платять нікчемні, а крім того, надто малий реєстр козаків став. Не хочуть козаки йти на шведів, а, Україну лишати туркам і татарам на поталу…
— «… на поталу», — записав Афанасій Мірязьєв останні слова. Підвів очі на Григорія Гладкого. Вісник з Києва був довгий і худющий, як драбина, вигляд його зовсім не відповідав прізвищу, але, може, так воно й краще — людям, що знаються на світових таємницях, треба взагалі мати прізвища, які не одкривають, а затуляють їхнє єство. — І оце — все?
— Кажу далі… А не хоче Михайло Дорошенко з козаками йти з України тому, що гетьман отримав із Царгорода таємну вість, дуже тривожну для православного люду на Україні і в Росії і взагалі для християнського світу. У Царгороді надумали воювати з Персією, але сил своїх для війни їм уже не стачає. Великий візир Устреб—паша надумав змусити до участі в цій війні кримського хана Магомета. Магомет—Герай воювати не хоче далеко від кримської землі — се раз; під турецькими знаменами — се два; як би там війна не скінчилася, а Крим ще далі вгрузне у османські пута, а хан і його брат Шагін—Герай сього не хочуть.
«Теж інтересно ще й вельми важливо для государя», — подумав Мірязьєв, але вголос нічого не сказав, бо знав, що до головної новини Григорій Гладкий усе ще не дійшов. Зрештою, про те, що Стамбул мав намір втягти Бахчисарай у війну проти Персії, дяк Афанасій Мірязьєв знав і з інших донесень, які сходилися в цю темну, вологу кімнату.
— Далі, — вголос промовив дяк, уважно роздивляючись перо, яке занадто дряпало і розкидало по паперу клякси.
— Кажу далі… Кримці придумали, як відкараскатися від перської війни. На таємну нараду до Царгорода приїхав сам Магомет—Герай і виступив перед диваном Баба—Алі, — мовляв, Кримському ханству треба боронитися від невірних, треба будувати разом з турками фортеці…
— Де? — підняв голову Мірязьєв, укотре продеренчавши своїм кульгавим пером на папері.
— На Україні. На нижнім Дніпрі дві фортеці — одна проти одної. Там ще Сулейман Пишний намагався дещо побудувати, та так і не закінчив… А ще — на кордонах Брацлавщини, на Чичаклії та на Бузі.
— Навіщо це Магомету й Шагіну? Вони ж з козаками, здається, в дружбі? — ніби байдуже спитав дяк.
— Тут багато може бути причин. По—перше, добра батура, як кажуть на Україні, не завадить нікому. По—друге, будуватимуть усі батури не татари, а турки. Татари тільки допомагатимуть. Намісник Кафи обіцявся, як казав Магомет, прислати людей для земляних робіт. А то все буде на плечах воєвод Мунтянського і Молдавського, а основна вага впаде на стамбульців.
— Хитруни, — похитав головою дяк Афанасій; знову перевірив своє неслухняне перо, поклав його на стіл і вшпилився малими гострими оченятами борсука в Григорія Гладкого. — Хитруни…
Ясно було обом Магомет і Шагін, нав’язавши Стамбулові будівництво нових фортець на прикордонні польської корони, відмовилися від участі в перській війні… Але ж Стамбул?! Невже там сидять такі йолопи, як за часів Мустафи—недоумка? Ну, Амурат — нинішній султан — ще дитина, але ж правлять державою розумні люди! Невже великий візир та його диван не розуміють, що, починаючи будувати фортеці в північному Причорномор’ї, вони підривають мирний договір з поляками?.. Ха! Але ж Польщі ніколи буде звертати увагу на підступи Османської імперії на південних рубежах, бо Річ Посполита загрузла у своїх прибалтійських інтригах — та й, здається, так угрузла у своїх стосунках зі шведами, що в Москві вже кажуть «Ляський віз застряв у свейському багні».
— Оце, мабуть, і є те найголовніше, що ти мені мав сказати? — запитав Мірязьєв у Гладкого.
— Найголовніше — те, що сказав митрополит Йов, — відповів Гладкий. — В тому, що вирішили козаки в Каневі, є й думка Йова. А точніше те, що подумав Йов, сказали козаки…
— Ми зараз на свейську землю йти не збираємося. Іван Васильович Грозний уже йшов. У нас нині сили нема.
— Якби митрополит Йов думав про таке, то він би й козаків на те спрямував. Але ж він знає, що у вас сили немає, і тому козаки підуть в іншому напрямку… Вони мають за що стояти й у себе…
— Еге ж, еге ж… — меланхолійно підтвердив дяк, напружено думаючи над іншим хто той агент Йова Борецького, що сидить на засіданнях дивану Османської імперії й передає на Україну найтаємніші дані?! Адже поки що жодному агентові Москви та й інших держав не вдалося проникнути на засідання дивану! Але якщо цей чоловік буває присутнім там, то він може якесь і своє слово вкинути — і тим подіяти на політику Османської імперії? Адже знайшов він, певне, якісь найпереконливіші слова, якими зачарував і весь диван, і великого візира Устреба, — і ті, замість збирати всі сили в один кулак і йти на Персію, вирішили віддати половину своїх сил на будування фортець під носом у козаків!
— Та так же ж… — погодився й Гладкий, споглядаючи за дяком Афанасієм.
Якби дяк Мірязьєв і запитав у Гладкого, хто той агент Йова в турецькому дивані, то Григорій нічого не зміг би відповісти, бо не знав. Навіть Йов Борецький не знав і гетьман Дорошенко не відав…
Був тільки один втаємничений чоловік. Це — Петро Скрипник. Але ж про те, що відомо йому, не знає й не відає навіть його дружина пані Марія — ота характерниця й майже відьма, що вміє людські думи прочитувати на відстані! Уміє, а, бач, те, що має її чоловік, теж не вгадає…
Та, власне, Гладкий знав Скрипника, але про те, що цей чоловік причетний до стамбульських таємниць, він не міг і подумати.
Гладкий не сказав Мірязьєву й про те, що в Стамбулі готують шістдесят великих і чотириста менших галер, аби перевозити робітників та будівельні машини для спорудження фортець. І що весь цей флот рушить на північ навесні, як тільки потепліє, щоб потім же ж, не зупиняючись, піти ріками на північ. Не сказав він і того, що всі ці галери будуть супроводжувати військові судна, щоб не дати козакам зірвати таку важливу справу. Не сказав Гладкий і про те, що ведуться роботи на Дунаї — там теж будуються нові галери, набираються робітники для допомоги там, що прибудуть зі Стамбула. В Молдавії та Мунтенії мають намір зігнати десятки сіл і перегнати на Україну для земляних робіт…
Була зима, за вікнами рипів сніг, уже йшов четвертий місяць нового, 7135 року від сотворіння світу.[1]
Гладкий іще не знав, що саме в той день, коли зін вів розмову з Мірязьєвим, диван Османської імперії обговорив усі деталі будівництва фортець, що мало розпочатися через три місяці. Диван вирішив надіслати ханові й калзі на знак султанської ласки дорогі каптани й шаблі. Про останнє пронюхали французькі та венеціанські вивідачі — їхні агенти були серед обслуги, яка працювала при султанських коморах. Голландський агент довідався від своїх людей у топ—хані, що виготовляється велика кількість фортечних гармат, але він не пов’язав це з будівництвом галер. Він думав, що турки мають намір, розгромивши Персію, набудувати фортець там — і ото ж для того й оті, мовляв, гармати!..
Мірязьєв знову заскрипів своїм пером, знову розбризкалілся у всі боки маленькі й великі чорнильні крапки і крапельки. Він дописав під своїм донесенням звичні йому слова, що учинено цей папір одинадцятого січня такого—то року в присутності вісника Григорія Гладкого, який за свої слова поручився цілуванням хреста…

Того ж таки дня в Переяславі відбувалася «повна рада». Козаки вирішили звернутися до короля Сигізмунда й до королевича Владислава з листом.


Тріщав мороз, білий сніг лежав на покрівлях хат, на церкві, на деревах, куди позалазили дітлахи. Сонце вигулювало на чистому—чистому холоднющому небі і світило на церковну баню. Крижинки—пластівці танули й летіли вниз. Одна упала на шапку гетьмана Михайла Дорошенка і засяяла, мов діамант.
Зовсім недавно, чотири місяці тому, козаки дощенту розгромили біля Рокитного велику татарську орду, що йшла на Київ під проводом самого нуреддін—сз’лтана, другого принца в ханстві після калги. її, оту орду, було бито то на переправах через Рось, то потоплено в болотах біля Рокитного й Білої Церкви. Тут полягли Бухар—султан і кілька синів мурзи Кантеміра…
Дорошенко був великий на зріст, брови мав чорні й густі, крилаті, а очі — карі. В тому бою з татарами Дорошенко літав орлом. Він очолив своє військо і сам повів на ворогів. Лівою рукою тримав великого списа і ловко орудував ним. Семеро вершників лягло від того списа, а потім, коли спис переламався, гетьманові довелося битися шаблею…
І от зараз він підняв над людськими головами свою лівицю — оту саму прославлену лицарську лівицю, що про неї оповідали легенди.
— Товариство! — промовив він, і голос його, низький та гучний, прокотився над майданом, мов гарматний стріл із—за Альти. — Ви істину глаголите, коли вважаєте, що треба послати листа і наших людей до його королівської мості, до королевича та інших людей Речі Посполитої! Після нашої перемоги над ворогами віри християнської, яку ми здобули нещодавно біля Рокитного та Білої Церкви, славний король Сигізмунд надіслав нам ласкавого листа, в якому дуже дякував за цю велику перемогу і обіцяв свою милість. Та поки що це тільки слова!..
— Казав пан кожух дам, — та слово його тепле! — почув з правого боку від себе Яремко Ціпурина — молодий, але вже досвідчений козак, який чотири роки тому ходив у похід на Трапезонт, Синоп і Стамбул, тонув у морі, був порятований турком—рибалкою, а потім знову опинився на козацькому кораблі разом з дівчиною—туркенею Бібігуль. Зараз Яремкові сімнадцять, а тоді було лиш тринадцять, та ще ж і до походу на Трапезонт, Синоп і Стамбул мав він геройські пригоди на суші, коли провів загін донських козаків на виручку товаришам—запорожцям. Навчився Яремко в походах воювати, навчився і придивлятися й дослухатися до всього навколо.
— Казав пан кожух дам… — гукнув хтось і з лівого боку… Завирувало звідусіль, загуло…
— Тихо! — пролунало позаду. Це Карпо Недайборщ голос свій подав, Яремко одразу впізнав його…
— Гарну приказку згадуєте, — ворухнувши бровою, знову пророкотів Дорошенко. — І до речі згадуєте. Нинішній рік обіцяє бути дуже тривожним. Весну й літо доведеться нам воювати — і багато! З ким? Із супостатами, з бузувірами, що знову лізуть на нашу землю. Нам відомо, що турки мають намір набудувати на нашій землі своїх фортець.
Знову загув майдан.
— Але ж це все — і проти Речі Посполитої! І саме тому ми повинні послати до короля посольство й листа і просити підмоги. Бо не раз уже битий нами звір — Османська імперія — може знову піднятися на ноги!.. І тоді чекай біди!
Тиша…
— Нехай пан генеральний писар прочитає всій раді листа, якого ми написали. А ви, шановне товариство, слухайте й запам’ятовуйте, а якщо буде яка слушна думка, то скажіть — подамо!..
Писар став поряд з гетьманом. Він здавався малим супроти велетня Дорошенка. І голос його був тонший і тихший. І слова були не такі ясні та прості, бо ж генеральний писар читав листа польською мовою, яку розуміли не всі, хто зібрався на цій площі.
Від імені всіх, хто був на «повній раді» в Переяславі, від імені всього народу козаки пильно просили короля уважно вивчити обставини їхнього життя й боротьби. Зв’язані по руках і ногах несправедливим Куруківським договором, козаки фактично не мали ні оплати, ні зброї, — а рідний край треба було боронити!
— «Молимо, — читав генеральний писар, — о поправенє вольності, од продкув їх крулєвської милості нам наданих і так само ж і од вашої крулєвської милості підтверджених, — генеральний писар на мить передихнув і читав далі; — аби їх крулєвська милость привілеям давнім підтвердження зробила!..»
— Що їх молити? — знов почув Яремко голос із правого боку. — Треба шаблею брати права! Всі наші права — це те, що шаблею здобуто, а не моліннями!
Загуркотів голос Дорошенка
— Ану тихо там! Я знаю, хто це там вигукує! Це ти, Закривидорого? А я ж думав, що тебе убито під Рокитним!
— Я теж так думав, — озвався той, кого назвали Закривидорогою. — Але очухався!
— Будеш галасувати на раді й перебивати генерального писаря — дамо таких київ, що вже не очухаєшся! — недобро кинув оком на Закривидорогу Дорошенко.
— Мовчу!..
— «Видить бог, — читав далі генеральний писар, — не гордячи ласкою вашої королівської милості, сміло сказати можемо, що вашою мізерною річною платою ми ніяк не можемо покрити потреб наших, вірно служачи вашій королівській милості, і навіть не знаємо, на що й обернути її чи на одіж, чи на амуніцію, чи на інші потреби воєнної людини — взявши тих кілька золотих, що дає ваша милість, не тільки що одежі, але й пороху та олива на службу Речі Посполитій не можна на рік постачити…»
Усе, про що читалося оце зараз у листі, було чистою правдою—істиною. Тяжко жилося козакам у ті минулі роки по смерті Сагайдачного — король мов би розсердився на них за те, що вони врятували Польщу і всю Європу від навали Османа Другого. Підписавши договір з турками, круль Сигізмунд пообіцяв Стамбулові «приборкати козаків» і тепер так і чинить, як пообіцяв, не розуміючи, що власними руками рубає оту гілляку, на якій сидить. Адже якби туркам удалося розбити і звести зі світу козацтво — а передусім козацтво українське, — то доля Польщі й сусідніх з нею на півдні (та й на заході). держав була б вирішеною. Європа б упала перед величезною силою Османської імперії…
І от Польща робила геть усе, аби роззброїти, аби знищити своїх оборонців!
Голос генерального писаря лунав над майданом. Перераховувались всі кривди, образи та утиски, яких зазнали козаки і весь український народ від польської шляхти, від магнатів, від урядовців…
І наприкінці було сказано таке
— «Ми висловлюємо свою щиру відданість вашій королівській милості, але бачимо, що ця відданість вашій королівській милості не потрібна. Тому ми не зможемо служити Речі Посполитій, якщо ваша королівська милість не змінить свого ставлення до нас».
Гетьман оглянув майдан і запитав
— То чи згодне товариство з таким листом? Чи нема в ньому образи для його королівської милості? Чи немає образи для чесного козацького люду? Чи немає образи для всього православного народу нашого?
— Немає! — дружно заревів майдан. — Немає!!!
— Є! — перечекавши, поки стихнуть голоси, озвався з правого боку від Яремка Закривидорога.
— Яка ще образа? Для кого? — набурмосивши свої кошлаті брови, запитав Михайло Дорошенко.
— Багато рабства у цьому листі! Надто клянемося у вірності крулеві й Польщі! Треба отак прямо їм і написати «През шаблю маєм права!» А то, мов якісь старці, просимо! Кому воно потрібне, оте випрошене право? Сьогодні дадуть, а завтра відберуть!..
— То чого ж ти хочеш, Закривидорого?
— А того й хочу! Щоб Польща зі своїм королем була у себе, а ми, козаки і весь народ український, у себе!
— І тебе щоб королем?
— Навіщо — королем? Навіщо — царем? Хай буде чорна рада і хай буде обраний народом гетьман. У Венеції дожів обирають — а ми чим гірші за венеційців?!
Дорошенко підняв ліву руку, спохмурнів ще дужче. Закривидорога ще щось хотів мовити, та знявся над майданом левиний голос — це Михайло Дорошенко вигукнув, густо почервонівши
— Досить!!!
— А що? — не хилячи голови, запитав Закривидорога.
— А те, що ми зібрали раду не для того, щоб вирішувати відділятися від Польщі чи не відділятися. Ми зібралися для того, щоб обговорити лист до його королівської милості короля Сигізмунда. Нам не можна розділятися! Доки ми разом, у кулаці, доти Османська імперія нас не здолає!.. Ти забув, як колись київські, новгородські, волинські, рязанські, чернігівські та інші князі сварилися між собою — і як їх потім усіх понищив Батий?!
І рішуче махнув лівою рукою, мов рубонув щось величезне
— Досить! — І тут же, боячись, що Закривидорога зараз уставить у тишу ще одне запитання, ще важче й ще гірше, ревнув — Треба обрати шановних козаків, які б відвезли цього листа до самого короля! Кажу одразу, що я проти того, щоб у число цих козаків увійшов Закривидорога. Він не вміє говорити з їхньою королівською милістю зичливо й мудро!
— А таки не вмію! — озвався Закривидорога. — Не вмію й не хочу!
— Кого пропонуєте?
— Пуховича! Федора! — почулося з одного кутка майдану. — Федора Пуховича!
З іншого кінця почулося
— Якова Мозирянина пропонуємо! Зичливий і мудрий! А ще й хоробрий!
— Мізерницю Павла! — загукали біля Яремка Ці пурини, і Яремко почав видивлятися, де ж це може стояти його хоробрий командир. Він побачив лице Мізерниці і догадався, що Павло сам підмовив сотню козаків кричати за нього…
Ще хтось гукнув — Карпа Недайборща. Але тут же почувся голос самого Недайборща «Киньте дуріти, хлопці! Нікуди я не поїду, навіть якщо оберете!»
— Івана Бучинського волимо! — почулося біля підвищення, на якому стояв гетьман.
Дорошенко підняв руку
— Тут назвали п’ятьох, а треба трьох! Давайте обирати, доки весь тут реєстр не перебрали! Як на мене, то всі вони добрі люди, зичливі, письменні, чесні, порядні й хоробрі. Що ще треба для такої справи?
— Щоб панові крулю с… не цілували!
Знову — Закривидорога! Регіт у юрбі, та й сам Дорошенко всміхнувся.
— От коли я з тобою згоден до краплі, Закривидорого! — сказав Дорошенко. — Та вони якраз такі, що не цілуватимуть!
…Коли проголосували, то виявилося, що найбільше голосів набрали і мають поїхати в далеку посольську дорогу Яків Мозирянин, Федір Пухович та Іван Бучинський.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ, що оповідає про халепу, в яку втрапив хвацький козак Андрій Закривидорога,і як він із неї викрутився

На другий день після ради в Переяславі Закривидорога подався додому, в Канів.


Кінь у нього був турецький — бахмат. Дістався після битви при Рокитному. Андрій назвав його Урханом — і кінь швидко звик до нового свого ймення. Коли він кликав його «Урхане!», той тут же підіймав голову, уважно дивився на нового господаря і пряв ушима.
Зараз Андрій неспішно трюхикав на своєму Урхані по дорозі на Канів. Виїхав зранку, отож увечері гадав бути у своєму місті.
Мороз трохи спав, пом’якшав порівняно з учорашнім днем, але коневі було весело бігти, не жарко, та й Закри—видорозі було не холодно. Правда, кілька раз він все—таки зіскакував зі свого бахмата — пробігтися дорогою, бо весь час сидіти не те що холодно, а якось просто нудно.
їхав і думав про вчорашню свою суперечку на людях з гетьманом Дорошенком. Що Дорошенко його знає та любить, він у цьому не мав сумніву — адже саме він, Андрій Закривидорога, бився поряд з гетьманом майже весь час, кілька раз урятував його від ударів іззаду і тільки під кінець опинився в оточенні двадцяти татар — і ті ледь не порубали його на капусту, та кольчуга порятувала. Якби не кольчуга, то, напевне, й кісточок не знайшли б Андрієвих. А так знайшли його — проколотого та простріленого кілька разів, і знахарки відшіптували його оце майже чотири місяці. Знав Дорошенко, що він живий, то він просто так дражнився, нагадуючи людям про Андрієві заслуги перед козацтвом…
Їхав козак Закривидорога, пісню мугикав про веселе козацьке життя ні пан на роботу не жене, ні жінка голови не морочить, тільки турок чи татарин перейти дорогу хочуть, та не боїться їх козак… Сам цюю пісню придумав, сам її й виспівував…
За пісні, за хоробрість та ще за справедливість любив Андрія Закривидорогу козацький люд на чолі з самим гетьманом Михайлом.
Не було над Андрієм пана, не мав він і жінки, а коли не був на Січі, то жив у матері — козачки Мокрини Закривидорожихи.
Уже було під вечір, коли бахмат Урхан застукав копитьми по дніпровій кризі. Чернеча гора підіймалася поряд із іншими горами, виглядаючи свого козака. Радісно кінь заіржав, передчуваючи відпочинок і рідну домівку. Над хатами підіймався мирний димок, і Андрієві потеплішало на душі і посвітлішало на серці, коли він усе це побачив.
— Агей, козаче! — почулося ззаду.
Андрій Закривидорога озирнувся. Побачив кілька вершників, що їхали за ним із Ліпляви. Він навіть пізнав з одягу — це були вояки королівського стражника Сондецького. Коли билися при Білій Церкві та Рокитно—му, дехто з них воював разом з козаками. Та й Сондецький — теж.
Що їм треба? Андрій зупинив свого Урхана. Вершники швидко наближалися. Ось вони вже поряд.
— Козак Андрій Закривидорога?
— Ні, турок, — насмішкувато відповів Андрій. — Звісно ж, козак, і, звісно ж, Закривидорога!
Якби був не просто козаком, а гетьманом, то їздив би не сам, а з почтом.
— Маємо доставити вас до пана королівського стражника, — сказав передній з вояків і тут же оголив шаблю.
— Якої ще холери? — поцікавився Закривидорога. — Що, може, королівська мость прислала мені належну оплату за те, що я дір повне тіло нахапав, захищаючи Річ Посполиту та її людність?
— То нам невідомо, — сказав передній з вояків. — Нам звелено стріти й доставити козака Закривидорогу до самого пана Сондецького.
— Щось я не бачив тебе ні при Рокитному, ні при Білій Церкві. Скажи панові Сондецькому, що я зараз поїду до мами, а за півгодини по тому заїду й до нього. Мішок на гроші брати чи як?
— Нам велено доставити вас негайно, — сказав передній.
— Цілий день чекали, ще півгодини почекаєте! Нічого з вашим Сондецьким не станеться, — безтурботно мовив Закривидорога і повернув коня в напрямку до Чернечої гори — там була хата його матері й кількох сусідів.
— Стуй, козаче! — пролунало ззаду.
Та Урхан уже не мчав по дніпровому льоду, а летів, мов птаха.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка