Книга розміщена на сайті



Сторінка12/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   51

ВІДПЛАТА


"Запам'ятай, дитино, запиши у своєму серці, бо розуму у твоїй голові бракує, - пересохлими, розпухлими від ударів синових кулаків, тремтячими устами говорила чоловікова мама. - Коли тебе будуть бити твої власні діти, то буде відплатою за ту кривду, брехню, наклепи і неправду, якими ти настрополила сина проти мене. То не він мене побив, а ти своєю брехнею і підступністю. Я все йому прощаю, бо він не знає правди, хоч він мій син... І тобі прощаю, бо ти не думаєш, що зробила і що робиш. Але пам'ятай, Бог все видить. Вже такий Господній закон: "Якою міркою міряєш, такою буде тобі віддано". Боже, не пам'ятай їй і прости, бо не знає, що робить. Я все їй прощаю - заради спокою і сімейного щастя. Може, і я чимось згрішила проти Тебе, прости мені, Господи".

Так спогад за спогадом, думка за думкою випливали на поверхню швидкоплинної ріки. Найбільше Зоряна шкодувала, що не може повернути тих днів, які уже попливли. Недарма мудреці кажуть, що в одну і ту ж ріку неможливо увійти двічі. А шкода. Вона почала жити по-новому, по-християнськи.

Якби жила нині свекруха, вона б на колінах клячала перед нею, цілуючи їй не лише руки, а й ноги, дякуючи за науку і перепрошуючи за всі зневаги. А тепер клячить перед могилою, обливається слізьми, відмовляючи, напевно, всоте "Отче наш" і "Богородице Діво" за упокій душі свекрухи та прощення своїх гріхів.

...З того часу минуло понад сорок років, а тепер усе згадалося. Чи не тому, що прийшла Зоряні відплата за кривди свекрухи, і нині її тяжко побив рідний син.

Від солоних сліз пекли побиті розпухлі губи, кровавили рани від вибитих останніх зубів, дерев'яніли пальці на посинілих руках, стискали груди поломані ребра, але то все було ніщо в порівнянні з тим встидом, про який знають сусіди. Нині на світанку, щоб ніхто не уздрів розпухлого лиця і залитих кров'ю очей, вона квапилася у відділення міліції, щоб оскаржити сина.

Коло самого входу схаменулася. Як-не-як син... В почекальні коло дверей лікаря, людям, що охали й ахали, співчуваючи жінці, казала, що невідомі розбишаки напали на неї ввечері і побили її. На пораду звернутися до влади, відмовлялася, що не знає їх. Уже по дорозі додому Зоряна вкотре пригадувала свої брудні життєві стежки.

Спочатку все в сім'ї було добре. Свекруха зранку їй у ліжко навіть свіжого молочка приносила, називаючи своєю донечкою. Згодом народився син, а чоловік пішов на роботу. Його тижнями, а то й місяцями не було вдома, працював на заготівлі лісу. Отже, потрібно було вранці вставати, пізно лягати, а ще клопоти з маленькою дитиною. Найбільше дратувало те, коли свекруха рано відкривала двері і нагадувала: "Дитино, вставай, уже сонце височенько". Спочатку проклинала свекруху в думках, а пізніше - вже вголос. Не було кому і пожалітися. А молоді роки збігають.

І вирішила Зоряна звернути з праведної дороги. Часто вечорами залишала сина на свекруху, видумуючи всілякі причини, щоб задовільнити свої потреби.

Небезпідставно свекруха звернула увагу невістці на її часті зникнення з дому у нічну пору. Обіцяла навіть сказати синові. За це невістка пригрозила "віддячитися" їй, що згодом і зробила. Спочатку солила хліб так, що його неможливо було взяти до рота (а його чоловік брав у ліс на цілий тиждень), у сир кидала волосся, крупу та інші продукти скроплювала нафтою, у всьому звинувачуючи свекруху. А коли чоловік повертався додому, кидалася до нього в обійми, плачучи, що мама кривдить її.

Так продовжувалося не день, не два, а місяці. Знаючи свою правоту, хотіла і мама відкрити свою душу ради спасіння сім'ї, бо вже й сусіди зауважували грішну поведінку невістки. Але, замість вислухати маму, підбурений син не лише словами зневажив свою матір, а й побив її.

...Нікому не жалілася мама, лише одному Богові, бо невістка зуміла обвести її сина навколо пальця, вбрати його у спідницю. А характер у свекрухи був терплячий та доброзичливий. Вона вважала: хай ліпше кривдять її, аніж вона когось.

...Змучена не так тілесно, як душевно, Зоряна підвелася з колін, щоб іти додому, і, здається, що йшла додому, та опам'яталася, коли відкрила двері синової хати. Перед нею, мов кам'яний, стояв її син з широко відкритими устами й очима, очікуючи докорів і прокльонів, на які, як він думав, заслужив.

- Сину, - таким ніжним і теплим голосом промовила мама, що він увесь аж здригнувся, - прости мені і дай, Боже, щоб ти ніколи не дістав таку відплату, яку я мала нині. Прости мені, я тобі все прощаю, і хай Бог тобі не пам'ятає.

Зоряна піднесла залиті кров'ю очі і посинілі руки до неба, здригнулася усім тілом і тремтячими устами прошепотіла: "Боже, прости мені, і не відміряй йому тією міркою, якою відміряв мені".

- Мамо, мамо! Прости мені, то не я, то горілка, я нічого не пам'ятаю.

- Хай Бог простить. Я все прощаю.


"РОБІТЬ ЛИШЕ ДОБРО"


Ці слова, сказані о. Романом Кияком, запам'яталися мені ще з того дня, коли він, будучи директором Грушківської середньої школи тоді Отинійського, а тепер Тлумацького району, вручав нам атестат про закінчення середньої освіти, благословляючи нас, випускників, на самостійне життя. То був 1954 рік.

І ось знову через 41 рік перед врученням диплома про закінчення Івано-Франківського Духовного Інституту я почув ці слова, які все життя намагався носити в серці. Але чи всі ми, його вихованці, зрозуміли і залишили у своєму серці ці слова?

Скільки потрібно було сил, енергії, розуму, винахідливості і сміливості, щоб вижити серед страшних і постійних переслідувань, гонінь, наклепів, допитів, і при цьому робити на кожному кроці людям добро, давати лише щирі і добрі поради, стримувати людей від злих вчинків, направляти на добру дорогу, іноді ризикуючи своїм життям і волею!?

Згадалась Грушківська школа.

...Звістка про приїзд нового "дуже суворого і вимогливого" директора облетіла всю школу. Уроки німецької мови, логіки, психології і астрономії новий директор викладав майже півшепотом, зате ніхто не мав права повернутися до товариша, аби щось запитати чи підказати. Бо (як ми його називали) "всевидюще німецьке око" відразу все помічало. Зате життя в школі змінилося до невпізнання. Запрацювали драматичний і вокальний гуртки, почали проводитися олімпіади. У школі почали відзначатися дати славних українських письменників. Та й саме село щодень змінювалося у кращу сторону.

Наш шкільний хор зайняв перше місце у районі і області. На той час у старенькому сільському клубі під керівництвом нового директора школи кожного вечора працювали різні гуртки, проводилися змагання з гри у шахи. Полюбили Романа Кияка, якого спочатку всі так боялися, учні, педагоги, сільська громадськість. З приходом директора з'явилися і нові учні випускних класів, яких за відмову вступу у комсомол вигнали з Тлумацької школи.

По смерти Сталіна партія вирішила помножити свої ряди в основному за рахунок масового вступу до комсомолу і партії. І от директор на зборах оголошує, що всі ми, зокрема, відмінники, повинні вступити в комсомол. Знайшлося декілька добровольців, що зразу зголосилися, але то були одиниці. Тоді директор почав викликати кожного до себе в кабінет.

Переді мною "на килимі" був мій однокласник і односелець Василь Неквасюк. Я не чув їх розмови, але зауважив, що Василь радісно сяяв, виходячи з кабінету. За ним до директора вступив я. Розмова була короткою.

- Вступаєш у комсомол, чи зробити так, як з твоїм другом? Чому мовчиш?

Я без вагань відповів: "Ні!"

- Чому? Яка причина? Я не маю часу з вами бавитися. Ви -колишній відмінник, і вас відрахують зі школи. Не жалкуєте? Куди підете? (В короткій розмові директор дещо дізнався про мене і мою сім'ю).

-Так, дитинко. Конкретно і остаточно: поступаєш в комсомол чи відрахувати зі школи? -Ні,-відповів я. -Причина яка? -Я вірю в Бога. -І не поступиш? -Ні!

Директор дивився мені в очі і на його поважному лиці засяяла посмішка. Напівшепотом, пригорнувши мене до своїх грудей, сказав:

- Дякую, дитино, за відвертість. Хай тебе береже Бог. Тримайся, дитино, будь таким, яким є. А тепер слухай уважно. Зараз бери книжечки в руки і додому... Прийдеш тоді, коли я перекажу твоїми товаришами.

Через чотири дні я знову навчався. Лише по службі в армії ми з Василем відкрили один одному свої таємні розмови з директором.

Інший, не менш зворушливий спогад, - про черевики. Я був уже в десятому класі, але так як ми жили дуже бідно, то до школи ходив босий. Коли надворі вже була пізня осінь, директор подарував мені взуття. Зробив це у досить незвичний спосіб: він дав мені бандероль, яку я мав передати вчителям мого села Озеряни. На півдорозі додому я розв'язав бандероль, щоб прочитати записку, у якій мало бути зазначено, кому вручити пакунок. Тоді й зрозумів, що адресат-я.

Того вечора ми проплакали всі: я, сестра, мама. Зі встиду я не міг наважитись піти до школи, бо мені здавалось, що всі про це знають і будуть дивитися на мої черевики. До школи я пішов лише через п'ять днів, бо директор кожного дня присилав учнів з наказом негайно прийти до школи, а коли я не явлюся, то він особисто прийде за мною.

Цього ж року я закінчив середню школу і пішої І у армію. Разом з однокласником і товаришем Дмитром Циктором ми прийшли попрощатися з найдорожчою для мене Людиною - моїм батьком і порадником Романом Павловичем Кияком. Як рідних, поблагосло­вив він нас, а потім сказав: "З тебе, Дмитре, мав би бути чесний і добрий священик, а з вас (чомусь на "ви" звернувся до мене), -трохи помовчавши, закінчив, - вам Бог дорогу вкаже. Моліться, діти, і не забувайте, що ви - українці. З Богом. Я вами горджуся".

Всі ми, випускники 1953 і 1954 років, намагалися наслідувати свого найдорожчого директора і учителя, а для мене - ще й батька (бо рідного не пам'ятаю).

Та доля розпорядилася по-іншому. Через рік затерлися сліди нашого дорогого наставника. Ходили різні чутки і плітки. Однокласники й однокласниці розповідали, що за його доброту до сиріт і знедолених та за любов до Бога і правди на Романа Кияка звели всілякі наклепи і запакували до в'язниці.

І доводилося вірити, бо через роки, відслуживши у війську, від Антоніни Козак (однокласниці), яка проживає у Тлумачі, я довідався, що її та Ярему Парація відрахували з Тлумацької школи за те, що відмовилися вступати в комсомол, а директор прийняв Ярему, і він успішно закінчив наш клас.

Вже працюючи в Долині, я зустрівся з Яремою, який на той час був головним інженером-енергетиком. Від нього дізнався, що на Романа Кияка звів наклеп круглий сирота, який був майже своєю дитиною в домі директора, якого він одягав, годував і грішми допомагав. І сталося так, що той сирота став другим, а потім першим секретарем Отинійського райкому комсомолу. І почав на всіх рівнях розповідати "правду" про свого колишнього директора.

З того часу почалися гоніння, переслідування і допити чесної людини, батька п'яти дітей. Та коли залякування не допомогли, у нього забирають уроки, не допомагають опаленням на зиму.

Щоб якось зняти нервове напруження й покращити матеріальні умови життя для сім'ї, Роман Павлович вирішив покинути село Горохолино, де після Грушки працював усі роки. Гнаний долею, як перекотиполе вітром, у пошуках роботи Роман Павлович разом з дружиною в 1963 році заїжджає у місто Долину, де мав намір працювати викладачем іноземних мов у середній школі №1.

Так вдруге звела мене доля з найдорожчою для мене людиною. Через день я знайшов квартиру, в школі вирішилося питання про працевлаштування за спеціальністю.

Через декілька днів дістав листа, у якому мій найдорожчий учитель перепрошував за турботу, бо Богородчанське райвно залишило його на роботі у селі Горохолино, повернувши уроки, правда, не всі. Однак, паливом на зиму не допомогло.

З часу другого знайомства і до останніх днів життя отця мітрата Романа Кияка ми часто зустрічалися. Постійно у тяжких хвилинах мого життя я діставав моральну підтримку і добру пораду. Одне дивувало, що я ніколи не міг застати цю Людину (з великої літери) за відпочинком. Отець Роман постійно наполегливо працював, ніби відчував, що наближається кінець земної мандрівки.

Як тихо, скромно жив, так і відійшов з життя. Одне жаль, що дехто з нас не оцінив того великого скарбу, який Бог дає раз у століття, і то на сотні тисяч людей.

Втратила Україна, втратила Церква взірець інтелігентності, патріотизму, безмежної доброти, чесності і побожності. Зате Господь поповнив ще одне місце, звільнене упавшими ангелами.

Боже, дозволь нам, його учням і дітям, у всьому наслідувати блаженної пам'яті отця мітрата Романа. А ти, отче, з того світу помагай нам.


1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка