Книга розміщена на сайті



Сторінка13/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   51

ПОГАНІ "ЖАРТИ"


-Любчику, пристань коло сего хреста, - мовив Дмитро. -Але ж... До Сукілю ще більше, як півдороги, а люди чекають під пекучим сонцем на Святу Літургію. То як, отче? - відказав водій.

-Я думаю, що ми спокійно прибудемо на місце відправи з таким досвідченим водієм, як ви, пане Любомире. Та ж ви об'їздили на своїх "Жигулях" майже всю Європу. Так, пане Домшин? Тим більше, що спека - не 25-градусний мороз, та ще й пронизливий карпатський вітер на ріці, як то було у час водосвяття Йорданського. Але ніхто не залишив Святу Літургію і ніхто не вбрав шапки, - усміхаючись, мовив священик.

- Отче, ми всі дивувалися. То дійсно Божа ласка - не те, щоб хтось обморозився, а навіть на грип не заслаб, - зауважив Дмитро.

Досвідчений водій плавно загальмував навпроти хреста.

~ Ходіть, отче, я Вам щось покажу, а дорогою розповім про Божий палець, очевидцем якого я був у червні 1945 року. Глипніться сюди: цей кут від граніту відбила куля, а другою кулею москаль відбив руку Господа. Він хотів ще раз стрілити у хрест, але офіцер заборонив і вирвав у нього з рук карабін.

Ми поїхали далі. Плавно погойдуючись на вибоїнах, "Жигулі" прямували до села Буковець - колишньої колонії Лямерстан. А Дмитро продовжував розповідь.

- Мені тоді було років із п'ятнадцять. Жив я в Сукілі. Голова сільради заставляв тата, аби кожного дня привозив з Болехова і відвозив назад совітів-мінерів, які розміновували всі стежки, полонини і ліс, бо німці, як відступали, то залишили міни навіть на деревах. Підривалась на мінах худоба, звірина: як день, так ніч бухкало. Тато час від часу заставляли мене за них їхати, бо було багато роботи вдома. Мама, коли мене відправляли, усе благословляли хрестом і казали: "Най тебе Бог береже".

Якось, коли ми поверталися з лісу, коло хреста я здоймив шапку і перехрестився. А той рудий москаль вирвав з рук шапку, кинув на землю і такими словами мене обізвав, що я не можу Вам, отче, повторити. Я скочив з фіри за шапкою, а москаль зі мною. Взяв карабін, прицілився і вистрілив два рази в хрест. Та офіцер не дав йому більше стрілити.

- Погані жарти у тебе, старший сержанте, усю війну пройшов, а дурнем залишився. Не знаєш, з ким жартуєш? Гірше хлопчиська, -мовив офіцер.

На другий день, коли ми їхали в ліс, офіцер підійшов до розбитого хреста і ниточкою прив'язав руку Спасителя, що звисала Рудий старшина сидів на возі, курив, а потім каже мені: "Чуєш, пацан, а чому в твого Бога за ніч рука не зрослася? Він же всемогутній..."

Я нічого йому не відповів, але в серці була до нього відраза. Навіть страшно чомусь стало з ним їхати.

Коли ми заїхали в гори, я з офіцером і ще п'ятьма солдатами підіймалися в ліс, а той рудий метрів на тридцять залишився позаду, бо ніяк не міг прикурити. Вирішили зачекати на нього, і раптом сильний вибух оглушив нас Коли дим розвіявся, офіцер першим побіг туди, а за ним - і ми. На стежці, якою ми йшли, курилася яма, а вгорі на дереві висіла рука. Зі страхом я дивився на неї, і відразу згадав, як вчора гойдалася рука Ісуса на хресті. Де було тіло того сержанта, де ноги - нічого ми не знайшли.

-Так, пане Дмитре, з Богом не можна жартувати, - промовив священик. І то не один випадок. Хіба ви не чули про те, як у 47-у році у селі Липа Долинського району, коли "визволителі" йшли на облаву в гори, один сержант став коло хреста і вистрелив? А куля рекошетом відбилася і просто в серце йому потрапила Коли офіцер прибіг на місце трагедії, довго радилися, що писати батькам. Офіцер відповів: "Лише не те, що його вбили бандери, а правду". Він зайшов до хати і власноручно написав батькам, що їхнього сина покарав Господь...

А от який випадок був у селі Витвиця. У 1939 році, коли прийшли совіти, у день голосування один з "героїв-визволителів" у присутності всього народу вирішив здійняти Розп'яття з хреста. Але Боже провидіння зарядило так, що вже його, сліпого, довелося здіймати звідти. Він не лише осліп, а ще й паралітичні корчі так прикували його до хреста, що кості тріщали, коли його відривали.

Але Бог милосердний, і тим, хто щиро розкаюється і не таїть своєї провини перед Богом і людьми, а відновлює зруйноване, Творець прощає. Та хай не думають оті "герої", які раніше ламали іконостаси, а тепер тримають свічку в церкві, що Бог забув про них. Ні, Він чекає їхнього щирого каяття. Бо земна кара - то мить. Вічна кара-то пекло... Отож, каймося.

ДВА ЧУДА В ОДНУ МИТЬ


- Не пам'ятаю, отче, скільки разів ходила я молитися до Гошівської Чудотворної Матінки Божої. Ходила і вдень, і вночі, і в дощ, і в спеку, в мороз і сніженицю. Ходила упродовж п'яти років і вірила, що лише вона мені допоможе.

Я постановила не сваритися, не клясти Федорові, а молитися до Господа Бога за прощення його гріхів і навернення на дорогу християнського життя. Коли приходив чоловік п'яний і починав дебоші, я одного благала у Бога - щоб щасливо допоміг мені з Надійкою і Васильком втекти з хати, чи то вікном, чи то дверима І ми пішки з діточками - іноді голодні, або напівголодні йшли з Болехова до Гошівської Божої Матері і просили прощення за гріхи нашого тата і чоловіка. Ці подорожі дуже скріпили духовно моїх дітей. Бо протягом цілої подорожі ми щиро відмовляли всі щоденні молитви і вервички: спочатку я - вголос, а діти повторювали, а через пару місяців, коли діточки вивчили всі молитви напам'ять, ми відмовляли почергово. Тяжко доводилося з синочком Васильком, слух у нього був дуже притуплений. Як твердили лікарі, слух у нього всього 45 процентів. І запевняли мене, щоб я даремно не витрачалася, бо це вроджена вада.

І от, отче, сталося велике чудо. Якось дітям не вдалося втекти разом зі мною, і я сама пішла до Гошева. Цілу дорогу щиро молилася і дуже плакала, чомусь бажала сама собі смерті, і тут же перепрошувала у сльозах Матінку Божу, бо тривожила доля моїх дітей. І чомусь як ніколи я жаліла чоловіка. На молитві я цілу ніч перебувала у Гошеві. Прочани, які нишком спостерігали за моїми слізьми, котрим я дала повну волю, старалися розрадити і потішити мене, але своєї кривди я нікому не розказала.

Коли я зі сходом сонця підняла руку до неба і благала Матінку Божу молитвою "Під твою милість", якесь невидиме тепло опустилось на мене і так мене зігріло, що я ненароком подумала, що, певно, умираю, і миттю схопилась на ноги. Мені здавалось, що я не встаю, а злітаю, ніби пір'їна, піднята вітром.

Хтось невидимий лагідно шептав: "Іди, дитино, додому, твої молитви вислухані".

У хату я зайшла якось рвучко і сміливо. Не встигла закрити за собою двері, як Федір упав передо мною на коліна, цілуючи мої руки, а потім ноги, поливаючи їх ревними сльозами, благаючи: "Прости, прости мені, цю так довго кривдив і мучив тебе та дітей. Перед Богом клянусь, що більше в рот не візьму горілки".

- Мамцю, мамуню... Ти чуєш?! Ми вже не будемо втікати з дому, тато вже не буде пити, - радісно щебетав Василько.

-Дитино, а ти віриш татові? Він вже не раз обіцяв нам.

- Вірте, діти, вірте, - зі сльозами благав батько, - я перед Господом клянуся.

І Федір якось незвично спокійно повернувся до стола, взяв у руки хрест з Розп'яттям, і виразно, щоб усі чули, почав молитву, якої діти ще не чули: "Вірую, Господи, і визнаю, що ти є Син Бога живого. Вірую у все те, що Ти вчив, і проповідували апостоли, що подає до віри свята Католицька Церква. В тій вірі хочу жити і вмерти. Надіюся від Тебе всіх ласк для спасіння моєї душі і моєї родини. Господи, будь зі мною і допоможи мені дотримати слова".

Леся - дружина - додала: "Ти ще, Федоре, пропустив: "Люблю Тебе, Ісусе, з любови до Тебе щиро жалую за всі гріхи, якими я Тебе образив через ціле життя до сьогоднішнього дня".

-То що, діти, повіримо блудному синові? - уже усміхаючись, голосно запитала щаслива мати і жінка.

Підбігли діти до мами і тата, які стояли побіч, і притулилися до них.

- Мамо, а чого ти так свариш на мене?

- Ні, Васильку, я не сварю, я так голосно говорю до тебе, бо ти погано чуєш.

- Мамо, ану говори тихіше, чи я буду чути.

І щаслива мама стишила голос майже до шепоту. А синок радісними очима дивився то на маму, то на тата і благав маму, щоб ще тихше говорила до нього, і усміхався: "Чую!"

- Мамо, а, може, то Господь повернув мені слух за те, що ми так часто і багато молилися, коли ходили в Гошів?

У тата тремтіло підборіддя, з очей котилися тяжкі сльози: -Так, дитино, то ваші молитви і віра дали це велике чудо. Давайте, діти, з нинішнього дня жити по-новому, по-Божому. Завтра всі йдемо до сповіді, і так кожного місяця у цей день, у п'ятницю...

З того часу сім'я Уханських, яка проживає в Болехові, кожної п'ятниці йде до сповіді, щоб подякувати Богові за ті два чуда, що стались одного дня й одної миті.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка