Книга розміщена на сайті



Сторінка17/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   51

"НЕ РОБИ ТОГО, ДОНЮ!"


Вже кілька днів Ганна б'ється з думками й не знаходить собі поради. Лікар-гінеколог призначив аборт, а її мучать сумління душі. Що робити?.. Четверо дітей... Лише розпочали будувати хату... Чоловік більше у відрядженнях, аніж вдома. Навколо -нестатки.. Але найбільше Ганна боялася Бога і гріха. Чомусь спливли в пам'яті юні роки, коли вже дещо починала розуміти в подружньому житті. І якраз тоді стався в сусідстві випадок: помирала старенька 85-річна жінка. Священика не було, бо настали часи брежнєвського атеїзму, і баба Параскевія скликала на останню розмову всіх рідних і близьких сусідів, навіть діточок. Відкрила їм свою зболілу за довге життя душу і благала у всіх прощення за один найстрашніший гріх; вбивство. Задихаючись більше від страху перед Богом за содіяне, аніж перед смертю, заливаючись слізьми, жінка просила:

- Простіт, людоньки! У мене було дев'ьитеро дітей. Чоловіка привезли мертвого з лісу. Дерево убило, а я була в тяжи з десьитим. З моєї вини зійшов з мене плід. Я вбила свою дитину, коли вона ще й світу не уздріла. Я загубила невинну душу. Чи Бог простиг мені, люди? Ну, чо' мовчите? Бодай ви мені простіт.

Із старших людей хто мовчав, а хто через сльози шептав: "Най Бог тобі простить".

- Простіт і ви мені, діти, і просіт Бога, щоби Він мені простив, бо ви ще безгрішні...

Помираюча сповідалася ще з інших гріхів, але Ганна ніби затерпла. Не цілком вона ще усвідомлювала і цей гріх баби Параскевії, але й сама плакала з жалю, бо зауважувала, як їй тяжко сповідатися за скоєне.

"А тепер і я маю вбити свою дитину?! - вдарила в голову Ганни страшна думка. - Ні, ні, ні! Най свариться чоловік, най настоює на своєму, а я не буду брати страшного гріха на душу".

У пориві злости на чоловіка піднялася з дивана і вирішила йти на роботу, хоч і відпросилася. Але оте "ні" було твердим лише до подвір'я. Уздрівши незакінчену будову, четверо маленьких діточок, які порпалися в піску, спинилася. Спокуслива диявольська думка не переставала ятрити душу: "Іди в лікарню, бо не даш собі ради з тими дітьми в такий прикрий час..."

Ганна повернулася до хати, щоб приготувати все необхідне для лікарні. Та лише зайшла в кімнату, як інша невидима сила переконувала її піти на роботу. Сіла на диван і розридалася. Накричала грубо на дітей, які забігли до хати і почали по-дитячому допитуватися, "чого мамця плаче і що її болить". Копнула безневинного кота, який смачно дрімав, розтягнувшись на підлозі коло її ніг. "Господи! З ким порадитися?! А, може, це й не гріх?-заспокоювала себе. Он знайомі вчительки й лікарки мудріші від мене, простої диспетчерки, а розповідали, що не один аборт зробили, й нічого-живі-здорові. Он які розкішні ходять... А я як дам собі раду з тими дітьми?"

Обтяжена думками, облита сльозами, Ганна задрімала. Чи то був сон, чи уява - Ганна достеменно сказати не може. Але добре пам'ятає, що їй явилася померла мама, яка, чітко карбуючи кожне слово, промовила: "Ганно, не роби того, доню, що задумала. Гріх непрощенний. Чуєш?! Гріх непрощенний!" Ганна зіскочила з дивана, ніби ошпарена. Тремтіло все тіло, а у вухах ще звучало оте благальне материнське: "Не роби того..."

Поступово Ганна спам'яталася і, втішаючи себе, що то, напевне, сон від пережитого й передуманого, все-таки почала збиратися до лікарні.

Коли виходила, востаннє кинула оком по кімнаті і спинила свій погляд на образі Божої Матері, Яка тримала на руках маленького Ісусика. Впала на коліна перед образом і почала благати через сльози: "Матінко Божа, Господи Боже, якщо то гріх, зроби, щоб я не дійшла до лікарні, лишень не смертю мене карай, бо малі діти маю".

Перехрестилася і вийшла з хати. Як проходила попри будову, не зауважила дроту, який вчора чоловік привіз для будови, зачепилася за нього і впала на землю. Біль відчула тоді, як вздріла кров, що текла з пораненої ноги. "Дякую Тобі, Господи Боже, що оберіг мене від гріха", - промовила через сльози радости Ганна і почала поратися коло рани. До неї підбігли діти, яких вона ніжно обняла і, цілуючи їх, промовила: "Моліться діти! Є Бог на світі. Але пам'ятайте, що є і диявол. Та слухайте лише голосу Божого".

Минули роки, помер чоловік. Донечка, яка тоді народилася, виросла, вивчилася. Працює вчителькою. Вродлива й здорова, має свою сім'ю. А Ганна часто згадує той сон і голос матері: "Не роби того, доню..."

"Я - ДОНЬКА МАТЕРІ БОЖОЇ"


- Юльцю, що ж ти, донечко, не підіймаєш вище ніженьки? Уже третій пальчик розбила і то на тій самій нозі, а ми лише за Львовом, ще, напевно, і половину дороги не пройшли. Сідай тут-во, на мою свитинку, я перев'яжу тобі пальчик.

Мама тихцем витирала із спітнілого лиця сльози, ніби боялася, щоб її сліпа 12-річна донька не уздріла їх.

- Мамцю, а ви знову витисніть соку із серпівнику (так Юльця називала траву-деревій), закапайте на оббитий палець, і він до завтра загоїться.

Тремтячими руками мати перев'язувала пальчик, дотримуючись порад доньки, а Юльця дивилася кудись, у безмежну далечінь своїми незрячими, як скельця, очима і прислуховувалася до пісні жайворонка, який виспівував у блакитній височині над ними.

Жаль зрадив маму, і вона, тяжко зітхнувши, схлипнула. Юльця потягнулася своїми рученьками до маминого лиця:

- Ви знову плачете, мамо? Може, ви заслабли?

- Ні, я не плачу, доню. Я здорова. На поїж, дитинко, бодай трішечки. Ти уже четвертий день нічого не їж, лише водичку п'єш. Може, вип'єш молочка з хлібом, що нам дала бабуся, у якої ми ночували?

- Я собі поофірувала цілу дорогу постити і молитися. Не тривожтеся, мамцю, мені Матінка Божа помагає. Я там, у Ченстохові, поїм...

їхню бесіду перервав місцевий чоловік, який став коло них возом, запряженим добротними кіньми.

- Куди направилися, добрі люди? Сідайте, підвезу. Дивлюся, що ви нетутешні.

- Ні, нетутешні, - відповіла мати. - Ми із Станіславівщини. Може, чули, з Гошева, де на Ясній Горі великий монастир. До нас на Спаса і всі свята Божої Матері з'їжджаються люди зі всього світу. Та біда в нас велика. От донечка моя, Юльця, вже десятий рочок світа Божого не видит. Два роки була здоровенька, а там не знати з якої причини осліпла. Певно, ми, родичі, згрішили, що таке горе випало на нашу дитину.

Одна монахиня порадила піти в Польщу до Ченстоховської Божої Матері, розповідала, що дуже помагає, а особливо дітям. Отож ми вже четвертий день у дорозі.. Сідай-но, доню, на воза.

- Ні, ні, ні, - замахала руками Юльця. - Я пообіцяла пішки дійти з молитвою і постом.

Всілякі благання й переконання незнайомого чоловіка були марними: Юльця стояла на своєму...

На одинадцятий день тяжкої подорожі мати з донькою прийшли до Ченстохова. Було полуднє, коли прийшли до св. храму. Якраз закінчилася Свята Літургія, море народу випливало з подвір'я храму.

Міцно тримаючи Юльцю за руку, обезсилена літньою спекою й постом, мати ледве пробиралася через людський потік до цілющого "джерела", щоб напитися з нього душевного спокою і змити свої гріхи за безневинне дитятко.

От уже видно двері храму, до яких залишилося метрів зо сто. Мати уздріла, як з храму вийшли паламар зі священиком і стали закривати двері.

- Не запирайте, зачекайте, благаю вас, - закричала на всі груди мати. Але, замість сильного голосу, із пересохлого горла вирвався лише слабкий хрип.

Зауваживши жінку з дитиною, яка щось кричить і махає руками, паламар і священик затрималися коло замкнених дверей.

- Благаю вас, втворіт двері, щоб ми помолилися до Чудодійної Матері Божої, - слізно просила мати, впавши на коліна - Ми так довго йшли до вас з вірою, що Матір Божа поверне зір моїй донечці.

Підоймивши голівку, Юльця дивилася своїми незрячими оченятами-скельцями на священика й так само щось шепотіла. По її блідому й виснаженому личку стікали, як горошинки, срібні сльози.

Зворушений священик поблагословив голівку дитини і хотів щось сказати, але так і застиг з відкритими устами.

О, чудо! Нерухомі, скляні, однотонні очі в момент засіяли вогниками життя і в них відбивалася голубизна неба!

О, Мати Божа... О, Мати Божа.., - промовляв, хрестячись, здивований священик. - Мамо, радій! Віра спасла твою доньку. Вона прозріла!

А Юльця, ще не цілком усвідомлюючи, що з нею сталося, так само закричала:

- Мамо, я все виджу, але не знаю, як називати те!

- О чудо, о чудо! - шептала мати, обливаючись слізьми радости.

Паламар задзвонив у дзвони, і людське море, яке кілька хвилин тому випливло з подвір'я храму, з шумом попливло назад. Почалися розпитування, чудування, хрещення й моління, прославляння Господа та Матінки Божої...

Того дня у храмовій пам'ятній книзі чудесних подій появився запис "Місяця липня 1932 року Божого (дитина) прочанка Юлія Попіль із с. Гошів Станиславівського воєводства чудесним способом через велику віру прозріла".

По дводеннім відпочинку у домі місцевого священика щасливі мама й донька уже на бричці поверталися до рідного дому. Звістка про чудодійне зцілення випередила щасливих прочан, і коли на четвертий день вони прибули у Гошів, їх вийшло зустрічати майже все село.

-Дитино моя, - щебетала мати, - дивись, це наше село, то наша хата, тато, брати. Онде наш монастир, церква...

-Я більше не ваша донька, - схвильовано відповіла Юльця. -Я - донька Матінки Божої, і я буду монахинею. Чуєте, мамо, чуєте всі: я - донька Матінки Божої!

З того часу Юльця кожного дня навідувалася до монастиря на Ясній Горі. А, досягши зрілості, стала сестрою-монахинею, прийнявши ім'я Лукерія.

Тяжкий то був час служіння Богу й Матері Божій для сестри Лукерії. Але вона не зламалася, як і тоді, в дорозі до Ченстоховської Матері Божої. Пройшовши через страшні гоніння й переслідування, упокоїлася в Бозі в 1985 році у рідному Гошеві.


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка