Книга розміщена на сайті



Сторінка18/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   51

...І ХРЕСТ УПАВ НА СІМ'Ю


Курортну тишу порушив гул двигуна військової тягової машини. Критий автомобіль ЗІЛ-167 став перед самим входом у костел.

- Слухай мою команду, - голосно прокричав, карбуючи кожне слово, молодий підтягнутий капітан. - У два ряди шикуйся. Струнко!

За кілька секунд, немов дві струни, витягнулися два ряди солдат.

- Вільно, - якось тяжко видихнув офіцер.

Опустивши голову, поспішною ходою два рази пройшовся перед шеренгами солдатів, ніби не знаючи, як почати розмову. Став перед високим старшим сержантом і майже криком випалив:

- Перед вами поставлене завдання: за годину зняти хрест з цього храму. Зрозуміли?

Старший сержант і солдати мовчали.

- Запитую ще раз... Зрозуміли? У відповідь тиша...

- Старший сержанте, командуйте!

- Не буду командувати, товаришу капітан. Командуйте самі, - відповів старший сержант.

Напевно, капітан чекав такої відповіді, бо замість погроз, дещо збентежений, знову поспішною ходою кілька разів пройшовся перед строєм.

- Сержанте Догадкін, приймайте взвод. А вас, старший сержанте Гонта, я звільняю від посади помкомвзводу.

- Слухаю. Дякую, товаришу капітане, - з полегшенням відповів Гонта.

Звістка про те, що військові приїхали руйнувати костел, в момент облетіла всі корпуси санаторію в Моршині. Замість того, щоб іти на процедури, майже всі відпочиваючі почали сходитися до місця події. Скоро проїзна частина дороги й місцевість навколо храму була заповнена людьми. Намарно старався інспектор державтоінспекції і два міліціонери навести порядок. Ніхто й не думав розходитись. З людського натовпу, який шумів, як вулик, чулися докори, деякі нишком втирали сльози, киваючи головою, а ще інші спокійно з цікавістю споглядали, що буде далі.

Через натовп до костелу намагалися пробратись старенька жителька Моршина Катерина Мельник та працівниця санаторію з Болехова Ірина Геців. Допомагаючи вісімдесятирічній бабусі, Ірина на весь голос кричала: "Пропустіть бабусю, пропустіть бабусю!"

Добравшись до місця події, бабця Катерина замахнулася коштуром на молодого капітана, який вчасно відхилив голову.

- Щезни, іроде, - закричала на нього баба Катерина. -І яка ж тебе мати породила, що ти Бога не боїшся і нищиш храм Божий? Хіба ж тебе не хрестили?

- Дітоньки, - звернулася вона до солдатів, які мовчазно стояли, опустивши голови, - не слухайте його, грішника. Люди, гоніть їх... І що ж ви за такий народ, що боїтеся оцієї жменьки дияволів?! Гоніть їх, гоніть! - через сльози заїкалася жінка, махаючи в повітрі своєю палицею.

Народ мовчав, а бабуся, схопившись за серце, гірко схлипуючи, присіла на східці храму.

Підборіддя у капітана затремтіло чи то від нервів, чи із жалю, і він, зиркнувши на солдатів і гурт людей, намагаючись усміхнутись, спокійним голосом промовив до солдатів:

- Хлопці, ось дві тисячі карбованців, крім того, десять діб відпустки й сержантське звання тому, хто добровільно полізе і зніме хрест. Ну, хто сміливий? Два кроки вперед марш!

Солдатський стрій стояв непорушне.

Обличчя капітана вкрилося рясним потом. Тримаючи в руці гроші, капітан підходив по черзі до кожного солдата, запитуючи: "Ти?" Але кожний з них, дивлячись собі під ноги, мовчки заперечно хитав головою.

Вкінці шеренги стояло п'ятеро солдатів-мусульман, які між собою про щось тихо перемовлялися своєю мовою. Капітан став перед ними.

-Хлопці, утріть носа отим хохлам, кацапам і всій іншій сякій-такій братії. Ви мусульмани і не вірите в хрест. Проявіть хоробрість, покажіть солдатський героїзм. Я даю добровольцю чотири тисячі карбованців і 20 днів відпустки. Ну, жду...

-Дозволь, товаришу капітане, - ламаною російською мовою звернувся до капітана середнього зросту кремезний косоокий солдат-мусульман.

Народ на майдані притих. Лише старий чоловік з сивою, майже по пояс бородою, в тюбетейці на голові, сильним голосом щось прокричав солдатам-мусульманам, махаючи кулаком. Що відповів йому солдат, - у натовпі так само ніхто не зрозумів. Лише вчули слово "аксакал". Дідо-азіат задоволене усміхнувся і, витерши від сліз очі широким рукавом національного одягу, погладжував свою пишну білу бороду, промовляючи щораз: "О, Аллах".

- Ну, приступай, джигіт Мамадалієв, чотири тисячі і 20 днів відпустки твої, - звернувся до солдата-мусульманина капітан, махаючи перед його носом пачкою грошей.

"Йой, аж чотири тисячі!" - заздрісне зітхнула за спиною у Ірини Геців знайома співпрацівниця.

- Слушай, товаріщ капітан, - відповів Мамадалієв, - а ти не давай нам деньга. Вазьмі себе, купіш машіна, паєдіш отпуска і покажі нам, какой ти герой. А мі не полєзєм рєзать крест. Мі не знаєм, кто сільнєй: ваш Бог ілі наш Аллах. Ну, пакажі смікалка і героїзм, товаріш капітан. Пакажі...

Капітан стояв розгублений, витираючи піт з обличчя й шиї, і не знав, що має робити. Ситуацію врятував гучний бас підполковника з військового санаторію, який, пробираючись через натовп народу, кричав: "Дорогу, дорогу, розійдись". Усі повернули очі на підполковника й чотирьох офіцерів, які пробиралися до солдатів.

- Струнко, - скомандував капітан, поправляючи мокру від поту гімнастерку. - Товаришу підполковник...

- Негайно припинити, - обірвав його рапорт підполковник. -Марш усім на машину. Доповісте, капітане, командиру, щоб вас покарав, а рапорт я шлю за вами. Влаштували ганьбу на цілий Радянський Союз. І хто вас тільки таких...

Впродовж двох днів на курорті лише й було розмов про бачене й недовершене. Дідо-азіат, де лише здибав групу людей, що обговорювала недавні події, ставав коло них і з радістю промовляв: "Маладец наш джигіт".

А ранком третього дня перехожі й відпочиваючі ахнули, зиркнувши на шпиль костелу: хреста не було...

Зауважила Ірина й інші працівники санаторного корпусу, що та її знайома працівниця, яка так заздрісне йойкнула на чотири тисячі, які обіцяв капітан, прийшла на роботу сама не своя. Чомусь нікому не могла подивитися в очі й уникала розмови про те, що сталося.

"Мучить совість чи страх перед Богом. Той хрест не упав на землю, а на сім'ю того, хто за чотири тисячі зняв його. Бог карає до четвертого покоління", - промовила ніби про себе Ірина.

- А я тут при чому? - накинулась на її слова співпрацівниця. -А хіба тобі хтось щось сказав? - обізвалися інші працівники.

- На злодієві шапка горить...

-Тихо, а то завтра з роботи полетите...

- Мовчіть, Бог усе сам видить. Можна заховатися від людей, від влади, але від Бога не заховаєшся: Він все всюди присутній і всевидючий, - перекидалися словами молодиці, обговорюючи подію...

Згодом ту співпрацівницю начальство перевело на кращу роботу, подалі від "злих язиків".

Поволі люди стали забувати про подію з хрестом на костелі і лише старожили, проходячи попри нього, низько кланялися, кладучи хрест на груди.

А Божа кара не забарилася. Один із тих "героїв" М., який вночі тихцем знімав хрест, поїхав на море, щоб заспокоїти свої нерви, бо анонімні листи християн могли довести до божевілля. Та й здоров'я почало щось танути, як весняний сніг. Через кілька днів привезли його звідти у труні...

Його рідний брат В., чоловік тої жадібної співробітниці, за "великі заслуги" швидко просувався по службі, займав "теплі" посади і жив на широку ногу. Його донька по закінченні вузу, за рекомендацією "авторитетного" татуня, залишилася працювати на керівній роботі курорту Моршин. Та недовго. Божий палець опустився і на сім'ю.

Одного дня прибігли до нього стривожені співпрацівники й повідомили, що його дитина, здається, збожеволіла.

-Ви самі божевільні, - закричав у гніві В. - Я на вас у суд подам!

Його погрози обірвав лемент матері, яка благала про допомогу, бо їхня дитина у чому мати на світ народила бігла курортним містечком.

І лише тоді зрозуміли слуги диявола, що є Бог на світі...

Дитина не винна, Бог її простить і колись подарує їй вічну щасливість. За юдині гроші ніхто ще не купив щастя на цій землі, тим більше у вічності. А той час, коли Господь спитає за їхні вчинки, неминучий...

Скільки тих, що руйнували, палили святі храми і каплички, розбивали пам'ятні хрести, нищили образи, по страшних душевних і тілесних муках, ще у молодому віці, пішли на служіння дияволу! На них наїжджали трактори, якими вони розтягували храми і каплиці, і опівночі, як дияволи, валили хрести. Скільки ще тих, що, як блудні бродячі пси, маючи вищу освіту, дітей, не мають притулку?

Це тут, на землі... А що буде у вічності? Чи може бути більше нещастя і горе, коли рідна дитина заявляє "Через тебе, тату, я все життя мучуся? Бо в той день, коли ти руйнував хрести, у мене вселився злий дух, який і досі кожного дня мучить мене, а я мучуся за твої гріхи".


1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка