Книга розміщена на сайті



Сторінка19/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   51

"...І Я НЕ ВБИВ ЇЇ"


Лютий наближався до кінця. "Пора б уже й гайворонню клопотатися про гніздечка", - подумав я, повертаючись з миргородських лікувальних процедур.

Була пообідня пора, а до квартири треба було добиратися кілька кілометрів. Якби ще не мжичка і вогкість, певно, йшов би, а так став чекати автобуса. Я вийняв з кишені вервичку і став молитися до страстей Христових (була п'ятниця). Зосереджений на молитві, я не зауважив, як до мене підійшов незнайомець.

- Перепрошую, ви так само вмієте молитися на вервичці? -мовив, даючи цим зрозуміти, що і він молиться на зернятах.

Несподіване запитання на якусь мить стривожило мене, бо мені здавалося, що тут, на Полтавщині, ніхто й не знає, що таке вервиця. Опанувавши собою, я на запитання відповів запитанням:

-І ви молитеся на вервиці?

-Так, бо вона мене рятувала і рятує у всіх тяжких обставинах, а особливо у критичних, коли, здається, виходу вже нема. У тяжкі дні нашого життя мене навчила молитися молода інтелігентна дівчина. Коли не помиляюся, то була монахиня.

Ми повели бесіду. У наших поглядах було багато спільного.

Наступного дня ми знову здибалися. Наша бесіда була винятково про силу молитви і заступництво Пречистої Діви Марії. Через переконання ми увійшли в довір'я, і пан (тоді ще добродій, бо був 1978 рік) Драгомирецький розповів про один з випадків свого життя в часи боротьби за визволення України від московських поневолювачів...

"Було літо 1947 року. Проходячи з відділом повстанців неподалік свого села, я дізнався, що тяжко заслабла моя мама, і мені дуже захотілося побути з нею і татом. З дозволу командира я пішов відвідати їх, бо не виділися більше року.

У розпитуваннях і розповідях минала коротка літня ніч. Як не старалась бути спокійною мама, сльози котилися з її очей і падали на моє лице та мої руки. З жалем розповідала, що коло десяти разів приходили за мною, усе, перекопуючи і перешукуючи. Останній раз тяжко побили її й тата.

- Якби не сусідська дівчина, може, і повмирали б. Вона кожного дня приходила, навіть ліки звідкілясь дістала, усе нам співчувала і про тебе, серденько, розпитувала, потішала, що ти, напевно, живий, коли за тобою шукають, - з жалем оповідала мати.

- Степанку, - ніби маленького, гладила мама мене по голові й обличчю, - може, покликати її, поговориш з нею та подякуєш за її доброту? А я за той час щось зрихтую тобі у дорогу.

- Піди, старий, та поклич її, - звернулася мати до тата - Та не дуже гупай у вікно, аби сусіди не почули. Мовчазний тато підійшов ближче, постояв якусь хвилю, дивлячись на мене. Лише тепер я зауважив, як він постарів і посивів за цей рік. Поклавши свою зашкарублу руку на моє плече, стиснув його, аж пальці затріщали.

- Молися, сину, й вір, а віра врятує тебе. Ми будемо мати Україну, бо за неї скілько крови й сльозів пролито... Я вірю у це, -промовивши ці слова, тато якось рвучко відійшов від мене і вийшов надвір. Та не встиг він переступити через поріг хати, як в момент повернувся назад і крикнув:

-Облава!

Через втворене вікно я вискочив надвір. У ранніх сутінках зауважив, як з усіх сторін, криючись, гарнізонники оточували наше подвір'я. По-пластунськи добрався за стодолу й заліз між: буйні лопухи. Цілком побіч пробігло п'ять солдатів із псом. Звідусіль долинав приглушений шепіт і гупання чобіт. На якусь хвилю, здавалося, все затихло, аж раптом затріщали виламані двері й побиті вікна. В хаті, стайні і стодолі почався обшук, і за лічені хвилини все було побите й перекинуте.

Маму й тата з піднятими руками вивели надвір і приперли до стіни дулами автоматів. Знервований майор вхопив маму за волосся і, зціпивши зуби, зашипів:

- Де твій бандит? Скажи, щоб виліз з бункера, бо ми все одно його спіймаємо. Хай по-доброму здасться, інакше і його, і тебе розстріляємо. Чуєш, ти..., - і вилаявся найбрутальнішими словами.

Розлючений маминою мовчанкою, різко повернув її обличчям до хати і з усієї сили штовхнув...

Тато, який стояв побіч, уздрівши, як закривавлена мама безсило сповзає по стіні на землю, кинувся їй допомагати, але майор зі всієї сили вдарив його прикладом автомата в груди. Глухо зойкнувши, тато безсило повалився коло мами. А майор-садист почав безпощадно копати по черзі їх нерухомі тіла Коли спинився від втоми, закричав нелюдським голосом:

- Все ко мне! Шомполамі прощупать вєздє. Пєчь розваліть, перєло-патіть пол в сарає. Не мог же он сквозь землю проваліться! Простучать все стєнкі, посмотрєть в колодце. Пріступать!

В ту хвилю, коли більшість солдатів зібралися навколо майора, вислуховуючи його накази, в моїй голові майнула думка: відкрити вогонь по ворогу, все одно смерть... Але ж там тато і мама...

"Молися, молися, сину і вір", - нашіптувала мені на вухо в ту хвилю розпуки якась невідома сила І, примруживши очі й ніби покинувши цей світ, я почав молитися "Царю небесний"...

Силу молитви відчув, коли відкрив очі й уздрів над собою відкриту пащу вівчарки, яка тяжко дихала. Наші очі зустрілися, і мені здалося, що вона співчутливо дивилася на мене. За час обшуку Амур (так звали пса) ще разів п'ять підходив до мене, обнюхував з ніг до голови, але не видав мене.

Час від часу майорові доповідали, що нічого не виявлено, від чого він ще більше скаженів. Тоді майор наказав розшити стріху на стодолі. "Аж тепер кінець, - подумав я. - 3 даху мене конче помітять.

Побіч пронеслися дві пари кирзаків, солдати несли драбину й приставили її до стріхи. Затріщала зітліла солома, яку рвали з покрівлі й кидали на землю. Краєчком ока я зауважив молодого солдата з дівочим обличчям, який зиркнув додолу і так застиг з відкритим ротом. Ця мить здавалась мені вічністю і кінцем життя. Та солдат з люттю накинувся на солом'яні околоти стріхи і... почав кидати їх на мене, та так скоренько, що через лічені секунди закрив мене цілком.

І все ж тривожна думка непокоїла мене: а що як зараз цей солдат донесе. Задихаючись від страху й нестачі повітря, я пропотів з голови до ніг.

Трохи опам'ятавшись, я почув, як солдати, матюкаючись, закінчили розбирати стріху.

- Товаришу майор, - почувся голос з даху. - Тут нікого немає.

- Отставіть. Товариш старший лейтенант, тих дідів (себто батьків) відвести у хату. Солдатам тимчасовий відпочинок, а ту красавіцу-до мене. Виконуйте...

Через якийсь час я почув: "Ну що, сучко? Що скажеш з тобою робити? Відповідай! Подивись на солдатів, подивись на мене. На кого ми подібні? Від ранку солдати, крім води, в роті нічого не мали".

-Товаришу майор, я клянусь всім на світі, що я бачила, як він зайшов до хати, - слізним голосом оправдовувалась моя "співчутлива" сусідка.

-То що він - привид? Чи крізь землю провалився? - кричав майор. -А я тобі вірив. Я тебе вбивати не буду. Я зроблю тобі смерть "із задоволенням" для тебе і солдатів. Ти здохнеш від "любові".

-Товаришу майор, я, я...

- Перестань зі своїм "я", - грубо обірвав її майор. Ми зараз підемо у те місце, де стара верба і ясень, але перш за все нагодуй усіх солдатів. Зрозуміла? Спати не лягати, очей з подвір'я не зводити. Зайди до батьків, поспівчувай їм. Дай їсти, дізнайся, хто був і куди пішов. Як лише побачиш щось підозріле - негайно до нас. Одягай шось темне, а на голову накинь білу хустку.

Гарнізонники відійшли у зазначене місце. На подвір'ї стало тихо, як по урагані. Я все ще молився і непокоївся думками, що маю робити з цією "доброю" дівчиною. Вона ж стільки горя й страждань принесла моїм родичам і мені. Як чинити? Одна думка випереджувала іншу. Я був на розпутті... Хотів справедливості й помсти, та якась сила благала: "Ти ж молився і обіцяв, що простиш її. А, може, вона ради збереження чистоти й невинності пішла на цю підлу крайність?" Тривожні думки перебивали молитву, яка вперше була такою розсіяною...

Коли сутінки вкрили подвір'я, я по-пластунськи добрався до хати й тихо зайшов у сіни. На підлозі стогнала мати, а тато мовчазно стояв, притулившись до стіни. По його губах я зрозумів, що він молиться. Лиш сусідка щось "співчутливо" щебетала до них. Я спокійно поклав свою тремтячу руку на плече "добродійки" і з усієї сили стиснув пальці. Піднявши на мене очі, не промовивши ні слова, вона безсило повалилася на землю.

Коли опритомніла, я запитав її, що б вона зробила зі мною, якби я був на її місці. Вона спробувала виправдатися, але коли я сказав їй, щоб узяла білу хустку і йшла до призначеного місця, знову зомліла...

Я її простив, бо дав слово перед Богом.

Живе вона і по сьогодні у рідному селі на Тернопільщині, хоч здоров'я у неї відібрали наїзники, яким вона доносила. А мене доля після "сибірських курортів", на які я потрапив у 1949 році, занесла у місто Коломию. Віра врятувала мене, і обіцянку, дану перед Богом, я виконав.

От так, мій друже, Бог віддячує за віру, - сказав на прощання мій співбесідник.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка