Книга розміщена на сайті



Сторінка2/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51

МІЙ ДОБРИЙ АНГЕЛ-ХОРОНИТЕЛЬ


Ці спогади продиктовані аж ніяк не бажанням похвалитися моїм скромним життям, але наміром розповісти про реальний, відчутний і зримий вплив Неба під час моєї земної мандрівки.

Початок її був досить тернистим. Дитинства з його радощами і захищеністю я й близько не мав. Цей період цілковито викреслений із мого життя. Моє дитинство - це чаша страждань і горя, бо уже із шести років я здобував хліб своїми руками і повсякденною працею.

Моя мама залишилася вдовою, коли їй було 36 років. Найстаршій сестрі було 15 років, середущій -11. По смерті тата через шість місяців народився братик, який через шість днів помер. Ще за життя тата мама перенесла тяжку операцію на голову. А коли залишилася вдовою - ще чотири операції під наркозом, а п'яту - уже без наркозу. З Божою поміччю мама дожила до 85 років. Мама постійно слабувала, але я ніколи не чув, щоб вона колись застогнала, зате слова: "Боже, ради моїх дітей, дай мені витримати", - не сходили з її уст.

Взимі, коли було більше вільного часу, мама розповідала мені про пережите. З її розповідей я дізнався про свого сліпого діда Матія, який, приїхавши з Львівщини на Тлумаччину, у хутір Якубівка, по короткім часі став незрячим. Але чоловіча гідність скеровувала його до виконання всілякої господарської роботи.

Покірно переносячи терпіння, дід Матій одного ранку довго молився, а потім сказав до своєї жінки Катерини: "Щось велике має статися в моєму житті. Або я умру, або буде щось добре, бо удосвіта мені приснився Ангел, що летів просто на мене. Зі страху я хотів утекти, але він крилом зачепив мене, і тут я пробудився".

Жінка, вислухавши, мовила: "Нині ти, Матію, не полізеш на дах латати стріху. Мені біди не треба". Але дід сказав жінці, що без Божої волі нічого не станеться: ні лихого, ні доброго, і поліз на дах. Невдовзі на крик чоловіка Катерина вибігла з хати і побачила, що той упав з даху просто на сніпки, що лежали на долівці.

Після цього випадку дід Матій прожив ще рівно три роки. Одного ранку він покликав усіх дітей і роздав їм настанови, благаючи згоди між ними. А потім зсукав з воску свічку, ліг на ліжко і в молитві віддав Богові душу без всілякого стогону.

Так само і баба Катерина за два дні перед смертю повідомила всіх про свою кончину.

...Як кажуть, горе ніколи не ходить саме. Якось мама пішла до сусідів садити картоплю і взяла мене з собою. Метрів за триста від поля була велика скеля, яку називали Віцків вертеп. Вона мала близько двадцяти метрів висоти. Ми, діти, почали з'їжджати з цієї скелі вдолину. Та, на нещастя, я впав з цієї скелі просто на камінь, поламавши руки і розбивши собі голову й коліна Ангел-Хоронитель зберіг мені життя, хоч пам'ятка залишилася - крива рука.

Через рік почалася Друга світова війна. У перших днях війни наша хата згоріла. Упала стеля, а на образі Пречистої Діви Марії ані шнурочок не перегорів, ані скло не потріскало. Клякнула наша мама перед чудом збереженим образом, поставила нас усіх на коліна і щиро благала Пречисту Діву Марію, щоб не опустила нас з-під своєї опіки.

Наш хутір знаходився на півдорозі між селом Озеряни і лісом с Олеші. Користаючи з вигідної позиції у воєнному відношенні, хутір був постійним пристановищем для військових: то росіян, то німців. Перед останнім відступом німецькі солдати "заквартирували" на хуторі три місяці. Село горіло вдень і вночі.

У липні 1943 року мій Ангел-Хоронитель врятував мене вдруге. Пасучи корову коло самого хутора, я знайшов гранату.

Не знаючи, що то таке, я витягнув кільце і тут спрацював запал-капсула. Сполошений шумом капсули, я випустив гранату з рук і пустився втікати. Відбігши метрів десять, я заплутався у телефонних дротах і впав головою у яму. Якраз у цей час вибухнула граната і лише один осколок поранив мене в ногу. З цим осколком в нозі я проходив дванадцять років.

Війна покотилася на захід, але смерть ще довго розгулювала нашим селом. Одного дня протитанкові міни вщент рознесли вісімнадцятеро чоловік. Мама кожного дня нагадувала мені про небезпеку. Але мало статися нове лихо, від якого Ангел-Хоронитель зберіг мене.

...У школі відновилося навчання. На уроки всі ходили босоніж. Про зошити не було й мови. Писали на газеті впоперек або під кутом. Чорнилом служив переварений сік бузини. Діти мали саморобні ручки. Повертаючись зі школи додому, я уздрів у воді ручку (як пізніше виявилося - запал від міни). По довгім мудруванні мені пощастило вийняти капсулу, але лише наполовину. Хлопці порадили випалити вмістиме розпеченим дротом.

Перший дотик розпеченого дроту - і страшний вибух. Наслідки - порвані чотири пальці і два місяці сліпоти. Але Бог, Пречиста Діва Марія і Ангел-Хоронитель повернули мені зір і зберегли всі пальці. Гіршої кари, яку я завдав своїй бідній матері, нікому не бажаю. З того часу я боявся навіть камінчик у руки брати.

У грудні 1945 року я разом із сестрами заготовляв дрова в Олеському лісі. Старші люди, що були там, завстидали сестер, що мене, такого малого і легко вбраного, взяли в ліс на допомогу. Знічені сестри відправили мене додому. Коли я вийшов з лісу, то лютий вітер пройняв мене наскрізь. Похитавши головою, сусід сказав: "Не маєш ти, дитино, ні тата, ні мами... Куди вони тебе такого малого випровадили? Біжи додому і не ставай, бо замерзнеш".

Скільки мав сил, я намагався бігти, але морозяний вітер все більше сковував моє тіло. Добігши до підбитого танка, я вирішив перепочити і заховатися від вітру. Сівши на пень, відчув якусь надзвичайну теплоту і почав дрімати.

Тим часом сусід добрався до лісу і захотів закурити. Скрутивши цигарку, ніяк не міг знайти запальничку. Він подумав, що загубив її коло танка, і тому вирішив повернутися. По дорозі придивлявся до кожного предмету, декілька раз засовував руки в кишені, але запальнички не знаходив.

Дійшовши до танка, побачив мене, замерзаючого, сплеснув руками відчув якийсь біль у пальцях. Лише тепер зрозумів, що, шукаючи запальничку, він перекидав її з руки в руку. Тормосячи мене з усієї сили, він відвів мене додому. Так Ангел-Хоронитель через Назара Івана не дав мені замерзнути. Ліву ногу і пальці на руках я, правда, обморозив. Але живу і дякую своєму Ангелу-Хоронителю.

Уже будучи в армії, в 1956 році, я вдруге замерзав серед степу в Саратовській області (Росія). Тут мене врятував образ Пречистої Діви Марії, який дала мені мама зі словами: "Молися й вір, і Матінка Божа тобі допоможе".

На самий Святий вечір відправили мене і ще двох солдатів на крайню точку полігону "Гуряново" завезти для локаторів пальне. Орієнтиром на дорозі служили телефонні стовпи. Але через сильний буревій ми втратили їх з поля зору і провалилися у яр, яких у цих степах було дуже багато. Хлопці, взявши з собою лопати для оборони від степових вовків, пішли шукати землянки, не знаючи про те, що пішли цілком у протилежному напрямку. Лише наступного дня мої супутники знайшли невідоме село, де щасливо пробули майже дві доби. А я з образком Пресвятої Богородиці дві з половиною доби без сну перебував у степу на 30-градусному морозі. Допомогла мені Матір Божа і наявність пального. Мене вважали вже мертвим, але, дякуючи Ангелу-Хоронителю і Пречистій Діві Марії, я не загинув. Там я втратив частку здоров'я, але Бог кріпить і досі.

Повернувшись з армії, я працював завідуючим гаражем у рідному селі і одночасно лісовозом заготовляв ліс. Так сталося, що з Надвірнянського лісництва я привіз ліс на пилораму в Отинію.

Коли я поліз на машину, щоб розв'язати ланци, під тиском лісу поламався шуфлинок, і всі колоди звалилися з машини. В той час я був зверху. Від несподіванки я полетів сторч головою. Ліву ногу притиснуло патиком, який був кривим, як дуга, бо його (здавалося, на зло мені) завантажили гуцули, хоч як я не впирався. Він і став моїм спасінням Обійшовся я переполохом і подряпинами. От так Пречиста Діва Марія і Ангел-Хоронитель, образки яких я постійно мав при собі, прийшли мені на поміч у біді.

...Я вже був одружений і жив у Долині. Задумали ми з дітьми викопати криницю, бо ходити до сусіда по воду вже набридло, та й він косо дивився, що беру у нього воду. Старшому моєму синові на той час було 12 років, а молодшому - 9. У вівторок раненько вклякнули ми перед образами, змовили три рази "Отче наш" і "Богородице Діво", а на закінчення - молитву до Ангела-Хоронителя, і почали копати. З Божою поміччю, впоралися ми скоренько, і в п'ятницю криниця була вже готова. Збираючи останнє каміння, я відмовив подячні молитви і наказав дітям обережно витягати останнє відро, а сам шепотів молитву до Ангела-Хоронителя.

Якраз у цей момент діти не втримали відро, і воно з висоти семи метрів впало мені на голову.

Спочатку я не розумів, що сталося. Але коли почув плач дітей, то подумав, що, напевно, мені кінець, але я згарячу ще пам'ятаю. Та коли зосередився і по шнурі почав вибиратися наверх, то з радістю і вдячністю до Неба виявив, що голова була ціла. Ми зайшли до хати і помолилися Матінці Божій, Господу Богу і Ангелу-Хоронителеві за їх опіку.

...Коли я працював головним механіком у шляховій організації, то поліз на висоту близько п'яти метрів зняти ланци. В той момент, коли я їх стягував, під тяжкою вагою обривається цвях, яким була прибита дошка, і я пролітаю в повітрі метрів два понад коробками передачі, у яких всі важелі перемикання стирчали оголені від запобіжних гульок, їх було п'ять, складених одна коло одної. І коли б Ангел-Хоронитель не проніс мене понад ними, то важелі прокололи б мене наскрізь. Дошка і ланци пролетіли над моєю головою. Цвях проколов мені ліву руку наскрізь. Праве плече я так тяжко побив, що не міг піднести руку.

Усі намагання медицини були марними, і права рука не діяла. А скоро мені треба було висвячуватися, бо всі іспити у отця Андрія-Романа Кияка і Владики Стернюка я склав успішно. Я щиро молився, постив усі п'ятниці, перебуваючи лише на воді. І от по цілоденнім пості і щирих молитвах сниться мені сон, що маленький хлопчик приносить корінь живокосту і каже: "Потри на терці і приклади до болючого місця". Я став прикладати. Протягом тижня я цілком володів рукою, і понині не відчуваю ніякого болю.

Ще одна пригода трапилася зі мною в ніч з 18 на 19 липня 1998 року. Кожного року першої суботи по святі Верх. Ап. Петра і Павла збираються люди різного віку з усієї України на місці героїчної смерті провідника ОУН "Роберта" і вісімнадцятьох повстанців зі старшинської школи, які загинули в нерівному бою з карателями НКВД в урочищі Яворина. Взявши участь у Вечірній панахиді, табір готувався до нічного чування й концерту.

Мені довелося ввесь день бути на ногах, тому я вирішив годинку перепочити. На Карпати опустилися перші сутінки. Навколо наметового містечка горіли вогні, лунали повстанські пісні. До мене підійшов товариш і запросив у намет, де поселився академік зі Львова. Якась сила говорила мені: "Не йди туди". Я, посилаючись на втому, категорично відмовився іти, пообіцявши, що обов'язково прийду через годину. Не минуло і двадцяти хвилин, як, через необачність водія, з гори на табір покотилася машина, розбиваючи намети. В результаті четверо осіб було травмовано, а один чоловік, який знаходився разом з академіком у наметі, куди мене майже силою тягли, загинув. За якийсь час помер і травмований академік. І тут я знову відчув опіку Пречистої Діви Марії і мого Ангела-Хоронителя.

Від усього серця дякую Пречистій Діві Марії і Ангелу-Хоронителю за опіку у моїм житті. Завдячую моїй побожній бабусі і мамі за науку, любов до Бога, які вони прищепили мені з раннього дитинства.



Боже, не опусти мене з-під Своєї опіки.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка