Книга розміщена на сайті



Сторінка20/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   51

МІЙ ХРЕСТ ТЕРПІНЬ


-Хотіла б розповісти про життєвий хрест терпінь, який випав на мою долю, - тихо почала свою сповідь Катерина Куйбіда -І не для того, щоб пожалітися, а для того, щоб оповісти, як я, молода дівчина, зуміла вижити в тому страшному сатанинському лихолітті 40- 50-х років.

Родом я з Долинщини, із села Сукіль. У 1944 році, як проходив фронт, згоріла наша хата і все, що в ній було. Все знищила стихія: не було де переночувати, ні у що взутися чи одягнутися. Треба було схилити голову і йти у прийми, до чужої хати.

Але ці біди були ще невеликими у порівнянні з тими, що чекало нас попереду.

У 1946 році, у час облави, НКВС забрав мого тата Михайла Мандрика. Тримали його у Болехівській тюрмі три місяці. Там тата дуже били і повідбивали йому все всередині, а коли пустили додому, то він дуже харкав кров'ю. Як зліг, так вже й не встав. Через тиждень тата не стало. У Великодню П'ятницю 1946 року ми його поховали.

А через кілька місяців мені сниться сон: трублять труби, дзвонять дзвони. Я вийшла з хати подивитися, але, замість лісу й поля, виджу нескінченний потік людей, які йшли до Йосафатової долини на Страшний Суд. Я й собі приєдналася до того людського потоку.

Підходимо до широкої й повноводної річки. Люди стали радитися, як її перейти. Коли видимо - коло одного й другого берега є частина кладки, а посередині – прірва.

Порішили, що треба йти до витоку річки, де вона вузька й неглибока.

Лишень ми рушили, як явився Ісус Христос у білосніжних шатах. Він промовив до нас: "Люди, вертайтеся і йдіть за мною. Поправте ту кладку своїми руками і перейдете річку".

Поправили ми кладку й перейшли на другий бік. Тут Ісус Христос розділив нас одних - по правий, а других - по лівий бік. Мені стало дуже жаль, що я опинилася по ліву руку від Спасителя.

Ісус Христос, перехрестившись тричі, наказав нам змовити "Отче наш" і "Вірую". Коли ми це зробили, Він промовив до тих, хто стояв від Нього праворуч:

-Я був голодний, і ви дали Мені їсти. Я був спраглий, і ви напоїли Мене. Я був нагий, і ви одягнули Мене. Я був подорожній, і ви Мене прийняли у свій дім. Я був недужий, і ви Мене відвідали. Я був ув'язнений, і ви Мене викупили. Я був померлий, і ви Мене поховали.

І тоді всі присутні стали дивуватися: "Коли, Господи? Та ми ж тебе не виділи".

А Ісус відповів:

- Коли ближньому моєму добро вчинили, то і Мені - також. Потому повернув голову до тих, хто ліворуч, і промовив: -Я був голодний, і ви Мене не напоїли. Я був нагий, і ви Мене не одягнули...

Тоді ті, що зліва, закричали:

- Коли ж, Господи? Ми ж Тебе не виділи! А Ісус їм відповів:

- Як ви своєму ближньому чинили, то так і Мені.

Ісус перехрестився три рази, змовив "Отче наш" і "Вірую", й знову три рази перехрестився.

Я ж, сповнена жалю, що знаходжуся по ліву руку від Спасителя, стояла тихо і очима шукала свого тата, надіючись його уздріти. І тоді Ісус промовив до мене:

-Дитино, ти дивишся за своїм татом, але його ти не увидиш, бо я скликав людей, щоби молилися й каялися, а ти, дитино, запам'ятай, що через чотири роки, у 1950 році, будеш на Страшному Суді.

Останні слова Ісус промовив три рази. Потім Спаситель зі сльозами на очах почав просити людей, щоб вони каялися й молилися, бо наближається Царство Боже...

Я пробудилася, але цей сон ще довго тривожив мою пам'ять.

Пережила 1948-1949 роки, а коли наступив 1950 рік, я знову пригадала собі той дивний сон.

І от одного дня мене заарештували нелюди з НКВС. Взяли просто з ліжка у спідниці й вишиваній сорочці. Довго не давали їсти, щоб скоріше добитися "зізнання". Так почався для мене "страшний суд" у Болехівській в'язниці. Тут мене так били й знущалися, що нераз приходила страшна думка: заподіяти собі смерть. Я молилася й нераз у думках прощалася зі всіма рідними й знайомими. І коли я одного разу, обезсилена від побоїв, заснула, мені явилася Матір Божа й лагідним голосом промовила: "Дитино, не плач. Молися й терпи, бо така вже твоя доля".

Це вселило в моє побите тіло нові сили, а в душу - надію, що Господь і Пречиста Богородиця допоможуть мені. Зрозумівши це, я стала спокійніше ставитися до всього, що діялося зі мною.

Згодом з Болехова мене перевезли до Станиславівської в'язниці, де у невеличкій камері нас помістили аж тридцять двох "ворогів народу". Тіснота була така, що й не поворухнутися. І знову допити, погрози, побої... нарешті-Сибір. На дорогу одягнули мене в стару прострілену солдатську шинель і військову шапку, а коли прибула на місце, то перебрали в тюремний одяг і причепили на стару куфайку номер В-№-684. Отак і пройшло моє дівування за Уралом у старій куфайці, кирзових черевиках, тюремній сукні й сорочці. Більшість з нас мовчки несли свій тяжкий життєвий хрест і надіялися, що прийде воля для України і для нас, бо на все Божа воля.

Молитви до Пречистої Божої Матері спасли мене, незважаючи на всі нелюдські умови життя й поневіряння. Я нікого не звинувачувала і не проклинала своє життя, лише щиро молилася і вірила в ласку Пречистої Богородиці. І Вона допомогла мені. Я перейшла через той "страшний суд" комуністичного "раю" й повернулася додому.

Упродовж п'ятдесяти років при всіляких потребах я звертаюся зі щирою молитвою до Пресвятої Богородиці, і Вона мені допомагає. Матінка Божа є моя потіха, моя поміч, моя розрада, мій лікар, моя любов, моя Мати.


МАТИ БОЖА І ВІРА ВРЯТУВАЛИ МЕНЕ


Був серпень 1944 року. Війна вже відступала з Галичини, але вночі ще з острахом і тривогою люди прислухалися до гуркоту гармат, дивлячись на заграви, які краяли небо. Німецькі війська під натиском радянських військ поспіхом вдосвіта покидали Долину, залишаючи по собі страшну руїну. У вересні 1941 року спалили всі будинки на вулиці Бабійова гора, розстрілявши чоловіків за те, що тут переховувалось кілька єврейських сімей.

На якусь мить припинився артобстріл, і жителі Бабійової гори поспіхом покидали свої землянки й обгорілі будинки, щоб врятуватися від смерті, перебігаючи неподалік у смерековий ліс. Ще не встигли люди (переважно жінки й діти) заховатися як слід на дні великого яру під смерековими колодами-землянками, в яких у 1941 р. переховувалися від німців єврейські сім'ї, як над їхніми головами засвистіли кулі. Почулася команда російською мовою: "Гранати в рукі! Рукі вверх!.." Піднявся крик дітей і лемент жінок. Можливо, це і врятувало всіх від найстрашнішого.

-Не стріляйте! Тут лиш жінки і діти! Не стріляйте...

Переконавшись, що у сховищі дійсно лише жінки й діти, у яр спустився молоденький лейтенант з групою бійців.

- Ех, люди, які ви нерозумні, - промовив з болем у голосі лейтенант.-Та достатньо лише одного снаряда чи міни, і вас нікого в живих не лишиться. Розбивайтеся ліпше на групи і не збирайтеся разом.

-Дитино, - втрутилася в розмову старша жіночка на прізвище Перекицей. - Молися до Бога, і ніяка куля тебе не візьме. Вір у Бога, і Бог тебе спасе.

Молоденький лейтенант на ті слова опустив очі, - чи то з жалю, чи зі встиду - і розчаровано промовив українською мовою:

-Я, мамо, не вмію молитися, не було кому навчити. Тата забрали, а мама з голоду померла. Я в дитячому будинку виховувався.

- Сідай, дитино, і скоренько пиши "Отче наш" і "Богородице Діво", а як успіємо, то й "Вірую" напишемо.

Лише лейтенант витягнув блокнот, як почулася команда: "Встати, вперед!"

-Дякую, мамо, - сумно промовив хлопчина-офіцер. - Молися за мене. Треба йти. Поблагослови мене, мамо.

На очах у юнака заблищали сльози. Заплакали жінки-вдовиці, чоловіків яких розстріляли німці, а за ними - й діти.

- Зачекай, дитино, - промовила Перекицей, засовуючи руку за пазуху. Звідти вийняла молитвенник та образок.

- На, синочку, тут на останній картці - моя адреса. Ніби для впевненості прочитала: місто Долина, вулиця Бабійова гора, Перекицей.

-Дай, Боже, дитино, щоб ти по війні здоровий був і приніс мені цей молитвенник. Молися, дитино, я його купила в Гошівськім монастирі. Вір, і Матінка Божа охоронить тебе. Благослови тебе, Боже.

Закінчилася війна. Влітку 1946 року у Долинський військкомат у супроводі вояків приїхав молодий, але вже змужнілий полковник. Він просив, щоб його провели на Бабійову вулицю. Свою спасительку він здибав на подвір'ї. Пані Перекицей відразу не впізнала колишнього молодого лейтенанта.

- Мамо моя, мамо! Матір Божа і віра спасли мене, - цілуючи жінці руки, обличчя, очі, промовляв до неї полковник. - Я виконав твій наказ. Я привіз твій молитвенник. Візьміть, матусю, я знаю його напам'ять. З ним я дійшов до Берліна і до Праги, але, як видиш, живий-здоровий і ні однієї подряпини на тілі.

Коротка півгодинна розмова промайнула, ніби мить. На знак вдячности молодий полковник подарував своїй покровительці скромні, але такі пам'ятні подарунки. Прізвища його, на жаль, не запам'ятав Євстахій Перекицей, син матері-спасительки, котрий оповів цю історію.

{1-1.jpg}

2002 р.Б. 1-ий собор Отців і мирян Івано-Франківської Духовної Академії

{1-2.jpg}

с.Конюхів, Стрийський р-н. Перезахоронення полковника УПА Юрія Гасина

{2-1}

Хутір "Береги", Стрийський р-н. На місці геройської смерті 33-х поовстанців 1993 р.Б.



{2-2.jpg}

Крехів. 9 травня 1999 р.Б

{3-1.jpg}

Перезахоронення Владики Миколи Чернецького. 2002 р.Б.

{3-2.jpg}

Ветерани УПА Долинської станиці. Біля с.Лужки на місці колишного шпиталю. 2001 р.

{4-1.jpg}

21 листопада 2001 р. Під м.Базар

{4-2.jpg}

На могилі о. Ярослава Лесіва

{5-1.jpg}

Освячення каплички в урочищі "Бучники"

{5-2.jpg}

Панахида на могилі полеглих у Другій Світовій війні

{6-1.jpg}

Гора Маківка. Карпати. 2002 р.

{6-2.jpg}

Перше Святе Причастя.

{7-1.jpg}

2002 р. Капличка у лісі "Народження Матері Божої"

{7-2.jpg}

Новозбудована Чудодійна капличка в урочищі "Бучники"

{8-1.jpg}

2002 р.Б. Біля пам'ятника Наталії Кобринській

{8-2.jpg}

г. Маківка. 2002 р.


1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка