Книга розміщена на сайті



Сторінка21/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   51

ВІДБУДУЙ СВЯТИЙ ХРАМ


Було то цілком недавно. В невеликій церковці курортного містечка закінчилася Свята Літургія. Люди виходили зі святого храму.

- Прошу вибачення, отче, - підійшовши до священика, промовив високий хворобливої зовнішності чоловік.

- Чи не могли б ви мене вислухати кілька хвилин і дати пораду?

- Прошу, - відповів священик, - коли ви вважаєте, що я можу вам чимось допомогти, або порадити, то я до ваших послуг.

- Щоб ви мене швидше й краще зрозуміли, то почну свою розповідь просто й відверто. Сам я з Київщини, з Васильківського району. Колишній директор школи і секретар парторганізації. Раніше я був молодий і здоровий. На селі рівних за силою мені не було. Радів життю, сім'ї, дітям... Співрозмовник на хвильку замовк і тяжко зітхнув.

Та все пропало в одну мить. У 1976 році під моїм керівництвом і при моїй безпосередній участі була розібрана найкраща в районі церква. Частину цегли розтягнули люди, а дещо продали ми й за ті гроші майже тиждень "обмивали перемогу" над Богом.

А коли, нарешті, п'янка обридла і я прийшов додому, то мене вороже зустріла моя мама, яка тяжко захворіла й лежала на ліжку. Сльози текли по обличчю, а в її очах я побачив такий жаль і смуток, що не міг більше дивитися в її очі, хоча вона не промовила до мене жодного слова докору. Так більше з ліжка вона вже не вставала, а до трьох тижнів померла. Згодом тяжко занедужала дружина й старша донька. Почали чіплятися різні хвороби й до мене. Лише молодша донька, яку моя покійна мама потайки від мене навчила молитися, залишилася здоровою й житєрадісною. З того часу хворію, якийсь страх постійно тривожить душу, пропав сон... Об'їздив майже всі курорти, побував у багатьох професорів, та ніхто не може сказати, від чого моя хвороба. А сьогодні, коли я вперше побував на Службі Божій, то зрозумів, що це, напевне, кара Божа.

-Так, це кара Божа, - ствердно кивнув головою священик.

- А тепер як у священика прошу у вас поради. Як мені відкупити цей злочин проти Бога і людей?

- Лише одним: побудуйте наново церкву, і Бог все вам простить. До вас і вашої сім'ї повернеться здоров'я й радість життя.

-Але з ким я маю її будувати?

- З тими, з ким руйнували.

- Отче, із тих всіх, може, троє залишилися живими та й ті інваліди, ледве ходять! - в розпачі відповів співрозмовник.

-Тоді йдіть до людей, попросіть у них прощення й допомоги і будуйте з ними церкву. Лише в цьому наше спасіння, бо Господь для покаяння вас ще тримає на цій землі майже тридцять років, щоб ви спокутували свій тяжкий гріх перед Ним.

-Отче, я все зроблю, щоб відбудувати зруйновану мною церкву. Щиро присягаю в цьому святому храмі, - зі сльозами на очах промовив співрозмовник.

-Хай вам Бог допомагає і благословить у добрій справі.

Як склалася подальша доля того блудного сина, священик так і не дізнався, хоч той пообіцяв написати йому листа. Чи, може, взяв ще один тяжкий гріх на душу?

НЕ ВІД ВІКУ КАЛІКА, НЕ ДО СМЕРТІ ПАН


За свої сімдесят п'ять років життя цій жінці все довелося перейти: і голод, і холод, і тяжкі операцї, а про роботу, то вже й нема чого говорити.

Перша світова війна... Обох братів забрали на війну, сестра перед самою війною поїхала у світ, аж у Прусію, шукати ліпшої долі. Увесь тягар звалився на плечі сімнадцятилітньої дівчинки - і з плугом у полі, і з ціпом у стодолі, та ще й обов'язок перед сліпим батьком і зіслабованою мамою, яка, куди ходила, молилася за дітей, щоб Бог оберіг від всілякого нещастя та смерті, бо йшла війна її сини, Іринині брати, аж там-в італійських Альпах.

Живі-здорові повернулися сини додому. - Бог вислухав материнські молитви. Та невдовзі вибухнула Друга світова війна. Згоріла хата, всі убогі пожитки, лише образ Матері Божої залишився на стіні згорілої хати неушкоджений. А рік перед війною при загадкових обставинах загинув Іринин чоловік. Залишилося троє діточок (четверта дитинка з'явилася на світ по смерті чоловіка). Два голодні роки -1942 і 1947. Дві будівлі хати після війни..., та ще, і ще, і ще всілякого лиха.. Проте ніколи Ірина не просила у Бога смерті.

А от нині їй так хотілося відійти із цього тяжкого світу. Вона підвела до неба свої незрячі очі і крізь сльози благала кончини. Хіба вона винна у тому, що все життя йде тернистою дорогою, несучи тяжкий хрест, а Бог смерті не дає? Поки катаракта не закривала світ перед її очима, хоч не мала сил, бо все тіло порізане (перебула п'ять операцій під наркозом, шосту-без наркозу), але завжди щось робила. А тепер стала "тягарем" і "нахлібником"... Майже кожного дня чує від зятя слова докору; та найбільше боліла душа і серце, коли він через зуби цідив: "Тр-р-рутень. Доки я буду робити на тебе, чому не..?". Далі Ірина затикала вуха, бо страшно було слухати прокльони і докори.

Спогади, спогади... Ніби осінні хмари перед її незрячими очима, все чорніші одна від одної.

- Далі, трутню, грієшся на сонці?! І доки я буду на вас робити?..

Від несподіванки Ірина схопилася на ноги із старенького крісла і випустила з рук паличку, яка була для неї поводирем і товаришкою.

- Слухай, дитино, - намагалася говорити спокійним голосом, хоч у грудях бушувала лють. - Чого ти мене називаєш трутнем? Я, доки виділа, доти робила/ Та й не прийшла до твоєї хати і на твій хліб, але ти прийшов на мою господарку...

- Не називай мене дитиною! Я не твій син і мамцею, як твої діти, я тебе ніколи не назву, бо ти мені не мама! - з усієї сили кричав Ігор, що аж сусіди через паркан зазирали.

- Не кричи на мене, най люди не слухають. Іди до хати протверезися.

Ці слова настільки озлобили Ігоря, що він підбіг до сліпої тещі, схопив її за руку вище ліктя і з усієї сили потягнув до себе. Від болю Ірина крикнула на ціле подвір'я і непритомно впала на землю. Дожила Ірина до 85 років, але коли змінювалася на дворі погода, то все плакала від болю, бо зять обірвав м'язи на лівій руці, більш як півроку не могла тією рукою і ложки втримати.

Давно вже кості мучениці Ірини спочивають у сирій землі, а душа чекає останнього суду.

...Тепер зять сидить на тому ж старенькому кріслі, хоч, правда, більше лежить, бо не має сили сам звестися, і просить у Бога прощення за гріхи та скорої смерті. Тепер Ігор згадує слова тещі: "Запам'ятай, дитино, мої слова: не від віку каліка, не до смерті пан. Якою міркою міряєш іншим, такою буде відміряно тобі".

Задумується Ігор, за які гріхи так тяжко покарав його Бог, а, можете покарав, а дав йому час на роздуми й очищення. Одне, що залишив йому Бог, - здорові очі та слух, щоб міг спостерігати за тією красою, що Бог створив, хоч і вона йому немила. Найбільше жаліє, що Бог відібрав в нього голос, бо не говорить, а лише шепоче молитви, благаючи у Господа Бога прощення за всі гріхи. А так хотілося б крикнути на цілий світ: "Не робіть іншому те, що вам немиле! Шануйте батька і маму, бо інакше дістанете належну плату!"

Звідки взялася ця страшна недуга? "Подумай над своїми колишніми гріхами", - казала йому покійна дружина, якій найбільше перепадало, бо вона була між двома вогнями - мамою-страдницею і чоловіком. Заради миру у сім'ї все "пропускала" через свої нерви і серце. Не витримало серце...

Найбільше боліла Ігоря душа, що він безпорадний, що не може обійти себе у найнеобхідніших і особистих потребах, не говорячи вже про їжу. Бо тією рукою, якою обірвав м'язи тещі, не в силі тримати й ложки.

Одно тішить, що своїми стражданнями, може, викупить частину своїх гріхів, тому часто просить: "Боже, прости".

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка