Книга розміщена на сайті



Сторінка22/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   51

"НЕ МЕНІ, А БОГОВІ ДЯКУЙ, ДИТИНО..."


Закінчувалася друга пара. Змучені цілоденною працею студенти вечірнього відділення Дрогобицького нафтотехнікуму (Долинська філія) боролися зі сном і втомою. Дзвінок сповістив про велику перерву. Вмить усі студенти - і ті, які недавно вийшли зі шкільної парти, і ті, яким було понад сорок, вийшли з класу: хто перекурити, а хто, щоб поділитись кусником кукурудзяного хліба, який називали "хрущовським". Я, як черговий, залишився, щоб перевітрити клас.

- Прошу вас, лише одне вікно втворіть, бо надворі дуже вогко, - кволим і жалісливим голосом звернувся до мене викладач хімії Гошовський.

- Перепрошую, я думав, що так буде ліпше.

- Може, комусь і ліпше, лише не мені, - намагаючись усміхнутись, лагідно промовив інженер Богдан і тяжко зітхнув, гріючи руки до кахельної грубки, - погода сира, кості дуже болять.

-Та цьому зарадити можна. Два-три рази насмарувати настій кореня купини лікарської, потім - під теплу перину і від вашого ревматизму й сліду не лишиться. У мене є готовий настій, я завтра принесу.

- Дякую, - довго хитав заперечливо головою викладач, дивлячись через вікно у нічну темряву, немовби щось там угледів. -Ні..., ніхто і ніщо мені не допоможе. То не ревматизм.

Я зауважив, як очі викладача наповнились слізьми. Щоб зберегти мужність і не показати сліз, він відвернув голову і хусточкою витер очі. За декілька хвилин нашої розмови ми довірилися один одному.

-То не ревматизм... У мене "визволителі" поламали обидві ноги до колін і руки вище ліктів та обидві ключиці, коли мені було вісім років... Після того, як вивезли маму на Сибір, я зустрічався з батьком-повстанцем, правда, не часто. Він мене залишав у різних селах на декілька тижнів.

Одного разу вночі ми з ним з Великих Дідушич прийшли у Тростянець. Тут я попрощався з татом востаннє, бо через три дні хтось доніс, і енкаведисти мене, сонного, спіймали. Дуже мене били шомполами, підвішували за ноги і били доти, поки я втрачав пам'ять. Потім кидали у пивницю. А коли я приходив до свідомості, заганяли у воду і цілу ніч тримали по пояс у воді. Три дні не давали нічого їсти, зате кожного дня били, щоб я сказав, де татів бункер, або в яких селах я з ним був. У мене були одні слова: "Не знаю, не бачив, ховався поміж люди".

Я знав, що вони нікого не щадять, що мене замордують. Були випадки, коли хотів сам зануритись у воду і втопитись, але пам'ятав розмову старших людей, що найбільший гріх-самому робити собі смерть, бо зразу йдеш до пекла. Тепер у мене було одне бажання - швидше вмерти.

Майже місяць мучили мене в Долині, а потім відвезли в Станиславську тюрму. Тут передали слідчому - жінці, яка три дні дуже лагідно ставилася до мене, дуже добре годувала, навіть цукерки давала мені. Але я їй нічого не сказав, і на четвертий день вона так збила мене, що я не пам'ятаю, скільки днів приходив до пам'яті.

Як лишень став ходити, пам'ятаю, це було перед "октябрськім празніком", мене знову завели до моєї "опікунки", де сиділо ще двоє чоловіків і середніх років жінка.

- "І ти с етім ублюдком до сіх пор возішся? Счас он у меня всьо вспомніт, от первого дня рожденія", - зміїним шипінням крізь зуби сичала вона.

Що далі було зі мною, я не пам'ятаю. Уже в обласній дитячій лікарні, після того, як я прийшов до пам'яті, я побачив над собою заплакану жінку, яка вливала мені ложечкою у рот молока і ще щось винне. Ввечері, коли всі розійшлися, вона нагнулася над моїм ліжечком і просила, щоб я пригадав звідки я, з якого села, і чи є у мене батьки. Я ще не усвідомлював, що зі мною сталось, а вона мене переконувала:

- Ти будеш, дитино, жити, бо ми за тебе молимося всі, і попросили Службу Божу...

Через декілька днів вона мені розповіла, що, граючись у смітнику за містом, а, може, шукаючи кусник хліба, діти почули, як під сміттям скавулить песик, і почали відкидати сміття. Під сміттям, яке кати вивезли за місто, у закривавленім лахміттю знайшли мене... Перелякані діти побігли плачучи додому. Добрі люди, як мені розповіла жінка, розправили мої руки і ноги, які були зложені, мов у конверті, прив'язали штахетини і привезли в лікарню.

У Станиславській лікарні я пролежав рік, але кості мої не зросталися, бо були не тільки поламані, а ще й потрощені.

Не знаю з чиїх клопотань, але мене нишком перевезли у Львівську лікарню, де знову безрезультатно пролежав я три місяці.

Пам'ятаю, одного дня прийшов до мене старенький лікар, наказав зняти весь гіпс, склав усі поламані кістки і наказав мені кожного дня з'їдати щонайменше дві цибулини. Лікарям сказав уважати на моє серце. З цього дня пішло все на поправку.

Коли я видужав, цей лікар часто навідувався до мене. Наказав приносити мені книжки, щоб я читав і вчився. Дякуючи Богу і добрим людям, зокрема, лікарю (як пізніше я узнав, євреєві за національністю), я закінчив школу, інститут. Правду кажучи, забагато я довірився вам, але чогось душа до вас лежить.

- Будьте спокійні за все, що ви сказали, про це знаю я, ви і Бог. Пам'ятайте: де є двоє, там таємниця, де троє, там таємниці нема. Дякую вам за довіру.

-Дуже болять мене кості, а ще більше - душа, бо замкнута Особливо, коли надворі туман і вогкість.

душа - від мороку, який оповив наш рідний край, - з тугою промовив я.

- Що я вас попрошу, мій співчутливий співрозмовнику. Самі бачите і знаєте про моє здоров'я... Я можу колись несподівано померти. Якщо настануть кращі часи (а вони обов'язково настануть), а ви будете жити, розповідайте людям, що з нами робили "визволителі", бо час стирає пам'ять і події, а так хочеться, щоб люди знали правду, - і товариш (так тоді було заведено) Богдан Васильович якось усміхнувся кривою усмішкою і промовив:

- Вірте, я просто поздоровішав, і легше на душі.

-Дякую за довір'я, але я впевнений у тому, що ви самі будете про себе розповідати.

Після деякої паузи він мовив:

- Згадалось мені, як виписувався з лікарні у Львові і підійшов до свого спасителя, щоб подякувати. Лікар пригорнув мене до грудей, по-батьківськи погладив по голові, поцілував у чоло і промовив: "Не мені, а Богові дякуй, дитино"...

Ще одне прошу. Колись, як згадаєте мене, пам'ятайте: моє прізвище не Гошовський, не Богдан я, це прізвище моєї вуйни, яка мене всиновила. Колись ще більше розповів вам...

За час навчання не посмів я в той час питати його справжнє прізвище та ім'я. А був він надзвичайно талановитим. За його рацпропозицією виготовили гумово-тканевий шар для прочистки труб перекачуючих магістралей сирої нафти. Винахід дав мільйони заощаджень, а автору лише оголосили подяку. За одну добу прочистили магістраль Долина-Дрогобич. До речі, як твердив п. Богдан, цей шар не мав аналогів у світовій практиці.

На третій курс п. Богдан до нас не прийшов, бо перевівся у м.Калуш інженером-конструктором. Сподіваюсь, дожив щасливого часу і розповідає про дикий терор "визволителів".

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка