Книга розміщена на сайті



Сторінка23/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   51

"Я БАЧИЛА ДИЯВОЛА"


Вже третій день не відходять від ліжка тяжкослабої донечки її мама й тато. Мовчать досвідчені лікарі, з провиною опустивши додолу очі. Найбільше їх мучить те, що не можуть встановити діагноз. Що з їхніх припущень, коли юна Тетянка, яка закінчила школу із золотою медаллю і без вступних екзаменів була зарахована у вуз, никне, як весняний сніг. Мов лілея, яку зламав буревій, на очах у всіх в'яне і сохне не днями, а годинами.

- Лікарю, я мама, але я і людина. Скажіть правду і тільки правду.

- Шукайте пораду в Бога. Ми безсилі, бо не знаємо діагнозу. Всі припущення не підтвердилися, - тихо, опустивши голову, мовить лікарка - На жаль, є хвороби, які для медицини і науки залишаються таємницею. Одне раджу: висповідайте і запричастіть дитину. Може, Бог... -більше нічого не могла вимовити.

На просьбу мами Тетянка згодилася на Причастя. В момент, коли мама пішла за священиком, а тато, який вже третю ніч не спав, прихилив голову до стіни і боровся зі сном, Тетяна вирішила зачесати колись таке пишне і буйне золотисте волосся.

Глипнувши у люстерко, вона жахнулася від постаті, яку уздріла там. Страшне вимучене обличчя, де замість рум'янцю -відбиток чорно-коричневих плям, замість юнацької повноти на щічках - впадини... З переполоху дзеркальце випало з рук і розсипалось на кусочки. "Не хочу жити, не хочу, - шепотіла Таня, - краще смерть, ніж такий вигляд. Що зі мною сталося? Смерть, смерть і чимскоріше. Всі ліки зберу і зараз вип'ю.. Досить мук".

Вона спробувала піднятись, але ослаблені ноги не слухались. Вона стала настільки обезсиленою, що ні руками, ні ногами не могла скинути ковдру. А думка спішила поки тато спить і мама ще не прийшла, треба заподіяти собі смерть.

Та ось у палату зайшов священик з мамою, яка через силу старалась усміхнутись. Але що це?! Замість лагідного люб'язного погляду в очах доньки кипіла страшна злоба і ненависть. На слова матері і вітання священика хвора не відповіла жодним словом.

Того дня вона так і не відгукнулась ні до рідних, ні до священика жодним словом. На просьбу висповідатися або єлеопомазати хвора заперечливо хитала головою.

...Через день мама прийшла до того самого священика з просьбою, щоб він негайно прийшов висповідати і єлеопомазати.

- Простіть мені, отче, що я Бога і вас образила, - мовила Тетяна - Це ще не сповідь, та я хочу вам щось розповісти. По тім, як ви пішли, я бачила диявола і ангела. Вони билися отут, над моїм ліжком. І билися довго. Диявола я не можу описати, це страшна потвора у людській подобі. А ангел - як звичайний юнак, лише у сяйві і з вогненним мечем у руці.

А було так. Я хотіла з-під подушки витягнути ось ці ліки, щоб ними отруїтися, але хтось міцно тримав мене за руку, а другий голос просто кричав, щоб я найскоріше спожила їх.

Я зрозуміла, що є Бог і Його сила, і є диявол, який кричав до мене. Коли ви прийшли перший раз, я готова була вас убити, настільки вас зненавиділа.

Сповідь Тетяни відбулася якнайщиріше. Це була ангельська душа без великого пороку, з доброзичливістю до світу.

Перед смертю вона благала люблячих батьків, щоб не плакали, а молилися за неї і щоб забрали її додому. Хоче вмерти вдома.

...В останні хвилини життя несподівано до кімнати ввірвалася напівбожевільна постать в людській подобі, благаючи батьків: "Я нічого не винна.. Я не хотіла, я їй нічого не зробила".

-Дайте їй спокійно померти, вийдіть з хати. Бог розсудить, а ми нікого не звинувачуємо, нікого не підозрюємо, - відповіли родичі.

Пам'ятаймо: хто з Богом, до Бога йде. А на тих, хто з чарами і дияволом, чекає пекло. І жиймо за правилом: не робімо другому те, що нам немиле. Бо що робимо найменшому з братів наших, ми робимо Богу.

"РОЗКАЖИ ПРО СЕБЕ САМ, ВАСИЛЬКУ!.."


Брежнєвський період... Найсильніше гоніння і переслідування Вселенської Церкви і духовних осіб після сталінського періоду. Як дикі вандали і орди, ночами шастають не лише по селах, а й по полях, руйнуючи каплички і пам'ятні хрести, партійні активісти із заполошеною інтелігенцією, любителями "слави" і легкого життя.

А Пречиста Діва Марія, щоб потішити своїх вірних дітей в час великої руїни, зсилала все нові і нові ласки на своїх вірних, підтримуючи їх у твердій вірі.

Хоч місце чудодійної каплички у Зарваниці зрівняли з землею, джерельце і площу довкола нього два дні солдати закривали дерном, щоб і сліду не було. Гусеничний трактор С-80 два дні трамбував землю, а вода з джерельця все била фонтаном! Озлоблені керівники влади наказали привезти цистерну мазути і залити те місце, звідки витікала вода Тільки злили мазут, як випав проливний дощ, який все змив у річку. Не так тривожила владу забруднена вода, яку не хотіла пити колгоспна худоба, як потік живої людської ріки, який постійно плив до чудодійного місця, особливо в травневий період.

Більш мужньо поводилися жінки, їх не страхали ні погрози, ні штрафи. Днями і ночами, в спеку і в дощ, в свята і в будень з різних областей і регіонів, особливо із Західної України, спішили до своєї Заступниці, Помічниці, Лікарки і Порадниці, несучи у своїх серцях хто подяку, хто біль і смуток, хто надію і пораду; і всі, як маленькі діти, повертались щасливі і раді, бо та добра Матінка, Яка всіх однаково любила, обсипала їх ласками, які просили у Неї. Втомлені, але щасливі і раді, з гідністю йшли літні жінки і молоді дівчатка, тримаючи саморобні вервиці в руках і на повний голос співали пісню "Ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла, - чи у горі, чи в недолі..." Позаду гурту йшла жіночка років тридцяти, яка теж старалася підтримати пісню, але горло пересохло і сльози мимоволі самі котилися і, як горошини, падали на пересохлу землю. В голові роїлись всілякі думки: "Чи я аж така грішна, що Матінка Божа не хоче вислухати мене?... А, може, я не вмію молитися, як інші, роблю це не так щиро? О! Я б усе віддала, щоб лише відкинути усю розсіяність і дістати полегшу!"

Всього чотири роки щасливого подружнього життя. Не було меж щастю, коли народився синочок Василько, який був, як ангелятко- голубоокий, кучерявий, і завжди усміхнений. Три роки тато лише й говорив про нього не зводячи очей і в ліжечку, і на вулиці... Та от - горе. Дав Господь Бог ангельську красу, та дару вимови не дав. Василько так видавав лише окремі звуки, тож, крім мами, ніхто його не розумів. Через це тато з кожним днем все більше почав ненавидіти того, над ліжечком котрого міг просидіти годинами, любуючись красою. Через сина зненавидів і дружину, яка ставала в обороні знедоленої дитинки, яку тато в злості називав вугнавим Мойсеєм. З часом тато поїхав на сезон у Запорізьку область і більше не повернувся ні до Зоряни, ні до вугнавого Мойсея.

...Уже десятий рік сповнився Василькові. Його ровесники вже перейшли у третій клас, а він все сидить вдома, бо в школу не приймали, як неповносправного, а віддати у спецшколу у дальше селище мама відмовилася. Вона не могла собі уявити життя без Василька.

...І от, повернувшись додому, вона застала листа, якого Василько їй вручив. Гусятинський відділ МВС разом з районним відділом освіти повідомляли її, що якщо вона не з'явиться протягом трьох днів, то вони насильно заберуть Василька у Вигодський інтернат. Прочитавши листа, Зоряна залилася сльозами. Цілуючи образ Зарваницької Матері Божої, благаючи її помочі і заступництва, потім цілувала кучеряву голівку своєї надії-синочка Василька.

Другого дня, коли мама закрила за собою фіртку, бо пішла благати, щоб хоч на рік ще залишили сина, Василько не ввійшов, а вбіг до хати, клякнув перед образочком, який поставив на кріслі, і молився, молився і щиро плакав, благаючи Пречисту Діву Марію, щоб дала йому дар вимови.

Скільки разів відмовив Василько вервичку за дар вимови, яку навчила його мама, не знає, бо молився, пив чудодійну водичку, яку мама приносила. І от взяв молитовник, який мама купила, перекопійований на фотопапері, і почав читати молитву "Згадай, всемилостива Маріє", а коли дочитав до слів: "словами моїми не погорди, а ласкаво вислухай", з його уст вирвалися виразні чіткі слова Не повірив Василько і аж сполошився. Схопився на ноги, роззирнувся по хаті і наново почав молитися. Тепер з його уст неслись щирі і виразні слова.

...Опустивши голову, тяжко змучена, не стільки фізично, як духовно, Зоряна йшла степом до рідного села. В журбі і тривозі вона не зауважувала і не чула тієї Божої краси, яка навкруг неї буяла - ні щебету птахів, ні дзвінкого жайворонкового "ті-ті-ті...", ні гудіння бджіл й сюрчання коників; не відчувала п'янкого запаху степу і його квітів, ні ніжного подиху весняного вітру. Горе згорнуло все в один тяжкий гул і шум, який оповив її мозок треба з Васильком на десять років розлучитись. Одно тішило, як радувався завідуючий відділом освіти, коли вона показала зошити, у яких її син, котрий жодного дня не вчився в школі, так каліграфічно, чисто писав, а ще, як дізнався, що він читає багато книжок. Все ж таки її сьогодні переконали і вона погодилася віддати сина в інтернат.

...Василько пізнав маму здалека і біг до неї, спотикався, падав, підіймався і біг, все біг, як йому здавалось, вимовляючи на цілий степ слова "мамо, мамцю", але у пересохлому горлі вони десь губилися. І лише, коли добіг до мами, впав на коліна, обнявши її ноги, і почав цілувати їх, піднісши вгору мокре обличчя, - не стільки від поту, як від сліз радості.

З Василькових грудей вирвалося могутнє, що вперше почула зажурена Зоряна: "Ма-мо-о-о..., мамцю!.. Я вже говорю добре. То Матінка Божа. Бо я вірив і молився...". Зоряна якусь мить стояла на запорошеній степовій дорозі, не усвідомлюючи, що сталось і хто говорить. "Чи ж то правда? А, може, сон? А, може, я...". Вона опустилась серед степу на коліна, не промовивши до сина ні слова, підняла очі до неба, пригорнула Василька і щиро разом з сином відмовила "Отче наш" і "Богородице Діво".

Щасливі йшли степом, і лише тепер Зоряні відкрилися очі й вуха, і немов уперше зауважила й відчула вона красу Божої природи.

- Знай, дитино, - по довгих бесідах промовила Зоряна, міцно тримаючи сина за руку, ніби боячись, що щастя втече від них обох, - тебе Бог любить. І як виростеш, я тебе посвячу Богові. Ти маєш бути священиком.

- А я про це молився ввесь час, - усміхаючись радісно, промовив Василько.

...За один рік Василько закінчив на "відмінно" три класи. Вервиця і молитва були його постійними супутниками.

Чи здійснилася його і мамина мрія, - дасть Бог, Василько розкаже, давши про себе вістку.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка