Книга розміщена на сайті



Сторінка27/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   51

ПРОСТИ МЕНІ, СВЯТА ПОКРОВО!


Темна, холодна пивниця. Слизька від людської крові і сліз домівка. Немов материнські сльози, одна за одною котяться по стінах краплини холодної роси, спливаючи на запеклі від крові уста. Життєдайні сльози тюремної пивниці і нічний холод поступово повертають пам'ять Катерині Мандрик.

Пересохлим язиком вона облизує губи, а опісля стіну... "Де я?.. Що зі мною?.. Що так шумить і хто невидимий так гірко плаче?..". Хоче піднятись, та не має сил.

"Ага, - догадується Катерина - Це я, певно, шукаючи грибів, зірвалася зі скелі і опинилася на березі річки. Це вода так шумить. Невже поламала ноги, що не можу піднятись? Я перекочуся до річки, нап'юся води, і вона додасть мені сили, наша Сукіль...".

І раптом: що це? Місяць... Чому він поступово яснішає? А може, це сонце пробивається з-за хмар. Але де ж так плаче мама?.. Напружуючи останні сили, гукає до матері:

- Мамо, не плачте, я жива, я буду жити, дайте тільки водички напитись із нашої річеньки. - Та замість крику з уст зривається шепіт.

Важкі, болючі руки піднімає угору і благає: "Пречиста Діво, дай сили вийти з пропасті, повернутись до мами".

Вщухає біль.. "Ні... Ні.. Мамо, це я не в лісі, це я в тюрмі болехівській. Це не ліс, не Сукіль шумить, це голова болить після вчорашніх побоїв. Більше вони мене мучити не будуть, - краще смерть, ніж такі тортури. Тільки як укоротити життя? Чим? Шнурівки з черевиків забрали, пояс забрали, більше нічого немає. Ага... сорочка... відірву смужку і повішусь або на дверях, або на решітці електролампи". Хтось додав сили. Піднімається з колін, стає на хисткі ноги, упирається спиною у холодну мокру стіну пивниці, обома руками береться за пазуху, щоб розірвати сорочку. Нестерпний біль у пальцях і руках. Але самоткана сорочка не піддається. "Чого так болять руки, а особливо пальці? Ага, та це вчора мені під нігті пхали голки, дроти; відливали водою і знову пхали, і знову відливали. Ні! Я мушу розірвати сорочку, щоб більше мене так не мучили московські кати. Все одно вмерти колись треба. Дякую Тобі, Боже, що Ти дав мені сили вистояти..." І вдруге береться за сорочку, щоб таки видерти смертельну смужку. "А що це? Прядиво? Клоччя?" Витягає, придивляється. "Це ж моє волосся з коси. То вчора після процедур "терапії", як говорив капітан, тикаючи голки й дроти під нігті", її відлили водою, а потім затиснули пальці у двері, і, намотуючи на паличку волосся, виривали жмут за жмутом. Коли втрачала свідомість, знову відливали водою. Потім двоє гарнізонників били гумовими шлангами по всім тілі, особливо по ногах, голові...

- Так, з свого волосся зроблю шнурок, - думала, - і муки закінчаться...

За кілька хвилин шнур був готовий. Катерина закинула його на сітку електролампочки, щоб прив'язати. Коли прив'язала зашморг, ноги підкосились і вона впала на долівку. Проснулась від крику: "Вставай, бо скоро сонце зійде. Вішайся швидше!". Пересилюючи біль, встала навколішки. Піднесла руки догори і гірко заридала. Хотіла, щоб її плач почула мама, покійний батько, якого теж катували в тюрмі, і він, харкаючи кров'ю, помер через дві неділі.

Знала, що замордують кати. То чи не краще смерть? Ще вище підняла зболені руки, відшукала шнур із власної коси. Але коли попробувала встати, хтось наче держав її за плечі і тиснув донизу. "Що це? Ні, не буду... Хай доб'ють". І знову чийсь голос: "Вставай, бо сонце зараз зійде, вставай".

І хтось невидимий узяв Катерину під боки, страшно затормосив і поставив на ноги. Але ноги не слухались. Заливаючись сльозами, Катерина підняла руки вгору і востаннє сповідалась: "Господи Боже, Ісусе Христе, Сину Божий, Святий Душе і всі Святі, і Ти, Пречиста Діво Маріє, прийміть мою душу, бо я не кінчаю своє життя самогубством, щоб віддати душу сатані, але жертвую свої муки і життя Тобі, мій Сотворителю, Тобі, мій Відкупителю, Тобі, Утішитєлю, і Тобі, Страждальна Мати мого Відкупителя. Віддам і жертвую своє життя і муку за Пресвяту Тройцю і свій Народ. І ти, найдорожча матусю, і ти, покійний батьку, простіть. Простіть, друзі-повстанці, мученики за рідний край і волю України...". Хотіла ще щось сказати, та раптом...

Відкрились тюремні двері, і все в пивниці осяяло небувалим і ніким неописаним світлом. Такого світла не бачила Катерина. Посеред світла стояла Пречиста Діва Марія, піднявши над нею амофор, з очей котилися сльози. Теплим, ніжним і лагідним голосом промовила до неї тричі одні і ті ж слова: "Дитинко, не плач, тільки молися, бо твоя така доля. Вір, Бог тебе спасе". Катерина витирала сльози і щось хотіла сказати Пречистій Діві Марії, але не знаходила слів. Закрила очі від разючого сяйва, а коли відкрила, побачила знову темінь і ледь жевріюче світло електричної лампочки. Впала знову на коліна і молилась до Пречистої за її ласку. Знову піднялась на ноги і, як на диво, пройшлася по камері. "Що це? Не болять ноги, тіло, руки, пальці. А може, поруч смерть? Ні! Ні! І ще раз ні! Це диво Пречистої Діви Марії біля мене. Що сьогодні за день? Так... Учора мені капітан говорив, що сьогодні день чортової днини, тобто 13 жовтня 1950 року. А сьогодні? О, Пречиста Діво Маріє! Це день Твого святого Покрову. Дякую Тобі за Твою ласку небесну, за те, що Ти не дала загубити душу".

Заскавчали металеві двері. Катерина впізнала знайому постать енкаведиста.

- Ну, бандітка, вихаді. Селі не падохла!..

І знову допити, і знову муки, побої, але болю вона не відчувала. То Пречиста Діва не відпускала її з-під Своєї опіки.

...Тринадцять років сибірських таборів. Але як не було прикро, Катерина Мандрик не забувала "Отче наш". Поруч неї завжди була Пречиста Діва Марія. Молилася вона і за себе, і за чоловіка свого, а також за каторжника Степана Куйбіду. І Пречиста Діва Марія врятувала їх. Хай зболених, замордованих, нещасних, але врятувала. І сьогодні вони живуть у Болехові, як колись, вірять у свої ідеали і майбутнє України.


ЗІРВАНИЙ ХРЕСТ


Перший рік волі багатостраждальної України. Літо... Медовий запах Карпатських гір і полонин, сухого сіна і прив'ялого чебрецю. Терпкий, незрівнянний запах диво-квітки-гірської арніки, живиці і хвої ніс легкий південний вітерець на своїх невидимих крилах, розсипаючи цей хвилюючий скарб по містах і селах, по кожному дворі, до кожної хатини: кружляючи по ярах і ущелинах, вдарявся у скелі і знову, крадучись, повертався у Богом витканий різнобарвний килим Карпатських гір, щоб там опуститись синьою млою і раннім туманом та спочити холодною росою на полонинах.

Ніби вартовий, який пильно береже цей Богом даний дар, без жодного помаху крил, в небесній блакиті кружляє гірський орел. Рай тай годі... Своєю мовою шепоче струнка смерека до віковічного скрипучого бука, ніжним шепотом говорить річка Латориця до каменів і коріння, які стають на прю з її плином. Здається, що лише незрячий і глухий не радів би цій Богом даній красі.

Але чому в цім селі вже другий день ніхто не бачить цієї краси?.. Ніхто не радіє, ніхто не веселиться?.. Кругом зітхання і плач.

Тут сталася тяжка трагедія. У ямі з гноївкою втопився трирічний Йончик (Іванко) та ще й на самого Івана Хрестителя (і батька Іваном звати...). За що ж така кара Господня? Ніхто не знав, тільки бабця, на яку батько залишив синочка, коли від'їжджав на заробітки у Запорізьку область.

Здогадалася бабуся, коли витягнули внучка з ями і вона уздріла в мертвих ручках: в одній - тенісний м'ячик, а в другій -хрестик, який зять зірвав з шиї свого синочка.

...А було це так. За щиру і "сумлінну" працю в комсомолі і за активну пропаганду атеїзму серед молоді Івана забрали працювати у райком комсомолу. За вірність партії і комсомолу ріс Іван, як гриб після дощу.

Одружився, а коли народився синок, то радості не було меж. Тиждень "обмивали" сина... "Обмивали" і в кабінеті, і на природі, і в ресторані, і в буфетах. Зрадів і навіть з повагою віднісся до тещі, яка запропонувала дати внучкові ім'я Іван. Не тому теща порадила дати ім'я Іван, що дуже поважала зятя, а тому, що народився перед святом св. Івана Хрестителя. Однак про христини сина не могло бути й мови. Адже попереду в зятя кар'єра, все життя, та й пообіцяли допомогти поступити у вищу партійну школу.

Ідучи додому, Іван планував, що своєю впертістю і наполегливістю доб'ється великого чину, може, навіть посаду секретаря райкому.

Відкривши двері рідної домівки, він побачив, як його улюблений малюк лежав у ліжечку. Його мрія, його гордість-синок Йончик.

Швидким кроком Іван наблизився, щоб поцілувати своє дитинча Однак різко зупинився. Невже привиділося? На шийці дитини на золотому ланцюжку висів хрестик!

- Що це означає? - на цілу хату крикнув Іван. - Хто почепив, хто посмів? Хто мені вкорочує життя і псує майбутню кар'єру?..

- Іванку, заспокійся. Про це ніхто, крім мене, не знає. Нашого хлопчика охрестив підпільний священик, - лагідно мовила теща.

- Охрестив?! Та як ти посміла?.. Відьма! Потвора! А я тебе ще мамою називав. Геть з моїх очей, а то я..., - і працівник райкому комсомолу затремтів цілим тілом. Потім обома руками схопив ланцюжок і розірвав його.

Дитинка заплакала. Однак татові було байдуже.

Ніби вражений електричним струмом, Іван вибіг на двір з хрестиком у руці. Так само рвучко повернувся в кімнату і став найстрашнішими брутальними словами поливати тещу. Після того він майже півроку не говорив до неї. Але коли тяжко занедужав Йончик, зять заговорив до тещі.

...З Божої волі повстала Україна, воскресла з катакомб Церква. Втратили владу (правда, не всі) колишні активісти райкому. Як і більшість жителів Закарпаття, Іван поїхав на сезонні роботи в південні області України. Не знала теща, де зять подів хрестик. Проте не раз спостерігала, як він цілковито вичерпував гноївку і приглядався до того місця, де її виливав, але це були її припущення і здогади.

Знаючи впертий і запальний характер зятя, жінка сподівалася побиття і смерті, але в думках благала Бога, щоб зять навернувся і покаявся, і ось... Куди кинув хрестик, там дитятко і знайшло його у час своєї смерті.

...Від автобусної зупинки Іван не йшов, а біг додому, хоч усвідомлював, що вже нічим не допоможе. З жалем і слізьми на очах проводжали його поглядами односельці. На півдорозі додому він здибав сусіда.

- Вуйку Цилю, скажіть, що сталося?

-Та., дитино..., - запнувся сусід. - Втопився твій Йончик у ямі для гноївки.

- О Боже! Прости... То я винен у його смерті.

-Дитино, не муч себе. Хіба ти перший яму копав?.. Та вона і закритою була... Там упав м'ячик і... очевидно, на це була Божа воля.

- Ні, ні, ні... Ви не розумієте, вуйку Цилю. То не Божа воля, а Божа кара. Тая...

Іван зайшов до хати. Довго, довго молився, потім цілував хрестик, синочка. Після молитви довго мовчав. Все його тіло дрібно тремтіло. А потім спокійно, без сліз, повернувся до жінки, тещі, людей, які, хлипаючи, витирали очі. Обвів усіх поглядом і промовив: "Мамо, жінко... Люди, простіть. Бог не простив, а, може, простив, але напоумив".

І лише тепер гірко заплакав, обмиваючи личко мертвого синочка сльозами каяття.

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка