Книга розміщена на сайті



Сторінка29/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   51

"ТА ПОВІРТЕ МЕНІ!.."


Неначе на крилах летіла додому Тетяна. Ще ніколи їй не було так весело і радісно на серці і душі. Хотілось співати, співати, співати. Найбільшим бажанням було зустрітися з сестричкою і поділитись своїм щастям. Ні, не тим, що вона без жодного "блату" успішно закінчила сесію (про це вона розкаже татові і мамі), а про те, що вона зустріла справжнього хлопця, сина професора. Та хіба справа у тому, чий він син? І не врода полонила серце Тетяни, а його розум, культура, а більш всього - скромність. Так, вона розкаже сестричці все: починаючи з того, як Мартуся, рідна сестра Назара, однокурсниця Тетяни, майже силою затягла до себе, бо коли вона дізналась, що її тато професор, якось не по собі і стидно було їхати до Марти.

Але перша зустріч з рідними і її братом Назаром розвіяла всі сумніви. Простота і скромність цієї інтелігентної сім'ї, а особливо Назара, який найбільше приділяв уваги Тетяні, вразили її. Більше всього хотілось розказати сестричці, як вона з усією сім'єю Назара відпочивала за Львовом на запашних луках, серед різноманітних квітів і трав. Як багато розповідав Назар про різні квіти! В кінці розкаже сестричці, як вперше в житті Назар поцілував її. Потім зізнався у любові... І коли вже з Мартусею проводжав її на електричку до Моршина, подарував золоту обручку, як доказ щирої і чистої любові.

До власної хати не ввійшла, а просто вбігла. Але що це?.. Чому усі такі похмурі, непривітні? На привітання відповіла тільки сестричка.

Не поділилась своїм щастям Тетянка ні з сестричкою, яку так любила, ні з батьками. Не встигла добре зачинити двері за собою, як батько схопив за руку і з усієї сили шарпнув до себе. Вона ледве втрималась на ногах.

- Звідки у тебе золотий перстень на руці? - це було перше, на що звернув увагу батько. І замість того, щоб вислухати вкрай збентежену дочку, він вирвав з рук сумочку і висипав все, що в ній було, на стіл, нервово обмацуючи речі, і коли не знайшов нічого, взяв за плече і різко повернув до себе дочку.

-Дивись мені в очі, - крізь зуби процідив батько, - і говори правду. Вже третій день, як ти закінчила сесію. Де ти була і де решта золотих речей?

Від несподіванки у Тетяни перехопило дух.

-Які золоті речі, про що ви говорите?

Замість відповіді батько кинув в обличчя дочки листа.

...Не знала Тетяна, що три дні тому подруга по квартирі привезла батькам листа від господині, в якому вона вимагала, щоб батьки разом з дочкою з'явилися і привезли золоті цінності, які Тетяна вкрала, в противному випадку вона заявить в інститут і міліцію.

Всі зусилля сказати щось на виправдання були даремні. Замість того, щоб спокійно вислухати дочку, на неї сипались зневага, прокльони, недовіра. На просьбу Тетяни поїхати разом до господині і все з'ясувати, знову посипались образи. Ще два дні чекала Тетяна, щоб знайти нагоду і спокійно пояснити все батькам. Та тільки починала розмову, як батько запитував:

- Скажи мені, як я подивлюся людям в очі? А я думав... Та для тебе все... А ти? Даю тобі час до вечора, щоб усі цінності були на місці!

-Тату, мамо!.. - нелюдським голосом кричала Вікторія. -Шукаймо Таню... Ось записка.

Переляканими очима батько швидко водив по рядках, які розлились від сліз: "Сестричко, тільки ти мене зрозумієш, бо ти мені віриш. Я так хотіла тобі розказати... Обручку віддаш Назарові. Ось його адреса... Львів., (далі були вказані вулиця, дім, номер телефону). Свою чемність і невинність я доказую своїм життям".

Батько кинувся до шафи.

- Рушниця!.. Де рушниця? - і всі вибігли на подвір'я. З вулиці на подвір'я входила, весело посміхаючись, подруга Тетяни по квартирі.

-Ось лист!.. Господиня щиро вибачається. Знайшлися всі цінності...

- Негідники!.. Вбивці-і-і, - крізь сльози закричали батьки, вибігаючи з двору.

Від лісу долинув постріл, який понісся понад полем, річкою, вдарився об будівлі і розсипався по всіх домах, благаючи: "Не проклинайте...".

...Як велику реліквію заховала сестричка перефотографовані "Отче наш" і "Богородице Діво", які Тетяна відмовляла у ті заборонені часи кожного дня, а особливо перед екзаменами і сесіями. А ще не забуває провідувати могилу сестри, яка понад усе цінувала правду і боялася поганої слави.


ТОДІ ВЖЕ ЧОГО ВСТИДАТИСЬ?


У салоні автобуса Городенка-Івано-Франківськ цього ранку було шумно, ніби у розбурханому вулику. Всі з обуренням обговорювали страшну трагедію. Четверо молодиків по-звірячому убили маму і доньку. І то хто? Наймолодшому - чотирнадцять років. Найстаршому-двадцять два. І серед чотирьох садистів не знайшлося ні одного здороводумаючого, щоб зупинити злочин.

- Що ви бороните, що родичі не винні? - голосно мовила літня жінка - А хто винен?

- Телевізор і керівники нашої держави, - відворкувала співрозмовниця. - Раніше такого паскудства ніколи не показували. Коли хлопець з дівчиною лише поцілувалися, то на рекламі був напис "Дітям до 16-ти років дивитись не можна". А тепер все наяву. І то від ранку і до ранку: Вчіться, діти, розпусти, любуйтесь. Дивіться, бо йде карнавал, а там безстидниці перед тисячами народу з гордо піднятими головами, роздягнені, як мати на світ народила.

А от бойовики... А фільми жахів... Вже не одна дитина заїкою стала, не кажучи вже про нічні зриванки зі сну та крики на цілу хату.

Я була на заробітках в Італії, але ні разу не бачила того, що в нас показують кожного дня. За те паскудство і розбещення дітей в цивілізованому світі судять, а в нас міняють міністрів телебачення, як рукавички, а по телевізору як була розпуста, бандитизм, такі є.

- А хто вас заставляє дивитись? Не дивіться, коли вам недовподоби, - воркнув, ніби про себе, середніх років чоловік. -У нас демократія. Хто що хоче, то і дивиться та робить.

-Я вас підтримую, - обізвалась червонощока молодичка. -Досить, що ми турками жили і нічого не розуміли, поки заміж не вийшли.

- Перепрошую, - втрутився в розмову літній інтелігентний чоловік. - Я лікар-гінеколог. Слухаючи вашу бесіду, відчуваю, що моє обличчя палає від стиду... Якщо ви вже така "добра" мама для ваших дітей, хочете, щоб ваші діти не жили "турками", а змалечку бачили всю людську безстидність, то ви скоро пожнете плоди вашого виховання. Я вас запевняю, що ви обов'язково те відчуєте.

Приведу вам приклад... Одна сім'я поїхала в Німеччину, залишивши дітей на бабусю. Через рік повернулися з доларами додому, та ще й в додаток привезли декілька касет з порно­фільмами. Дуже їм хотілось похизуватись перед своїми друзями, знайомими, сусідами і показати все наяву, щоб вони, як ви кажете, "турками" не росли.

Спочатку самі, криючись, дивилися, пізніше-зі знайомими, а через деякий час-разом з дітьми, забувши про те, що дитина, та ще й підліток, тягнеться до того, що забороняють. А донечка шестикласниця ще й похвалилася перед подружками. Небагато часу пройшло, як їхній будинок перетворився у телекінозал.

І знаєте чим все закінчилося?.. А тим, що мати відвезла свою семикласницю у велике місто, щоб там породити і продати дитинку, бо знищення плоду лікарі побоялись робити - шостий місяць вагітності. А сусідам і рідним казала, що донечка лікується від ревматизму у знайомих на курорті.

Але шила в мішку не втаїти. Переполохані мамусі і бабусі повели своїх діточок на перевірку. На щастя, нових вагітних не виявилося, та, на їхній встид, всі дівчата втратили невинність.

І хто, ви думали, забрав їхню честь?.. Дівчатка дівчаткам.

Частенько нарікають родичі, що їхнім дітям, зокрема хлопчикам, хтось щось наворожив. Бо були нормальними, а в 15-16 років втратили розум і закінчують життя самогубством. А їхні діти з 12 років займаються онанізмом, бо вчили їх, щоб "турками" не стали. А ті як не стали жертвою, то стають сімейними каліками, бо вже в 30-40 років не здатні до сімейного життя. А там йдуть ревнування, розлучення, пекло у сім'ях. Отож, пані добродійко, думайте. Будьте обережні не лише з відео- та кінофільмами, а й з висловами. Бо як вже інтимного не встидатися, тоді чого встидатися?

Тут в розмову втрутився сивоволосий дідусь з пишною бородою:

- Не можуть наші українці усвідомити, що ці всі паскудні фільми роблять ті, в кого немає у грудях серця. Ті, кому не потрібна Україна, ні воля. Хіба може бути здорова сім'я, коли морально розкладена? Коли в сім'ї-зрада, пиятика, розпуста, коли лягають гірше тварин, не помолившись, бо телевізор забирає ввесь час. А кожна сім'я -це маленька держава. Якби наш парламент починав роботу з "Отче наш" або "Царю небесний", тоді би ми всі жили, як люди у світі. Якби там думали над словами зі Святого Письма "Кому більше дано, з того більше спитають", не крали б мільярди... Та й звідки ми будемо багаті? Повінь за повінню, урагани, обледеніння, катастрофи на шахтах і так далі і тому подібне. На кожній вулиці по дві-три корчми, через хату гонять самогонку, споюють таки свого брата і думають, що не грішать, бо не п'ють. Та це пекельний гріх, бо руйнують чужі сім'ї, а собі готовлять пекло.

І запам'ятайте: поки не навернемося до Бога-ліпшої долі нам не знати, - трохи помовчавши, колишній директор школи продовжував:

- Мав я колись розмову з покійним отцем Миколою. Розповів мені про цвіт нашої України - дівчат, яких силою вивезли у Німеччину на каторжні роботи, їх було 112.І от, побоюючись, щоб ця "нижча раса" не завезла їм венеричних хворіб, їх всіх перевірили. І, на велике здивування німців, лише 5 дівчат були негідні імені дівчини, а решта всі зберегли невинність. І тоді німецька центральна газета опублікувала імена всіх дівчат. А знаєте, чому була така чистота? Тому, що наші родичі боялися Бога і мали встид. А ви, - помовчавши та хитаючи сивиною, чоловік звернувся до молодички з опущеною головою, -дивіться, щоб вас не прокляли ваші діти.

І ти, тату, і ти, мамо, бабцю й дідусю, гніть прутик, поки м'який. Нам колись забороняли віру, але хто розумний був, ніколи не виступав проти Бога. Вчіть дітей, ведіть їх у храм святий. Ми скоро відійдемо у вічність. А діти наші - то наша Церква, то наша Україна, то наша воля.

В автобусі запанувала тихість. Всі думали і мовчали.


ДВА ЧУДА БОЛЕХІВСЬКОЇ БОЖОЇ МАТЕРІ


...А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну, Гей, гей розвеселимо, -линув тисячоголосий спів у селищі Перегінську, а по цілій Україні розлилася жива людська ріка надії і щастя. Ріка, яку більше сімдесяти років сковувала крига кривди, тортур, брехні, братовбивства, недовіри і ненависти. На кінець так довгоочікуване сонце правди, волі та любови вийшло з-за густих хмар і враз розтопило кригу. Раділи всі і все. Плакали люди, з радості вітаючи одні одних зі святом Волі і Державности. Всі спішили на віче, до Божих храмів, до могил полеглих героїв, які віддали молоде життя за волю України.

Плакала мама завтрашнього священика Василя Коваля, стоячи на тротуарі коло центральної вулиці, обпершись на дві милиці. Плакала з радости і горя: з радости - бо діждалась волі, з горя - бо недуга (хвороба обох ніг) не давала разом з усіма крокувати вулицями, славлячи Бога і Україну.

Народилася пані Магда в 1919 році. Поєднала свою долю з чесним, побожним, працьовитим хлопцем Іваном. Не прожили, а відмучили свій вік. Війна, голод, холод, страх, національно-визвольна боротьба УПА, колгоспи та безплатна праця у них, -все це відбилось на її здоров'ї.

"Та біда не хоче йти самою, а в парі", дивлячись на внучку Марійку, якій всього один рік і чотири місяці, думала бабця Магда. Та, бідна, лежала прикута до ліжечка: кошуля, все тіло вкрите струпом, ніби дубовою корою.

- Васильку, чуєш, Васильку! Кажуть люди, що в Гошеві, на Ясній Горі, буде Відправа нині. Відвези мене, сину, може, Матінка Божа змилосердиться наді мною та поверне мені здоров'я.

- Мамцю, та як ви вийдете на гору?! Та там здоровій людині тяжко вийти.

- Бог і люди допоможуть.

...Так і сталося. Уздрівши жінку, яка не метрами, а сантиметрами підіймалася вгору, отець Ярослав Лесів попросив людей, щоб люди допомогли бідній жінці. Одні несли милиці, а дві жінки середніх літ, взявши під руки Магду, майже винесли її на гору.

Отець Ярослав Лесів, відправивши Святу Літургію в капличці на монашому цвинтарі, звернувся до людей:

-Хто має силу і здоров'я, прошу їхати в Болехів, в урочище Бучинки, де в 1854 році з'явилася Матір Божа. Там я відправлю Святу Літургію і Молебень до Пречистої Діви Марії.

В пориві забули люди про втому та голод, і майже всі поїхали за отцем. Від болехівської дороги до каплички довів маму син Василь.

Магда попросила у людей, щоб подали їй цілющої води. Помолившись три рази "Богородице Діво", напилася водички, а потім облила ноги. Нагинаючись низько, якось випустила обидві милиці, які полетіли під перехідний місток. Ойкнула, забувши про слабість, поквапилася, тримаючись за поруччя, щоб дістати милиці.

- Мамо, куди ви? - кваплячись на допомогу, промовив син Василь. Опам'ятавшись від несподіванки, мама зиркнула спочатку на ноги, потім на людей та сина, і з радости заридала.

- Сину! Люди! Пречиста Діва змилувалася наді мною, простила мої гріхи. Я без помочи йду!

Святу Літургію і Молебень простояла Магда міцно на своїх ногах, до машини дійшла без милиць.

Вертаючись додому, згадала про слабу внучку Марійку і набрала в півлітровий слоїк цілющої води та кусник кореню з дуба, коло якого об'явилась Покровителька Карпатського краю.

До хати Магда не увійшла, а вбігла.

- Чого бігаєш по хаті. Я все вже поробив, - зиркнув чоловік Іван. - Сядь і відпочивай.

- Іване! Хіба ти не видиш, що Матінка Божа забрала у мене милиці, я бігаю своїми ногами?-через сльози радости мовила жінка.

Чоловік довго стояв мовчки, а потім заплакав, клякнув разом з дружиною і сином Василем коло образу Пречистої Діви Марії. Вони щиро молилися до Матері Божої, дякуючи за її ласку зцілення від тяжкої недуги.

А Марійка, яку бабця ще того вечора скропила чудодійною водичкою, через два дни вперше стала на свої ніжечки і зробила перші кроки, промовивши слово "баба", а через декілька хвилин - "мама". Так віра, надія і любов до Бога та Пречистої Діви зцілюють того, хто вірить не на словах, а на ділі.

А ви, заблукані сектанти, щоб переконатися, що Пречиста Діва є вибрана Отцем Небесним за Матір Божого Сина, запитайте щасливу добродійку Магду і її внучку Марію, які нині живуть з її сином отцем Василем (якому Господь Бог дав дар виліковувати людей і виганяти нечистих духів), і переконаєтеся, що це є правда. Живуть ці щасливі люди у Перегінську.

Просвітіться, заблукані вівці! Марія - не просто жінка, а Божа Матір.

ЧУДО ГРУШІВСЬКОЇ БОЖОЇ МАТЕРІ


Під час різних Відправ, а особливо Святої Літургії, парох все зауважував стареньку жінку, яка у своїх 85 років ніколи не сиділа, її струнка і висока постать кидалася в вічі всім, зате Святе Причастя кожної неділі і у свята вона приймала на колінах. Іноді у священика у душі мимоволі виникала образа на молодших мирян, які не вступили їй місце.

Якось по Молебні до Матері Божої, на які кожного дня регулярно приходила Олена Скрипух, донька Василя, жителька м. Болехова, священик підійшов до неї. Зі співчуття до її літ лагідно старався пояснити, що в її віці, а також для всіх недужих людей, не є жодним гріхом вислухати Святу Літургію і всі Богослуження сидячи.

- Отченьку! - весело усміхаючись, не лише устами, а й очима та серцем, промовила Олена - Я вже давно хотіла зайти до Вас, щоб поділитисі тов великов радістю і чудом, яке створила зі мною Матінка Божа Грушівська. І я дала їй обітницю, що як я виздоровію, то до смерти буду вислуховувати Святу Літургію лише стоячи, а, по можливости й усі Відправи. Дякуючи Богу і Пречистій Діві Марії, я без усякої змучености, стоячи вислуховую усі Богослуження.

- З радістю вислухаю Вас, пані-добродійко, - з цікавістю сказав священик.

- У мене на лици з'явилася бородавка, яка весь час збільшуваласі. Почалисі запальні процеси. Пухлина перекрила носову порожнину, перекривило уста, метастази дійшли до ока, все око залилосі кров'ю, повіка вивернуласі, в голові постійний шум і тупі болі. Коли я звернуласі до лікарі, то в той же день дали мені направлення в Івано-Франківський онкологічний диспансер. Я зрозуміла: "Кінець".

Того самого дня, коли я прийшла додому, почула радісну вістку, що в Грушеві з'явиласі Матір Божа, і люди день і ніч безперервною живою вервичкою йдуть і йдуть до Неї.

На другий день ми всьов сім'єв, і всі наші сусіди, вільні від роботи, рішили поїхати поїздом. У вагоні велисі всякі бесіди про чудо, а я цілу дорогу плакала і молиласі на вервичці з надієв на оздоровленні.

Лише я підійшла до Грушева, як уздріла Матінку Божу у цілій постати і сяйві 12-й зірок. З радости я впала на коліна і благала про поміч. Ні діти, ні сусіди в ту мить не увиділи її. Вони, залишивши мене з речами і харчами, побігли на протилежний бік храму, щоб подивитисі на об'явленні на куполі. Я стояла під деревом і молиласі з вірою і надією на оздоровленні.

-Люди, - почула я голос, -хто має які терпіння або слабість, підійдіть і помийтеся водою і цим рушником обітріться. Це рушник з Чудодійного образу першого об'явлення.

Забувши про всі клунки, я пропхаласі до рушника і обтерласі. Обтираючись, я відчула лагідний і теплий подих вітру. Поки я приїхала додому, з ока кров зникла, і повіка стала на своє місце. А ще через два дні пухлина з носа і перекіс лиця цілком щезли. І з того часу я дотримуюсі обітниці, яку я дала Грушівській Матері Божій. Я жива і здорова.

Слід зауважити, що ціла сім'я Скрипух Олени, зокрема, донька Марія, внучка Руслана і її чоловік, постійні відвідувачі святого храму та братства "Апостольство Молитви". Із вдячности за Божі ласки, Пречистій Діві Марії, перед всіма святами у Божому храмі вони проводять генеральний порядок і прибирання, є організаторами і учасниками вишивок обрусів, рушників. Постійним супутником пані Олени, яка народилася 24 червня 1916 р. в м Болехові по вулиці Стрийській, де і понині живе, є в руці вервичка, а на устах пісня:

Ще не чувано ніколи, Щоб Вона не помогла, Чи у горі, чи в недолі Цього земного життя.

ВЗІРЕЦЬ УГКЦ УКРАЇНИ


Наближаються треті роковини з дня смерті отця-мітрата, канцлера, крилошанина, катехита, капелана і Людини о. Андрія-Романа Кияка.

Всі ми - смертні. Час так швидко стирає з людської пам'яті згадку про добрих людей, справжніх патріотів, безстрашних, саможертовних, до всіх доброзичливих (навіть до ворогів), преподобномучеників за волю України і єдино правдивої мученицької УГКЦ. Щоб час не стер пам'ять про о. Андрія-Романа Кияка і щоб зарозумілі зрозуміли, хто у час страшної руїни і переслідування будував фундамент тої великої твердині, ім'я якій Воля, я, його учень і студент підпільної духовної семінарії, хочу поділитися своїми спогадами із пережитого, побаченого і почутого з уст цієї Людини з великої літери.

У Грушківську середню школу я вступив 1951 року. Хоч школа існувала вже другий рік, педагогічний колектив часто змінювався, не вистачало кваліфікованих спеціалістів. І ось - звістка про те, що в школу прибув новий директор, який не допускає до уроку вчителів, котрі не мають конспектів і плану ведення уроків. Всі з нетерпінням очікували першої зустрічі. До класу увійшов середнього зросту із всеохоплюючим поглядом мускулистий чоловік. Хоч надворі була негода, його взуття аж блищало, одяг, хоч і не новий, був ретельно випрасуваний. Майже пошепки привітався з учнями, а потім витягнув з кишені білу носову хусточку, протягнув нею по кріслі, глянув на хусточку, потім - на класну дошку, і поглядом обвів цілий клас.

-Хто черговий? Прошу встати і навести порядок біля дошки, а на перерві - і в цілому класі. І так щоденно. Сам перевірю, -промовив майже пошепки і дуже чітко вимовляючи кожне слово. - Зрозуміли?.. Що?.. Не чую!.. - ці кілька слів, порівняно з попередньою розмовою, вимовив з таким піднесенням, що вони видались наче криком. Хтось з хлопців хихикнув.

- Вам смішно, дитинко? Буду дуже радий, якщо ви будете сміятися після успішної відповіді на уроці. А тепер будемо знайомитись.

І новий директор тим самим спокійним тоном безпомилково називав прізвища та імена учнів, пильно вдивляючись кожному в обличчя. Потім пройшов по класі між рядами, дивлячись на наш аж надто убогий одяг, на босі, потріскані від вітру і дощу ноги (більше половини дітей були босими). Зупинився біля столу, зітхнув, постояв якусь мить у задумі і чітко вимовив:

- Я буду викладати у вас німецьку мову, астрономію, логіку і психологію. Тепер стосовно порядку і дисципліни. У класі має бути тиша, щоб було чути, як муха летить, нікому не дано права розмовляти, крутитися і обертатися. За підказки буду карати. Вдома треба вчитися. Важко самому-збирайтесь групами. Що не зрозуміло - питайте вчителів. Усе зрозуміли?

Не зважаючи на суворість нового директора, кожен із нас, учнів, після закінчення школи хотів бодай чимось наслідувати свого вчителя і директора. Особливо у пам'яті закарбувались уроки астрономії, на яких директор так старанно викладав, що кожен учень мусів зрозуміти, що все на цій землі, увесь всесвіт є творінням Бога (хоч імені Всевишнього обережний учитель не називав). На все життя запам'яталися патріотичні приклади з української та світової історії, на основі яких Роман Павлович намагався виховати з нас справжніх патріотів рідного краю і збудити ненависть до зрадників, запроданців, підлабузників, яничар. І це було після кожного уроку протягом 3-5 хвилин. Ось один з них.

Під час війни один з полководців привів своє військо до Олександра Македонського, впав на коліна і мовив: "Великий завойовнику, я привів усе своє військо і прошу прийняти мене як вірного слугу, який буде служити тобі до смерті". Македонський відштовхнув його ногою і наказав своїм підданим: "Вбити зрадливу собаку. Коли він зрадив свій народ, зганьбив честь своєї держави, то в будь-яку мить він зрадить і мене. А військо відпустити на волю".

Таких і подібних прикладів було сотні, де любов до матері переходила у любов до Бога, до України, правди, гартувала силу і волю, ненависть до ворогів, гнобителів, а найбільше - до зрадників і запроданців свого народу.

Пригадався момент, коли в 1952 році, після закінчення мною 8 класу, директор організував екскурсію до Чернівецького університету. Знаючи про те, що більшість учнів зовсім не мають грошей на поїздку, він заздалегідь подбав про це. Гроші були зібрані на концертах, з якими виступали в навколишніх селах. Люди жили надто бідно, бо, відпрацювавши в колгоспі, цілий рік не одержували ні копійки. Дорогою ми зупинилися у м. Снятині біля цвинтаря.

"Діточки, ми зараз підемо поклонитись тлінним останкам справжніх патріотів і борців за кращу долю нашого народу. Тут спочиває письменник-класик Марко Черемшина. Сподіваюсь, що ваші батьки навчили вас, як ви маєте поводитись на цвинтарі. Подумаймо і згадаймо. А тепер парами входимо на цвинтар, але так тихо, щоб було чути як росте трава.

Ай-яй-яй!.. Ви тільки, діточки, подивіться, який вандалізм, як насміялися над нашими предками, скільки знищено величавих пам'ятників. І хто ж ви думаєте це зробив?.. Патріоти України?.. Розумні люди? Горе нам!..".

Майже у повній мовчанці і пригніченому стані ми доїхали до м. Коломиї. Там відвідали Гуцульський музей, де, після слів екскурсовода, Роман Павлович виголосив слово про фасу, талант, героїзм і волелюбність мешканців гуцульського краю, його прагнення до волі та єдності. Наш вчитель говорив так натхненно, що екскурсовод заплакала і щиро дякувала.

-А оце, діти, були митрополичі палати, а тепер, як бачите, Чернівецький університет. З цього джерела пливла і пливе жеттєдайна вода, яка додає сили усьому буковинсько-гуцульському краю і його незборимому народові.

Після екскурсії діти із заможніших родин пішли купувати ласощі. А отих босоногих, які крадькома діставали зі своїх кишень чи вузликів шматочок паляниці або чорного хліба, директор майже силою повів у буфет, купивши на двох пляшку солодкої води, по булочці і пару солодких тістечок. (Ці діти пробували такі солодощі вперше). Можливо ті співчутливі очі до всіх знедолених не усвідомлювали того, що через 50 років його учні з вдячністю згадували ті солодкі тістечка, які їли, а сльози сорому і жалю за свою убогість стискали їм горло.

Давно відійшли у вічність старенькі люди села Грушка, які зі сльозами вдячності і співчуття згадували дивну людину і доброчинця директора Романа, який не соромився взяти з їх рук відра з водою і занести аж на подвір'я чи поріг, або знайти учнів-добровольців, щоб взяти від дідуся чи бабусі в'язанку дров, які вони крадькома несли з Олешівського лісу на віддалі 4 кілометрів. І тепер тільки їхні внуки розповідають про це.

А скільки-то учнів одержало від його сім'ї матеріальної і грошової допомоги, не кажучи вже про напутнє потішаюче слово, добру пораду! Не один учень згадує про те, як змінився його батько після того, як директор поговорив з ним, завітавши у дім. Чоловіки, схильні до алкоголю, намагались не потрапляти директорові на очі, бо з сорому горіли, а потім наверталися на праведний шлях життя.

Менше як через півроку слава про Грушківську середню школу розійшлася не тільки по районі, але й по області. Хоровий, музичний і танцювальний гуртки зайняли перші місця в районі. У спортивних обласних змаганнях учні вибороли також призові місця. Роман Павлович разом зі своєю дружиною Марією Іванівною, крім вищезгаданих гуртків, організували також домбровий оркестр.

В середині навчального року у нашій школі з'явилися нові учні -Ярема Парашук, Антоніна Козак, Зиновій Завідовський, яких виключили з Тлумацької школи за відмову вступити в комсомол. Батько Яреми перебував у "сибірських курортах", мама тяжко хворіла. Мамі Антоніми під час облави на повстанців граната відірвала руку. Зиновіїв вуйко - підпільний священик УГКЦ - п'ять разів суджений за релігійно-патріотичні проповіді і переконання, найбільший ворог дикої системи атеїзму. І всі вони одержали притулок та батьківське піклування від директора-патріота, успішно закінчивши середню школу.

При врученні атестатів Роман Павлович сказав слова, які на все життя залишились у серці: "Діти, ким би ви не були, не забувайте, звідки ви вийшли. Не всі ви станете вченими, але всі повинні бути людьми. Дорожіть своєю національністю, любіть Україну, будьте завжди готові віддати за неї навіть своє життя. Бо хто не любить своєї держави, той не гідний ходити по цій землі.

І ще, діточки... Ви всі дорослі, кожен з вас колись подумає про сім'ю, будуть у вас діточки, отож змалечку привчайте їх до праці. Як нема що робити, нехай перебирають фасольку, чорну до чорної, а білу до білої. Гніть прутичок, бо гілку трудно зігнути...".

Кожному судилася своя доля після закінчення школи. Та більшість з нас прямо зі шкільної парти пішла в армію. Три роки у війську затерли сліди найдорожчої у моєму житті людини. Між однокласниками велися різні розмови про долю нашого директора. Одні говорили, що його разом з сім'єю засудили і вивезли в Сибір, інші - ще страшніше І тільки в 1958 році приємну звістку приніс Михайло Ровенко, що бачив і навіть привітався з Романом Павловичем в Івано-Франківську. Велике бажання зустрітися заполонило моє серце. Дуже хотілося повернути борг, який тягнувся ще з шкільних років. Та доля звела нас аж у 1963 році в м. Долині. І тільки тоді я дізнався про все достовірно.

Круглий сирота Самборський, який був майже своєю дитиною в домі Кияків, доніс у КДБ на Романа Павловича. В той час, коли Грушківську школу ставили за взірець у навчанні і дисципліні, Самборський заявив про те, що в сім'ї директора всі моляться, а люди вітаються з ним "Слава Ісусу Христу!". Завдяки попередженню інспектора облвно Петровського про небезпеку репресій, родина Кияків переселилась у село Горохолина Богородчанського району. За велику віру до Бога Всевишній охоронив сім'ю від ув'язнення, та не охоронив від злих людей, які могли заради власної вигоди і підвищення по службовій драбинці продати рідного батька хоч і самому дияволові, щоб тільки почути слово "молодець".

Всі заслуги - навчання, дисципліна, різні гуртки, зокрема, ансамбль сопілкарів, які виступали навіть у Києві, були нічим, бо "враг народа" не хотів написати статтю проти "уніатської церкви", обпаплюжити своїх батьків, яких вивезли в Сибір. Батька, піднявши на штики, кинули з баржі в річку Обь. Мама, залишившись сама, в нужді, злиднях і горі з підірваним здоров'ям померла в тайзі у таборі на каторжних роботах. Рідного брата завезли у Бурятію.

Тільки тому, що Роман Кияк не захотів обливати брудом своїх рідних та Греко-Католицьку Церкву, у нього забрали більше половини уроків і повністю позбавили палива на зиму. Щоб якось звести кінці з кінцями і забезпечити п'ятеро дітей (де остання дитина ходила у шкільній формі першої дитини), Роман Павлович вже вкотре їде шукати роботу у м. Долину, де доля нас і звела. Дирекція школи з радістю запропонувала йому уроки. Тим часом Господь покерував по-іншому. Богородчанське райвно побоялось втратити такого педагога і просвітянина, отож йому та дружині повернули уроки, правда не всі. Вдячні учні забезпечили свого вчителя паливом на всю зиму. В той надто важкий час хрущовського періоду по можливості допомогли продуктами харчування.

Однак псевдопатріоти не могли змиритися з тим, що людина трималась своєї лінії-Любові до правди, Бога, У країни, свого народу. Незламний дух Романа Павловича перекривав їх дихання, і вони старались, наче павутиною, огорнути його та всю його сім'ю сексотами, зрадниками. Але людина, яка, крім Бога, нічого і нікого не боялася, на зло ворогам жила з гордо піднятою головою, з посмішкою на устах і постійною молитвою в серці, з вірою у майбутню волю.

У 1974 році комуністичні активісти під тиском КДБ зробили сільські збори, на яких заздалегідь підготовлених учнів примушували виступити, щоб очорнити чесну людину - Романа Павловича. Та Боже провидіння покерувало інакше: усі учні та односельці с Горохолина розказали правду про учителя Кияка. Замість наклепу звучала похвала. Сексоти проковтнули гірку пілюлю.

Жаль, що вже пройшло 25 років і ми не маємо через амністію права відіслати вас вслід за вашими батьками, - сказав слідчий КДБ. - На вас ми витратили стільки часу, написавши цілі томи, а ви-нескорені".

Божеволіли сексоти і працівники КДБ, бо не тільки здогадувались, але й знали, що Роман Павлович - підпільний греко-католицький священик. Однак, доказати не могли.

Виїжджаючи на свої парохії в Дору, Ланчин, Делятин, Ослави та інші села, о. Кияк ніколи не брав з собою ні служебників, ні молитовників. Про все піклувалися сестрички-монахині та миряни. Не могли собі простити вороги Церкви та України моменту, коли приїхали в с Дора за донесенням зрадника, щоб "поймать уніата". Кмітливі жінки та сестри-монахині переодягнули о. Романа в жіночий одяг і першим випхали його з хати. Нашвидку перевели у сусіднє село, відправили Святу Літургію, а потім знову повернулися в Дору і вже після опівночі відслужили тут Службу Божу. На все була Господня воля та опіка.

У м. Івано-Франківську по вулиці Морозова на квартирі підпільної сестрички-монахині Ігнатії тільки що закінчилася Відправа, яку двері різко постукали і російською, а потім українською мовою вимагали відкрити двері.

- Все, - стурбовано промовила сестричка, - запасного виходу нема.

Отець Роман швидко перейшов у другу кімнату. Перевіривши першу кімнату, кадебіст пішов до другої, за дверима якої стояв отець. Щоб виглядало більш переконливо, кадебіст заглянув під ліжко, а потім, підвівши голову, приклав палець до уст і сказав: "Тут нікого нема".

- Є Бог на світі і є ще люди, які вірять в Господа, - промовив о.Роман до сестрички, яка все ще нерухомо стояла після виходу непроханих гостей.

В Білих Ославах після нічного Богослужіння о. Роман випадково зустрів свого учня з Грушківської школи Ізидора Антоновича, який разом зі своєю дружиною учителював у цій місцевості. Отець хотів вдати, що не пізнав його, бо зустріч була небажана. Та Ізидор сам підійшов і привітався. По короткій розмові Ізидор попросив свого колишнього директора, щоб чим скоріш виїжджав звідси і бажано не автобусом, бо його спеціально прислали стежити і дізнатися, до кого і чому сюди приїхав Кияк. На прощання Ізидор дав імена людей, яких потрібно остерігатися, але попросив спалити папірець і помолитись за нього та його дружину.

У вільний час після екзаменів, які я кожного місяця здавав (підпільно), або під час поїздок на реколекції на підпільні квартири, чи їдучи у вагоні до Владики Володимира Стернкжа, о. Роман іноді розкривав мені свою душу. Якось, коли ми поверталися зі Львова від Владики Стернюка, сказав у задумі, немов про себе:

- Щасливий я, Володимире, що дотримався обітниці, даної Богові. Це було в с Романів. Я сильно захворів на гнійну ангіну і лікувався в помешканні місцевого священика. Раптом садибу оточили бійці НКВС, обступили цілий двір. Втекти неможливо. Я вискочив на горище у стайні, де було сіно. Ховаючись, забрався під пласт сіна майже на середину. На горище вискочило два гарнізонники і почали штиками проколювати сіно. Штик пройшов біля моєї шиї, другий раз - біля самої ноги. Я поклявся Господу Богу, даючи обітницю, що коли виживу, то стану священиком.

- Єво здесь нєту, - промовив солдат.

Після того я більше півгодини пролежав під сіном, де від поту і страху вилікувався. Чую, знову повернулися і українською мовою говорять: "Друже командире, вони вже пішли. Виходьте". А другий голос "Бандіт, здавайся, а то ми тебя счас поджарім". "Таваріщ капітан, єво здесь нєту. Ілі убєжал, ілі в бункере спрятался". І тільки через годину прийшли повстанці, сказавши пароль.

Так, Володимире, якщо дав слово перед Богом - дотримуйся. І пам'ятай: скупий, грошолюб і боягуз не має права бути священиком. Пам'ятай золоті слова, сказані Митрополитом Андреєм Шептицьким: як би ти убого не жив, не проси, і як би ти багато не жив, не покажи. Будь священиком з покликання, бо за все треба відповісти перед Богом. Пам'ятай, наше життя - не тут. Ніколи не бійся труднощів, Бог поможе. Кого Бог любить, тому дає терпіння. Моє життя - це терниста дорога, але я дякую Богові за все.

І немов здогадуючись про мою цікавість (бо запитати я не посмів), о. Роман продовжив:

- За своє життя я ніби п'ять разів погорів, бо після кожної втечі від ворогів я все залишав, брав валізу та найбільший мій скарб-дітей, і починав все спочатку.

В сорок сьомім за наказом вищого проводу я пішов працювати на учительську роботу, керуючи підпіллям. Перша учительська праця - с. Підгородці Дрогобицької області (1947-1949 рр.), 50-й рік - с Мізунь, 51 р. - Шевченкове Долинського району, а потім з Божої допомоги і доброї волі Ярослава Леськіва, який був завідувачем райвно в Отинії, переїхав у Грушку. Добряча людина була, хай з Богом спочиває. В 1973 році, коли тяжко занедужав (рак шлунку), спеціально прислав за мною, щоб я його відвідав. При зустрічі я зізнався йому в тому, що я - священик. Леськів відповів, що знав про це давно, але мовчав. А після того дуже щиро висповідався, і помер як праведник.

Так що, Володимире, приїдеш додому-добре проаналізуй своє життя і подумай, чи можеш бути священиком. Не спіши, бо священик - це не слава і гордість, а хресна дорога з хрестом до Христа.

* * *


Отче мій і духовний батьку, пораднику і помічнику у всіх тяжких хвилинах, додай сил своїми молитвами і порадами, щоб я гідно виконував те, чого навчав Ти мене. Бо навіть сексоти й зрадники любили і поважали Тебе.

Сім'я Кияків жила в с. Горохолина у дуже чемної і напевно віруючої вчительки, чоловік якої був затятим атеїстом, їхня дитина дуже плакала і вдень, і вночі. Від безсоння плакала й мати, бо нічого не могла вдіяти. Чоловік дивився на родину Кияків, скрегочучи зубами. Іноді з перекошених від злоби п'яних уст злітало: "Ух... націоналіст". Одного разу, коли чоловік поїхав в обласний відділ народної освіти, а жінка - в Богородчани, щоб купити якихось інших ліків, бо вже все перепробували, а дитина й далі плаче, отець Роман з їмостю Марією взяли довірених людей за кумів і таємно охрестили дитину. Коли її мама повернулася, то, на своє велике здивування, побачила, що дитинка міцно спала. Марія Іванівна сказала, щоб вони не давали дитині ніяких ліків. І батько, і мама були безмежно вдячні родині Кияків, і відношення до них з боку батька дитини цілком змінилося. Мама відразу здогадалася в чому справа, але тільки перед смертю запитала про це. Померла вона в молодому віці.

Боже, дай нам більше таких священиків і патріотів, щоб навернути нашу молодь до Бога, а народ-до правди.

Отче Романе, моли Всемогутнього Бога за добрих священиків, за Церкву і Україну.


"АБИ ТИ ДЕНЬ СВЯТИЙ ПЕРЕСВЯТКУВАВ"


"Так, я, отче, і недоробилася... І лише тепер усвідомила і все обдумую, коли слабість прикувала мене до ліжка, коли сама не можу себе обслужити і вийти на вулицю у своїх потребах... Якби то Господь змилосердився наді мною, простив мені мої тяжкі гріхи і повернув здоров'я, бодай настільки, щоб я своїми очима уздріла світ і могла ходити. Я б тоді йшла від хати до хати, від двору до двору, до кожного села і міста, на усі поля і будови, а найбільше - на базари, ярмарки, у кожний буфет чи корчму, клячучи зі сльозами, благала би: "Люди, опам'ятайтеся, наверніться до Бога, покваптеся до церкви святої, перестаньте грішити, бо я грішила. Не було для мене ні свята, ні неділі, хотіла доробитися. І так доробилася, що двадцять років будувала хату і, напевно, з літньої кухні поховають мене". Так і сталося.

На хвилину Тетяна замовкла. З її незрячих очей, які дивилися в один бік на стелю - одна за одною котилися тяжкі сльози, які вона і не старалася обтирати, бо лише ними облегшувала біль своєї душі.

Ніби місяць з-за темних і важких нічних хмар, випливали один за одним спогади, спогади, спогади... Найбільше боліла душа, коли згадувала день П'ятидесятниці.

Дуже раненько, першим поїздом, багато людей їхали у м Стрий. Ні, не на базар, як вона, а в римо-католицький костел, бо всі греко-католицькі храми були закриті, а за підпільними священиками працівники КДБ, міліції і сексоти полювали, як за зайцями, а особливо у святкові дні.

Для неї цей день був особливо щасливим. До одинадцятої години продала увесь товар, та ще й за більшу ціну, як думала. На радощах квапилася на вокзал у буфет.

-Тьотю Клаво, коньячку, дві порції, сто і сто п'ятдесят грамів, добру закуску і дві шоколадки.

-А шоколаду немає. Він у нас рідкість. Шоколад, лимони, апельсини і перець я замовляю у провідників вагонів, які їдуть у Москву і Ленінград. А вони, безсовісні, деруть втридорога, навіть зі знайомого, - ставлячи замовлене на столик перед Тетяною, виправдовувалась буфетниця.

- Сідайте, тьотю Клаво, до столика, я пригощаю. Мої - сто, ваші - сто п'ятдесят.

- Спасіба, доченька, но я на работє, - російською мовою намагалася відмовитись працівниця буфету. - Навєрно, павєзло тебе, што так расщєдрілась?..

- Навіть дуже. Майже за годину усе продала, і то дуже добре. Тепер за щастя можна і повеселитись, - посміхаючись, мовила замовниця. Хильнула сто, а потім сто п'ятдесят, від яких відмовилася працівниця буфету. Веселий настрій розв'язав язик Тетяні. Вона почала викладати свої плани, які уявно бачила перед очима: про будову нового будинку, який розпочала, і про меблі, нову загороду-про все і вся...

- Прасті, Танєчка. Я очєнь часто встрєчаюсь с тобой у празднікі і воскрєсєнья. Скажі мне: ти вєруєш в Бога?

- Що за питання? Звичайно, що вірую, - дивно скрививши обличчя, відповіла вона.

-Так вот, слушай мєня.. Мой дєд бил батюшкой. Какая єго судьба - не будем об етом... І вот что он нас всєх учіл: "Штоб ти день святой празновал". І я тебе, мілая, скажу: вєріш у Бога, вєрь на дєлах, а не на словах. І дай Бог, чтоби твої мєчти сталі дєйствітєльностью, но очєнь самнєваюсь. Какая вєра, такая Божья помощь, - сказала на закінчення буфетниця.

Про напутню розмову простої жінки Тетяна забула відразу за буфетними дверима. І все продовжувалось, як і раніше. Та не відомо звідки почали з'влятися хвороби за хворобами: все нові та нові. Але замість каяття у гріхах, розпочалися нарікання на свою долю та нарікання на Божу несправедливість.

Майже на закінченні новий будинок, та хвороба не дозволила його завершити. Усі запаси грошей витрачалися на ліки. Не спалося довгими ночами, та й день для Тетяни ставав ніччю, бо світу не бачила.

Згадувала про різні нещасливі сім'ї, в яких забули про Бога та Його заповіді.

Так, в селі Шевченкове на Долиншині, на свято Божого Тіла вбило громом п'ятьох людей, у різних місцях, на полі та під час роботи. У місті Болехові два рази громом спалювало все майно. А скільки нещасть на дорогах, в лісі, на річках з тими, хто замість іти до церкви - спішив на розваги, де замість молитви линули з людських уст сміх і спів!..

У тяжкі хвилини, коли вільну молоду Матінку-Україну старалися задушити і голодом, і холодом (і то не зайди, а свої ж, українці), накуповували продуктів і вдень та вночі - йшли торгувати. А Бог мовчав і чекав на покаяння, а потім показував свій палець. І все перетворювалося в попіл.

Думка Тетяни зупинилася на безбожній державі, яку хотіла вона зробити винною. Але ж чому?..

Кожна людина обдарована тими великими Божими дарами: розумом, пам'яттю, свобідною волею. Але як ми їх використовуємо?


О, ТО БУЛА КУЛЬТУРА!


Липень 1980 року. Збирання урожаю. Полтавщина, одне із сіл Решетилівського району. Неділя. На небі ні хмаринки. Сонце досягло свого апогею і, ніби навіки, застигло у зеніті, посилаючи пекучі промені на тих, кого силою заставили забути заповідь Творця "Щоб ти день святий, неділю святу пересвяткував". Шістдесят два роки насильницького атеїзму зробили людей слухняними рабами. Спекотні промені сонця здавалось карали людей за гріх. Вітер сховався за козацькими, напіврозораними могилами, які сумно дивляться з степу на село. Ні спека, ані порох, які оповили село і степові дороги, порох на яких підняли самоскиди, везучи зерно від комбайнів на тік і елеватори, не зупинили допитливого механіка колони, який крокував по курних вулицях села. Змучений, але не сумний, наближався він до місця знаходження відряджених машин.

-Синашу!.. А, синашу., іди-но сюди - звернувся до механіка старенький дідусь, який сидів у тіні під вишнею. - Сідай та пригощайся вишеньками і малосольними огірочками з медом та домашнім хлібом.

-Дуже дякую за запрошення. Хоч я й не голодний, а від вишень і малосольних огірочків не відмовлюся. Та й хлібець якийсь незвичайний. Уже надто пахучий і смачний. Та й запах... справжній запах хліба, степу, літа і сонця.

Між механіком колони і колишнім директором школи, пенсіонером, зав'язалась щира і невимушена розмова про красу Карпатських гір, карпатські курорти, родючу Полтавщину, розорані козацькі могили і зупинились на селі.

- То кажеш, синашу, що гарне наше село, культурне, впорядковане, народ щирий та привітний?.. А от я тобі розкажу, яка колись була в нашім селі культура, це мені покійний дід розповідав.

О, то була культура!.. На жодному будинку не було замка, а коли всі йшли з дому, то на столі залишали окраєць хліба і горня молока (хто був заможніший) - або води, щоб подорожній підкріпився.

Про крадіж не було й мови. Не дай Боже якого нещастя - все село помагало. Як якийсь вогонь стався ненароком, то за місяць громада безплатно збудувала хату і всім забезпечила. А сиріт чи калік сама громада утримувала. Селом керували три старійшини, яких вибирала громада. При одній пляшці горілки справляли весілля. Та, ще й, яке!.. Коли траплялось хлопець звів дівчину і не хотів з нею женитися, то його навіки виганяли з села, а дівчині стригли волосся, і священик оголошував на цілий храм про ту ганьбу для села.

А от відносно злодіїв... Один украв у сусідньому селі разом зі своїми дружками колісницю і упряж з волів, та продав євреєві у Решетилові. Через день узнали хто. Тоді їх одягнули в хомути і три дні водили по селу і Решетилові, а вони тягли за собою колісницю, зупинялись коло кожного будинку, виголошуючи: "Ми всі три злодії, обкрадали комори: перший злодій, другий злодій, третій злодій"-і всі виголошували своє прізвище. А коли хто з них запізнився з виголошенням, відразу оперізував його голі плечі батіг. Нікого з них у в'язницю не посадили, але й ніхто з ними не спілкувався. І по сьогоднішній день їхніх внуків і правнуків звуть дітьми злодіїв. А щоб якесь жовтороте закурило при старших людях?.. Та то був би встид на всіньке село. А тепер?.. Спробуй йому не дати сигарети, або покартати його, то воно, шмаркате, ще й в бійки полізе... Ото бачиш, синашу, - он там єдиний хрест стоїть. Там був цвинтар, та він і тепер є, лише всі хрести давно поламали по вказівці парторга. Та нехай їм грець, я відхилився від бесіди. Отож на тому місці минувшої зими п'яний академік на самий новий рік заїв сімнадцятирічну дівчину.

-Даруйте, як заїв?.. - здивовано подивився механік. - Який академік?..

- Килинка, так звали дівчину-студентку, приїхала на канікули додому, була одна в матері. Отож: вона з подружками зустрічала Новий рік. Коли поверталася додому, її підстеріг бузовір, у якого теж двоє дітей та жінка, і хотів її збезчестити. Воно, бідне дитятко, боронилося скільки могло. А потім він звалив на сніг, роздягнув, як мати на світ народила, від'їв обидвоє грудей, перегриз горло, знівечив усе обличчя і зґвалтував. Ось тобі і академік сільськогосподарських наук, ось тобі і культура.

На мить перед очима механіка появилась та страшна картина зверхзвірського зґвалтування, бо ні тварина, ні звір на це не здатні. Він зробив декілька кроків в сторону хреста і зупинився, глянув у старечі очі співрозмовника і спитав.

-І як ви думаєте, батьку, в чім причина, хто ж винен у цій трагедії?..

- В чім причина, в чім причина, - ніби сам про себе бурмотів дідусь-ти сам, синашу знаєш... та й з тобою можна говорити, бо ти західняк, та ще й безпартєйний, бо бачу хрестика на грудях носиш. Мені немає вже чого боятися, я пенсіонер. А причина в тому, що хотіли знищити Бога, а знищили себе, культуру, історію, честь, совість, людяність, повагу, взаємну любов, гідність і все інше. Якби був Бог у їхніх серцях, то не знищили би голодом сім мільйонів українців.

- Ні, пане добродію, не сім, а більше дванадцяти. -Скажи мені, синашу, чи ми ще колись пройдемося по вільній нашій українській землі? - промовив сивоволосий пенсіонер-директор. - Чи ці мученики-козаки, які віддали своє життя за волю України, над кістками яких височать могили, лише коло нашого села їх аж дві. А он той яр, де поховані жертви голодомору наших односельчан, - співрозмовник закліпав старечими очима, з яких покотились важкі сльози. - Боже, Боже!.. Невже їхні душі не вимолять у Тебе кращої долі для нашого страдницького народу. Замовкли на мить співрозмовники. Обидва думали про одне - про волю.

-Так, я більше чим упевнений, що той час прийде, бо брехня піднялась на найвищу висоту і правда має її здолати. Але коли? - механік розвів руками. - На все Божа воля.

-Дуже дякую тобі, добрий чоловіче, за підтримку на дусі. Ти молодий... доживеш, а я...

І тільки у час Волі пожалів механік, що не взяв адреси у співрозмовника. Чи дожив до завітної мрії?

ПІД ПОКРОВОМ ПРЕЧИСТОЇ ДІВИ МАРІЇ


- Простіть, отче, це сльози радості і подяки Господу Богу і Пречистій Ліві Марії за опіку і відвернення нещастя від моїх внуків. Вже третій рік у цей день я наймаю подячну службу Божу і цілий день присвячую молитві, - співрозмовниця, витираючи сльози радості, продовжувала розмову.

- Всечесний отче, я, жителька гірського села Лужки Долинського р-ну, - того села, в якому народився борець за Христову віру і Україну, мученик отець Ярослав Лесів, Олена Кобилинець, прийшла до Вас, щоби засвідчити про те чудо яке Пречиста Діва Марія створила у нашій сім'ї. Усім, хто бачив цю подію, здавалося, що вона без трагедії не скінчиться.

А було так. Мати шестилітньої Іванни, трьохлітньої Марійки і Віталика, щоб проіснувати у вільній Україні (про яку забули усі ожирілі депутати, які лише на словах так любили і люблять її і тих, хто їм довірив свою долю, а насправді - патріоти своєї кишені і живота, бо не мають віри в Бога і не думають про слова Господні: "Кому більше дано, того більше спитають"), була змушена виїхати за кордон заробити якусь копійчину, щоб вдягнути і нагодувати дітей.

- На Божу Матір і на вас, мамо, залишаю своїх дітей-ангелят, -через сльози промовляла схвильована мама - Слухайте бабці і тата, - цілуючи дітей, промовила вона, дивлячись на образ Покрови.

Прийшла весна. Хоч дуже тяжко, але треба обробити карпатську землицю, яка так щедро засіяна камінням. Ще звечора молодий господар, батько дітей положив на віз плуга, колісницю, а наверх - дві борони. Найбільше переживав за те, як впорається з молодими кіньми, які в упряжі майже не ходили, а цілу зиму простояли у стайні. З тривогою у серці ліг, з тривогою піднявся, бо всілякі тяжкі сни снилися. Запріг коней, забувши про обережність, посадив на сидіння спереду Іванку і Марійку, поставив коло них батога, а сам пішов, щоб взяти в'язку сіна, харчі, та їхати в поле. Тільки відійшов тато від воза, як коні в момент зірвались з місця і галопом помчали по сільській гірській дорозі. Брезкіт плуга, колісниці і борін нісся через ціле село і страшним гримотом відбивався між горами.

- Мамо, на возі діти!.. - крикнув переполошений тато і кинувся наздоганяти воза. Пробігши зо п'ятсот метрів, впав на дорозі, в роті і горлі зі страху все пересохло.

Односельці, дивлячись на цю страшну картину, затулювали очі і кричали: "Гей люди, на возі діти!"

- Я, отче, - через сльози радості промовила Олена, -зрозуміла, що крім Матері Божої, ніхто їх не спасе. Забігла до хати, здоймила образ Пречистої Діви Марії, вибігла на дорогу, впала на коліна і через сльози благала про опіку над внуками.

Вибігши за село, як розповідали очевидці, коні ще вдвоє додали швидкості.

- Марійко, як хочеш, а я скакаю з воза, - мовила Іванка до сестрички і, перехрестившись, скочила з воза.

Переполошена трирічна Марійка по лавочці-сидінню старалась присунутись до краєчка драбини, щоб зіскочити. Та лавочка вискочила з-під неї і впала на спід воза.

Великий страх огорнув дитину, коли побачила залізні зуби борін, які скакали над нею. Зібравши всі сили, маленькими рученятами вчепилася за драбину і перевалилась головою вдолину. Падаючи з воза, на щастя, зачепилася кишенею балонової куртки за щабель драбини. І так, висячи головою донизу, ще зо сто метрів несли її коні.

Коли підбігла Іванка, а за нею і люди, до Марійки, вона стояла край дороги, плакала і, хлипаючи, промовляла: "Я курточку подерла, я не хотіла, я зачепилась за драбину. Бабця буде бити". Щасливі односельчани оглядали неушкоджену дитинку, передавали її з рук у руки і потішали дівчинку. Коні змучилися від гальопу, та ще й назустріч їм їхав трактор з села Слобода Болехівська Вони стали.

- Воістину чудо - промовив хтось з гурту.

- Це Матір Божа вислухала молитву бабусі Олени, яка серед дороги навколішки молилась за спасіння внуків, - промовила одна із жінок.

Слухаючи розповідь щасливої бабці, пригадалось священикові декілька розповідей про силу молитви і віри, які розповідали прихожани. Син, років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, просив відправити подячну Службу Божу за вислухання молитов. Він на протязі трьох років відмовляв дев'ятниці до Пречистої Діви Марії і Юди-Тадея за налогового п'яницю-тата, котрий збиткувався з усієї сім'ї, забороняв дітям ходити до церкви і навіть молитися. Коли тато зневажав всіх у сім'ї, син у його присутності клякав перед образом і вголос молився за нього.

Щира молитва була вислухана Одного вечора тато-п'яниця скликав усю сім'ю, засвітив дві свічки, поставив святе письмо і хрестик. Довго стояв на колінах, все тіло здригалося від плачу. Витер очі, глибоко зітхнув і промовив:

- Боже, прости мені за всі мої гріхи, і ви, діти та рідні -простіть. Присягаюсь, з сьогоднішнього дня я пити не буду.

Слова додержав.

Віра і щирі молитви мури ламають. Інтелігентна, побожна сім'я. Та от горе. Син зійшов з праведного шляху - більше десяти років коловся наркотиками. Виключили з інституту. Здавалося все пропало. Та й лікар-нарколог говорив його родичам: "Хочете мати дитину - народіть нову, а про нього забудьте". Та щира молитва, віра і надія на Бога потішили їх і їхнього сина. Три місяці кожного дня ходив син на молитву і до святого Причастя. Кожного дня правилася св. Літургія і, от наслідок: більше року він в рот не бере ні спиртного, ні наркотиків. Відвідує св. храм, молиться, працює.

Ще один приклад відвернення від алкоголю налогового п'яниці Остапа. Заробляв великі гроші у Сибіру. "Друзі-п'янички" так вивчили час його повернення, що вже не по днях, а по годинах зустрічали його на вокзалі. Грошей додому ні жінці з сином, ні рідним батькам майже не давав. Постійні п'янки, зневаги, а потому і побої не витримала ланка, набридло вночі через вікна тікати. Покинула Остапа. Щоб заспокоїти нерви, почав знущатись з батьків, та не тільки словом, а й побиттям. У нападах білої гарячки брав з собою матрац і біг містом до священика, щоб поміг йому розправитись з чортом, який вилазив з матраца і дразнив його. Остап з такою силою бив його, що з обох рук від ударів потріскала шкіра. А жінка з дитиною і батьки не кляли йому. Не проклинали, а щиро молились і наймали Служби Божі за відвернення від алкоголю.

За дві неділі сконали три "друзі" від алкоголю. У хвилини тверезого розуму задумався Остап над майбуттям, тим більше вигнали з роботи, і знову пішов до священика, вже не воювати з чортом, а просити поради.

- Сину, кожній людині Бог дав той великий дар - трійцю: розум, пам'ять і свобідну волю. Не керуйся тільки свобідною волею, але і розумом. Пізнай добро і зло, і тікай від зла, та пам'ятай: де горілка - там диявол. Якщо ти сам захочеш, то й Бог тобі поможе.

Прощаючись, священик поблагословив знедоленого і дав багато настанов.

В неділі і свята спішив Остап на святу Літургію, а в будні дні вночі йшов під Місійний хрест, клякав на коліно, відмовляв молитви і в сльозах благав про поміч. Так було багато разів. Але повністю не міг опанувати себе. Помогла Пречиста Діва Марія. Коли образ чудотворної Зарваницької Матері Божої з великими почестями носили від парафії до парафії, Остап повірив, що Вона поможе йому. В присутності одинадцяти священиків, сестер-монахинь і тисяч народу серед дороги впав на коліна і заридав, як мала дитина, благаючи допомоги. І, о чудо!..

З того дня став людиною, а не людською подобою. Повернулася дружина, народилась дочка. Радіють сином батьки, який був помер, але знову ожив. Тепер Остап порядний селянин, люблячий чоловік, тато і син. За ради каяття, віри і сили волі, Божа Мати змилувалась над ним.

Інший приклад сили святої Літургії і молитви. Хто з порядних батьків не думає про щастя своїх дітей. Навчаючись в одному інституті Львова, Марта була для других не тільки взірцем у навчанні і природній красі, якою її Бог обдарував, а й в дівочій поведінці, культурі і охайності. У вільні хвилини брала до рук вервичку і щиро молилась. Цього дня у Марти в грудях стояв камінь. Чомусь не знаходила місця. З вервичкою в руках лягла у ліжко. Та на жаль у вузи попадають й інші діти, в котрих у серці немає Бога, немає контролю совісті, ні батьків. Вночі напали на сонну дівчину, щоб збезчестити її. Честь дитина свою захистила, але психіку нарушила. На невизначений час студентку виключили з вузу. Лікування залишилось без наслідків. Тоді батько дає обітницю перед Богом - відвідувати кожного дня св. Літургію, і кожного місяця наймати Службу Божу. Після трьохмісячної обітниці Господь Бог і Пречиста Діва Марія змилосердилися над татом і його донечкою. В повному розсудку, немовби збудилась зі сну, Марта закінчила інститут, а батько кожного дня дотримує своєї обітниці: уже роками відвідує святий храм.

"І ЦВІТ СПАДАТИМЕ ДО ТВОЇХ НІГ"


Бишів - невеличке, але мальовниче село, що розкинулось на схилах двох горбів недалеко від лісу, за 14 км від райцентру -м. Галича. Перша згадка про село датується XV ст.

У давні часи тут був монастир. Древня легенда, що передається із покоління в покоління, розповідає про жорстоку татарську навалу. Напад ворогів був цілком несподіваний. В монастирській церкві відбувався шлюб. В паніці люди почали вибігати з церкви і одразу потрапляли під нещадні удари татарських шабель. Один з ворогів стяв голову молодій нареченій. На тому місці виріс барвінок у формі вінка і стрічок, його можна і тепер побачити. Село і монастир були знищені вщент. Вцілілі жителі переселилися в інше місце, де якраз розташоване село сьогодні. З останків монастиря була збудована дерев'яна церква, яка існує й донині.

Жив у селі побожний чоловік - Василь Карпяк. Був людиною дуже убогою. Він умів добре пошивати дахи соломою, тож цим і заробляв собі на хліб. Коли п. Василь постарів, люди подавали йому допомогу-хліб, молоко, одяг. І так доживав чоловікового віку. Правда, допомоги ніколи не просив: односельчани самі приносили йому харчі, дивлячись на його вбогість.

Пан Василь завжди ходив до лісу на те місце, де стояв монастир, там молився, а пізніше збирав гриби чи ягоди.

Було це на початку 60-х рр. Якось між святами Успіння та Різдва Пресвятої Богородиці п. Василь пішов, як завжди, помолитися на улюблене місце, потім збирав гриби. Раптом побачив сяйво перед собою. У тому дивному світлі стояла Пречиста Діва Марія. Була зодягнута у білу сукню та блакитну накидку. Стояла на хмаринці босими стопами. Побачивши чудову з'яву всього один метр над землею, п. Василь впав навколішки, охоплений великим страхом. Зненацька почув: "Не бійся!" Після цих слів переляк зник безслідно. Богородиця заговорила:

- Збираєш гриби? Збирай. Отець Небесний дав їх людям на поживу... Я прийшла напімнути вірним, щоб змінили своє життя, щоб так тяжко не ображали Господа. Передай, щоб багато і щиро молилися, каялися, дотримувалися постів, давали милостиню. І якщо хтось тобі подасть допомогу, то буде мати велику ласку від Бога. Скажи людям, нехай почистять монастирську криницю, бо там вода цілюща, допоможе при різних недугах. Також на місці, де був монастир, треба побудувати капличку, а на місці об'явлення - хрест. Передай людям, щоб образ Ісуса Христа, який був колись в монастирі, а зараз знаходиться у церкві, перенесли з процесією назад, на місце, де був монастир... Ти будеш багато страждати після того, як розкажеш про те, що бачив... Помреш на дуже велике свято... На твоєму похороні буде дуже багато людей... І цвіт буде спадати до твоїх ніг...

Чутка про видіння миттю рознеслася по Бишеві та навколишніх селах. Незабаром монастирську криницю було розчищено. Люди руками наносили цегли для будівництва каплички. Поставили хрести на місці з'яв та на місці колишнього монастиря, розпочалися Богослужіння. З кожним днем все більше і більше вірних приходило на місце з'яви Пречистої Діви. Люди з навколишніх сіл добиралися різними видами транспорту. Невдовзі про це паломництво дізналася комуністична влада і почала вживати всіх заходів, щоб припинити прощу.

Пана Василя забрали до району. Віз його дільничий на тачанці. По дорозі жорстоко бив, домагаючись, щоб відмовився від своїх слів. Знущалися над чоловіком і в районі, і в міліції. З'явилася замітка в районній газеті, яка заперечувала усі слова п. Василя. Пізніше він згадував, що зазнав дуже великих страждань, принижень, однак фізичного болю зовсім не відчував.

Через деякий час ліс був оточений міліцією, і туди нікого не пускали. Людей лякали пострілами в повітря, записували номери транспорту, штрафували.

На місці, де був монастир, комуністичні активісти почали чинити свою диявольську справу. Вирішили засипати криничку цеглою, яку люди наносили для побудови каплички. Та дивна річ. Цілюща вода все одно просочувалась крізь купу каміння та цегли, якою комуністи хотіли прикрити святе джерело. Безбожники палили хрести, образи, рушники. Відбирали у людей молитовники, пісенники і кидали їх у вогонь.

Один з чекістів витягнув пістолет і розрядив цілу обойму в образ, який принесли з церкви, а потім кинув у вогонь. Активну участь у цьому диявольському розгулі, а особливо в засипанні кринички, брав Голова Деліївської сільської Ради, до якої входило село Бишів.

Комуністичній владі через певний час таки вдалося зменшити потік прочан.

Хрести спалювали, а на ранок виростали нові - то бишівські патріоти дбали про це. З часом люди стали рідше приходити сюди, видно, тут добре попрацювали атеїсти та комуністична влада. Але в свята та неділі впродовж усіх років Бишівці приходили на місце об'явлень, молилися, співали, приносили квіти.

А п. Василь помер на самий Великдень. На третій день свят був похорон. Людей прийшло дуже багато. Тоді стояла прекрасна весна Яблуні, груші, черешні зацвіли майже одночасно. День похорон був теплий, ясний. Коли везли п. Василя на цвинтар, напротязі усього шляху вітерець підіймав опадаючий цвіті котив валами на процесію... "І цвіт буде падати до твоїх ніг..."

Так було, аж поки не поховали праведного чоловіка. Отже, пророцтва здійснилися.

Пройшли роки. Але вчинки атеїстів не минули безслідно. Зненацька втратив зір Голова Деліївської сільської Ради. Його помічники, які особливо відзначилися у фальсифікації подій у Бишові, закінчили життя самогубством.

Ніякі ліки не допомагали голові сільради від сліпоти. Він знав, чого осліп. Просив, щоб його привозили на місце об'явлення, там лягав під хрестом і плакав, каючись у своїх гріхах. Односельчанин, який перебував із головою у лікарні, згадує його слова: "Якби мені, Василю, твої очі, я б побіг і почистив криницю, яку засипав, і молився б, молився, аби лише Пречиста Діва простила мені і повернула зір... Знаю, за що терплю. Бив я Василя Карп'яка, копав ногами, зневажав... Якби можна було повернути ті часи... Я б того вже ніколи не робив..." Так і помер незрячим, але відкрилися його духовні очі... Богородиця виявила своє велике милосердя в такий спосіб...

Божа ласка зійшла на нашу Україну. І накази Небесної Матінки через Василя Карп'яка стали втілюватися у життя. Піднялася капличка, відновлюються хрести на місці об'явлень, розчищено монастирську криничку. Вже недалекий той час, коли тут зберуться тисячі людей, духовенство, щоб спільно опуститися на коліна і просити прощення і відпущення наших і чужих гріхів.

Зміст об'явлення знаходить відгук у серцях все нових і нових християн... Молитва, покута, піст, жертва, добре християнське життя... Просто і доступно... Як і всі інші веління Богоматері у різних частинах світу - у Фатімі, Люрді, Междугор'ї. А тепер і в Бишеві. Вона не наказує, а закликає до поправи нашого життя, як Мати своїх любих, але неслухняних дітей. Від того, чи відгукнемося ми на Її прохання, залежить наше майбутнє.

С Мислюк, П. Стрембіцький

1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка