Книга розміщена на сайті



Сторінка32/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   51

* * *


Діти часто кривдять своїх матерів — чи то словом, чи непослухом. Але вони — діти, і їм це ще простимо. Та коли ми, дорослі, які прожили вже десятки років, забуваємо, що Жінка (дружина чи мама) є найбільшою героїнею у світі, бо при народженні дітей ризикує не тільки здоров'ям, а й життям, то нам має бути принаймні соромно. Та чи Бог простить нам?..

Молода мама Оксана при родах втратила розум. Не признавала ні рідних, ні чоловіка, а дитятко-ангелятко взагалі було для неї нічим.

Інша мама, Світлана, під час тяжких пологів другої дитини теж втратила розум: постійно плакала, впадала в істерику. Священик відправив три Служби Божі і три молитви "Над недужими і несплячими" у наміренні цих двох матерів і все пішло у забуття. Тепер уже це для них — наче сон, бо ні одна, ні друга мати не пам'ятають про лихо, яке Бог забрав від них.

* * *


Мирославу з с. Тур'я десять років мучила недуга — рак груді. Десять років молилася, відвідувала чудодійні місця по всій Україні. І віра врятувала її: Матір Божа змилосердилась над нею. Три роки тому, після відвідин Колодїївського монастиря, Мирослава міцно заснула. Вранці, прокинувшись, побачила на простині і подушці гнійно-кров'яні нечистоти, що витекли з груді.

В подяку за видужання Мирослава кожного дня прибирає у храмі Пресолодкого Серця Ісуса і Марії.


* * *


Складний воєнний і повоєнний час тяжко позначився на здоров'ї старших людей. Втім, може це кара за деякі гріхи, вчинені у ті сумні роки?

Раб Божий Микола з Долини занедужав на тяжку форму склерозу. Вийшов з дому і, як кажуть в народі, пропав безвісти. Три дні пошуків виявились безрезультатними.

Щирі сусіди подзвонили священикові з іншої парафії і попросили, щоб відправив Молебень до Матері Божої і Святу Літургію за Миколу, щоб Бог допоміг знайти його (живим чи мертвим). Таки вночі священик відправляє Молебень, а вранці, коли спішить на Службу Божу, біля храму під лавкою знаходить ту бідну людину. Через віру сам Бог привів Миколу до храму. І хоч чоловік цілу ніч на дощі спав під лавкою, він навіть не захворів.

* * *


Подібних прикладів можна навести не десятки, а сотні. Той, хто вірить і надіється на Бога, тому Бог допомагає. Найбільш налогові п'яниці і наркомани, якщо навертаються до Бога, за короткий час стають повноцінними людьми. А скільки заїк і епілептиків, особливо дітей, через молитву і Святу Літургію в дуже короткому часі виліковуються! Бо сказав Христос: "Хай тобі станеться по твоїй вірі".

Але не надіймось надмірно на чудо. Спочатку щиро висповідайтеся, особливо ви, батьки, бо діти так часто страждають за ваші гріхи. І не тільки ти, мамо, але і ти, тату, бо спільно радились, як знищити плід, вчинити вбивство невинних дітей.

І ще одне нагадування: будьте розсудливі і Богобоязливі. Не дивіться і дітям не дозволяйте дивитися бандитсько-розпусницькі телепередачі. Бо вони демонструються спеціально для того, щоб здеморалізувати нашу молодь і ввесь український народ, а значить — знищити нашу державу.

Все, що гниє—розпадається. В єдності—сила народу. Боже, нам єдність подай!


ГІРКИЙ МЕД


"Ви ж любіть ворогів ваших..." (Лк. 6,35)

Бідні ми, бо нам так тяжко любити своїх рідних по крові і плоті, а не те що ворогів. Ця родина жила неподалік повітового (районного) містечка. Батько, мати і четверо дітей: три дочки і один син. І ось: рідні сестри відцурались брата Павла. Чому? Та тільки тому, що не мав виразної вимови, або, як кажуть в народі, з'їдав окремі букви.

Великий гріх мали батьки, а разом і сестри, що не навчили рідного сина і брата вимовляти слова. Павлик із малого пастушка став сімейним роботом і поштуркувачем. Його сестри тільки й думали про те, як успішніше вийти заміж. Замість подяки за щоденну виснажливу працю, та ще й за умов, коли залишався без обіду і вечері, не говорячи про сніданок, вони обзивали його дурнем.

Нікому і на нікого не жалівся Павлик, а часто піднімав очі до неба і довго та щиро молився. Розмовляв з Богом, не тільки тією молитвою, яку навчили люди, а своєю, особистою, вимовляючи свої жалі і благання. Найбільший жаль мав тоді, коли всі сідали до обіду, а йому давали окремо, на останку, та ще й те, що не доїли. А як не залишалось, то тим ніхто не журився - дурник і так промовчить. І повсякденна, і святочна одежа була одна і та ж, та й то подарована добрими людьми. Від снігу і до снігу ходив босоніж. Ніхто і ніколи з рідних не питав його, чи щось болить, чи він голодний, чи холодний, чому в нього заплакані очі. Від ранньої весни і до пізньої осені спав у стодолі на соломі без подушки і накриття. Та й не любив Павло, коли хтось жалів його. У таких випадках часто переривав розмову: "Бог свідок, Бог все бачить".

Однак життя стало ще нестерпнішим тоді, коли сестри вийшли заміж. Тепер не лише сестри, а й їхні діти кожного дня сипали десятки докірливих і грубих слів. Він був тільки тоді потрібний, коли хтось з працюючих членів сім'ї занедужував і було багато роботи. З ранньої весни і до пізньої осені по черзі працював у сестер, а коли поставало питання, у кого він має зимувати, завжди виникали між сестрами сварки.

Не стало й батьків, які вряди-годи жаліли його і хоч рідко, але все-таки заступалися за нього. Почалась світова війна. Одні кати і окупанти змінювали інших. Чутки про гори трупів невинних людей у тюрмах навіювали жах. Певну радість викликав прихід визволителів із Заходу, бо на пряшках ремнів у кожного з вояків був напис: "З нами Бог". Але облудне гасло вже скоро зрозуміли всі чесні українці, побачивши великі колони невинних людей єврейської національності, яких, неначе худобу, гнали на найтяжчу роботу, а ввечері - за огорожу з колючого дроту.

Кого Бог любить, тому дає терпіння.

Чи то навмисне, чи з необачності послали сестри Павла у місто купити хліба. Коли він повертався додому, ще тут, у центрі міста, гітлерівець, який охороняв євреїв, котрі ремонтували дорогу, підклав Павлові ногу і сильним ударом в спину повалив на землю. "О, дас іст юд", - радісно і злобно зареготав п'яний гітлерівець, і з усієї сили почав бити його палицею. Невинна жертва корчилася від болю. Озвірілий садист сів Павлові на спину, вийняв з піхви багнет і почав рубати палицю на його голові. Продавець хлібного магазину бачив все це. Бувший вояк австрійської армії, який добре володів німецькою мовою, набравшись сміливості, вибіг з магазину і схопив гітлерівця за руку, коли той черговий раз замахнувся багнетом. Продавець пояснив окупантові, що цього чоловіка добре знає, бо він часто заходить у магазин.

Щоб переконатись у достовірності слів смільчака-продавця, гітлерівець зняв зі своєї жертви полатані штани, які були підперезані звичайним шнурком, і переконався, що він хрещений не обрізанням. Тільки тепер побачив фашист блискучий хрестик на грудях Павла. Гітлерівець наказав фірманові, який розвозив камінь, негайно відвезти побитого у лікарню.

Після місячного лікування Павло більше додому не повертався. Його забрала до себе санітарка тієї лікарні, жителька с. Стриганці. її чоловіка забрали "визволителі". Втім, за що, вона так і не знала, як і невідомою була його подальша доля. Додому він не повернувся.

Жінка жила з трьома дітьми і старенькою мамою. Ось тут, у цьому домі вперше за своє свідоме життя Павло почав жити, як людина. Робив усяку роботу і на полі, і в господарстві, завжди був ситний, разом з сім'єю їв, спав у хаті, на чистій, хоч і полатаній ряднині. Як згадував він: "Тоді я був паном".

Та "панство" закінчилось у 1946 році. Разом із господинею приїхав Павло на ярмарок продавати свиню. І тут зустрів він одну із своїх сестер. Своїми облесливими словами переконала його покинути свою спасительку-господиню. Відразу з ярмарки він пішов до сестри.

Місяців, зо два вона ставилась до брата добре. А потім все почало повторюватись, як і колись: голод, холод, приниження і навіть побиття. Літом і восени, коли було багато роботи на полі, то сестру з чоловіком і сином ще можна було терпіти. Але ось настала зима. Щоб позбутись брата, сестра поширила чутку, що він украв гроші. Важко збагнути, як можна було сказати таке на цю надчесну людину. Адже Павло, хоч і ходив голодний (такий-сякий харч йому здебільшого давали чужі люди і діти-пастухи), проте він ніколи не зірвав навіть стручок гороху з чужої грядки, бо боявся гріха. Серед зими Павло покидає хату рідної сестри і йде проситись до стриганецької господині, у якої жив як "пан".

... Хтозна, чи господиня не чула, як він стукав, чи не пустила у хату з остраху, бо то був тривожний час національно-визвольно­партизанської боротьби УПА? Але вранці господиня знайшла Павла замерзлого у стодолі. Вона запрягла коней і повезла покійного до сестер, які жили ближче до міста. Відмовились хоронити. "Хай хоронить та, де ціле літо проробив", - почула жінка у відповідь. Завезла і скинула з саней на хуторі, перед самим порогом. Не спитавши, чи будуть хоронити. Та навіть тепер не защемило серце у сестри, не збудився розум в її чоловіка. Ні свічки не засвітили, ні в хату не занесли, ні труни не зробили, ні сусідам не сказали. Взяли три дошки з воза, зв'язали дротом і, щоб ніхто не бачив, на санях відвезли на цвинтар. Напевно, в якомусь окопі, яких так було багато довкола цвинтаря, присипали. Думали, ніхто не побачить. Та Бог все бачить. Не вдалося затаїти це навіть і від людей.

...Йшли роки. І настала розплата за скоєне...

У розквіті сил чоловіка тієї сестри розбиває параліч, йому віднімає мову. Щоб покращити долю мами, син забирає її до себе у велике місто. Живучи в усіх достатках, мама постійно скаржиться на... голод. Так, він насправді у неї був, бо мала розвільнення шлунка і кишечника. Ще не встигла щось з'їсти, як все з неї виходило. Добре, якщо у відповідному місці, але це було переважно на ліжку, або відразу за столом. Хоча мала все, але за старою звичкою завжди ховала продукти чи прянощі під подушку, - чим лише нервувала невістку, сина і внуків. Зрештою втратила будь-які смакові якості.

Одного разу, коли вона хворіла на запалення легень, син-одинак купив травневого меду. Спробувавши його, мама розридалась. "Я думала, що маю сина, а ти дав мені гіркої отрути, щоб я скорше сконала". З розпачу заридав і син: "А я думав, що моя жінка дійсно вас кривдить".

Таке пекло творилось у домі її сина майже сім років. Нічого не пам'ятала, коли помирала, лише, ридаючи, благала: "Павле, прости... Прости, брате".

Хай ця історія буде уроком для інших. Будьмо розсудливі і пам'ятаймо: якою міркою міряємо, такою і нам відміряють. Це тут, на землі. А що буде там, у вічності?

1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка