Книга розміщена на сайті



Сторінка34/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   51

"...БО Я НЕХРЕЩЕНИЙ"


- Я тебе зараз як охрещу, то ти не знайдеш собі місця ні в хаті, ні на подвір'ї, ні в цілому світі, хіба в могилі! Я - атеїст, і вся моя рідня не хрещена і не вірує в Бога. Нас в сім'ї четверо дітей і всі маємо вищу освіту. Хто нам дав освіту - Бог чи партія? А синок постійно плаче і хворіє тому, що клімат йому не підходить. Збирай усі речі і завтра я тебе відправлю до своїх батьків. Як виздоровіє Дениско, тоді повернешся сюди, в Болехів. А може так бути, що за час відпустки я підшукаю роботу, візьму відкріплення і повернусь в Миколаїв.

Знаючи незламний, упертий характер Тимофія, військового політрука, Ольга, щоб остаточно не розбити нервову систему, старалась мовчати, хоч тяжкий камінь розпирав її груди. Шкодувала лише за одним: що у свій час не послухала батьків, а тепер не має з ким порадитись, не має кому вилити свій душевний біль.

Ні південне сонце, ні сухе повітря, ні хвилі Чорного моря і різні натуральні вітаміни не могли заспокоїти Дениска. Дитятко плакало вдень і вночі. Не тільки Оля, а й батьки Тимофія виснажились вкрай. Адже найкращі повоєнні лікарі-педіатри і багато професорів медицини твердили одно: дитина здорова. Ні трави, ні баби-шептухи, ні різні ворожбити не могли заспокоїти дитини. І врешті сталось непоправне: замість відпустки Тимофій поїхав на похорон найдорожчого синочка...

Життя пливе, як хмарина по небі, котиться, як хвиля по морю. Наближався рік сумної дати. При тогочасних повоєнних статках Тимофій з Олею складали плани, як поїхати на могилку сина. Оля готувала продукти на дорогу, а Тимофій, заклавши руки за голову, приліг на канапу і задрімав. Поспавши хвилин десять, він почав перекидатись з боку на бік, щось у сні бурмотіти, потім засміявся, а нарешті по-справжньому заплакав. Його сльози уві сні навіяли страх на дружину.

- Тіма, Тіма, Тимофій!.. Проснися, що з тобою, що тобі наснилось?

- Чому ти мене розбудила?..

Крізь сльози, які градом котилися по цьому, як їй здавалось, мужньому, але безсердечному обличчі, Тимофій заледве вимовив:

-Я був з Денисом.., своїм синочком... Я з ним розмовляв, хотів взяти на руки, а ти мене розбудила.

На цього рішучого і мужнього чоловіка важко було дивитись. Перекошене від болю обличчя, весь заціпенілий, він з усієї сили стискав кулаки і вже вкотре запитував: "Чому?"

- Олю, Олю!.. Він мучиться... прости мені. Ти і твої батьки були праві... Він мучиться, бо він нехрещений. Є, є, є Бог на світі! Все є. Є пекло, рай, чистилище. Дякую, Боже, що Ти дав мені видіння у сні.

Посеред кімнати, пригорнувшись одне до одного, не жаліючи сліз, ридали Оля і Тимофій.

- Олечко, я такої краси ще не бачив. Сниться мені, що я йду шукати Дениска. Десь чую веселий дитячий сміх. Спішу туди, а там сад невимовної краси: одні дерева цвітуть, другі плодоносять. А квіти!.. Таких квітів я ніколи ще не бачив. Під ногами - зелена травичка, довкола - пташиний спів, трохи далі -річечка, і цій красі не видно краю. Увесь сад переповнений діточками різного віку, усі бавляться, сміються, всі такі веселі і життєрадісні. А Дениска не видно. Біжу далі. І ось на краю саду бачу єдиний сухий кущ, а під тим кущем, у поросі, сидить замурзаний наш Дениско...

Тимофій знову розридався.

- Я... Я... до нього. Синочку, ти чого не йдеш до дітей, а тут у поросі заховався за цим кущиком? А він з таким жалем промовив до мене: "Мене туди не пускають, бо я нехрещений". Я хотів взяти його на руки, але саме в цю мить ти мене розбудила. Олю, піди до батюшки Володимира Сухого, спитай, чи можна його по смерті охрестити. Ні! Підемо разом, я хочу теж охреститись... І попросимо, щоб він нас повінчав.

Після відвідин Денискової могили Тимофій всіх рідних і знайомих переконав і навернув до хрещення і Христової віри. Душа Дениска пожаліла батька-атеїста і всіх рідних.

Довгий час друзі не могли зрозуміти, що сталось із Тимофієм. Життя його докорінно змінилось. Він повірив у Бога. Сказав-бо Господь:" Я не прийшов до праведних, а до грішних".


Я НЕ ПРИЙШОВ ДО ПРАВЕДНИХ, А ДО ГРІШНИХ


- О, кого я бачу! Йосипе! - Здивовано і водночас радісно промовив Юрій, розвівши руки для обіймів колишнього товариша і співпрацівника, а люди вже тебе хоронити збирались. От і вір їм. Добре, що не повірив, а то лише сорому набрався би, якби прийшов до тебе з вінком.

"Так, це не сон, це дійсність, - перебуваючи в обіймах товариша, думав Йосип. - Який добрий Спаситель! А ми? Які ми невдячні..."

- Юрасику, друже ти мій, не від тебе першого чую я ці слова, бо так воно й було. Але Бог змилосердився, простив мої гріхи,

- і Йосип у своїх сімдесят п'ять захлипав, мов мала дитина. Плакав більше з радості, ніж сорому чи жалю. - Все було: інсульт, параліч, палиця, був прикутий до ліжка, але Бог любив мене, негідного, і простив. Ніколи не думав я, що прийду на ріку, на Водохрестя, та ще й без палички.

Повз них проходили сотні людей, тримаючи в руках прикрашені посудини з освяченою йорданською водою. Але вони, захоплені розмовою, здається, не помічали того.

- Юрасю-ю-ю! Ти не повіриш, бо я й сам не міг спочатку повірити... Христос мене вилікував... Так, так, Христос... І то через сон.

Йосип стишив голос майже до шепоту і чітко викарбовував кожне слово, немовби боявся, що люди почують, не повірять та ще й висміють.

- Сниться мені, що я лежу на ліжку. Раптом відкриваються двері і входить Ісус Христос. Не промовивши ні слова, Він підійшов до ліжка і почав пильно дивитися мені в очі. Обличчя Його було лагідне, і в той же час відчувався якийсь докір. Я не витримав того погляду і, більше з сорому за свої гріхи, ніж страху, хотів закрити обличчя подушкою. Саме в цю мить Спаситель промовив до мене: "Скажи мені, Йосипе, чим ще мені спасти тебе від вічних пекельних мук? Я покарав тебе хворобою - ти не каєшся. Щоб ти подумав над своїми вчинками і спас свою душу - прикув тебе до ліжка, але ти і далі грішиш. Повернув тобі мову, аби ти молився. А ти?.."

В цю мить я побачив, як з добрих Ісусових очей покотилися сльози, а обличчя Ісуса стало ще суворішим. Я дуже налякався, сором обпікав мою душу. Хотів піднятися з ліжка, упасти до стіп Ісуса і попросити прощення за всі мої провини, але згадав, що недуга прикувала мене до ліжка. Саме в цю мить Спаситель підійшов до моєї палички-помічниці і милиць, взяв їх і різким голосом наказав мені: "Встань і вилий оту отруту, що не допив вчора і вовіки..."

Я прокинувся. Піт облив мене з ніг до голови, я ввесь тремтів. "Встань!" - той голос ще довго дзвенів у моїх вухах. Це Ісус сказав мені: "Встань!" І я повірив. Я повернувся на ліжку і опустив на підлогу ноги, які вже більше півроку були неслухняні. Без милиць попрямував до шафи, де залишилась невипита "отрута" і вилив її.

До ранку я не заснув. Клякнув перед образом Спасителя і довго-довго, плачучи, молився. Сповідався перед живим і всюди присутнім Ісусом, Який і досі стоїть перед очима. Сповідався з цілого життя. Згадав, як Його Матір, Пречиста Діва Марія, рятувала мене у найнебезпечніших обставинах часів війни, голоду і лихоліть. У роки гоніння і переслідування Церкви кожного дня і неділі спішив до чудодійного джерельця в урочище Бучники на місце спаленої каплички, або у Стрийський костел. Залишав усе і спішив до Бога.

Та ось, коли з Божої волі Україна і Церква стали вільними, я згрішив перед Богом, і то тяжко згрішив. Після Служби Божої я часто став відвідувати всякі пивнушки - "Ластівки", "Левади", "Лілеї". Через деякий час я зовсім покинув Церкву, перестав молитися. На просьбу, а інколи докори дітей та жінки, відповідав грубо, здебільшого сам старався вчинити скандал, аби була причина випити. Так я став налоговим алкоголіком.

А там - хвороба за хворобою. Замість лікування я продовжував віддавати все на горілку. Заборона лікарів і жінки для мене ніби не існували. Я кричав, вимагав, аж плакав, щоб дали хоч сто грамів.

Добрий Спаситель, явившись мені уві сні, в одну мить вилікував мене. Соромно мені, але я про цей випадок розповідаю всім, хоч не всі вірять.

-А я, Йосипе, вірю тобі. Пам'ятаєш Федора Загайного з Кіровоградщини, який у нас працював? Так він розповідав мені про свого батька, голову колгоспу, який дванадцять років пролежав у ліжку: хвороба відняла ноги після того, як він дав вказівку познімати на цвинтарі усі хрести.

Хоч і пізно, але він зрозумів свою помилку, почав щиро молитися і просити Бога про прощення за гріхи. І ось у Велику П'ятницю пробудився зі сну і попросив, щоб жінка зварила йому моркви на сироватці. Це вибагливе прохання немало здивувало його рідних, але волю чоловіка-страдника жінка виконала. І ось, як розповідав Федір, на другий день Паски, коли все село йшло на гроби, щоб помолитися за душі померлих, його батько без милиць прийшов на цвинтар, щоб просити пробачення у всіх за злочин проти них і Бога.

А ще рівно через три роки скликав до себе усіх дітей, близьких і далеких рідних, сусідів, представників влади. Перед тим покупався, молився з самого ранку до обіду, а коли всі зійшлися, мовив до них: "Дорога дружино, рідні мої і вся громадо. За те, що я наказав зняти усі хрести з гробів, Бог і душі померлих тяжко покарали мене. Не так боліло мене тіло, як душа. Я 12 років просив у Бога прощення за мій гріх. У сні мені явився Ісус Христос і промовив: "Твоя молитва вислухана. Я не прийшов до праведних, але до грішних... Приготуй їжу з моркви і сироватки, а рівно через три роки, якщо ти праведно житимеш, я тебе заберу до вічного життя".

Потім дав настанови дітям. Усіх благав не грішити і виконувати Божі заповіді. Сказав, де його похоронити, а як настануть кращі часи, а вони скоро настануть, поновити хрести і відправити заупокійну Службу Божу за всіх померлих.


ВІН ЖИВ ДЛЯ БОГА І ЛЮДЕЙ ПАМ'ЯТІ О. АНДРІЯ-РОМАНА КИЯКА


Районне містечко Долина відоме багатьма героями-мучениками, які, незважаючи ні на що, сміливо ставали на прю з брехнею і гнітом, що їх на наші землі принесли на своїх багнетах червонозоряні "визволителі". Згадаймо хоча б незламного духом доктора Горбового. Всім гнобителям - польським, німецьким, а найбільше - радянським - він був, наче кістка поперек горла. Десятки років томилась ця мужня людина у катівнях, тюрмах і сибірських нетрях за свої націоналістичні погляди.

Боже провидіння благословило наше місто борцем за Христову віру блаженної пам'яті Кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським і десятками інших патріотів свого народу. Та найбільш героїчною постаттю в боротьбі за правду був Петро Січко разом зі своїми синами Василем і Володимиром. Щоб морально зламати його дух (бо фізично, хоч тричі його судили, не змогли), "брати-визволителі" ув'язнили обох синів. Дружину Стефанію звільнили з роботи. Останню грядку картоплі вночі гусеничним трактором зрівняли із землею. Наймолодша дочка з матір'ю залишилися без засобів до існування. Але світ не без добрих людей, про що і хочу коротенько розповісти.

Одного разу під час здачі екзаменів у блаженної пам'яті о. Андрія-Романа Кияка, він запитав: "Скажіть мені, Володимире, який у даний час найбільший обов'язок щодо ближнього?" І тут же, не чекаючи відповіді, сказав: "Допомагати у біді. Ви чули вчора передачу радіостанції "Свобода"?"

- На жаль, ні, - відповів я.

- Вчора передавали про вашого долинянина Січка і про всю його сім'ю.

- Я їх прекрасно знаю, їхня вулиця майже поряд, а син Володимир з моїм сином ходили в один клас.

- Дуже добре. От вам п'ятдесят карбованців, прошу по можливості їм сьогодні вручити, а дальше - щось будемо думати.

Я розповів, як чесні люди - сім'я Готлібів, Костурів, Чаплів і ряд інших - щомісячно складають кошти, і через Миколу Захарка передають жінці або донечці. Але це був мізер. Бо пані Стефа кожного місяця їздила до своїх синів-мучеників і чоловіка в тюрму. І мені випало щастя: я виграв на 3-відсоткову облігацію 100 крб., і зразу ж таки вручив їй.

Десь за тиждень після нашої зустрічі з о. Кияком, з'являється до мене незнайомий чоловік з вимогою, щоб я негайно відвів його на квартиру до Січків, запевняючи, що його направив отець, який дав 50 крб. для цієї знедоленої сім'ї. Не знаючи цього професора Львівського університету (так він відрекомендувався), і точно знаючи, що за квартирою Січків день і ніч ведеться нагляд "добрих сусідів" і працівників КДБ, я відмовився.

Зате другого дня після роботи я вже був у о. Романа. А тієї ж таки ночі я навідався у село Ямниця до професора Михайла Іваночка. Розмова наша тривала хвилин десять. Трохи себе покартали, а трохи похвалили. Тоді п. Михайло передав мені тисячу карбованців, які я через добрих і довірливих людей вручив пані Стефі. Через місяць на майдані Урицького я познайомив їх. Так, дякуючи о. Роману і добрим людям, сім'я не пропала.

Другий подібний випадок. На вулиці Конєва жив блаженної пам'яті о. Микола Паснак. Оточений з усіх боків сексотами, з підірваним до краю здоров'ям, не мав засобів до існування, майже не виходив з дому.

Отець Роман для нього, а через нього іншим підпільним священикам і сестричкам-монахиням передавав інтенції у великих сумах, хоч ті інтенції вірні давали йому, щоб сам міг проіснувати. Частенько жартував: Людина повинна їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти. Хліб і вода - і нема голода".

Все життя о. Роман жив не для себе, а для людей, для України, яку так безмежно любив, за яку карався; мучився, але не каявся. Та, на жаль, уже в часи незалежності і виходу Церкви з підпілля не всі його розуміли. Він жив і працював не заради слави, а заради ближнього. А слава сама знайшла його, і запорукою цьому було його світле життя, яке він до останку віддав Богові та Україні.

АНГЕЛ У ЛЮДСЬКОМУ ТІЛІ
СПОГАД ПРО ОТЦЯ ІЄРОМОНАХА РАФАЇЛА (РОМАНА) ПРОЦІВА


15-го грудня минуло вісім років, як Господь Бог покликав на вічний спочинок блаженної пам'яті отця ієромонаха Рафаїла Проціва.

З того часу, як я дізнався через добрих людей, що бухгалтер бази механізації Роман Проців - це священик Рафаїл, ми часто з ним зустрічались. Найбільш безпечним місцем зустрічі був цвинтар. Ми старались сидіти обличчям до обличчя, щоб могли спостерігати, що твориться за спиною у кожного з нас. Годинні розмови пробігали мов хвилини. Після того, як я відкрив таємницю, що вчусь підпільно на священика, о. Рафаїл, напевно, для того, щоб підтримати мене морально і скріпити на дусі, часто розповідав про різні пригоди та історії з підпільного священичого життя.

"Наприкінці 1958р.,-згадував ієромонах Рафаїл, -за порадою порядної людини, одного з начальників КДБ, я переїхав у місто Долину, щоб загубити свої сліди серед великого напливу робочої сили. В цей час активно розвивалась нафтовидобувна промисловість. Але і тут я прожив у спокої тільки три місяці. Мене покликали у військкомат для звірки документів, а звідти у супроводі людей у цивільному завели до начальника КДБ Мягконоса. Замість допиту і знущань, яких я очікував, він спокійно розповідав мені про ввесь мій життєвий шлях, повну біографію. А після двогодинної розмови сказав мені: "Поки я в Долині, з Вашої голови волос не впаде, але пам'ятайте, може настати такий час, що в цьому кабінеті в присутності всіх я можу Вас добряче потрясти за груди, а то й вдарити. Це ради того, щоб Ви вижили".

На моє щастя, жодного разу начальник КДБ не потряс мене за груди. За час його перебування в Долині багато разів ми зустрічались, але тільки з тою метою, щоб він міг попередити мене про сексотів. Хоч їхніх прізвищ він не називав, але так характеризував, що я всіх впізнавав і старався поводитися з ними якнайпривітніше. Вмираючи в районній лікарні, через сестричок-монахинь, які там працювали санітарками, просив негайної сповіді і єлеопомазання. Та, на жаль, я тоді був у Бережанах. З сестричками-монахинями ми заочно відправили всю похоронну службу, 9-ий, 40-ий день і річницю.Так, що і серед тих, які називали мене "враг народа", теж були порядні люди.

У нас, підпільників, було святе правило - ніколи не питати свого співрозмовника, тим більше священика, як його звати, звідки він, або щось розповідав про себе. Але коли людина входила в довір'я, то співрозмовник сам хотів поділитись, як ми говорили, "казусами з життєвої практики."

"А ще був такий випадок, - вів далі розмову о. Рафаїл. -Одного осіннього вечора заходить до мене додому чоловік середніх років і наказовим голосом говорить: "Прошу негайно взяти все, що потрібно для Хрещення, і-йти за мною.

Якщо не вечеряли, прошу повечеряти і одягнутись тепліше, бо дорога буде далека". Я хотів заперечити, але гість перервав моє заперечення. "Прошу взяти те, що я сказав, час обмежений. Потрібно встигнути вчасно повернутись".

І дійсно, їхали ми довго, більше двох годин. Після хрестин підійшов до мене батько дітей зі своєю дружиною, яка тримала наладовану сумку, і силою впхав у кишеню солідну суму грошей. Я старався їх повернути, пояснюючи, що за хрестини я гроші не беру. "Я знаю, що Ви не берете за хрестини, тому я Вам даю на Службу Божу за здоров'я двох синочків і донечки, ну і за прощення гріхів нас, батьків. А звати нас... (тут дружина замахала рукою, мовляв, не кажи). Не хвилюйся, - продовжував далі батько дітей, - це не піп, а священик, підпільний, він не продасть. Так, отче Романе-Рафаїле?! - з великим піднесенням і радістю запитував він. -І щоб ви не переживали. Знайте, ви хрестили дітей у львівського прокурора. Те, що в сумці - для Вас і Ваших сестричок-монахинь, яких я всіх знаю. За гроші раджу для себе і для сестричок-монахинь купити теплий одяг, бо ви більше всього ходите по ночах. Не простудіться. Ви нам ще потрібні. Будьте такими, як Ви є".

Радісна мама і бабуся втирали сльози.

-А тепер, діти, приклякніть, хай отець вас поблагословлять, - веселим голосом промовив батько-прокурор.

Я, уділяючи кожному благословення, радів за них, а ще більше -за батьків."

"Вірте, отче-дияконе, - звернувся тоді о. Рафаїл до мене, -ми часто помиляємося у людях. Тому нам треба завжди говорити і думати про них добре, тим більше про померлих."

Направду, тільки цей Ангел у людському тілі, як я назвав би о. Рафаїла, міг увійти в таку довіру в ті часи гонінь і переслідувань, що не тільки простий люд, а майже всі райкомівські працівники, вище начальство, міліція Долинщини хрестили у нього дітей, підпільно сповідались, приймали Єлеопомазання. Вірю, мій отче-пораднику, наставнику і друже, що Господь Бог поселив Вас у Небесних оселях за Вашу безстрашну, безкорисливу працю, любов до Нього і ближнього.

ВІДПЛАТА


"Сину, сину, сину, ангел мій! Я тобі щасливу зичу долю, Добре серце матимеш в груді, А я, а я пишатимусь тобою...

-Линула мелодія пісні, яку ніс на невидимих і теплих крилах літній вітер. Вона, немов танцюючи танго, кружляла по саду, між кущами пахучого жасмину, духмяного сіна, дозріваючої малини, злегка торкаючись спілих вишень, підносилась у небесну синь і, не знайшовши жодної хмаринки, знову лагідно опускалась у щасливі сім'ї, сади, городи.

На одну мить вся сім'я - тато, мама, два сини і дочка (всі— студенти вищих навчальних закладів) залишили роботу, напуваючи серце і душу цим воістину Божим даром, який линув із радіоприймача.

Радісна і щаслива, мама підійшла до синів, один з яких оперся на граблі, а інший - на вила, котрими перекидали сіно, наче маленьких пригорнула до грудей, цілуючи то одного, то другого. Тарас і Любомир віддячували мамі тим самим. Щасливий батько з гордо піднятою головою, усміхаючись очима та устами, дивився на сльози радості, що текли по обличчі дружини.

-Тату, а ви поцілуйте мене, - підбігла Тетянка до батька. -Бачите, мама забули про мене.

- Ох, ти ж моя лисичко. Не забула мама про тебе. Ти чуєш -пісня про сина.

- Діти мої, студенти мої... Ви для мене всі однаково дорогі. Вам би сьогодні усім відпочивати після важких екзаменів, а ви з першого дня канікул печетеся з нами на сонці, - мовила мама, прямуючи до Тетянки з розведеними для обіймів руками.

- Ні, мамо, - заперечив Тарас. - Ви нас так навчили: якщо робимо - то всі, а коли відпочиваємо - то разом.

- Все, діти, пісня закінчилася. Пора обідати. Мамцю (так Микола часто звертався до своєї дружини), накривай стіл тут, у саду, на повітрі.

За обідом, який складався з молодої картоплі із зеленню, малосолених огірків та ягід, велася щира й відверта розмова про екзамени. Тато з мамою почали згадувати свої студентські роки, як вони влітку на канікулах їздили аж у Сибір чи в колгоспи на збирання фруктів, щоб полегшити матеріальний стан батьків, котрі з усіх сил хотіли вивчити дітей.

- Ну, діти, обід закінчився. Подякуймо Господові та нашій мамці за обід. Годину відпочинемо, поки висохне сіно.

Першим із-за столу піднявся батько, а потім - вся сім'я. Тричі перехрестившись, батько голосно і виразно промовив подячну молитву до Господа Бога та Пречистої Діви Марії.

...А поряд, через дорогу, на подвір'ї, зарослому кропивою, лопухами та різними бур'янами, слова і мелодія пісні розривали душу іншим батькам. Щоб полегшити біль, що застряг у грудях незворушним каменем, мама дала волю сльозам, а батько час від часу поправляв чорні окуляри, якими прикривав закривавлені очі. І чорні, наче п'явки, синяки під ними.

- Здоров був, сусіде Михайло! Чого то ти одягнув чорні окуляри, та ще й закурив? - запитав Микола.

- З добра, з добра, Миколо... Щасливий ти. У тебе діти - аж серце радіє. Вночі приїхали і всі дружно працюють, допомагають вам. Дивлюся я на вашу сім'ю і заздрю. Усі щасливі, веселі, життєрадісні... А мені й жити не хочеться. Подивися, що мій виродок зробив зі мною, - і Михайло тремтячою рукою зняв окуляри.

- Так кажеш... Твій виродок?... Пробач за відвертість, Михайле... - Микола якийсь час помовчав, потім неспішне перейшов дорогу, підходячи до брами сусіда, який усе ще тримав у руці окуляри. - Добре розмалював тебе твій синочок... А хто з нього зробив виродка? Ти, Михайле... Так, так, ти...

Михайло, який очікував співчуття і жалю, від несподіванки аж подався назад.

- Пам'ятаєш, -спокійно продовжував Микола, - як ти називав мене безсовісним і безсердечним деспотом, коли я примушував своїх дітей полоти бур'ян на грядках, сапати, щодня прибирати подвір'я, взимку увесь сніг з подвір'я викидати та промітати стежки від снігу?

А пригадуєш, Михайле, як я тобі дорікав за те, що ти з діточками граєш у карти, та ще й на гроші, розкидаєшся вульгарними словами, даючи дітям щигля? А хто посилав дітей як штрафників за програш по пиво, і разом з ними випивав?

Ти бачив колись, щоб мої діти сиділи разом з гостями за столом? Синів від армії я не відкупляв. І солдатської баланди попробували, проте не жалкують. Коли мій син прийшов з армії, то не пізніше десятої години вечора він уже мав бути вдома.

Однак найбільша твоя провина в тому, що ти хотів жити без Бога. У свята й неділі, коли люди йшли до Божого храму, з вікон твоєї хати на всю вулицю неслись "фуби-буби", а ти з синами "різав козла" або підкидного. Люди поверталися з церкви, а ви все ще сиділи за тим самим заняттям. А коли твоя жінка казала, щоб ішов до хати, бо соромно перед людьми, то ти в присутності дітей називав її бовдуром, відьмою, дундуком і сибірським валянком. А діти раділи, що мають такого захисника.

А чи пам'ятаєш, як діти з цілої вулиці перед Зеленими святами прибирали вулицю, а ти силоміць забрав своїх дітей додому?... "Хай дурні роблять", - казав ти.

Слухаючи те, що говорив Микола, Михайлова дружина Марта тільки тепер усвідомлювала власні помилки у вихованні дітей. Так, це вона казала дітям закривати двері перед убогими прошаками. Це вона карала дітей, коли ділились цукерками чи іншими солодощами зі своїми однолітками на вулиці. А її особиста зневага і жорстокість до чоловікової матері... Ще й дітей своїх налаштовувала проти бабусі... А найбільшою помилкою було те, що в храм Божий не ходили, самі не молились і дітей не привчали. Тепер сумління мучило Марту, що майже ніколи не приголубила дітей, напевно, тому, що від чоловіка ніколи не бачила ні ласки, ні похвали, ні розради. А як хотілося тієї ласки дітям! Так, Микола має рацію. Вони зробили з дітей виродків.

Шкода, бо вода, що потекла в річці, назад ніколи не повернеться. Якщо не гнули прутика, то й гіллю не зможуть.


НАЙ ТОБІ СТАНЕТЬСЯ ПО ТВОЇЙ ВІРІ


- Вибачаюсь, пане-добродію, - після привітання почав розмову інтелігентно одягнений чоловік 45-50 р., - скажіть мені де тут живе ворожка.

- Ворожка? - не відкриваючи дверей, через опущене вікно легкового авто перепитав водій. - А котра?... Бо їх тепер розвелось..., майже на кожній вулиці є. Вам тої, що роздає шнурки з повішеників, а потому ті ж самі відвідувачі кінчають життя самогубством, чи тої, що з допомогою диявола насилає всякі прикрощі з одного клієнта на другого, чи тої, що просто обдурює легковажних людей?

- Простіть мені, коли в людини горе, то вона на все здатна, неначе той потопаючий хапається за соломину.

-І ви вірите в те, що з допомогою диявола якась ворожка може вам зарадити у вашім горі?... - єхидно всміхаючись перепитав водій.

- Чоловіче любий... Я вже за десять років цього терпіння не знаю кому, в що і в кого я маю вірити.

І тільки тепер водій звернув увагу на молоду вродливу дівчину, років двадцяти, яка міцно трималась руки батька, увесь час ховаючись за його спину, ні разу не піднявши голови і не промовивши ні слова.

- То яке ваше терпіння і горе? - співчутливо, а навіть і застидавшись перепитав водій.

-Дочка моя вже десятий рік хворіє.

- Зверніться до лікарів.

- Вибачте, я сам лікар, і дружина теж лікар. Ми вже об'їхали всі світила науки, науково-дослідні інститути, екстрасенси, а результатів - нуль. Навпаки ще гірше.

- Так що у тебе, донечко, - спитав водій.

Замість відповіді вона ще більше притиснулась до батька, ховаючись за його спину.

- Вже десятий рік вона спить не більше години на добу, а за останні два роки особливо. І сама мучиться, і нас мучить. У ванні купається - мама за руку держить, йде у місце загального користування - з нею треба йти, як з малою дитинкою.

-А до священиків ви звертались, щоб помолились над нею, Службу Божу відправили за її здоров'я?

Тепер голову опустив батько і видавив з грудей:

- Ні... Не подумав я про Божу Силу, стидно признатись, але не подумав.

Водій вийшов з машини, відкрив дверцята, вказуючи жестом на сидіння.

- Сідайте, я вас відвезу до духовного лікаря, а ви вірте і Бог допоможе.

-Невже?

-Тільки не сумнівайтесь. Допоможе.



На здивування батька священик не питав ні його, ні дочку звідки вони, якого віровизнання, а лагідно, немов з маленькою дитиною розмовляв, благаючи, щоб дивилася у чашу і приклякнула. Не відпускаючи батьківської руки Таня покорилась просьбі священика.

Другого дня Тетяна клячала уже без батьківської руки, а батько під час молитви навколішки молився і плакав.

Прощаючись, крізь сльози радості сказав, що дочка спала більше чотирьох годин.

Дев'ятого дня батько і мама відкрили свою душу перед священиком. "Тепер ми мусимо будити Таню, бо не може виспатись, сама себе обслуговує у всіх потребах, спить теж сама, йде між люди, життєрадісна і весела, неначе вдруге на світ народилась."

В тата і мами котились сльози радості, плакала і Таня. Батько кинувся до ніг священика, щоб їх цілувати, але священик вчасно зупинив і не дозволив і руки поцілувати, і тільки всім клянучим на колінах дав поцілувати Хрест, благословляючи кожного зокрема.

- Отче, дякуємо за молитву.

- Не мені дякуйте - Богу. Це не моя молитва вам помогла, а ваша віра. Наш Спаситель сказав: Нехай станеться тобі по твоїй вірі".

- Всечесний Отче, це Вам за молитву - промовив тато.

- Пане-добродію і брате у Христі, за молитву я не брав і не беру. "Туніясте, тунідасте". Даром отримав, даром віддаю.

НЕ МОЖНА СЛУЖИТИ ДВОМ ПАНАМ (З ПОКЛОНОМ ДО ДИЯВОЛА, А В БІДІ ДО БОГА)


Так в житті було, є і буде - вік міняє погляди на життя. Обставини життя - спогади про минуле, та надія на майбуття. Квіти, зелені луги, пташиний спів, купання у теплій річці, бігання за метеликами, збирання кольорових листочків, ковзання на санчатах чи ковзанах, солодка втома - щасливе дитинство, яке так швидко минає.

Навчання, перші шкільні друзі, злети і невдачі, перше кохання, перші поцілунки, даровані квіти, слухання солов'я, зустріч світанків, холодні, колючі роси, мрія про щасливе одруження і сімейне життя. Гоніння за модою та гіркі докори батькам. Душевний біль, зневіра, а іноді і плач від зрадливого кохання, картання за легковажні і необдумані вчинки, які часто печуть серце і розривають душу через все життя; щасливе перше кохання і єдина вірна любов до смерті - ніколи незабутня юність.

Побрались молодята, закінчилось безтурботне життя. Щасливі ті, що слухали поради батьків і добрих людей, та ще й не лінувались до праці. Тепер самостійно піклуються про ложку, миску, ще й колиску. І вони щасливі, і батьки раді. Найбільше щастя, що батьки навчили жити по-божому. Встають з молитвою, до роботи приступають з молитвою, лягають чи їдять - все з Богом, і Бог їм допомагає. Прожили десять років у злагоді і взаєморозумінні. Збудували власний дім, правда з допомогою батьків, купили машину. У святкові дні з двома синочками і донечкою відвідують батьків. Немає у них "тещі", "свекрухи", а є татко і мамця, які зустрічають і проводжають дітей з поцілунками і сльозами радості. Кожного свята і неділі всією сім'єю спішать до Святого Храму. Щасливі, котрі вірять і бояться Бога. Такі не змарнують великий і дорогоцінний скарб, який ніколи не повертається. Ім'я йому - Час. Вони не зруйнують своєї і чужої сім'ї. Не пустять рідних дітей блудом, не виженуть на старість батьків із рідної хати, не вкоротять їм передчасно віку.

Думав про щастя і багатство Денис. Та на про таке щастя, як думають чесні і побожні люди. Красти і не думав. Займатись рекетом боявся Людей і Бога, а робити чесно не хотів. Робив так, щоб не спотіти і не замерзнути. А завидки брали, коли дивився на чужі машини і будинки. За порадою "добрих" друзів вирішив Денис розбагатіти через ворожбитів з допомогою чорта.

Хоч декому ця історія буде здаватися байкою, але це факт дійсний.

Вислухавши Дениса ворожка дала йому кусок шнурка з повішеника, запевняючи його, що всі засоби збагачення будуть плисти до нього рікою. Повіривши запевненням ворожки Денис зичить три тисячі доларів, щоб поїхати у Португалію на заробітки. Його радості не було меж, коли друзі без вагання позичили запропоновану суму. Та радість повернулась у горе, коли німецька поліція після трьохдобового спостереження на вокзалі за ним і його друзями відіслали додому, а їхній "бос" пропав безвісти, забравши долари. Та на цьому "допомога" диявола не закінчилась. Тільки повернувся додому, як зразу звалились сім бід на один обід.

Захворіла теща, жінка і дитина. Доброчинці, які зичили гроші, вимагали негайного повернення, та ще й з процентами. Ліки, які рекомендували лікарі, не давали хворим жодного полегшення. Кожен лікар встановлював інший діагноз, а покращень жодних. Та шнурок не навчив Дениса. За порадою і рекламою телебачення і радіо, він їде аж у Рівненську область до цілителя і екстрасенса, бо лікарі не можуть встановити діагноз.

Кожний сеанс екстрасенса-цілителя обходився Денисові десять доларів і оплата за легкову машину в обидві сторони. Після десятих відвідин, які замість покращень хворих, виснажили їх повністю, Денис зрозумів, що це все обман і в розпачі заявив "цілителю":

- Простіть мені. У ваших здібностях я розчарувався. Ви не тільки не допомогли хворим, а і я зовсім втратив сон і якийсь важкий тягар стоїть в моїх грудях, якого я не можу ні відкашляти, ні зрушити з місця. Я готовий все покинути і йти в світ, щоб мене ніхто не бачив.

"Лікар-екстрасенс", посміхаючись, з-під лоба глянув на Дениса і спокійно промовив:

-Я тому не винен, що у ваших кімнатах протилежно розміщені поля. Ось і вся біда.

-Але ви говорили, що все можете і все зробите.

- Будь-ласка, зробіть все, що я вам скажу і буде все гаразд, і самі все побачите.

-Так що ж мені ще зробити, бо я вже у відчаї - розвів руки перед собою і пильно дивився в спокійне обличчя екстрасенса.

- Що зробити?... Зніміть отой хрест, що над вхідними дверима, отих два образи, що в кімнатах, вони і так старі, аж почорніли і винесіть з хати.

- Так простіть мені. При чому тут розп'яття і образи - уже нервово запитав Денис. - Ви ж обіцяли вилікувати дружину, тещу і дитину.

-А при тому-таким же різким голосом відповів екстрасенс, - що саме у цих місцях є негативні поля і я не можу зробити того, що хочу.

Довго Денис переконував тещу, щоб дозволила зняти хрест з розп'яттям і образи, які подарувала її бабуся, коли вона виходила заміж, а бабусі подарувала її мама. Ці образи освячували в Почаєві і Золочеві, в Гошеві і Ченстохові, і де тільки відбувались відпусти.

Після зняття, за порадою екстрасенса почалась перестановка ліжок і меблів, шукаючи "сприятливого" поля.

Обдурений Денис думав, що "горе-лікар" допоможе у біді, а він особливо тепер зробив те, що до цього часу не дозволяли розп'яття і образи.

Скріплений надією, з піднесеним настроєм, але з каменем в душі повертався Денис додому. Ще на подвір'ї він почув не плач, а лемент у хаті. Напевно сам Господь Бог дав йому те видіння, щоб спасти його душу. Щоб він переконався, що є Бог і диявол. Відкривши двері, відчув страшний сморід. На місці розп'яття над дверима і на тих місцях, де були образи, на ліжку і біля ліжка дружини і тещі і по всіх кімнатах на меблях, вікнах і всіх закутках у найстрашніших зображеннях людей і звірів реготали і бешкетували чорти - нечисті духи. Тільки дитина у сні спокійно посміхалась в оточенні Ангелів.

На перших порах Денис подумав, що він збожеволів. Але лемент і плач тещі і жінки привели його до тями. Тільки тепер він зрозумів, що знявши образи і хрест він відкрив вільний вхід нечистим духам через "цілителя-екстрасенса". Не знайшовши ні хреста з розп'яттям, ні образів, він вибіг на вулицю. Зупинив таксі, кинувся навздогін за "спасителем".

- Що ти зробив з мого дому і з моєю сім'єю? - забувши про обережність, уже в домі екстрасенса кричав Денис.

- Абсолютно нічого, - спокійно посміхаючись відповів той -я тільки показав тобі, що є у твоїм домі і чому тобі так не везе. А хочеш щоб тобі було добре, заплати мені 300 доларів і я їх всіх вижену.

Таки ж того вечора позичив 300 доларів і віддав тому, хто їх запровадив. Другого дня запросив священика, посвятив всі кімнати, аж у коморі віднайшов хрест з розп'яттям і образи, і повісив все на свої місця.

Без ліків і курортів видужала вся сім'я. Живуть всі щасливо, тільки одне тривожить Дениса: не може знайти шнурок з повішеника і не знає де і як заробити долари, щоб розрахуватись з боргами. Хату висвятив, у сім'ї мир і спокій. Кожної неділі вся сім'я відвідує святий храм, кожного місяця усі сповідаються і приймають Найсвятіші Тайни. Про своє видіння не сказав Денис ні жінці, ні тещі щоб не навіяти на них страху. Тільки поділився з своєю мамою, яка кожного дня відвідує Святий Храм і згромадження братства Апостольської молитви.


ПІД ПОКРОВОМ ВСЕВИШНЬОГО


-Дворянчиков Олександр Анісімович, 1918 року народження, одружений 1936 року з Гашніковою Клавдією Василівною. В армію призивався 1938 року, звільнився 1947-го. Поранень немає, одна контузія. Нагород аж двадцять чотири, два Ордени Слави.

- Оце так старший сержант! Подяка від міністра оборони, іменний годинник. Дай, щасливчику, хай я обніму тебе. Дійсно щасливчик, цілу війну пройшов з боями, і жодних поранень, - з-за столу підвівся сивий підполковник Єршовського військкомату. Правою рукотю міцно притиснув до себе Олександра, і військові побратими тричі поцілувались.

- Можеш називати мене просто: Захарій Іванович. А мені, як бачиш, не повезло... Перше поранення під Москвою, а на Курській дузі... - підполковник вдарив правою рукою по лівому плечі, з якого звисав рукав гімнастерки, підперезаний ременем.

Підполковник пройшовся по кімнаті, підійшов до відкритого вікна, з якого, разом із запахом квітів і жовтої акації, доносився пташиний спів і зозулине "ку-ку". Мовчки постояв хвилину-дві, різко повернувся і промовив:

-А все ж таки, Сашко, я щасливий, що не праву, а ліву.

Півдня просиділи два побратими - сивий підполковник і гвардії старший сержант - за традиційними військовими сто грамами, гарячим чаєм з польових квітів, вишневих та малинових прутиків. У цьому чудо-чаї вони розмочували сухарі.

Сашко, до якого підполковник з першої зустрічі виявив велику симпатію, розповідав про неймовірні пригоди з військового життя: про будні піхотинця на передовій, про підбитих і підірваних на мінах п'ять танків, про кермо "студебекера", "полуторки", "катюші"... Після війни-старший інструктор "Т-34". Останній рік взагалі "райське" життя: водій командира частини.

-І... - демобілізація, - останні слова далися Сашкові якось важко, у голосі забриніли нотки суму.

- Не зрозумів. Радіти треба, а ти так закінчив, ніби тебе знову беруть на фронт.

- Повірте, товаришу підполковник...

- Но-но-но, договорились, як фронтові друзі - Захарій Іванович, або просто Захар, - заперчно піднявши угору руку і голову, промовив до старшого сержанта воєнком.

- Ну, добре. Повір, Захар, тяжке було моє життя. Батьків своїх майже не пам'ятаю-рано померли, виховували мене дві тітки. Все було: і голод, і холод, життя заставило женитись у вісімнадцять років, а потім ще й принесло пекучу втрату-захворів на дизентерію і помер наш первісток. Зрештою, армія розлучила з жінкою. На війні втрачав найвірніших друзів, скрізь лютувала смерть, чи не щодня доводилось стикатися з кров'ю і муками, плачем матерів і дітей, проходити спаленими містами і селами. Після війни бачив, як вдови зі своїми дітьми і сивими дідами запрягались у шлею і орали та волочили свої городи; безрукі, безногі, сліпі каліки сиділи біля входу на базари і благали про милостиню... Я не плакав, а тільки співчував їм.

З цими словами у мужнього, загартованого життям і війною воїна затремтіли руки. Зрештою, він так розхвилювався, що з очей полились рясні сльози.

Військком затягнувся димом "Казбека", прикурив другу цигарку, а тоді підійшов до Сашка і сам вставив її йому в уста.

Трохи постояв перед ним, міряючи з ніг до голови; нічого не говорив, не розраджував-хай поплаче. Сашко затягнувся димом раз, вдруге, втретє. Здавалося, що він шукає спокою у тій цигарці. Він не витирав сліз, що котилися і котилися по його обличчю. Тяжко зітхнув і продовжив:

-А от коли я підходив до рідного Єршова, мені назустріч вийшли усі жителі залізничного вузла: два інваліди - один без ніг, а другий -без руки, а також діти, вдови і сиві босоногі дідусі та бабусі. Кожен питав, чи я не бачив його тата, чоловіка, сина... Я відчув себе винним у тому, що залишився живий, навіть не поранений. Ця зустріч перетворилась у суцільний плач. Плакали всі, плакав я, плакало небо. Людські сльози змішались з дощем і болотом. Тоді я вперше пошкодував, що повернувся з фронту не калікою.

-Так, це важко. І все ж ти щасливий, Сашко. Тебе, очевидно, сам Бог беріг.

- Так, Захарію Івановичу, сам Бог мене спас. Ось, бачиш, - і гвардієць розщепив кишеню гімнастерки, а на устах і в очах чи не вперше заграла весела усмішка. Він витягнув засмальцьовану чорну стрічку-пояс, на якій срібними нитками сяяла виткана молитва.

-Ти що, живеш під Всевишнього покровом? - підполковник аж піднявся і став виразно чеканити кожне слово. "Нехай і тисяча упаде біля тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе не підійде... Бо Господь-твоє прибіжите, Всевишній твій захист. Тому, що він виявив свою любов до Мене, Я його врятую... Довгим віком його насичу і явлю йому Моє спасіння".

Останні слова Захарій вимовив з особливим піднесенням, повторив їх знову: "Явлю йому моє спасіння".

З широко відкритими очима і ротом мовчки дивився підполковник на 29-літнього героя. Ще раз перечитав молитву, потім довго дивився на свого співрозмовника, запитуючи подумки та очима. І нарешті якось по-особливому запитав:

-І ти думаєш, що тебе Бог спас?

- Так, тільки Бог, бо я постійно молився цією молитвою до Нього. В останні дні війни Він чітко дав мені зрозуміти це, ­старший сержант зробив паузу, а потім продовжив. - Якось увесь екіпаж залишився в танку на перепочинок, а я пішов до церкви, щоб подякувати Богові за те, що ще живий. І саме в той момент, коли я відмовляв оцю молитву, пролунав сильний вибух. Вибігаю з церкви і бачу, що мій танк горить. Як з'ясувалося, сталося пряме попадання авіабомби. Біжу в надії, що когось з товаришів врятую. Посковзнувся, падаю.. І саме в цю мить стався другий, ще потужніший вибух: то розірвався увесь боєзапас, що був у танку... А тепер, Іванович, подумаймо: це випадковість, чи опіка Божа?

І в часі війни, і згодом, коли я писав додому, я дякував своїй тещі Олені Єрмолаївні Бобришевій за "Отче наш" і "Богородице Діво", які вона в останній день мені переписала, А "Під покровом Всевишнього" відмовляв і відмовляю постійно.

Коли я прийшов з фронту, до мене бігли всі, але я найперше обняв Олену Єрмолаївну. Впав на коліна, поцілував її босі, худі ноги, стомлені жилаві руки, зоране, не так старістю, як горем і бідою, обличчя, і промовив: "Мамо-о-о! Дякую за молитву, завдячуючи їй я живий".

Тепер всім можу доказати, що без Бога ні до порога. А за сльози пробач - нерви. Хотілось би всім допомогти, всіх потішити - дітей-сиріт, вдовиць, передчасно посивілих батьків і матерів. Та... - і гвардієць винувато розвів руками, - нерви не дозволяють.

- Будь мужнім, Сашко. Бог тебе зберіг, думаю, що Він буде з Тобою і надалі. Дякую за щиру і відверту розмову.

Військові побратими довго стояли в обіймах. Кожен думав про своє...

P.S. Цю історію розповіла рідна сестра Клавдії- Валентина Василівна Побєдіна.

НА ДИТЯЧИХ СЛЬОЗАХ ЩАСТЯ НЕ ЗБУДУЄШ


-Та-а-ту-у-у, тату! Пусти мене, я хочу до тата. Тату, почекай, -лементуючи на цілу вулицю, намагався вирватись з рук бабусі голубоокий Василько. Здається, його не чула двадцятип'ятилітня мама, яка притискала до грудей таку ж голубооку Катрусю, якій всього півтора рочки. І доля, і липневе сонце, і погляд перехожих - пекли і розривали тіло і душу, а найбільше - серце і мозок молодій матері. В одну мить Вікторія пожаліла, що не кинулась з діточками під колеса машини, у якій її чоловік їхав зі своєю любаскою і її діточками. Більше, ніж липневе сонце, пекли слова чоловікової коханки: "Чого витріщилася на мене? Якби ти була добра жінка, то чоловік не покинув би тебе". На спітніле, не так від спеки, як від стиду, тіло і одяг, який щільно огортав стан і талію цієї надто вродливої, стрункої як смерека, молодої мами з волошковими очима, спадав порох, піднятий колесами машини, на якій чоловік втікав від дітей і жінки.

- Вікторіє, Віко... Невісточко моя, донечко, та отямся. Ходімо додому. Ходімо, най на нас люди не дивляться, бо не всі нас зрозуміють. Все буде гаразд. Я ще сьогодні перепишу на тебе і дітей все - хату, стайню, город, - благала свекруха, тримаючи зашкарублою, порепаною худою рукою Василька, який все ще пручався, постійно лепечучи: "Я хочу до тата".

Минали дні. Ось вже і місяць пройшов, а Василь додому так і не появлявся. Спочатку Вікторія старалась не виходити з дому, їй здавалось, що все село тільки про неї й говорить, тільки на неї дивиться. Може і легше стало б на душі, та нікому пожалітись -сирота. А свекруха дійсно заступила їй і маму, і батька. Хоч нишком часто плакала сама, зате невістку завжди розраджувала і потішала.

...Морський прибій, небесна синь, південне пекуче сонце, ласкаві слова любаски Насті відтіснили десь далеко і стареньку маму, і вірну дружину, і голубооких діточок. Все було б добре, якби не ті кляті сни і голос синочка: "Та-а-ту-у-у, тату! Я хочу до тата!". Щоб заспокоїти душу, бо совісті в нього не було, випивав зранку пляшку "Рислінгу", і спішив приймати морські ванни.

"Медовий місяць", а за ним і рік пропливли, як хмаринка у небі. Замість щастя, на яке сподівалась "подружня пара", у нову сім'ю прийшло горе. Не синок, якого так хотіли батьки, а донечка народилась, до того ж - інвалід. Майже безперестанку дитина плакала. Щоб хоч трохи виспатись перед роботою, батько у другій кімнаті накривав голову подушкою.

Постійний плач дитини вкрай виснажив Настиних дітей від першого шлюбу. Вони зривались вночі і собі плакали без упину. Кудись поділися краса та свіжість на обличчі мами: замість рум'яних щічок - на обличчі впадини, покриті мохом, під очима - сині набряки, запалені вії, очі стали сумні і не хотіли дивитись на білий світ, який так зненавиділа Настя. Постійне недосипання і нервове перевантаження, помножені на докори батьків і людей, сприяли всяким хворобам - як у матері, так в чоловіка та дітей. Тепер не вистачало грошей на ліки, а не те що на коньяки чи "Рислінги".

Довгими безсонними ночами мати-блудниця роздумували над своїми гріхами. Вона твердо вирішила будь-що направити чоловіка до законної сім'ї, бо зрозуміла, що на дитячих сльозах щастя не збудуєш, їй не хотілося жити, не милим був рідний дім. Але стримували діти. Хотіла крикнути на весь світ: "Люди опам'ятайтесь, не робіть ближньому те, що вам не миле, пам'ятаючи слова Господні: "Те що ви зробили одному з найменших братів моїх, ви мені зробили".

Якщо така кара тут, на землі, то що нас жде у вічності?


Я ТЕБЕ НЕ ЗНАЮ


Уже другий тиждень Катруся плакала майже щодня. Наближався час родити дитятко. Замість радості її все більше опановував страх. На запитання батьків і "чоловіка" відповідала стримано і скупо, уникаючи прямого погляду з ними. Якийсь невідомий клубок стояв у грудях і вона не могла зрушити його ні кашлем, ні сльозами і тоді старалася молитися, але молитва була вкрай розсіяною, не щирою і механічною. Уста промовляли одне, а думки розсівались, летіли у другий світ, у вічність, у майбуття. Коли її у сні явилась чоловікова жінка з двома плачучими діточками, які не проклинали її, не дорікали, а впали перед нею на коліна, піднесли руки вгору і безмовними устами щось благали, то пробудившись з сну вона з ненавистю картала їх і в душі і наяву.

А ось цей сон... Що ж він віщує їй, чому не дає спокою, чому розриває душу.

Бабуся... її найдорожча, яка була для неї і мамою і нянею, і найдорожчою вихователькою, порадницею і розрадницею, чому вона відмовилась від неї і навіть не захотіла з нею розмовляти? Адже вона перша навчила її молитись, разом з нею ставала навколішки цілими годинами відмовляючи вервечки і дев'ятниці до Пречистої Діви Марії і всіх святих. "Найбільше щастя, - часто повчала бабуся - жити чесно і з чистою совістю, бо за все треба дати звіт перед Богом, і пам'ятати, що всіх і все можемо обдурити і скрити, тільки не Бога, бо Він всевидющий і всезнаючий. І ніколи не робити другому, навіть ворогові, все те, що тобі не миле. Перш ніж робити - думай, перш ніж говорити - думай, бо Бог дав тобі той превеликий дар - розум, пам'ять і свобідну волю". Жадоба до грошей, цінних дарунків, веселого сп'янілого життя, улесливих слів і компліментів забрали у неї розум і відкрили широку дорогу свобідній волі. Уже п'ять років, як ти відійшла у вічність... Чому ти мені явилась у сні, адже я собі цього не бажала? Ти із того світу хочеш мене повчити. Та вже запізно, бабусю. Мені на днях йти в пологовий будинок. "Бабусю, бабусю - і думки вилились у слова - чому ти не явилась мені у сні перед тим, як я мала упасти у гріх?". І Катруся уже вкотре за останній час залилась сльозами, хоч знала, що її душевний стан може вплинути на здоров'я дитини.

І тільки тепер їй стало жаль і стидно за своєю втраченою і змарнованою молодістю. Хіба вона знає, що таке любов?... Ніколи з милим не слухала співу солов'я, не зустрічала ранкові зорі, не йшла по колючій ранковій росі, не відчула палкого поцілунку на своїх устах, руках. Хіба це була любов? - ресторани, дорогі напої і закуски, а потім - сп'яніла грішна любов у авто і кабінетах, знаючи, що вдома жінка і діти дожидають батька і чоловіка. Яка у нього могла бути ласка до дітей, повага до вірної дружини після грішної любові з нею? Де її розум був рік тому? і сама дала відповідь своїм думкам. "У чарці вибагливих напоїв і безконтрольності батьків, які так вірили у її порядність". Вже в котре вона хотіла перекласти вину на "чоловіка", але... її ніхто силою не заставляв сідати у авто і їхати у нічні ресторани після роботи. Вона знала, що у нього є діти, жінка.

І тільки тепер зрозуміла Катруся, як мало і як багато потрібно для щастя. Чиста і спокійна совість, а не гроші, вибагливі делікатеси, розкішні машини і модний одяг. Щастя - коли дивишся у очі людям з піднятою головою і не думаєш, що може ці люди говорять про мене. Може і легше було б на душі, як би поділилась тим сном з мамою, татом і милим, але який він їй милий, коли не має спокою ні в день ні вночі.

І знову сон стояв їй перед очима, вона без віночка, без дружок, у чорному одязі йде просити бабусю на весілля. Крутими, вузькими і тяжкими стежками йде до бабусі. Вже й сили її покидають. Чує її голос, та не може збагнути в котрій стороні. І ось закінчилась та крута і важка стежина і вона попадає у прегарний, раніше не бачений сад, в якому одні дерева цвітуть, а інші уже плодоносять. А квіти... Які квіти?... Усе наче в дивовижнім віночку, та переважають білі лілеї.

Посеред саду пливе спокійна сріблясто-голуба річечка, у якій плакуча верба купає свої довгі віти-коси. З усіх сторін лине пташиний спів. Одне чудо, чому ж вона раніше не бачила цих птахів?... Зачарована цією красою на мить зупиняється і підводить очі у небесну голубизну, з якої своїм не пекучим, а лагідним промінням, якесь особливе сонце голубить всіх і все. Серед цієї ніколи не баченої і неописаної краси вона побачила свою бабусю, але дуже молодою, яка з діточками поливала квіти. Всі діточки, як мати на світ народила. Інші діточки ставили віночки на її голову з чудових диво-квітів. "Бабусю" - на весь голос кричить вона, але бабуся спокійно йде далі з веселими діточками. "Бабусю"-удруге кричить вона. Та бабуся в оточенні діточок, які все більше наповняли сад віддаляється від неї. Зібравши всі сили Катруся біжить до бабусі. Їй хотілося розштовхати усіх діточок, щоб скоріше добігти до бабусі. Але діточки неначе по команді зробили живий коридор. Забігши наперед стає перед бабусею і втретє уже крізь сльози вигукує: "Бабусю, зупинись!... Я твоя внучка, Катруся. Я прийшла просити тебе..."-та бабуся не дозволила докінчити розмову.

- Я тебе не знаю - карбуючи кожне слово різко відповіла бабуся прямуючи з діточками в глибину чудо-саду.

-Я прийшла просити тебе на весілля.

- На весілля?... А де твій віночок?... Де дружки?... То ти на них будуєш своє щастя? - і бабуся показала рукою на дружину і двох діточок її "чоловіка", які не посміли увійти у квітучий чудо-сад, а стояли на його окраїні. "Я тебе не знаю" - удруге повторила бабуся. - Я своїх внуків вчила чесно будувати своє щастя".

Щоб хоч трохи розвіяти гнітючі думки Катруся бере у руки Святе Письмо і не думаючи відкриває сторінку, і перше, що попадає їй перед очі: "П'яниці і розпусники не одержать Царства Небесного".

"ГОСПОДИ, РЯТУЙ НАС!"


1947-й рік. Листопад. Тайга. 40-градусний мороз.

В таку погоду нас, політв'язнів більшовицьких таборів, борців за волю України, виводили з, бараків і ладували у товарні вагони, —для відправлення у дальший етап, в Монголію.

Але чи нас заскоро запакували, чи відмінили тимчасово наказ — не знати, бо ми ні не рушали в дорогу, ні не виходили з вагонів. Лише час від часу "возилися" кільканадцять кілометрів до водокачки, де заправлявся паровоз, і назад. Та одного разу ми відчули, як стрімко котимося, але — без паровоза, від якого ми якось відчепилися. І хоч сталося це посеред ночі, ми відчули біду (вагони рухалися з чимраз більшим прискоренням — лінія рельєфу була спадиста). Ще коли б стріла залізниці мала рівне спрямування, було б півбіди. Але недалеко, за мостом, колія робила скрут, і це означало зійдення з рейок і катастрофу.

"Господи, рятуй нас!" — на різних мовах (а з нами у вагоні були і литовці, і латвійці, і естонці) почали ми просити Всевишнього. І Вседержитель почув наші слова. Перед скрутом виявилася платформа, в яку вдарилися наші вагони. І хоч наш вагон був середнім (отже, стався удар з двох боків), ніхто не зламав собі навіть пальця (в інших вагонах були значні жертви). От що значить пам'ятати про Творця постійно, не лишень у біді (ми постійно в своєму вагоні вечорами відмовляли спільні молитви). І коли ми не забували про Господа у спокійні дні, Творець не забув нас у небезпеці.



Любомира ХЛІБКЕВИЧ, Львівська область

І МАТІР БОЖА ВИСЛУХАЛА МОЛИТВУ...


Непроста твоя доля, мій бідний український народе! Кому ти тільки не прислуговував і кого лише не просив на допомогу, щоб здобути жадану волю? І татари, і ляхи, і шведи, й москалі та німці - всі обіцяли тобі золоті гори, а насправді гострили ножі та готували пекельні пастки на твоїх синів та дочок... У XX столітті ти, мій збідований народе, навчений минулими облудами лукавих ворогів, зробив відчайдушну спробу протистояти зайдам, і на своїх теренах зродив загони УПА... Було неможливо змиритися з тим, що після "Золотого Вересня" по численних тюрмах, криницях і шахтах, гаях і лісах Західної України залишилися гори трупів, безвинно загинули чиїсь батьки, діти, брати і сестри, пішли у безвість лише за те, що говорили українською та мріли про волю для своєї Вітчизни. Ті, хто вийшов живим із цієї колотнечі і хто міг тримати зброю в руках, гуртувалися в ряди Дивізії Січових Стрільців "СС-Галичина". Молоді українські юнаки та зрілі мужі, пам'ятаючи усі жахіття навали "перших совітів", прагнули за будь-яку ціну захистити своїх рідних від нових тортур та убивств. З такою метою до лав Дивізії "СС-Галичина" прийшов і наш земляк Дмитро Ількович Мислюк.

Він та його побратими по дивізії були відважними вояками, але в жорстокому бою, на жаль, замало лише відваги: потрібна вміла тактика й стратегія, добре обмундирування й озброєння. А цього якраз не вистачало, і українська дивізія, яка розташувалась під Бродами, щоб зупинити наступ Червоної Армії на Львів, після виснажливих трьох днів боїв, опинилася у ворожому оточенні. Чимало наших вояків полягло, а ще більше потрапило в більшовицький полон. Разом з побратимами ув'язнили і Дмитра Мислюка, і повели етапом у напрямку далекої Московії. Для полонених не вистачало харчів, ліків, колона ув'язнених рухалась неохоче, чимраз частішали спроби втечі. Отож, задля того, аби зламати дух українських вояків, аби присмирити їх і залякати, на кожному, привалі лунала команда: "Счітать десятого!..." і совєтські командири шикували полонених та відраховували кожного десятого українця, відводили цей гурт неподалік і поквапливо розстрілювали. Трупи скидали у наспіхвикопану яму та й зривалися в дорогу.

За кілька днів такої мандрівки рідною землею лави полонених значно порідшали. Тепер уже кожен із живих стрільців тільки й думав про те, що наступною буде його черга. Дмитро Мислюк також готувався до смерті: переглядав своє життя, сповідався Богові, згадував рідних. Це ж у його мальовничій Галичині, на невеличкому хуторі Колонія, що посеред лісів та зелених нив, залишилася його люба дружина і двоє маляток-діточок, яких так любив, якими так тішився, для яких так хотів доброго майбутнього. Якими вони виростуть без нього? Чи житимуть у вільній Україні, а чи й над ними збиткуватимуться зайди так, як оце зараз над ним. Кривавилось Дмитрове серце від однієї лише гадки про те, що хтось може образити його кохану, принизити його діток, що хтось може заборонити їм говорити рідною мовою та співати рідних пісень, а він - такий завжди мужній і сильній -нічим не захистить їх, нічим не допоможе, хіба лише молитвою...

Майже так само думалось у той час і молодій Марії Мислюк. Пішов чоловік на фронт, залишив удома саму з діточками, і ні звістки від нього. Чи й живий? Чи не поранений? Полетіла би птахою до нього, залікувала рани, закрила власним тілом од небезпеки, але як знати - де він? Єдине залишалося - молитва. Зранку та ввечері разом з діточками, а посеред днини й сама по десятку разів зверталася до Господа-Бога, щоб охоронив її Дмитруся від лиха, щоб зберіг йому життя. Особливо ж ревно і часто молилася до Божої Матері, адже "від віків нечувано, щоб Пречиста Діва не вислухала молінь своїх вірних"... І линуло з обійстя Мислюків триголосе: "Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитвами нашими не погорди, але від бід визволи нас, єдина чиста і благословенна..." Якби не щоденна праця удома та в полі, якби не догляд за малятами - певно, молилася б Марія безупину. Але ж хто подбає про господарку? Тепер вона сама собі і косар, і жнець, і фірман - ґазда й ґаздиня в одній особі.

Та одного ранку, хоч і стояла надворі гаряча трудова пора, не змогла Марія взятися до роботи. Усю ніч перед тим не давали спати гул канонади і криваві відблиски на зоряному небі. Звідкись іздалека вітер доносив сморід згарищ, а в світанковій тиші вчувалися звуки пострілів та вибухів... "Чи ж не мій Дмитро у тій колотнечі?" - непокоїлася Марія, - "Боже милий, Пречиста Діво, заступи й охорони!" У тривозі минув ранок, а під обід серце просто заклекотіло від поганого передчуття. Марія гукнула дітей: "А, ну, мої пташенята, вклякаймо разом перед образами, молімо Матір Божу про нашого татка."

Так діялося на хуторі Колонія, а на відстані у сотні кілометрів від нього, посеред незнайомого лісу на галявині, гурт полонених січовиків спинився на черговий привал. Старшина-москаль підійшов до шеренги, в якій стояв Дмитро Мислюк і почав відраховувати кожного десятого. Ще мить - і над Дмитровою головою пролунало чужомовне і безжальне ,дэсять". Чужі руки шарпнули його за груди і штовхнули у гурт смертників. Подесяткувавши усіх, січовиків повели на розстріл, вишикували біля свіжої могили, як раптом у повітрі замість автоматної черги пролунало громове: "Отставіть расстрєл! Нам срочно нужна рабочая сіла!" - це кричав з кузова щойноприбулого студебекера

{9-1.jpg}

На могилі повстанців у с. Белеїв, 2005 р.Б.

{9-2.jpg}

На могилі о. Ярослава Лесіва біля церкви св. Параскеви Великомучениці у Болехові

{10-1.jpg}

Вшанування пам'яті Тараса Шевченка

{10-2.jpg}

Вшанування пам'яті Василя Стуса

{11-1.jpg}

На відкритті пам'ятника Катерині Куйбіді

{11-2.jpg}

На прощі у Зарваниці

{12-1.jpg}

На першому дзвонику в школі

{12-2.jpg}

Біля каплички пластунів на свято "Юрія"

{13-1.jpg}

Біля пам'ятника Наталії Кобринській у Болехові

{13-2.jpg}

Вшанування пам'яті письменниці та громадського діяча Н. Кобринської

{14-1.jpg}

На могилі Наталії Кобринської

{14-2.jpg}

Вшанування пам'яті письменниці та громадського діяча Н. Кобринської

{15-1.jpg}

Біля каплички в урочищі "Бучники"

{15-2.jpg}

У Глиненому

{16-1.jpg}

Відкриття меморіальної дошки на будинку Черешньовського

{16-2.jpg}

Під час зустрічі з директором радіопрограми "Радуйся, Маріє!" п. Іриною Будзь з Канади

більшовицький майор. "Виполнять пріказ штаба!" Ці слова врятували Дмитрові життя. Уже пізніше, після повернення додому, співставивши свої пережиття із розповідями дружини, Дмитро з'ясував, що пролунали слова майорського наказу тоді, коли його рідна Марічка з малятами в його рідному хуторі палко молилася до Пречистої Діви. Дмитро та його родина переконані, що це Божа Мати врятувала його від загибелі, що Господь совершив для них чудо...

Божа опіка справді не опускала Дмитра. Важким етапом, нещадно експлуатуючи, допровадили його більшовики аж до Солнечногорська. Там було його туземне пекло, де відмучив-відболів два роки. Долівка з цементу - ліжко, небо - перина, повітря - харч. Якби мав хоч клаптик соломи, то здавалось, що він би замінив м'яку постіль. Коли відпускали додому, то важив, як дитина - 36 кілограмів. Начальник табору, підписуючи документи на звільнення, єхидно зауважив: "Іді-іді, хахол, через мєсяц всьо равно подохнеш". Однак Небо відписало йому набагато більше: у рідній хаті під опікою родини дожив до глибокої старості, збагатив рідний край працею своїх майстровитих рук, а людські серця - мудрою наукою і добрим прикладом. В усі часи, коли й забороняли думати про Бога, пильнував молитву та інші християнські обов'язки/доглядав поруйновані каплички та хрести, потай упорядковував церковне подвір'я, шанував ікони у своєму домі, а особливо ревно шанував Пречисту Діву Марію-свою Опікунку та Заступницю.


"ЩЕ НЕ ЧУВАНО НІКОЛИ, ЩОБ ВОНА НЕ ПОМОГЛА..."


На хуторі Колонія села Бишів Галицького району про одного зі своїх односельців Євстахія Барана люди кажуть, що він народжувався двічі. Вперше року 1927-го, як і записано в метриці, вдруге - року 1943-го, коли заступила хлопця своїм омофором Пречиста Діва Марія. А було все так...

Початок Другої світової війни для мешканців віддаленого від шляхів Бишівського хутора минув майже непомітно. Заховані від чужинського ока густими лісами, хуторяни спокійно собі жнивували, поралися на нивах, доглядали худібку, одним словом, у поті чола господарювали на рідній землі. Звісно, до них долітали чутки про звірства поневолювачів, а потім про нові німецькі порядки, поверталися на хутір скалічені солдати, приходили похоронки, хтось, відлучившись у справах, не вертався додому, арештований. Селяни те все переживали, обговорювали, та й дякували Богові, що війна не заходить у їх рідне село, не толочить стиглі ниві, не руйнує будівлі, не вбиває невинних дітей, жінок і старців.

Так минуло два роки, а в 1943-му краєм пустилися звістки про те, що москалі повертаються. Люди занепокоїлися, адже це означало, що далека війна знову має намір наблизитися, знову рідні терени опиняться під загрозою знищення. Люди, особливо з приміських та придорожніх сіл, відсилали, кого могли, до родичів у глухіші місцини. Так опинився на Бишівському хуторі уродженець с.Побережжя 16-літній Євстахій Баран.

Хлопцеві на хуторі велося добре. Він допомагав по господарству, пастушив, здружився з місцевими хлопцями. Життя минало розмірено й спокійно, аж ось однієї ночі вчулися на хуторі шум і гамір, іржання коней, скрип підвод та брязкіт зброї. До світанку селяни не виходили з хат - боялися з'ясовувати, що ж то за непрохані гості у них, і потай сподівалися, що вони - ці гості - розвіються зранку, наче туман, зникнуть з очей із настанням нового дня. Але не так сталося, як гадалося. Коли сонце зійшло над Колонією, прибульці самі взялися будити господарів. Безцеремонно завалювали на подвір'я, брали собі те, що їм було потрібне, гупали у вікна і двері, вимагаючи харчу, випивки, одежі та всякої-всячини. Хуторян найперше здивувало те, що ці люди, хоч і виглядали на більшовиків, здебільш спілкувалися українською мовою, трохи не такою, як галичани, але рідною. Лише деякі з них носили форму Радянської Армії, а решта були в цивільній, причому селянській одежі. Однак усі мали багато зброї, навіть гармати. Трохи згодом з'ясувалося, що на хуторі отаборилися ковпаківці, які йшли рейдом на Карпати, і виглядало, що на хуторі вони затримаються: в лісі диміли похідні кухні, ладналися намети, по кутках села поставили озброєну сторожу -чотири добре замасковані пости. Нікого в село не впускали і не випускали, наказали припинити господарювання на землі і всі сили зосередити на допомозі партизанам: жінки прали і шили, чоловіки рубали дрова та носили воду, ремонтували вози й реманент, хлопців заставили доглядати партизанських коней. З усіма пішов пастушити і Євстахій.

Раптом у синьому небі загуркотів літак, вороном черкнув поміж хати і люди розгледіли на його крилах чорний фашистський хрест. Партизани залягли в оборону, однак німецький пілот, мабуть, був висококласним льотчиком. Він управно маневрував поміж пострілами, сам влучно пускав кулеметні черги, і навіть зняв усі чотири спостережні пости. Партизани залягли у лісі, селяни поховалися, хто де міг, а хлопці-пастухи на полі просто попадали на землю, бо де сховаєшся серед широкого лану. Фашистський літак зробив над селом ще одне коло і не вгледівши нічого, що рухалось, збирався було відлетіти. Аж раптом посеред поля виринула людська постать. Це бідний Євстахій, не тямлячись від переляку, зірвався на ноги і побіг у напрямі лісу. Хлопець не розрахував, що перед ним цілий кілометр шляху, а з літака його вже помітили і якщо знову впасти на землю і причаїтися, то пілот просто пришпилить тебе пострілами до фунту.

Євстахію залишалося єдине - бігти, петляти, летіти до рятівного переліску. Фашист, мабуть, сприйняв хлопця за партизана, бо взявся його рясно обстрілювати. Кулі градом сипалися на втікаючого юнака, він шпортався і падав, знову піднімався і біг поміж куль. Його марафон з вікон своїх хат спостерігали усі хуторяни. Прикипівши очима до постаті хлопця, вони гаряче молились за його порятунок. І сталося диво: льотчик-професіонал, який збив чотири замасковані партизанські пости, серед чистого поля не зміг таки поцілити у хлопчину.

Заступництво Пречистої Діви, до якої так палко зверталися люди, дарувало юнакові життя.

Коли після нальоту родичі знайшли Євстахія ледь притомного серед лісу, його пересохлі вуста неустанно шепотіли "Богородице Діво..." Ця молитва з ним уже 50 літ, бо з того пам'ятного 43-го року, коли він вдруге народився, Богородиця йому справді Матір.


Я ЖИТИ БУДУ, МАМО!!!


Вже тиждень день і ніч не відходили від лікарняного ліжка Параскевії мама, чоловік і рідні.

Усі дожидали смерті, або Божого чуда. Консиліум лікарів разом з професором вирішили - операційне втручання неможливе, дуже ослаблений організм, гемоглобін на критичній позначці. Шлунок крім води нічого не приймає і то не більше пів скляночки. Постійні рвоти до того виснажили організм, що Параскевія не тільки не могла піднятися з ліжка, а й не мала сили перехреститись, але вервечку з рук не випускала. Молилась день і ніч.

Молилась коли не могла спати, молилась і у сні, благаючи Господа Бога, Пречисту Діву Марію і всіх святих за їхнє милосердя над нею і трьома діточками. Адже найменшому Ромчикові ще нема двох рочків. А будинок тільки наполовину збудований. Що буде з діточками?

Більш всього серце стискалось від жалю, коли чоловік приходив з найменшеньким, а він не пізнавав її і просив тата, щоб ішли до мами.

- Ромчику, то я твоя мама - ледь чутким ослабленим голосом промовляла вона, але сили не мала, щоб підняти руку і витерти очі, з яких котилися сльози жалю і розпуки. Кволим голосом, зупиняючись після кожного слова просила чоловіка, щоб завтра узяв усіх дітей і приїхав до неї. Хотіла ще сказати, щоб після її смерті беріг дітей, та пожаліла чоловіка, бо хоч він не схлипував, а сльози безперестанку котилися з його запалених, утомлених очей.

- Ромчику, ходи до мами. Я твоя мама - вдруге, щоб зняти душевну напругу і біль в грудях промовила вона.

- Не, не, не - заплакала дитинка - я хочу до мами.

Не менше ніж дітей жаліла Параскевія і чоловіка, який цілими днями працював на закінченню будинку і по господарстві, і через день приїжджав до неї. Вперше пожаліла, що її Петро ніколи грубо і зневажливо не віднісся до неї. Не те, що вдарити фізично, а й словом не вдарив.

Втомлена цілоденною працею, а потім чергуванням біля ліжка дочки її мама сидячи на кріслі задрімала. Відмовила всі молитви і власні благання до Пречистої Діви Марії, Параскевія знову відмовляла вервечку і на мить уснула. Щира молитва і надія на Бога спасли маму, жінку і дочку.

У сні три Ангели зайшли у палату. Два хлопчики стали по обидві сторони ліжка, а третій на крилах піднявся на ліжко. Правою ногою став на область живота і спитав: "Тут тебе болить?"

- Ні - відповіла хвора.

- А тут? - став лівою ногою під грудьми. -Ні.

- А ту-у-ут?-став двома ногами на область печінки і шлунка, переставляючи ноги на різні місця.

-І тут не болить.

- То вставай, їж все ї йди додому, до Петра і дітей. Твоя молитва вислухана, а віра спасла тебе.

І Ангели, які стояли біля ліжка своїми рученятами підняли її з ліжка. Невідома сила і енергія припливли до Параскевії. Перед сном вона не мала сили, щоб перехреститися, а тепер опустила ноги з ліжка, піднялась на повний ріст, вдихнула на повні груди повітря і крикнула на цілу палату, та так голосно, що мама, яка задрімала від перевтоми упала з крісла.

-Я жити буду, мамо!!!

І Параскевія через кожну годину просила їсти. І знову консиліум разом з професором, але уже на те, щоб послухати розповідь пацієнтки.

- А я думав, що у вас найстрашніша недуга, адже постійні рвоти. І дякувати Богу, що ми помилилися.

Тепер у свої 76 років Параскевія згадує про ті тяжкі роки, як виганяли з рідної хати, грабували не тільки майно, а й вузлики та кошики з харчами, обзиваючи бидлом. Не набагато краща доля ждала і на Львівщині. Голод 47-го панував по всій Україні. Врятувало молоко, яке співчутливі люди приносили для дітей. А самі існували на лободі, листі буряків, пташиних яйцях та грибах, які так щедро росли у лісі.

Щаслива Параскевія часто розповідає, скільки разів Господь Бог у найтяжчих хвилинах вислуховував її. З гордістю і радістю розповідає про своїх трьох синів - бізнесменів і підприємців, які чарки у рот не беруть, а стараються допомогти потребуючим а також помагають у будівництві церков. У дійсності, хто у Городоцькому районі Львівщини не знає тих добрих, побожних людей.

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка