Книга розміщена на сайті



Сторінка35/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   51

ЧАСТИНА ТРЕТЯ У БОГА ВСЕ МОЖЛИВЕ

ВІДЬМА


Ці історії зібрав і белетризував у вигляді одного оповідання звичайний священик з невеличкого містечка нашої області. Свідком деяких із них він був сам. Вірити написаному чи ні -ваша справа, але ніхто не ризикне заперечити, що ми ще багато чого не здатні пояснити у нашому світі.

- Я знаю, ви мені, люди, не вірите. Бачу, дехто з вас посміхається, а он дівчина зі страху ховається за спину хлопцеві. Але це є дійсність, реальний факт. Багато людей з нашого села пам'ятають її смерть і те, що тільки після дванадцятої спроби її вдалося поховати.

На прохання людей подорожній розповідав бувальщину, не забуваючи при цьому давати характеристику своїм героям. Це був кремезний дідусь із срібним віночком сивого волосся на голові.

- Що хотіла, те маєш, - тепер уже без усякого співчуття і жалю говорив Йосиф дружині, спершись на палицю та схилившись над нею. - Нікуди я, Текле, більше не піду. А не піду, бо мені стидно, і страшно дивитись людям в очі й просити прощення для тебе. Ех, Текле, Текле... Скільки ти мені горя завдала, скільки я набрався стиду, людських прокльонів, людської ненависті! І все через тебе. Яка велика наша рідня, та всі відцуралися від нас. Навіть твої рідні сестри. І все через...

- Йосифе, прости мені, я все зрозуміла, хоч надто пізно. За все я щиро каюся і сподіваюся, що Бог мені простить, бо бачу, що вертає мене з того світу. Видиш, я не можу померти. Я ніби вмираю, але знову повертаюся до земного життя, ледь чутним голосом вкотре сповідалася перед чоловіком Текля. А на кінець, як завжди, просила: "Благаю тебе: піди ще до людей (вона безпомилково називала ім'я, прізвище та вулицю) і попроси, щоб прийшли до мене. А якщо не хочуть, то хай простять мені через тебе. Інакше я не помру."

і хоч Йосиф ще хвилину тому запевняв жінку, що більше ні до кого не піде, проте мив свої порепані ноги, мозолясті руки, обпалене сонцем і продуте всіма вітрами обличчя, і рушав по людях.

Все своє свідоме життя старався жити для Бога і людей, робити тільки добро, давати людям корисні поради. Був гордий з того, що походив з краю, де народився Маркіян Шашкевич. Книжечку цього будителя свідомості народних мас беріг за образом, як найцінніший скарб. Коли приходила неділя чи свято, то на вигоні або на пасовиську з таким натхненням читав "Кобзар" Шевченка, що не тільки літні люди і жінки, а й діти плакали. "Наймичку", "Катерину", "Гайдамаки" він знав напам'ять.

А от "судьба" його (так він часто називав Теклю) була цілком протилежна. Це були наче місяць і сонце. Зробити комусь зло-це було для неї великою радістю і насолодою. Ніколи не спілкувалась з людьми, у неділі чи свята ніколи не ходила в гості й не запрошувала до себе нікого. Сусіди, хоч тримали в серці ненависть і злобу, проте ніхто явно не виявляв цього, бо боялися, щоб вона не заподіяла їм лиха.

Правда, один з них, на ім'я Михайло, маючи дещо запальний характер, якось запитав його:

- Дядьку Йосифе, от ви такий добрий і мудрий чоловік, а взяли собі таку нелюдяну жінку. Як таке могло статися?

- Сину, - трохи подумавши, спокійно відповів той. - Від долі нікуди не втечеш. Якщо би доля зібрала всіх добрих людей до однієї купи, а всіх злих - до іншої, то ті злі перебили б одні одних, а добрі жили б собі, як у раю. А так живуть "серединка - на половинку". Я ж, Михайлику, вчора читав вам Шевченка: "Долі не шукайте, кого любить - сама у колисці найде".

І ось Йосиф у великій задумі, опустивши голову, уже вкотре йде стежиною понад струмок, який розділяє поля навпіл, щоб попросити прощення у колись скривджених людей. Перед очима промайнуло дитинство, згадались юнацькі роки, друзі, а особливо голубоока Катруся. Чому так сталось? Адже у них було таке щире, невинне і чисте кохання... А з Теклею зустрівся один раз і то на Івана Купала. Хотів покинути, та не зміг. Коли виходив з хати, то прямував до Катрусі, а опам'ятовувався у хаті... Теклі.

- Не піду просити прощення, вирвалось з грудей Йосифа. Але тут же він виразно побачив нещастя тієї, з якою промучився все життя. Промучився, бо лягав спати з Теклею, а думав про Катрусю. І ось уже старість. Нічого не знає про долю коханої, а жар тліє у серці й пече душу. Може б і вернувся, але згадав той момент, коли вперше померла Текля: уже її нарядили, засвітили свічки, уже й посходились сусіди, а вона відкрила очі та кволим голосом промовила: "Йосифе, люди, простіть".

Зі страху люди порозбігалися і не спали не те що ніч, а цілими тижнями. Хто не бачив - не йняв віри, але на подвір'я боявся зайти. Найдужче біль стискав серце, коли на руках виносив її у повітку (прибудова до хати) і там залишав на цілий день, бо мусів іти в поле.

Коли вона вмирала вдев'яте, від неї відцуралися рідні діти, а особливо після того, як вона просила, щоб прийняли від неї те, що вона їм залишить.

- Нічого нам не треба й нічого не приймемо від тебе. З чим і з ким жила - з тим і йди.

Знав Йосиф, що це кара за гріх. Дуже мучився, коли бачив, як сусідські коти чи пси забігали до повітки і кусалися на тому місці, де вона лежала. Вереск був неймовірний. Але ніхто не йшов на допомогу, бо навіть дітей дорослі заказали, щоб обминали те подвір'я, тим більше - повітку.

Згадалось Йосифові, як люди, виганяючи худобу на свої пасовища, будь-що намагались обминути його хутір. І все одно тварини зі страшним ревом рвались до брами, сплетеної з ліщини і рогами вщент розносили її, влітали на подвір'я, оббігали хату, хлів і, без упину ревучи, бігли у невідомому напрямку.

Уже втретє за рік привозив Йосиф священика. Після єлеопомазання заговорила Текля до дітей, зятів і чоловіка зовсім виразним людським голосом: "Все... Я вмираю. Прошу вас всіх: живіть з Богом і не робіть другому те, що вам не миле. Може вам тяжко буде жити, бо ви не хотіли прийняти те, що я вам бажала залишити, зате легко вам буде вмирати".

Після останньої смерті два дні ніхто з сусідів не приходив до хати, тільки з появою священика прийшли і провели її в останню дорогу.

Ні діти, ні рідні не плакали, тільки чоловік стояв над гробом, витираючи сльози і час від часу кивав головою.

-Дякую тобі, Боже за все. Не пам'ятай її вчинків, а все прости. Бо Ти єдиний і справедливий суддя. Дякую і вам, люди, що віддали належну шану моїй жінці, - сказав Йосиф.

-...Знаю, що вам трудно повірити, але ще є живі свідки. Тому слід нам жити, користуючись розумом і пам'яттю, а не лише свобідною волею. Хто з Богом - Бог з ним, закінчив свою розповідь кремезний дідусь із срібним віночком сивого волосся на голові.

Молодий юнак, який постійно устами і очима посміхався, слухаючи дідову розповідь, спитав:

- Вибачте мені, пане, за нескромність. А яка у вас освіта?

- А чому ти, сину, запитуєш про це мене? - замість відповіді спитав у свою чергу дідусь.

- Та так собі думаю, що з вас був би добрий фантазер або письменник, сам Гоголь, якби ви мали вищу освіту.

- Юначе, - втрутився у розмову літнього віку чоловік. - В житті ви ще стільки побачите, - не те що почуєте, стільки життєвих історій, які вам не тільки байкою будуть здаватися, а неймовірною фантазією.

Я є свідком такої історії. Померла ворожка і ми пішли на цвинтар копати яму. Тільки почали копати, як з усіх боків на нас поповзли різних розмірів змії - і ласі, і жовті, і чорні... Це викликало в нас такий страх, що ми всі четверо покидали лопати і повтікали. Тоді одна побожна жінка, яка була старшою сестрою в церкві, порадила нам навхрест ями запалити чотири стрітенські свічки, а все довкола скропити свяченою водою. Ми так і зробили. Жодної гадюки ми більше не бачили. Правда, на другий день після похорону, коли рідні прийшли помолитись на могилу, то побачили змію, що обвилась довкола хреста і постійно шипіла, так що ніхто не наважився підійти до могили.

- Вірю кожному вашому слову, - до бесіди підключився ще один чоловік. -І хоч би я хотів вам збрехати, чи, як каже оцей молодий чоловік, пофантазувати, то правдивість моїх слів підтвердить мій співпрацівник, - він вказав рукою на свого колегу.

Тож слухайте, що було з нами. Наш гараж знаходиться на відстані 80-100 метрів від цвинтаря. Якось, а це було в липні, на цвинтарі здійнявся сильний вихор. Вітер трощив дерева, наче сірники, ламав гілля, особливо з верб. Той стовп пилюки і всякого сміття наближався до гаражу. Був такий шум, ніби то наближався літак. У вихорі, що в діаметрі сягав десь 4-5 метрів, на висоті до 60 метрів кружляв хрест. Коли вихор уже був над гаражем, хрест різко полетів вниз і зрештою впав на землю.

Цей випадок вкрай стривожив усіх, хто це бачив. Ніхто не знав, що робити з хрестом. Як виявилось, якусь годину тому на цвинтарі поховали повішеника, а на могилі поставили хрест. Священика не було, тож гріб ніхто не опечатував, свяченою водою ніхто не скроплював.

- А чому Бог дозволив, щоб вихор зірвав хрест з гробу? -все ще не здавався той юнак, який насміхався з дідуся.

-Та тому, юначе, - уже підвищеним тоном пояснював товариш співрозмовника, - що повішеник добровільно віддав душу дияволові, а диявол боїться хреста. Тим більше, він повісився на тому ж таки цвинтарі, на вербі, що схилилась над могилою його сина, який загинув у танку під час випробувань машини в умовах підводного пересування.

І згадалась священикові, який їхав у цьому вагоні, пригода. Як тільки Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, то одному душпастиреві доводилось обслуговувати по 6-9 парохій, щоб підтримати дух спраглого народу. Вдень і вночі доводилось добиратись з парафії на парафію, лише щоби відправити Богослужіння - чи то у храмі, чи під відкритим небом. На третій день Великодніх свят підійшла до нього жіночка одного з гірських сіл і слізно благала: "Отченьку, хто знає, коли ви знову до нас приїдете. Я маю до вас велику просьбу. Опечатайте гріб, і якщо можна - відправте на могилі парастас".

Священик подивився на годинник. До приїзду автобуса залишалося трохи більше години. А там - знову поїздка за 40 кілометрів у інше гірське село.

Тільки священик з паламарем (провізором) почав правити парастас (дяків тоді майже не було), як миттєво зірвався дуже сильний вітер. Фелон кидало священикові на голову, тому він повернувся обличчям до вітру. Тепер фелон здіймався у повітрі вище голови. Треба було добре тримати пожовклі сторінки старенького требника. Але, о диво! Метрів за 20 вітру майже не було! А тут стару яблуню-дичку вітер гнув майже до землі. Гілля, на якому тільки починали розвиватися листочки, тріщало, свистіло, гуло і завивало. Священик глянув на перелякане обличчя паламаря: в його очах було стільки страху, що він здавалось ось-ось не витримає і втече з цвинтаря.

Мирянка, яка просила опечатати гріб, підняла очі до неба і раз у раз хрестилася, благаючи: "О Боже, змилуйся над нами! Прости йому, грішному! Не опусти нас з-під Своєї опіки!"

- Отче, а ви нічого не знали? - після парастасу, опечатання гробу та скроплення свяченою водою могили спитав провізор.

- Про що я мав знати? - перепитав священик.

- На тій яблуньці, що так тріщала, на другий день Різдвяних свят повісився той покійний, над яким ви відправили парастас. А ви зауважили, що як тільки опечатали гріб, вітер стих. Пішов смугою метрів 20-30, навіть дерева біля церкви обминув.

-А покійний, що був несповна розуму?

-Та ні. Він був добрим господарем, чоловіком і батьком. Але тільки тоді, коли був тверезий. А як напивався, то був гірше вар'ята, гірше диявола. І от на Різдво напився і з таким, як сам, прийшов додому. Почав бити жінку, а дочка, захищаючи матір, вдарила його. Керований диявольською люттю, він вибіг з хати і повернувся назад з сокирою. На щастя, дочка встигла відвернути голову і лезо сокири вдарило у груди...

Рану заткнули м'якушем хліба, відвезли у лікарню, де її врятували. Ранком, коли диявол у людській подобі повернувся додому, то побачив закривавлену сокиру, а також сліди крові на долівці, ліжку, на снігу. З переляку він забіг до стодоли, зняв віжки і повісився на отій яблуні, яку нечистий дух так трощив і гнув додолу.

Хвилину промовчавши, провізор запитав:

- Скажіть правду, отче, чи і ви боялися так як я, бо я хотів уже втікати.

- Сказати правду?.. Ні, пане Миколо, бо на те мене Бог покликав до священства, щоб я воював з дияволом.

Знайте, що диявол боїться того, хто з ним воює. І ще запам'ятайте собі таку молитву: "Ото Хрест Господній! Втікайте всі ворожі й диявольські сили, переміг Лев з покоління Юди, потомок Давида". І тоді вам не буде страшна жодна зла сила.


1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка