Книга розміщена на сайті



Сторінка37/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   51

У БОГА ВСЕ МОЖЛИВЕ


-Мамо-о-о, - заливаючись рясними сльозами, хлипаючи, як мала дитина, видавлювала з горла кожне слово Софійка. - Я..., я..., я... Мене лікар Дринь післав до тебе на пораду. Я..., я... знову...

-Щознову?.. Вагітна?..

-Так...

Тепер уже заридала мама. Упавши на коліна перед дочкою і прихилившись до живота дочки, вона немов прислухалася до стукоту серця одномісячної крихітки, а при цьому не стримувала сліз, що котилися по її щоках. Бо це були сльози радості. Вона жваво піднялась на ноги, пригорнула до грудей Софійку, а потім взяла її за плечі, віддалила від себе і знову пригорнула. Заходилась цілувати дочку в обличчя, в уста, в очі.



-Донечко моя, моя голубко, ластівко, це я вимолила у Бога таке щастя для тебе і себе. Ти навіть не уявляєш собі, скільки Служб Божих правилось за тебе, щоб ти стала матір'ю. Я кожного місяця наймала Служби Божі, до того ж в різних місцях.

-Але лікар сказав, що він остерігається за моє здоров'я, а тим більше - не дає гарантії на щасливі роди. Ти ж знаєш, що під час перших пологів мені робили кесарів розтин. Лікар пропонує аборт, тому і відправив до тебе на пораду, - все ще схлипуючи, але поступово опановуючи себе говорила Софія, чекаючи на мамине рішення.

- Ні, донечко... Тільки не вбивай дитину! Здайся під опіку Божу і Пречистої Діви Марії. Я вірю, і ти також вір, що все буде якнайкраще.

-Але ж Василькові всього півтора рочку, а я...

- Не переживай, не зможеш - я розрахуюся з роботи.

І мама знову пригорнула до своїх грудей дочку. Як і колись в дитинстві, вона гладила її голівку, потім її пальці чи то механічно, чи навмисне сковзнули із золотистого волосся на шию, доторкнулися до вух. Мама легенько обвела пальцем довкола одного вуха, потім зробила те саме навколо другого. На якусь мить вона затамувала подих; її серце забилось частіше - на згадку про ту страшну трагедію п'ятирічної давності.

Мама підняла очі до образу Матері Божої Неустанної Помочі і з її уст полинули слова: "Матінко Божа, яка Ти добра і милосердна".

- Софійко, немовби про себе говорила Марта, все ще дивлячись на образ, - коли тебе виписували з лікарні, то професор сказав: "Життя, з Божою поміччю, врятували, та вона ніколи більше не дасть життя. Ця аварія зробила її безплідною". А бачиш, який Бог добрий. І якщо на те Його Воля, не йди проти неї. Життя дається раз. Не бери тяжкий гріх на душу.

-Дякую, мамцю, дякую... Ти в мене наймудріша порадниця. Ти - найкраща мама в світі.

... 1991 рік. На автошляху Бучач-Чортків сталося зіткнення двох автобусів. Понад сорок людей потрапили у лікарню. Найбільше потерпіли Софійка і ще одна студентка. Поломаний таз, травмована голова, грудна клітка, живіт, майже обірвані вуха. Дев'ять днів не наважувались лікарі на операцію. Йшла боротьба життя і смерті. Страшно було дивитись, як із живота Софійки звисали сім дринажних катеторів.

А вона, Марта, жодного дня не відходила від ліжка, хіба що для того, щоби через знайомих передати на Службу Божу за виздоровлення Софійки. А її уста безупинно шепотіли молитву.

У день операції, що тривала чотири години, правилося шість Служб Божих, а Марта клячала перед дверима операційної і продовжувала молитися.

Після операції сили прибували до Софійки, наче вода із незамуленого джерельця. А лікарі не переставали дивуватися. Шрами на тілі не рубцювалися, а розсмоктувалися. Найбільше мама переживала за обличчя і вуха, що дуже важливо для дівчини. Але, дякуючи Богові, нині нічого не помітно.

...Роки пробігли, наче вода у річці. Тепер щаслива мама, бабуся і дідусь тішаться-потішаються внуком і внучкою, яких змалку навчають молитися і любити Бога. Адже у Нього все можливе!


ІСПОВІДНИК ВІРИ. ДРОГОБИЧАНИН, ЯКОГО ВРЯТУВАЛА МАТІР БОЖА


Сім моргів поля годували тринадцять років сім'ю Василя Куликовця із с. Волі Висоцької біля Жовкви. І годували сито. Бо й він з дружиною, і діти, підростаючи одне за одним, наче дубки, прилучалися до праці. Всьому давали лад дружні Куликовці: нивам у полі, городу, саду, коровам, коням, вівцям, свиням, пернатій живності. Та ще й надбали дерева на два нові будинки -у старих було вже затісно. Мудрістю, господарністю, плеканою з діда-прадіда національною свідомістю Куликовець заслужив і в селі, і в повіті великий авторитет. Воляни вибрали його своїм мужем довір'я і головою сільської кооперативи, жовківці - головою тутешньої філії "Маслосоюзу". А коли влітку-восени 1941 року через село і місто поверталися худі, мов скелети, з німецького полону додому на Східну Україну військовополонені і ними заопікувалися Отці Василіяни, Куликовець очолив громадський комітет допомоги братам-наддніпрянцям. Один прожив у них два місяці, добровільно тесав дерево на хату, аж поки цілком не оклигав і, споряджений на дорогу харчами та грішми, пустився у свою вінницьку Україну.

Спочатку комуно-російські "визволителі" "визволили" Куликовців від усієї живності. Підігнавши череваті величезні "студебеккери", майор Шкабаров з озброєною бандою емґебистів затягнули на машину худобу і відвезли в Жовкву. Потім непрошені зайди спакували готові до будівництва підвалини, буряки, моркву і теж відвезли в район. Якби частину урожаю Куликовці не заховали в сусідів або не закопали в кіпці, то їх чекав би голод у чотирьох стінах. Так Москва "по-братськи" знову обіймала галичан кістлявою рукою смерти.

Залишилось остаточно розкуркулити цю господарську сім'ю. Тато з дітьми якраз зібралися у поле на жнива. Мама розчинила в діжі тісто на хліб і пироги жниварям. Здавалось, лихий не наднесе людоловів. Думки - за горами, а ті вже тут, як тут:

-Собирайся, кулацкое отродье, на белые медведи!

Заголосили менші діти. Заломила руки почорніла з горя мама. Лише тато стиснув до хрускоту в кістках мозолисті п'ястуки і пішов складати поспіхом пожитки. Адже їх вивозили в Сибір, і на те не було ради. Так і загребли червоні песиголовці всіх Куликовців. Два пекельні місяці Львівської пересильної тюрми в неймовірній тисняві й задусі, три тижні хресної дороги в товарному потязі - і зустрічай, усіяна горем і полита кров'ю, засипана триметровими снігами, присипана кедровим шумом земля Хакасія майже на кінці світу. Приїхали до тебе не з власної волі "бандеровцы", нічого нікому не винні. Волянців разом з вісімнадцятьма іншими галицькими сім'ями висадили на станції Шира, решту повезли далі. Прийшли "купці" з місцевого начальства і розподілили, куди кому. Куликовцям випало йти в суворі дикі гори на золотий рудник "Комунар" - мити "золотишко" для диктатури пролетаріяту, бодай би він був провалився на найглибше дно пекла разом зі своїми Ленінами-Сталінами. Так мріяли всі, але мовчали.

Куликовця із синами й доньками поставили на найважчі ділянки примітивного золотодобувного промислу.

Взимку Хакасію з її корінним монголоїдним населенням і сімдесятьма насильно завезеними групами європейських народів, більшість з яких тут становили українці, вкривала товстелезна снігова перина. Промисли завмирали до весни.

Рабів відсилали заготовляти деревину, брати Тарас і Богдан Куликовці опинилися за 90 кілометрів від селища Антонівки, в якому зосталися батьки і сестри. Невдовзі закінчилися харчові припаси, і перед ними зримо замаячила зубаста потвора з гострою косою.

Порадившись із братом, Тарас, як молодший і сильніший, вирушив до селища "одинадцятим номером" - пішки. В кишені знайшов останні п'ять рублів і сяк-так заспокоїв у їдальні буркітливий шлунок. Зранку прошкував легше. Але з кожним подальшим кілометром ноги слухалися гірше. Не так від ходьби, як від голоду.

Нарешті надвечір вийшов на хатину і попросився переночувати. Зігрівшись, відчув голод сильніше. Господарі відвернулися від хлопця і сіли вечеряти. Тараса ніби не було в хаті. Він сидів, скулившись від жалю, і непрошені сльози градом сипалися з очей. Нічого, подумав, може, уранці щось дадуть. Помолився і поступово поринув у важкий сон. Ще затемна всі заворушились і повставали до роботи. Господарі знову перекусили, а про Тараса знову "забули". Йому стало ще гіркіше. Промовив молитву, тихо подякував і вийшов. Надворі крутила куревільниця і то стихала, то починала білий танок з новою силою. Хлопець заплакав.

- Чим ви його, образили? - запитала жаліслива сусідка господарів.

- Йому далеко йти! Переживе!

- За кількадесят метрів Тарас уклякнув і в молитві звернувся до Матері Божої: "Візьми мене під Свою опіку Я ще хочу побачити своїх батьків!"

Тарас насилу перевалив через гору. В долину вже ступалося легше і скоріше. Згадав, що нібито десь попереду має стояти старий барак і загорівся мрією знайти там бодай мізерний сухарик. Барак справді побачив, але сухаря, скільки не шукав, не знайшов. Півтора доби і ні тріски в роті. А голодний шлунок розбуркотівся, мов ненагодоване дитя.

На черговому перетині дороги річкою подорожній хлепнув з ополонки дві пригорщі води. Шлунок заспокоївся. По тілу пробігла приємна млість. Однак за поворотом ноги раптом підкосились, і Тарас упав. Піднявшись, відчув у голові памороки і через сто метрів знову впав. А там - ще і ще. Його огорнув жах. Зворохоблений вітром і куревільницею, ліс навкруги загрозливо шумів, тріщав, ламався, немов перед близьким кінцем світу.

"Все, тут мені кінець", - подумав мандрівник і став молитись. Відтак загорнув голову в фуфайку, ліг посеред дороги: хтось та знайде його, хай і замерзлого. Проте думки і гарячі сльози заважали спокійно замерзати. Тарас звернув погляд до Неба:

- Матінко Божа, візьми мене під Свою опіку... Не дай пропасти... Я так хочу побачити батьків...

І тут він почув над собою надзвичайно лагідний жіночий голос:

- Встань і йди! -Я не можу...

- Можеш, можеш. Встань і йди!

Ніби чиїсь невидимі руки підняли його і поставили на ноги. В душі заграла невідь звідки радість. Ноги знову стали слухняними і твердими. Мандрівник не пішов - побіг. Голову заполонили думки: "Невже я розмовляв з Матінкою Божою? Невже то Вона мені звеліла встати і йти? Чи не диво все це? Якщо виживу і розкажу вдома, хто мене врятував, чи повірять?"

А попереду лежала дорога і кликала його вперед. Ось уже й скелі, під якими недавно замерзли вісім українських дівчат, красних, мов калина. Теж від голоду. Холодний піт зросив спину Тарасові. А мріяли ж, як і він, повернутися колись в Україну, знайти собі пару, народити дітей, діждатися онуків. Уже не повернуться. Не знайдуть. Не народять. Не діждуться. Навіки спочили у снігах на чужині, і ніхто не згадає. Хто вони? Звідки, кому тепер знати? Тільки й того, що були українки.

Тарас не хотів замерзнути і собі там само. Коліна схилились на сніг, очі й руки знову звелися вгору:

- Матінко Божа, пішли людину мене врятувати... Куревільниця трохи вляглася Він помітив хатину, з якої вийшов хлопець-підліток Усі його звали Толиком. -То-о-лик!

Не почув. Ще задалеко Тоді вдруге Тарас доступився ближче і вдруге гукнув: -То-о-лик!

О, мамо рідна, тепер почув! Прибіг.

- Що з вами, дядьку Тарасе? Не плачте! Ось я з вами! Не плачте!

-Ти мене врятував. Хочу їсти...

- Я вам дам хліба! У нас є. Мама пішла ще купити. Скоро прийде. Ходімо!

Толик переварив води, насипав цукру, давши йому напитись, аби наповнив порожній дві доби шлунок. Тоді вкраяв чималий кусень хліба:

-їжте, дядьку Тарасе!

Той їв і запивав солодкою водою Ще ніколи не їв так смачно, як тепер. Ніколи. Поволі відчув свіжість у тілі, повернення сил. Немов знову на світ народився.

-Синку,-до Толика, - я уже можу йти!

- Нате вам ножик і сірники. Розкладете вогонь, якщо замерзнете. А ось ще хліб. Беріть! У нас є!

Ну й щира душа! Тарас поцілував хлопчика, подякував і пустився в дорогу. Решту дороги не йшов і не біг-летів щодуху. Коли нарешті дістався до Антонівки, удома вже світилося.

- Синочку, ти? - кинулися до нього тато з мамою. - Де ти пропадав? На повечеряй. Ти, напевно, голодний?

Лише опісля Тарас повідав рідним, а ті-сусідам і знайомим, таємницю свого порятунку. Його почали звати "той, якого порятувала Божа Матір", істинно так!

Під Її святим омофором наш герой ходив усі наступні літа: і коли настав кінець його неволі в сибірських снігах, і коли повернувся в Україну, і коли допомагав у підпіллі греко-католицьким священикам, і коли підняв перший синьо-жовтий стяг на 26-метровій щоглині в гаражі, де працював водієм, і коли пізнав радість батьківства, діждався онуків, у яких бачить майбутнє незалежної України.

Хто вірить і терпен, той і спасен. Дрогобичанин Тарас Куликовець засвідчує цю народну мудрість своїм щасливим спасінням.

Матеріал автор подає за виданням газети "За Вільну Україну" від 4 квітня 2001 року.

Роман Пастух

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка