Книга розміщена на сайті



Сторінка4/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51

БЛУДНИЙ СИН


Очі... У неї - голубі, як небо, у нього - сірі з зеленуватим відтінком... Минуло більше двадцяти років, як вони дивилися востаннє одні на одних. Правда, у неї тоді вони не були волошково-сині, а червоні, залиті кров'ю від його сп'янілих кулаків. Його тодішні очі і посьогодні запам'ятала Оксана.

В той день їхнього подружнього життя, коли він обливав її і двох діточок, Лесю й Назарчика, найбільш вульгарним брудом, ті очі були жахливі, і, як здавалось Оксані, навіть по-хижачому світилися зеленими вогнями. Так, вони були набагато більші, витріщені, такі, що з люті й зіниці розійшлися. От-от вискочать з чола. А нині... Нині вони прижмурені, навіть такі милі і лагідні, яку час першого їх знайомства.

Олесь у неї був перший і останній. Вона так любила його. Тоді у неї котилися сльози встиду, жалю і відчаю. Вона готова була все йому простити ради дітей, бо Лесі - шостий, а Назарчику - четвертий рочок. А тато їх покидає...

Він прекрасно знає, що це його кров, його діточки, але, щоб допекти дружині, в їх же присутності називає їх покидьками.

Вірна Господу Богу і подружній присязі, з дня розлучення вона не знала жодного чоловіка, хоч, бачачи її порядність, вони не раз пропонували їй руку і серце. Так, вона жила ради дітей. А скільки витерпіла через людські язики?! Але обов'язок перед дітьми був у неї понад усе. Дала дітям вищу освіту. Вони створили свої сім'ї, вже підростає четверо внучат.

А Олесь? Як прожив своє життя? Що він говорить тепер своїми безмовними устами? Що згадує зараз, дивлячись на свою дружину, яка нахилилась над ним, витирає хустинкою сльози, які неслухняно котяться і котяться по її передчасно зраненому зморшками лиці?

Напевно, згадує, яке було їхнє щастя у сім'ї, поки не почав заглядати у чарку, і як все змінилося, коли звик до диявольського зілля. Огидною стала та, що була наймилішою, дратували діти, які разом з мамою втікали, коли він приходив п'яний додому. Ночували де траплялося.

Потім зустрів подібну собі. Покинув шлюбну жінку. Ще одне дитя привів на світ, але і ця сім'я стала огидною. Зв'язався з третьою...

А Господь Бог довго чекав каяття та покори. І, щоб навчити інших, показав свій палець: у Олеся стався інсульт. Повний параліч правого боку. Рука і нога нерухомі, та ще й цілком відняло мову. Місяць пролежав у лікарні. Ні разу не прийшла ні друга, ні третя жінка. Брат відмовився, бо добре пам'ятав, як передчасно попрощалися з цим світом спочатку мама, а через рік і тато.

Привезли до третьої - повернулася плечима: "Мені паралітик не потрібен". Друга з хати навіть не вийшла. Брат мовив: "Я все життя працював у поті чола, а він веселився із блудницями. Нема у мене брата. Він передчасно загнав у могилу родичів. А у мене від нього пам'ятка, - брат показав шрам на чолі, - за нього я гріха не буду мати".

Більше не було куди везти. І вирішив консиліум лікарів разом з міською владою оформляти документи у дім інвалідів та престарілих. Ця звістка приголомшила Олеся, і він безмовними устами щось благав і благав, жестикулюючи лівою рукою, та ніхто не розумів його бажання, а, може, і не хотів розуміти.

Першою здогадалася медсестра:

- Пане лікарю, мені здається, що він просить ручку і папір. Хворий хоче щось написати.

Олесь для підтвердежння ствердно хитнув головою.

Незграбним почерком лівою рукою він нашкрябав на папері: "Не хочу у будинок інвалідів. Відвезіть до Оксани, законної жінки, може, простить".

По довгих бесідах Оксана переконала сина і доньку (вони жили окремо). Ніколи не бачила сліз сина, хоч іноді був і холодний, і голодний. А тепер заплакав. Він витер заплакані очі і, ніби про себе, мовив, дивлячись у далечінь через вікно: "Мамо, мамо... Ти втратила через нього молодість, а ми з Лесею-дитинство. А тепер ти зважуєшся взяти на старости літ такий тягар на себе. Його ж треба буде і вбрати, і роззути, і ходити, як коло маленької дитини".

- Назарчику, прости йому і мені, ми ж із ним шлюбні. І найголовніше-то твій тато. Бог допоможе і Бог заплатить...

Оксана прийняла його.

- Ну що ж, блудний сину, - через сльози, усміхаючись, промовила. - Будемо роздягатися, треба покупатися, а завтра покличу священика, щоб висповідав тебе, треба і душу очистити.

У чоловіка котилися сльози радості, напевно, зі встиду за змарноване життя.

Дружина простила Тепер треба у сповіді просити Господа, щоб і Він простив.

...ПЛАКАЛО НЕБО НАДІ МНОЮ


Ніби удари схвильованого серця, гупотіли колеса вагона на стиках залізничних рейок. Цей монотонний цокіт і легке похитування вагона одних заколисувало, іншим навіювало спогади пройденої життєвої дороги, ще інші через вікна милувалися чудовими краєвидами Карпатських гір, які переливалися різними барвами золотої осені.

І над усією красою золотаво-червоним блиском посміхалося надвечірнє сонце, яке торкалося краєчком пруга синіх гір, що ген далеко виднілися за селом Липа Воно ніби промовляло до всіх: "Це я - Боже творіння, яке дає усьому і кожному зокрема життя".

Душевний спокій любителів краєвидів порушив плач дитини і брутальна лайка бабці, яка готувалась до виходу на зупинці Свіча. В той момент, коли дівчинка наблизилася до дверей вагона, щоб вийти у тамбур, п'яний чоловік, який лежав на долівці, простягнув ноги, об які спіткнулося дитя і вдарилося головою до дверей.

- П'яниці наглючі! Нема на вас управи, ні влади. Ні самі не живете, ні іншим не даєте. А ще інтелігент, з папкою, в капелюсі...

Обпаскудився, що пройти неможливо!.. Ото радість додому їде... Бідна та жінка і діти. Де є провідник, де кондуктор? Чому не виведуть його?

- Заспокійтеся, бабцю. Куди його діти? Він також людина, -спокійним, повчальним голосом, ніби сам до себе, промовив чоловік років тридцяти п'яти.

- Знайшовся оборонець, - не вгавала жінка. - Певно, такий самий, як і він.

-Так, був такий, як він, а, може, й гірший. Та тепер, з Божою поміччю, про горілку вже й забув.

-А чим ви вилікувалися, пане добродію, коли не таємниця? -втрутилася в розмову рум'янощока молодиця.

-Моє прагнення, підкріплене Божою допомогою. А причиною мого прозріння був майже такий самий випадок.

Повернувся я з сибірської вахти. На зупинці зустрів "друзів", які вже на мене чекали, знаючи мою щедрість. Додому я не квапився, бо жінка рік тому, не витримавши моїх знущань і брутальності, забрала дітей і пішла до своїх родичів.

Опам'ятався лише вранці. Ніби через сон чув плач матері і донечки, яка йшла до школи і знайшла мене коло дороги, неподалік моєї хати.

Була осінь, падав дрібненький дощ. Від холоду мене немов скувало. На благання мами про допомогу, я через силу відкрив очі і першого, кого уздрів, був каліка, який кожної суботи йшов попри наш дім, несучи на плечах в'язку березових віників, щоб заробити на кусень хліба.

- Ґаздиньцю, не плачте, він ще живий. Дивіться, відкрив очі, -мовив каліка.

- Тату, таточку, вставай, ходи додому, - цілувала мене моя донечка, поливаючи гарячими слізьми моє лице.

Декілька разів падав каліка, падала мама, стараючись підоймити мене, але від скляклости я не міг звестися, все тіло було ніби зацементоване.

- Боже!.. Боже!.. За що ж ти мене так покарав, що я від народження каліка і мучуся все життя? А такі, як він, мають здоров'я, та не вміють його берегти, - у розпачі, знявши руки догори, волав каліка - Боже! Нарозум його і подібних йому, бо не знають, що роблять.

Ні плач матері, ні сльози донечки так не вплинули на мене, як слова цього каліки.

Коли лікував запалення легенів, то перебирав у пам'яті все своє життя: і друзів, яких хоронив через оковиту, ще молодших від мене, і кривди, які я заподіяв своїм близьким, і ту ганьбу, яку зазнали мої рідні, і напусто змарнований час.

Усвідомив, хто мої співчарочники, - всі ті, які зруйнували свої і чужі сім'ї, для яких горілка була татом і матір'ю, дружиною і дітьми, грішним ідолом і кумиром. І охопив мене страх перед пеклом, і ті кари, які чекають мене після смерти. Бо я-людина, а живу гірше тварини.

Ще в лікарні я вивчив повсякденні молитви, прочитав Новий Заповіт і постановив, що в рот не візьму того диявольського зілля.

Страшні спокуси мучили мене, але я щиро молився до Господа Бога, щоб дав мені сили перемогти налоговий гріх. В спокусах я відмовляв 50 разів "Царю Небесний", "Отче наш" і "Богородице Діво".

І Бог допоміг мені. Зараз сім'я з'єдналася. Ми з жінкою та дітьми, особливо вечорами, спільно молимося до Бога, дякуючи за Його ласку.

Часто згадую той Божий палець, коли плакало небо наді мною в ту осінню ніч, яка привела мене до каяття, до віри і до Господа.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка