Книга розміщена на сайті



Сторінка40/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   51

МАМО, ЯК Я ПОЯВИЛАСЯ НА СВІТ?..


-Дивне запитання, Оксанко? Ти вже студентка п'ятого курсу університету і все розумієш. Чому ти мене запитуєш?

Усміхнені голубі очі Оксани допитливо дивились на здивоване обличчя матері.

- Ні, мамцю! - посміхаючись устами і цілим виразом обличчя, ніжно продовжувала Оксана, - я появилась на світ у незвичайний, у неприродний спосіб, а якось особливо.

- Хто тобі про це казав? - у мами аж затремтіло тіло, і так з відкритими устами стояла перед дочкою.

- Невже її моя сестра або священик розповіли, - майнула думка у голові. - Тільки вони знали тайну.

- Ісус Христос сказав мені у сні, після мого тяжкого гріха -все ще посміхаючись спокійно продовжувала Оксана.

- Якого гріха? - страшна думка пробігла через мозок, зачепила материнське серце і розпливлась по цілому тілі.

-Я зрадила Христа і тебе мамцю. -Як зрадила, коли, чим?...

І Оксана, яка не вміла брехати, ані кривити душею з дитинства, Богом даний її той дар, сівши напроти своєї мами, яку так любила, попорядку розповідала, як попала на квартиру до єговістів, як вони щиро і добре відносились до неї, навіть не хотіли брати грошей за квартиру і поступово своєю літературою, немов павук павутинням окутували її.

Підлесливі слова довели її до того, що вона згодилась піти у дім молитви. Пішла раз і вдруге. Замість Святої Літургії і молитов там співали різні пісні, замість священика науки одної неділі провадив один чоловік, другої інший і все твердили, що Пречиста Діва Марія є звичайна жінка, а Хрест-прокляте дерево. Це найбільше стривожило її, коли всі заставляли зняти з грудей хрестик і медальйончик Пречистої Діви Марії. До кінця не змогла всидіти, передчасно вийшла на вулицю, до самого вечора ходила по вулицях міста, зайшла у парк, посиділа над озером, над річкою і все благала Пречисту Діву Марію, Ісуса Христа, і Духа Святого, щоб хоч у сні підказав, чи не збилась вона з дороги правди. На квартиру повернулась пізно ввечері. Відчувала себе тяжко втомленою і фізично, і душевно. Хоча цілий день нічого не їла, їсти не хотілось. Глянула по всіх стінах, на столик і стало страшно, бо тільки тепер звернула увагу, що ні в її, ні в жодній кімнаті немає ні образів, ні Хреста з Розп'яттям. Згадала мамину науку, першу сповідь, причастя. Зняла з шиї хрестик, витягнула з обкладинки паспорта з образом Гошівської Матінки Божої, поставила перед собою на столику і розридалась, як мала дитина. Довго, довго молилася і плакала, перепрошуючи Ісуса і Марію за зневіру і зраду.

Не могла заснути. Старалася пригадати молитви на вервичці, адже вона колись маму вчила, а тепер по байдужості за п'ять років сама забула. І тільки заснула, як приснився сон. Ісус сходить з хрестика, який вона зняла і вмить в повний ріст стає перед нею з відкритими Ранами на тілі і ніжно-ніжно промовляє до неї: "Хочеш знати, дитино, чи ти не зійшла з дороги правди? Попроси свою маму, нехай тобі розкаже, хто поблагословив тебе на цей світ". До ранку заснути не могла.

- Так, Оксанко, тебе на світ поблагословив Ісус Христос і Матір Божа. Я у них вимолила і виблагала тебе.

Тільки ми побралися з твоїм татом, як відразу ж почали будувати хату, та ще й робота в колгоспі. З'їли, не з'їли, а робили день і ніч. Я, будучи вагітною подвигалась і на четвертому місяці плід зійшов з мене. Так упродовж п'яти років все повторювалося у різні місяці вагітності. Нам з татом неначе хтось зв'язав руки. Хоч хата була у стані закінчення, не хотілось нічого робити. Тато часто запитував, задля кого ми будуємо. Адже за гріх нас Господь не благословить діточками. Ми часто, немов маленькі діти, пригортались одне до одного і довго плакали або мовчали.

А я куди лише ходила, то молилася до Господа Бога, Ісуса Христа і Пречистої Діви Марії, щоб нас поблагословив діточками. Хоч Гошівськй монастир був закритий, сам храм був складом для міндобрив, а в монаших келіях панував гріх, бо спочатку поселили дітей з дитячого будинку, а пізніше зробили дім "відпочинку" Калушського калійного комбінату. Я з татом приїжджали, щоб поцілувати двері і стіни, благаючи чудотворну Матір Божу за здоров'я тіла і плід лона.

Коли ми повернулись з Гошева на Преображення Господнє, тобто Спаса, я тяжко втомлена лягла на диван відпочити, бо на півдорозі поламався автобус і більше п'ятнадцяти кілометрів прийшлось йти пішки.

Несподівано мені сниться сон, що я йду на Ясну Гору знайомою крутою стежиною. По обі сторони замість віковічних буків цвіте сад. В кінці стежини, на галявині, стоїть жінка вся в білому, підперезана голубим поясом, навпроти неї-чоловік, і дивляться в мою сторону. Вмить на стежині появляється двоє діточок-немовлят. Вони здіймаються в повітря і летять до мене. Метрів за п'ять опускаються на землю і в простягнутих рученятах несуть до мене книжку. Я читаю "Катехизм", а вище сяючими буквами: "Просіть і дасться Вам, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять Вам", а ще нижче "Віра твоя спасла тебе, хай тобі станеться по твоїй вірі".

Я впала на коліна, щоб поцілувати дітей і запитую: "Хто вам дав цю книжечку?"

Замість відповіді хлопчик каже: "Ще три місяці будеш очищуватись, будеш жінкою".

А дівчинка: "На четвертий зачнеш і станеш матір'ю". В сльозах радості я пробудилась і побігла до рідної сестри, щоб поділитись радістю, бо дуже повірила, що так станеться, а потім за порадою пішла до священика Йосифа, що робити?

- Молитись і вірити, - сказав о. Йосиф.

-І так, донечко, я тебе зачала. У Бога виблагала і Пречистої Діви Марії, а через три роки появилась на світ твоя сестричка.

Оксанка уважно слухала сповідь мами, а сльози радості і віри текли з її очей по рум'яних щічках, на мить зупинялися на підборіддю і спокійно падали на мамині руки.

-Дякую, мамусю. Тепер я переконалась, що єдино правдива дорога до Бога через Марію з Хрестом до Христа.

ОСТАННІЙ ДЗВІН


(Дійсна і невигадана історія одного із сіл Долинського району)

Недаремно в народі говорять: "де горілка - там диявол." Потяг до горілки і жадоба слави відібрали розум, знищили пам'ять і людську гідність у одного із директорів шкіл Турківського району Львівської області, який приїхав з Черкащини. Здається, що ще зовсім недавно, яких-небудь десятків років від голоду вмерло майже все його село і вся його сім'я: дідусь, бабуся, мама, дві сестри і вся родина, а батька-куркуля, як "врага народу", безплатно завезли аж на Соловки і там втопили в північних болотах. Але син Юхим, якого виховали в дитячому будинку, як курча в інкубаторі, заливаючись отрутою, так швидко про все забув. Воєнний політрук, а тепер директор школи з перших днів взявся наводити "порядки", тільки не в школі. На нараді в районі домігся, щоб "бандита-попа" виселили з резиденції, яку на другий день зайняв з сім'єю.

Поряд у будинку голови Просвіти, якого з сім'єю вивезли на "сибірські курорти", поселили директора школи-інтернату. Пора здавалося б найвища взятися за порядок, дисципліну і успішність у школі. Та було дві головні причини, які зв'язали руки і затьмарили розум - горілка і дзвін на дзвіниці - плебанії. Поки не вип'є, не в'яжеться робота, а вип'є часто згадує "маму" і то словами в три дуги загнутими.

На зауваження і докори учителів, зокрема жінок, відповідав: "Фронтова звичка, з часом відійде".

Та от церковний дзвін, який дзвонив кожної неділі і свята та іноді в будні дні, сповіщаючи про смерть мирян, стояв йому не тільки в горлі, а й у серці.

Ні правління колгоспу, ні сільська рада не могли нічого вдіяти. Люди відверто заявили, що коли знімуть дзвони, або силою заберуть ключі від дзвіниці, вони не вийдуть на роботу, а тут почались жнива. Щоб уникнути конфлікту з людьми ні правління колгоспу, ні сільрада не підтримали вимоги директора школи Юхима Терентієвича. Озлоблений директор-політрук вирішив доказати своє "я", але і в районі одержав облизне. Покладаючи всю надію на "облвно" і обласну раду, завзятий атеїст намовляє, а поправді кажучи, майже силою заставляє директора школи-інтернату їхати до Львова. Для більшої солідності замість учительського портфеля бере воєнну польову сумку політрука, в яку вкладає всі документи з підробленими підписами на заборону дзвонів. Тільки всівся у старенького "бобіка", як над самою головою задзвонив дзвін, сповіщаючи, що нова душа переставилось на вічний спочинок.

- Все, - процідив крізь зуби завзятий атеїст, і незважаючи на те, що в машині була жінка, виразився самою брутальною нецензурщиною, згадуючи маму, - це останній мій дзвін, який я чую. Не я буду, якщо мої слова не здійсняться. Поїхали.

І дійсно це був останній дзвін. Тільки виїхали на дорогу, як ремінь з польової сумки зачепився за ручку дверцят. Знервований Юхим з усієї сили шарпнув за сумку. По інерції ремінь полетів на важіль коробки передач. Це ще більше роздратувала його. "Та що за чорт тримає тебе", - крізь зуби процідив Юхим, тепер уже обома руками смикаючи з усієї сили за ремінь.

І коли втретє з усієї сили смикнув, чорт пустив ремінь, і Юхим з усієї сили вдаряє спиною у двері старенького "бобика", на якому не було тентово покриття. Від ваги і енергії тіла двері кузова відкрилися, якась мить і чорт так спритно викидає свого любимця з машини, що тільки ноги блиснули у повітрі і голова летить під машину, так, що колесо проїхало через саму шию.

На третій день похоронили завзятого атеїста, пішов до чорта, якого так часто згадував. Не було ні священика, ні хреста. Спереді червоний прапор і колона вишикуваних учнів з учителями. Дзвін, який мовчав у день похорону, і досі висить, ніхто більше не наважувався знімати його.

І ось уже півстоліття старожили розказують дітям, внукам і правнукам, як диявол в людській подобі хотів боротись з Богом.

1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка