Книга розміщена на сайті



Сторінка42/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   51

ЩЕ НЕ ЧУВАНО НІКОЛИ, ЩОБ ВОНА НЕ ПОМОГЛА


-Все.... більше не можу... хай судять люди, нехай говорять, що хочуть, я все одно не почую. Жаль дітей... але як мають мати таку долю, як я, то краще смерть. Хіба це життя? Кожного дня приниження, зневаги, побої. Нічого не хочу, ні грошей, ні машини, ні багатства. Хочу того, що нема - ласки, хоч трішечки поваги і вдячності за повсякденну рабську роботу.

Що я можу дати діточкам, які знання, який приклад, як педагог?... На уроки йду не підготовлена, як слід, синці з-під очей майже не сходять, губи розпухші, синці по всьому тілі.

Прийду додому, а там всі роботи домогосподарки, кухня, город, а замість вдячності або хоч співчуття, чи щирого слова чую лиш одне: "Дундук, сибірський валянок, дура пришелепкувата". І нікому пожалітись і захистити, брат помер, а батькові чоловіка машина, гроші та посада засліпили очі.

Так готуючи все собі на смерть думала Даринка, складала вбрання на один вішак. Записку написала ще вчора, де мають її похоронити, в що одіти, а от слів для дітей не могла підібрати; хотілось дати пораду, втіху, написати правду, та якась невідома сила розвівала усі думки. Думка про самогубство уже рік не покидала Даринку. І з кожним днем, якась внутрішня невідома сила говорила і наполягала: "Йди втопися або повішся." Навіть електрошнур від старої настільної лампи оголила, щоб вбити себе електрострумом, та думка, що може дитина, живучи колись у цій квартирі, буде боятись, згадуючи про її смерть, заставила викинути це знаряддя смерті.

Згадала, як три місяці тому після садистських і звірських туртур п'яного чоловіка, якщо можна назвати його чоловіком, хотіла повіситись на газовій трубі; уже і шнур прив'язувала, як з страшним лементом, а не те, що з плачем Жанночка, її дочка, застукала кулачками у двері, благаючи: "Мамо, відчини!" Це жалюгідне "мамо" заставило її миттєво відчинити двері.

На порозі стояла її кровинка з розбитими губами і носиком. Зупиняючи кров і обмиваючи личко своєї тендітної донечки, думала Даринка: "Це певно Бог так дав, бо до кого б вона пригорнулась, і хто б їй допоміг, коли б запізнилась на одну хвилину". Згадка і думка про самогубство тільки на якусь мить покинули Дарину. А невідома внутрішня сила, як та змія, знову повзла до мозку, до серця і шептала: "Йди втопись, не мучся більше, твій чоловік не захоче більше тебе зраджувати, бо треба буде думати про Жанну і Тарасика".

Крізь вікно на ліжечках, на яких спали діти, розкинувши рученята, дивився білолиций місяць.

Згадала Дарина, як колись батько наказував мамі, щоб заслоняла вікна, бо світло місяця дуже шкодить на здоров'я дітей, а особливо коли повний місяць. Але жаль до своєї долі і ненависть до батьків, які силою заставили вийти заміж за нелюба-багатія і підлабузника взяли верх над думкою самогубства. Чому вона повинна когось жаліти, та хоч би і дітей, коли, як її здавалось, ніхто її не жаліє.

Дарина нервово піднялась з ліжка, майже підбігла до вмикача і механічно включила світло.

Чому так робила і сама не знала. Перше, що вона побачила, ні не дітей, а свій дівочий портрет, що висів на стіні з розбитим склом.

То Орест постарався -її чоловік. Невже це вона?... І з її уст вирвалось голосне: "О Боже, на кого я подібна... де моя коса, де моя врода? Мені всього тридцять, а я схожа на бабусю. Косу мою ти вирвав... кате, та ранив!... Ти намотував на руку косу, щоб я не змогла втекти і з усієї сили вдаряв у стіну, а коли я не могла піднятись, то сідав на свою жертву і бив до того часу, поки сам втомився, або косою обвивав кругом шиї і душив. І я ще буду жаліти? За чим?... Хіба це життя?.. Все... це моя остання ніч".

- Мамусю, то вже ранок? - і Тарасик піднявся з ліжечка, протираючи кулачком заспані очі. - А ти чого плачеш, мамо? Тебе щось болить?

- Ні, Тарасику, ніщо не болить.

-То чого ти плачеш?-і дитина піднялась з ліжечка, прибігла до мами обняла за коліна і ще раз запитала в неї, що її болить.

-Душа мене болить і трохи серце, - сама не знала чому, але не приласкала, не погладила по голівці, не поцілувала, як завжди і не перехрестила, благословляючи на сон, а якось холодно промовила, - іди спати, Тарасику.

Ще довго перекидався в ліжечку синок, крізь сон плакала донечка Жанна, кличучи маму. А в Дарини було одне бажання -смерть і то цієї ночі. Поклала на столі записку і ще сіла на диван, щоб дочекатись дванадцятої години ночі. Чомусь саме в цей час хотіла вийти з дому. Нервове перенапруження і інша добра, невідома сила приспали її.

І сниться їй, що вона вже втопилась і зразу попадає на суд у Йосафатову долину. У світлому квітучому саду є посередині дорога, яка веде до двох інших доріг, які різко повертають - одна направо, друга наліво. В кінці дороги стоять дванадцять суддів і направляють одних направо, інших - наліво. Такої краси, яка з правої сторони, Дарина не те, що не бачила, а навіть уявити собі ніколи не могла, тому - то з усієї сили старалась пропхатись на праву сторону. Та даремно, хтось невидимий силою взяв її під руки і немилосердно штовхав на ліву сторону. Пругаючись, вона глянула у ліву сторону, де була суцільна темінь, з якої доносились благання про поміч, крик і ридання, і дикий (регіт) сміх.

Борючись і пругаючись з невидимою силою, Дарина знову опинилась на самому кінці колони. І о диво, вона побачила брата, який давно помер. Їй хотілось крикнути на цілий голос про порятунок, та два удари нечистої сили, повалили його з ніг і, взявши за ноги, поволокли у темінь.

- Все, - майнула думка, - порятунку немає..

Двоє нечистих у страшному, нелюдському вигляді, спішили до неї.

І Дарина побачила у сяйві Пречисту Діву Марію, яка стояла на роздоріжжі доріг вічного щастя і мук.

Пругаючись на якусь мить, Дарина вирвалась з рук нечистих. Стала на коліна і простягла руки до Пречистої Діви Марії, і скільки було сили крикнула: "Маріє!.. Рятуй!... Невже я за своє життя не зробила нічого доброго, що мушу йти на вічні муки?... Пречиста Діво, рятуй!.."

Усе тіло у Дарини дрожало. Вона з просоння і страху кидалась у різні сторони по кімнаті, все ще не вірячи, що це сон. І куди вона не глянула, бачила рятівну руку Пречистої Діви, простягнуту до Неї. Підбігла до ліжечка поцілувала сонних дітей, клякнула перед образом Своєї Рятівниці і молилась, молилась, молилась, виливаючи сльози покаяння і перепрошення. Тільки тепер вона зрозуміла, який страшний гріх самогубства.

Сходило сонце. Народжувався новий день. День початку нового життя, щирого покаяння, навернення до Бога. І тільки тепер вона згадала, що вже більше року не була у сповіді. Сповідь, сповідь. Негайно йду сповідатись. Задзвонив телефон.

- Дарино Василівна, - звучав голос у трубці телефону, ваш чоловік просить, щоб ви прийшли у лікарню.

- Що трапилось, що з ним, - тривожним голосом запитала жінка.

- Він жити буде, поламані руки і ноги, машина згоріла.

- Боже, прости йому. Уже йду.

Проминули роки. Зрозумів чоловік, що те нещастя - це Божий палець. Дарина все простила, бо і її Матір Божа простила. Молитвою і вервичкою старається загоїти душевні рани, і чоловік хоч з куштуриком відвідує Святий Храм. Просить у Бога прощення за змарноване життя.

І тільки черствим і зарозумілим, щоб їх направити на християнський шлях життя, Дарина розповідає, як Цариця Неба і Землі врятувала її від вічних мук.

"Ще не чувано ніколи, щоб Вона не допомогла", - закінчує свою розмову Дарина, розповідаючи будівничим духовного закладу, яким готує обіди.

14.06.2004 р.

1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка