Книга розміщена на сайті



Сторінка45/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   51

"ГОСПОДЬ БОГ ЗНАЄ, ЯК НАС ЛІКУВАТИ"


(На підтвердження цієї тези болехівський священик зібрав десятки фактів чудодійного зцілення земляків)

Доля водила отця Володимира Серемчука через такі екстремальні ситуації, що їх описання вистачило б на кілька повноцінних томів пригодницького жанру. І авторам навряд чи довелося б щось дофантазовувати задля крутішого сюжетного "замісу". Власне, на священнослужителя він був висвячений у 1986 році, маючи солідний п'ятдесятирічний життєвий стаж. Спершу був призначений на парафію в селі Бубнище, нині - в місті Болехові.

Зустрічаючись з людьми вже будучи душпастирем, він дізнавався від них незвичайні, часом драматичні і навіть трагічні історії, які підтверджували очевидний вплив Небесного Творця на наше життя, що і підказало отцю Володимиру ідею видання унікальної книги.

І хоча вона написана у формі невеличких духовних новел, за кожною оповіддю - реальні події, місцеві адреси і персонажі. З "перевіркою" достовірності однієї з них автор цих рядків, тобто кореспондент "України молодої", побував у Бубнищі, після чого з'явився нарис "Німий заговорив. На слові "Вірую", опублікований цьогорічного червня.

Сама ж книжка під назвою "Божий палець", написана о. Володимиром, упродовж кількох останніх років, витримала чотири перевидання, останнє - в 2002-му. Щоправда, невеличкі наклади -дві-три тисячі примірників — суттєво звузили коло "можливих читачів".

- Отче, у книжці ви коротенько згадуєте неординарні пригоди з власного життя, а також вашої родини, починаючи з дитинства.

-Дитинства як такого в мене взагалі не було. Мама в 1940-му залишилася молодою вдовою з трьома дітьми на руках.

Попереду нас очікували тяжкі часи війни, голод, холод, повоєнна розруха. Безперервна гризота підточила мамине здоров'я. Вона перенесла шість операцій, одну з яких-без наркозу. Та я ніколи не чув з її вуст нарікання на долю, лише прохання: "Боже, ради моїх дітей, дай мені витримати".

Узимку, коли було більше вільного часу, мама розповідала мені про родину, зокрема про сліпого діда Матія. Він переселився з Львівської області на територію сучасної Івано-Франківщини і по короткім часі став незрячим, але продовжував виконувати всіляку сільську роботу.

Саме з дідом Матієм у мене пов'язана перша згадка про небесне покровительство. Дід, за розповіддю мами, одного ранку довго молився, а потім каже своїй жінці Катерині: "Щось велике має статися в моєму житті, або вмру, або буде щось добре. Удосвіта приснився ангел, що летів просто на мене. Зі страху я хотів утекти, але він крилом зачепив мене, і тут я прокинувся".

Бабуся Катерина у відповідь зауважила: "Нині ти, Матію, не полізеш на дах латати стріху. Мені біди не треба". Але дід застережень не послухав, мовивши, що без Божої Волі нічого не стається - ні лихого, ні доброго - і поліз на дах. Невдовзі бабуся вибігла з хати на чоловіковий крик і побачила, що той упав з даху, але приземлився на сніпки, які лежали долі.

Після цього дід Матій прожив ще рівно три роки. Одного ранку він покликав усіх дітей та наказав їм жити в мирі і злагоді. А потім зсукав з воску свічку, ліг на ліжко і за молитвою віддав Богові душу без жодного стогону.

Другий дивний випадок тих часів припадає на перші дні Другої світової війни. На нещастя, згоріла наша хата на хуторі Якубівка. Навіть стеля впала, а на образі Пречистої Діви Марії, що висів на стіні, ані шнурочок не перегорів, ані скло не тріснуло. Тоді вклякнула наша мама перед дивом збереженим образом, поставила усіх на коліна і щиро благала Матір Божу, щоб залишила нас під Своєю опікою.



- Кілька разів ваше життя трималося на волосинці, але все закінчилося щасливо.

-За своє життя я був двічі поранений і майже осліп, пережив дві голодовки, два рази замерзав, падав з висоти і потрапляв у ще кілька небезпечних ситуацій.

Найдавніша пригода, про яку пам'ятаю, сталася зі мною на двадцятиметровій скелі, названій Віцків вертеп. Дітлахи з'їжджали з неї донизу, а я не втримався на горі і впав просто на камінь, зламавши руку і розбивши голову та коліна. Ангел-Хоронитель зберіг мені життя, але пам'ятка зосталася - крива рука.

У липні 1943 року, коли пас корову, біля хутора знайшов гранату. Не знаючи, що це таке, витягнув кільце, від чого спрацював ударний механізм. Наляканий шипінням згораючого в капсулі пороху, я випустив гранату з рук і кинувся тікати. Відбігши кілька метрів, заплутався в телефонних дротах і впав головою в яму. Якраз у цей час вибухнула граната, але лише один осколок поранив у ногу. З ним і проходив дванадцять років.

Другий контакт з боєприпасами також закінчився плачевно. Коли фронт перейшов наше село, у школі відновилися заняття. Писали саморобними ручками, вмокаючи їх у переварений сік бузини. Повертаючись якось зі школи, я побачив у воді предмет, схожий на ручку (як пізніше з'ясувалося - запал від міни). Аби витягнути капсуль, хлопці порадили випекти його із середини. Перший дотик розпеченим дротом - і страшний вибух. Наслідки - покалічені пальці й тимчасова сліпота. Гіршої кари, ніж я завдав своїй бідній матері, важко придумати. Слава Богу, пальці зажили і через два місяці повернувся зір, а я з того часу навіть камінчик боявся в руки взяти.

А ось зовсім свіжий приклад. Після проголошення незалежності кожного року першої суботи по святі апостолів Петра і Павла люди різного віку збираються з усієї України в урочищі Яворина на місці героїчної загибелі провідника ОУН "Роберта" і вісімнадцяти його побратимів, котрі полягли в нерівному бою з карателями НКВД.

Цього дня, 8 липня 1998 року, я брав участь у вечірній Службі і панахиді. Притомився, тому вирішив годину перепочити. На Карпати опустилися перші сутінки. Навколо наметового містечка горіли вогні, лунали повстанські пісні. До мене зайшов товариш і запросив у намет, де поселився академік зі Львова. Водночас якась сила мене попередила: "Не йди туди". Посилаючись на втому, я відповів, що обов'язково навідаюся через півгодини-годину. Не минуло й двадцяти хвилин, як сталася трагедія. Через необачність водія з гори покотилася вантажівка і врізалася, зокрема, в намет, куди мене перед тим запрошували мало не силоміць. Один чоловік, що був у наметі, загинув на місці, невдовзі помер і травмований львівський учений.

- Це справді вагомі аргументи на користь заступництва Небесних Сил. Однак знайдеться чимало людей, котрі з недовірою поставляться до описаних вами фактів чудодійного зцілення. Що б ви відповіли скептикам?

-Любі мої, за кожним фактом конкретна адреса і конкретні люди. Часто, зважаючи на делікатність ситуацій, в яких вони опинилися, прізвища не називаються. Але вони самі, їхні родичі і свідки готові підтвердити кожну описану мною житейську історію.

Потім, хто може бути ліпшим лікарем за того, хто нас створив, кому відомі всі наші болі і немочі? Звісно, Господь Бог. Він знає, як нас лікувати. Треба лише вірити. Хто вірить, тому по вірі і стається.

Проілюструю сказане. Анна Лесів з села Лужки Болехівської міськради понад місяць пролежала в Долинській районній лікарні. Медики старалися, однак стан її здоров'я з кожним днем погіршувався. Перевели в обласну лікарню. І тут нічого не могли вдіяти.

У лютому 1967 року в клініку приїхали всі діти Анни і благали лікаря врятувати маму, та згасали останні надії: через хворобу нирок ноги опухли й посиніли.

"Медицина тут безсила, - сказав лікар дітям, - майже цілком відмовили нирки. Візьміть маму додому, щоб менше мали клопоту по смерті. Їй залишилося жити два-три дні".

Анна крізь відчинені двері почула з коридору цю розмову і при дітях ледь стримала сльози. Зате вдома, коли, змучені, всі полягали спати, проплакала цілу ніч, а вранці, перемагаючи біль, з двома палицями дійшла до автобусної зупинки і поїхала на Ясну Гору, в колишній Гошівський монастир до чудотворної ікони Матері Божої.

Не пам'ятала, скільки годин піднімалася на гору, бо лізла на ліктях і колінах. Час від часу вклякала і молилася. Спам'яталася аж під дверима Святого Храму. А тут невидима сила відірвала її від землі і поставила вже на не тремтячі, а на дужі ноги. Зник біль у всьому тілі. Відчинила двері покинутого на горі храму і побачила купу міндобрив. Працювала дотемна, поки не вимела храм до останньої порошини. Тут же, знесилена, і заснула. Удосвіта поспішила на автобусну зупинку, щоб пошвидше дістатися додому.

У рідних Лужках люди не вірили своїм очам: Анна, котра однією ногою, як кажуть, була в могилі, не йшла, а бігла до своїх дітей, промовляючи крізь сльози: "Віра спасла, Мати Божа змилувалася наді мною".

Про своє чудодійне зцілення Анна охоче розповідає людям, коли приїжджає, незважаючи на похилий вік, на Ясну Гору, в тепер діючий Храм.

Скептики можуть перевірити достовірність цієї та інших історій.



- Як ви ставитеся до офіційної медицини?

- З великою шаною, і наголошую на тому, що лікуватися треба обов'язково. Дехто каже: "Навіщо йти до шпиталю, адже все одно помирати". Ні, не так. Коли з'являється маленька дірочка на одежині і її вчасно залатати, одяг служитиме ще довго. Полінуєшся - розлізеться. Так і тіло. Отже, я вважає, що не лікуватися, байдуже ставитися до свого здоров'я - великий гріх. Водночас треба вірити в Бога й очищатися духовно, що, в свою чергу, допомагає позбутися таких важких сучасних недуг, як наркоманія та алкоголізм.

Можливо, те, про що я розповім далі, комусь також видасться неймовірним. Молодий юнак коловся наркотиками і вже наблизився до межі самознищення. Потім сталося якесь просвітління. Побачив, що один колега помер, другий-у тюрмі, третій - на ладан дихає. Хлопець вирішив рятуватися, звернувшись до Бога. Спершу його, як маленьку дитину, водили до церкви. Потім приходив сам. Три місяці, день у день, я читав над ним молитву. І сталося диво: він розпрощався з наркотиками без жодної таблетки, укола чи гіпнозу. Це дія Божої сили. Нині згадує про своє минуле, як про страшний сон.

Інший чоловік вахтовим методом працював у Сибіру. Приїжджав додому і впадав у запій. Мав таких, як сам, друзів. З ними пропивав зароблені важкою працею гроші до копійки. Дійшло до того, що дружина не витримала цього кошмару - пішла геть. Допився до білої гарячки. Одного разу прийшов до мене і запитує, як рятуватися.

- Ідіть, кажу, - під Місійний Хрест і Бог вам допоможе. Зима - не зима, ішов і молився. А коли обносили образ Зарваницькоі Матері Божої у супроводі семи священиків та більше десятка монахинь, він упав посеред дороги перед іконою і мовив: "Матінко Божа, благаю Тебе, допоможи. Віднині жодної краплі алкоголю в рот не візьму".

З того часу на горілку він і не дивиться, сім'я - взірцева, з батьками - найтепліші стосунки.



- Суспільство наше, поза сумнівом, серйозно вражене алкоголізмом. Чому ж лікування за допомогою віри не зробити масовим способом позбавлення від надто поширеної недуги?

- Господь Бог кожній людині дав розум і вільну волю. Як сказав Ісус Христос, якби Я до вас не прийшов, гріха б ви не мали; якби ви не бачили див, які Я творив, гріха б ви не мали. А тепер ви бачили і знаєте, то робіть, як хочете.

Якщо людина усвідомила згубність цієї диявольської пристрасті і хоче кинути пити, нехай іде до Церкви. Священик мав би великий гріх, коли б відмовив хоча б одному з них у допомозі.

У державному масштабі "п'яні" гроші залишаються важливим джерелом поповнення бюджету, тому найвищі чиновники не зацікавлені в подоланні пияцтва й алкоголізму. Вони особистим прикладом учать народ пити, красти і говорити неправду. Вони не можуть чи не хочуть зрозуміти, що релігія - це моральність, культура, взаємоповага і можливість самовдосконалення. Якщо не висвятити парламент, приміщення Адміністрації Президента, Кабмін, якщо там верховодитимуть нехристи, то як ми можемо чекати благодаті Господньої? Нами продовжують керувати невіруючі люди, дії і совість яких дуже далека від Божих заповідей. А ми цього не хочемо зрозуміти.

- Отже, щира молитва дає надію на видужання, сприяє вдалому виходу з неприємних ситуацій. Але, вочевидь, не завжди. Пригадується випадок майже дворічної давності. У хлопчика віком близько восьми років виявили онкозахворювання - пухлину мозку. Зробили операцію в київському НДІ, але... Коли стало зрозуміло, що жити йому недовго, хтось порадив, як останній шанс, замовити одночасну Службу Божу в 33 церквах. Дідусь хлопчика виконав цю умову, та врятувати онука не вдалося.

- Знаєте, тут важке щось коментувати. Будете проїжджати через Долину, то отець Невицький вам скаже адрес жінки, яка мала рак молочної залози задавненої стадії, але ревно молилася і, помивши груди святою водичкою (якщо не помиляюся, з Почаївської лаври), повністю одужала, що підтвердять тамтешні медики.

У випадку з хлопчиком, то там уже було хірургічне втручання і батьки, мабуть, згадали про Бога лише в критичний момент. А до того молилися? Вірили в Бога? Навряд.

Нам ще багато чого не дано зрозуміти. Як і те, що гріхи попередників позначаються на долі нащадків. На все Божа Воля. Як і вільний вибір кожного: бути добрим чи злим, молитися щоденно чи вряди-годи, зрештою, вірити чи ні.



Розмовляв Іван КРАЙНІЙ
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка