Книга розміщена на сайті



Сторінка49/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51

ДОБРО ПАМ'ЯТАЄТЬСЯ ДОВГО, А ЗЛО - ВСЕ ЖИТТЯ


Є в житті миттєвості, які неможливо забути. Шістдесят років минуло від Свят-вечора 1945 року, а згадка про нього і досі ранить серце і обпікає душу.

Тричі страшним руйнівним валом прокотилась війна через рідне село Озеряни, не пощадила і хутір Якубівку-Підпасіччя. У селі, де було більше п'ятсот дворів, залишилось хіба що третина. Решта або були розібрані німцями, а матеріал використаний для будівництва бункерів, або згоріли під час бомбардування чи внаслідок прямих попадань артилерійських снарядів.

І лише зовсім неушкодженим стояв посеред села бетонний міст завдовжки метрів 15, що з'єднував бруковану дорогу Тлумач - Городенка. Щоб зупинити наступ Червоної Армії і перервати шлях постачання з тилу, німецька авіація тричі скидала бомби, але він стояв, наче заворожений. Одна з бомб на самі Великодні свята потрапила у церкву і вщент зруйнувала її. Інша бомба вибухнула дещо ліворуч моста, ще одна - метрів ЗО праворуч.

Та найбільше постраждало село у 1944 році - від середини квітня до 12 липня. Між селом Озеряни і містечком Обертин пролягала лінія фронту. Весь цей час щодня і щоночі бенкетувала смерть. Мовчазними свідками тих страшних подій були не тільки згарища і руїни, а й шість підбитих танків, що бовваніли довкола села - чотири німецьких і два Т-34, і один німецький бомбардувальник.

Жила на хуторі вдова з трьома діточками. Наймолодшому синочкові йшов дев'ятий рік, середульшій дочці - 12-й, а найстаршій -16-й. Три роки тому похоронила Анна чоловіка, якому було лише 36, та синочка Романа. Кровинці не було ще й місяця. У часи тих бомбардувань не обминуло горе і вдову: хата з усіма пожитками згоріла...

П'ять днів, починаючи від 12 липня (день св. Апостолів Петра і Павла), в районі хутора велись кровопролитні бої. Смерть дуже неохоче відступала на Захід. І все ж поволі люди почали повертатися у рідні місця. Застали тут лише руїни і гори трупів.

Вимучені і голодні, хуторяни почали нишпорити по окопах і збирати хліб, який не встигли спожити побиті солдати.

Анна з дітьми також дещо назбирала. Але де жити? І як жити? Впродовж трьох місяців харчувались з німецької військової польової кухні тим, що залишалось після солдатів. Але біда одна не ходить. У таких умовах не забарилася хвороба тифу. Анна і обидві дочки ледве переставляли ногами, ходили, немов примари. Про те, що це жінки, можна було дізнатися хіба що за одягом.

Дивлячись у кусочок розбитого дзеркала, обидві дочки не могли стримати сліз, бо на їхніх головах зовсім не було волосся. А до хвороби у старшої Ганни пишні кучері золотавим вінком спадали на плечі; Стефанія ж зачаровувала багатьох товстою косою, що звисала до самого стану.

Та не час думати, що було і як було. Треба думати, як далі жити. Щоб захиститись від дощу, поселились у стодолі, яка не захищала від вітру, бо стіни були розібрані на бункери. Вдень ще можна було миритись, зате вночі... Допікав навіть не холод, а сморід, що доносився від трупів, що розкладалися десь у житах. Від цього смороду боліла голова, а дітей часто нудило.

З вошами люди ще якось боролися, хоч за кожним рубцем їх було не менше десятка. Одяг виварювали на вогні, а у волоссі вишукували один в одного, навіть не криючись. Значно важче було щось протиставити наступу корости, що непроханою гостею увійшла в кожен дім. Як з нею боротися - не знав ніхто. І тоді якась невідома жінка порадила вибирати із військових фанат тол, переварювати з коров'ячим маслом, додавати часнику і тією масою смарувати себе. Все тіло від того неймовірно пекло. Але за тиждень всі хуторяни вилікувались. Усі місця, уражені коростою, вдосвіта промивали мочею, а через півгодини качались по росі не менше 10 хвилин. Про цей „винахід" негайно передали рідним та знайомим у навколишні села.

Анна з дітьми жила у стодолі до першого снігу. На всю сім'ю - одна пара черевиків; інший міг взути на одну ногу чобіт, а на другу-черевик; всі по черзі ходили в одній фуфайці, замість шапки-солдатська пілотка. Накривалися латаним-перелатаним коцом та більш менш пристойною периною, яку носили з собою всю війну.

Коли почали вже допікати холоди, пішла Анна до свого брата Степана проситися у прийми. Мав чи не найбільшу на хуторі хату, а з дітей - лише сина-одинака.

З першого дня, як тільки поселились тут, почалися чвари. Мусили все терпіти, бо діватись було нікуди. Анна просила дітей мовчати, а сама час від часу захищалась, але стримано, хоч у серці кипів гнів. Степанова жінка, побачивши, що докори та щоденні сварки не допомагають, вирішила змінити тактику. Щоб позбутись небажаних квартирантів-голодранців, Євдокія накинулась на чоловіка, звинувачуючи його у любовних стосунках з рідною сестрою...

Анна з дітьми перебралась у сіни, де не опалювалось, і не було навіть стелі. Всі четверо спали на одному ліжку. А тим часом між Степаном і Євдокією дійшло до бійки. Вогонь, що тлів протягом півтора місяця, спалахнув пекучим полум'ям на перший Свят­вечір. Щоб остаточно позбутися приймаків, Євдокія ганчіркою перекриває дірку у стрісі, що слугувала за комин, і ввесь дим почав збиратися у сінях.

- Боже, Ти за нас терпів, Ти мене любиш, бо даєш мені нести хрест через усе життя. Дозволь нести його і не образити Тебе, - Анна перехрестилась, зібрала все свою „багатство" у верету, завдала на плечі найстаршій дочці і сказала йти до стайні.

- Ходімо, сину, нас Бог не опустить, - взяла босоногого хлопця на плечі, принесла до стайні і поклала корові перед мордою, сподіваючись, що тварина зігріватиме його. Потім зняла черевики і дала Ганні, щоб віднесла сестрі, а сама босоніж заходилась носити солому, вистелюючи ложе.

- Мамцю, - крізь сльози промовила завжди привітна Стефця, - візьміть черевики, я перебігла босоніж по снігу і не змерзла. Взувайтеся, бо застудитесь.

Анна обірвала з недогорілої мадярської шинелі рукави і наказала дочці закутати ноги і обв'язати шнурком. Всі мовчки витирали сльози і закінчували робити загату із соломи.

-Діти, Ісус терпів і нам велів. Ісус народився у стаєнці, і ми будемо Святий вечір святкувати у стаєнці. Якось два місяці перебудемо, а там вже тепліше буде. А тепер йди, Ганно, до сусідів, візьми у горнятко вогню, будемо готувати різдвяну вечерю. Спечемо картоплі, зваримо фасолі, капусти. А завтра... як Бог дасть.

Ганна мовчки попрямувала через замети з горнятком до Івана Назара. На мить зупинилась біля згорілої хати. На тому місці стояла лише обгоріла піч, покрита тепер товстим шаром снігу.

Коли поверталася назад, почула крик і плач мами:

- Я сказала, що не піду, дай мені спокій! І дітей запиши! У вас хата в три рази менша, як у них. Що, будемо одні одним по головах ходити?

- Сильверку (так середульшого брата Анни Сильвестра звала його жінка Броніслава), що ти її слухаєш. Бери Володю на плечі і неси додому, а вона як не хоче, то най тут конає, - сказала, наче відрубала. А потім до Анни:

-Ти що, зовсім здуріла? Видиш, який мороз надворі, а ти з голими і босими дітьми хочеш зимувати у стайні?! Позамерзають, дістануть запалення, що тоді будеш робити? Чи хочеш, щоб корова на когось стала і зробила калікою?

- Стефцю, на тобі Міськові деревешси (так називались черевики, у яких замість підошв було дерево берези) і швиденько біжи до нас, щоб не простудитись, - продовжувала завжди малоговірка, на перший погляд неакуратна і неповоротка Броніслава. Командувала чітко, наче військовий офіцер. За п'ять хвилин дала всьому лад.

А Анна продовжувала стояти, як вкопана. Броніслава, щоб якнайскоріше вивести її із заціпенілого стану, заходилася кидати жменями сніг на вогонь. Тільки тепер Анна впала на груди Броніславі і заплакала, як мала дитина.

-І де ми помістимося в тебе, Броню, як у вас така мала хата?

- Не журися, ми все обдумали. Якось перезимуємо. Половина зими вже минула. Йди візьми житній околіт і занеси до хати. Поставимо його на ліжко. Сильверко з Міськом вже забрали ліжко від Степана.

Свят-вечір був без коляди. Щоб не тривожити один одному душу, старались не згадувати те, що було. Помолились, повечеряли, чим Бог послав, і полягали спати. Анна з трьома дітьми знову полягали на одному ліжку-головами у протилежні боки. Сильвестр з Броніславою на своєму ліжку, а їхній син Михайло-на старенькій канапі. Насправді це був не відпочинок, а мука. Здавалось, що зранку вставали ще більш змучені, ніж були звечора.

Одягатися мусили по черзі. У хаті була така тіснота, що коли одному треба було пройти, то другий притискався десь у куточку, щоб пропустити його. Більше всього перепадало маленькому Володимирові. Вийти на вулицю не міг, бо був босий. Тож мусив бути або на ліжку, або на клаптику долівки, де стояв, доки тримали ноги, а потім знову забирався на ліжко.

Трохи легше було, коли надворі слабшав мороз. Тоді Анна або йшла сама, або посилала старшу дочку до стайні чи на згарище, це старались бути якомога довше, щоб хатнім було хоч трохи легше. За цілу зиму не було жодної сварки чи якихось нарікань.

- Ганно, вставай, звари дітям їсти, а я потім буду варити, -так кожного дня Броніслава нагадувала несміливій Анні.

Хоч яке там було готування? Кожного дня - картопля або квасоля, чи капуста і борщ. Рідко коли була кулеша чи каша з кукурудзи, розмеленої на жорнах. Деколи - помащена олією, а майже завжди - пісна.

Весна 1945 року була веселішою для вдовиці Анни. У березні народилось телятко. Наприкінці квітня вона разом з дітьми знову повернулась у свої „хороми" - у стодолу. Корова давала багато молока: вистачало і дітям, і навіть сусідам давала, бо у багатьох німці забрали худобу. З маслом та сиром ішла за 12 кілометрів у Тлумач на базар, а на виручені гроші купувала солі, сірників, нафти.

Забула Анна про всі прикрощі та образи, і кожного дня старалась хоч літру молока занести братові Степанові, який хворів на шлунок, мав грижу. А коли телятко вже можна було вигонити на пашу, подарувала його Степановій сім'ї. І до сьогодні від того телятка потомство ведеться.

Та настав час нових турбот. Анна з дітьми розкопували військові бункери, запрягалися у шлею і стягували на згарище все, що могло знадобитися при будові нової хати. За три тижні настаралися трохи матеріалів. Кізли та дерево на лати носили на плечах з лісу за три кілометри. За останню єдину подушку і латаний коц брат покійного чоловіка Василь виміняв у поляків дві платви.

Найбільшою проблемою був брак цвяхів. Її вирішував найменший Володя: він від ранку до ночі виготовляв цвяхи з колючого дроту.

І ось рік проминув, як один день. За один місяць з допомогою родичів і добрих людей зробили скелет хати, а майже всі інші роботи, крім столярних, упали на руки вдовиці та її дітей. І тинькування стін, і виготовлення сніпків і пошивання сніпками -все робила Анна з дітьми, біда навчила все робити.

Святий вечір 1945 року святкували у темній, сирій, але теплій і своїй хаті. Хоч стіни не тиньковані, не білені, в хаті і вдень, і вночі темно. Зенітна гільза, наповнена солідолом, з підбитого танка, була замість лампи. Дві скриньки з-під гарматних снарядів, покладені одна на одну, служили столом, замість крісел і стільців менші скриньки з мінометних мін.

Латаний-перелатаний одяг, одна пара черевик, один чобіт і черевик-от і все багатство вдовиці Анни і її дітей. Але в своїй хаті - своя правда. Ніхто не нарікав на долю, не проклинали один одного, а якщо були голодні чи холодні, нікому не жалілись і ніхто не знав. Якщо хтось і заплакав з горя чи жалю, то так, щоб інший не бачив. Але горе і випробування не йдуть поруч. Настав 1947 рік. Вже і хатину впорядкували, не тільки всередині, а й знадвору побілили, час і дощі змили запах погорілих будинків, зникла короста, більш не говорили люди про тифозну смерть, натомість нове випробування прийшло на людей. - Голод... страшний голод. Одне спасіння - все, що не було отруйне, лобода, кропива, пташині яйця і гриби, які щедро вродили у лісі, - використовувала сім'я Анни. Та найбільше вмирали люди, коли почало дозрівати жито. Люди смажили ще недозрілі зерна, розтирали, добавляли води і їли, що спричинило склеювання кишечника і заворот кишок, а медицина на нулю. За кілометр від села діти-пастухи найшли двох-мертвих чоловіків-молдаванів. Всі кишені переповнені грішми, а вони померли з голоду. В лісі біля села Олеша п'ять молдаванів напали на дітей-пастухів, наїлися напівсирого м'яса і всі повмирали на заворот кишок. До голоду приєднався страх, бо в. цей період проводилася підпільна боротьба УПА з окупантами. Кожної ночі навкруги заграви і кулеметна стрілянина. Хутір Підпасіччя-Якубівка, який находився на однаковій відстані від сіл Озеряни. Олеша і Олеського лісу, був постійно під контролем яструбків с. Олеша і Озерянського гарнізону НКВС, яким керував капітан Бутаров, але Боже Провидіння так розпорядилось, що жодного разу не зустрілись з повстанцями УПА, які майже кожного тижня квартирували на хуторі.

Щоб прискорити ліквідацію партизанської боротьби, за наказом з Москви усі хутори в Західній Україні було зруйновано в 1948 році.

Ще не піднялись на ноги, тільки стали з колін, як нове горе завітало у вдовину сім'ю, разом з усіма хуторянами.

Розвалили хату в якій прожили трохи більше трьох років, переїхали в с. Озеряни. На той час найбільше багатство села, корова і двоє свиней здихають. Починається нове горе, друге будівництво після війни. Знову ж таки чоловікові брати допомагають зводити скелет з розібраної хати, але скільки поломаного матеріалу, де його брати?...



Тут увесь тягар паде на плечі найменшого Володимира. Щоб придбати поломані лати чи крокви, приходиться, якщо не кожного дня, то через день йти за 5-6 кілометрів у Олеський ліс і на плечах нести. Найбільше боліла душа і серце, коли повертався з лісу втомлений, а бідна хвора матір пригортала до своїх грудей, як маленького, хоч і був малого росту, гладила по голові і плакала над його дитинством. В той час, як його однолітки та ще й старші бавилися на вигоні, чи купалися у озерах, які оточували село з усіх сторін, її син від світанку до ночі працював на будові хати, напів або й зовсім голодний, бо яйця, які кури знесли, продавали або міняли на сіль, нафту і сірники. Про цукор, жир чи хліб, не говорячи про булочки, не було й думки. Рідко купували пляшку олії, щоб засмажити цибульку, яка хоч трошки додавала смаку і запаху. Таке "панське" життя продовжувалося більше шести років. Кому потрібна була бідна хвора вдовиця, яка на той час перенесла дві операції під наркозом, яку кожного дня боліло серце і голова, та її двоє, обдертих, голодних дітей. Брати Стефан і Сельвестер самі відчули, які всі сусіди по хутору, що таке будівництво. Хоч у Стефана щороку був приплід від телятка, яке Анна подарувала йому, однак, може від страху перед жінкою, він ніколи нічого не запропонував Анні, хоч за відробок, бо заплатити не мала чим, адже ж місяцями не мала в хаті ні копієчки. Місцеві люди-сусіди, які не так відчули горя війни, бо їхні будинки залишились цілими, замість того, щоб хоч трохи помогти, якщо не ділом, то добрим словом, з страшною люттю і ненавистю ставились до вдови-переселенки, бо наперед планували на згарищу і городі поляка, який виїхав у Польщу, будувати своїх дітей. Не те, щоб помагати, а, навпаки, старались шкодити і розтягати матеріал для опалення своїх будинків. Нікому не жалілась вдова, та й кому було жалітись, коли рідний брат покійного чоловіка, щоб заспокоїти розлюченого сусіда, наділив йому город, який належав Анні за метер від фундаменту хати. Всі забули про вдовицю, тільки один Бог пам'ятав, бо давав сили перенести всі прикрощі і хрести, хоч фізично не могла, за те духом була сильна. Анна без нарікань на Бога і долю разом з дітьми несла свій хрест. Син Володимир за наказом і просьбою матері все ж таки пішов у сусіднє село Грушку в середню школу. Ніхто не знав, що всі найважчі турботи випали на його долю, за те часто називали його солом'яним відмінником, бо 7-й літню школу закінчив на відмінно. До школи йшов або їв, або й зовсім не їв, бо не було що взяти. З 8-го і до 10-го класів ходив босими ногами у латаному одязі. Під час канікул кожного року пішки йшов у Станіслав (Івано-Франківськ), щоб заробити гроші на книжки, одяг і взуття на зиму. Ніхто не жалів його, бо найтяжчі і найбрудніші роботи, як підсобник, завжди виконував він. Найтяжча фізична праця була ніщо в порівнянні з тими днями, коли майстри-п'яниці в кінці місяця розраховувалися з ним. Замість договореної платні старались видати менше половини, і то з допомогою їхніх сімей, або господаря, у якого працювали. Ту ненависть до п'яниць переніс через ціле життя, хоча сам працював на роботах, де міг купатись в горілці.

Ніколи не пив і других застерігав. На випускний вечір не пішов по атестат зрілості, бо не мав в що взутися і вбратися. Вступні екзамени у фельдшерсько-акушерське училище йшов здавати босоніж, правда уже в костюмі, який купив за зароблені гроші під час канікул. Коли зайшов голова приймальної комісії, то викладач, яка приймала екзамени, сказала до Володимира, що якби була оцінка 10, а не п'ять, вона була б для нього замалою. Вступникові попався вірш Т. Шевченка "Сон" ("У всякого своя доля"), який він знав повністю на пам'ять. Вчителька спитала, чи він ще знає що-небудь з творів Шевченка. На її здивування вступник почав декламувати вірш "Тарасова ніч", "Катерина", "Тополя", уривки з поеми "Гайдамаки" і інші. Вчителька притиснула сільського босоногого хлопчика до своїх грудей, поцілувала в голову і чомусь заплакала.

- Дитино, Бог би з тобою говорив, тобі не сюди дорога.

Ще більшим здивуванням у сивої пожилої вчительки було, коли через день Володимир писав твір за твором Корнійчука "В степах України", який десятки разів грав на сцені у навколишніх селах і на олімпіаді м. Отинія, де зайняли перше місце.

Таки під час екзамену вчителька стояла над його спиною, а він, не піднімаючи голови, безупинно писав твір, доповнюючи цитатами. Коли абітурієнт поставив крапку вчителька сіла біля нього і розпитувала про його сімейний стан. Тяжко зітхнула, глянувши на його босі ноги і чистий, але вже не новий одяг, і промовила: "Дитино, не зупиняйся, шукай своєї долі у житті, тобі не сюди дорога. Хай Бог тебе провадить". Ці слова додали ще більшої наснаги. Але Бог не так хотів і дійсно провадив Володю тернистими і крутими дорогами. На 24-ий день місяця вересня 1954р. за відмовлення вступити в комсомол жовторотий комсорг з ректором найшли причину, щоб відчислити з медучилища.

- Документи твої хай залишаються, відслужиш в армії, наберешся розуму і ми без екзаменів тебе приймемо, - видаючи довідку, заявив ректор.

Пройшов вересень і жовтень місяць, а в армію не брали.

Щоб даром не пропадав час Володимир з похвальною грамотою за 7-ий клас йде поступати у Снятинське культосвітнє училище, яке оголошує додатковий набір.

Окремі сцени із "Сватання на Гончарівці", роль Стецька і знову вірші, і поеми Шевченка, і похвальна грамота відкривають дорогу у світ і то з обіймами.

Але не таке було Боже Провидіння, коли "щасливчик" повернувся додому, а заплакана мама вручила повістку в армію. В армії успішно закінчив однорічну школу "ШМАС" - і став механіком по обслуговуванні авіації. Сержантську получку всю до копійки відсилав додому, бо там була чорна біда. В колгоспі, хоч був колгосп мільйонер, не платили за трудодень ні копійки від дня заснування і до 1957р. Жили на тому, що вкрали і для себе, і для худоби. Вдень робили, а вночі крали, інакше ніхто би не вижив. Таким був комуністично-соціалістичний рай (жаль що так скоро всі забули). Злидні, журба і тяжка робота загнали Анну у лікарню на третю операцію, а через дев'ять днів на четверту, бо горе-лікарі залишили в животі операційний інструмент. Після четвертої операції віднесли Анну у морг, бо не змогли збудити після наркозу. Тільки дякуючи молодому лікареві-анестезіологові, який був напевно з убогої сільської родини, коли прийшов у палату і дізнався, що Анна померла, на весь голос скрикнув: "Вона не може померти, бо сильно вірила в Бога". І тут же вибіг з палати. І дійсно через деякий час Анну принесли у палату. Після цього випадку ще 40 років Анна разом з дітьми молилась до Господа Бога за свого Спасителя, який її повернув з того світу. Всього через рік після повернення з армії Володимира життя у сім'ї змінилося на краще. На третій день після звільнення з армії пішов працювати завідуючим гаража і обслуговувати все обладнання на фермах, одночасно і водієм лісовоза. За рік зумів справити сестрі Стефі весілля, купити телицю, і в хаті появився хліб і все до хліба.

Та знову ж таки та проклята диявольська комуністична партія! За відмову влізти у те смердюче багно парторг Фученко В. разом з головою колгоспу Михайлюком В. І, всією підлабузною клікою підготовлюють провокацію.

Завферма, комуніст Стринаглюк Д., з столяром Зваричом Антоном завантажують цілий віз відбірних досок в той час, коли метрів за 10 від місця крадіжки, вкрай переутомлений Володимир, який щойно повернувся з Ворохти лісовозом, вирішив хоч хвилинку перепочити, щоб ранесенько знову їхати у Ворохту по ліс, бо післязавтра релігійне свято Чесного Хреста, і гуцули попередили, щоб не здумав у свято їхати в гори. Цей підступний задум проти Володимира чуть було не вдався, та Боже Провидіння оберегло його. Все відкрилося, але юнак був змушений покинути роботу. Проте переслідування зі сторони органів влади не припинялися. Тільки велика віра у Бога, надія на те, що воля для нього і його народу ще попереду, додавали йому сил переносити все мужньо. І коли, нарешті, засвітилася зоря волі, Володимир, ставши священиком в часи підпілля, продовжує своє навчання в духовному інституті, дивуючи не одного молодого студента своєю цілеспрямованістю і вірою у те, чим жив. А жив він правдивою, живою вірою у Бога, у свій народ, у свою Церкву...


1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка