Книга розміщена на сайті



Сторінка50/51
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.56 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51

МОЯ МІТРА - ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ


- ... Що? - може вашому отцеві ще мітру дати?... Суспензувати його, негайно суспензувати, -виходячи з себе декілька разів повторяв це слово зовсім непричетний декан з іншого деканату. І на жаль, ніхто з присутніх не опам'ятав "героя", який в той час, коли немолодий за роками, незламний духом, твердий у своїх переконаннях; хоч з покаліченим тілом, підпільний студент ночами за сотні кілометрів впродовж дев'яти років добирався до своїх наставників, учителів і Владики Стернюка, щоб здати екзамени з усіх предметів, які повинен знати католицький священик, а "герой" тоді рахував, скільки ще потрібно тисяч, щоб купити модерне авто. Коли Господь Бог поблагословив нашу Церкву довгожданною волею, священик, уже будучи на парафії зрозумів, що знань замало і ще п'ять років вчився в духовному інституті; та й тепер кожного дня не розлучається з книжкою, пам'ятаючи поради підпільних учителів-теологів, що "священик до смерті повинен вчитися".

- Дякую Вам, мої вірні парафіяни, за любов і довіру до мене; але я Вас благав і здержував, а ви не послухали мене. А тепер благаю зупиніть цю розмову. Все... Амінь.

Якийсь твердий комок зсередини підсунувся до горла, і ніяк не міг його зрушити з місця, ні проковтнути, ні видихнути. Щось сильно пекло у грудях. І тепер згадав священик, що так його пекло, коли він з Івано-Франківського КДБ пізно ввечері йшов на останній поїзд. Після того, як напився з крана холодної водички і сів на лавочку, щоб трохи відпочити, бо земля тікала з-під ніг, підкошувались коліна і всі будинки хиталися, невідома пожила жіночка підійшла до священика і співчутливим голосом промовила:

- У вас серце?

Не знаю... Такого ще в мене не було. Щось пече і дихати нічим.

- Ось у мене валокардин. Візьміть на долоню водички і накапайте 20-ть капель та випийте... А це адольфан, у Вас високий тиск, - тримаючи руку на пульсі констатувала жіночка.

- Ви йдете звідти... від чекістів?...

Не знав тодішній студент з сивиною на голові, що має відповісти, бо й не знав, з ким має розмову... Очі незнайомки світилися лагідністю і добротою, хоч були наповнені сльозами. "А може через пару хвилин смерть? - майнула думка в голові. -Хай знає."

-Так, від них.

- Бідні ми, але тримаймось. Бог нам допоможе! Я вірю, що це вже недовго... Хай Бог помагає.

"Який я щасливий", - думав сивоволосий студент, що моя совість чиста, а вмерти все одно колись треба. І тепер, як і тоді, знову подумав, "який я щасливий", що за душею не відчуваю провини перед Богом і людьми, хоч кожного дня гріх ходить за мною, але я стараюсь тікати від нього, може згрішив і певно згрішив хоч навіть думкою. Прости мені, Боже! Мимоволі спливали на поверхню думки, як у той тяжкий, але щасливий час 1990 року, коли священик цінився на вагу золота і кожної неділі натще серця обслуговував по три парофії, Бубнище і Липу, яка на віддалі 56 кілометрів, а з Липи в Ілемню - 46 км. Приходив додому поза північ, а в хаті сиділа заплакана їмосць, бо не знала, чи повернеться чоловік. Був тяжкий, але щасливий час. В Ілемні цілу зиму правили на дворі, під церквою, відігріваючи Найсвятіші Дари у долонях, щоб їх освятити. Біліли пальці від морозу, але люди без головних уборів стояли і молились цілу Св. Літургію і ніхто не захворів. А перша Свята Літургія в Ілемні?.. До Святого Храму під'їхали уже після обіду. Люди радили не йти, бо подвір'я храму перетворилось на пекельне збіговисько. Замість молитви з-під храму неслось прокляття, образливі слова, страшний гул, клекіт і рев та брязгання у тазіки і відра. З дзвіниці, стараючись заглушити мелодію церковних дзвонів, дзвонар нелюдським голосом кричав за кожним ударом: "Амінь католикам!"

Не знав нещасний, що рівно через тиждень ці самі дзвони сповіщать йому "Амінь". З Богом жартувати не можна. Хоч ніколи не хворів, а того вечора жалівся жінці і дітям на нестерпний біль душі. Не допомогли жодні ліки.

Покійний отець-декан Ярослав Лесів, якого з-під храму проводили з сіллю, вапном, камінням радив священикові -початківцю з Бубнищанською громадою повернутись назад. Жаль обгорнув священика, коли він дивився на сльози католицької громади, тому вирішив відслужити першу Святу Літургію. Після Св. Літургії освятили символічну могилу і хрест.

Уже у передвечірніх сумерках до могили під'їхали Владики Високопреосвященний ординарій Софрон Дмитерко, Павло Василик у супроводі дев'яти священиків, повертаючись з села Грабів після освячення храму.

Розмова з священиком Панайдою Ільком у його власному будинку, куди поїхав священик з головою братства Кизимою не дала бажаного миру і почерговості у відправленні Служби Божої, а, навпаки, на Йорданське водосвяття під керівництвом і благословенням о. Панайди автокефальна, як вона себе тоді називала "незалежна українська самостійна православна громада" старалась усіма бешкетними засобами зірвати Св. Літургію.

Коли погрозливі слова, викрики і безперестанне дзвоніння у дзвони не домогли, то "незалежні" чоловіки з жінками, взявшись за руки в два ряди, цілим гуртом, скільки їх було, посунули на католицьку громаду. Зім'явши католицьку громаду, "незалежні" поламали престіл на найдрібніші кусочки і на ціле село понеслось буйне "ура".

- А тепер можете кричати: "Слава Сталіну і його партії!" -сказав священик. Ніщо не залякало священика і кожної, бо неділі та свята, хоч під церквою, відправляв Святу Літургію, поки прийшов отець Броніслав, якому з радістю передав цю ревну і побожну греко-католицьку громаду. Всього одну неділю втомлений, але щасливий священик правив на двох парофіях, в Бубнищі і Липі. А вже через тиждень служив першу Св. Літургію у селі Солуків Долинського деканату, правда на спортивному майданчику біля самої церкви, бо ворота і фіртка до Святого Храму були закриті на три замки. Щоб не загострювати відносин греко-католицька громада не ламала замків. Але і тут напасники, які постійно скандували "греко-католики - поляки", хоч у храмі правилась Св. Літургія не давали спокійно відслужити Св. Літургію. Під час Св. Літургії у священика і престіл, на якому здійснювалась Св. Літургія, полетіли тухлі яйця. На щастя Святі Тайни не були осквернені, бо тухлі яйця попали в голову сільської ради, просто в обличчя і інших вірних. На другу неділю "вірні" те місце, на якому здійснювалася Св. Літургія, обсипали карбітом і нечистотами. Прийшлось посвятити нове місце метрів 30 від огорожі Святого Храму. Ще через тиждень для роз'яснення і примирення між громадами приїхав голова обласної ради п. Волковецький і інші працівники області та району. Та замість діалогу громада "незалежних християн" поливала греко-католицьку громаду не тільки брудними і принизливими словами, а й туалетними нечистотами. Перепало п. Волковецькому, бо "духовний отець" дозволив поставити у бочках нечистоти біля церкви.

Ініціаторів і виконавців поливання диявол до року забрав у свій "Рай", одна жінка загинула від грому, а іншого чоловіка переїхав трактор...

Щоб залякати священиків, не брезгували жодними засобами, вплоть до анонімних листів, прямих погроз, зупинок на дорозі. Таким способом "незалежні" погрожували священикові і отцю Анатолію Левицькому.

Але жодні погрози не залякали священика, поки не прийшла належна заміна в особі отця Братини. Священик, будучи вірним Господу Богу і громаді, яка повірила йому, - жодного разу не зрадив і не покинув свою паству, бо мав перед собою образ Христа, Його тернистий шлях і свій терновий вінець, який ніс від 5-го року народження. Пам'ятав, що Бог є один і єдина правдива Церква Христова також одна, мученицька, з якої народилися всі християни та прийняли хрещення народи.

А чи можна з пам'яті стерти, як у 1991 р. правилась перша Св. Літургія в греко-католицькому обряді і відбувалося посвячення пасок у с. Козаківка і Сукіль. Не міг отець відмовити делегації від греко-католицької громади, які з сльозами благали відправити Св. Літургію і освятити їм паски. Такої агресивності щодо священика зі сторони "вірних православної громади" не сподівалася греко-католицька громада, тому і не вийшла назустріч священикові.

Як тільки священик вийшов з машини, перед якою лягли на дорогу декілька жінок, його зразу оточив гурт жінок різного віку, викрикуючи слова: "Лях, поляк, зрадник" і всяку нецензурщину, вимагаючи, щоб він негайно повернувся назад. Але священик, відмовляючи молитву "Царю Небесний", тримав на грудях хрест з розп'яттям, спокійно без слів прямував до греко-католицької громади, яка зібралася біля храму.

Одна середніх років жіночка, бачачи, що священик не звертає уваги на їхній крик підскочила до нього і своїми пазурами вп'ялась в його горло. Священик хрестом перехрестив її, вимовляючи: "Дияволе, відійди від цього створіння, бо воно не знає, що діє. Боже, прости їй! Дияволе, будь проклятий, відійди від неї". Перелякана жінка вмить зблідла і відпустила горло священика, і, задкуючи, попрямувала до крутого обриву. Якби не жінки, які її затримали, полетіла б у прірву.

-О Боже, мене проклинають, - якось з страхом витиснула з грудей жінка.

- Не тебе, дитино, а диявола, який опанував твою душу, бо він готує тебе до вічного осудження, до пекла.

Цей інцидент перемінив усе. Остовпілі жінки більше не викрикували образливих слів, не бігли, не штовхали уже священика. Знаючи, що колись це село було майже столицею партизанського руху, з жалем подумав священик. "За що ви віддали своє життя, юні партизани. І що зробила з вас безбожна політика, нащадки мучеників-партизанів, за 45 років? Не ваша це вина, а безбожного комунізму. Боже, прости їм. Очисть душі їхні, бо не знають, що роблять".

Коли священик підходив до Святого Храму група чоловіків вийшла Йому назустріч. Водій, який привіз священика, докоряв їм за їхню байдужість, але вони оправдовувались, бо не думали, що тягарівка під'їде аж до храму. Біля храму зібралась православна громада, щоб нізащо не дозволити відправити Св. Літургію і освятити паску. Була Велика Субота перед Воскресінням. Підійшовши до огорожі, священик наказав греко-католицькій громаді, щоб не сперечались, а робили як він. І якось по-молодецьки, не зважаючи на свої 58 років, як був у реверанді так і, перестрибнув через огорожу і став серед ворожої громади.

Православна громада немов остовпіла і замовкла. І тільки тоді, коли вже чоловік п'ятдесят були за огорожею, наново зашуміли. На руках через огорожу переносили двох рідних сестер Степана Бандери. Після Св. Літургії освятили паску. Пообіцяв, що на воскресіння знову відслужить Св. Літургію. Але вночі громада послала людей, щоб не важився священик їхати, бо один із чесних православних парохіян сказав, що завтра у трьох місцях буде засада на священика-поляка. І дійсно засада була, але після обіду її зняли, бо цілою громадою пішли шукати чоловіка "геройської" жінки, яка вчепилася у горло священика.

Ця жінка, прийшовши додому і не маючи на кому зігнати зло, вирішила зігнати його на п'яному чоловікові. Щоб налякати жінку, чоловік взяв шнур і сказав, що йде повіситися. Не появлявся він ні до вечора, ні вдень Пасхи.

Даремно шукали нещасного, бо як взявся його блуд, то тільки на Провідну неділю вийшов у с. Витвиця, увесь обдертий і голодний, розповідаючи людям, що ніяк не міг вийти з лісу. Хоч підходив до сіл, але якийсь дивний страх відганяв його знову у ліс.

Приходилось у неділі обслуговувати по 3-4 парохії. І от знову ж таки на Йорданські водосвяття після Св. Літургії, яку відправили просто на леді річки Сукіль, вирішили свяченою водою окропити Святий Храм, до якого не пускали греко-католицьку громаду. Коли храм освятили, стали біля нього, щоб прославити свято колядками. Голова сільради, добре випивши, прийшов наводити "порядок". Священик свяченою водою покропив його аж на дорогу за церкву. За це голова подав скаргу прокурору, де звичайно цю подію сприйняли за жарт і добряче посміялися.

Після посвячення пасок у с. Козаківці громада с. Сукіль попросила і їм освятити паску. Священик, не вагаючись, знав, що без Божої Волі ніщо не діється. З невеликою групою мирян с. Козаківка священик на вантажній машині їде у с. Сукіль до невідомої греко-католицької громади, щоб освятити їм паску. Тільки виїхали з села, як за першим мостом його зустріла громада "незалежників". Дорогу перегородили смерекою довжиною 6-6,5 метрів.

На обох кінцях і посередині смереки стояло дванадцятеро чоловіків з трьохметровими дрючками. Посередині дороги стояв майор міліції Лазар в оточенні міліціонерів. Вийшовши з машини, священик відразу попрямував до гурту чоловіків, які неначе по команді піднялися з дрючками від вогнищ, що горіли по обі сторони дороги. Глянув на стомлені, закіпчені, засмаглі від вогню і диму обличчя, запалені від безсоння і диму вії, священик тяжко зітхнув, жаль стало бідного і обдуреного народу. Хоч усе тіло було перенапружене, серце не билося, а товклося в грудях, він твердою і смілою ходою прямував до "охоронців".

- Слава Ісусу Христу і Христос Воскрес!

- Вітаю вас, дорогі брати українці, з наступаючим найбільшим святом Воскресіння Христового!

- Отче, назад!.. Я вас прошу і благаю, назад! Я не хочу за вас відповідати і щоб хтось за вас сидів в тюрмі. Ви розумна людина, ви бачите, з чим вони стоять і який настрій у людей. Перед священиком з розставленими руками стояв кремезний здоровань майор міліції, у якого напевно з переживання тряслися руки і підборіддя.

- Пане майоре, а я вас не просив, щоб ви ішли сюди? Вибачте, я сам за себе відповідаю. Дозвольте і вибачте, я хочу з цими партизанами поговорити. Ми ж українці. Правда, люди?

- Ми тебе не пустимо, йди до своїх ляхів, - хтось хриплим басом продуднів з гурту.

-Не ти, а ви, - усміхаючись промовив священик, - ми все ж таки з вами культурні люди. Нашою культурою і нашим героїзмом світ подивляється. Не хочете пустити, але я до вас не їду, а до своєї громади, української, греко-католицької. Не хочете пропустити машину, ми пройдемо пішком. Люди, ходімо, -звернувся священик до гурту чоловіків.

-Я благаю і наказую! Зупиніться! - став перед священиком майор міліції Лазар. - Огляньтеся назад себе, подивіться, що твориться, ви задумуєтесь, до чого це може привести.

Священик спокійно повертається, хоч на душі тривога, бачить, як з села Сукіль біжить шість чоловіків з дрючками на плечах.

-Усе розумію, п. майоре, і прошу за мене не тривожитись, я сам за себе відповідаю, - не зупиняючись на ходу промовив до майора і гурту.

Побачивши мирну розмову з священиком, підмога з дрючками "незалежників" зменшила біг Дух войовничості пригас.

-Дякую вам, добрі люди, що ви йдете мене охороняти. Не потрібно. Мене Бог охороняє, - спокійно з усмішкою на устах, звернувся священик до підмоги, яка прибігла з дрючками.

- А може хочете зробити зі мною те, що зробили з первомучеником Стефаном?

- Я перед вами. Люди, люди...

-І ми називаємось українцями?... Я до вас не йду. Я йду до своєї громади, греко-католицької.

І ті, що цілу ніч коптились і грілись біля вогнищ, і ті, що прибігли з дрючками, мовчки дивились один на одного і на священика.

Першим з плечей скинув дрючок наймолодший із них. Ще раз обвів поглядом усіх присутніх, тяжко зітхнув, розвернувся і тяжкою ходою пішов у село, не промовивши ні слова.

Без жодної поради і слів один по одному скидали з плечей дрючки, хто у вогонь, хто на узбіччя дороги.

Коли священик з групою чоловік відійшов на сорок-п'ятдесят метрів в сторону, знову почув голос майора:

-Отче, заждіть. Вони пропускають машину.

Розмови, яка відбулася з охоронцями правопорядку і охоронцями рогатки священик не почув і по сьогодні не знає, але, оглянувшись побачив і почув, як по команді: "Гей руп, гей разом!.." сукільська громада забирала з дороги смереку. Коли під'їхала тягарівка з людьми і священиком до церкви, там клекотіло, немов у баняку з розтопленою смолою.

-Люди!-звернувся священик до всіх присутніх. Прошу заспокоїтись і хвилинку уваги! Якщо ви хочете, щоб я вам освятив паску, прошу вас, щоб я перед таким великим святом не чув з ваших уст жодного образливого слова. Зрозуміли мене?! Питаю ще раз, зрозуміли мене?! Інакше я розвертаюсь і їду від вас.

-А вони нас не пускають ні в церкву, ні під церкву, - крізь сльози пролунав жіночий голос.

-Любі мої, не сперечайтесь. По дорозі до вас мені розповіли, що на вашому цвинтарі є братська могила борців за волю України і ваших односельчан, дорослих і дітей, яких у сорок шостому році червона мітла по-звірячому повбивала в одну годину. Всього сорок два чоловіки.

Ця могила буде престолом і Святим Храмом. Там ми відправимо Святу Літургію і освятимо паски не тільки свяченою водою, але й кров'ю мучеників. Прошу ведіть на святу могилу і йдіть за мною.

В одну мить розбурханий людський рій замовк. Плакали не тільки жінки, плакали чоловіки і діти сімей, яких скосила червона комуністична мітла, плакали люди обох конфесій.

І коли священик з громадою уже були в дорозі, знову майор з стражами зупинив їх.

- Прошу, отця, верніться. Вашій громаді і вам дозволяють посвятити під церквою, говорять, що дорога дуже заболочена. А дальше буде видно.

- Час покаже своє, - відповів священик.

-Дійсно, отче, в даний час дуже багато болота, крута дорога, - підтвердив старий високий дідусь, бувший партизан. - Посвятіть паску біля церкви, Бог є всюди. А Службу Божу не будемо правити, бо сильний вітер, щоб не перекинув Найсвятіші Тайни.

Освячення паски відбулось мирно. Плакали люди одні від радості, інші з жалю, ще інші від спогадів про страшну трагедію "визвольної червоної мітли". Священик вкрай перевтомлений морально і фізично після всього пережитого за цей день, але радісний і щасливий, що ще заснував одну Богом вручену паству, у супроводі уже Сукільської і Козаківської греко-католицької громад наближався до авто, як несподівано каменюка кілограмів зо два, просвистіла біля самої голови і з такою силою врізалася у кабіну, що залишила велику вм'ятину. Оглянувшись, священик побачив, як майор однією рукою схопив за комір дідуся і бабусю і з такою силою потряс їх, що вони обидвоє впали на коліна, а голови їхні безвладно тряслися в різні сторони, мов лист на осиці.

Молоденький лейтенант благав: "Прошу, отця, не звертайте уваги, які літа, такий розум. Прошу вас, беріть своїх людей і від'їжджайте, так краще для нас."

П'ять разів повертався священик на парохії сіл Козаківку-Брязу, Сукіль, Буковець-Лямерсток, щоб зберегти ці парохії, передаючи їх священикам о. Михайлу, о. Оресту, о. Петрові, о. Миколі, о. Дурикевичу, які із-за "невигоди" мінялися ними, як рукавичками, поки не прийшов о. Мирослав. Жодної неділі ці села не були без Служби Божої або у крайньому випадку без молебня. Заметілі, сніги, морози, карпатські негоди, гололедиці, тумани і бурі не були для підпільника перешкодою. Він знав, що його очікують з нетерпінням, не шукав вигоди, а служив Богові та людям.

І яка може бути більша радість для священика, коли ті, що його зневажали, проклинали, тепер просять освятити їм дім, господарство, прочитати молитву над ними і їхніми дітьми. Просять пробачення за колишні зневаги і кривди. Хоч все залишилось у душі, але він каже, що такого не пам'ятає. За молитвою, порадою і розрадою йдуть до нього всі конфесії: римо-католицька, греко-католицька, православні, автокефальні, навіть лютерани, хоч він нікого не питає. За те вони всі відкривають йому душу, і він від щирого серця старається загоїти найболючіші душевні і тілесні рани. Від нікого не чекає ні слави, ні нагороди, крім Бога.

Вже у всіх навколишніх селах правилась Св. Літургія, тільки громада с. Тисів, мов сироти, у свята і неділі, спішили в Болехів, с. Паляницю, або Бубнище, щоб послухати Св. Літургію, висповідатись, та запричаститись. Після того, як блаженної пам'яті о.-декана Ярослава Лесіва хотіли з машиною скинути з крутого берега у річку Сукіль, ніхто з священиків не наважувався відправити Службу Божу у цьому селі.

Священик, пам'ятаючи, що він слуга Божий, не відмовився взяти і цей хрест і йти за ним. Коли йшов на першу Службу Божу, всі, крім греко-католиків, відвертали від нього голови, а він з радісною усмішкою вітався: "Слава Ісусу Христу!". Через тиждень ті, що відвертали голови, вже самі кланялися і віталися з ним. Служив під відкритим небом. Коли правив другу Службу Божу під час Херувимської пісні зауважив, що більшість людей не дивляться на престіл, а в сторону живого плоту з гробів і глоду, перемовляючись щось між собою. Декотрі жінки плакали. І тільки тепер він зауважив гурт юнаків, з яких одні лежали, а інші стояли. В кінці Служби Божої хтось передав, щоб отець сам не йшов, бо є небезпека.

Скориставши з записки, священик побудував всю проповідь про любов, мир, згоду і прощення.

Ще проповідь не закінчилась, як вістуни шнурочком один за одним спустились до ріки.

Та інше лихо через людські забобони підстерігало священика. Після похорону греко-католицької мирянки впродовж тижня померло п'ять православних мирян і рознеслась чутка, що той поляк не так опечатав гріб і наворожив, тому вмирають одні православні. І знову велике обурення проти уніата. Але завжди найдуться розсудливі люди, які згладять людські забобони. Ще повністю не передав нововисвяченим священикам гірські села, як греко-католицька громада с. Княжелука цілою делегацією прийшла, щоб освятити хрест на окраїні села і відправити Святу Літургію. Після кривавого погрому 1990р. де поламали людям руки, ноги, ребра, намагаючись вбити о. Ярослава Лесіва, священики боялись і ногою вступити у це село. Без вагань священик дав згоду. Взявши з собою все необхідне для відправи Святої Літургії, прибув під хрест. Через декілька хвилин під'їхали о.д. Кирніцький Василь і о. ігумен Флячок Михайло - Макарій з Гошівського монастиря Отців Василіян. Приїхали, щоб тільки освятити хрест. Побоюючись нових побоїщ, Отці нічого не взяли для звершення Служби Божої. З Божої ласки ніхто не помішав відправити Святу Літургію. Окрилена спокоєм, громада вірних просить священика хоч через неділю відправляти Святу Літургію. З Божою поміччю священик кожної неділі у центрі села біля установлених хрестів і зробленого помосту править Службу Божу, сповідає і прищачає впродовж двох років. Згадується день, коли вирувала на вулиці заметіль. Приїхав священик. Люди питають:

- Що будемо робити, Отче?

- Відправимо молебень, а там Бозя підкаже, що робити? Ще й половини молебня не відправили, як вмить припинилась заметіль, стих вітер і засяяло на голубому небі сонечко. Окрилені Божою ласкою, люди ще голосніше заспівали: "Пресвятая Богородице спаси нас". Хвилин через п'ять люди, хто лопатою, хто просто ножами розчистили місце для відправи Святої Літургії.

- Після загадкової трагічної смерті о.-декана Ярослава Лесіва, багато священиків відмовлялось від Болехівської парохії, "Хоч би і мене суспензували, я не піду в Болехів", - заявляли декотрі, а отець знаючи що без Божої Волі нічого не відбувається, взяв на себе і цей хрест, щоб підтримати морально і духовно пригнічену паству. Вдень і вночі, незважаючи на негоду, разом з мирянами і братством капітально ремонтують і відновлюють Божий храм, закінчують розпочате будівництво о.-доктором Ярославом Лесівим каплички св. Івана Хрестителя, яка стала окрасою не тільки м. Болехова, Західної України, але й європейських країн, бо за проектом і планом зверталися і звертаються з Словакії та Польщі.

В урочищі "Бучники", на місці спаленої яничарами-визволителями чудодійної каплички, збудували величаву капличку над цілющим чудодійним джерелом, яке відкрилось під час появи Божої Матері в 1856.

Скільки і як може сприяє у будівництві каплички на місці вишколу і відпочинку пластунів у лісі за селом Довжка.

Будучи парохом м. Болехів з благословення Владики Софрона Дмитерка, кожної неділі і свята священик править дві Служби Божі, тому що храм не вміщає усіх вірних і дітей, а також обслуговує малі громади сіл Лужки (рідне село о. Лесіва), Тяпче, Яворів. Коли на прохання воїнів УПА або за благословенням Владики виїжджає у південно-східні області України для заснування греко-католицької громади (Херсон), або вшанування пам'яті борців за волю України (м. Базар), то ніколи не залишає громаду без Святої Літургії.

Заміщали його Отці-ієромонахи з Гошівського монастиря. Священик постійно відвідує майже щонеділі після кожної Служби Божої, у літній період, місця бойової слави борців за волю України, а саме: Маківку, де п'ять разів побував з громадою, Лисоню, вишкіл і постій воїнів УПА, місця геройської смерті борців за волю України (Долинщину, Болехівщину, Стрийщину, Жидавчівщину, Дашаву). Ніколи не відмовлявся і не жалівся на втому і безсилля, бо знав і усвідомлював, що хтось повинен йти і підняти дух тих, які починають підніматись з колін. Та хіба варто все перечисляти. За те скептики, щоб довести його ще до другого інфаркту, запитують: "Скільки років перебув у комуністичній партії?".

Не дуже дивується священик, бачачи, як вони стараються для Церкви і народу. Напевно він не помиляється, коли думає, що якщо б вони займали ті посади, з яких його за партію виганяли з роботи, то напевно не руки, а й ноги цілували б комуністам, а він ради любові до Бога і України ніколи не зрадив своїх переконань та ідей, і не зрадить. Не очікував і не очікує нагород і слави в людей, а тільки у Бога.

Він вибрав свою нагороду-терновий вінець і хрест на ціле життя. З Христом, за Христом і до Христа! Знає, що всі ми, грішні, але немає більшого щастя, як жити з чистою совістю. Амінь.


1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка