Книга «Слово після страти»



Сторінка1/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Annotation


Автор твору — колишній в'язень Освенціма, учасник руху Опору, його перу належить книга «Слово після страти», що вже витримала кілька видань багатьма мовами. В своїй невигаданій повісті він розповідає про муки й страждання людей різних національностей, на які прирекли їх гітлерівські варвари в таборах смерті, про інтернаціональне братерство в'язнів, про їхню боротьбу з фашизмом. Вадим Бойко

Частина перша1234567891011121314151617181920212223

Частина друга1234567891011121314151617181920

notes12345678910111213141516171819202122232425262728

Вадим Бойко
ЯКЩО НА ЗЕМЛІ Є ПЕКЛО…

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 

 

Вадим Якович Бойко народився 27 лютого 1926 р. в селі Селезенівці Сквирського району на Київщині в родині сільських вчителів. У травні 1942 р. під час облави у м. Сквирі був схоплений окупантами і вивезений на каторжні роботи до Німеччини. Шістнадцятирічний юнак сім разів утікав з концтаборів та в'язниць, однак безуспішно. За це був підданий тортурам у гестапівській катівні в Кракові і засуджений до страти. Завдяки щасливому збігові обставин уникнув розстрілу і потрапив до табору смерті Освенцім. Пройшов пекло гітлерівських концтаборів (Освенцім, Маутхаузен, Лінц та ін.), був активним учасником руху Опору. Після визволення з неволі та лікування в госпіталі перебував у лавах Радянської Армії. У 1955 р. закінчив Київський державний інститут фізичної культури. Вчителював, працював викладачем у київських вузах. 1970 року у видавництві «Радянський письменник» вийшла друком книга «Слово після страти», яка багато разів перевидавалася у перекладах іноземними мовами. «Якщо на землі є пекло…» — друга книга В. Бойка.  

 

Частина перша




1


 

Володя й не чув обридливого гавкоту вгодованих есесівців, що вже загнали в'язнів у кузори автомашин й умощувалися з автоматами напоготові по п'ятеро спинами до задніх бортів. Він міцно стискав руку свого побратима Георгія Тимчука, Жори, і обоє вони, притиснуті натовпом в'язнів до відгороджувальної сталевої сітки, тужно дивилися на центральний карантинний блок. Там був Ганс, Ганс Максфельд, один з керівників підпілля, якому вони завдячують своїми життями, який і тепер рятує їх від розправи блокфюрера[1] Ауфмейєра. Номери цих двох радянських юнаків підпільникам вдалося включити у списки в'язнів, що відправлялися на етап. За концтабірною термінологією це називалося коротко: транспорт. І ось цей транспорт. Звичайно ж, не на волю, а в один з філіалів Освенціма… Ганс, удаючи заклопотаного електромонтера, з інструментальною валізкою в руках походжав коло центрального карантинного блоку, пильно поглядав на хлопців і підбадьорливо кивав їм. Хоч і розлучалися вони, проте Ганс не кидав їх напризволяще. Вони мали пароль до тамтешніх підпільників-чехів, повинні також зв'язатися з Гансовим другом юності антифашистом Францом Норденом. Та все ж розлучатися з Гансом й товаришами по підпіллю і страшно, і боляче. Без таких друзів, без взаємопідтримки вижити в цих фашистських фабриках смерті неможливо. Володю Ганс називав Орлятком, а Жора за свій чудовий голос одержав ім'я Соловей. Закінчувався липень 1943 року. Спливала кров'ю під фашистським чоботом Європа, вставали чорні дими концтабірних крематоріїв, і сторожові есесівці завзято дудлили шнапс, щоб не паморочилась голова від задушливого чаду горілого людського м'яса… Колона важких грузовиків, гуркочучи потужними дизельними моторами, рушила до воріт. Худа, висока постать Ганса в смугастій концтабірній робі віддалялася. — Прощай, Гансе! — тихо прошепотів Володя, і Жора ще міцніше стиснув його руку. В супроводі озброєних до зубів мотоциклістів колона машин з в'язнями мчала по освенцімському шосе. В літній спеці по обидва боки дороги мліли переліски, поля й болота. Понад дорогою і далі, в перелісках, височіли сторожові вежі, на яких бовваніли кремезні постаті вартових з кулеметами. Тут прострілювався кожен квадратний метр, смерть чигала на кожному кроці. Володя впізнавав ті місця. Ось на цьому болоті тяжко мучився у штрафній команді, де щодня гинуло більше половини людей. Звідси, сам очамрілий від голоду, приносив у пазусі то картоплину, то шмат сирої брукви Жорі, який уже теж опухав і втрачав надію на порятунок. А он неподалік стара сосна, на якій щодня гітлерівці вішали в'язнів заради садистської розваги. Ще далі — пам'ятна місцина, де есесівець стріляв у нього, Володю… Заборонені зони і контрольно-пропускні пункти, на яких спеціальні патрулі раз по раз зупиняли колону, прискіпливо перевіряючи кожну машину, лишилися позаду. Спраглими очима в'язні вдивлялися у широкий простір, голубили зором малу річечку, зелений гай, оксамитову травичку на луках, на повні груди вдихали п'янке повітря волі. Воля була ось тут, поруч, он за тим пагорбом, за лісочком, aлe ж така недосяжна… Як гарно блищить у лагідному промінні сонця звивиста голуба річечка, як тішить душу все довкола! Та варто ледь перевести очі — й побачиш тупі пики есесівців, їхні наїжачені автомати — і враз меркне усе довкола. Володя згадував своє село, ласкаве обличчя матері, хату з садом і городом біля ставка, — таке все рідне й дороге, а тепер далеке, й недосяжне, і, мабуть, навіки втрачене… Виснажені, зчорнілі в'язні — скелети, обтягнуті жовтою прозорою шкірою, — дивилися на довколишній світ палаючими очима і з таким нервовим напруженням, ніби прагнули назавжди увібрати в себе всю земну красу. Вони схвильовано й пожадливо вдихали чисте повітря, густі пахощі стиглого літа. Після моторошного трупного смороду й чаду крематоріїв, після нелюдських освенцімських страхіть і страждань неотруєне повітря з волі і навколишні краєвиди здавалися їм земним раєм. Мабуть, ніхто з них раніше не задумувався над тим, що звичайнісінька сільська хата, криниця, тиночок, стежина у полі чи самотня верба при дорозі можуть озиватися у серці таким болем, викликати гіркий щем у горлі. Вільний світ, простір, не обплутаний колючим дротом… — Як же гарно на цій святій землі, — похитав головою Жора, тужно дивлячись у далечінь. — Якби ж то не було на ній цієї фашистської погані… Бити їх, бити, бити! — люто проскрипів він зубами. — Заспокойся, Жоро, заспокойся, — ледь чутно озивається пошерхлими губами Володя. — Треба триматися, зберігати сили… Їх уже б'ють, цих фашистських нелюдів! Б'ють, і ми ще будемо бити. Я вірю: так буде! Буде, друже мій, буде… Зрідка в'язні бачили поодинокі постаті нужденних польських селян, які, вгледівши страшну колону, стрімголов кидалися подалі від дороги, ніби від чуми. А ось у невеличкому ставочку купаються двоє худеньких дітлахів. Машини із смугастими привидами та озброєні есесівці так їх налякали, що хлопчаки завмерли у воді і, скільки й видно було Володі, стояли так, закляклі, з розкритими ротиками… Усе — ніби жахливий сон… Ідуть полем змарнілі, згорьовані жінки в старенькому селянському одязі, злякано зупиняються й скорботно дивляться на в'язнів, ніби на покійників… Вздовж дороги — спалені хутори, безлюдні згарища, зарослі бур'янами городи, витолочені, потрощені гусеницями танків сади. «Як то боляче бачити отаке, — з гіркотою думав Володя. — Як боляче! Мабуть, немає нічого страшнішого за оці розорені й покинуті людські оселі…» Ще далі він угледів при дорозі в хащах кропиви й нехворощі напівзруйновану капличку з розп'яттям Христа на кам'яному, подзьобаному кулями й осколками хресті. Перед розп'яттям у скорботній молитві стояла на колінах сива, сліпа бабуся з латаною жебрацькою торбою за плечима. Чорною кістлявою лівицею стара спиралася на довгу сучкувату патерицю, а правою, скаліченою, хрестилася. А з іншого боку, трохи осторонь, стояло мале, років п'яти дівчатко в брудному лахмітті й великими променистими очима здивовано дивилося на в'язнів. Страху в тих очах не було — саме лиш здивування. Адже вона вперше бачила таких дивних людей в такому химерному смугастому вбранні. В'язні теж прикипіли очима до цього милого дівчатки з синіми, як перші проліски, очима. Тут дорога була розмита недавніми дощами, машини уповільнили рух, тому й легко було розгледіти зворушливе личко цієї крихітки. — Глянь, Жоро, — легенько підштовхнув Володя товариша, — які променисті оченятка. Такі запам'ятають на все життя і нас, і цю страшну війну… Жора прикипів поглядом до тих дитячих очей, до всієї страхітливої, схожої на біблейську, картини з хрестом, розп'яттям, сліпою жебрачкою, здивованими променистими очима дитини, і його душило німе, розпачливе ридання… Через кілька годин колона звернула з шосе на путівець, який через поле й видолинки вів до лісу. На узліссі, скільки й видно було, в глибоких ровах копошилися, ніби фантастичні смугасті мурахи, в'язні. Схоже було на те, що фашисти вирішили обперезати цей ліс неприступним протитанковим ровом. Серед в'язнів темніли постаті есесівців, готових щомиті «розважитись» — сіконути автоматною чергою когось із нещасних, що вибився із сил, металися з пов'язками на рукавах послужливі капо[2] і замашними киями оскаженіло молотили на всі боки, підтримуючи шалений темп. Осторонь лежали тіла тих, хто не витримав пекельних страждань, і дорога тепер для них одна: в крематорій. — Нами замінять їх, — кивнув Жора на тіла мертвих. — А скільки витримаємо ми? П'ять, десять днів? Навряд чи більше протягнемо… — Не настроюй себе так, Жоро. Розкисати нам не можна. Головне — зв'язатися з підпіллям, а там видно буде. Треба триматися. Ми повинні помститися за все, за все… Ніби зеленим тунелем, рухалася колона через ліс. Незрушно стояли красуні-сосни обабіч дороги. Між їхніми могутніми стовбурами зеленіли розкішні кущі терну й глоду, на висхлій злежаній глиці серед ріденької ніжної травички подекуди яскріли білими, жовтими й синіми вогниками поодинокі лісові квіти. На мальовничих сонячних галявинках густо розбризкані по траві, немов рубінові намистинки, дозрілі, яскраво-червоні суниці. Усе тут дихало тишею, супокоєм, чарувало зір, викликаючи в серцях невільників щемний біль. «Невже я ніколи більше не пройдуся лісом без супроводу есесівських автоматників?» — подумав Володя, з тугою вдивляючись у лісову гущавину. Одразу за лісом Володі вдарила у вічі моторошна картина: неозора пагорбиста місцевість, ніби незвичайне гігантське кладовище, де замість могил — величезні пеньки. Це рештки суцільної вирубки лісу. Поле оточене автоматниками й кулеметниками, а коло пеньків, скільки й глянеш, копошаться смугасті в'язні — викорчовують. В'язнів тут тисячі. Раз по раз лунають короткі автоматні черги: добивають охлялих, вимучених страдників, які не можуть упоратися з пнями. Це поле смерті. Так його називають і в'язні, й есесівці. Мало не кожен пень тут скроплений людською кров'ю… — Здається, приїхали, — сумно мовив хтось із в'язнів. Вдалині бовваніли сторожові вежі концтабору, а осторонь, на пагорбі в рідкому ліску, — військове містечко есесівського гарнізону. Тут, біля підніжжя пагорба, навколо есесівського містечка, також трудилися кілька тисяч в'язнів: носили каміння й пісок, вирівнювали місцевість, копали глибокі траншеї для прокладки підземних комунікацій, пиляли дерева, викорчовували пеньки. На одній сосні висів, підвішений вірьовкою за викручені за спиною руки, в'язень. На іншій такий же мученик висів догори ногами. Обидва були вже мертві. Біля третьої сосни реготав рудий здоровило-есесівець, змушуючи нещасного бранця з закривавленим лицем і руками дертися вгору по гладенькому стовбуру. З останніх сил дерся той на дерево, лишаючи на ньому криваві сліди, але одразу ж безсило сповзав назад. Рудий есесівець, регочучи, підганяв його знову: — Вайтер, вайтер, шнель![3] Трохи віддалік у верхів'ї сосни сидить «зозуля» — в'язень, який безперервно охриплим голосом кричить одне й те ж: «Іх бін аффе! Іх бін аффе!» Тобто: «Я мавпа! Я мавпа!» З-під дерев'яного ящика, призначеного для реманенту, видніється голова в'язня, який безперервно гавкає, намагаючись рухами голови, голосом і навіть мімікою скопіювати справжнього пса. Троє есесівців поруч захлинаються реготом, хапаючись за животи. Усе це нагадує Володі штрафну команду в центральному освенцімському таборі, де есесівці так само знущалися з нещасних бранців. Від одної лише згадки стає моторошно… Катюги розважаються. Правда, кожен по-своєму. На пагорбі, біля чепурного літнього будиночка — в таких завжди жило начальство, — на зеленій травичці стоїть пюпітр з розкритими нотами. Перед ним животатий есесівець у самих трусах і кімнатних капцях, з паском і парабелумом на голому череві завзято чиргикає на скрипці. Це обер-штурмбанфюрер Веллінг — семипудовий черевань, ревний шанувальник музики, який поєднує приємне з корисним. Щодня по кілька годин вправляється він на скрипці й водночас перебуває на службі — має посаду рапортфюрера, тобто помічника і заступника оберкоменданта табору. Позаочі його презирливо називають фідлером — вуличним скрипалем. Концтабір, до якого прибула колона машин з в'язнями, був одним з філіалів Освенціма. Хоча в есесівській документації він значився під таємним цифровим шифром, проте всі називали його Явожницьким табором смерті, оскільки неподалік було старовинне польське містечко Явожно. Так само, як і в центральному освенцімському, за сторожовими вежами й колючим дротом чіткими рядами стояли тут понумеровані блоки-бараки, окремо — трупарня, ревір[4]. Не встигли тільки збудувати крематорій. — Хоч крематорію немає, — сказав молодий високий поляк своєму товаришеві. — Не хвилюйся, — понуро озвався той. — За цим у них діло не стане. Зате он трупарня в таку спеку переповнена… І справді, запаморочливий трупний сморід був тут такий густий, що в багатьох одразу почалися спазми блювоти. Біля залізної брами колона зупинилася. Прибульців зустріли півсотні лютих вівчарок і стільки ж есесівців з тутешнього гарнізону. Люто гарчали, натягуючи повідки, сторожові вівчарки, озвіріло репетували есесівці, зганяючи прибульців докупи. В'язні, як горох з мішка, висипались з кузовів на бруківку, злякано сахаючись хто куди, намагаючись уникнути ударів кийків і пащ лютих собак. Проте удари сипалися звідусіль і уникнути їх було неможливо. Повторювалось те, що було в усіх концтаборах… Дика вакханалія тривала довго. Їх шикували, перераховуючи замашними кийками. В строю стояли зі свіжими «гостинцями» — з кривавими рубцями на тілі, з розквашеними носами, закривавленими лицями, синяками й саднами, а дехто — з вибитими зубами чи з поламаним переніссям… У Володі дзвеніло в голові і темніло в очах: шкіра на тім'ї під смугастим чепчиком розсічена кийком, і він відчував, як по шиї за комір стікає цівка гарячої крові. Жора також у безсиллі скреготів зубами — під правим оком у нього темнів чималий синець, а на вилиці була розсічена шкіра. — Ну, г-гади!.. — з ненавистю простогнав Жора. — Прийде ж і на вас погибель. Ех, автомата б мені… Ліворуч від воріт височіло приміщення для караульних. Вікна й двері в ньому були розчинені навстіж, звідти гриміло радіо. Диктор на високих нотах розбазікував про непереможність армії фюрера, про те, що «більшовицьким варварам, існування яких смертельно загрожує німецькому народові і світовій цивілізації, скоро настане кінець». Далі йшлося про «еластичне вирівнювання лінії фронту», «завчасно підготовлені позиції», «неприступний вал», «еластичну оборону», «нову, таємну зброю»… Це означало лиш одне: Радянська Армія б'є «непереможних» на всіх фронтах! А тут, перед вишикуваними в'язнями, готувалася розправа. Високого поляка, того, що говорив про крематорій, двоє есесівців гамселили перед строєм, намагаючись поставити його на коліна. Карали за те, що активно оборонявся від собак і одну так ударив ногою в голову, що та аж заскавуліла. Закривавлений, у подертій, заюшеній кров'ю смугастій робі, в'язень нарешті впав, але його продовжували бити. З'явився довготелесий начальник есесівської псарні шарфюрер Зеєбом — на кітелі в нього блищала позолочена бляха із зображенням голови вівчарки, лаврового війка, навколо якого викарбувано напис: «Кращий собаковод СС-військ». Його жовте, психопатичне лице було перекошене люттю. — Ферфлюхте шайзе![5] — гидливо просичав він, кинувши погляд на непритомного поляка, й поспішив оглянути «потерпілу» собаку. Вівчарка зрідка скавуліла і передньою лапою раз по раз терла праве вухо, ніби туди в'ївся кліщ. Немов ужалений, собачий фюрер підбіг до завмерлого строю в'язнів і заволав, вказуючи на собак: — Це вівчарки найкращої німецької породи! Вони стократ розумніші й благородніші від вас, двоногі кретини! Ви будете їх поважати! А хто ні — того вони розірвуть на шматки. Зрозуміло? Вайтер! — подав він знак есесівцям. П'ятеро спущених з повідків псів кинулись на нещасного поляка. В'язні завмерли від жаху, заплющували очі, щоб не бачити цього кошмару. Крупнокаліберні кулемети сторожових веж були націлені на стрій новоприбулих — охорона готова була щомиті відкрити вогонь. Оскаженілі пси, спеціально вимуштрувані кидатись на невільників у смугастому, за лічені хвилини розтерзали жертву. І Володя, й Жора, і їхні сусіди-невільники стояли бліді, як смерть. Жах скував їхні нужденні тіла, паралізував волю. У Володі паморочилась голова, підламувалися ноги, і він знеможено похилився на Жору. Якби товариш не підхопив його, Володя б упав, а з тими, що падають, у есесівців розмова коротка. — Отак буде з кожним, — репетував Зеєбом, — хто не виявить належної пошани до наших розумних і благородних собак! Ви ще матимете змогу, якщо не здохнете завчасно, познайомитись із моїм улюбленим Рексом і переконаєтесь, що серед тисяч гефтлінгів[6] не знайдеться жодного, розумнішого за мого Рекса. — При згадці свого улюбленця-пса бліде, спите обличчя шарфюрера скривилося в подобу посмішки. — Ви будете працювати, — враз верескнув він, — як чорти у пеклі! Наші розумні вівчарки не допустять ледарювання. Кожного з вас вони бачать наскрізь! Це вам кажу я, шарфюрер Зеєбом! — Він бундючно пройшов уздовж строю і повернув до псарні. Після Зеєбома прибулими зайнявся кощавий здоровило із свинцевим поглядом. Він ще раз пройшовся києм по спинах тих, хто, на його думку, не вмів, як належить, виструнчитися, двом вибив зуби, і аж після цього повів колону через ворота у табір. Проминувши ворота, повернув праворуч. Неподалік бовванів довжелезний похмурий барак, вікна якого були забиті дошками. Від нього відгонило застояним трупним смородом. До цієї гігантської домовини вже злетілися, як хижі круки, десятків зо два тутешніх капо з гумовими киями в руках, очікуючи колону бранців. Біля барака здоровило зупинив колону і, обмацавши скляним поглядом стрій, скрипучим голосом наказав: — Це — трупарня. В ній — триста трупів. Навантажити їх на машини! Кожному нести один труп. Хто не подужає — сам стане трупом. На все даю п'ять хвилин. Починайте! — І зиркнув на ручний годинник. Тієї ж миті натреновані капо накинулися на в'язнів, репетуючи й гамселячи усіх підряд киями. Зчинився неймовірний шарварок, бранці гуртом кинулися в барак. Тут під кроквами тьмяно блимала слабенька електрична лампочка, тож після сліпучого сонця в бараці видалося зовсім темно. Призвичаївшись, Володя побачив кілька бочок з негашеним вапном, лопату і березову мітлу, а далі, просто на цементній долівці, — акуратно заштабельовані голі, притрушені хлорним вапном мертві тіла… Навіть міцний розчин не вбив тут жахливий сморід, від якого можна було збожеволіти… Володя зібрав усю свою волю, намагаючись не дихати й дивитися лише під ноги. Жора рішуче підштовхував його вперед, хоча й сам відчував, як раптово терпне все тіло і дерев'яніють ноги. Ось уже повз них вервечкою підтюпцем пробігають з страшною ношею в'язні — скоріше на повітря з цього страхітливого приміщення, в якому серед трупів аж кишать жирні пацюки!.. Дорога кожна секунда. Знали: есесівець стоїть біля барака і уважно стежить за циферблатом годинника. Запізнитися — значить, підписати собі смертний вирок. І все ж Володя ніяк не наважувався взяти голими руками те, на що страшно було навіть глянути. — Що, захотілось у їхню компанію? Бери! — несподівано над вухом заревів капо й огрів Володю києм. Володя підхопив труп з простреленою головою і, заточуючись, як у маренні, попрямував до виходу. Очі застелило жовтим туманом. Уже в дверях він раптом відчув млість у всьому своєму тілі, зрадницьки задрижали змучені ноги. Упасти б прямо тут, біля дверей, і — кінець мукам… «Чи є межа людських страждань? Де вона, та межа?» — пекла розпачлива думка. Він, очевидно, уповільнив рух, бо його знову вперіщили києм. Хлопець здригнувся, хоча й не відчув ніякого болю. Він не впав, не спіткнувся, — переборов себе і, міцніше перехопивши мертвяка, поніс до машини. Там металися поміж в'язнями знавіснілі капо, гамселячи млявих, прискорюючи моторошну роботу. Сотні гольцшугів[7] глухо торохкотіли по бруківці, жарке сонце плавилось у зеніті, затоплюючи сліпучим світлом багатостраждальну землю, а Володі нараз здалося, що життя зупинилося і він летить у холодну, чорну безодню…  

2


 

День цей тягнувся цілу вічність. Невільники завантажили машини, в яких прибули сюди, тілами померлих, розстріляних, і «транспорт» рушив у зворотну дорогу — до крематоріїв Освенціма. В'язнів знову вишикували на плацу. Липневе сонце, здавалося, зупинилося в небі і немилосердно палило голови виснажених бранців. Жоден з них не ковтнув ні крапелиночки води, не заросився й крихіткою їжі. Всіх мучила спрага. А поруч, біля вахтштуби[8], розморені спекою есесівці роздягалися до трусів, обливалися водою, реготали і повискували від задоволення. Серед них весело походжав дивний молодик у кітелі з легкої світлої тканини, схожому більше на піжаму, ніж на мундир. Тільки парабелум на животі і хвацько зсунутий набакир офіцерський кашкет вказували на те, що він таки есесівець. З солдатами він був, ніби запанібрата, а розстебнутий незвичайний мундир надавав йому вигляду недбалого, безтурботного. Взагалі, він справляв враження такого собі веселуна, не обтяженого ні службою, ні іншими житейськими клопотами. Біла шовкова майка гарно відтіняла його засмаглу шию, широкі груди і всю міцну спортивну статуру. На правому плечі у нього погойдувалася пара зв'язаних шнурком боксерських рукавичок. Здавалося, він щойно вийшов із спортзалу й тепер тиняється знічев'я, розважаючись. Насправді ж цей «веселун» ніколи не розлучався з боксерськими рукавичками. Він тренувався на в'язнях. Його тут прозивали Боксером: в'язні — з ненавистю, есесівці — з гордістю. Він з цікавістю оглядав новоприбулих, очевидно, вишукував підходящий «матеріал» для тренувань. Може, одразу й почав би своє чергове «тренування», та якраз покликали до телефону, і він зник за дверима вахтштуби. Дивно, проте саме цей Боксер своєю появою нагадав Володі, що є ще на світі, чи принаймні був, спорт. А він же, Володя, так фанатично захоплювався спортом в шкільні роки. Важко й повірити, що колись була школа, все оте довоєнне життя, що то не сон, не казка, не витвір фантазії. Володя змалку марив авіацією, але побоювався, що його не візьмуть туди через низький зріст, отож, щоб якось компенсувати цей недолік, наполегливо загартовував себе боротьбою, боксом, спортивною гімнастикою, лижним спортом і плаванням. За кілька років домігся чималих успіхів, брав участь у республіканських та всесоюзних змаганнях, не раз перемагав серед юніорів. Тоді ж подав документи в льотну школу, одержав обнадійливу відповідь у червні 1941-го, а далі — окупація, облава, ешелон у німецьку неволю, втечі, тюрми, концтабори… Пролунала команда, люто загарчали вівчарки, і колона рушила до глибокого піщаного кар'єру. Видобутий звідси пісок давно використали на будівництві доріг і есесівського містечка, а величезна глибока яма стала місцем, де відбували місячний карантин в'язні кожного нового транспорту. З одного боку кар'єр обмежувався стіною з трьох рядів колючого дроту під струмом високої напруги. Над нею височіли сторожові вежі з вартовими і кулеметами. Територія кар'єру густо обтикана сигнальними прапорцями, за лінію яких «кар'єрники» не мали права й ногою ступнути. У цій глибокій, вогкій ямі в'язні почувалися ніби у братській могилі. Без їжі, без води, прикриті лише клаптиком байдужого неба, нещасні бранці випробовувалися тут на міцність. Неймовірні страждання, страхітливий сморід трупарні, розташованої майже поруч, доводили багатьох до божевілля. Слабші вмирали, а сильніші продовжували боротьбу за шматочки гіркого життя — дні, години… З'явився блоковий — височенний, жилавий, кремезний, з божевільними очима садиста. Попередив: — Хто порушить дисципліну — зразу в трупарню. Вона ось поруч, пся крев! — зареготав він зненацька, ніби божевільний. Та враз умовк, змахнув гумовим києм і заревів: — Шикуйся, пся крев! Так його й прозвали: Псякрев. Перед строєм він виголосив цілу промову. — Я ваш блоковий. А це значить — усім вам і отець, і матка, і бог, і дідько. Іще над вами буде двоє моїх помічників — штубових. З ними ви скоро познайомитесь. Кар'єр — ваше житло. Сонце, пісок — все, як на приморському пляжі. Що ще треба? Ще будете в мене тренуватися, загартовуватись. Хто здумає симулювати — в трупарню. Ясно? Всім було ясно, що Псякрев — закінчений дегенерат з числа тих польських фольксдойче, які, опинившись в Освенцімі, запобігливо служили есесівцям. Псякрев не відзначався винахідливістю. «Тренування» його зводилось до того, щоб по команді «лягай!» миттю впасти на пісок, а по команді «встати!» ще швидше схопитися і стати в стрій. Головне — чітко і блискавично виконувати команди. За «тренуванням», як за цікавим видовищем, спостерігали есесівці зі своїх сторожових веж і голосно реготали. Псякрев, ніби оскаженілий пес, накидався на всіх підряд, бив своїм гумовим києм із свинцевим наконечником, яким легко проломити череп. Рятуючись від нього, в'язні збивали один одного з ніг і, побиті, закривавлені, вже не могли зіп'ястись на ноги, стати в стрій. Таке «тренування» тривало цілу годину. П'ять невільників убито на смерть, десятки покалічених, а решта — ні живі ні мертві… — Молодець, блокельтестер, молодець! — реготав есесівець з вежі. — Поворуши ще правий фланг, першу сотню — там багато ледацюг. Нагрій так, щоб не пліснявіли? І Псякрев аж із шкіри пнеться, аби догодити, адже для нього наймізерніший есесівець — найвищий повелитель. І знову: «Лягай!», «Встати!», побої, стогони, зойки, прокляття… Володя й Жора, хоч і уникли ударів, ледве трималися з останніх сил. Здавалося, ще одна-дві команди — і вони більше не встануть або ж кинуться разом на цього душогуба, а там будь що буде. Та вибився із сил і сам Псякрев. Лють давила його так, що аж хрипів, надсадно сопів, а червона пика сходила потом. Він важко поліз угору по схилу кар'єру, а замість нього з'явився помічник — кривоногий, куций, хоча й кремезний катюга з глибоко посадженими, безбарвними, метушливими очима злодія, які все встигали помічати. Цього також на диво влучно охрестили Шакалом. Піщаний кар'єр з мешканцями офіційно називався «карантинним блоком». Як і в інших блоках, тут був свій блоковий і два його помічники — штубові. Оскільки в таборах смерті карантинні блоки, як і штрафні команди, вважалися закладами «особливого перевиховування в'язнів», на посади «вихователів» призначалися перевірені кадри з числа садистів і вбивць. Так було й тут, з тією лиш різницею, що трійця «вихователів» жила не при своєму підопічному блоці, тобто не в кар'єрі, а разом з концтабірною аристократією. На службу в кар'єр приходили по черзі, змінюючи один одного. Поки один муштрував і мордував кар'єрників, двоє інших в цей час відпочивали: грали в карти, брали участь у п'яних оргіях табірної верхівки тощо. Отож і зараз Псякрев, стомившись, пішов відпочивати, а Шакал зі свіжими силами взявся до діла. Вишикувавши в'язнів, кривоногий кат прискіпливо оглянув їх своїми метушливими очицями, перекинув з руки в руку гарно сплетений шкіряний нагай і, враз визвірившись, кинувся шмагати по обличчю, по шиї високого в'язня, який стояв у другій шерензі. Чим той провинився, відомо було лише самому Шакалові. Може, тим, що був ставний, високий… — Я навчу вас дотримуватися дисципліни і зразкового порядку! Ви будете плазувати перед своїм начальством, ви навчитеся ходити строєм! Слухайте наказ: в тому кінці табору потрібен пісок. Будемо носити туди пісок! Строєм, у ногу! Зберігати ідеальне рівняння! Мютце аб![9] В'язні зірвали з голів свої смугасті чепчики й заметушилися, набираючи в них пісок. Потім, тримаючи їх у руках, ніби дорогоцінні вази, строєм рухалися у далекий закуток табору, там висипали на купу і поверталися у кар'єр за новою порцією. Уся територія табору являла собою піщану пустелю — скрізь сипучий пісок, ніде ні деревця, ні латочки трави. Гольцшуги в'язнів грузли в гарячому піску, пісок набирався у те дерев'яне взуття й до крові натирав ноги. А Шакал, лютуючи, метався уздовж колони, шмагав нагаєм і верещав: — Я вас навчу працювати! Ви в мене згадаєте усіх святих! Йти треба як на параді, як біля Бранденбурзьких воріт! Через кілька годин Шакала змінив інший кат. Високий, верткий, з неймовірно довгою шиєю і дрібним, як кулачок, зморщеним лицем, він був схожий на змія. Як і попередні двоє, цей також сповідував відвертий садизм. Всі троє ніби змагалися між собою в жорстокості. Знущання тривали. До вечора в'язні своїми смугастими наголовниками наносили величезний пагорб піску. За цілий день вони не мали в роті ні крихти їжі, ні краплі води. Увечері їх ледь живих загнали в кар'єр. Володя вже не відчував свого тіла, збайдужів до всього на світі, хотілося лише впасти на пісок, розчинитися в ньому безслідно, нічого не чути, не бачити, не думати. Так само почувався і Жора, але ще тримався, раз по раз розкутурсував Володю, ніби повертаючи хлопця до життя. Хоча Жора й менш загартований фізично, зате старший аж на два роки, і Володя з перших днів прийняв його братню опіку. Побачивши, що молодший товариш ніяк не реагує на його підбадьорювання, Жора вдався до вже випробуваного засобу. Він не співав, а проникливо продекламував кілька рядків їхньої улюбленої пісні: «Орлёнок, орлёнок, взлети выше солнца»… Володя розчулено притулився до товариша і вже сам, заспокоюючи його, казав, що вони все ж не самотні на цьому білому світі, що, може, й доживуть до світлих днів перемоги… На вечірній аппель[10] з'явилася вся трійця: Псякрев, Шакал і Змій. Знову свистіли шкіряні нагаї, гупав по кістках в'язнів гумовий кий… Нарешті на високій щоглі посеред табору заревіла сирена, сповіщаючи відбій. Жахливий конвейєр смерті і мук тимчасово пригальмовувався, щоб на світанку знову розкрутитися на повну силу. Була вже глибока ніч. Байдуже мерехтіли в небі далекі зорі. Перша роса зволожила пісок кар'єру, і невільники вкладалися спати тісно один коло одного, щоб хоч трохи зігрітися. Влягалися вони на дні кар'єру, ніби в чорній безодні. Настала моторошна тиша, в якій зрідка живим болем витали зойки, стогони, розпачливі зітхання або й судомливий скрегіт зубів нещасних в'язнів, що люто страждали навіть уві сні. Володя і Жора, щільно притиснувшись один до одного й підібгавши ноги коліньми до грудей, намагалися заснути, але сон не йшов. Боліло все тіло, свинцева втома скувала кожен м'яз. Від нервового напруження гупало в скронях, гостро боліла рана у Володі на голові. — Ти спиш, Жоро? — пошепки спитав Володя. — Ще ні. Треба б заснути, а не можу. Усе тіло ломить, голова болить… — Я також. Голова паморочиться, а сон не йде. — Треба заснути. Сьогодні витримали, тепер нове завдання: витримати й завтра. Іншого шляху в нас немає. Людське життя тут важить не більше ніж піщинка цього кар'єру. Оце тобі фашизм у дії. А що ми знали про фашизм до війни у школі? Майже нічого. — Чого ж, — спробував заперечити Володя, — дещо розказували. Навіть збирали пожертвування для тих, хто постраждав від фашизму. Пам'ятаю, під час подій в Іспанії, я тоді був у третьому чи четвертому класі, вчителька розповіла про трагедію іспанських дітей і просила збирати кошти на допомогу. Я розбив тоді свою скарбничку, дістав з неї заощадженого карбованця й віддав на допомогу іспанським дітям. — Карбованця віддав? — гірко всміхнувся Жора. — Та треба було б на погибель фашизму віддавати все — навіть останню сорочку. — А ми хіба не віддавали? — розсердився Володя. — Віддавали, — зітхнув Жора. — Та наших сорочок виявилося замало… — Ну, ти завів розмову… Щоб ти знав, до війни мені ледве виповнилось п'ятнадцять років. Я був шмаркачем, піщинкою в морі, а ти… — А я, хоч і старший на два роки, теж був піщинкою в морі. Ми обидва були піщинками в морі, а тепер стали піщинками в цьому проклятому кар'єрі… — Нічого, — тихо відповів Володя. — Наша армія вже б'є цих гадів і жене геть з рідної землі! — Це чудово, що жене, і я вірю: скоро не буде на землі фашистської нечисті. Але ж як гірко, що пустили їх аж до самої Волги і тепер великою кров'ю відвойовуємо втрачене… Може, й ми не були б тепер, як і мільйони інших радянських людей, у фашистських катівнях… — Як це «пустили», Жоро? Хіба не знаєш, що люди боролися, гинули, відступали з боями? Якби можна було не пустить, то не пустили б… Ти ж сам воював — хіба ти хотів пустити фашиста на нашу землю чи опинитися тут? Десь дуже далеко і високо в небі гули літаки. Хлопці напружено прислухалися до того далекого, ледве чутного гудіння. Може, то наші, червонозоряні? Якби хоч побачити їх, тоді, здавалося, змогли б витерпіти будь-які страждання… — Може, наші? — з надією прошепотів Володя. — А чому б і ні, малюк? — повеселішав Жора. — Скоро вони літатимуть і сюди, і на Німеччину. Діставатимуть і самого фюрера… Це буде, неодмінно буде, малюк. А то ж як!.. Жора часто ласкаво називав Володю «малюком». Серед двох тисяч в'язнів карантинного блоку в Освенцімі, де вони подружили, Володя був найменший на зріст і наймолодший за віком. У натовпі юнак був майже непримітний. Його відкрите, не по роках суворе лице майже ніколи не виказувало ніяких емоцій. Жора був вищий, чорнявий, кароокий, напрочуд вродливий лицем. Мав він рідкісний, мелодійний голос. Виразні, затінені довгими темними віями очі щедро випромінювали душевне тепло, але враз займалися вогнем глибокої ненависті, коли бачив фашистів. Володя щиро полюбив цього доброзичливого, безмежно доброго Жору, який ніби зсередини світився тим внутрішнім світлом людяності й добра, без чого, власне, й людина не людина. Співучий Жорин голос здатний (Володя переконався в цьому) змусити слухачів радіти й плакати, підхопити кожного на крила пісні. А ще Жора з раннього дитинства виявив неабиякий талант, легко оволодівши кількома іноземними мовами. В таборах смерті, де страждали люди з усіх кінців світу, Жора вільно, як рідною українською, міг говорити десятьма мовами. В Освенцімі, куди Володя потрапив після катувань у Краківській гестапівській в'язниці і в Мисловіцькому штрафному таборі, підпільники доклали чимало зусиль, щоб врятувати юнака. У цьому активну участь брав і Жора. Так вони стали побратимами, і це побратимство, народжене на дні освенцімського пекла, було міцніше кровної спорідненості. — Скажи, Жоро, ти любив яку-небудь дівчину? — несподівано запитав Володя. — Любив. Та коли те було… — Але ж було? — допитувався Володя. — Було. Тільки я так і не встиг по-справжньому освідчитися їй у коханні. — Чому? — Бо справжнє взаємне кохання не потребує ніяких освідчень і клятв. А ми саме так любили одне одного… Ніколи не забуду тих чарівних вечорів і ночей! Якраз весна була, сади так розкішно цвіли. Ти знаєш, як пахнуть теплі місячні ночі? А я знаю: ніжністю, весняним цвітом. П'янко так пахнуть… Бувало, стрінемось у садку, а він увесь наче в білій піні, і кожне деревце дихає щастям. Місячне сяєво сіється й сіється із зеленуватої безодні неба, тихо дрімає земля… І все на ній — геть-чисто все, навіть таємничі тіні на шовковій травичці, — все тішить око і душу. А довкола — дзвінка, як пісня, урочиста тиша. І здається тобі, що ти вже не йдеш по землі, а пливеш, ширяєш, летиш серед розквітлих садів у тому казковому світі, затопленому світлим і ніжним яблуневим цвітом, його неповторними пахощами. На душі свято — велике свято! Бо поруч з тобою твоя кохана. Її тепла, ніжна рука в твоїй руці… Ех, малюк, чи знаєш ти, що таке поцілунок коханої дівчини? Чи знаєш ти, що таке перше кохання? Скільки чарів і щастя було в тих весняних місячних ночах, скільки солодкої музики і найпрекрасніших мрій… Принишклий Володя з гострою цікавістю підлітка всотує у себе новий для нього бентежний світ, що вимальовується в розбурханій уяві з розповіді старшого побратима, і щось неусвідомлене й таємниче пробуджується в серці солодким і болісним щемом. Дивовижним, казковим здається йому все те, про що так гарно розповідає Жора. Бо ж йому, Володі, ще не випадало зустріти своє щастя — перед початком війни йому виповнилось лише п'ятнадцять. Володя встиг закінчити на «відмінно» вісім класів, стати комсомольцем, досягти чималих успіхів у спорті. Мріяв стати льотчиком — таким, як Чкалов… Тепер йому вже сімнадцять. Оце й увесь його життєвий шлях. Частина цього життя змарнована у фашистських катівнях. Розповідь Жори пробуджує у Володі неясні, неусвідомлені почуття, а головне — переносить у щасливі мирні часи, на Україну. Незважаючи на смертельну втому, він ладен слухати друга ще й ще. Та Жора раптом замовк. — А звати ж її як? — збуджено торсає його Володя. — Оленкою звати. Для мене вона — найкраща в світі дівчина! — Ти теж красивий, — зітхнув Володя. — Оленка, мабуть, тебе дуже любила… — Любила… І дуже любила слухати, коли я співав. Завжди просила заспівати що-небудь, хоча б трішечки, хоча б тихесенько. З нею мені так гарно співалося! — А де Оленка тепер? — не заспокоюється Володя. — Хтозна. Батько в неї майор, їхню сім'ю евакуювали. Та Оленка, мабуть, на фронті, бо то така дівчина, що в тилу не сидітиме. Пам'ятаю, як ми з нею ходили записуватися добровольцями на фронт. Мене взяли, а її — ні, бо якраз надійшло розпорядження про евакуацію сімей офіцерів. Коли ми прощалися, Оленка сказала, що чекатиме мене завжди, все життя… Я вірю Оленці, вірю її клятві… — палко шепоче Жора. Охоплений солодким трепетом, Володя в душі радіє за Жору. «Як добре, — думає він, — що є на світі закохані Жора й Оленка. І як добре мати такого друга!..» Володя радіє, бо ж для нього, сімнадцятирічного юнака, сповідь старшого друга — це не інтимно-лоскітлива любовна історія, а щось значно важливіше, вагоміше. В Жориній розповіді про цю незвичайну любов він, Володя, інтуїтивно відчуває незнищенну силу життя. Він збагнув це скоріше серцем, ніж розумом, і навряд чи зміг би передати словами. — А про що ви з Оленкою мріяли тоді, перед війною? — Оленка мріяла про медінститут, а я — про консерваторію. А тут війна… Усі наші мрії розтоптав проклятий фашист… — А я мріяв стати льотчиком. Таким, як Валерій Чкалов. Навіть устиг подати документи до льотної школи. І прийняли б, якби не війна… Віриш? Танки фашистські увійшли в нашу Сквиру через три тижні, ми навіть виїхати не встигли… А потім облава — і ось я тут… А з мене вийшов би непоганий льотчик. Віриш? Ти не дивись, що я малий на зріст… — Ти молодець, Володю. І льотчик з тебе був би гарний, я вірю в це. Адже я знаю, як ти спортом займався, який ти дужий. Бо якби був слабак, то хіба зважився б стільки разів втікати з тюрем і таборів? Сам бачив, як тебе, закутого в кайдани, привезли в Освенцім, як Ганс Максфельд робив тобі хірургічні операції… І якщо вже ми опинилися тут, розкисати не маємо права. Ось де нам потрібні і чкаловська мужність, і корчагінський гарт, і залізна сила волі. Треба дивитися на своє життя як на гвинтівку, яку не маєш права загубити в бою. Це затям собі. Справжня боротьба тільки починається, до остаточної перемоги над фашизмом ще дуже далеко… Не спалося не тільки Жорі й Володі. В'язні ворушилися на піску, декотрі металися в лихоманці — від ран, від голоду, від спраги чи від тяжкої нервової перевтоми. Хтось із кимось перешіптувався, хтось голосно проклинав війну, Гітлера і своє розтоптане життя, хтось жалібно плакав, хтось брутально лаявся, хтось молився. Шарудіння піску, стогони, зойки, лайки, прокляття, молитви, різноголосе й різномовне перешіптування… — Не впадай у розпач, Володю, — шепотів Жора. — Будемо триматися. Я ж знаю не одну мову. Знайдемо чехів, Франца, вони допоможуть нам… — А якщо не знайдемо? — Знайдемо! — рішуче відрубав Жора. — Мусимо знайти! В цей час на сторожовій вежі есесівець хрипким голосом загорлав якусь огидну пісеньку: «Гайлю, гайлі, гайля! Ох-х а-ха-ха-ха-ха!» — Смоли б тобі гарячої в горло, проклятий фашист! — з ненавистю пробурмотів Жора, а потім торкнувся Володиного плеча: — Давай, малюк, умостимося зручніше та спробуємо заснути. Вони підгорнули під себе сухішого піску, вмостилися в ньому зручніше й затихли. Неподалік жалібно й скорботно молився якийсь поляк. Володі чомусь стало шкода того поляка, очевидно, вже немолодого чоловіка, який носить в душі стільки болю, скорботи, відчаю. «Добре, що має розраду хоч у молитві!», — подумав Володя, хоча й розумів, що тут не допоможе ніяка молитва. — Ще не спиш, Володю? — прошепотів Жора. — Ще ні, друже. — Знаєш, що я подумав? Як дивно: уже стільки ми разом, побраталися, а й досі навіть прізвищ один одного не знаємо. — Справді дивно. Тільки імена й знаємо. А фашистам хочеться, щоб ми забули навіть власні імена. Для того й витаврували нам на руках номери. Ти просто номер — і ніщо більше. Як мертвий інвентар чи робоча худоба. Вони й поставили собі за мету перетворити нас на худобу… Тільки не вийде. Ми повинні залишатися людьми, пам'ятати своє ім'я, своїх батьків, свою Вітчизну… А прізвище моє Яковенко. У нас і вулиця так називається: Яковенківка. — А я — Тимчук, — сказав Жора, — Теж поширене прізвище в наших краях. Дід на броненосці «Потьомкін» служив матросом. Міцний був дідусь. А вуса мав — як у Будьонного. — А я свого діда знаю тільки з розповідей матері, та ще одна стара фотокартка збереглася… Три Георгіївські хрести мав дід Василь. Стоїть на знімку на повен зріст, у шапці й шинелі, при шаблі, і три хрести на грудях прямо на шинелі. І теж — хвацькі вуса. Видно, одчайдух був неабиякий. А батько й мати мої — сільські вчителі. Чи ж судилося ще побачити їх?.. — Володя тяжко зітхнув.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка