Книга «Слово після страти»



Сторінка10/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

21



 

Після вранішнього апелю розпочалося формування арбайтскоманд. Центральна лагерштрассе вирувала. Скориставшись несусвітною колотнечею, Володя і Жора, як і раніше, чкурнули в тринадцятий до своїх побратимів. Чехи вже встигли одержати у Вальтера так звану цулягу. І знову Вальтер дав більше, ніж сподівалися. Взявши частину продуктів, Володя і Жора збігали до Петра, нагодували його. Усе робилося блискавично. Щойно сформовані арбайтскоманди ще не встигли вирушити за ворота, а тут, у тринадцятому, вже кипіла шалена робота. Карел привів бригаду електриків і, пославшись на строгий наказ лагерфюрера, змусив їх терміново проводити електромережу в цей, ще не готовий, барак. П'ятеро молодих німців із зеленими вінкелями на в'язнівських куртках виявилися не тільки чудовими спеціалістами електромонтажної справи, а й метикованими хабарниками. Вони неохоче приступили до роботи, явно розраховуючи затягти її на невизначений час. П'ять пачок сигарет і п'ять баночок м'ясних консервів, запропонованих Карелом, подіяли на електриків значно краще, ніж усі «найстрогіші накази лагерфюрера». За якусь годину в бараці загорілося електричне світло. Більше того, щедрі електрики подарували чехам кілька запасних лампочок з патронами й метрів двадцять електричного шнура — «для технічних потреб». І як тільки пішли електрики, чехи підключили шнур до загальної електромережі й освітили тунель. Це було величезне досягнення, бо ж під землею світло було потрібне, як повітря. І хотілося ж приберегти ліхтарика. Крім того, освітлення необхідне і в бараці, щоб працювати і вночі: адже вони змушені були рухати, крім тунелю, і усю теслярську роботу в бараці, яку пильно перевіряв сам староста табору гер Бруно Бронєвскі. Щодня Бруно робив обхід табору, навідувався й сюди. Щоправда, затримувався недовго, бо не любив дихати пилюкою. Штучна пилова завіса, створювана спеціально до його приходу, поки що рятувала становище, проте його візити дуже лихоманили усіх, бо в усьому таборі це був найнебезпечніший тип. От і цього разу приперся — мовчазний, похмурий, страшний, як гроза. Поляскуючи нагайкою по лакових халявах, покрутився з хвилину і мовчки зник, але ця довга, тяжка хвилина добряче усім потіпала нерви. А згодом цілком несподівано прителіпався п'яний кюхефюрер, якому заманулося особисто перевірити, чи не байдикують чехи і чи не забули про обладнання кухні. Від цього відкараскалися порівняно легко, наобіцявши сім мішків вовни. — Як ти думаєш, що це за тип? — запитав Володя Жору. — Очевидно, російський німець або колишній білогвардієць. Алкоголік, гомосексуаліст. Неважко здогадатися, для чого тримає Гришу… Покидьки. — А якої ти думки про Вальтера? — В усякому разі, Вальтер ще не втратив порядності. Звичайно, так одразу людину не пізнаєш, але від першого знайомства лишилось дуже приємне враження. Незрозуміло тільки, як така людина могла «вписатися» в отой «кухонний тріумвірат». А втім, чого дивуватися, концтабірна дійсність зіткана з парадоксів. Та й чого нам сушити цим мізки. За роботу, малюк! Швидше б уже попрощатися з усіма оцими «благородними» і «неблагородними», перед якими зараз жебракуємо… Ні Жора, ні Володя навіть гадки не мали, що в майбутньому їм ще доведеться зустрітися і з Вальтером, і з кюхефюрером, і з Гришею… А поки що хлопці разом з чехами опустилися в глибокий, холодний тунель, де вони знову затято вгризалися в тверду землю. І раптом — тривога! І знову, уже вчетверте, підйом на-гора, маскарад з переодяганням і пиловою завісою, з «шумовим ефектом». Цього разу притарабанився новоспечений блоковий іще не обладнаного й не заселеного, власне, ще не існуючого тринадцятого блоку. Карел ошелешено дивився на нахабного заброду, який тримався підкреслено розв'язно, з викликом. Граючись нагаєм, цей жевжик крутився дзигою і весь час стріляв очицями на свій лівий рукав, на якому красувалася широка малинова пов'язка з чорним вигаптуваним написом «Blockaltester 13». Він одверто хизувався і цією новенькою яскравою пов'язкою, і гарно сплетеним шкіряним нагаєм, і своїм службовим становищем. Блоковий ще не одержав у своє розпорядження підлеглих, а у нього вже свербіли руки. «Матінко рідна, скільки ж є ще на світі падлюк, які за шматок шовкової ганчірки на рукаві, за додатковий черпак баланди здатні на будь-яку підлість!» — з ненавистю й огидою думав Володя, скоса позираючи на новоспеченого катюгу, який уже почав прискіпуватись до Карела. — Капо, чому так довго тягнеш з будівництвом? Чи не збираєшся отут порпатися аж до зими? — Ні, не збираюсь. До того ж я за свою роботу звітую не вам, а лагерфюреру, — з притиском відповів Карел. — Он як! Гонористий… Не дуже костричся, бо пошкодуєш. Хоч ти і капо, але я можу поставити клізму й такому. У Карела від гніву пересмикнулося лице і потемніли очі. Зусиллям волі він поборов себе. — За наказом лагерфюрера ми женемо в шию усіх, хто заважає нам працювати, — спокійно мовив Карел. — А ви своїми теревенями саме це й робите. Отже — ось двері. — Ах, так? Ну, ми ще поговоримо іншим разом і в іншому місці, — нахвалявся мерзотник. Криво посміхнувшись, він пішов з барака, але настрій у Карела та його побратимів був остаточно зіпсований. І знову — в тунель. А через півгодини якийсь піпль прийшов щось просити. Його просто прогнали, навіть не оголошуючи тривоги. Потім спостерігачі повідомили, що четверо незнайомих в'язнів з величезним ящиком на плечах у супроводі якогось форарбайтера прямують до цього барака. Карел цього разу таки оголосив тривогу. Нервове напруження дійшло межі. І раптом виявилося, що прибульці принесли радість, а точніше — цілу хуру різного теслярського інструменту, а найголовніше — стамески та сокири, правда, без топорищ. А це також зброя. Ті вантажники зі складу навіть гадки не мали, як підняли настрій теслям. Нічого не знав, звичайно, і лагерфюрер, за наказом якого принесено інструмент. Вантажники пішли собі, а тут, у бараці, Карел жваво розподіляв інструмент, як розподіляють зброю серед бійців… На вечірньому апелі того дня провадилась чергова перетасовка в'язнів. Як же хвилювалися хлопці й потерпали, щоб їх не зачепило це лихо! Воно таки зачепило їх, але як! Це справді була величезна радість. По-перше, їх не розлучили, обоє вони потрапили в дванадцятий блок! По-друге, дванадцятий блок стоїть метрів за п'ятдесят від тринадцятого, а тому тепер їм не доведеться, ризикуючи кожного разу, бігати через увесь табір. А по-третє, вони будуть тепер разом з Петром, якого треба підготувати до втечі. На щастя, перетасовування в'язнів не зачепило Петра, і він залишився на своєму місці. Їм повезло так, що навіть важко було в це повірити. Після апелю вони на радощах здушили в обіймах Петра і зайняли місце на нарах поруч із ним — якраз біля дверей барака… Працювали тепер і вдень, і вночі. Щовечора після відбою Володя і Жора чекали, поки заснуть змучені в'язні, і Петро також, тихенько знімали з ніг гольцшуги і босоніж бігли в сусідній, тринадцятий, до чехів, де знову впрягалися в роботу. Прагнучи якнайскоріше вирватися на волю, побратими майже не дозволяли собі відпочинку. Дні мішалися з ночами. Падали з ніг від утоми й одразу ж засинали. Але сон був короткий, тривожний і чутливий, як відпочинок змученого птаха, що летить у далекий вирій і вмудряється на льоту, над безоднею моря, виключатися на короткий проміжок часу, щоб хоч трішки перепочити. Настороженість не полишала навіть уві сні. Та й спали не більше двох годин — раз чи два на добу, по черзі. Найчастіше засипали в тунелі, вибившись із сил. Але там не вистачало кисню, і того, хто заснув, витягали з підземної нори на поверхню. На повітрі, проспавши з годину, люди самі оживали, прокидалися, як після наркозу, і знову лізли в тунель… Володя ледве тримався на ногах, на змарніле обличчя Жори лягла печать нелюдської втоми. — Як же бути з Еріхом? — питав Володя в хвилину відпочинку. — Невже більше не побачимося з ним? Хоча б попрощатися, подякувати… — Ох, не кажи… — зітхнув Жора. — Мене завжди мучитиме совість, що не зміг по-людськи віддячити цій благородній людині. Він знайшов нам чехів, зробив мені зуби, ділився останнім шматком хліба. А ми й не навідуємося… Давай відпросимося в Карела хоча б на п'ять хвилин, — запропонував. Так і зробили. Карел дозволив, але сказав, що найзручніше зробити це увечері, коли у таборі повно народу. І суворо попередив: — Лише п'ять хвилин! І не розсюсюкувати, бо й стіни мають вуха, тим більше — в центральному блоці. Дасте йому трохи продуктів, пообіцяєте навідуватись, і все. Зрозуміло? — Зрозуміло, — з полегшенням відповів Жора. Проте ждати до вечора не довелося — зустріч з Еріхом відбулася значно раніше. Несподівано до них знову навідався Бруно, який, поверхово оглянувши барак і переконавшись, що роботи наближаються до завершення, наказав Карелу негайно піти до художника Еріха і там зняти мірку з портрета, над яким зараз працює художник. — Спитай у нього, яка рамка потрібна, і щоб сьогодні ж вона була виготовлена. Це моє особисте замовлення. Ясно? — Яволь, гер лагерельтестер! Зробимо якнайкраще! Я вам безмежно вдячний за увагу, за турботу, за цулягу, за інструмент, за все. Вам і лагерфюреру, — розщебетався Карел. — Гаразд, робіть, — відтанув суворий староста, — а я доповім лагерфюрерові, що все йде нормально. — І вийшов з барака. — Ахтунг! — гаркнув, як завжди, Карел. Переконавшись, що Бруно справді пішов у есесмістечко, Карел, Володя і Жора гайнули до Еріха, влетіли в його комірчину. — Боже ж мій милий, оце так зустріч! — зрадів Еріх. — А я якраз подумав, де ж мої хлопці, чому не заходять? Радий, дуже радий… Ну, сідайте, будь ласка. Чим же вас пригостити? Хіба що чаєм… — Еріх, дорогий, нічого не треба, ми не голодні, ще й вам дещо принесли. Ось хліб, маргарин, цукор, банка консервів, кілька пачок сигарет, — заметушився Жора. — Так я ж некурящий, — збентежився Еріх. — Тим краще. За сигарети дістанете все, що тільки треба. — Ні, ні в якому разі! — запротестував Еріх і, стишивши голос, почав переконувати: — Зараз працюю на багатого замовника — сволоцюга превеликий, але щось трохи дає. З голоду не помру. Ось гляньте: симпатичний мерзотник… І тицьнув пальцем у мольберт, де на величезному підрамнику метра півтора заввишки було натягнуте і вже загрунтоване полотно з чіткими, виразними контурами майбутнього портрета. — Бруно? — стиха запитав Карел. — Так. Мерзотник найвищого гатунку і заплішений дурень: намагається бути схожим на Гітлера. Навіть на портреті хоче бути зображеним так само, як Адольф на відомій картині «Фюрер на параді» — на повний зріст, права рука на пряжці ремня. Оце ж і малюю. Для мене це — тяжка мука. Та що зробиш? Важко навіть сказати, кого ненавиджу більше — єфрейторчика чи майорчика. — Якого майорчика? — не второпав Володя. — Та Бруно ж. Хіба я вам не розказував? Він у минулому був штурмбанфюрером, тобто майором СС-військ. За походженням — із багатих німецьких дворян. Його батьки у Сілезії мали великий маєток, декілька копалень. А Бруно був пройдисвітом, волоцюгою і бабієм, якого світ не бачив. Вино, карти, красуні, кінні біга, адюльтери, дуелі… Каламутна хвиля нацизму підхопила його і зробила штурмбанфюрером. Навіть служив деякий час у гіммлерівському відомстві. Але, як і раніше, упадав за чужими жінками. Спіймали на гарячому, бійка, потім дуель. На дуелі застрелив такого ж, як і сам, штурмбанфюрера. Ледве врятувався від шибениці, яку замінили Освенцімом. Бруно був першим нумерованим в'язнем Освенціма: його освенцімський номер — одиниця. Врахувавши минулі «заслуги» цього «почесного» в'язня і соціальне становище його батьків, Гіммлер зробив Бруно першим старостою Аушвіца[20]. Проте там Бруно не ужився з Рудольфом Гессом[21]. Той недолюблював аристократів, бо сам колись був бідняком і довгий час наймитував у багатіїв, працюючи конюхом. Гесс відправив його в цей філіал, але не понизив у посаді, бо ж порушувати наказ Гіммлера стосовно Бруно Бронєвскі не насмілився. Зробив це хитро, під пристойним приводом: послав «навести порядок у Явожницькому таборі». Отак Бруно опинився тут. Учора нажлуктився коньяку, з годину позував мені і варнякав про своє минуле, про свої заслуги та зв'язки. Воно мені байдуже. Але цікаво те, що незабаром Бруно сподівається знову одягти мундир штурмбанфюрера. Каже, що через величезні втрати на фронтах і пов'язаний з цим дефіцит есесівських кадрів Гіммлер помилує його, і він знову стане штурмбанфюрером, а можливо, навіть оберштурмбанфюрером. Ось яких фюрерчиків мені доводиться малювати, — пошепки розповідав Еріх. Глянувши на годинник, Карел розвів руками: — Вибач, Еріх! На жаль, не маємо ні хвилини. Дякуємо за все. Давайте швиденько зміряємо, яких розмірів має бути портрет. І втовкмачте цьому фюрерчикові, що рама повинна бути масивною, простою і строгою, як портрет і оригінал, — мовляв, це відповідатиме сучасному націонал-соціалістському стилю. — А для чого це потрібно? — здивувався Еріх. — Для того, щоб цей бовдур не примусив нас робити йому раму з різними завитушками. Інкрустація — річ копітка і складна, а в нас немає часу. Відбухаємо йому масивну і просту, як труна, раму, ще й пофарбуємо її в чорний колір. От і все. Еріх засміявся. — Гаразд, так і зробимо. Ще не сіло за обрій сонце, а рамка для портрета була вже готова. Сам Бруно приперся ще раз, прискіпливо обдивився раму, але лишився задоволений. Наказав віднести раму художникові і пообіцяв за роботу два буханці хліба. Один із теслів відніс раму, а інший пішов до Вальтера по хліб. Наказ Бруно Вальтер виконав по-своєму: замість двох буханців дав десять. Увечері Володя і Жора, як завжди, понесли Петрові продукти. Той уже чекав біля барака. Відійшли на безлюдне місце, сіли на землю, виклали харчі. Але цього разу Петро не накинувся на їжу, а, оглянувшись на всі боки, зненацька ошелешив хлопців: — Спасибі вам, побратими! Ви врятували мене від загибелі, і я зобов'язаний вам життям. А тому прошу мені вірити… З ваших натяків я здогадався, що ви задумали втечу. І не заперечуйте, я знаю… Учора в бараці біля входу хтось вкрутив потужну лампочку, і в її світлі я помітив у вашому волоссі свіжу глину і тирсу. І я згадав, що бачив якось, як ви бігли в тринадцятий блок, де працюють чехи. А в усьому таборі ніде не знайдеш глини — скрізь лише пісок… Я одразу здогадався: ви разом з чехами риєте підкоп? Учора тільки не наважився вам про це сказати… Благаю вас: не кидайте мене, візьміть із собою! Хлопці пригнічено мовчали. — Ти нікому про це не бовкнув? — нарешті спитав Жора. — Та краще повіситися, ніж виказати своїх рятівників! — схвильовано відповів Петро. — Ось що, Петре, нікому ні звуку! Інакше… — Могила! — заприсягся Петро, стукнувши кулаком себе в груди. Хвилин через п'ять Володя і Жора доповідали Карелу про розмову з Петром. Карел спокійно сприйняв їхнє повідомлення: — Думаю, Петро не підведе. А стосовно глини і тирси — ми, звичайно, тюхтії: захоплюємось, втрачаємо пильність. Та що поробиш, коли по сім разів на день доводиться оголошувати тривогу… За всім не вгледиш. Ну, нічого, лишилося відмучитись одну ніч і один день. До початку операції лише одна доба… Завтра приведете Петра сюди…  

22

 

І ось настав жаданий день «зет» — 28 вересня 1943 року. Він випав на вівторок. Вранці похолодало, але на небі не було ні хмаринки, після обіду стало навіть припікати. Радувало й те, що ночі стояли безмісячні, темні. Здавалося, сама природа допомагає сміливцям. А вони вже закінчували усі приготування. Запасені сухарі розфасовані по невеличких пакетах, які могли поміститися в кишенях. З трьох мішків зшито шість рюкзаків — по три на кожну групу. В рюкзаки покладено медикаменти, саморобні бинти, вірьовки, шпагат, запас солі, консерви, кілька пачок маргарину. Крім того, кожний матиме при собі два індивідуальні перев'язувальні пакети. Бинти зроблені з порізаних простирадл, але все ж таки це бинти. В останні хвилини будуть наточені стамески — це теж зброя, і вона діятиме в руках сміливців, — Володя в цьому не сумнівався, — безвідмовно. Отже, до вечора треба закінчити обладнання барака, бо ж начальство обов'язково перевірить, чи виконано наказ. А вночі тунель вивести на поверхню. Затим — сама операція: по черзі вибратися через тунель на поверхню, за дріт і есесівські вежі, а потім по-пластунськи тихо відповзти метрів на двісті. Далі — босоніж бігти в ліс, і вже там розділитися на дві групи. До світанку необхідно подолати якнайбільшу відстань в напрямку Східних Бескидів — скільки вистачить сил. Отака була програма дій. В обід знову одержали цулягу. Їли зосереджено, мовчки. Деякий час у бараці панувала гнітюча тиша, і, щоб розвіяти її, Карел попросив Жору заспівати. І Жора тихо заспівав пісню, яку так любили чехи, яка нагадувала їм про уярмлену батьківщину:  



Горо, горо, вісока йсі,
Ма, паненко, вздалена йсі,
Вздалена йсі за горама,
Вадне ласка мезі нама[22].

 

Затамувавши подих, вслухалися чехи в рідну пісню, як у голос вітчизни. На обличчях — горе і радість, гордість і біль. А пісня лине тихо, чисто, виразно в глухій порожнечі величезного барака й немовби оновлює побратимів світлою надією. Здавалося, та пісня несподівано прилетіла з-за колючого дроту, із давнього мирного життя, з далеких просторів рідної землі, знайшла тут, у таборі смерті, своїх знедолених синів і втішає їх, голубить любов'ю і ласкою… — Спасибі, Георг, спасибі від усіх нас! — розчулено мовив Карел, по-батьківськи пригорнувши Жору. — Спасибі й вам, друзі, за братерську підтримку, — вдячно потиснув йому руку Жора. — А зараз, товариші, за роботу! — уже діловито розпорядився Карел. Працювали як ніколи і водночас із тривогою чекали візиту ненависного Бруно, який мав перевірити і прийняти роботу. Та й чи є на світі люди, які змогли б не хвилюватися в такій ситуації? Дивлячись на змучені, стурбовані й зосереджені обличчя побратимів, Володя відчував щемну жалість до них: як змучилися всі… Та все ж щастя, воля так близько, поруч — і кожен ще з більшим шаленством накидався на роботу… Лагерельтестер Бруно після обіду мав звичку години зо дві відпочити, потім освіжитися під душем, і тільки після цього з набундюченим виглядом обходив табір. Робив це двічі на день: вранці, після розводу арбайтскоманд, і в другій половині дня. Знаючи це, чеські спостерігачі пильнували появу Бруно; були впевнені, що той неодмінно загляне й сюди. І справді, о четвертій годині дня Бруно вийшов із своєї резиденції і одразу ж попрямував до тринадцятого блоку: сьогодні закінчувався строк, визначений ним для теслярської бригади. Сигнал подали вчасно. Усі встигли переодягтися, вмитися і хутко розсипалися по бараку, загупали молотками, завищали дрелями та пилками. Замелькали лопати — і в повітрі повисла хмара пилу, тирси. Це — «пилова завіса», щоб начальству не дуже хотілося тут затримуватись. І ось на порозі Бруно. Він, як завжди, акуратно поголений, чепуристий у своєму ретельно випрасуваному чорному мундирі й до блиску начищених лакованих чоботях. В руці — незмінний шкіряний нагай. Після громового «ахтунга» Карел почав доповідати: — До дванадцятої години ночі усі роботи в бараці будуть закінчені. До першої години ночі тут буде прибрано, сміття зсиплемо в паперові мішки. А завтра можемо розпочати роботу на псарні. — Гаразд, — кивнув Бруно. — Але після вранішнього апелю сміття віднести на смітник, свої постелі — назад у центральний блок, а інструменти — на склад! Поснідаєте і чекатимете виклику. — Яволь! — гаркнув Карел, пожираючи очима начальство. Бруно навіть не виявив бажання обдивитися барак і перевірити якість роботи. Він звик наказувати, знаючи, що ніхто не насмілиться порушити наказ, адже порушників карали на горло. І знову — шалена робота. Ніхто з начальства більше не турбував їх. З настанням темряви в табір повернулися арбайтскоманди і, як завжди в такі часи, табір перетворився на розворушений людський мурашник. Карел покликав Володю й Жору, наказав їм добре повечеряти перед важкою дорогою, дав кілька бутербродів з маргарином і пляшку кави для Петра. — Нагодуйте земляка і поговоріть з ним. Але ніяких розпатякувань! Тільки запитаєте: згоден чи ні. Якщо згоден, після відбою, коли всі в бараці заснуть, босоніж прибіжите сюди, але так, щоб есесівці на вежах вас не помітили. Якщо раптом вас освітять прожектором і крикнуть «хальт!» — не здумайте тікати. Навпаки, зупиніться, зніміть шапки і голосно відрапортуйте, що ви — теслі і за наказом лагерфюрера ідете в тринадцятий блок на нічну зміну, щоб закінчити термінову роботу, яку вранці буде приймати сам лагерфюрер. Я теж вийду вам назустріч з пов'язкою капо. Це переконає есесівців, адже вони бачать, що в бараці вдень і вночі кипить робота. І все ж таки бажано не попадатися. Ну, як кажуть, з богом! Хлопці пішли шукати Петра. В цей час біля кухні зчинився гвалт, пролунало кілька пострілів. Дикі лайки і крик, розпачливі зойки… Неймовірний шарварок свідчив про те, що там — облава. Мабуть, хтось із в'язнів, а може, ціла група вчинили спробу щось украсти і «погоріли». Володя з Жорою з тривогою чекали Петра, а його все не було. Нарешті біля кухні все стихло, звідти розходилися по своїх бараках капо. Навіть у темряві їх легко було розрізнити по жовтих пов'язках і киях, з якими вони ніколи не розлучалися. Кількох убитих в'язнів потягли до трупарні. А один, покалічений, повз до дванадцятого блоку. Охоплені тяжким передчуттям, Володя з Жорою кинулися йому на допомогу — із жахом побачили, що то Петро! Впізнавши товаришів, він заридав і знепритомнів… Хлопці віднесли його до барака, поклали на землю. Володя лишився біля непритомного Петра, а Жора побіг доповісти Карелу про нещастя. Повернувся швидко, і не сам, а з Янушем Кемпкою. Той приніс медикаменти й ліхтарик. Сяк-так привів Петра до тями, роздягнув його й почав обдивлятися рани, присвічуючи ліхтариком. Хлопці ж, знявши куртки, прикривали від сторонніх те, що робив Януш. А він обробляв рани йодом, заклеював їх лейкопластирем, накладав тугі пов'язки. Петро увесь був закривавлений. Перебиті м'язи рук і ніг жахливо роздулися, в багатьох місцях розсічена шкіра. Він уже не міг ворухнути ні руками, ні ногами, поки що неясно було, чи хоч цілі кістки. Лице теж закривавлене, страшенно розпухло. Зуби вибиті, на голові рани. Ні про яку втечу Петро вже не міг і мріяти… — Петре, ми не залишимо тебе, нестимемо на руках… Єдиний шанс! Більше його ніколи не буде… Ти розумієш?.. — мало не плачучи, говорив Володя. — Спасибі, — простогнав Петро. — Проривайтесь без мене і… хай вам щастить! А мені, видно, не судилося… На нього ледве натягли одежу й лишили лежати на землі до апелю. Тим часом Януш збігав до чехів і, повернувшись, сказав, що вони готові взяти Петра з собою, нести на руках… — Ні, ні, я не згоден. Просто не маю права. І ви — теж, — сказав Петро кволо, але твердо. Януш довго мовчав, розмірковуючи, потім дістав з торби десяток пачок сигарет і буханець хліба. — Сигарети віддаси штубовому й попросиш зарахувати тебе прибиральником. Головне — аби тебе залишили в блоці. Якось, може, відлежишся — організм у тебе міцний. Впадати у відчай не треба. Штубовий у вас якраз не звірюка, та й цигарки свою справу зроблять… Ну, прощай. — Прощайте. Дякую. Хай вам щастить, — тихо сказав Петро. Януш пішов. Біля Петра лишилися Володя і Жора. Скоро мав початися аппель. — Як же це сталось? — у розпачі питає Володя. Петро, шамкаючи закривавленим беззубим ротом, розповідає: — Випадково зустрів хлопця, з яким подружився давно, ще до Освенціма, в тюрмі. Миколою звати. Розговорились. Виявилось, що він у четвертому блоці. Я вирішив трохи провести його. Йшли повз кухню. А там у цей час десятків зо два капо одержували продукти. Скориставшись шарварком, двоє в'язнів проникли просто в роздаточний зал, поцупили бачок з картоплею й кинулися тікати. Причому побігли прямо на нас. На ганок вискочив п'яний кюхефюрер і давай стріляти. Убив обох, попадали бідолахи, картопля розсипалася по землі… А той стріляє. І тут падає мій Микола — куля влучила йому в голову. Кров як бризне! Упало ще кілька чоловік… Я кинувся бігти — і напоровся на Зеппа та ще кількох капо. Накинулися на мене з киями та як почали молотити… В цей час інші в'язні хапають картоплю, розбігаються хто куди. Капо — за ними! А я поповз до свого блоку… Заревіла сирена. Аппель! Хлопці підняли Петра і, обхопивши під пахви з двох боків, поставили в стрій всередину колони, та так і простояли з ним до кінця апелю, підтримуючи, щоб не впав. А потім віднесли й поклали на нари. До відбою лежали мовчки. На серці у кожного — важкий камінь: свобода поруч, а тут помирає друг. Знову реве довга сирена — відбій! Зразу ж усе завмирає, табір поринає в тяжкий сон. У бараці не сплять тільки троє. — Прощай, Петре… — шепоче Володя. — Прощайте… Володя з Жорою, взявши в руки свої дерев'янки, тихенько злазять з нар і, затамувавши подих, відчиняють двері. Скрип незмащених завісів різонув по серцю ножем. Нараз здалося, що цей ненависний скрип чують усі вартові на вежах. Хлопці завмерли, напружено прислухаючись. Над табором залягла тривожна, глибока, чорна ніч. Це була та ніч, про яку вони так довго мріяли. Вона зачаїлась, як смерть. І хоча Володя й не вірив у прикмети, однак несподіване нещастя з Петром сприйняв як лиху ознаку. Тому й почувався кепсько, невпевнено. В серце заповзав підступний сумнів. Мліли руки й ноги, голова — мов свинцем налита… У тринадцятому горіло світло. Хтось забивав цвяхи, хтось тесав рубанком, гуркотіли якісь дошки. І повискувало точило — заточують стамески! Ці звуки і заспокоювали, відволікаючи від важких думок, і водночас хвилювали, нагадуючи, що минають останні приготування, як перед боєм. Хлопці, як тіні, переметнулися до сусіднього барака. Есесівці на вежах нічого не помітили, а чеські спостерігачі, які стояли біля свого барака у темряві, добре бачили товаришів. Безвідмовно діяв світловий ефект, про який не раз говорив Володя. Карел виліз із тунелю мокрий від поту, забруднений, у глині. В руці — рулетка. Обвів усіх довгим, уважним поглядом. — Сідайте, друзі, в тісненький гурт. Так, чудово. Двадцять вісім плюс двоє на посту — тридцять. Почнемо останню нашу нараду… Обличчя Карела світилося суворою урочистістю. Говорив він дуже тихо, але кожне його слово закарбовувалось в свідомості бранців. — Довжина тунелю — сімдесят метрів. Достатня. Через чверть години пробиватимемо лаз нагору. — Це ще метрів дев'ять. Таким чином, точка виходу на поверхню буде приблизно метрів за п'ятдесят від колючого дроту. Цього досить, щоб непомітно для вартових вислизнути з тунелю і сховатися в лісі. Направляючим буде Кемпка, замикаючим — я. Як командир я повинен останнім покинути цей барак. Метрів сто будемо повзти по-пластунськи, потім я дам команду бігти до лісу. Головне — робити все швидко, але не зчиняти шуму. Дорогі друзі! Серед нас є двоє комуністів — я і Януш Кемпка. Ми вдячні вам за довір'я, за те, що вибрали нас своїми командирами. Постараємось виправдати довір'я. А зараз ось що: вважайте, через годину ми опинимося в бойовій обстановці, де радитись уже не буде часу. Там наказ командира — єдиний закон, його треба виконувати беззаперечно і блискавично. Отже, залізна військова дисципліна! Ніщо, навіть загроза смерті, не може змусити кинути пораненого товариша на полі бою. Гинь сам, але товариша виручай! Це також для нас священний закон. За боягузтво, малодушність, недисциплінованість і панікерство будемо карати нещадно. Цього вимагає саме життя, наша боротьба, наша справа, на яку ми пішли добровільно й свідомо. Карел висловлював те, про що думав кожен. Командир хвилювався, потрібні слова не зразу відшукувалися, але він знаходив їх і кидав у цю напружену тишу, просто в серця побратимів. Здебільшого це були молоді люди, змучені важкими стражданнями, страшною каторгою. Але ж скільки сили і волі зберегли вони, виношуючи в серцях палку мрію про збройну боротьбу з ненависним фашизмом! Можна було не сумніватися: ніхто не злякається, виконуючи завдання, а якщо станеться лихо, ніхто не здригнеться під пострілом ката і не заплаче під шибеницею. Кожен був упевнений в собі і в товаришах. — У нас усе готово, — по хвилі мовчання мовив Карел. — Стамески розібрати, заткнути за пояс з правого боку за спиною, щоб не заважали повзти. Ковдри скатайте в скатки, зв'яжіть кожну шпагатом. Черевики — за пазуху. Януш зараз роздасть продовольчі й перев'язувальні пакети і речові мішки. Всі опускаєтесь в тунель. Януш, Франтек і Юрек починають пробивати лаз. Вийнятий грунт розсипати по всьому тунелю. На поверхні залишається п'ятеро: я, Счастний, Гнєха, Орлятко і Георгій. Я буду ось тут, коло ляди. Счастний, Гнєха, Орлятко і Георгій зараз змінять наших вартових і до кінця стоятимуть на постах. Всі одразу ж заворушилися, але робили все спокійно, по-діловому, без метушні. Карел проводжав їх суворим поглядом. А коли опустився в тунель останній, повернувся лицем до чотирьох, що залишилися біля нього. Посмішка зігнала з його лиця усю суворість, сірі очі втратили холодний сталевий блиск, потепліли. — У тебе, Георгій, найкращий слух, а ти, Орлятко, найвезучіший. Вам довіряємо головний пост на правому розі барака. Стежитимете за місцевістю в тому напрямку, куди веде тунель, і особливо — за двома найближчими вежами. Про все підозріле доповідати мені. Счастний і Гнєха, стаєте на пост на лівому розі барака. Стежитимете за вежами ліворуч і за всією східною стороною табору. Доповідати про все, що викличе у вас яку-небудь підозру. Вартові на вежах змінюватимуться о третій годині. Це ви знаєте. А зараз маємо десять хвилин на першу. Єдине, що мене турбує, це обхід патрулів. Ці не завжди точно проходять на нашій дільниці. Якщо пройдуть без зупинки — то все нормально, а якщо чомусь зупиняться, це вже гірше. Але в кожному випадку про появу патрулів доповідайте мені. Вони проходять довкола табору на відстані 20–30 метрів від дроту і обов'язково перекликаються з кожним вартовим. Отже, ви почуєте їх здалеку. — Карел, дорогий, невже ми покинемо Петра? — розпачливо спитав Володя. Хвилину тривало гнітюче, важке мовчання. Зараз це було найболючіше питання, яке необхідно вирішити негайно. — Не покинемо! — твердо сказав Карел. — В останню хвилину, коли проб'ємо вихід на поверхню, ви удвох, Орлятко і Георг, кинетеся у дванадцятий блок і заберете Петра. Я буду вас чекати. Карел розвів їх на пости. Володя з Жорою раділи, що в ці вирішальні хвилини їм довірили найвідповідальніший пост. Вони були схвильовані так, як буває під час виконання небезпечного бойового завдання. Напружено й чітко працював мозок, загострилися зір і слух.  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка