Книга «Слово після страти»



Сторінка12/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

2


 

Був кінець осені. Щоранку в морозному повітрі ліниво кружляли ажурні сніжинки — перші посланці недалекої зими, повільно опускалися на посивілі за ніч поля. Зима була вже не за горами. Від самої лише думки про це в'язнів починало лихоманити. В один з таких листопадових днів Володя з Жорою попали в нову, щойно сформовану команду, яка мала офіційну назву «навантажувально-розвантажувальна арбайтскоманда об'єднаної фірми «Гаст». І в'язні, й капо називали її простіше: «Команда «Гаст». А то й ще коротше — просто «Гаст». У ній працювало півсотні в'язнів. Старшим у команді був форарбайтер поляк Антек Сташевський — вродливий смаглявий юнак з виразними очима, густими й довгими, як у дівчини, віями. У недалекому минулому Антек вчився в театральному інституті, мріяв стати артистом. Війна і окупація зруйнували мрії обдарованого хлопця, який досконало володів кількома мовами, мав неабиякі артистичні дані. Форарбайтером Антек став випадково, саме завдяки своїм артистичним здібностям. А сталося це так. Першого ж дня своєї роботи на будівництві електростанції під час загального шикування Антек опинився в останній, неповній сотні, де якраз не було ні капо, ні форарбайтера. Шикування тривало довго, а начальство десь забарилось. Щоб якось потішити стомлених в'язнів, веселун і гуморист Антек вийшов із строю, повернувся лицем до в'язнів і, по-звірячому витріщившись на них, почав їх шпетити на чому світ стоїть, погрожуючи і віртуозно лаючись німецькою мовою. Усе це було настільки натурально, що ніхто й подумати не міг про якусь там акторську гру. А тим часом із-за стосів будівельних матеріалів несподівано вигулькнув командофюрер у супроводі оберкапо. Побачивши їх, Антек не розгубився і громовим голосом гаркнув: «Ахтунг!», а потім чітко доповів командофюреру, що через відсутність форарбайтера змушений був узяти на себе його функції, щоб «ледарі не валяли дурня і щоб був порядок». Командофюрер сприйняв це за чисту монету і тут же наказав оберкапо призначити «енергійного, ініціативного гефтлінга форарбайтером». Так Антек став бригадиром. Йому доручили сформувати і очолити команду «Гаст», у яку потрапили й Володя з Жорою. Команда була в розпоряджені німецького виконроба — цілком терпимого гермайстра з числа тих спорохнявілих стариганів, яких чергова гітлерівська тотальна мобілізація безжально вимела на так званий арбайтсфронт, позбавивши теплого домашнього затишку й спокою. Команда «Гаст» розвантажувала будівельні матеріали, починаючи з цементу і кінчаючи цвяхами, а також ящики та контейнери з деталями електрообладнання для майбутньої електростанції. Робота була важка, але Антек умів її полегшити для виснажених в'язнів завдяки відсутності суворого контролю. Гермайстра вони бачили лише тоді, коли надходили вагони з вантажем, та й то лише кілька хвилин. Старий давав вказівки Антеку, що і як зробити, а сам біг в інше місце, де його чекала інша робота. Темп і обсяг робіт цілком залежали від капо і форарбайтерів. Есесівці ж стояли на вежах довкола величезної території будівництва. Роботу усіх арбайтскоманд контролювали тільки командофюрер — есесівський офіцер — і оберкапо, які обмежувалися перевіркою кількості в'язнів в арбайтскомандах (а це була нелегка справа, бо арбайтскоманд багато і розкидані вони на всьому об'єкті). Та навіть без їхнього втручання бандити-капо витискували з в'язнів усі соки. Тому хлопці вважали, що їм страшенно пощастило, що вони після тяжких страждань потрапили до Антека. Антек був уродженим артистом і відчайдушним веселуном, його вдачу не змогла змінити навіть страшна освенцімська дійсність. Свою катівську посаду він уміло використовував для полегшення тяжкого становища своїх підлеглих, яких вважав своїми друзями. За це його й любили в'язні. Гарно скроєний, стрункий і засмаглий, темпераментний і рухливий, Антек шастав скрізь і завжди знав де перебуває те чи інше начальство, що і як треба робити, щоб в'язні з його команди могли таємно під час роботи відпочити. А коли появлялося начальство, Антек моментально перевтілювався у справжнього капо: горланив диким голосом, погрожував, лаяв і бив шматком гумового шланга по спині. «Биття» проводилось за сценарієм, розробленим самим же Антеком. Декілька чоловік мали під одежею на спині багатошарову прокладку з картону і шматків брезенту, припасовану до тіла шпагатом. Удари шлангом по такій «кольчузі» були безболісні, зате справляли потрібне враження на начальство, яке, переконавшись в активності форарбайтера, спокійно йшло далі. Гра була настільки майстерна, що ні в кого з начальства не виникало ніякої підозри. Антек був великим майстром подібних витівок і умів створювати видимість роботи, яку організовував таким чином, що працювала лише половина команди, а решта, сховавшись від стороннього ока, відпочивала. Але на цьому не кінчалися «творчі пошуки» в організації саботажу. Одного разу, наприклад, навіть у присутності есесівців команда «Гаст» довго переносила кілька величезних диктових ящиків, надриваючись від «непосильної ваги». Насправді ящики були порожні. Подібна бутафорія у Антека завжди була під руками. Він, бувало, казав: «Тут, як і на сцені театру, гарну ідею треба гарно оформити і майстерно подати, інакше вона провалиться. Чудові задуми авторів, режисерів і постановників втілюють у життя артисти. Тут ми теж повинні бути артистами в найвищому розумінні цього слова. А що ви думаєте? Тут теж театр — комедія і трагедія водночас. Різниця лише в тому, що погану гру на театральній сцені глядачі лише освистують, а погана гра на цій сцені коштуватиме нам життя. Отже, будьмо добрими артистами, мізкуймо…» І вони мізкували. Місцем їхньої роботи було півгектара рівного поля, де під відкритим небом звалили цілі гори будівельних матеріалів і різного устаткування, що належало десяткам німецьких фірм, які брали участь у будівництві електростанції. На цьому «розвантажувальному полі» працювала тільки команда Антека. Величезні гори цього господарства служили надійною схованкою від очей есесівців і їхніх прихвоснів. Антек вчив: «Працювати треба очима, а не м'язами. Головне — не прогавити небезпеку і вчасно створити видимість шаленої роботи, а все інше — дрібниці». Уся діяльність команди «Гаст» на чолі з Антеком Сташевським зводилася до чітко організованого і майстерно налагодженого саботажу, де кожний сушив мізки над тим, «як робити так, щоб нічого не робити». Вдалі «знахідки» і «відкриття» негайно впроваджувались у «виробництво». Антек придумав навіть змагання, девізом і гаслом якого було: «Довести ефективність праці до нуля!»  

Після загибелі чехів Володя й Жора відчували себе сиротами. Кров холонула в жилах, коли згадували, як на їхніх очах страчували дорогих побратимів. Біль непоправної втрати, безсила ненависть до фашистських катюг посилювали їхні страждання. Концтабірний конвейєр смерті висотував з них життєві соки, вбивав віру в життя. Хлопці знову дійшли до останньої межі виснаження і, певне, недовго протягли б, якби їм не зустрівся Антек. Цей життєрадісний хлопець нічого не знав про їхні страждання і горе, але своєю людяністю, зворушливим ставленням до змучених юнаків і своїм невичерпним оптимізмом повертав їм втрачену віру в життя. Як швидко оживає в людині згасла надія! Як багато важить моральна підтримка, тепле, людяне слово в тяжкі, безнадійні хвилини! Недаремно кажуть, що слово здатне вбити і слово здатне відродити. Завдяки безмежно доброму Антеку Сташевському змучені хлопці й справді почали оживати, немовби прокинувшись після тяжкого сну, потроху звільняючись від диких кошмарів повсякдення і жорстоких галюцинацій нічного безсоння. Повільно і вперто виповзали вони із стану моральної кризи — виповзали, як з могили, шукаючи серед людей порятунку. Антек їх жалів, беріг, зігрівав своїм душевним теплом. І зовсім іншим тепер їм здавався навколишній світ, затоплений кривавим безумством, жорстокістю і злобою, в якому і жити не хотілось, однак потрібно продовжувати боротьбу за життя. Благородний і сильний Антек, здавалось, намагався піднести їх над усіма жахами світу, щоб разом з побратимами йти до остаточної перемоги над ненависним фашизмом. Він любив в'язнів, а вони любили його. Антек умів підняти настрій будь-кому і навіть викликати щирі посмішки на змучених лицях нещасних страдників, які, слухаючи його смішні оповідки, на деякий час забували про муки і голод, безвихідь і сум. А він, посадивши їх на ящики і виставивши довкола пильних вартівників, походжав серед них і щедро сипав анекдоти, зміст яких тішив душу кожному. — Одного разу Гітлер з Геббельсом прогулювалися по Унтерденлінден. Раптом з балкону хтось плюнув Гітлеру на голову. «Яке свинство!» — обурився Гітлер. «Не розстроюйтесь, мій фюрере, у вас золота голова і це їй не зашкодить», — втішив Гітлера Геббельс. Після хвилинної паузи Антек шкварить далі. — Справжній чистокровний арієць повинен бути типовим блондином, як Гітлер, гарним і правдивим, як Геббельс, струнким і елегантним, як Герінг!.. І перед очима слухачів виникає чорний, косий, змокрілий чубчик, прилиплий до лоба біснуватого фюрера, мавп'яча фізіономія кульгавого обербазіки Геббельса і безформна, гладка, як у розжирілої свиноматки, фігура рейхсмаршала Герінга. Перечекавши сміх, Антек сипле у такому ж дусі. — Гітлер, Герінг і Геббельс приїхали в гості до японського мікадо. Той прийняв їх у тронному залі, але раптом кудись вийшов. Не довго думаючи, Герінг усівся на троні, закотивши очі і регочучи від задоволення. Обурений Гітлер звернувся до нього: «Германе, май совість, все ж таки мені як фюрерові годилося б першому посидіти на троні». А Герінг — анітелень, закинувши ногу на ногу, регоче на весь зал. Гітлер нервує, бігаючи довкола, і звертається вдруге: «Злазь скоріш, бо повернеться мікадо і буде скандал!» Герінг регоче ще дужче. Тоді розгніваний Гітлер звертається до Геббельса: «Послухай, Йозеф, ти ж міністр пропаганди, роз'ясни цій свині, що першим на троні має сидіти фюрер…» Геббельс підскочив до Герінга й щось шепнув йому на вухо, після чого Герінг кулею вилетів з тронного залу. Нарешті Гітлер усівся і, задоволений, поцікавився, що ж сказав Геббельс. «Я сказав йому, що в сусідньому залі мікадо роздає ордени…» І знову, почекавши, поки вщухне пожвавлення, Антек азартно продовжує імпровізований концерт. — У берлінській лікарні якомусь Фріцу прооперували голову. А через деякий час хірург згадав, що забув вкласти у черепну коробку мозок. Він попросив пацієнта зайти в операційну, щоб виправити помилку. «Непотрібно, — махнув рукою Фріц, — я вже вступив у націонал-соціалістську партію…» Антек розповідав анекдоти цілими серіями. Була серія військова, була побутова, була інтимна, була медична, була дитяча, була шкільна та багато інших. І всі вони несли в собі гостру політичну спрямованість. Це була яскрава антифашистська сатира. Дарма, що більшість цих анекдотів знала вся окупована Європа, — у виконанні талановитого Антека вони звучали по-новому, свіжо й гостро. Він умів їх подати артистично, збагачуючи і посилюючи багатющою мімікою, жестами, відповідною інтонацією голосу, акторським умінням, досягаючи разючого ефекту. Власне, це були справжні високохудожні репризи, з якими він міг би успішно виступати на будь-якій сцені. Антекові імпровізовані концерти, його талановите акторське дійство послужили для Жори детонатором, викликали бажання вилити душу в пісні — бажання, яке вже давно було пригальмоване і ніби назавжди вмерло після трагічних подій, а тепер пробудилося в ньому з новою силою. І ось одного разу, цілком несподівано, Жора заспівав. Для Антека. Проста польська пісня до сліз схвилювала вразливого Антека. Він обняв Жору, як рідного брата. — Спасибі, друже! Я й гадки не мав, що у цьому пеклі зустріну таку людину. Талант! Великий талант! Ти можеш щось іще співати? — Можу. — Тоді хвилиночку зачекай — треба зібрати усіх, нехай послухають, — сказав Аптек і легенько стукнув шматком заліза по металевій трубі. Це був умовний сигнал. Усі моментально збіглися докупи. Аптек виставив спостерігачів — «кругову оборону». Вони повилазили на штабелі цегли, сопки контейнерів, ящиків і різного мотлоху, звідки було видно все довкола. І почався незвичайний концерт. Польські, російські, українські, білоруські, німецькі, французькі, чеські пісні лилися одна за одною. Жора співав без передишки, немов побоюючись, що не встигне виспівати все, що знає, і в кожну пісню вкладав усю свою душу. Імпровізований концерт тривав з годину. Ніхто не думав і не гадав, що оцей змучений радянський хлопчина володіє таким чарівним голосом, таким яскравим талантом співака, таким чудовим знанням багатьох мов і пісень. А слухали ж його зараз люди щонайменше двадцяти національностей. Слухали і витирали сльози. І світліли душею. Це був фурор. І все ж таки більше за всіх радів Володя; він побачив, що Жора переборов душевний шок, знову став тим Жорою, яким був колись. Згадались слова, сказані ним ще в перші дні їхнього знайомства, давно, в Освенцімі: «Мистецтво — це моя зброя, і я повинен використовувати її до кінця». В обід їм привезли кесель баланди. Антек з аптекарською точністю почав її ділити, ніби зважував ліки для хворих. В жодній іншій команді не дотримувалися такої абсолютної точності, тож, здавалося б, тільки радуйся. Але тут усі запротестували і попросили Антека спершу нагодувати Жору, давши йому стільки, скільки він подужає. Жора зніяковів, почав відмовлятися, але Антек від імені усієї команди наказав підкоритися. Отак народжувався колектив, керівником якого був невтомний, відважний Антек, а душею став Жора. У такому колективі відчуваєш себе людиною, не боїшся ніяких труднощів і неможливе починає здаватися можливим. У Володі з'явився відчайдушний задум — створити з команді «Гаст» підпільну антифашистську групу. Він поділився ним з Жорою, який відразу ж пристав на цю пропозицію. Того ж дня у них відбулася таємна розмова з Антеком. Почав її Жора. — Дивлюсь я на людей і думаю: люди тут різні, а думи у всіх одні — пережити табори, дійти до перемоги… — Правильно! Це ж цілком природно, — погодився Аптек. — Зверни увагу, Антек, тут зібраний цілий інтернаціонал, представники багатьох національностей, і разом з тим — це одна сім'я. Яка між нами може бути ворожнеча? Незважаючи на тяжкі страждання, люди залишилися людьми, не втратили людяності… — Саме це і є головне: людяність в людині! Усі зроблені з одного тіста, і яка різниця, хто якою мовою говорить. А тим більше тут, де у всіх одна доля, — підхопив Антек. — Все це так, але якщо в колектив потрапить хоча б один націоналіст або фашист… — Фашистське падло я задушу своїми руками! — гаряче запевнив Антек. — Задушиш, якщо він буде твоїм підлеглим. А якщо падлюку поставлять на твоє місце, а тебе зроблять його підлеглим? — Тоді ми з вами разом задушимо його! — Ось тому, дорогий друже, поки є можливість, треба створити міцний колектив, де усі за одного і кожний за всіх. — Ідея прекрасна, але як її здійснити? — засумнівався Антек. — Треба починати з ядра. Спершу необхідно створити ядро підпільної групи Опору з найбільш надійних людей, а потім — групу підпільників. Якщо вона виявиться сильною і боєздатною, вона може вирости в справжню організацію, політичною платформою якої повинно бути інтернаціональне братерство в'язнів і боротьба проти фашизму. — Чудова ідея! Але ж чи здійсненна? Аж не віриться… — Чому нездійсненна? Треба тільки по-справжньому взятися. Але обережно, не забуваючи про пильність. А цього тобі якраз і бракує. Ти хлопець чесний, і це дозволяє нам говорити з тобою відверто. У тебе мало концтабірного досвіду, бо в таборах ти недавно. Хіба можна афішувати свою ненависть до фашизму? Щодня ти привселюдно розповідаєш сотню антифашистських анекдотів. Чи ж потрібно це? Звідки відомо, що серед п'ятдесяти чоловік нема гестапівського донощика — особливо тепер, після страти чехів? — Не може бути! Адже людей я відбирав сам, — збентежився Антек. — А якщо завтра у твою команду увіллють ще з півсотні чоловік? І всі тобі незнайомі… А серед них можуть бути стукачі. От і прощай, життя… Ці слова схвилювали Антека. Він замислився, а потім враз засміявся: — Але ж ти теж необережний: взяти хоча б цей концерт… — Я співаю старовинні народні пісні, а не «Інтернаціонал». З таким же успіхом я можу проспівати їх навіть есесівцям — і одержати за це буханець хліба. Але спробуй розказати їм анекдот про Гітлера — і вони відрубають тобі голову. Звичайно, пісні, які я виконую, несуть у собі позитивний заряд, нагадуючи в'язням, що вони теж люди, живі частинки своєї вітчизни. Мистецтво допомагає зміцнювати віру в життя. Однак старовинна народна пісня чи ніжний романс про кохання — це ще не заклик до боротьби. — Ти мене спантеличив, — печально погодився Антек. — Але що ж тепер маю робити? — Перебудовуватися. Ми усі повинні допомагати один одному доброю порадою, ділом, колективно виправляти помилки. Учитися треба все життя — в колективі, через колектив, для колективу. Тільки так життя людини може стати по-справжньому змістовним. — Згоден. Дякую. Буду перебудовуватися, — сказав Антек. — От і чудово. А що ти думаєш стосовно нашої команди: як довго нам пощастить валяти дурня отак, як зараз? — запитує Жора. — Якщо врахувати, який хаос на цій будові, можна надіятись, що посачкуємо місяців зо два. — А що потім? — запитав Володя. — Як «що»? Прийдуть радянці, і плювати я хотів тоді на усіх цих фюрерів з черепами на пілотках! — відразу повеселішав Антек і почав мріяти уголос: — Уявіть собі, як будуть драпати есесівські головорізи, коли сюди влетять радянські танки! Як витрушені з мішка зайці, як обсмалені щури… Ото буде вистава! Сподіваюсь, радянці не відмовлять мені — парочку гранат дадуть, як ви думаєте? — І ти підеш воювати в лавах Червоної Армії? — А що б я був за поляк, якби не допомагав звільненню Польщі? — щиро здивувався Антек. — Правильно міркуєш, Антек, але, на жаль, цьою часу доведеться чекати не два місяці, а набагато довше, — похитав головою Жора. — Чому? — здивувався Антек. — Тому що в руках у Гітлера ще майже вся Європа з її величезним промисловим потенціалом, а нашим військам доводиться наступати по випаленій гітлерівцями землі. Розтрощити гітлерівську воєнну машину — це не казочку розповісти. Так що доведеться набратися терпіння… — Шкода. А мені здавалось, що ось-ось… — сумно каже Антек. — А як ти уявляєш післявоєнну Польщу? Якою вона буде через п'ять чи десять років? — питають хлопці. — Польща буде належати польському трудовому народу і ні в якому разі не німецьким чи польським фашистам! Вона буде демократичною, суто народною. При наявності такого союзника і брата, як Радянський Союз, ми швидко подолаємо усі труднощі й підемо вперед! — Куди? — Як «куди»? — щиро здивувався Антек: мовляв, як можна про таке питати, тут же й дитині ясно. — До соціалізму, звісно! — Антек, як ти вважаєш, чи не мучитиме нас совість, якщо ми нічого не робитимемо для наближення перемоги над фашизмом? — знов питає Жора. — А що ми можемо зробити? Ось сачкуємо потихеньку, зберігаємо людям життя — хіба це не удар по фашизму? — Цього мало. Треба завдавати гітлерівському рейху ще й матеріальних збитків. — В який спосіб? — з гострою цікавістю запитує Антек. — Шкідництвом. Треба псувати найцінніші матеріали, механізми, деталі — усе, що можна зіпсувати. — А ви думаєте, що німці не здогадаються, хто це робить? — зауважує Антек. Однак Жора розвіює його сумніви: — Помиляєшся, Антек. Це якраз той випадок, коли німці не швидко дотямлять, що й до чого, а може, й взагалі нічого не розплутають. По-перше, тут, як ти переконався, панує хаос, усе заплуталось; графік будівельних робіт, незважаючи на надлишок робочої сили, давно поламаний і не виконується навіть наполовину, графік надходження матеріалів і обладнання теж давно полетів к бісу, бо Німеччину щодня бомбардують. Щось потроху надходить, а щось не надходить, і взагалі невідомо, чи надійде. Про це відверто кажуть самі німці. Німецькі спеціалісти, як видно, давно вже махнули рукою на будову, розуміючи, що рано чи пізно, а таки доведеться їм звідси тікати. Та й чимало з них уже переведені у воєнну промисловість. Отже, при такому хаосі начальству важко розібратися і знайти винних, бо ж війна. По-друге, обладнання і всі цінні матеріали випускаються не однією, а десятками фірм і сотнями німецьких заводів, де працюють такі ж, як і ми, невільники з багатьох країн. До того ж заводи розташовані по всій Німеччині — це ми бачимо з написів на ящиках, мішках і контейнерах. Плюс бомбардування, диверсії, саботаж, шкідництво, хронічна нестача сировини і так далі. От і розберись, хто, коли і де відгвинтив ту чи іншу деталь чи, може, забув її вкласти в той чи інший ящик. Далі. Нам доводиться розвантажувати вагони. Якщо у букси вкинути по жмені звичайнісінького піску, то через 30–40 кілометрів букси почнуть горіти, а це призводить до залізничної катастрофи. Ось які величезні можливості відкриваються перед нами! Очі у Антека заблищали, весь він засвітився радістю. В концтабірних умовах багато важило уміння підняти настрій знедоленим, зацькованим і зневіреним людям. Життєрадісний Антек умів, як ніхто, це робити, бо ж був талановитим оповідачем і актором, на ходу перевтілюючись в ті образи, які змальовував словами. Його численні оповіді, дошкульні анекдоти були гострою політичною сатирою, яка не тільки піднімала настрій, а й зміцнювала віру в перемогу.  

3


 

Через кілька днів у підпільну групу було прийнято ще десять чоловік. Хлопці дуже обережно вели агітаційну роботу. Вони навчилися розбиратися в людях, уміли розпізнавати антифашистів і відрізняти байдужих, інертних індивідуалістів, що пливуть, як те опале вербове листя, — куди занесе вода. У підпільній групі Опору підібралися найвідважніші. Найстарший за віком у групі виявився волжанин Чупрунов, якого друзі називали лагідно: «дядя Вася». Йому виповнилося лише п'ятдесят, але він уже мав вигляд старезного діда. Дядя Вася брав участь у трьох війнах: у першій світовій, громадянській і Великій Вітчизняній. Трудове життя починав ватажником на царицинській пристані ще до революції. В громадянську воював під командуванням легендарного Чапаєва, а пізніше будував Сталінградський тракторний і став кадровим робітником цього заводу — слюсарем-інструментальником високої кваліфікації. Біля стін заводу клекотіла небувала битва, верстати здригалися від вибухів снарядів і бомб, але цехи продовжували працювати — випускали танки. Ці танки із заводськими екіпажами, котрі не встигали навіть одягти червоноармійську форму, прямо із складального цеху йшли в бій. В один з таких критичних моментів Чупрунов сів у щойно зібраний танк і вступив у бій. Того ж дня танк був підбитий. Екіпаж зайняв кругову оборону, відстрілювалися до останнього патрона. Товариші загинули, а Чупрунов, контужений і поранений, потрапив у полон… Полонених загнали в якусь балку і наказали вишикуватись. Хто не зміг стати в стрій — розстріляли, а решту погнали в тил. По дорозі в колону вливали групи інших полонених — поранених, змучених. Їсти нічого не давали. Харчувалися лише тим, що місцеві жителі, нехтуючи смертельною небезпекою, кидали через голови конвоїрів у колону: картоплю, буряки, огірки, інколи шмат хліба. Одну картоплину ділили на п'ять чоловік. Якщо попадалася на дорозі калюжа, її випивали блискавично разом з брудом. Ночували під відкритим небом, на вогкій землі. А на світанку їх гнали далі. Увесь час гриміли постріли — фашисти розстрілювали тих, у кого вже не було сил рухатись. Потім почалися холодні осінні дощі. Грузькі дороги, крижані дощі з вітрами, нестерпна холоднеча… Спати доводилося в багні, серед дощових калюж. Зверху лило й лило, а дорозі не було кінця, як не було кінця-краю людським стражданням. Конвоювали бранців спеціально підготовлені кавалерійські конвойні команди, які відзначалися особливою жорстокістю. На перевалочних пунктах команди змінювалися, й свіженькі конвойні ще з більшою люттю накидалися на нещасних… Нарешті тих, хто пережив увесь той жах, пригнали на якийсь полустанок і запакували у вагони-телятники — по сто чоловік у вагон, натоптом, як дрова. У кожний вагон вкинули харчі на дорогу — мішок вівса. Полонені розділили овес: вийшло по пілотці на п'ять чоловік. Овес одразу ж з'їли, і до ранку більше половини бранців померли в страшних муках від завороту кишок… На території окупованої Польщі ешелон зупинився. Із нього витрусили живих і мертвих — не везти ж у Німеччину трупи! Мертвих звалили в купу, а живим налили в брудні, просякнуті потом і кров'ю пілотки по черпаку якогось пійла. Пили його з дикою пожадливістю тут же, біля купи трупів. Цю сцену фотографували гітлерівські офіцери, знімали на плівку кінооператори для документального фільму, який мав переконати німців у «неповноцінності слов'янської раси». І знову дорога. У Лодзі на товарній станції ешелон простояв добу. Тут бранцям влаштували лазню, дезинфекцію, прожарку вошивого лахміття, а в цей час місцева спеціальна команда з числа польських полонених мила телятники, оббризкуючи їх з пульверизаторів отруйною речовиною, щоб не завезти в Німеччину ніякої інфекції. Не встигла вивітритися смердюча отрута, як полонених загнали у вагони. Ще одна доба в чаду отруйних випарів — і нещасні бранці прибули в Німеччину. Шталаг — табір військовополонених під Берліном. Тут дядя Вася відмучився цілих десять місяців. У цьому могильнику існувала міцна підпільна організація. Не нещасні одинаки, а згуртований навколо комуністів колектив підпільників вів боротьбу за життя кожної радянської людини. Дяді Васі також всіляко допомагали. А коли зарубцювались його рани, він почав думати про втечу з табору. Під час бомбардування таки пощастило втекти. На четвертий день у полі здибав українських дівчат-підлітків, які копали картоплю. Хазяїна якраз поблизу не було, і вони нагодували втікача, сховали його в купі сухого картоплиння, де він перебув ніч. Уранці його знову нагодували, переодягли в стареньку одежу, а клеймоване табірне лахміття спалили. На дорогу дали печеної картоплі, трохи хліба, солі. А як стемніло, провели. Прощаючись, дівчатка плакали, бажали йому щасливого повернення на Батьківщину. Дяді Васі довго щастило. За два тижні він дійшов аж до Бреслау. Але тут щастя зрадило йому. Попався у лісі серед білого дня, коли спав, бо ж доводилося йти тільки вночі, а вдень ховатися від людського ока. Він добре замаскувався, і ніякий чорт його б не знайшов. Знайшла вівчарка. Прокинувся від гавкоту — і побачив перед очима червону пащу, гострі ікла, наїжачену шерсть хижого звіра, почув попереджувальне: «Не ворушись!» Це був німецький лісник з карабіном у руках. Не яка-небудь поганенька рушничка, а справжній бойовий карабін, на поясі підсумки з обоймами і величезний кинджал. Та ще й клята вівчарка… Дядя Вася із сумом подумав, що чинити опір безглуздо… Лісник вивів його на шосейну дорогу, зупинив першу стрічну машину й на ній привіз у поліцію, за що одержав нагороду — триста марок — тут же, в поліції. — Комісар, більшовик? — насамперед запитав слідчий. — Господь з вами, — відповів дядя Вася і перехрестився, прикидаючись набожним. Виснажений, з посивілою бородою— старезний дід, та й годі. — Скільки років? — запитали його. — Я й сам не знаю, бо неграмотний. Та вже чимало… — Ким працював до війни? — Пас колгоспних свиней. Приїхав сюди добровільно, працював у якогось німця, та він до мене ставився гірше, ніж я до його скотини, і тому вирішив піти до інших. А вони мене гнали в шию. Оце й уся історія. Якби був молодший, то, може, й узяли б. А так — кому потрібний? Нехай бог милує… — сказав, знову перехрестившись. Слідчий дещо записав і взявся розглядати його руки, щоб переконатися, що це таки свинопас. А руки ж у нього були шкарубкі, вузлуваті й темні, як коріння старого дуба. Слідчий зрадів, що «речовий» доказ підтвердив характеристику, яка вже склалася в його голові, та й сподобався йому оцей темний, затурканий і кумедний старий, що без кінця хрестився на портрет Гітлера. «Типовий представник неповноцінної раси», — подумав слідчий, і відправив дядю Васю в табір смерті. Виявилося, що дядя Вася проходив карантин у піщаному кар'єрі разом з Володею та Жорою. Коли хлопці втаємничили його в свої плани, він сказав: «Діло це нехитре, зробимо». Сказав так спокійно і просто, ніби мова йшла про купу сміття. І вони почали носити сміття на смітник, куди кидали і відгвинчені деталі дорогого, дефіцитного обладнання. В цьому ділі дядя Вася став «головним інженером». Як людина з великим технічним досвідом, він сам визначав, що і як відгвинчувати, відпилювати чи псувати, і сам же здійснював усю операцію. Хлопці лише створювали умови — охороняли, маскували, закривали від стороннього ока, коли він порпався в механізмах, деталях, контейнерах і ящиках, та вели кругове спостереження, щоб не прогавити появу начальства. Роздобули дещо з інструментів: ломик, молоток, зубило, металорізальну пилку, викрутку, гайкові ключі. На величезній будові це було порівняно легко знайти. Щойно створена підпільна група Опору розгорнула свою діяльність. Тепер не було жодного агрегату чи механізму, привезених по залізниці, до яких вони не доклали б рук, особливо дядя Вася. А руки у нього були справді золоті. Він знав, що і як зробити, аби нацистським інженерам потім довелося місяцями сушити мізки над тим, як виправити становище… На території будови, неподалік від центральних споруд, була невелика, але глибока улоговина — справжнє урвище, яке використовувалось як звалище будівельного сміття. Проектанти розрахували, що за три роки будівельних робіт воно буде заповнене сміттям, засипане зверху землею і стане рівним, як аеродромне поле. Разом із сміттям у це урвище тепер потрапляли деталі дорогих механізмів і мішки з цементом найвищих марок, ящики з катушками мідного дроту, цвяхами, болтами, електродами для електрозварювання тощо. Усі ці дорогі матеріали разом з будівельним сміттям навіки осідали мертвим баластом на дні звалища, куди не здогадався заглянути жоден з німецьких спеціалістів, — може, ще й тому, що для тисяч в'язнів це звалище служило водночас і нужником. Якось дядя Вася сказав: «Якщо попадемося, кара буде одна — шибениця! І за одну гайку, і за тонни обладнання. То ж яка нам різниця? Давайте будемо фугувати на всю котушку». І вони «фугували». А крім цього, ще й умудрялися насипати піску в букси вагонів, які надходили на будову і які доводилося розвантажувати. Великим ентузіастом цієї справи став молодий парижанин Марсель Жіро, який опинився у таборі за участь у французькому русі Опору. Спершу він потрапив у заложники і чекав розстрілу. Багатьох заложників розстріляли, а йому випадково пощастило вскочити в колону, яку кудись відправляли. Їх загнали у вагони-телятники і привезли в Освенцім. Марсель люто ненавидів гітлерівців. Стискуючи кулаки і гнівно зблискуючи очима, він казав: «Ми їм збудуємо таку електростанцію, що у Берліні від напруги згорять усі лампочки, а у Гітлера в очах засвітить, засвербить у носі і заколе в печінці!» Марсель був щирим і надзвичайно товариським хлопцем, для якого дружба — понад усе. Він любив усіх підпільників, але Жору — більше за всіх. Може, тому, що Жора знав і часто співав французькі пісні, а скоріше тому, що той добре володів французькою мовою, і говіркий Марсель не почував себе одиноким. Більшість в'язнів називали юнака Георгієм або Георгом, а Марсель кликав його так, як і Володя, Жорою, вкладаючи в це ім'я особливу ніжність Якщо доводилося нести важкий ящик, Марсель рішуче відсторонював Жору і підставляв свої плечі і навіть ображався, якщо той теж намагався взятися за ящик. Говорив він темпераментною скоромовкою, як кулемет, випускаючи за секунду десяток слів, і один тільки Жора міг уторопати, про що так жваво лопоче цей парижанин. Поважали й щиро любили в підпільній групі літнього поляка Сильвестра Домбровського. Ще зовсім недавно він мав у Краківському воєводстві своє невеличке господарство, нажите невсипущою працею кількох поколінь Домбровських. Хтось із місцевих поліцаїв заявив у поліцію, що Сильвестр приховує від властей зерно та іншу сільськогосподарську продукцію. Представники окупаційної влади з жандармами вчинили обшук на його обійсті, перевернули, перетрусили все і таки знайшли кілька мішків збіжжя. Сильвестра заарештували, жорстоко побили на допиті, звинуватили в обкраданні німецької держави та в шкідництві і як «шкідника» запроторили в Освенцім, а потім в Явожно, де він став шкідником справжнім, помщаючись ненависним гітлерівцям на кожному кроці. Ще коли був під арештом у Краківській поліції, йому зачитали рішення прокурора про те, що його господарство і все конфісковане майно стало власністю німецької держави і передане в руки німцю-колоністу. Родину ж його, дружину і двох синів-підлітків, вивезли в Німеччину для «відбування трудової повинності аж до переможного кінця війни». Що буде з сім'єю після «переможного кінця війни» — про це не сказали нічого. Почувши таке, Сильвестр мало не збожеволів. «А при чому ж тут діти?» — гнівно вигукнув він. За це його знову жорстоко побили, вибили кілька передніх зубів. Разом із зубами Сильвестр Домбровський назавжди позбувся останніх наївних ілюзій щодо горезвісного «нового порядку в Європі»… Сильвестр дуже важко переживав своє нещастя, а страшна освенцімська дійсність потрясла його ще більше, зробила похмурим, мовчазним і замкнутим. Навіть на всі запитання друзів відповідав лише «так» або «ні», з нього важко було витягти бодай одну-дві фрази. Однак таємну підривну роботу на будові виконував з величезною охотою і навіть насолодою. В члени підпільної групи його завербував Антек, який умів підбирати ключі до людських сердець. Сильвестр ніколи не гарячкував, не метушився і, здавалося, навіть не здатен хвилюватися. Усе робив з чисто селянською неквапливістю й спокоєм, неначе орав поле чи підмітав обійстя. Він носив сміття на звалище, а разом із сміттям — відгвинчені деталі агрегатів та механізмів. Сильвестр вражав усіх своєю витримкою. Якось, порпаючись у стосах матеріалів, ускочив у халепу: на ногу йому звалився важкий ящик. Сильвестр навіть не зойкнув, а лише підпер плечем нахилений стос, щоб не впали інші ящики, і спокійно мовив: «Зніміть». Ящик зняли і побачили, що ступня Сильвестрова геть закривавлена… Зовні Сильвестр скидався на огрубілого, похмурого відлюдька, здавалося, ніщо й ніколи не може його зворушити. Та це тільки здавалося. Одного разу біля них зупинився віз із запряженою гнідою конячкою — добре доглянутою, красивою і дужою. На ній під блискучою шерстю так і вигравали м'язи. Їздовим був молодий поляк з місцевих вільнонайманих, котрі щойно прибули на будову. Він ще не орієнтувався тут і почав розпитувати, як проїхати до якогось складу. Гніда зупинилася за два кроки від Сильвестра. Вгледівши її, він раптом розхвилювався і геть-чисто перемінився. Білі, пухнасті брови заворушилися радісно, все лице засвітилося тихим, лагідним світлом. Він заворожено дивився на гарну конячку, на її великі, з фіолетовим полиском очі, і губи його шепотіли щось ніжне і лагідне… Поки Антек пояснював їздовому, куди і як проїхати, Сильвестр ніжно гладив тугу, гарячу шию гнідої, розчісував шкарубкими пальцями хвилясту, м'яку, як шовк, гриву і… раптом заплакав. Це було настільки несподівано, що хлопці, щоб не бентежити розхвильованого Сильвестра, відвернулися. А він ще довго дивився услід підводі, поки вона не зникла за поворотом, потім розпачливо, глухо пробурмотів: «До чого ж схожа!..» Мабуть, ця конячка була схожа на його власну, тому й стала тією краплею, що переповнила гірку чашу… Зовсім іншою людиною був Серьожа Серебров — двадцятитрьохрічний юнак з Ленінграда. Він дуже кохався в поезії — особливо любив Єсеніна. До війни сам писав вірші, мріяв стати поетом. Вдачу мав вразливу, а тому важче за інших сприймав освенцімські жахи і удари власної долі. На початку війни під час бомбардування загинула його мати, а через кілька днів — наречена. Він до бровільно пішов на фронт, сподіваючись помститися ворогові. Ходив в атаки, ніколи не кланявся ворожим кулям, ніби сам шукав собі смерті. Але ворожі кулі обминали його, ніби цей тендітний поет і безстрашний юнак був зачаклований. Провоювавши кілька місяців, він був нагороджений орденом, двома медалями, став уже помічником командира стрілецького взводу. Ніколи, навіть у думках не допускав можливість полону, але доля ніби навмисне познущалася з нього: Серьожа потрапив у полон, а потім — в Освенцім. Хлопці зустрілися з Серьожею тоді, коли він уже подумував про самогубство, у чому сам їм признався. Володя й Жора допомогли йому подолати душевну кризу, ввели його в підпільну організацію.  
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка