Книга «Слово після страти»



Сторінка15/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

6


 

Замордованих і померлих на роботі в'язнів носили у табір по черзі то одна, то друга арбайтскоманда в хвості загальної колони після закінчення робочого дня. У есесівців усе робилося за чітким, давно заведеним і непорушним розпорядком. В усіх таборах колони в'язнів на марші були вишикувані п'ятірками — для зручності перераховування і конвоювання. Мертвих же переносили з таким розрахунком, щоб теж були п'ятірки: четверо живих несли за руки і ноги п'ятого — мертвого. Це були своєрідні живі катафалки. Інколи, дивлячись на них, Володя думав: «Невже й мені судилося попасти на «катафалк»? І ось тепер таки довелося. Четверо незнайомих в'язнів несли його в колоні «катафалків». Він уже змирився з тим, що це — кінець, хоч слабенька надія ще жевріла. «З трупарні мене заберуть», — тріпотіла відчайна думка. Більше ні про що він не думав. Але ж чи пощастить друзям витягти його із трупарні? Попереду і позаду пливло багато таких «катафалків», а зовсім поруч несли щойно задушених греків. Їхні тіла ще не встигли охолонути і задубіти, а шийні хребці поламані, тому звисаючі голови похитувалися в такт крокам носіїв, і здавалося, що греки ще живі. Володі все ще вчувався хруст зламаних хребців, йому стало моторошно. Він заплющив очі і більше не дивився ні на мертвих греків, ні на інші «катафалки». Біля табірної брами начальник конвою здавав охороні табору приведених з роботи в'язнів і вів свою конвойну команду в есесівське містечко на відпочинок. Так робилося завжди, але тільки не при Боксерові. Цей виконував свої службові обов'язки з особливим заповзяттям. Як тільки колона «катафалків» почала втягуватися в табір, він побіг уперед, розставив ланцюг есесівців від воріт до трупарні, а сам кинувся в приміщення, знаючи, що серед мертвих можуть виявитися й живі. Полювання на «симулянтів» для Боксера було справжньою насолодою, і він не хотів її втрачати. В'язні, котрі несли Володю, здогадалися, що він ще живий, але віднести його в барак не змогли, бо проскочити ланцюг поставлених Боксером есесівців було неможливо. Тому й понесли хлопця в трупарню. Тут під стіною уже стояв Боксер, як мисливець у засідці, і пильно оглядав тих, кого сюди вносили. Носії кинули Володю в купу трупів, а самі хутко щезли. Незважаючи на холоднечу, в трупарні висів густий, стійкий, нудотний сморід мертвечини. Був вечір, табір окутався сизими сутінками, і тому електричне світло в трупарні здалося надто яскравим. Вражало безладне нагромадження товстих, як колоди, опухлих і брезклих або ж тонких, як жердини, ніг, потворно перекошені лиця з широко відкритими осклілими очима, дистрофічні руки, судорожно покорчені пальці, що немовби намагалися за щось ухопитися в останній конвульсивній спробі утриматися в житті… Замучені, вбиті, розтерзані були звалені в безладну хаотичну купу на цементній долівці трупарні. По них бігали великі, жирні щури, моторошно попискуючи. Не встиг Володя отямитися, як був завалений трупами. Він задихався під купою мертвих тіл. Ціною нелюдських зусиль йому вдалося трохи вивільнити голову, щоб не задушитися. Колона «катафалків», покваплена есесівцями, розвантажилася швидко. Трупи були звалені в купу, а ті, що несли їх, постаралися якнайшвидше покинути це страшне місце. В трупарні залишився один Боксер. Краєм ока Володя бачив його лице: було незворушне, холодне, губи щільно стиснуті, а білуваті очі горіли нездоровим блиском наркомана. Ті очі пильно дивилися на нерухому купу трупів, а Володі здавалося, що вони дивляться лише на нього. Юнак не знав, для чого тут стоїть Боксер. А той ніби застиг на місці і щось хижо вичікував. Володя весь напружився. Через відчинені двері було чути, як шумить вітер у Явожницькому лісі. Десь за бараком лишилися Жора, друзі-підпільники… «Невже загину?!» — кричала кожна клітина змученого тіла. Величезним зусиллям Володя стиснув неслухняні зуби, щоб не цокотіли, і перетворився на слух: знадвору долинали звуки, схожі на скрипіння санного полоззя — то гольцшугами місили сніг в'язні, розходячись по бараках. Звуки віддалялися й затихали. Хотілося кричати, кликати на допомогу, але Володя навіть не поворухнувся. Важко дихати, в скронях гупає кров, у горлі сухо й гаряче, а в грудях пече вогнем. Боляче ковтати гидкий, нудотний сморід, відчувати, як давить на тебе з усіх боків купа мерців. Та ще страшніші, ніж людські трупи, живі щури. Один з них повільно проповз, підозріло принюхуючись, по обличчю Володі, і в хлопця від жаху закостричилося волосся. Однак він не скрикнув, не здригнувся, а лише завмер, ще сильніше зціпивши зуби. Боксер недаремно стояв і спостерігав. Серед трупів хтось, іще живий, раптом застогнав, неначе прокинувшись від наркозу, і заворушився, почав виповзати. Боксер спритно змахнув рукою, матово зблиснув парабелум. Гучно пролунав у порожньому бараці цей несподіваний постріл, розпачливо зойкнув поранений в'язень. Відразу ж прогриміло ще два постріли — і стогін обірвався. Тепер Боксер почав цілитись в іншого, який, мабуть, теж подавав ознаки життя. Усе це бачив Володя, і в нього промайнула гарячкова думка: «Перестріляє всіх…» І ледве стримав готовий вирватись крик. Володю трусило, зуби нестримно цокотіли — здавалось, холод проникає в саме серце. Сполохані пострілами, забігали, заметушилися щури, шастаючи поміж трупів, і гуркіт пострілів знову наповнив трупарню. Володя знемагав від напруження і страху, задихаючись під купою мертвих тіл. Але зараз саме трупи захищали його від куль Боксера, який стріляв по щурах, як по чудових рухливих мішенях. Він розрядив уже три обойми і вставив четверту, але в цей час знадвору його голосно покликали есесівці: захопившись стріляниною, Боксер затримував усю конвойну команду. І він пішов, навіть не зачинивши за собою двері. Як тільки зник Боксер, Володя зробив відчайдушну спробу вилізти з-під трупів. Проте мертві тіла цупко тримали його в полоні, не пускали із мертвих, холодних обіймів, бо дивовижно сплуталися, немов кореневища в купу звалених пеньків. «Все, не вилізу», — кволо подумав Володя. Настала критична хвилина. І саме в цю мить до трупарні влетів Жора, а за ним — Петро, дядя Вася і Яша Фуксман. — Орлятко! — тривожно крикнув Жора. — Я тут, — простогнав, задихаючись, Володя. Рятівники-побратими швидко розкидали мертвих, витягли напівживого Володю й поставили на ноги, тримаючи його під пахви. — Чи є тут живі? — голосно запитав Жора на увесь барак. Трупарня відповіла могильною тишею. Не можна було втрачати ні хвилини. — Перебирай ногами, роби вигляд, що йдеш! — наказав Жора, поплескавши Володю долонею по обличчю, щоб той швидше отямився… Останнім виходив Яша Фуксман. Він схопив під стіпою мітлу, кілька разів махнув нею на порозі, нібито підмітаючи, затим поставив мітлу на місце, вимкнув у трупарні світло, з гуркотом зачинив двері й голосно, удавано спокійно сказав по-німецьки: «Порядок!» Ця маскарадна витівка була адресована вартовому на вежі — на всяк випадок. Однак вартового трупарня не цікавила, і сміливці хутко розчинилися в табірних сутінках. Придибали до якогось барака, зупинилися біля глухої стіни, щоб передихнути. Володя кілька разів глибоко набрав у легені морозного повітря, щоб очиститись від вбивчого трупного смороду. Він остаточно отямився й зрозумів, що знову повернувся в цей жахливий світ. Для чого? Але поруч були дорогі побратими, і хлопець враз заридав… — Поплач, малюк, поплач, трохи полегшає на душі — сльоза змиває горе, — сказав Жора, ніжно обнявши Володю. Вітер уже стих, очистилося від хмар небо. Байдуже мерехтіли у високості далекі зірки. Над землею настоювався міцний мороз. Толеві дахи бараків химерно іскрилися інеєм, неначе обсипані потовченим склом. Довкола табору сяяла електричними лампочками освітлювальна смуга, а за нею в темній імлі тихо дрімав старий сосновий ліс. Скрізь панувала тиша, неначе уся планета вкуталася морозною нічною німотою. Лише з барака, як з переповненого тісного вулика, долинав невиразний, приглушений шум. Там, за тонкими дощаними стінами, копошилися сотні живих людей, ворушилось життя, «вулик» жив й, здавалося, кликав до життя. І Володя відчув себе так, пемов заново входив у життя. Усі вже заклякли на холоді, і Жора звелів розходитись по бараках. — Завтра заберемо Володю на роботу, іншого виходу немає. Наш капо тяжко хворий, це й полегшує наше становище. Якщо прийдуть вагони, займемося буксами. Обов'язково. Маємо ще одне серйозне завдання: треба збільшити нашу групу. Як бачите, з дванадцяти чоловік нас залишилося восьмеро — четверо вже загинули. Будемо ж мстити за Антека, за всіх. Нехай кожний підготує хоча б одного кандидата з числа найбільш надійних людей. Роз'яснюйте їм, що поодинці вижити тут неможливо. Отже, триматимемося гурту і колективно боротимемось за життя… Тихо розійшлися по своїх бараках. Жора й Петро віднесли Володю в тринадцятий блок. До апелю ще встигли полежати на нарах і трохи відігрітися. Цю розкіш начальство дозволило в зв'язку з катастрофічною смертністю у таборі, що загрожувало припиненням робіт на всіх об'єктах. Після апелю бранці поринули у важкий сон. Однак Володі спати не довелося: майже всю ніч сидів на кібелі — залізній бочці, яка правила тут за парашу, і корчився від болю. Кровотеча не припинялася. А вранці його знову забрали на роботу. Тонучи в снігових заметах, колона в'язнів повільно долала метр за метром. Володю товариші позмінно несли під пахви, хоч і самі були виснажені. Іншим разом капо-звір добив би Володю чи іншого «симулянта», але зараз він сам уже дихав на ладан, і в'язням команди «Гаст» доводилося тягти й його. Рудий гермайстер на роботу не з'явився, та й начальником конвою цього дня був не Боксер. Володю знову поклали в замаскований барліг і пильно стежили за тим, щоб його не виявили есесівці. Схованку утеплили сосновими стружками і паперовими мішками з-під цементу, а крім того, організували ще й «грубку». За грубку правило цинкове відро, у яке накладали розжарені на багатті цеглини. У бляшанці скип'ятили воду і напоїли Володю, бо він знемагав від спраги. Та від цього не припинилася, а, навпаки, посилилася кровотеча. Довелося відмовитися і від води. Володя втрачав останні сили. Безнадійна туга гризла його змучену душу… А біля багаття собачою смертю помирав нікому не відомий собака-капо. Помирав без імені, без друзів, без допомоги, без надій і співчуття. Ніхто навіть не знав та й не хотів знати його ім'я. Ніхто не подав йому бодай ковток води, усі сахалися його, як зачумленого. Схоже було, що у нього тиф. Жорі довелося взяти на себе керівництво командою, в якій тепер налічувалось менше сорока чоловік. Якраз прийшли два вагони, то їх розвантажили і не забули насипати в букси піску. Потім віднесли на звалище кілька важких ящиків з цінними матеріалами, завалили сміттям і, повернувшись назад, розклали невеличке багаття окремо від капо. Грілися біля вогню, сушили своє дрантя, кип'ятили воду зі снігу, пили її замість чаю і ждали кінця робочого дня. Сувора зима, яка ще тільки почалася, навівала тяжкий сум. Незважаючи на відсутність начальства в команді «Гаст», цей загалом спокійний день здавався нескінченним. А коли нарешті пролунав гонг, напівживого Володю віднесли на місце шикування і поклали на лівому фланзі в загальний ряд трупів. Туди ж підкинули й конаючого капо. Сьогодні не було Боксера і його поплічника Зеппа, а новий командофюрер, не захоплюючись садистськими розвагами, швидко перерахував живих і мертвих і наказав рушати. Транспортувати мертвих якраз довелося тринадцятій і чотирнадцятій командам — настала їхня черга. А під тринадцятим номером значилася команда «Гаст», тож Володю сьогодні несли його ж побратими. До табору дісталися без пригод. І хоча Боксера не було, однак есесівці стояли ланцюжком між брамою і трупарнею. Це не дуже збентежило Жору, бо «гастівці» вирішили усі разом зайти до трупарні, скласти мертвих і в штучно створеній метушні непомітно вивести Володю. Адже тут, біля трупарні, уже нікого з есесівців не цікавила кількість живих і мертвих. Есесівці стояли лише для порядку, щоб змучені в'язні не кидали мертвих де попало, а складали їх саме в трупарні. Туди ж можна було кинути й ненависного капо, який уже знепритомнів, але в Жори не вистачало на це жорстокості. Більше того, в останню хвилину у Жори виникла нова задумка — віднести Володю і капо в ревір, тобто у табірний лазарет, який був недалеко від трупарні — за піщаним кар'єром. Усі знали, що в ревірі не лікують, а мордують хворих, проте декому все-таки щастило оклигати й повернутися в свій барак. Адже в'язень, трохи перепочивши, міг виписатися з ревіру на роботу. Відомо було й те, що у ревірі часто проводяться селекції, тобто відбір дистрофіків для спалення в крематоріях. Одне слово, ревір — це була лотерея: або виграв, або програв. «Навіщо випробовувати долю — щодня носити Володю на роботу, а з роботи у трупарню? Адже це гра з вогнем. Завтра в команду «Гаст» пришлють нового капо, і він у перші ж хвилини може добити Володю. Крім того, завтра в наряд знову заступить Боксер. Отже, краще ревір», — вирішив Жора, підходячи до дверей трупарні. Есесівець, який тепер тут стояв, на відміну від Боксера, не стежив за в'язнями, а, повернувшись спиною до трупарні, знуджено дивився кудись на засніжений ліс. Як видно, його не цікавили ні «катафалки», ні трупарня. Це підбадьорило Жору. Поставивши Володю на ноги — його відразу ж підхопили під пахви друзі, — Жора підійшов до есесівця, зняв шапку і відрапортував німецькою мовою: — Гер есесман! Я виконую обов'язки капо в команді «Гаст». Наш капо тяжко захворів — ось ми його принесли. Обер-інженер будови пан Йонік просив надати йому медичну допомогу, а також іще одному гефтлінгові — найкращому електрозварникові, який випадково звихнув ногу. Чи не дозволите віднести їх у ревір? — Несіть, — байдуже буркнув есесівець, навіть не глянувши на Жору. — Яволь! — гаркнув Жора. І хлопці, не гаючи й секунди, швидко понесли Володю та капо до ревіру. Аж ось і ревір — величезний нестандартний барак на кам'яному підмурку. Двері були заперті, на стук ніхто не відповів. Мабуть, ревір був переповнений і прийом хворих закінчено. Жора обійшов довкола барака, позаглядав в усі вікна, сподіваючись викликати когось із санітарів. Але шибки вкриті памороззю, крізь яку нічого не видно, а стукати в шибки Жора побоявся, щоб не накликати біди. Ходив довго, а хлопці ждали біля дверей. Сумно дивився Володя на довколишній світ, немовби бачив його востаннє. Тихо дрімала над землею зимова ніч, заткана тонким, іскристим, морозним туманом, а над нею сяяло безмежне зоряне небо. Незвична тиша непорушно зависла над засніженим лісом, над принишклим табором, над усією землею. Стояла світла зимова пора, яку так любив ще з дитинства, але вона зараз навіювала тільки біль щемних спогадів… Минула, мабуть, година, поки Жорі нарешті пощастило викликати санітара. З гуркотом відчинилися важкі двері, і на порозі виросла кремезна постать санітара у забризканому кров'ю клейончатому фартусі. Побачивши, що ніякого начальства тут нема, санітар визвірився: — Якого чорта приперлися? Ви ж бачите, що прийому нема, — усі коридори завалені, хворі лежать один на одному. І взагалі, чого б я сюди ліз, тут що — санаторій? Жора пояснив, що це наказ есесівського начальства, що оці двоє хворі — великі спеціалісти, яких треба рятувати. — Чхати я хотів на ваших спеціалістів! Але наказ є наказ — давайте сюди! — буркнув санітар. Несподівано він схопив Володю в оберемок і кинув його в коридор. Потім те ж саме зробив з непритомним капо і замкнув зсередини двері.  

7


 

Володя упав на купу тіл. Справді, людей тут було — ступити ніде. Хворі сиділи й лежали покотом по всіх коридорах. Ревір весь просяк застояним смородом. Практично він мало чим відрізнявся від трупарні, недарма в нього боялися потрапляти. Але як би ти не боявся, а якщо вже не можеш працювати — куди подінешся. А тут смерть уже не здавалася страшним привидом, навпаки — багато хто бачив у ній порятунок. На Володю якраз і чекали тут такі випробування. На дверях ревіру намальований червоний хрест, але тут від цього символу милосердя і порятунку відгонило святотатством. Його намалювали ніби навмисне для того, щоб поглузувати з в'язнів. Було б доцільніше перефарбувати його в чорний колір. Усі приміщення цього барака забиті хворими й конаючими — переважно дистрофіками. Прямо на цементній долівці на жахливих протягах купами лежали хворі, чекаючи прийому. В напівтемряві, у смердючому, задушливому повітрі немовби повисли стогони, схлипування, лайки, молитви. Декотрі лежать з заплющеними очима, нерухомо, апатично і байдуже — мабуть, непритомні. Їх уже ніщо не хвилює, тут і помирають — без надій і бажань. Санітари витягують мертвих за руки або за ноги надвір, щоб звільнити приміщення, і, повернувшись, вишукують інших померлих. «Ну, хто тут врізав дуба? Давай його сюди!» Найняті за миску баланди в'язні вантажать трупи на візок і везуть до трупарні, а звідти знов повертаються до ревіру. Чекають, щоб заробити ще миску баланди. Години дві Володя лежить у коридорі, слухає дикі стогони, молитви, прокляття і лайки всіма мовами. Хтось жахливо горланить, згадуючи усіх святих, хтось нестямно волає про допомогу, хтось благає змилуватися, хтось когось жорстоко б'є. Знову крик і хльосткі удари по голому тілу — від усього того болить і здригається кожен нерв. Нарешті Володя попадає в набитий людьми «передбанник». Тут їм наказують роздягтися догола і все своє лахміття разом з гольцшугами скласти під стіною. Ще з півгодини лежать і сидять голі й босі на цементі в черзі. Ждуть. Поранення, різні травми, нагноєння, дизентерія, жовтяниця, опухлість і брезклість від голоду, дистрофія, апендицит, запалення легень, туберкульоз, тиф, фурункульоз, короста, від якої усе тіло перетворилося на суцільний струп, — чого тут тільки нема! Безконечна низка людських страждань. Останнє коло пекла… Ребра у всіх випирають, нагадуючи пральну дошку, шкіра на тілі пообвисала — стопроцентні кандидати в трупарню. Через півгодини їх заводять і вносять в кабінет лікаря — відразу десять чоловік. У примітивно обладнаній кімнаті — все, що тут іменується прийомною, реєстратурою, кабінетом лікаря і операційним залом. Дерев'яна тумбочка з журналом записів номерів відвідувачів, стіл, накритий закривавленою клейонкою, шафка з нехитрим інструментом: іржавий скальпель, пара пінцетів, давно затуплена пилка, звичайні монтерські кусачки та звичайна сокира. Поруч — бутиль з бензином для промивки ран, трохи вати і паперові бинти. Оце й усе. Нема навіть йоду. Тут шматують, ріжуть людське тіло, як капусту. Ніяких знеболюючих засобів — двоє дужих санітарів міцно тримають виснаженого дистрофіка, поки лікар відріже йому палець, руку чи ногу. Після таких операцій ніхто, звичайно, не виживає. Але робота кипить і вдень, і вночі. Тут ріжуть, пиляють, відтинають, відрубують, ампутують, аж доки самі не падають з ніг від утоми. А для чого усе це робиться? Такий порядок. Вважається, що медична допомога була надана, а якщо в'язень помер, значить, у даному випадку медицина виявилась безсилою. До того ж пацієнт — не людина, а гефтлінг номер такий-то. І все. Щомісяця через цей заклад проходять у середньому дві тисячі чоловік, а повертаються до роботи не більше двох-трьох десятків. Кілька хвилин Володя спостерігав, що тут роблять. Ось двоє санітарів міцно тримають покаліченого, а лікар зриває у нього на правій руці цілу купу просякнутого кров'ю і вже засохлого паперу, яким в'язень на роботі обмотав собі покалічену руку. Папір цей з цементного мішка. Нещасний кривиться від болю, по блідому обличчю градом котиться піт. Треба ампутувати кілька пальців, розтрощених під час розвантажування металоконструкцій. Для виснаженого і покаліченого в'язня це катастрофа. — Не ріжте… — благально стогне він, і сльози течуть із його печальних очей. — Треба повідтинати, — каже лікар і бере в руки кусачки. Клацнув ними кілька разів, бризнула кров, заскреготів зубами каліка — і кілька відтятих пальців, як оком змигнути, полетіли у помийне відро. Готово! Бензин, жмутик вати, пов'язка. — Все в порядку. В другу штубу. Слідуючий! Наступним був фурункульозний. З десяток величезних сизих фурункулів обліпили його висхле, сухоребре тіло. Йому розрізали кожний фурункул, так-сяк промили рани бензином. — Все! Слідуючий! Тепер Володина черга. — Що у тебе? — Дизентерія, пане лікарю, — відповідає Володя німецькою. — Давно? — Уже три дні, пане лікарю. Але я ще міцний… Якби припинилась кровотеча, я б зміг працювати… «Пан лікар» раптом розсміявся. — Воно й видно, що міцний, — каже, сміючись, і питає: — Скільки ж тобі років? — Сімнадцять, пане лікарю. — У таборах давно? — Два роки, пане лікарю… Але повірте: я ще працездатний… Це справило на німця-лікаря враження. Йому сподобався оцей бідовий хлопець, який жити хоче, але ні про що не просить, та ще й так гарно володіє німецькою. — Гм-м… Ти правду сказав, що міцний. Гарний паросток міцного, здорового кореня. Гаразд, з'їж ось це — і кровотеча припиниться, — каже, подобрішавши, і дає хлопцеві велику, як піджачний гудзик, чорну таблетку пресованого вугільного пилу. Володя розгризає її, намагається проковтнути, але все застряло в горлі. — Добу не їсти і не пити. В першу штубу! — командує лікар. Двоє натренованих санітарів хапають голого Володю під пахви і волоком тягнуть по забитих людьми коридорах, спритно долаючи усі перешкоди. Виявляється, це найзручніший спосіб транспортування хворих. Оскільки в першій штубі не було де голкою ткнути, Володю поклали в туалетній кімнаті, де вже лежало більше десятка голих, нещасних хворих. — Полежиш поки що тут, а потім переведемо в штубу. Хто-небудь вріже дуба, і місце знайдеться, — пообіцяли санітари і пішли — у них роботи вистачало. Вікно розчинене навстіж, гуляє скажений протяг, а Володя лежить голий на цементній долівці. Тут можна завити вовком, збожеволіти чи раптово померти від розриву серця. Зуби вистукують дріб, м'язи скручує судома, але Володя конвульсивними рухами все ж таки намагається розтирати заклякле тіло. Поруч лежить уже мертвий. Раптом Володя упізнає в ньому свого ж таки капо. Ще три дні тому він по-звірячому знущався з в'язнів команди «Гаст», а тепер ось сам сконав серед нещасних. У нього на грудях величезне татуювання — розіп'ятий Ісус Христос, під яким напис польською мовою: «Врятуй мене, господи, від лихих людей!..» «Нічого собі святенник!» — з огидою подумав Володя, проте не здивувався, бо вже взагалі розучився дивуватися. Не відчував і ненависті до мертвого садиста… З'явився санітар з білизною, забрудненою карболкою. На відміну від інших, він був веселий і балакучий. Цей відгодований, рожевощокий балакун почувався на своїй роботі непогано і любив побазікати. Звали його Хельмут. — От бачите, я ж казав, що переведу вас у штубу. В мене слово — олово! Сказав — зробив, зробив — сотворив, а якщо сотвориш диво — попадеш в рай, як сказано в біблії. Отже — в рай, ворушись, братва! У нас усе швидко й чітко — раз-два і готово! Мертвих відтарабанимо в трупарню для побачення з предками, а вас запрошую в штубу. Там ви будете, як у бога за пазухою, — ніхто не вкраде і не зобидить. Та ви ж найщасливіші люди в світі! — весело базікав Хельмут, але все ж таки допоміг Володі підвестися, одягти білизну і перейти в штубу. Цей Хельмут був цілком терпимим, хоча й носив на грудях зелений вінкель німецького кримінального злочинця. Нижні три яруси нар були повністю забиті дистрофіками, а на верхньому, четвертому, куди не кожний мав сили піднятися, трохи вільніше. Але ж як туди вилізти? Роздумувати довелося недовго — у санітарів усе «раз-два й готово». Чотири дужі руки спритно гойднули Володю над долівкою — і ось він уже летить на четвертий ярус, як тріска. Навіть здивувався, що не розсипалися кістки. Упав на людей, які тут лежали покотом. Вони зустріли його жахливою лайкою, проте розсунулися, і він якось втиснувся в гурт, відчувши під собою тверді, обчовгані дошки. «Ну що ж, це ліпше, ніж на цементній долівці», — подумав з полегшенням. Тут, як і в трупарні, панував запах смерті. Санітари відчинили вікна, щоб «вигнати сморід і зробити морозну дезинфекцію». У відчинені навстіж вікна вривається жорстока зима. Проревіла табірна сирена — відбій! Отже, прожито ще один день!.. Світло погасло. Залишилася блимати підсліпуватим оком тільки синя сигнальна лампочка, немов недремне око самої смерті. Штуба, чотириярусні нари з трьома сотнями доходяг — усе поринуло в могильну темряву. У розчинені вікна летить сніг, але ніхто навіть не думає їх зачиняти — бояться санітарів. Деморалізована, занепала духом, знекровлена маса, уже не здатна ні чинити опір, ні боротися за своє життя. Усі ці люди у таборі щодня ходили поруч зі смертю, однак для багатьох з них досі вона була чимось далеким, туманним. А тепер усі вони відчули її владний, холодний подих… Володя невидющими очима дивиться в темний простір палати, вщерть заповненої замученим юрмиськом людей. Це похмура оселя марення, туги, страждань, болю і відчаю, де все просякнуте смертю. Біль у животі, в усьому тілі не вгамовується. Юнак уже не може розплющити повік, тільки чує, як гупає кров у скронях. «Значить, я ще не вмер…» І маряться якісь дуже далекі, але яскраві спогади. Дивується, бо ж дивно, що людина, помираючи, може так яскраво бачити в уяві картини свого далекого дитинства — світлого й сонячного, як погожий травневий день, коли він, тоді ще наївний сільський хлопчина, дивився на весь довколишній світ, як на радісне свято, і на його життєвій стежині ще не було ніяких болючих втрат, не було пожежі війни, шибениць, тюрем і концтаборів… Ось він на березі мальовничої річки, босоніж, у коротеньких штанцях, без кашкета. Шовкова трава, голубе небо, море сонця і світла… Мати пере білизну і замочує полотно, яке ткала на допотопному дерев'яному верстаті старенька, мила бабуся… І яке ж воно гарне, це домоткане полотно… яке хороше… Можливо, ще й тому, що робилось власними руками… Сліпучо сяє яскраве сонце. В його променях Володя бачить степ — широкий, як світ. Синіють сокирки і дзвоники, жовтіють китиці кашки, бурячково червоніють пухнасті будяки, пломеніють червоні маки, синіють святі й чисті, як очі дитини, волошки… «Чому я так виразно бачу ці голубі волошки? Чому я плачу?» Ніжна чарівність казкових картин хапає за серце. Володя вже ніби ширяє над степом і плаче від щастя. А мати, святково вбрана, простягає до нього руки, усміхається і кличе, неначе він у колисці, ще зовсім маленький, немовля. Володя не наважується наблизитись до неї, боїться, що вона злякається, не впізнає в ньому свого сина, виснаженого, страшного, напівмертвого. «Мамо! Це я! Не кидай мене!» — розпачливо кричить Володя і прокидається. Темно. Тьмяно блимає синя сигнальна лампочка. Довкола тліють дивні людиноподібні істоти. Тісно й холодно, як у могилі. А в гарячій уяві знову й знову зринають яскраві картини дитинства. Рідна земля! Вона поставала в пам'яті, заквітчана вишневими садками, сузір'ями далеких, замріяних сіл серед неозорих ланів… Зелений океан бурякових плантацій, спіле золото пшениць, море зелені й сонця… Батьківська хата над ставком, залита сонцем, у рожевому ранковому тумані. Воля! Тепер Володя знає їй ціну, та що з того? Її не повернути… Володя заплющує очі і подумки знову поринає в солодко-щемні згадки. Йому так хочеться втекти — хоча б на хвильку! — від кошмарної дійсності і ще раз побачити те, що завжди жило в пам'яті і часто приходить в сни. І в його уяві знову постає неозорий степ, радісно-манливий, тремтливо-ніжний, сліпучо-сонячний і безмежно-прекрасний з золотою райдугою на півнеба. Володя аж мліє від щирого захвату: скільки тут пахощів, зелені, простору і краси! Йому навіть здалося, що він фізично відчув, як дмухнув пестливий вітерець — і степ захвилювався травами, як щедра нива половіючим житом, коли його гойднуть м'які оксамитові хвилі… На очах закипають сльози… Він остаточно прокидається, і його незвичайне піднесення швидко згасає, як іскра на льоту. Ось щойно серце гупало так радісно й заклично, а зараз усе заступив холодно-пліснявий морок. «Яка прекрасна земля і яке то щастя жити на ній і бути людиною! Але ж яке страшне лихо, якщо на землі є пекло!» — думає Володя. І раптом лють, як вибух, спалахнула в його свідомості, і хлопець майже уголос сказав сам собі: «До біса капітуляцію! Я ще живий, ще є Жора, є побратими, і ще не все втрачено!» Так народжувалася тремтлива надія… Інтуїтивно Володя відчуває — скоро підйом. І справді, невдовзі почулися кроки — зайшов штубовий, почухмарився, голосно позіхнув, увімкнув світло. — Ауфштейн! — гаркнув хрипким голосом. Заворушилися ті, хто ще живий і хто ще міг ходити. Аж тепер проревіла сирена, почалась загальна побудка усього табору. — Кафи-и голєн, кафи-и голєн! — лунало по всьому табору. Ця команда означала «отримувати кофе!» Трохи згодом хтось у штубі кричить: — Ану, «мусульмани», ворушись, хто живий і хто хоче жити! Каву несуть! У штубі здіймається гамір, стогін. Виявляється, ще не всі померли, не всі втратили бажання жити. Ті, хто ще може ходити, злазять з нар, пробираються до виходу, штовхають один одного, спішать у коридор, де будуть давати чи вже роздають каву. Володя вирішує й собі розворушитися. Ледве додибцяв до коридора. Тут утворився натовп голодних, напівбожевільних людей. Навіть дивно, що ці напівживі істоти можуть зчинити такий шарварок. А втім, ненадовго. Запанувала мертва тиша, як тільки прийшли санітари із замашними киями в руках. Рожевощокий Хельмут дістає записничок і зачитує номери тих, хто, відповідно до ревірних законів, може одержати двісті грамів окропу, підфарбованого штучною ерзацкавою в брудний колір. Напій цей гіркий, огидний, не засолоджений навіть сахарином. Крім цієї рідини, більше нічого не дають. І взагалі, в ревірі хліб нікому не видається. Щоправда, в обід дехто одержить двісті грамів баланди. Оце й увесь добовий пайок хворого, якщо тільки він його одержить. Але більшість хворих взагалі нічого не одержують і душе швидко помирають. Щоб прискорити цей процес, начальство вирішило роздавати пайки тільки в коридорі. Хто не може, не здатний самостійно вийти в коридор — той не повинен жити… Володин номер не значився в списку щасливчиків, і він, так нічого й не одержавши, з трудом, тримаючись за стіни, поплентався на своє місце. Ліг на нари і втупився в стелю. В горлі пересохло, мучила спрага. Бляшанка окропу зігріла б нутро, хоч трохи полегшила б муки… За стіною з силою фонтана враз бризнула музика — акордеон… Чи не марення це? Але ж ні, якийсь невідомий чарівник у сусідньому приміщенні віртуозно грав на акордеоні. Як потім виявилося, в сусідній кімнатці разом з лікарями й санітарами ревіру мешкав акордеоніст із Парижа, французький єврей Мішель, якого зарахували на посаду лікаря, тому що він учив грати на акордеоні заступника начальника ревіру — есесівця Целлера. Целлер з'являвся на урок щодня рівно об одинадцятій ранку і до дванадцятої під керівництвом Мішеля вчився грати. А коли його не було, тобто до одинадцятої, Мішель грав сам, переливаючи свій біль у звуки дивовижних мелодій. Це була талановита імпровізація, яка ятрила переповнені скорботою серця смертників, викликала неймовірний душевний біль. Німецький «хонер» ридав у руках талановитого музиканта, оплакуючи гірку й трагічну долю приречених в'язнів, їх загублене життя. І так було страшно чути справжню музику серед усіх жахів світу… Була, мабуть, шоста година ранку, і, поки в ревірі не з'явилися есесівці, Мішель упивався грою. Володя прислухався, і гарячі ридання душили горло. Скорботним реквіємом, криком відчаю і безнадії звучали трагічні мелодії. Хтось із в'язнів похмуро пожартував: все-таки нам пощастило — помираємо з музикою. Йому ніхто не відповів. А в дерев'яних промерзлих стінах барака, як у домовині, судомно билась скорботна мелодія, неначе поранена, знесилена горлиця, яка відчайдушно рветься з клітки на волю…  
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка