Книга «Слово після страти»



Сторінка17/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
11

 

Скоро мала пролунати сирена апелю, і хлопцям треба було прощатися з Францом. Але раптом у коридорі здійнявся страшний крик: когось жорстоко били. Шум наростав, наближався до туалету. Уже чути було важке гупання кованих чобіт есесівців, Володя навіть упізнав голос Круцифіксалілуйя. Ударами чобіт когось заганяли в туалет. Жертва кричала, благала пощади, але її таки заштовхали в туалет. За дверима вбивали людину, вона хрипіла, билася головою об цементну підлогу. Раптом усе обірвалось — тільки чути було хекання есесівців. Володя і Жора опинилися в капкані: тікати нема куди, ховатися нема де. Переляканий Франц шепотів: «Пробачте мені, я винний — затримав вас». Якби есесівці відкрили двері й заглянули в комірчину, хлопців не врятувало б ніщо. На всяк випадок вони взялися сортувати звалену в купу гнилу білизну, проте навіть не сподівалися, що їм повірять, ніби вони зайняті роботою. На щастя, в смердючий тамбур есесівці не заглянули. Коли ж нарешті все затихло, Володя наважився виглянути. Біля самих дверей лежав щойно убитий в'язень. Коло його розтрощеної голови на холодному цементі парувала калюжа ще теплої крові. Мабуть, есесівці вступили в цю калюжу, бо криваві сліди вели в коридор… Треба було тікати — і негайно. Хвилину хлопці постояли над Францом в глибокій скорботі, як над покійником. — Прощайте, друже, ми не забудемо вас, — тихо сказав Жора. — Глюкауф![26] — крізь криваву піну видихнув Франц. Хлопці по черзі потиснули його холодну, майже неживу руку і вийшли з комірчини. В коридорі їм зустрівся Хельмут, показав кулака, але бити не став: жестами дав зрозуміти, щоб швидше «змивались». Жора побіг до виходу, а Володя — в свою штубу. Швидко скинув верхній одяг, гольцшуги і кинувся на нари. Зайшов Хельмут, забрав шмаття і попередив, що більше таких «фокусів» він не допустить. Виявляється, хлопці були біля Франца більше двох годин. Хельмут не міг їх звідти витурити, бо в ревір якраз нагрянули есесівці. Проревіла сирена апелю. Чи встиг добігти Жора?.. Майже до ранку Володя не спав, думав про зустріч з помираючим Францом Норденом, про його нелегку долю. Потім перекинувся думкою до Ганса Максфельда, якого він, Володя, так само, як Франц, як сотні інших антифашистів, щиро любив. Півроку тому, на початку липня, у освенцімському карантинному блоці Ганс Максфельд таємно робив хірургічні операції покаліченому на допитах у гестапо Володі. Ризикуючи власним життям, Ганс врятував Володю. Протягом кількох тижнів Ганс щодня приходив до Володі і робив усе необхідне, щоб якнайшвидше поставити пацієнта на ноги. Це робилося не просто за рішенням підпілля — передусім за покликом власного серця, великого й щирого серця людини і комуніста. «Чим і як я віддячу тобі, дорогий друже і брате? Та й чи судилось мені ще хоча б раз у житті зустріти тебе?..» — болісно думав Володя. І тому так захотілося, аби сталося диво і пощастило зустрітися з Гансом, щоб хоч на словах засвідчити свою братерську любов і вдячність…  



12



 

Сизим морозним ранком, коли над Явожницьким лісом кружляли хмари чорного вороння, сполоханого в'язнівськими колонами, в ревірі оголосили банний день. Балакучий Хельмут пояснив хворим, що тут банний день запроваджено раз на місяць, але сьогоднішній — особливий, передноворічний, в зв'язку з чим буде проведена операція «холод», тобто сеанс лікування і загартування холодом. «Пройдете баню, стрижку, дезинфекцію, прожарку білизни і лікувальний, профілактичний сеанс холоду. Прогуляєтесь. Якщо не вріжете дуба… Вважайте це різдвяним святом», — весело пожартував він, задоволений собою, своїм гумором. Незабаром прийшли Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, і операція «холод» розпочалася. Мешканцям ревіру наказали злазити з нар, знімати з себе білизну і складати її на ноші. Затим усе це замучене юрмище голих і босих людей почали виганяти на мороз, на сніг… Операцією керував Сірий Вовк. Він безперервно поправляв кобуру пістолета, ніби натякаючи, що з ними ніхто церемонитись не буде, і вигукував різкі, як постріли, команди. Посинілі тремтячі скелети вишикувалися у дворі п'ятірками. Тих, хто вже не мав сил ходити, санітари витягували з ревіру і, навіть не б'ючи, просто кидали голих у кучугури снігу «для профілактики», знаючи, що годинний сеанс такої «профілактики» доконає будь-кого. Тим часом довкола строю бігав високий, як стовп, Круцифіксалілуйя зі шматком оранжевого гумового шланга в руці і щедро роздавав «зігріваючі», «стимулюючі» удари. Його довга, як весло, рука діставала кожного. Лясь! Лясь! Лясь! — дзвінко лунали удари оранжевої гуми по голих тілах, залишаючи на них криваві рубці. Нарешті наказано бігти в баню. — Льос! — гаркнув Круцифіксалілуйя. І всі, як божевільні, зірвалися з місця, здійнявши снігову куряву. Бігли хто як міг, у кого скільки було сил. Попереду Володі один уже заточувався — запліталися ноги. Найпростіше було б його обминути і бігти далі, рятуючи себе, але Володя обхопив його однією рукою, взяв «на буксир» невдаху і побіг з ним далі. Очманілий напарник ледве встигав перебирати ногами. Володя дуже здивувався, побачивши знайому апостольську бороду і знайоме лице того, кого тяг «на буксирі». Це був той «отченашник», котрий пропонував колись хлопцям вступити до релігійної секти, обіцяючи сите життя у таборі і райське на небі Тоді стариган ще мав пристойний вигляд. Гай-гай! Ніщо не вічне на землі, а тим більше — у таборі смерті. Не допомогли «отченашнику» продуктові посилки Червоного Хреста і «братів во Христі». Дизентерія безжально висмоктала з його організму, як і в невіруючих, усі життєві соки і зробила кандидатом на переселення в омріяний рай… «Отченашник» теж упізнав Володю, але замість того, щоб подякувати за допомогу або хоч привітатися, уголос почав молитися, дякуючи Всевишньому за милосердність, за те, що послав йому рятівника. — А бог навіть не попередив, що зробить мене своїм посланцем, — уїдливо зауважив Володя. — Бог нікого ні про що не попереджає, — повчально сказав «отченашник». На цьому їхня розмова обірвалася, бо обидва страшенно захекалися. Але все-таки «фінішували» благополучно. Те, що називалося банею, розташувалося метрів за триста від ревіру. Спершу потрапили в дезинфекційне відділення, де табірні фрізери, тобто перукарі, яких тут називали «фігаро», тупими і брудними машинками видирали волосся на тілі й голові у кожного, після чого вздовж голови від лоба до шиї іржавими, щербатими бритвами вибривали доріжку завширки три сантиметри — «гітлерштрассе». Один з «фігаро», безцеремонно схопивши «отченашника» за апостольську борідку, грубо реготнув: — Відчикрижимо! — Усе в руках господніх, — злякано, але покірно сказав «отченашник». — Голубе сизий, поки що твоя мочалка в моїх руках. Ось зараз ми її гарненько обскубемо, щоб не ганьбила лик і подобу справжнього гефтлінга, — сказав «фігаро» і вгризся тупою машинкою в апостольську бороду. «Отченашник» шарпався від болю і розгублено бурмотів якусь молитву. Обскубли й Володю. Десятків зо три «фігаро» швидко обчикрижили всіх ревірників, і ними зайнявся дезинфектор. Страшний на вигляд, у протигазі й гумових рукавицях, він орудував віхтяним квачем, квецяючи де попало отруйною рідиною, від якої горіла шкіра, а потім випадали вії. Після цього загнали у душове відділення — бадезал, де відразу ж стало тісно, як у душогубці. Та води не було. Довго стояли на цементній підлозі, клацаючи зубами від холоду. Двері ж надійно замкнули. Раптом зашипіло в душових лійках і на стиснуту масу голих людських тіл хльоснуло льодовою зливою… Діватися не було куди. Охоплені панікою люди металися в тісних стінах бадезалу, збиваючи один одного з ніг. Одні падали в корчах, другі дряпалися на стіни, треті вили, як вовки у зимовому лісі, а четверті відчайдушно молотили кулаками в двері… До Володі злякано тулився зіщулений, тремтячий «отченашник», боячись, щоб не затоптали. — Не кидай мене, не кидай мене, — благав він. — Не кину, бо нема куди подітися! — Ох, спасибі ж, що маєш в серці бога… — Ви зі своїм богом у мене вже в печінках. Замість скигління, краще б розтерли собі м'язи, щоб не залетіти в рай, — прокричав Володя «отченашнику» на вухо, щосили розтираючи своє худе тіло, висхлі м'язи, задихаючись від напруження. «Водна процедура» тривала недовго, бо вода у таборі була дефіцитом. І все ж таки шість чоловік затоптали під час дикої давки й штовханини. Нарешті відчинилися двері і їх, голих і мокрих, погнали надвір. На снігу стояли ноші з прожареною білизною. Почалася роздача білизни. Тих, хто не міг швидко одягатися, банщик-капо бив нагаєм до глибоких, кривавих рубців… І знову шикування й перерахування, яке тривало довше, ніж банна процедура. А за рогом бані потайки, немов злодій у засаді, стояв начальник псарні Зеєбом зі своїм улюбленцем Рексом і ще з однією вівчаркою на кличку Альма. Як тільки ревірникам дали команду бігти до ревіру, він спустив вівчарок. Володя побачив, як обидві вівчарки на ходу вгризлися в живіт і горло в'язневі. Той упав. Володя побачив спотворене останньою мукою обличчя — і впізнав Сашка. З цим хлопцем вони познайомилися лише сьогодні вранці після підйому. Сашко теж лежав на верхньому ярусі нар. Помінявшись із сусідами місцями, хлопці розговорилися. Сашко був з Черкащини, із знаменитих шевченківських місць. До війни встиг закінчити дев'ять класів, мріяв стати вчителем… Володі відразу ж сподобався цей щирий, сіроокий хлопець. Вони одного віку, однієї долі… А Володя ж обіцяв поділитися з ним хлібом, якщо принесе Жора… Нема більше Сашка! Володя почув останній, передсмертний крик цього сіроокого хлоця, побачив блискучі собачі ікла, що рвали горло… На мить здалося, що впаде й сам, але побачене подіяло, як детонатор. І Володя одним з перших добіг до ревіру, не відчуваючи ні морозу, ні снігу під босими ногами. Біля ревіру стояли Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, який знуджено ляпав себе по чоботях шматком оранжевого шланга. На снігу лежали тіла тих, хто не витримав комплексу «лікування» — уже не хаотичною купою, а покладені з німецькою акуратністю в рядочок, як шпали на залізниці. До них приєднали також мертвих, принесених з бані. Останнім поклали тіло Сашка з розірваним животом і горлом… — Непогано, зовсім непогано! — уголос підраховував Сірий Вовк, задоволено пахкаючи сигаретою. — Хіба ж можна просто так займати місця в ревірі і без діла валятися на нарах? Організм від цього тільки слабне, а гефтлінг перетворюється на закінченого ледаря. У мене не притулок для калік, а профілактичний лікувальний заклад для тих, кого ще можна використати на роботі! — Холод — найкращі ліки. Кволим — не місце на землі! — підсумував Круцифіксалілуйя, окинувши свинцевим поглядом змучені лиця напівголих бранців, над якими, неначе туман, здіймалася пара. Володя у розпачі дивився на розтерзане тіло Сашка. Ні безплідне перетягування кам'яних брил з місця на місце, ні безконечне перенесення шапками піску, ні болісний сон спресованих людей на голих дошках нар чи на дні піщаного кар'єру, ні загибель від виснаження — ніщо не діяло на Володю так гнітюче. Він бачив уже багато смертей, убивства «просто так» на очах у всього табору, але такого дикого садизму витримувати не міг. Його ніби оглушили тяжким ударом по голові. Перед очима усе застелилося туманом, і він не чув, про що там базікали есесівці, навіть не відчував холоду, хоча стояв босий на снігу, в самій білизні, й трусився усім тілом. Сашко для нього був лише випадковим знайомим, однак страшна загибель хлопця вразила Володю до глибини душі. Колись, після розлуки з Гансом Максфельдом, Жора сказав: «Людські долі в концтаборах і на війні багато в чому схожі: тут теж швидко пізнаєш справжню ціну людини, теж швидко сходишся — так само не знаєш, що буде з тобою через годину, так само мучишся втратою друга…» Мабуть, це справді так. Однак Володя зараз про це не думав. У душі — тільки біль і порожнеча… З коридора долинув шум: санітари виносили ще одного мертвого. Його поклали біля Сашка — за кілька метрів від Володі. То був Франц Норден. Широко розкриті мертві очі, закривавлений рот, на задубілому тілі численні рубці шрамів — мабуть, ще з часів першої світової війни. Ще один удар в серце Володі… Прибула лайхенкоманда, тобто команда трупоносців з великими ношами в руках. Сашка і Франца поклали на перші ноші, зверху навалили ще трьох і понесли до трупарні. За ними — ще п'ять чи шість таких же катафалків. Володя не міг відірвати погляду від тієї скорботної вервечки: то могла бути і його доля… А може, вона ще попереду?.. Мабуть, він надто задивився, бо Круцифіксалілуйя, гавкнувши, уперіщив його оранжевою гумою. — Що, теж захотілось в трупарню? Можу виписати путівку! У Володі вистачило сил чітко виструнчитися. Задоволений Круцифіксалілуйя відійшов з виглядом переможця. Нарешті дозволили заходити в ревір. Похитуючись, як у маренні, уцілілі ревірники побрели по коридорах, розтікалися по своїх штубах. На нарах тепер попросторішало. Сильніші й активніші заходилися розтирати собі руки, ноги, вуха. У багатьох обморожені пальці ніг, та ще більше просто застуджених. Кожний відчув на своїй шиї смертельний зашморг, який затягувався дедалі тугіше. Таки й справді, ревір — це страхітлива могила для напівживих. Володю пронизала пекуча, як вогонь, думка: «Вирватися звідси!»  

13



 

Ревір спорожнів лише до вечора. А увечері, після повернення у табір арбайтскоманд, коридори й туалети знову були забиті людьми — вишикувалася черга на прийом. Поштовхавшись у цьому юрмищі, Жора знайшов Хельмута і, давши йому п'ять сигарет, почав просити дозволу на побачення. Той, очевидно, відчув, що цей хлопець готовий віддати все, аби дістати такий дозвіл. — П'ять штук? Чи не дешево? А те забув, як учора ви мене поставили під удар? Поки ти займався сюсюканням зі своїм дохлим братиком, я мусив сторожувати, як пес. Я ж ризикую втратити свою посаду! Ні, так не піде! — категорично відрубав Хельмут. — Я приноситиму сигарети завжди! — пообіцяв Жора. — Замість обіцянок я волію брати готівкою. Все! Не мороч мені голову, бо можу розізлитися. — На! Останні! Я ж тримав їх для лікаря, бо хочу забрати Вальдемара з ревіру, — у відчаї признався Жора, віддаючи Хельмуту останні п'ять сигарет. — О-о, тепер можемо й поговорити. Отак би зразу, — подобрішав Хельмут і повів Жору в штубу. На ходу повчав: — Без перевесла снопа, голубе, не зв'яжеш, а без мене діло не витанцюється. Можу допомогти забрати Вальдемара, але за це даси мені ще пачку сигарет. Сам знаєш, що глиняному горшку з чавунним котлом не битися, а тобі зі мною — й поготів, бо зітру на порошок. Отже, не мнися, як непорочна дівиця, а хапайся за те, що пропоную, то, може, що й витанцюється. А будеш конозитись, то… Це прозвучало як попередження чи навіть погроза. — Але ж я зараз не маю нічого! — з відчаєм вигукнув Жора. — Даси протягом трьох днів. Життя Вальдемара буде заставою. Згода? Зухвала вимога Хельмута обурила Жору, однак становище безвихідне. Не прийняти вимогу — значить, поставити під удар життя Володі. Крім того, Жора уже знав про операцію «холод», в результаті якої спорожнів ревір і заповнилася трупарня. А головне, Хельмут недарма носив зелений вінкель, був кримінальником і не випадково ж затесався в ревір, ставши помічником убивць. У ньому притаївся хитрий і небезпечний хижак, якого не так-то просто було розкусити з першого погляду. Однак Жора зорієнтувався правильно. — Згода! — сумно погодився він. — Чудово. Зараз побудеш з Вальдемаром на нарах — але щоб тихо, як миші. А я піду ца розвідку, — сказав Хельмут, завівши Жору в штубу. Поки не було Хельмута, Жора з Володею встигли обмінятися думками, обговорити становище. Вони вирішили добитися виписки Володі з ревіру за будь-яку ціну. «Я мобілізую усіх моїх хлопців — зберемо пожертвування, а може, щось зароблю співом, Розіб'юсь, але сигарети роздобуду! І не пізніше як післязавтра заберу тебе!» — запевнив Жора. Повернувся Хельмут з вузлом в руках, змовницьки кивнув, щоб злазили. — На ось, надінь і йдіть за мною, — простягнув Володі в'язнівський халат і гольцшуги. Уже в коридорі пояснив: — Лікарі не потрібні. Матимете справу зі старшим писарем ревіру Максом. Чоловік він покладистий, можливо, й знайдете з ним спільну мову. Скажіть, що ви російські німці, що ненавидите «іванів». Макс страшенно не любить «іванів». А щоб легше було говорити, ось вам три сигарети. Позичаю. Пригостіть Макса, розтлумачте йому, що ви кревні брати, хочете разом працювати на будові. Та не забудьте, що довго затримуватись у Макса не можна, бо як застукає начальство… Тоді я не знаю вас, а ви — мене… Хельмут тут же щез, а вони постукали в двері, на які він таємниче показав. Почули «герайн!», зайшли, знявши шапки, привіталися і поштиво зупинилися біля порога. Це була невелика, але затишна й чиста кімната з двома двоярусними койками, кількома вузенькими шафками, столом і табуретками. Посеред кімнати стояла залізна грубка — в ній весело гоготів вогонь, розливаючи довкола благодатне тепло. В цій кімнаті жили проміненти з числа «зелених» — три лікарі і старший писар Макс — у минулому знаменитий фальшивомонетник, картяр-шахрай і аферист, а тепер «почесний» в'язень і старший писар ревіру. У кімнаті він був сам, щось писав, задоволено мугикаючи собі під ніс, і на пришельців навіть не підвів голови. Хлопці м'ялися ні в сих ні в тих, побоюючись, щоб хтось не притарабанився й не завадив розмові. Нарешті Макс закінчив писати, клацнув порожнім портсигаром, виразно подивившись на нього, а потім на хлопців. Не довго думаючи, Жора підскочив й поклав три сигарети в портсигар з такою артистичною невимушеністю, буцім робив це уже сотні разів. — Пане старший писарю! Ми так багато чули про вас, давно знаємо вас як чудову людину. Власне, це й привело нас сюди, бо ж, як відомо, до людей добрих усі тягнуться, — сказав Жора з такою щирістю, що Володя аж злякався, як би не передати куті меду. Але Макс дружелюбно заусміхався, з насолодою закурюючи. Очевидно, йому подобалось, коли його хвалять, та ще й при цьому пригощають. Він виявився дуже говіркий та занадто хитрий і, перебивши Жору, тут же почав теревенити про свої міцні зв'язки з впливовими табірними промінентами і навіть з есесівцями. — Куди б не закинула мене доля, я скрізь мав силу-силенну друзів, — вихвалявся Макс. — Щоправда, серед них нерідко траплялися падлюки та негідники. Взяти хоча б Зеппа — капо штрафної команди. Скільки добра я зробив для нього! І що ж ви думаєте? На сьогоднішній день цей фармазонщик заборгував мені сорок пачок сигарет. Сорок пачок! І, як видно, не скоро збирається розрахуватися. А всьому причина — мій добрий характер. На цьому всі спекулюють. Я вже собі поклявся: досить! Зась! Скільки можна! Що я вам — дійна корова? Так я слухаю вас: що привело вас до мене? Жора коротко виклав суть справи. — Гм-м. А звідки ви? — поцікавився Макс. — З тринадцятого блоку. — Ні, мене цікавить, з яких країв будете? — Ми — німці з Росії, — не змигнувши оком, сказав Жора. — Невже? — здивувався Макс. — Така чиста, правильна вимова і раптом — з Росії… — Кожний справжній німець повинен мати чисту, правильну вимову. Рідну мову треба любити, як неньку і як вітчизну. Так вчили нас батьки, — з пафосом відповів Жора. — Це правильно, — погодився Макс, розплившись у широкій усмішці. — Ну, а як потрапили в «санаторій»? — Дуже просто. Добровільно поїхали у Німеччину на роботу, щоб допомогти рідному фатерлянду і трішки прибарахлитися. Ви ж, мабуть, чули, які в Росії злидні? При цареві німці щось мали, а при більшовиках ми просто старцювали. Нас із світу зживали! Та мені з братом не повезло і в Німеччині. Потрапили в якийсь паршивий робочий табір — просто жах! Утекли, щоб підшукати кращу роботу. Звичайно, попалися — і ось тепер ми тут. Доведеться потерпіти до кінця війни… — А потім? — запитав Макс, хитро примружившись. — Фюрер звільнить нас! Безсумнівно! За великою перемогою прийде і велика амністія. Фюреру потрібен буде кожен німець — багато німців! — щоб заселяти і управляти Європою. — Це оригінальна думка, — пожвавився Макс. — А все ж таки прокляті «івани» пруть і пруть… І де той Сталін набрав стільки війська — просто незбагненно! Здавалося, ось-ось капут, а вони пруть і пруть! — забідкався Макс. В його голосі звучав щирий смуток, і Жора вирішив далі здобувати прихильність. — Наступ росіян — це, по суті, агонія. Можна не сумніватися, що фюрер зуміє скрутити їм в'язи! Армія фюрера зараз нагадує стиснуту сталеву пружину. В потрібний момент за наказом фюрера вона спрацює, і ми переможемо. — Так, але ж тут ще ці американці та англійці. Все ж таки багато мороки з ними… — Не забувайте, Макс, що наші союзники японці ще не сказали свого останнього слова. Не сьогодні-завтра вони ударять в спину росіянам, а вермахту залишиться тільки завершити повний розгром. Тоді й американців та англійців фюрер змусить танцювати під нашу, німецьку музику! — У тебе оригінальні думки — приємно послухати. Іншим разом продовжимо нашу розмову… — Неодмінно! І я виконаю для вас прекрасні пісні, адже я співак. Ось послухайте, — сказав Жора і наспівав «Тиха ніч, свята ніч». То була перша фраза німецької різдвяної пісні, яку співали хором біля ялинок у кожній німецькій сім'ї. — Голос у тебе нічогенький, але навіщо мені ці співи? У мене в ревірі вистачає своєї музики. Давай конкретно: десять пачок сигарет — і я зроблю те, про що ви просите. З яким-небудь паршивеньким поляком я б не став навіть розмовляти, але ж ви — німці, я теж німець, отже, ми повинні допомагати один одному… Тільки справа не така вже й проста, як може здатися на перший погляд. Я повинен провести цей номер по всій документації, та ще й погодити з центральною канцелярією. І зробити все так, щоб комар носа не підточив, — доводив Макс збентеженим хлопцям і солоденько посміхався. Почалося щось схоже на змагання в перетягуванні каната, де в ролі каната було Володине життя. Жора зблід, але взяв себе в руки і твердо сказав: — Я згоден, Макс. Найближчим часом я принесу вам десять пачок, але дуже прошу звільнити брата завтра. — Давай без лірики, по-діловому: спершу — плата, адже я стріляний горобець. — Негідник-писар тримав хлопців за горло мертвою хваткою. Деякий час Жора мовчав, а потім тяжко зітхнув: — Гаразд. Домовились. — От і чудово. По-діловому, як у банку. Так і належить усе робити, тоді все буде правильно. Зачекай-но, яка у тебе освіта? — зупинив Жору Макс. — Та яку освіту міг отримати німець при більшовицькому режимі? Слава богу, батьки нас нишком удома потроху вчили, щоб не забували рідної мови. Ото й уся освіта, — відповів Жора. — Як видно, батьки уміли вас виховувати. Апу послухай один лист, як він звучить. Чи нічого не треба додати? Я щойно скомпонував його, нібито непогано, але ж збоку, свіжим оком, видніше, — сказав Макс і почав читати щойно написаний лист: — «Шановна фрау Норден! Повідомляємо Вас про те, що 27 грудня 1943 року після тяжкої тривалої хвороби помер Ваш брат Франц Норден. Протягом тривалого часу кваліфіковані лікарі, застосовуючи найсучасніші методи лікування і неабиякий досвід, намагалися врятувати хворого. Йому були створені усі умови, навіть надана окрема палата, незважаючи на труднощі військового часу. Його добре доглядали, забезпечували усім необхідним, але, на жаль, медицина виявилась безсилою: у нього був рак нирок. Анатомічний розтин підтвердив правильність діагнозу. Висловлюємо Вам глибоке співчуття і повідомляємо, що Ви можете одержати урну з прахом покійного, якщо внесете до місцевого відділення Рейхсбанку десять марок — плату за урну, кремацію і доставку праху. З повагою начальник лікувального закладу трудового табору «Вальдзее»[27] доктор Вольф». Ну як? — Написано гарно і переконливо. Додавати нічого не треба, хіба що слід перевірити, щоб не було граматичних помилок, — сказав Жора якомога спокійніше, щоб не видати свій внутрішній стан і не викликати підозру. — Це поки що чернетка. Лист віддрукується на офіційному бланку. Там помилок не буде, — запевнив Макс. У важкому настрої залишили хлопці кімнату промінентів. Жора був похмурий як ніч. — Це ж тільки подумати — десять пачок! — обурювався він. — Де їх узяти? Будемо надіятися на чудо… — В його голосі бриніла тривога. Жора стомлено побрів до свого блоку, провалюючись у снігових заметах, а Володя проводжав його сумним поглядом. Навкруги вже розіслалась ніч. Холодне темне небо тремтіло зляканими вогниками далеких зірок.  

14



 

Минуло два дні, а Жора не приходив. Володя мучився невідомістю. А життя ревірників котилося своїм трибом. Одні помирали, інші з останніх сил чіплялися за життя, яке нікому не обіцяло ніяких радощів і надій. Володю терзало безсоння. І ось настала ще одна ніч — чергова ніч душевного мороку і відчаю. Він напружено вдивлявся в пітьму, аж поки не почало світати. Із синіх сутінків почала виринати та ж сама величезна штуба, заставлена чотириярусними нарами, з купами нерухомих людських тіл. На кожному ярусі втиснуто не менше сотні чоловік. За ніч дехто встиг померти і навіть охолонути. Синя сигнальна лампочка заливала цей затхлий морг неприродним, зловісним світлом, неначе й справді тут було біблійське пекло або, в усякому разі, один з його філіалів. Володя лежав, дивлячись у вікно, ні про що не думаючи, і водночас був повен неясного, тривожного очікування. Щось таки мало статися… Яскраве сонце бризнуло зимовим сяйвом крізь розмальовані білим інеєм квадрати шибок… Володя завжди любив сонце. Навіть тепер чіткіше і ясніше забилося його змучене серце. Підсвідомо окинув поглядом яруси протилежних нар, прагнучи зустрітися з живими людськими очима. Але сонце вже не діяло на в'язнів. Вони лежали неживими купками і здавалися ще похмурішими, ніж у минулі дні, коли сонце не виглядало з-за хмар. Вони були вже окутані холодом смерті — апатичні, сірі, замучені істоти, запхані в холодну могилу ревіру… Колись він любив дивитися в людські очі — у вічі матері, бабусі, вчительці, сестричкам, братикам, шкільним друзям. Володя завжди сидів за першою партою і не зводив пильного погляду з учительки. Йому здавалося, що без цього неможливо засвоїти уроки. А коли підріс, їздив з однокласниками на екскурсію до Києва. Запам'яталася чомусь найбільше пересувна виставка картин російських художників-портретистів, особливо портрет М. Є. Салтикова-Щедріна, написаний Миколою Ярошенком. На портреті був зображений розумний, зібраний, вольовий письменник-борець. Екскурсовод розповідав, як напружено працював художник над цим портретом, як довго шукав заповітну таїну тієї іскорки світла, яка оживляє людський погляд і надає йому неповторної виразності… А ось тут, у таборі, не на портретах, а в поглядах ще живих людей тієї живої іскри вже нема. Ревірники здавалися сліпими муміями, якимись привидами — з очима без вій та зіниць. Неначе більма, вкриті мертвою плівкою байдужості до навколишнього світу, тьмяно блимали очі на брудних, пожмаканих, пергаментних лицях. Тільки простудне хрипіння, утробний кашель і глухі стогони свідчили про те, що люди ці ще живі. Лишалося єдине бажання, а точніше інстинкт: поїсти! І більше нічого. Усі інші думки й почуття згасали, як згасала віра в життя, воля до боротьби, згасали надії на порятунок. Зранку лежали мовчки, в забутті. Пробудження починалося лише тоді, коли санітари приносили бачки з несолоною, прокислою баландою, якої діставалося на кожного не більше двохсот грамів. Пійло щезало блискавично, не могло наситити ні шлунків, ні очей, і голодні, здичавілі ревірники продовжували жадібно вилизувати порожні іржаві бляшанки, аж поки палиці санітарів не «нагадували», що обід закінчено. Потім усе знову занурювалося в летаргічний сон до наступного «обіду». От і зараз в'язні, притулившись один до одного спинами й головами, намагалися не ворушитися, щоб зберегти сили, і немовби дрімали. Зрідка в коридорах гупали ковані чоботи Круцифіксалілуйя чи Сірого Вовка, долинав відчайдушний крик тих, кого катували. Сьогодні вже 30 грудня. Третій день, як Жора не приходить. Невже сталося якесь нещастя? Хоча б знати, що робиться у таборі! Володя поволі зліз із нар, похитуючись від кволості, підійшов до вікна, притулився губами до скла, подихав на нього, щоб відтанула паморозь. Перед ним відкрилася знайома, сумна картина. Ось в'язні чистять сніг поміж бараками — ясна річ, під наглядом «зелених». Ось блоковий десятого блоку когось періщить києм біля свого барака. До одинадцятого блоку наближається блокфюрер з нагаєм у руці. Йому назустріч рухається процесія трупоносців з навантаженими носилками — зносять до трупарні мертвих з усіх блоків. Двадцять носіїв з вантажем у руках лізуть у кучугури снігу, щоб звільнити дорогу одному есесівцеві. А он по центральній лагерштрассе плетуться змучені бранці, запряжені у вози цугом, як коні. Перевозять сніг. На передньому й задньому возах сидять на кучерських місцях відгодовані капо з батогами в руках — поганяють… А довкола в усій своїй пишноті біліє зима. Крізь прохукане на шибці кружальце Володя бачить половину заваленого снігом табору, а за дротом — білу пустелю полів, за якими тихо дрімає засніжений ліс. Над лісом низько висить оранжевий диск зимового сонця. В його холодних променях химерно іскриться незайманий сніг. Володя спрямовує погляд на тринадцятий блок — і раптом бачить згорблену постать Жори! Побратим іде від тринадцятого блоку прямо до ревіру. Володя не одразу повірив своїм очам. Адже сьогодні робочий день, і Жора повинен бути на роботі… Мабуть, за ці два дні йому все ж таки пощастило роздобути сигарет і відкупитися у штубового… Жора йшов стомленою ходою змученої людини, щулячись від холоду, опустивши голеву. Гниле, подерте концтабірне дрантя не гріло його. Володя дивився на нього крізь відтале скло шибки, відчуваючи і радість, і водночас щемний жаль до свого змученого друга. Його враз здушили гіркі сльози. Коли затуманені сльозами очі просвітліли, Володя угледів, як з ревіру вийшов Круцифіксалілуйя в довгій, до п'ят, есесівській шинелі. Підмітаючи її полами засніжену доріжку, поправляючи на ходу кобуру важкого парабелума, Круцифіксалілуйя пішов назустріч Жорі… Володі раптом забракло повітря, його ніби обсипало жаром. Страх, тривога і відчай охопили юнака. Він притулився лицем до шибки й заціпенів. Що робитиме Жора? Невже концтабірний досвід, виняткова кмітливість і досконале знання німецької мови не допоможуть йому? Невже він забув, що на відстані двадцяти п'яти метрів уже треба давати дорогу есесівцеві, відскочити убік на кілька кроків від доріжки, по якій той іде, блискавично зняти шапку, виструнчитись і чекати, поки начальство не покаже спину? Чому Жора не відступає з доріжки і не знімає шапку? За це ж розстрілюють на місці! Жора йде прямо на того недолюдка, опустивши голову, дивлячись собі під ноги, занурившись у свої сумні думки. Володя ніколи не вірив у бога, а зараз подумки молився… Він нічого не знав про те, як Жора з друзями, нехтуючи смертельною небезпекою і ризикуючи власним життям, шастали по всій будові і збирали пожертвуваний серед цивільних іноземців, як ціною неймовірних зусиль їм пощастило зібрати дванадцять пачок сигарет: десять — для шкурника Макса, одну — для хитрого Хельмута і одну для штубового тринадцятого блоку, щоб Жора міг на день відкупитися, не йти на роботу, владнати «ревірні справи», забрати Володю у тринадцятий блок і влаштувати його там прибиральником хоча б на пару днів. Володя не знав, що Жору ночами терзає виснажливе безсоння, що він катастрофічно втрачає рештки сил. Але головне уже зроблено, і змучений Жора іде до ревіру, щоб завершити всю справу. Концтабірне життя з усіма його жахами виробило у мужнього юнака дивовижну інтуїцію, яка нерідко підказувала єдиний шанс порятунку, якщо при цьому не втрачалася пильність. Та зараз пильність була загальмована: змучений хлопець виключився і був під владою пекучих спогадів, які заполонили його. Та й з очима щось негаразд: неймовірно осліплює сонце, під ногами іскриться сніг міріадами сліпучих кристалів. Химерним і нереальним здається світ, зітканий із таких ніжних сніжинок, залитий сонцем і скутий лютим морозом… Жору мучили спогади. В пам'яті зринали картини дитинства, довоєнної юності. Мальовничі одеські краєвиди, сонячні пляжі, голубе море і чарівна усмішка коханої Оленки. Ось незабутній випускний бал суботнього вечора 21 червня 1941 року. Море квітів, музика, танці, концерт художньої самодіяльності, на якому Жора співає свої улюблені пісні… Хвилюючі промови, прощання з рідною школою… Потім — рожевий світанок над морем. Жора з Оленкою зустріли його на заповітному пагорбку біля самого берега, навіть не знаючи, що вже почалася війна. А потім закрутилося все у кривавому вирі. Жора добровольцем пішов на фронт. Так і лишилися назавжди у серці й пам'яті: скорботна мати і заплакана Оленка… А потім були гарячі бої, була шалена атака на ворожі траншеї, сліпучий вибух під ногами, тяжка контузія, полон. Війна є війна… На війні не все йшло так, як уявлялося раніше. Кому — вічна слава, кому — вічна пам'ять, а кому — вічне забуття… Чи ж доживе він до кінця війни, чи дійде до Перемоги? Чи вирветься за колючий дріт проклятих катівень, чи побачить ще волю, чи повернеться до справжнього життя? І чи знайде колись свою незабутню Оленку? І все ж таки проблиск надії ще є. «Жити!» — волає, кричить у ньому кожна клітинка. Хочеться впасти на землю й завити вовком на увесь світ. Кожна згадка — тяжка мука, але це якраз та мука, що дає сили жити, народжує тремтливу надію… Жора машинально переставляв ноги, а думками був у світі солодких мрій. І раптом, здригнувшись, закляк на місці, немов скам'янів. Перед ним стояв, ніби вигулькнувши з-під землі, височенний, як стовп, Круцифіксалілуйя, хижо посміхаючись крізь марево золотих окулярів. Двометрова постать у довжелезній есесівській шинелі, обперезана реміняччям з парабелумом на животі, сухе, видовжене й ошкірене, як у загнузданого коня, обличчя, спотворене гримасою злоби, — усе це здалося страшним сном. Жорі забракло повітря, він застиг, вражений фатальною несподіванкою і неминучістю розплати за свій промах, за втрату пильності. То було коротке, миттєве забуття, як раптова непритомність посеред тяжкої дороги. Воно швидко скінчилось, і хлопець затремтів з відчаю та безнадії. Гостро відчув, як раптово дубіє тіло в смертельному холоді, а череп немов залізним обручем стягує… «Загинув! А що ж тепер буде з Орлятком?..» — блискавкою спалахнула гарячкова думка, і він у цю мить зненавидів себе, як підлого зрадника, що не виправдав надій побратимів. Треба б негайно зняти шапку й відскочити вбік, звільнивши дорогу, однак ще якусь мить Жора некліпно дивиться на катюгу, пройнятий жахом. А Круцифіксалілуйя цідить крізь зуби: — То, може, пістолетом трішки прочистити тобі мізки, дохлий кретине? Жора заціпеніло мовчить. В наступну мить Круцифіксалілуйя кулаком в шкіряній рукавиці завдає Жорі удару в зуби і, коли юнак падає на землю, знавісніло місить його кованими чобітьми. Захекавшись, Круцифіксалілуйя наказує Жорі підвестися, і Володя крізь сльози бачить, як важко той встає. Лице усе в крові, шапка залишилася на снігу. — Чому вештаєшся в робочий час? — Я йшов у ревір на прийом. — Чому не зняв шапку і не дав дорогу? — Я наполовину осліп. Зараз теж не бачу, тому й прошу: ради бога, простіть. — Вішати не буду, але просвітлю. Після цього не буде потреби в медичній допомозі, — каже Круцифіксалілуйя, поправляючи на руках шкіряні рукавиці, і знову б'є кулаком межи очі. Жора знову падає, і Круцифіксалілуйя так само осатаніло місить його чобітьми. Переконавшись, що жертва уже не ворушиться, катюга йде до центральної канцелярії, а на забризканому кров'ю снігу нерухомо лежить закривавлений Жора… Загибель Жори означала загибель і для Володі. Адже Жора був не просто дорогим побратимом, а й часточкою недосяжної Вітчизни, єдиною ниточкою, яка зв'язувала Володю з життям. Тепер ця ниточка обірвалась. Хлопець упав на підлогу і заридав на всю штубу… Якраз нагодився Хельмут. Він вирішив, що хлопець, злазячи з нар, упав на підлогу. Санітарові не хотілося втрачати цього «пацієнта», за якого так часто одержував хабарі. Хельмут дуже поспішав, бо в ревірі розпочався переполох — мало нагрянути якесь начальство. Він швиденько поклав Володю на нари, вийшов із штуби і замкнув на замок двері.  
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка