Книга «Слово після страти»



Сторінка20/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

20



 

Команда «ауфштейн!» пролунала для нього як смертний вирок. У бараці спалахнули всі лампочки. З'явився штубовий — молодий поляк з червоним вінкелем політв'язня на куртці. Зморщившись від смороду, розкрив навстіж двері, щоб трохи провітрити, і, ні до кого конкретно не звертаючись, спокійно сказав: «Треба винести померлих». Сказав неголосно, однак до нього зразу ж кинулися чоловік двадцять. Він записав їхні номери — значить, одержать цулягу. А потім, коли мертвих винесли, він уже голосніше розпорядився: «Ворушіться, люди добрі, бо скоро аппель». Штубовий жодного разу не вилаявся, нікого не бив і не ображав, та й взагалі в руках у нього не було ні нагая, ні палиці. Усе це помітив Володя, який не зводив з нього очей, і вирішив, що то справжній політичний в'язень, а не бандит. Довго вагався: звернутися до нього за порятунком чи краще утриматися? Так і не наважився, вирішив сховатися під нари перед початком апелю. Та це йому не вдалося. З'явився блоковий — теж поляк і теж з червоним вінкелем на куртці, щоправда, літній і сивий. Постояв на дверях, почухав потилицю, дивлячись на сусідні бараки, де вже шикували в'язнів. — Аппель! — нарешті скомандував хрипким низьким голосом. І зразу ж усе почало рухатися. Людським потоком Володю винесло надвір. Майданчики тут поміж бараками маленькі, тісні. В'язні шикувалися у щільні розгорнуті колони: біля кожного барака — колона. Остання шеренга стояла майже впритул спинами до стіни. Володя став якраз туди, щоб бути ближче до дверей. Він сподівався шугнути під нари, та вже було пізно: штубовий почав рахувати ряди, а позаду на порозі завмер блоковий. Відразу ж виявилось, що в строю один зайвий. Перерахували знову — є зайвий. Штубовий спантеличено зупинився на лівому фланзі біля складених у рядочок небіжчиків. Звідки ж зайвий? І хто — живий чи мертвий? Те, що один з небіжчиків голий, штубового не бентежило, бо одяг, безсумнівно, зняли в'язні, щоб утеплитися. Штубовий ще раз перерахував майже триста десятків. Один гефтлінг зайвий! — Янек, ти п'яний чи розучився рахувати? Що за комедія? — розсердився блоковий і, закривши на замок двері барака, взявся сам перераховувати в'язнів. Він повільно ішов перед строєм, пильним, натренованим оком обмацуючи шеренги, і вголос рахував десятками. Дійшовши до лівого флангу, ошелешено подивився на штубового Янека і наказав: — Давай списки номерів, зробимо перекличку за номерами. Та швидше — поки нема блокфюрера! Янек кинувся в барак за списками обліку в'язнівських номерів. Для Володі настала критична хвилина — зараз усе розкриється. Оглянувшись, побачив, як штубовий відкриває замок, відчиняє двері і заходить в барак. Втрачати було нічого, і Володя кинувся слідом за штубовим. Заточуючись від запаморочення, підійшов і по-польськи сказав: — Пане штубовий, помилування я не прошу, можете мене вбити, але я повинен вам признатися, що зайвий я. Я втік з крематорію і прибився у ваш барак. У штубового очі полізли на лоба. Трохи оговтавшись, він запитав: — Коли? — Цієї ночі. — Звідки тебе брали? — Теж з тринадцятого блоку, який у протилежному ряду цього ж сектора. — Вас привезли з Явожно? — Так. — Учора? — Так. — Перед газацією номер твій записали? — Так. — Хто знає про те, що ти втік? — Поки що тільки ви. — Але ж як тобі пощастило?! — Це довга історія. — Покажи номер. Володя закачав рукав і показав витатуйований освенцімський номер: 131161. — Такої серії номерів у нашому блоці нема: у нас усі новачки, а ти вже давній гефтлінг. Отже, все ясно і ніякі списки не потрібні. Одежу зняв з мертвого? — Так. — Зачекай тут, я покличу блокового, — сказав Янек і прожогом кинувся з барака. Володя лишився один. В душі у нього боролися млосний страх і якась несмілива тремтлива надія приреченого, який бореться за життя, не маючи ні найменших шансів. Задубілі ноги тремтять, і він хапається за нари, щоб не впасти. Повернувся Янек з блоковим, обидва глибоко вражені. Ще раз подивилися на його номер, розгублено перезирнулися. Володя серцем відчув, що вони не хочуть його смерті, і водночас розумів, що своєю з'явою ставить їх під удар. — Янек, що робити? — збентежено запитав блоковий. — Може, якось спробувати?.. — Не треба пробувати. Треба рятувати! — обірвав блоковий тоном командира, який уже прийняв остаточне рішення. Володя відчуває, як підступна слабість розливається в усьому його тілі. І він спішить сказати те, що в цю хвилину вважав найважливішим: — Знайдіть Ганса Максфельда і передайте йому останній привіт від Франца Нордена та Орлятка. — Якого Орлятка? — вражено спитав блоковий. — Від радянського… — А де ж тепер Орлятко? — Перед вами, — тихо сказав Володя, і ці два слова приголомшили поляків, як вибух бомби. Подолавши замішання, блоковий мовив із хвилюванням: — Життя Орлятку! — В ім'я перемоги! — прошепотів Володя і знепритомнів.  

Ще півроку тому у карантинному блоці центрального освенцімського табору радянським комісаром дядею Ванею була створена підпільна антифашистська група, куди ввійшли і двоє радянських комсомольців — Володя та Жора. Тоді ж домовилися називати Жору Солов'єм, а Володю — Орлятком. Паролем взяли слова: «Життя Орлятку!» Відгук — «В ім'я перемоги». А через тиждень освенцімському підпіллю довелося відправити на «транспорт» Солов’я і Орлятка, бо їхньому життю загрожувала смертельна небезпека. Володі й Жорі тоді пощастило вискочити із зашморгу, та, опинившись у Явожно, вони втратили зв'язок з освенцімським підпіллям. Вони не знали, що таємний пароль їхньої підпільної групи — «Життя Орлятку!» — пізніше був прийнятий усією організацією і ось уже півроку діяв в усіх освенцімських таборах, включаючи Біркенау. Нічого не знав Володя і про те, що після втечі з крематорію він опинився в блоці, де посади блокового і штубового недавно посіли, завдяки освенцімському підпіллю, польські комуністи — Фелікс Ричковський та Янек Колосовський. Але, почувши знайомий пароль: «Життя Орлятку!», — зумів з останніх сил вимовити відгук: «В ім'я перемоги». І впав знепритомнівши. Поляки віднесли його в кімнату блокового, загорнули в ковдру і сховали під ліжком, а самі кинулися на аппельмайданчик, де штучно створили шарварок, щоб якось погасити «непорозуміння з одним зайвим». Блоковий наказав в'язням роздягти мертвих, а одяг і взуття віднести в барак, а штубовий почав удруге переписувати номери кандидатів на цулягу — нібито для точності. Так виграли кілька хвилин. Нарешті блоковий гаркнув: «Рівняйсь!» В'язні стали на свої місця, і їх знову почали перераховувати. Цього разу цифра зійшлася. З'явився блокфюрер, мовчки перерахував і мовчки зник. Через годину у таборі пролунав сигнал закінчення апелю. Це означало, що аппель пройшов в усьому таборі нормально, без порушень, цифра скрізь зійшлася. У Фелікса і Янека відлягло від серця. З'явилась надія врятувати Орлятко — треба лише енергійно й рішуче діяти, не втрачаючи ні хвилини. І двоє комуністів-підпільників почали діяти. Насамперед вони зіпсували електромережу у своєму ж бараці, після чого Фелікс Ричковський пішов до вартівні за перепусткою на відвідання господарчих служб Біркенау. Йому як блоковому дозволялося ходити по всьому табору в службових справах. Одержавши перепустку, Ричковський поспішив на дезинфекційну станцію, де працювали підпільники і звідти по внутрішньому телефону можна було зв'язатися з центральними освенцімськими канцеляріями, зокрема з господарчим відділом. Там теж працювали свої люди, які, одержавши по телефону умовний сигнал, негайно передавали його через зв'язківців керівникам підпільної організації, а ті вже оперативно вживали необхідних заходів. За якихось п'ятнадцять хвилин Феліксу пощастило дістатися до дезинфекційної станції і зв'язатися з господарчим відділом центральних освенцімських канцелярій. Почувши в телефонній трубці знайомий голос бухгалтера-підпільника, Фелікс схвильовано сказав: — Ми вас рідко турбуємо, але зараз у нас погасло світло. Просимо терміново прислати електрика у тринадцятий блок чоловічого відділення сектора В — II — d. Це був умовний код, перша фраза якого означала: «У нас нещастя, справа надзвичайної ваги, потрібен Ганс Максфельд». — Заявка прийнята, постараємось виконати, — почулося в трубці. Фелікс поклав трубку і аж змокрів від хвилювання. Сигнал передано і прийнято! Він знав: що б там не було, прибуде Ганс і рятуватиме радянського юнака з легендарним ім'ям Орлятко. Адже загибель просто недопустима, цього навіть не припускає ні серце, ні розум. Трохи заспокоївшись, Фелікс порадився з Бронеком — комірником дезинфекційної станції і теж підпільником, попросив його зв'язатися з асенізаторами і передати через них умовний сигнал Гансу. Це був запасний варіант. Асенізатори, як і Ганс, мали постійні перепустки для вільного пересування без супроводу автоматників на всій території Біркенау. Вони вручну очищали вигрібні ями і у величезній цистерні вивозили нечистоти за межі табору. Особливе становище асенізаторів дозволяло їм блискуче виконувати роль зв'язківців між численними ланками освенцімського підпілля. Зібрану з усього Біркенау інформацію вони завжди передавали Гансу, а той — у Центр. Фелікс повернувся до свого блоку, окрилений надією. У його кімнаті вже палахкотіла «буржуйка», і Янек розтоплював у відрі сніг, щоб скип'ятити воду для хворого. Адже його треба напоїти гарячим чаєм, помити, а може, й попарити обморожені ноги. Ганс, звичайно, знає, що і як. Ні Фелікс, ні Янек, мабуть, ще ніколи в своєму житті не звідували такого тривожного і такого болісного нетерпіння, як зараз, чекаючи на Максфельда. «Він повинен прийти! — думали вони. — Але ж скільки перешкод на кожному кроці у таборі — хіба ж усе передбачиш!..» їх хвилювання посилювалось з кожною хвилиною, бо Ганса поки що не було, а під ліжком лежав Орлятко, не подаючи ніяких ознак життя… Ганса Максфельда підпільники називали Залізним Гансом, а найчастіше — просто Залізним, вкладаючи в це слово своє захоплення витривалістю, невтомністю і моральною незламністю побратима. Важко сказати, хто перший охрестив Ганса Залізним, але це друге ім'я стало його підпільною кличкою. Залізного любили, ним пишалися, брали з нього приклад. Він уособлював у собі найкращі риси комуніста, усього себе віддавав людям, як тільки міг рятував їх. На таких, як Ганс, тут трималось життя. Довгі роки ув'язнення, тяжкі страждання й звірячі знущання не озлобили його доброго серця, не похитнули комуністичних переконань. Він проводив політичну роботу серед людей скрізь, куди закидала його нелегка доля, ні на мить не сумнівався в перемозі комуністичних ідей, твердо вірив у неминучий розгром гітлеризму, вселяючи цю віру в серця інших. Це був справжній тельманівець — антифашист, борець. Навіть у таборах Ганс залишався надзвичайно інтелігентним, беззахисно ніжним, безмежно добрим і завжди спокійним, упевненим в собі. Він був життєдайним весняним вітром, який владно вривався в життя інших, захоплював, впевнено вів за собою, розвіюючи моторошний освенцімський морок, чорний відчай і зневіру. За це його й любили побратими, щораз дивуючись його невичерпній енергії і незламності духу. Цього дня, 1 січня, Гансу виповнювалося 35 років. Майже третина його життя проминула за колючим дротом концтаборів. За останні півроку він дуже постарів, змарнів, голова його стала білою-білою, як перший сніг… Зараз він мріяв лише про те, щоб хоч раз на рік нормально, по-людському виспатись. «Може, пощастить у день іменин? Адже першого січня у більшості есесівців вихідний, і в таборі повинно бути трохи спокійніше…» Останні дві доби майже зовсім не спав, було стільки роботи! Та ще й такої, яку не можна ні відкласти, ні перекласти на інших. Хірургічні операції, які треба було робити таємно в різних блоках і різних секторах вдень і вночі, збір медикаментів, які, перш ніж потрапити до Ганса, проходили через десятки рук інших підпільників дуже довгим і складним шляхом, збір інформації, яку, окрім нього, не міг зібрати ніхто, бо тільки він один мав право вільного пересування по обох таборах — центральному освенцімському і Біркенау. Щоб добитися такого становища, Гансові довелося перекваліфікуватися і стати ще й електриком. За завданням підпілля він опанував цією професією і ось уже рік працював старшим електриком Освенціма. Це теж забирало немало часу й сил, зате відкривало великі можливості для підпільної роботи. Тепер у Ганса була ціла майстерня. На плечі, на широкому ремені, Ганс завжди носив величезну монтерську сумку, повну мотків дроту, ізоляції, лампочок та різного інструменту. На дні сумки був схований сундучок з хірургічним інструментом, ліками та медикаментами. Нерідко, злізши з телеграфного стовпа і знявши з ніг монтерські кігті, Ганс через кілька хвилин уже оперував у бараці хворого. Хірургічні операції в незвичайних, тяжких умовах — дуже непроста справа. Та ще складніше було роздобувати ліки і медикаментозні засоби. Одним з джерел стали хімічно-фармацевтичні фабрики фірми «І. Г. Фарбеніндустрі» в Моновіцах, де працювало кілька тисяч освенцімських в'язнів. Там давно вже створені сильні підпільні групи, члени яких і переносили медикаменти в табір, нерідко розплачуючись за це життям. Гестапо завдавало підпіллю удару за ударом, але боротьба не припинялась: на місце загиблих ставали все нові й нові бійці. Ще складніше було доставити медикаменти з Моновіцького табору у Освенцім, але й це налагодили. Якраз перед Новим роком освенцімське підпілля одержало з Моновіц подарунок: поміж інших медикаментів виявилося тридцять флаконів «вермахтівської мазі» (так її охрестили підпільники). У Моновіцах, на замовлення вермахту, німецькі фармакологи створили ефективно діючу мазь для лікування обморожених на Східному фронті гітлерівських солдатів. Гітлерівські генерали й гадки не мали, що першими випробували нові ліки освенцімські підпільники. Новорічна ніч принесла багато нових тривог. Запланована диверсія на електростанції, над підготовкою і здійсненням якої так довго й ретельно трудилися підпільники і особисто Ганс, провалилася. Причини й деталі поки що невідомі, бо більшість технічних працівників електростанції уже заарештовані. Відомо лише, що подача струму в табори була перервана всього на п'ятнадцять хвилин. Це сталось за десять хвилин до Нового року. Та на цьому не скінчилися новорічні «сюрпризи». Після вранішнього апелю Ганса повідомили про те, що вночі у другому крематорії спалено 374 в'язні, привезені з Явожно, і що в списках мертвих є і номер Франца Нордена! Ще один тяжкий удар… А через кілька хвилин нове повідомлення: у сусідньому блоці п'яний блокфюрер убив в'язня. Це був якраз той самий бранець, якого місяць тому Ганс вдало прооперував, вилікував, залучив до підпільної роботи… Ганс мешкав у четвертому блоці, який був своєрідним штабом і «мозком» підпілля. Тут перебували більшість організаторів і керівників освенцімського підпілля: німецькі, австрійські, радянські, чеські, французькі, польські комуністи. Бачачи, що вже третю добу Ганс не може заснути, бойові побратими наказали йому прийняти снотворне. А через годину вони ж його і розбудили. — Терміновий виклик з Біркенау. У тринадцятому блоці чоловічого відділення сектора В — II — d сталося щось надзвичайне! — Хто і як передав повідомлення? — запитав Ганс, прокинувшись. — Передав Сивий. По телефону. «Сивий» — це підпільна кличка Фелікса Ричковського, якого Ганс знав як людину дуже серйозну, котра даремно не зчинить тривоги. Прожогом скочив на ноги і скинув сорочку. Біля його койки вже стояло відро, наповнене снігом. Обтершись снігом до пояса, він швидко одягнувся. Хвилинна «снігова» процедура трохи розігнала сон, але не могла зняти втоми і передчуття тривоги. Перевіривши сундучок з медичним начинням і заховавши його на дно монтерської сумки, Ганс побіг до центральної канцелярії, де його вже чекала службова «технічка» — невеличкий «пікап» із господарчого відділу. За хвилину Ганс у супроводі автоматника уже мчав у Біркенау. Годинник показував сьому годину. Зимовий ранок розплющував очі — сірий, похмурий, холодний. Ганс намагався зосередитись, проаналізувати події останніх днів. Та з голови не йшли сьогоднішні донесення: «Загинув Франц… Спалено 374 в'язні з Явожно…» Скільки трагічних подій! Скільки тяжких втрат! Явожно… Довкола нього якесь зачакловане коло. Освенцімському підпіллю так і не пощастило створити в цьому таборі міцну організацію, хоча, безсумнівно, там є розрізнені підпільні групи, з якими, на жаль, не встановлено ніякого зв'язку. Нитка тяжких Гансових думок тягнеться далі. Чехи… Їх, покалічених і закутих у кайдани, привезли тоді в Освенцім, кинули в ізольований, карцерний одинадцятий блок, де гестапо на чолі з Бунтроком вело розслідування «Явожницької справи», по-звірячому катуючи мужніх антифашистів. Ціною героїчних зусиль підпільникам пощастило тоді зіпсувати електромережу одинадцятого блоку, і Гансу разом з чеським комуністом Йожефом доручили ліквідувати аварію. Так удалося проникнути в страшні катівні цього блоку і навіть обмінятися кількома фразами з Карелом. Впізнавши свого давнього бойового побратима Йожефа, Карел коротко розказав про катастрофу з тунелем, про те, що в останню хвилину за його наказом Орлятко і Соловей вискочили із смертельного зашморгу. Більше Карел не встиг сказати нічого, бо до камери зайшли есесівці. Та Гансу і Йожефу досить було навіть цього, щоб зрозуміти все, що трапилося. Єдиною втіхою стала звістка про те, що Орлятко і Соловей живі. Орлятко… Чим полюбився Гансу цей пацієнт серед тисяч і тисяч інших? Своєю мужністю? Своїми героїчними втечами з концтаборів? Своєю щирістю, незламністю, духовною чистотою? Мабуть, усім разом. Палке Гансове серце відчувало особливо глибоку любов до худенького, бідового українського хлопчини, якого колись порятував… Він уже під'їжджав до центральних воріт Біркенау. Сьогодні, в перший день Нового року і в день своїх іменин, Ганс почувався кепсько: давалися взнаки щоденні перевантаження упродовж тривалого часу, нелюдська втома. Почали здавати нерви, все частіше боліло серце. Гризла душу невідомість, тривожив оцей терміновий виклик, який міг зруйнувати, перекреслити чимало задумів і планів підпілля, звести нанівець героїчні зусилля величезного колективу. Виклик, безсумнівно, пов'язаний з якоюсь новою небезпекою. Якою? Ось уже й Біркенау, і зараз усе виясниться… «Скоріше в сектор, до Фелікса!..» А тим часом у четвертому блоці проводилося термінове засідання Бюро освенцімської підпільної організації. Усіх приголомшила щойно одержана від підпільників центральної канцелярії звістка про те, що в списках номерів спаленого уночі Явожницького транспорту є і номер Орлятка. 24 комуністи, представники майже усіх націй, підвелися і завмерли в скорботному мовчанні, віддаючи останню шану героїчному юнакові… Зареєструвавши перепустку у чергового на центральних воротах, Ганс, уже без автоматника, поспішив у чоловіче відділення сектора В — II — d. Здалеку помітив, що тільки в тринадцятому блоці не горить світло. Здогадався, що Фелікс спеціально вкрутив у розподільний щиток перегорілу пробку, аби викликати його, Ганса. Але ж що сталось? Розхвилювавшись, підійшов до темного барака, не помітивши нічого підозрілого. Двері кімнати блокового відчинилися раніше, ніж він устиг постукати, — значить, сигналізатори-підпільники вчасно доповіли Феліксу про прибуття Ганса. Переступив поріг, побачив у напівтемній кімнаті Фелікса і Янека і придушеним голосом спитав: — Що сталось? — Уночі спалили в крематорії транспорт з Явожно, — сказав Фелікс. — Знаю. Що ще? — з наростаючою тривогою запитав Ганс. — Разом з ними в крематорій потрапив і Орлятко… І Ганс, завжди врівноважений і спокійний, Залізний Ганс, раптом спалахнув гнівом: — Ви що, збожеволіли?! — Любий Гансе, збожеволів світ, а ми ще, слава богу, при своєму розумі, — з недоречним гонором відповів збуджений Фелікс. Це ще більше розізлило Ганса. — Припиніть базікання! Доповідайте як слід! — майже крикнув він. Тепер йому доповіли чітко, по-військовому. — Де ж він? Дайте ж світло… якого чорта мнетеся!.. — простогнав і змучено опустився на стілець, щоб не впасти. Якусь мить сидів заціпеніло — і враз схопився на ноги, блискавично скинув із себе верхній одяг, закачав рукава сорочки, хутко розклав на столі все, що було в його медичному сундучкові. Він задихався від хвилювання і боявся лише одного: щоб у цю хвилину не зрадило серце. У нього була одна-єдина ампула життєдайних ліків для підтримки діяльності серця. Цю ампулу він беріг для себе, на крайній випадок, але зараз рятувати треба Орлятко, якого Фелікс і Янек уже витягли зі схованки і поклали на ліжко. Як від помаху чарівної палички, загорілося світло, і Ганс, побачивши непритомного Володю, здригнувся, все ще не вірячи власним очам. Ганс обережно зняв з Володі лахміття, припав вухом до його сухоребрих грудей, почув слабеньке, хрипке дихання, відчув, що у хлопця сильний жар. Навіть без термометра ясно, що температура критична. Світе ясний! Обморожені ноги, запалення легень і поки невідомо, що ще. А серце — ледь-ледь пульсує. Досвід підказував Гансу: треба йти на ризик, — і він вирішив зробити те, що застосовував у виключних випадках з найтяжчими хворими. Помивши руки спиртом, вставив спеціальну довгу голку, зарядив шприц тією останньою дозою ліків, які беріг для себе, підійшов до ліжка і попросив Фелікса і Янека міцно потримати Володю, щоб той у маренні не шарпнувся. Досвідченим оком хірурга Ганс швидко знайшов між ребрами хворого ту, лише йому відому точку, через яку треба ввести довгу голку в серце. Він попередив про це своїх «асистентів», вимагав спокою й чіткості, знаючи, що товариші вперше беруть участь у такій операції — від хвилювання обидва аж змокріли. Промивши спиртом шкіру, Ганс обережно, але рішуче ввів голку Володі в серце. Непритомний хлопець лише здригнувся й глухо простогнав… Минуло кілька секунд, і Ганс полегшено зітхнув, переконавшись, що Володине серце запрацювало набагато чіткіше. Тепер витер обморожені ноги ватою, змоченою в спирті, змастив їх «вермахтівською маззю», забинтував. Ще раз послухав серце й легені. Сам того не помічаючи, лагідно шепотів: «Орлятко, Орлятко! Це я, Ганс! Любий Орлятко, це я, Ганс… Прокинься!» У загальмованому мозку Володі якісь сторожові клітини продовжували працювати чітко й безвідмовно, останні, найстійкіші вартівники ще не згаслого життя. Хлопцеві щось невиразно марилось. Крізь морок забуття до його потьмареної свідомості нібито долинули якісь неясні звуки. Та ось ці далекі звуки почали наростати, і він виразно почув слово «Орлятко», майже впізнав знайомий голос, який повторював: «Орлятко, Орлятко, прокинься», Володі здалося, що він чує спів. «Хто ж це співає? Невже Жора? Але ж Жора загинув…» І знову крізь морок забуття, як сонце крізь хмари, прориваються бентежні слова: «Орлятко, Орлятко…» «Може, я мертвий? Але ж мертві не можуть нічого чути, а я чую…» Неймовірним зусиллям, піднявши важкі, немов свинцеві, повіки, Володя розплющує очі. І перед його прояснілими очима постає знайоме, до болю рідне обличчя. Одним подихом, як з глибини серця, Володя видихнув слово «Ганс», а потім — «я живий»… Ганс обхопив його руками, міцно притиснув до себе, намагаючись стримати власні ридання. Володя беззвучно плакав. Його худеньке, як тріска, тільце судомно здригалося, але він уже не непритомнів. Тепер, у обіймах відважного побратима, не страшно й померти. Але ж треба вижити, і він житиме на зло всім смертям. Схилившись над койкою Ганс по-батьківськи пригортав хлопця, лагідно гладив його гострі худенькі лопатки й схвильовано шепотів: «Не плач, Орлятко, ти будеш жити… ти будеш жити… не плач…» А в самого котилися по щоках рясні сльози — чи не вперше за всі ці неймовірно тяжкі роки. Крізь радісні сльози Володя дивився в Гансове лице, а в душі Жориним голосом бриніли рядки улюбленої пісні:  

Орлёнок, орлёнок, товарищ крылатый.


Ковыльные степи в огне.
На помощь спешат комсомольцы-орлята —
И жизнь возвратится ко мне.

 

Від Гансових добрих, турботливих рук ніби переливалася у Володину душу якась незбагненна сила. А ще він проймався світлою вірою в те, що вони таки здолають усі труднощі і переможуть смерть, виживуть на зло усім фашистським катам. Не можуть, не мають права не вижити, коли поруч такі друзі, як Ганс, як інші комуністи-підпільники.  



Орлёнок, орлёнок, идут эшелоны,
Победа борьбой решена.
У власти орлиной орлят миллионы,
И нами гордится страна.

 

Володя аж очі заплющує, вслухаючись у чарівний Жорин голос, який лунає ніби зовсім поруч, у слова такої знайомої, такої близької пісні, що ненане прилетіла з далеких просторів України. А в уяві постає весела, щаслива довоєнна Селезенівка, кучеряві верби над ставом плетуться схиленими вітами у синьому плесі, усміхнена мати йде стежинкою через город — поспішає назустріч синові… Зусиллям волі Володя розплющує очі, йому шкода відриватися від цього щемно-солодкого і водночас такого болісного видива. Міцно стискує зуби, ковтаючи гарячий клубок. Він ще побореться за життя, йому ще засяє незгасне сонце Вітчизни…  



 

notes



Примітки


1

Начальник блоку, есесівський офіцер.



2

Табірні поліцаї, що призначалися з числа запеклих кримінальних злочинців.



3

Давай, давай, швидше!



4

Так званий санітарний осередок.



5

Кляте лайно!



6

В'язнів.



7

Дерев'яні черевики-довбанки.



8

Караульне приміщення.



9

Шапки зняти!



10

Перевірка.



11

Усе в порядку.



12

Староста табору.



13

Головний писар.



14

Термос для гарячих страв.



15

Ланцюг охорони.



16

Цуляга — добавка до денної концтабірної пайки.



17

Гінець, вістовий, представник служби зв'язку.



18

В'язнівська куртка.



19

У концтабірному жаргоні «організатор» — це гешефтмахер, який може з-під землі дістати все, що забажає начальство.



20

Аушвіц — кодова назва освенцімського табору смерті, який нараховував тридцять дев'ять гігантських філіалів, розкиданих по всій Сілезії.



21

Рудольф Гесс — оберкомендант усіх освенцімських таборів смерті.



22

Горо, горо, ти висока,


Моя дівчино, ти далеко,
Ти далеко за горами,
В'яне любов поміж нами.

23

У Греції до війни проживало багато євреїв іспанського походження, зокрема в одних тільки Салоніках — 50 тисяч чоловік.



24

У Освенцімі вилученням коштовностей у новоприбулих займалася спеціальна команда, яка називалася «Канада». Вона нараховувала тисячу «спеціалістів» з числа польських євреїв. Їх називали «канадцями».



25

Kruzifix — розп'яття (хрест), halleliya — алілуя (нім.).



26

Щасти вам!



27

«Трудовий табір «Вальдзее» — під такою невинною назвою значився страхітливий табір смерті Освенцім зі всіма його філіалами у службовому листуванні есесівців з родичами загиблих, замучених, страчених імперських німців. Про загибель в'язнів усіх інших національностей есесівці нікому нічого не повідомляли.



28



Справді, в кінці 1943 року обер-комендант освенцімських таборів смерті Рудольф Гесс був знятий з цієї посади, але не покараний, а навпаки: нагороджений ще одним Залізним хрестом, переведений у Берлін на вищу посаду в управління усіх концтаборів рейху, і йому присвоїли генеральське звання. Факт переведення Рудольфа Гесса хитрий Менгеле використав по-своєму.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка