Книга «Слово після страти»



Сторінка3/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

5


 

Сигізмундові вдалося призначити хлопців прибиральниками у блоці формально, про людське око, бо прибиральників і без них вистачало. Хлопці не робили нічого, потроху відлежувалися на нарах і мали тепер можливість їсти через кожні чотири години. — Поки я живий, — сказав Сигізмунд, — набирайтеся запасу міцності. Треба, щоб змогли витримати хоч місяць, якщо мене раптом не стане… Молодість брала своє, і скоро хлопці відчули себе майже здоровими людьми, готовими до нових випробувань. Сигізмунд не завжди мав можливість переховувати хлопців. Часто есесівці влаштовували облави й хапали всіх підряд на авральні роботи. Якось юнаків разом з кількома тисячами в'язнів кинули на розвантажування цегли, яку привозила воєнізована автоколона. Гітлерівці задумали звести довкола табору дванадцятиметрову стіну з кам'яними баштами та бійницями, прожекторними установками, караульними приміщеннями й казематами, всіма засобами сигналізації та оборони. Вони прагнули перетворити табір на справжню фортецю, звідки просто неможливо було б утекти. Машини з цеглою йшли безперервним потоком, їх треба було розвантажувати біля воріт, а цеглу переносити в інший кінець табору й складати там в акуратні штабелі. Відстань до штабелів — близько кілометра. Всім було наказано брати на руки по десять цеглин і бігом нести до штабелів. Повертатися назад теж бігом. І попередили: за розбиту цеглину буде розбита голова, за симуляцію — розстріл на місці. Як розуміють «симуляцію» есесівці і капо, всім було добре відомо. Спіткнувся, впав і не дуже швидко підвівся — оце вже й симуляція. Місце роботи являло собою замкнене коло, по якому безупинно, один за одним, суцільною вервечкою бігали в'язні. Півкола з цеглою в руках і півкола назад за вантажем. По всьому цьому гаспидському колу на невеликій відстані один від одного стояли есесівці і капо. Хто уповільнював темп, того били палицями капо, хто падав, того розстрілював есесівець… Серпневе сонце пекло немилосердно. В'язні бігали по гарячому піску, і над ними стояла хмара густої куряви. Володя відчував, як цей густий пил забиває дихання, тому намагався дихати лише через ніс, однак повітря не вистачало. Серце шалено стугоніло в грудях, і все тіло обливалося гарячим потом. «Оце, мабуть, якраз те, що віщував мені сон», — думав Володя. Того сну, який обірвався виттям вранішньої сирени, він не зміг би переповісти. Щось темне й страшне насувалося на нього звідусіль, паралізувало всього неймовірним жахом, а Жора ніби був далеко, скільки не силкувався — не міг йому крикнути, щоб порятував. Цей жах уві сні продовжувався так довго, що Володя все ж таки закричав і… прокинувся. Кілька хвилин не міг навіть поворухнутися. — Що з тобою? — тривожно запитав Жора, якого розбудив Володин крик. — Що сталося, малюк? Володя судорожно хапнув повітря і. спробував підвестись. — С-сон, — видихнув він, затинаючись. — Який жахливий сон… — Заспокойся, друже, заспокойся, це ж тільки сон, — тихо вмовляв Жора, зводячи його за руку. Тепер Володя біг з цеглою в руках, по всій дорозі бачив тіла замордованих і розстріляних, і той жах, що давив його вночі, ніби знову повернувся до нього. Добре, що біля штабелів зіткнувся з Жорою, якого в цій дикій веремії було вже й загубив, і побратим непомітно для капо шепнув Володі кілька підбадьорливих фраз. В другій половині дня прибув транспорт з Освенціма. Новачків швидко перерахували, змусили навантажити машини тілами мертвих і зразу ж влили в пекельний кільцевий марафон. Новачки були виснажені настільки, що здавалися смугастими тінями. Багато з них не витримували шаленого темпу роботи, і їх добивали есесівці. Попереду Володі біг один з новеньких. Десять цеглин, які йому поклали на руки, були для нього непосильним тягарем, водили його худу високу постать з боку на бік, ноги запліталися. Володі видно було, що той нещасний давно вже опух від голоду і навряд чи витримає навіть сьогоднішню роботу, оцей смертельний крос. Новачок уповільнював рух. Порівнявшись з ним, Володя побачив, що то його ровесник, а на грудях у нього такий же червоний вінкель з літерою «R». «Наш, — подумав Володя. — Як же йому допомогти?» — Тримайся, друже, — співчутливо шепнув йому. Той глянув на Володю відсутнім, байдужим поглядом і нічого не відповів. — Я з Київщини. Володимиром мене звати. А тебе як звати? Юнак знову промовчав. Цегла на його руках почала розповзатися. Володя знав по собі, що то вже передсмертна апатія, сам пережив щось подібне в Освенцімі, де його рятували підпільники. Треба негайно допомогти і цьому хлопцеві, якось вивести нещасного із згубного стану апатії. — Скоро перерва, друже. Ти кріпись. Отримаємо баланду, передихнемо, і сил тоді додасться. Володя майже благав юнака, але той дедалі уповільнював рух, а це було небезпечно. — Давай трохи швидше, друже. Чуєш? Швидше! У нас у блоці є хліб. Я нагодую тебе справжнім хлібом. Тільки швидше давай! — наказував йому Володя, мало не плачучи. — Та візьми ж себе, нарешті, в руки! Рухайся! Хлопець не реагував на умовляння. На його обличчя лягла печать відчуженості й приреченості. Цегла на худих і довгих, як весла, руках катастрофічно розповзалася, ноги підламувалися. Він хитався, немов п'яний. Ступнувши ще кілька кроків і поволі осідаючи, упав ниць грудьми на цеглу. Не замислюючись над тим, що робить, Володя миттю поклав свою цеглу на пісок, швидко підхопив хлопця під пахви, ривком поставив його на ноги. — Будеш жити! — люто крикнув йому в обличчя, блискавично поклав хлопцеві на руки кілька цеглин і підштовхнув у спину. — Бігом! Есесівець, що стояв неподалік, схопився за автомат. Сухо клацнув затвор, і цей металевий звук здався Володі гучнішим гарматного пострілу. Все тіло враз обдало крижаним холодом. Кінець… Ні! В автоматі якраз закінчилися патрони. Есесівець поволі дістає з підсумка запасний ріжок з патронами, щоб замінити ним порожній. Якусь мить хлопці приречено дивилися на есесівця, а тоді Володя різко стусонув новачка під бік: — Та біжи ж! Біжи! Вперед! І той побіг. Мабуть, вчинок Володі дуже вразив його, пробудив свідомість, змусив зібрати всю свою волю в кулак… Володя й не пам'ятав, як визбирав цеглу й кинувся вслід за хлопцем. Лише вкарбувалося в пам'ять здивоване булькате обличчя есесівця, який не чекав від в'язня такого одчайдушного вчинку. Може, в ньому катюга побачив приклад працелюбства чи незвичайної мужності й тому не послав кулі навздогін сміливцеві? А Володя біг уперед, щосили притискав до грудей цеглу й чекав пострілу в спину. Холодний піт струмував по його тілу, а в свідомості билося одне: ось зараз пролунає автоматна черга… Вони пробігли вже чималу відстань, коли за спиною ударила коротка автоматна черга. Володя шарпнувся і, підкоряючись нездоланній спокусі бачити свою смерть, оглянувся. Ні, це вже була не його смерть. Есесівець пристрелив іншого в'язня, який знесилено впав майже на тому ж місці. Юнак наздогнав врятованого бідолаху, через якого мало сам не загинув, побіг з ним поруч і, сам не відаючи чому, може, для себе, а може, для оцього незнайомця, якого пощастило врятувати, в нервовому збудженні почав декламувати рядки улюбленої пісні:  

Орлёнок, орлёнок, взлети выше солнца


И степи с высот огляди!
Навеки умолкли веселые хлопцы,
В живых я остался один…

 

Незнайомий глянув на Володю незрозумілим поглядом, а тоді, не припиняючи руху, враз заридав. Кусаючи губи, він намагався стримати ті ридання, але це йому не вдавалося. Вони добігли до штабелів і тут на хвилину сховалися від очей капо. — Ну чого ж ти плачеш? — тихо мовив Володя, відчуваючи, що в нього самого зрадливо тремтить підборіддя й навертаються сльози на очі. — Не плач… Хлопець приткнувся мокрим від сліз лицем Володі до грудей і, голосно схлипуючи, запитав: — Навіщо ти це зробив? Вони б тебе також… — А чого ж ти… падаєш? Хіба не знав, що таких добивають? — Та знав. Сил уже не було… — Хлопець витер рукавом лице і вдячно глянув Володі у вічі. — Я з Переяслава. Панасюк Петро… — От бачиш, — сумно всміхнувся Володя, — а я із Сквири. Це ж недалечко від Переяслава. Прізвище моє Яковенко. Звати Володимиром. — Пробач мені, Володю, мою слабість. Сам розумієш… — Та розумію. Тільки ж тепер тримайся до кінця. Увечері ми нагодуємо тебе. І взагалі, будемо допомагати тобі… Тут якраз нагодилися захекані Жора і Костя. Вони були мокрі від поту і важко дихали. — Скоріше біжіть з нами, — наказав Жора, — бо он суне капо! І вони побігли гуртом. На ходу Жора вичитував Володі: — Ви що, вирішили погратися з есесівцями? Ми все бачили… Що це за фокуси, малюк? У них патронів вистачить на всіх… — Не сердься, Жоро, — виправдовувався Володя. — Так сталося… А це мій земляк Петро. З Переяслава. — Нехай твій земляк не розкисає і тримається гурту. Вперед! Оточивши Петра з усіх боків, хлопці бігли по чергову порцію цегли. Отак гуртом і продовжували тяжкий марафон… Увечері, як тільки скінчилася робота, есесівці відразу ж поспішили до свого містечка, де на них чекали прохолодний душ, басейн, розкішне казино з естрадними розвагами й повіями. З нагоди цього «свята праці» капо влаштували багату вечерю з пивом. Ящики пива їм підвезли прямо до штабелів цегли. Тим часом спеціальна команда зносила тіла мертвих до трупарпі, складаючи їх спершу в один ряд на бруківці коло трупарні — для реєстрації номерів. Сюди збіглися писарі з усіх боків, щоб скласти списки мертвих. Без цього табірна канцелярія не змогла б підбити загальний баланс живих і мертвих та доповісти рапортфюреру точні дані. Впоратися з цим треба було до вечірнього апелю. Справа ускладнювалася тим, що серед загиблих опинилося чимало новоприбулих, ще не включених у списки в'язнів цього табору. Це загрожувало канцелярською плутаниною, а есесівське начальство не терпіло ніякої плутанини. Чимало клопоту мали і Псякрев зі своїми помічниками Шакалом та Змієм: вони ще не встигли одержати в своє розпорядяіения новий контингент в'язнів і тепер намагалися зібрати докупи усіх новачків і вишикувати їх біля кар'єру. В'язні-старожили розходились по своїх блоках. Скориставшись відсутністю есесівців і загальним шарварком, хлопці взяли з собою Петра й кинулися в другий блок до Сигізмунда. Завбачливий Сигізмунд уже чекав їх, нагодував усіх чотирьох, напоїв чаєм, а Петрові дав ще й з собою пайку хліба та пляшку води. Жора з Володею провели Петра до кар'єру. — Чим же віддячу вам, хлопці? — розчулено питав він, прощаючись. — Тримайся мужньо, а ми допоможемо тобі, — відповів Жора. — Буду триматися, друзі, скільки зможу, — пообіцяв Петро. Після відбою Жора лагідно докоряв Володі: — Що ж ти так нерозважно поводишся, малюк? Ти ж був на волосинці від смерті! Я ледь не збожеволів, як побачив усе те. — Жоро, зрозумій, не міг я інакше. — Розумію, Орлятко, але ж і мене зрозумій. Якби есесівець розправився з тобою, я б також кинувся туди, і Костя, мабуть, не витримав би. Отак би й загинули всі разом. А як же помста? Що було б з нашими мріями? Адже у житті ми ще не все звершили, та й ще не виконали свого обов'язку перед Батьківщиною. — Ти повіриш, Жоро, я подумав, навіть не подумав — відчув: якщо загине цей хлопець, то й мені вже не жити. Я ж був поруч з ним. І чомусь повірилось, що зможу врятувати його. Який я радий, що врятував-таки!  

6


 

Зранку після розводу арбайтскоманд Володя і Жора з вікна барака стежили за кар'єром, щоб не прогавити момент, коли можна буде збігати туди й передати Петрові бодай шмат хліба. Кость лежав на нарах тяжко хворий. Після вчорашньої роботи у нього розболілося серце і знову опухли ноги. Вся надія була на Сигізмунда. Якщо ця добра людина ще протримається на посаді штубового, тоді Кость зможе відлежатися й трохи оклигати. У кар'єрі, як і завжди, спочатку Псякрев мордував в'язнів, потім передоручив їх Шакалові, який погнав новачків носити очіпками пісок. Повторювалося все те, що вже на собі звідали хлопці. Взявши у Сигізмунда харчі та порожні відра, Володя й Жора пішли на те місце, де кар'єрники мали зсипати на купу пісок. Тут вони й зустрілися з Петром, миттю передали йому їжу, а самі з відрами, наповненими піском, повернулися до свого блоку. Робили вигляд, що впорядковують майданчик, на якому щодня проводилися апелі. За день Володя з Жорою ще разів зо три передавали Петрові їжу і наступного дня робили те ж саме. А ще через день сталося лихо… Польські фольксдойче донесли старості блоку Картяреві, що Сигізмунд зловживає владою й допомагає «червоним», тобто політичним в'язням. Завдяки йому, мовляв, «червоні» не працюють в арбайтскомандах, а ошиваються в блоці. Картяр разом з блокфюрером жорстоко побили Сигізмунда й спровадили в штрафну команду. Пізніше Жора довідався, що капо штрафної команди бандит Зепп зразу ж добив Сигізмунда… Новий штубовий, який люто ненавидів «червоних», відшмагав нагаєм усіх трьох і вигнав на роботу. Відмучившись день в арбайтскоманді, в табір поверталися, як на власний похорон. Сигізмунда нема! Думка про це пекучим болем ятрила серця. — Що ж будемо робити? — у розпачі питав Жора. — Я вже багатьох розпитував про чехів, про Франца Нордена — і ніхто про них не знає. Якби якось зв'язатися з іншими блоками… — Будемо використовувати будь-яку можливість, щоб дізнатися про підпільників, але й не забуваймо про обережність і пильність, — відповів Володя. — Як жаль Сигізмунда! Він, мабуть, за нас постраждав… — І за нас, і через нас, малюк, — погодився Жора. — Вони давно хотіли з ним розправитись… Нам треба пильніше приглядатися до старших, бувалих в'язнів. Через них можемо натрапити на підпілля. Перед ними буду називати тебе, Володю, Орлятком. Хто знає пароль, той здогадається, хто ми і кого шукаємо. — У нашому блоці, — сумно відповів Володя, — я щось не бачив схожих на підпільників. — В тому-то й справа, — зітхнув Жора, — що справжній підпільник нічим підозрілим не повинен впадати у вічі… Уранці вони підвели хворого Костю, що вже знесилився зовсім, і поспішили на шикування. В'язнів гнали на найстрашнішу каторгу: корчувати пеньки на «полі смерті», яке невдовзі під пекучим сонцем стало схоже на розворушений мурашник. Тисячі виснажених в'язнів копошилися коло пеньків. Їх шмагали нагаями, били киями, їдкий пил забивав подих, скрипів на зубах, набивався у ніс, у вуха, ліз у вічі. По зчорнілих обличчях, схожих на мумії, струмував рясний піт. «Води! Хоч ковточок води!..» — німо волав кожен з бранців. А вода поруч, та не для них. Нею забавляються капо й есесівці: бризкають з баклаг собі на розпашілі пики, ллють на шиї, за коміри сорочок, регочуть від задоволення… Вдалині у спекотпому мареві темнів могутній Явожницький праліс, вабив свіжістю й одвічним супокоєм. Гарячковим зором в'язні линули туди, і це нещадно катувало нерви й уяву. Ліс стояв удалині, як міраж у пустелі, а тут навкруги лише розрита, спалена сонцем земля. Тут колись також був ліс. Тих, що вирубували його, вже давно нема на світі. На їхніх кістках збудовано цей табір, а на кістках інших тепер будуються кам'яні дороги до табору, до вугільних копалень, до майбутньої електростанції. Загиблих замінюють іншими — і так безперервно. Виснаження, спека, втома, голод, неймовірно тяжка, каторжна робота, знущання — все це вбивало найменші надії на виживання. Середня тривалість життя тут не перевищувала двох місяців, а якщо хтось і зміг прожити трохи більше, то це вдавалося надзвичайно дужим і витривалим людям. Щодня Володя бачив, як, втративши сили і віру в життя, деякі в'язні кидалися на постенкетте[15], щоб обірвати своє мученицьке життя. Проте автоматна черга в голову чи в груди вважалася розкішшю. Есесівцям треба, щоб в'язень помирав довго і в муках. Вони стріляли в такого самогубця по ногах, а тоді довго знущалися перед тим, як добити. Увечері, перед поверненням у табір, приречених добивали перед строєм, але вже не кулями. Або лопатою розрубували череп, або чоботом ставали на горло… Володя вдивлявся в обличчя в'язнів і бачив найстрашніше, що може бути в живих людях: приреченість. Усвідомлення власної приреченості робило людину ходячим привидом. Вона вже фактично не була людиною, бо втрачала здатність боротися за життя, чинити опір смерті. Юнак зрозумів, що жити, відчувати себе живим — це насамперед сподіватися, ждати порятунку і водночас боротися. Вся надія була лише на підпільників, але де ж вони? Може, їх тут і нема? Хоч було нестерпно жарко, а в душу заповзав крижаний холод. Невже отак безглуздо, під киями капо, й закінчиться його життя? Невже він з'явився на цей білий світ лише для оцих страждань у фашистських катівнях? Як же хочеться бути корисним своєму народові, своїй Батьківщині хоч часточкою свого життя!.. Важко дихаючи і обливаючись потом, Володя копав зцементований спекою грунт. Поруч пріли з лопатами в руках Жора і Кость. Трудилися мовчки: не було сил і слова мовити. В якусь мить Володя підвів голову і зустрівся поглядом зі звірячими очима капо. Той моторошно посміхнувся й посунув далі, вибираючи собі жертву. Володя відчув, як страшна ненависть враз охопила його і затопила свідомість. Він міцно стиснув руками держак лопати і вже хотів заміритись, щоб рубонути ззаду ненависного ката, але Жора блискавично кинувся до нього, ногою придавив лопату до землі. — Ти що, малюк, збожеволів? — злякано прошепотів Жора. — Візьми себе в руки… — Це він, Зепп! — ледь вимовив спраглими вустами Володя. — Він убив Сигізмунда! Він уже сотні людей убив… Не можу! Ненавиджу! — Володя тремтів увесь, як у лихоманці. В цю хвилину він був страшним. Блідий, ніби смерть, Жора заступив його: — Та перестань же, перестань! Подумай про нас усіх, Орлятко. Заспокойся… Він своє ще одержить. Повір мені… То був справді капо Зепп, начальник штрафної команди, а за сумісництвом ще й виконував обов'язки оберкапо, тобто головного капо над усіма арбайтскомандами, що працювали на цьому полі смерті. Цей звір ходить тут упевнено, не поспішаючи. Хижо зирить на всі боки, часто зупиняється, підскакує до того чи іншого в'язня і б'є києм несамовито, з садистською насолодою. Бити — його робота, і він «працює», доводячи есесівцям, що недаремно їсть відбірний харч з есесівської кухні. Тільки якимсь дивом він не побачив і не відчув, що сталося щойно у нього за спиною. І Жора, і Кость заступили Володю від стороннього ока і, перелякані, з блідими обличчями, тихо вмовляли товариша заспокоїтись. Жора раптом розсердився. — Ти думаєш, — дорікав він Володі, — що в мене руки не сверблять розправитись хоча б з одним із цих катюг? Ще й як сверблять! Та я ж стримуюся. Ну, вб'єш ти одного, а що зміниться? Нам усім кінець — та й більше нічого… Я наказую тобі, малюк, взяти себе в руки, дотримуватися дисципліни, бо ти не сам. Нас уже троє, а знайдемо підпільників — буде ціла організація. Без витримки, без дисципліни не можна. Хіба це не зрозуміло? — Я вже розумію, Жоро, але ж найшло щось на мене. Немає вже сил терпіти оце все… — Ну, гаразд, Орлятко, ти ж усе чудово розумієш, — вже лагідно заговорив Жора. — Ще трохи потерпи. Мусимо триматися! Треба! Володя розумів це. Він бачив, що і в цих нелюдських муках людина все ж бореться за життя. Люди хочуть жити, тому що вони — люди і в кожного до останнього подиху не згасають думки й почуття. Пекуча ненависть до фашистів підтримує їхні фізичні й моральні сили. Кожен прагне своїми очима побачити розгром цієї нечисті, бути свідками і учасниками великої перемоги, в яку вірять і якої так гаряче бажають… А Кость Соснін над силу копирсав лопатою, ледве тримаючись на опухлих ногах. Розуміючи його стан, Жора весь час намагався підбадьорити товариша. Дорікаючи Володі, Жора кивнув на Костя і сказав: — Йому ж, бач, важче, ніж нам, але він тримається й не розкисає, як ти. Скажи, Костю, і ти йому, щоб не робив дурниць і думав про товариство. — Без вас, хлопці, я б давно загинув, — сумно мовив Кость, — та вже відчуваю, що дні мої лічені. Це мені треба зробити те, що хотів зробити Володя, але так, щоб катюги не вчинили розправу над вами. Без мене ви протягнете довше, а мені вже однаково… — Тю! Хникати починає другий. Зараз же припини! — урвав його Жора. — Щоб я не чув більше таких розмов… Хлопці, дорогі, — лагідніше попросив він, — згадайте, хто ви, про свої мрії згадайте, про Батьківщину… Ми не маємо права пасувати ні в яких випробуваннях. Ми ж усією душею комсомольці, і нас жде боротьба… Справжня… — Ти, Костю, не мели дурниць, — підтримав Володя Жору. — Не впадай у відчай. Нам треба разом триматися. Ти слухай Жору, він у нас головний командир, і будемо разом триматися з усіх сил, шукати підпілля, а тоді вже легше буде… Хоч серед в'язнів люто металися наглядачі, розмахуючи нагаями, робота посувалася мляво. Не так-то й просто змусити працювати вкрай виснажених людей. Так буває, коли періщать загнану клячу: скільки б не били її, а вона — ні з місця. Стоїть собі, понура і байдужа до побоїв, бо вичерпалися останні сили і їй уже й сам білий світ не милий… Отак і в'язні. Працювали здебільшого очима, а не руками, крадькома зирили на всі боки, щоб не прогавити небезпеку — наближення капо або есесівця. Кожен в'язень спирався на держак лопати животом, щоб легше було опухлим ногам, і переступав з ноги на ногу, вихилитуючись над лопатою і створюючи видимість, ніби ворушиться, тобто працює. Так і тупцювали, поки не з'являлася небезпека. Якщо наближався капо чи есесівець, хтось неголосно подавав умовний сигнал російським словом «ветер». Усі, хто його почув, починали ворушитися хутчіше. Сигнал передавався далі, посилено шурхотіли лопати, наче по рядах і справді прокочувався подих вітру. А там, де проходило начальство і мелькали киї наглядачів, зчинявся шарварок: скрипіли тачки, тріщали носилки, дзвеніли лопати, шурхотів пісок — кипіла робота! Та за спиною есесівців і наглядачів «ветер» відразу ж вщухав, хоча ніби всі й метушилися, працювали. Невільники памагалися будь-що зберегти сили, хоч часточку енергії, бо така часточка — це ще година, а може, й день життя. До того ж хто хоче працювати на ворога? Російське слово «ветер» стало мовби сигналом мовчазного саботажу і паролем інтернаціональної солідарності бранців, зігнаних сюди з усіх усюд окупованої й уярмленої гітлерівцями Європи.  

7


 

Усе на світі пізнається в порівнянні… У таборах смерті есесівці та їхні холуї капо були катюгами, яких світ не бачив, проте й тут в'язні одних вважали поганими, а інших — «хорошими». Той, хто вбивав за день не більше одного-двох бранців, вважався «хорошим». Бо ж поруч були такі, що замордовували щодня десятки чоловік. «Хороший» есесівець, задовольнившись однією жертвою, лютував уже менше, ніби заспокоювався, шукав собі затінок, відпочивав, попивав з термоса гарячу каву чи холодне пиво. Але такі траплялися рідко. Основну масу табірних катюг складали вихованці расистських «оранжерей» «Мертва голова», «Велика Німеччина», «Адольф Гітлер», «Валькірія», «Герман Герінг», «Вікінг», «Рейх», «Принц Євгеній», «Бранденбург» тощо. Такий начальник конвою страшний і небезпечний увесь день, бо не вгадаєш, хто і за віщо стане його наступною жертвою, він здаген загубити за день цілу арбайтскоманду. О п'ятій годині ранку на центральній площі формувалися арбайтскоманди. Одразу ж за воротами їх щільно оточував конвой і гнав на роботу. По дорозі довідувалися, хто в цей день начальник конвою. Найгіршим, найненаситнішим вважався Людвіг Кольвіц, на прізвисько «Боксер». Його поява наводила на в'язнів жах. Боксера побоювалися навіть есесівці, оскільки цей молодий нацистський фанат був вихідцем з багатої сім'ї і мав впливові зв'язки у верхах. До війни Людвіг Кольвіц жив у Берліні, прославився як завсідник барів і нічних кабаре. Відвідував нацистські спортивні клуби, де багато тренувався на рингу. Після закінчення есесівської школи одержав офіцерське звання. Як «обдарованого і фанатично відданого фюрерові й націонал-соціалістському рухові», багаті дядечки влаштували його у відомство Гіммлера на високу й дуже відповідальну посаду. Однак на тій посаді, крім відданості, потрібні були ще й знання, яких юний бовдур не мав. Гіммлер розжалував його і зняв з посади, хоча чимсь він таки подобався грізному рейхсфюреру. В бесіді з Кольвіцом Гіммлер поцікавився, де б той хотів спокутувати свої гріхи. «Там, де можна якнайбільше знищити ворогів фюрера і фатерлянду!» — чітко відповів Кольвіц. «Я знайду вам таке місце», — пообіцяв Гіммлер і відправив Кольвіца на службу в освенцімський есесівський гарнізон. Тут Кольвіц швидко повернув собі втрачене: знову одержав офіцерське звання й посаду ротного командира. Сприяла цьому його безмежна відданість фюреру. 20 квітня 1943 року, коли Гітлеру виповнилося п'ятдесят чотири роки, Кольвіц протягом дня розстріляв п'ятдесят чотири в'язні. За цей «подарунок фюреру на іменини» одержав подяку і позачергову відпустку. Після відпустки був призначений на нове місце: командиром роти охорони в Явожницький табір смерті… В'язні команди землекопів, яких гнали на поле смерті корчувати пеньки, лише за воротами табору побачили Боксера і зрозуміли, який жахливий у них день попереду. Сумно брели, оточені конвоєм, розуміючи, що для багатьох цей день стане останнім. Володя й Жора з обох боків підтримували Сосніна. Ноги у Костя розпухли так, що він змушений був зняти гольцшуги і йти босоніж. А йшли якраз по невкатапому щебеню. Шкіра на опухлих ступнях не витримувала гострого каміння, лопалася, свіжі рани забивалися брудом. Костя аж зчорнів увесь від нестерпного болю, але тільки постогнував крізь зуби. В улоговинах попід лісом ще сіріли тумани, рясна роса лежала на травах, а на полі смерті вже почалася робота. Стрій в'язнів поділили на сотні. Кожний капо взяв свою сотню й зайняв ділянку. Сотня ділилася на чотири бригади. Кожна бригада копала яму довкола величезного, в два обхвати пенька, перерубувала коріння й вивергала пень нагору. Для вкрай виснажених людей це була пекельна робота. Навіть у шахті «Гогенцолленгрубе» на глибині п'ятсот сорок метрів Володі не було так важко, бо там над головою не стояли капо з киями в руках. А тут ще й жорстокий Боксер… Він підходив до бригади, трохи спостерігав за тим, як працюють бранці, потім наказував усім вишикуватися, а лопати залишити в ямі. В'язні ставали в одну шеренгу спиною до ями, а Боксер, надівши боксерські рукавички, починав боксувати. Бив у лице. Від страшного удару в'язень, як тріска, летів у яму, але мусив одразу ж вилізти звідти і стати на своє місце. Інакше — смерть. Так тривало кілька раундів. В есесівському жаргоні це називалося «ворушити сонних мух». Бив у перенісся, в зуби, в підборіддя, у скроню, а інколи — в сонячне сплетіння. Після таких ударів люди часто гинули. Поламані перенісся, щелепи, вибиті зуби… Падаючи в яму, в'язні калічилися ще й там, ударившись об гострі стирчаки перерубаного коріння чи об лопати. З ям завжди долинали розпачливі зойки і стогони. Це особливо тішило Боксера. З самого ранку Кольвіц увійшов у азарт. Розправившись з однією бригадою, переходив до іншої. Ось біля якоїсь бригади затримався довше. Повільно зняв боксерські рукавички, дістав з кобури парабелум. Весело посміхається, довго вибирає жертву — насолоджується ефектом жаху. Вибрав одного в'язня, поставив на коліна лицем до ями, спокійно вистрелив у потилицю. Коли тіло нещасного скотилося на дно ями, повернувся до строю й оголосив, що так буде з кожним, хто надумає ледарювати й симулювати… За кілька годин Боксер встиг розправитись з п'ятьма бригадами і застрелив чотирьох «симулянтів». Рівно о дев'ятій зробив для себе перерву, бо ж дотримувався суворого режиму, а о дев'ятій у нього другий сніданок. Неквапною ходою пішов за постенкетте, облюбував собі гарну місцинку на травичці. Запобігливий капо постелив там плащ, приніс ранець з термосами, пакунки з їжею. Добряче підкріпившись, Боксер відпочивав. Через деякий час починав другий обхід бригад. За ним крадькома спостерігали тисячі пар очей: куди тепер піде цей садист?.. Володя виглянув з ями і вжахнувся: Боксер ішов прямісінько до них. «Може, зверне в інший бік?» — усе ще жевріла надія. Ні, не звернув… Бригада запрацювала в шаленому темпі. Кат наближався спокійно, весело посміхаючись, перекинуті через плече боксерські рукавички ритмічно вигойдувалися в такт його ході, а на животі чорним лаком поблискувала новенька кобура парабелума. Оберкапо Зепп, ніби ошпарений, метався поміж бригадами, горлопанив охриплим голосом і лупив києм усіх підряд. Він пильнував наближення Боксера, щоб вчасно гаркнути: «Ахтунг!» Володя гарячково орудував лопатою й відчував підступну млість в руках і ногах. Жора прошепотів йому: — Як буде бити, міцніше стисни зуби і напруж усі м'язи, щоб не поламав щелепу… — Та я знаю… Поруч сходив потом хворий Кость. Він трудився босоніж, бо дерев'янки вже не налазили на розпухлі ноги, і моторошний вираз приреченості застиг на його змученому обличчі. Чим і як підбадьорити, що сказати Костеві? Ні Жора, ні Володя не могли знайти втішних слів… Команда «ахтунг!», на яку всі чекали, не пролунала. Боксер ще здалеку поманив пальцем Зеппа, постояв з ним, про щось поговорив, після чого обидва рушили до бригади. Володя почув позаду кроки, здригнувся, оглянувся — і похолов увесь, побачивши усміхненого ката. Очі Боксера збуджено блищали. Сяяли проти сонця його сліпучо-білі зуби, в куточку яких грайливо затиснута тонка зелена бадилинка… Сусідні бригади шалено працювали, а їхній наказали припинити роботу, скласти в куток ями лопати й вишикуватися в одну шеренгу спинами до ями. Боксер походжав перед ними півнем: кашкет набакир, права рука на кобурі парабелума. Очі його враз стали хижими, в зіницях спалахнули лиховісні вогники. — Ви як сонні мухи — спите на ходу! — раптом гаркнув зупинившись. — А це злочин. Я змушений поворушити вас, щоб знали, як треба працювати на благо нашого рейху! Найкращий засіб — спорт. Конкретно — бокс Він збадьорює й допомагає активно включитися в роботу. Проведемо кілька раундів. Умова така: стояти вільно, розслаблено, не рухатися з місця. Захищатися від ударів дозволяю тільки відхиленням голови і тулуба вліво, вправо і назад, але не вперед. Руки тримати опущеними. За будь-яке порушення цієї умови — кара. Хто опиниться в ямі, повинен блискавично повернутися в стрій. Якщо не поспішатиме — залишиться там назавжди… Боксер зняв кашкет і мундир, подав у руки послужливому капо. Ременем з парабелумом підперезався поверх білої шовкової майки. З мстивим самовдоволенням потер долоні й всунув їх у боксерські рукавички, догідливо наставлені капо. Потупцював, потрусив розслабленими м'язами, одверто хизуючись власною силою. Це був міцний лобуряка з гарною, добре тренованою статурою. Без мундира і кашкета білявий здоровань ніби й не схожий на есесівця. Такий собі звичайний парубок, з пустотливими очима, якого природа не обділила ні зростом, ні здоров'ям. Може, в інших умовах і в іншому середовищі з нього вийшла б людина, але нацизм зробив його садистом, вбивцею, катюгою. Почав з правого флангу. Приготувався, грайливо попідстрибував і вдарив правофлангового в перенісся. В'язень скрикнув і впав на землю. — Е-е, так діло не піде! — обурився кат. — Це ж симуляція. Якщо падати, то тільки в яму. Ану вставай! Блідий як смерть в'язень підвівся. Боксер зробив кілька обманних рухів і вдарив у підборіддя. Нещасний в'язень полетів на дно ями, де вдарився головою об корч і знепритомнів. Вдоволений Боксер, охоплений азартом, продовжував боксувати. В напруженій тиші лунали глухі удари. Знову розпачливі зойки — і в яму летять один за одним ще два в'язні. Катюга розчервонівся, все енергійніше боксує, пружними стрибками, ніби на справжньому рингу, пересувається уздовж шеренги й обробляє кулаками обличчя своїх жертв. Із завмиранням серця Володя чекає своєї черги. Ось уже він зустрівся поглядом з хижими зіницями, бачить перекошене від люті лице садиста. Ледве відчутний удар для проби, щоб полоскотати собі і супротивнику нерви — така тактика Боксера. Адже він воліє розтягнути задоволення, щоб потім дужим ударом скинути жертву в яму. Перед очима Володі замелькали боксерські рукавички. Нерви напружені до краю. Юнак відхиляється ліворуч, праворуч, назад — чітко реагує на обманні рухи, чим викликає в катюги справжнє захоплення. Боксер ще й підбадьорює: — Правильно! Добре! Молодець! Хороша реакція! Боксер не міг собі й уявити, що оцей низенький на зріст в'язень, якому навряд чи й виповнилося сімнадцять літ, може щось тямити в боксі. А Володя тямив. До війни він цілих два роки наполегливо тренувався в секції боксу, не раз виступав і перемагав на змаганнях юних боксерів, і досвідчені тренери пророкували йому велике майбутнє у спорті… Війна перекреслила і юнацькі мрії, і ті сподівання тренерів. Тепер ось табір смерті… І часи не ті, і хлопець підупав на силі. Проте в змученому тілі юнака ще залишилася здатність блискавично реагувати на дії супротивника, вироблена впертими тренуваннями ще до війни. Тепер це знадобилося, а ненависть додала йому сил. Для Боксера він виявився справжньою знахідкою, бо ж нецікаво боксувати, коли перед тобою самі тільки «сонні мухи». Порятунку не було, і усвідомлення цього потроїло сили юнака. Він майстерно ухилявся від ударів, також робив обманні рухи. Хоча це лише пасивний захист (іншої зброї не дано), та все одно це була боротьба і боротьба відчайдушна, бо на карту поставлене життя. Втрачати Володі вже нічого, тому він знехтував вказівки Боксера й також стрибав, як і належить на ринзі. Його дерев'янки позлітали з ніг, стало легше пересуватися. Боксер зробив вигляд, що не помітив порушення умови. Його очі горіли диким азартом, він грався з Володею, як кіт з мишею, поєдинок із цим малим в'язнем тішив його. Мабуть, Боксер в якусь мить відчув ту ненависть до себе, що нуртувала в душі беззбройного супротивника. Звіряча злоба враз перекосила його випещену пику, і він, ухитрившись, завдав прямого удару в лице, того удару, якого Володя чекав і боявся. «Убив!» — мелькнула моторошна думка, коли падав у яму. Але ж ні. Юнак чув божевільний регіт Боксера вгорі, чув удари й стогони інших жертв. Деякий час судомливо хапав ротом повітря. На нього впали ще два в'язні. Володя покрутив головою й почав рачки виповзати з конусоподібної ями. В цей час він угледів, що над ним летить Кость — розхристаний, з розкинутими руками, які немовби намагалися за щось ухопитися. Соснін упав на дно ями й голосно застогнав. З ноги в нього фонтаном юшила кров. Володя миттю кинувся до нього, не тямлячи себе, рвонув на собі сорочку. Нещасний Кость опухлою п'ятою нахромився на гострий обрубаний корінь. Рана була страшна, кров цебеніла з неї нестримно. Відірвавши пілку сорочки, Володя швидко став зав'язувати рану. Пов'язка враз просякла кров'ю. Він відірвав від сорочки ще стьожку й бинтував поверх першої пов'язки. — Киньте мене, — простогнав Кость. — Кинь, Володю, бо й сам пропадеш… — Мовчи, мовчи, Костику. Ось зараз… Полетів у яму й Жора. Оговтавшись, він наказав Володі лізти наверх, продовжувати «боксувати», а з Костем, мовляв, сам управиться. З ями виповзали всі, хто міг виповзти. З розквашеними губами, з вибитими зубами, зламаними переніссями. Виповзали й ставали, ледь живі, на свої місця. Володя теж вибрався з ями, став у поріділу шеренгу, нишком радіючи, що кати поки що не заглядали в яму, де лишилися Жора з Костем і ще один непритомний в'язень. Земля хиталась під ногами, перед очима пливли кола. Голова наморочилась, і трохи нудило. Один з в'язнів глянув на Володю з надією, як на рятівника. Це допомогло юнакові зібратися з силами. Боксер оддалік знову трусив своїми м'язами, готуючись до нового раунду. Біля нього стояв Зепп і, в очікуванні ще цікавішого видовища, вдоволено посміхався, запобігливо заглядав Кольвіцу у вічі й вихваляв його майстерність. Зі страхом і відчаєм спостерігали в'язні за ненависним Боксером і панічно чекали своєї черги. Коли та черга наставала, один за одним летіли в яму, збиті з ніг нищівними ударами. Володя пильно стежив за есесівцем, намагався збагнути тактику його боксування. «Однаково всіх не вб'єш», — зловтішно подумав Володя. Він переконався із спостережень, що будь-яка людина, знайома з боксом, могла б розквасити пику цьому зарозумілому унтерштурмфюреру, якби мала на це право… З Кольвіца градом котився піт, майка прилипла до мокрого тіла, він важко дихав. Володі захотілося остаточно вимотати цього зухвалого есесівця, щоб той перестав мучити нещасних в'язнів хоч зараз. Юнаком оволодів дивовижний спокій, він готовий був байдуже прийняти навіть власну смерть. Боксер упізнав його й посміхнувся. Він був уже мокрий як хлющ і важко сопів. Мляві рухи видавали його втому. Проте ще довго «обробляв» Володю, який чітко й упевнено ухилявся від ударів. Товариші з бригади похмуро, з тривогою спостерігали за цим важким поєдинком. Володя зараз був їхнім рятівником, бо взяв на себе найбільшу частку спільного випробування. Юнак розумів це, що й додавало йому упевненості та сили. Удари Боксера все частіше попадали в порожнечу, обманні рухи не вдавалися — Володя своєю блискавичною реакцією ухилявся від, здавалося б, неминучих дужих ударів. Проте він знав, що кат не допустить «нічиєї». І Кольвіц таки вибрав момент, страшним ударом влучив у лице. Володя знову опинився в ямі. Обличчя його розпухло, з носа капала кров, зуби хиталися навіть від дотику язика… А поруч корчився від нестерпного болю покалічений Кость. Над ним стояв на колінах Жора й тримав голову юнака в своїх долонях, ніби намагався перебрати на себе хоч трохи болю… В'язні вже й не поспішають вилазити з ями. Краще вже смерть, ніж отакі знущання. Та враз почули грізну команду Боксера і Зеппа: всім нагору, шикуватися! Хто рачки, хто поповзом почали вибиратися з ями. Жора й Володя підхопили Костя під руки, витягли його і стали разом з ним в шеренгу, підтримуючи з обох боків. Кость стояв на одній нозі — друга, покалічена, ледь торкалася пальцями землі. Кривава пов'язка на п'яті дедалі більше набухала кров'ю… Мокрий від поту Боксер простяг Зеппові руки, і той запопадливо зняв з них рукавички. Всі з полегкістю подумали, що кат нарешті вгамувався. Та де там… Наказано всім повернутися лицем до ями. Кольвіц обійшов шеренгу, став з протилежного боку. — О, так тут сховалися симулянти! — зареготав він і вийняв з кобури парабелум. Двоє очманілих зі страху в'язнів заметалися на дні ями, а третій не мав сил навіть поворухнутись. Боксер весело посміхався, зволікав з пострілом — втішався страхом приречених. Двоє все ж таки вискочили з ями і стали в шеренгу, а третій з розбитою головою лежав нерухомо, хоч був ще живий. Його очі вражали дивовижним спокоєм людини, яка вміє мужньо зустріти смерть. Він силкувався встати, але не міг — не мав сили. — Дозвольте поворушити його києм, — звернувся до шефа Зепп. — Не треба. Він симулянт, — сказав той і, примруживши око, почав цілитися в лице. В'язень мовчки стежив за парабелумом. Раптом він підвів голову і твердо, з пекучою ненавистю, на яку тільки був здатен, сказав: — Стріляй, гад! Мерзота! Бахнув постріл. Володя заплющив очі, щоб нічого не бачити. «Невже ж не зможемо відомстити цим недолюдкам? Що ж це робиться на цьому білому світі?» — розпачливо думав Володя і відчував, як Жора міцно стискає його руку. — Ось так, — підсумував Кольвіц. — Симулянта знищено. Такий кінець чекає всіх симулянтів! Тепер — за роботу! А розворушив я вас непогано, — враз зареготав він. — Між іншим, отой малий справив на мене гарне враження. Серед усіх оцих сонних мух він єдиний гефтлінг, який змусив мене добряче спітніти і трохи підняв мені настрій. В обід дати йому цулягу[16] за сумлінну працю. — Яволь! — гаркнув Зепп. За уявленнями есесівців вважалося гуманним і великодушним нагородити в'язня зайвим черпаком баланди. Ось, мовляв, як ми вміємо шанувати сумлінну працю і покору. Стомлений Боксер відразу ж втратив інтерес до в'язнів, пішов відпочивати за лінію постенкетте, де йому з плащ-наметів спорудили захисток від сонця. Скоро мали привезти обід, і треба було помитися й перепочити. Оберкапо Зепп ніс за ним мундир і кашкет, інший капо уже стояв напоготові з відром води і рушником. Кілька в'язнів кинулися до ями, винесли звідти закатованого товариша. Бранці з сусідніх бригад поглядали в їх бік співчутливо і водночас з вдячністю: адже вони прийняли на себе тривале катування і цим відвернули небезпеку від інших бригад. Всіма мовами Європи звучали слова: «малюк», «радянський», «як тримався», «мужній хлопець…» Володя чув ці слова, але вони не радували його. На душі було так гірко, так боляче…  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка