Книга «Слово після страти»



Сторінка4/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

8


 

Привезли нарешті кеселі з баландою, і вдарив гонг на обід. Бригади швидко вишикувалися. Як-не-як, а черпак баланди та півгодини відпочинку — все ж якась полегкість. Кожному хотілося якнайшвидше проковтнути свою порцію, впасти на землю і хоча б кілька хвилин полежати, перевести дух. У першу чергу обідають капо. Їх годують з есесівського котла вишуканими стравами, та ще й з гарного посуду. Форарбайтери, тобто бригадири, харчувалися в'язнівською баландою, яку мали право їсти, скільки подужають. Цим також видавався посуд. Рядові в'язні одержували баланду в свої засмальцьовані чепчики або в гольцшуги. Баланда являла собою несолону каламутну юшку, в якій зрідка плавали поодинокі, крихітні й прозорі, ніби інфузорії, кружальця вареної брукви. Добова норма — п'ятсот грамів цього пійла. Черга просувалася швидко. Хлопці одержали в очіпки свою баланду, одним духом випили її й змучено опустилися на землю. Капо Зепп не забув наказу Боксера. Він знайшов Володю і видав йому додаткову порцію. Хлопці змушували Костя випити цулягу, але той лише раз ковтнув і заперечливо похитав головою. — Не можу більше, — сумно мовив він, розуміючи, що ніяка баланда вже не допоможе йому. Жора й Володя пригнічено мовчали. Чим вони могли втішити бідного Костя, який, крім усього, став ще й калікою? Адже його життя тепер повисло на павутинці… — Може, якось удасться залишити тебе завтра в бараці, — сказав Жора. — Нічого не вийде, — махнув рукою Кость. — Ви, хлопці, й не старайтесь. Мабуть, така моя доля… Я й так вдячний вам за все. Про себе подбайте. Може, колись відплатите фашистам і за мене… Лишалося ще хвилин з п'ятнадцять обідньої перерви. В'язням у цей час дозволялося сидіти й лежати на землі, тож тисячі змучених бранців лежали покотом, із заплющеними очима, неначе мерці, — зів'ялі, висхлі, нерухомі. Не було сил навіть мух відганяти — вони роїлися тут цілими хмарами. Здавалося, нема й ніколи не буде кінця цим стражданням — аж до загибелі. Спека, піт — як ропа. Смердюче зотліле арештантське лахміття, пилюка, голод, смертельна втома і слабість у всьому тілі, в кожній клітинці… І найстрашніше — моторошна безнадійність. Кругом — недремна варта. На широких, як столи, пеньках — крупнокаліберні кулемети зі вставленими, вигнутими, як змії, стрічками. А патронів там — як маку, вистачить на всіх. Біля кулеметів — пикаті здоровані з черепами й схрещепими кістками на пілотках… З кожним днем пружина смерті скручується все тугіше, і все менше лишається надій. Хочеться назавжди закрити очі й ні про що не думати, бо будь-які спогади душать, виймають іще живе серце… Неподалік бенкетують есесівці. Їм привезли похідні столи й стільці, а в термосах і ящиках — вишукані страви, напої. Поміж столами повтикані величезні пістряві парасолі, ніби на морському пляжі. Кати в білих майках, у спеціальних легких, з тонкого світлого полотна мундирах. Розвалившись на стільцях, з насолодою попивають охолоджене пиво, палять сигарети, розважаються, голосно сміються, радіють життю. Поміж столами снують меткі, запопадливі офіціанти в накрохмаленому білосніжному одязі і кухарських ковпаках — прибирають посуд, подають напої, морозиво. В есесівців — веселе, безтурботне життя. «Раса» фашистських панів… А все ж чому і як вдалося цій банді захопити владу в багатомільйонній країні, задушити все чесне, мисляче, передове? Чому шовіністичні марення цих недолюдків стали панівними в такій високорозвинепій країні? Чому і як фашистській банді вдалося розгромити Комуністичну партію Німеччини й нав'язати людству світову війну? Чому і як цій банді вдалося накинути аркан на десятки народів, залити кров'ю Європу? Чому Володя і мільйони таких, як він, опинилися тут, в оцих таборах смерті? За що?.. Володя згадав напис олівцем на вичовганих дошках табірних нар: «Людство наївне. Воно повинне прозріти, якщо не хоче бути пропущеним через освенціми». Невідомо, хто написав ті слова, але вони глибоко вразили юнака… Зненацька серед в'язнів знову з'явився Боксер. — Чи є серед вас танцюристи? — кат прагнув розваги. Охочих не було. Боксер погрозливо вдивлявся в понурі, виснажені обличчя. — Он як! Танцюристів нема… Це схоже на симуляцію. А може, є серед вас співаки? І знову зловісна тиша. Обличчя ката перекосилося від злоби. На в'язнів насувалося нове лихо. Жора, можливо, краще за інших зрозумів це і вирішив рятувати становище. Він підхопився і чітко, німецькою мовою, відрапортував: — Гер унтерштурмфюрер! Я буду співати. Дозвольте почати? — О, хорошо. Співай. Але попереджаю: співатимеш гарно — нагодую, а за поганий спів — покараю… І ось над «полем смерті» задзвенів Жорин голос. То була старовинна німецька пісня про Люнебурзьку долину, про її красу, про зелені гаї й тихоплинну річку, де так легко дихати й жити, де колись так щасливо жилося людям у красі й радості. Жора вкладав у пісню всю свою душу, всю надію на людське щастя, але в тому співі була й смертельна туга приреченого… Володя спостерігав за Боксером, за іншими есесівцями, намагаючись вгадати їхній настрій. Слухали уважно. Навіть жорстокий Боксер перестав зверхньо посміхатися, і на його обличчі з'явилася якась подоба людського смутку. Може, пісня його далеких предків у такому щирому виконанні зачепила в катівському серці якісь глухі досі струни, на мить пробудила людські почуття. Коли завмерла й розтанула у просторі остання нота, Боксер несподівано сказав: «Данке». Проте цього майже ніхто й не помітив, бо та подяка потонула в гучних оплесках есесівців і вигуках «браво!» Тим часом Боксер, придивившись до Жориного вінкеля на грудях, запитав: — А російську можеш? — Можу, — знизав плечима Жора, блідий увесь від напруги. — Співай! Жора спочатку тихо, а потім дедалі впевненіше повів «Из-за острова на стрежень…» Тисячі в'язнів попідводили голови, з любов'ю й мукою вслухалися в пісню, в стукіт власних сердець. Володя відчув, що йому аж мороз пішов по спині від незвичайного почуття, якому немає ні назви, ні пояснення. Було в тому співі рідне й далеке, був рідний край, і Волга, і все найдорожче, без чого не можна жити на світі, а ще складалося враження, ніби голосом цього незвичайного співака легендарний отаман Разін закликав бранців бути стійкими й мужніми. Володя обводив очима нещасних страдників і не впізнавав їх у цю мить: зацьковані, приречені люди ніби відроджувалися на очах, проймалися гордістю за народ, котрий створив такі пісні. Здалося навіть, ніби то не Жора, а всі вони співають у передчутті перемоги, яка неминуче прийде. Вони — народ. Вони — буря. А співак цей — лише вітрильник, якого жене по хвилях ота буря. Вони переможуть, бо їх мільйони й мільйони і всіх не винищиш… Володя враз подумав, що в усій історії людства варварство завжди зазнавало краху. Те ж саме буде й з цими катами… А Жора співав, виливаючи з душі всю свою любов і тугу, співав ніби в якомусь забутті, нехтуючи смертельною небезпекою. Адже майже поруч стояв Боксер, і хтозна, що раптом збреде в голову катюзі. Володю охопив страх за товариша. Він згадав випадок, коли в центральному карантинному секторі Освенціма Жора співав під наведеним на нього дулом кулемета. Тоді його врятував один німецький політв'язень, який доповів есесівцям, що в'язень співає за наказом блокфюрера Ауфмейєра. Всі знали й боялися «зразкового» офіцера Ауфмейєра, тому це ім'я, використане кмітливим політв'язнем, подіяло на кулеметника, і він не прошив співака кулеметною чергою… Романтична пісня про Волгу сподобалася есесівцям, хоча й нагадувала мимоволі про поразку гітлерівців на берегах могутньої слов'янської ріки. Проте есесмани удавали, що про це не думають. Просто Кольвіц організував їм непоганий обідній сюрприз. Можна в затінку, розслабившись, випити холодного пива, поласувати морозивом, покурити і водночас послухати імпровізований концерт. Боксер також задоволений і співом, і своєю витівкою. Глянув на годинник і поблажливо наказав: — Валяй далі. Є ще п'ять хвилин. Спокійним і впевненим голосом Жора почав:  

Вижу чудное приволье,


Вижу нивы и поля.
Это русское раздолье,
Это Родина моя…

 

Затамувавши подих, в'язні вслуховуються в пісню, як у голос Вітчизни. На обличчях — горе і радість, гордість і біль. А пісня широко лине, виразно над «полем смерті» і ніби оновлює їх світлою надією.  



Вижу горы и долины,
Вижу реки и моря.
Это русские картины,
Это Родина моя…

 

Здавалося, ця пісня несподівано прилетіла із давнього мирного життя, з неозорих просторів Вітчизни, знайшла тут, у чужому краї, своїх знедолених синів і втішає їх, голубить любов'ю і ласкою…  



Слышу пенье жаворонка,
Слышу трели соловья.
Это русская сторонка,
Это Родина моя…

 

Довго, тремтливо й високо, ніби голос жайвора під блакитним куполом весняного неба, дзвенить остання нота рідної пісні. Володя крадькома витер сльози. Плакав Кость, плакали інші в'язні, з любов'ю дивилися на Жору. Він стояв хоч і стомлений, але гордий, що зумів висловити піснями свої почуття. Кольвіцу сподобалося, що співак уклався в регламент. Він клацнув пальцями, підкликаючи Зеппа. Той підбіг, улесливо поклонився. — Я задоволений. Цей гефтлінг співав непогано. За це треба платити. Я обіцяв, а моє слово — закон. Батон хліба — мерщій! — Яволь! — гаркнув Зегш і кинувся до есесівських столів. Миттю повернувся і тицьнув Жорі в руки батон справжнього, ясного, як сонце, хліба. Есесівці дружно зааплодували, схвалюючи щедрість Кольвіца. Жорі годилося б уклонитися вдячно, та він і не глянув на есесівців. Зепп, зловісно блиснувши на нього налитими кров'ю баньками, погрозливо просичав: «С-свиня!» Ударив гонг — почалося шикування. Зепп побіг до своїх штрафників, а Жора сунув батон за пазуху і підійшов до друзів. Разом з Володею вони підхопили Костя під руки, стали з ним у стрій. Конвейєр смерті знову набирав шалених обертів… Бригада повернулася до місця роботи, всі знову полізли в яму, на дні якої ще яскріли плями свжої крові. Жора скористався відсутністю капо, дістав з пазухи батон і подав його Костеві. — Візьми, друже, сховай. Потроху відламуй і їж. Головне для тебе — витримати сьогодні, завтра. — Ні-ні! — злякано сахнувся Кость. — Не треба. Я не зможу так, Жоро… Розділи на всіх. — Не відмовляйся, друже. Тобі це зараз потрібно, як ніколи. Ми просимо: візьми. — Ні, хлопці, не можу. Діліть на всіх. Володя розумів його, а тому сказав Жорі, щоб ділив на всіх. Той знизав плечима, простелив свою куртку і на ній розламав батон на двадцять чотири шматочки. Кожному дісталося по крихітці. — «Ветер»! «Ветер»! — злякано застеріг француз Мішель, який саме пильнував за начальством. Бранці гарячково взялися до роботи. Закидали грунтом яму, обкопували й викорчовували пеньки далі по ділянці, відносили їх убік від майбутньої трави, трамбували грунт. І весь час — під киями й нагаями наглядачів, під кулеметними й автоматними дулами есесівців. Боксер тим часом «обробляв» інші бригади, розправлявся з «симулянтами». Здавалося, цей день ніколи не скінчиться. Та все ж за важкою роботою і важкими думками й він поволі спливав. Нарешті пролунав сигнал, в'язні почали похапливо складати докупи лопати, кайла, сокири, звозити тачки. До місця шикування зносили убитих і замордованих. Хитаючись від втоми й виснаження, підтримуючи один одного, бранці звідусіль брели в загальну колону, шикувалися. Тут їх перераховували, шмагали, вирівнюючи ряди й сотні, довго знущалися, поки колона нарешті рушила до табору, здіймаючи хмару густої пилюки. В тій рудій куряві рухалися майже наосліп. Пилюка клубочилася від тисяч ніг, забивала дихання, рудою корою вкривала тіла в'язнів, схожих на ледь живі скелети в обвислих сірих робах. Здавалося, то не колона живих людей, а жахлива тисячонога гусінь повзе по землі, вкутана клубками рудого пилу… З грунтової дороги колона звернула на неутрамбований щебінь, шурхотіння якого перемішувалося з моторошними зойками тих, що йшли босоніж. Костя друзі несли на руках всю дорогу. На грунтівці він ще намагався стрибати на одній нозі, а тут уже не міг… Перед табором почалася бруківка. Заторохтіли по камінню тисячі пар дерев'яних колодок, і це вбивче стаккато болісно відлунювалось у серцях змучених в'язнів. У Володі паморочилася голова, нили зуби, ніс, м'язи і суглоби, все тіло ніби налите свинцевою втомою… Коло воріт табору, як завжди, двома довгими шеренгами стоять есесівці з автоматами. В цей живий, довжелезний, зловісний коридор вповзає колона. Зупинка, ретельне перераховування, затим обшук. Неподалік чорним лаком виблискує новенький «мерседес». Біля нього стоїть черевань Веллінг — Скрипаль. Сюди поспішив з рапортом Боксер. — Гер оберштурмбанфюрер! Арбайтскоманда землекопів доставлена в табір у повному складі. 2936 гефтлінгів живих і 64 мертвих. 40 померли природною смертю, і 24 застрелені під час спроби втекти. Серед охоронців втрат немає. Начальник конвою — уптерштурмфюрер Кольвіц! — Добре, добре, Кольвіц. Здайте гефтлінгів і займайтесь своїми справами. Завітайте до мене на вечерю… Хайль Гітлер! — Хайль! Колона втягується у ворота табору, як в обійми самої смерті…  

9


 

У страшному маренні промайнула ніч. І навіть уві сні в'язні корчували пеньки, летіли в ями від ударів Боксера, моторошно стогнали й плакали. Настав новий день — неділя. Цього дня з табору нікого нікуди не гнали, та радості від того мало. В неділю ні їсти, ні пити не давали. Знущання, кий та нагайка заміняли тут і сніданок, і обід, і вечерю. Блоковий може влаштувати «спортивні змагання» і мордувати тим «спортом» цілий день. Або ж знайдеться якась причіпка, щоб усіх вишикувати під палючим сонцем і весь день «виховувати». У жорстоких знущаннях катюги завжди виявляли неабияку винахідливість. Як і всі попередні, цей день не обіцяв нічого втішного. Уже зранку блоковий Картяр був п'яний і, ледве тримаючись на ногах, варнякав перед строєм в'язнів про правила поведінки в «зразковому» блоці. — Блок і надалі буде зразковим! — вигукував він і п'яно хитався. — Я вимагаю дисципліни. Щоб у мене — нічичирк! — Далі він вивергав брутальні лайки, запозичені з усіх мов. — Я… я… навчу вас, ферфлюхте швайне… Він п'яно заточився і, мабуть, гепнувся б, якби холуї-штубові не підхопили його під руки. Голова Картяра звісилася на груди. Він ще щось белькотів, але баньки його вже заплющились, а з розкритої пащеки тонкими цівками котилася слина. Штубові мерщій потягли його у панську штубу, вклали на ліжко. Скоро він уже захропів на весь барак. Це влаштовувало всіх. Капо одразу ж засіли за карти, а рядовим в'язням наказали: «Сидіть у бараці на своїх місцях і не диште, інакше — спорт!» Костеві стає все гірше й гірше. Покалічена нога зчорніла і розбухла так, що довелося розірвати холошу. Мабуть, почалася гангрена. Обличчя хлопця спотворене гримасою нестерпного болю. За всю ніч він не зімкнув очей. Це була агонія… На очах Володі й Жори згасало в муках життя товариша. Що робити? Жора відважився на відчайдушний ризик; порушивши наказ штубового, вислизнув з барака й пішов до інших блоків на «заробітки». Невже за його спів ніде не дадуть бодай шматочок хліба чи хоч трохи води? Потай сподівався також натрапити на підпільників-чехів або на Франца Нордена. Може, щасливий випадок допоможе йому? Іншого шляху нема. Володя змушений погодитись з міркуваннями товариша, лиш попросив обережніше поводитись. Сусіда по нарах позичив Жорі іржаву консервну бляшанку, яка в тутешніх умовах була справжньою цінністю, бо замінювала і миску, й ложку, і кухоль, і флягу. — Я принижусь перед будь-якою тварюкою, буду співати, танцювати, аби тільки хоч щось роздобути, — сказав Жора, злазячи з нар. На дверях з києм у руках сидів піпль, що виконував обов'язки днювального. Зв'язуватися з ним небезпечно, та Жорі все ж пощастило відпроситися «до нужника». У бараці настали ті рідкісні хвилини відносного затишшя, коли не шикували, не били, не мордували й не гнали ні на яку роботу. Головну «роботу» довершував голод. Вкрай виснажені в'язні лежали на нарах в надії зекономити рештки фізичних сил. Змучений Володя заснув, ніби провалився в безодню. Проте якісь клітини мозку продовжували напружено працювати і через деякий час подали тривожний сигнал. Він раптово прокинувся. Жора ще не повернувся, але не це стурбувало його — інше: Кості немає на нарах. Де ж він? Адже без сторонньої допомоги він і ходити не може… Чому ж тоді не попросив допомоги? Пожалів будити? Ні, тут щось не те… Сусіди по нарах безсило куняли, і Володя вирішив звернутися до днювального. Злазив з нар, відчуваючи, як паморочиться голова, темніє в очах і ломить в усіх суглобах. Мучили спазми голоду, бо порожній живіт, здавалося, прилип до хребта. Ледве переставляючи ноги, підійшов до днювального. — Пане начальнику, дозвольте на хвилину до нужника. — Спершу хай повернеться інший, — буркнув той. — А може, він затримається? — благальним тоном мовив Володя. — За це я йому печінки відіб'ю! — Буває, пане начальнику, що топляться в нужнику. Скільки нам усім буде мороки! Дозвольте проконтролювати… Це подіяло. Мороки «панові начальнику» під час його чергування не хотілось. — Да-а, мороки буде, — уголос розмірковував піпль. — А там один такий, що може вгатитися в яму, бо ж пострибав на одній нозі. Друга чорна, як колода. Піди й притягни його сюди. В бараці повинні бути всі — живі й мертві. Для звіту. Я ж відповідаю… Заточуючись, Володя вийшов з барака й побрів до нужника. Кості там не було. В душі наростала тривога. Не знав, що й думати, повертаючись назад. Враз промайнув здогад, що Кость за протилежним причілком барака. Серед усієї мертвотної і водночас перенаселеної пустелі табору, там, за глухою причілковою стіною барака, був порівняно затишний куточок території, куди інколи виходили в'язні, якщо траплялась нагода, і, притулившись спиною до стіни, довго стояли, тужно вдивляючись у простір. Це дозволялося, не можна лише наближатися до тотенсмуги (тобто смуги смерті) — чотириметрової білої лінії, що обперізувала територію табору, різко виділяючись на чорному тлі шлакової, вкоченої катками, рівної і гладенької, ніби гарева доріжка на стадіоні, смуги смерті. Тут, від причілкової стіни барака до дроту була найближча відстань — усього дванадцять метрів. А далі бовваніли залізобетонні стовпи, загнуті в бік табору, між ними — сотні туго натягнутих на білих ізоляторах сталевих ниток колючого дроту, які ледь помітно вібрували від напруги в три тисячі вольт. Сюди при нагоді навідувались в'язні, аби ковтнути свіжішого повітря (за барак не долітав сморід трупарні), а головне — звідси виднілася панорама лісу, що синів удалині. Дивилися на ліс, не помічаючи колючого дроту, як не помічають окулярів на власному носі… Володя зрадів, побачивши Костя саме тут. Хлопець стояв, притулившись спиною до стіни барака, і якось дивно, відчужено дивився на ліс. На його білому як крейда обличчі застигла гримаса болю. Стояв босий, без шапки, на одній нозі, а друга, почорніла, розбухла, зігнута в коліні, дрібно тремтіла. — Ти тут, Костику? — тихо мовив Володя. — Чому не розбудив мене? Я б допоміг тобі… — Ніщо мені вже не допоможе, Володю, — байдуже відповів Кость. Він помовчав, а потім застогнав у відчаї: — Але чому?! Чому я повинен тут загинути? Що я кому зробив поганого? Мене били, стільки разів мене били, знущалися… За що? Кому я заважав жити на світі? Я любив море, свій Севастополь, людей… Розтоптали, як непотріб… Гади, прокляті фашисти!.. Сьогодні мені дев'ятнадцять літ… І все. Життя… все скінчилось… Сльози течуть по його запалих щоках, він закриває обличчя порепаними долонями, і все його тіло здригається від глухих ридань. Володя розгубився, не знаючи, як утішити товариша. Та й чим він міг утішити Костя? Якби можна було врятувати його ціною власного життя, Володя, не замислюючись, пішов би на це. Але що ж робити зараз? Кость раптом різко опустив руки. — Не хочу більше мучитись. Не можу! Краще самому… Прощайте, друзі! — І рвонувся до дроту. Він проказав ті слова так швидко, що Володя стояв, ніби одерев'янілий, навіть не встиг зупинити товариша. Відчайдушним ривком Кость подолав дванадцятиметрову відстань і кинувся розпростертим тілом на колючий дріт. Тієї ж миті сліпучо-яскравий, ніби спалах магнію, сніп іскор бризнув в усі боки. Сухо пролунав різкий тріск електричного розряду, і зразу ж заревіли сирени тривоги. Не чекаючи кулеметної черги, Володя, затуливши руками обличчя, кинувся до свого барака. Сирена тривоги ревіла довго. По табору, ніби божевільні, металися горласті лойфери[17] з блоку в блок передаючи наказ шикуватися. З містечка примчали підняті по тривозі есесівці, оточили табір. Кулеметники на вежах приготувалися до стрільби. Заспаний блоковий у бараці дубасив усіх підряд, виганяючи в'язнів на аппельплац. Загальним потоком винесло і Володю. Після Костевого самогубства його аж трусило в лихоманці, та все ж зараз він тривожився за Жору. Де він? Шикування уже закінчується, а за запізнення, та ще у такій ситуації, вбивали. Перед усіма бараками вже стояли квадрати вишикуваних в'язнів. Блокові і капо, орудуючи киями, вже вкотре вирівнювали ряди і шеренги, чекаючи начальство. Настав критичний момент, а Жори все немає. Володя марно шукав очима друга. Гаряча хвиля відчаю і безнадії затоплювала його свідомість. Аж ось він нарешті угледів Жору, здригнувся, відчуваючи шалені удари власного серця. Жора біг через увесь табір, петляючи поміж бараками й квадратами вишикуваних в'язнів, намагаючись не потрапити на очі есесівцям чи блоковим. На щастя, по табору ще бігали лойфери, і тому на Жору ніхто з начальства не звернув уваги. Він добіг до свого барака і, непомічений начальством, в останні секунди встиг стати на лівий фланг строю. Тим часом Володя, швидко міняючись місцями з тими, що стояли поруч, опинився біля Жори. І те, що він побачив зблизька, змусило його вжахнутися. Жорине обличчя було закривавлене. Вся маринарка[18] залита кров'ю, в роті замість рівних білих зубів зяяла рана. — Що сталося, друже? Жора нервово схлипнув і судорожно стиснув руку товариша. А трапилося ось що. Вирушивши на ризиковані заробітки, щоб врятувати Костя, Жора почав обходити підряд усі блоки. І скрізь — невдача. У п'ятому блоці його ледь не прибили проміненти, бо саме різалися в карти, а він, мовляв, порушив їхній спокій. І тільки в шостому блоці йому дозволили зайти до панської штуби. «Панство» саме набивало кендюхи десь роздобутими харчами. Жора зняв свій смугастий чепчик, вклонився, побажав «шановному панству» гарного апетиту і попросив дозволу виконати для них кілька пісень. Штубові милостиво дозволили. Після першої ж пісні дали йому кілька шматків хліба і наказали співати ще. Чарівний голос Жори чути було й за стінами панської штуби в обох половинах барака. Дві тисячі в'язнів зачаровано слухали несподіваний концерт. Коли Жора заспівав польську народну пісню, проміненти аж роти пороззявляли від захоплення. Та в цю мить різко розчахнулися двері і в кімнату вкотився очамрілий від спиртного й спеки Зепп. І в'язні, і проміненти добре знали цього садиста, котрий уже з десяток років перебував у таборах за гангстерство і вбивства. На волі гангстерство переслідувалося, а тут воно заохочувалося. В таборах смерті Зепп відчув себе в рідній стихії. Він любив мордувати і вбивати, особливо — не німців. За це його й шанували есесівці. З учорашнього дня, коли за наказом Боксера Зепп змушений був подарувати батон хліба, він добре запам'ятав ненависного росіянина з чарівним голосом. Яка ганьба: йому, всесильному Зеппу, перед котрим тремтить увесь табір, з наказу Боксера довелося послужливо дарувати батон якомусь більшовицькому виродку, а той навіть не подякував! Ще вчора він вирішив розквитатися із «щасливчиком». І ось, проходячи мимо шостого блоку, Зепп раптом почув знайомий дзвінкий голос. Він зупинився, здивовано закліпав вирячкуватими очима: «Чи не вчулося? Та ні ж бо, це він!» Зепп рішуче пішов у барак, рвонув двері промінентної штуби, з насолодою відчуваючи, як дикий шал наливає кожну клітину тіла. Угледівши худе обличчя співця, пройняте натхненням, Зепп аж затремтів від люті. — Так ось де щебече моя пташечка! Зараз ти в мене заспіваєш не так, російська свиня! — заревів він, дихаючи в лице Жорі горілчаним перегаром, і з усього маху вдарив кулаком у зуби. Жора зойкнув, упав на підлогу. Шматочки заробленого хліба розлетілися по підлозі. Ніхто, звичайно, не заступився. Одні дивилися з холодною байдужістю, меланхолійно пережовуючи їжу, інші азартно спостерігали, чим це все скінчиться. Кожний з них був кримінальником, носив зелений вінкель і ненавидів політичних, а тим паче радянських. Крім того, всі боялися Зеппа, за спиною якого — есесівська сила, а також велика зграя табірних гангстерів. Зепп наступив чоботом Жорі на горло і повільно почав душити. — Ну, співай, більшовицький виродок, співай! — сичав кат, хижо ошкіривши пику. — Не хочеш? Ні, я краще задушу тебе руками, так приємніше… Він нахилився і, схопивши напівнепритомного Жору за барки, ривком поставив на ноги, спритно, як звір, ухопив обома руками за горло. З носа і рота у бранця линула кров, закривавила волохаті лапи Зеппа, та це ще більше розпалило катюгу. — Ну, чому ж не співаєш? Давай отако, півником: ку-ку-рі-ку, я в крематорій лечу, ку-ку-рі-ку-у-у… — Зепп дико зареготав з власного дотепу. В цю мить моторошно заревіли сирени тривоги, Зепп здивовано роззявив рота, вибалушив очі на промінентів, що враз заметушилися, і бридливо відкинув від себе заюшеного кров'ю Жору. Коли завивають десятки сирен, тут уже не до розваг… Жора упав на підлогу, враз опам'ятався і, скориставшись загальним сум'яттям, кинувся до розчинених дверей, вискочив з барака. На бігу він разом з кровю випльовував вибиті передні зуби. Юнакові здавалося, що Зепп наздоганятиме його, тому побіг не до свого блоку, а в протилежний кінець табору, петляючи поміж бараками, намагаючись сховатися. В цей час з усіх блоків одночасно висипали тисячі в'язнів, почалося шикування. Тепер Жорі довелося бігти назад через увесь табір. Якби ще на мить загаявся, це коштувало б йому життя… Жора ще нічого не знав про смерть Костя, а Володя й не міг сказати йому про це зараз. «Краще потім скажу…» — подумав, намагаючись угамувати нервовий дрож у всьому знесиленому тілі. На душі порожнеча і біль. «Вбивати, тільки вбивати усіх цих зеппів, як скажених собак!» — враз відчув у собі люту ненависть до катів. Жора, ніби вгадавши його думки, шамкаючи закривавленим ротом, простогнав: — Я вб'ю Зеппа! — Ми зробимо це вдвох, — гаряче підтримав Володя. — Я присягаюсь, Жоро, ми знищимо гада! Вони міцно стиснули один одному руки. Тим часом мимо другого блоку пробігла ціла бригада електриків, які на ходу натягали на руки гумові рукавиці. Вони поспішали туди, де на колючому дроті розпростерлося обгоріле тіло Костя Сосніна… Жора ще нічого не знав, а у Володі перед очима все ще стояло спотворене мукою лице товариша, його чорна, зігнута в коліні нога, відчайдушний кидок на дріт, снопи електричних іскор… Володя не засуджував вчинок Костя. Він мужньо дійшов до своєї останньої межі, ніколи не робив спроб полегшити своє становище ціною зради чи підлості. В тюрмах і таборах Володя бачив багатьох людей, які в складках одежі, в комірі і навіть у роті ховали крихітний осколок леза бритви, щоб у критичну хвилину розпороти собі вени. Багато було таких, які, не витримавши катувань, кінчали життя самогубством. Чи ж можна засуджувати їхні вчинки? А хіба він сам не виношував план самогубства, перебуваючи в Краківській гестапівській тюрмі, коли катування на допитах ставали нестерпними? У пам'яті оживали сумні згадки… За короткий час у цьому таборі вже загинув Сигізмунд, загинув Кость, загинули тисячі в'язнів… Дедалі тугіше затягується зашморг… Ні чеського комуніста Карела, ні антифашиста Франца Нордена, ні підпільників, ні організованого опору вони тут не знайшли… Надія згасала, як згасав цей по-літньому жаркий вересневий день… Блокфюрер Жаба двічі перерахував бранців, позначив на папірці номер загиблого і байдужим голосом сказав: — Кидатись на дріт можна. Він у нас надійний… Крізь завбачливо розчинені ворота просто на плац в'їхало легкове авто. З нього вийшли похмурі, невдоволені зіпсованою неділею лагерфюрер і рапортфюрер. Мовчки вислухавши блокових, лагерфюрер оголосив, що за порушення порядку, яке виявилося в «навмисному замиканні електромережі», на весь табір накладається покарання: стояти струнко аж до вечірнього апелю. Коли «мерседес» із начальством поїхав, есесівці повернулися в свої казарми. Увесь табір завмер. Над живими квадратами виснажених в'язнів зависла важка тиша. Тільки на сторожовій вежі котрийсь із вартових монотонно пильгикав на губній гармошці…  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка