Книга «Слово після страти»



Сторінка5/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

10



 

Жорине обличчя геть зчорніло, на розбитих губах запеклися криваві рубці, в карих очах його ніби навіки застигла глибока печаль. — Ех, малюк! Як хотілося б дожити до перемоги… Та, мабуть, не судилося мені. Щось таки надломилося в ньому після трагічного випадку з Костем. Відчайдушний кидок товариша на колючий дріт під напругою в три тисячі вольт, помста Зеппа, повсякденні знущання з нещасних бранців, у яких і так ледве душа трималася в тілі, підірвали в ньому віру в те, що людина взагалі здатна витримати всі оці тортури, пережити двоногих звірів з їхніми таборами смерті. Володя й сам дедалі частіше втрачав самовладання. Ще ніби зовсім недавно, в центральному освенцімському таборі, де їм допомагали підпільники і де за ними була ціла організація, вони почувалися сильними. А що ж тепер? Чекати жахливого кінця? То він, як видно, не за горами… І все ж підсвідомо, в глибині душі вони на щось сподівалися, відвойовували кожну годину цього мученицького життя. Концтабірний досвід здобувався дорогою ціною, але й ним вони збагачувалися, використовували повсякчас, обдумуючи кожен свій крок і вчинок. Зранку, під час формування арбайтскоманд, намагалися стати в іншу команду, де їх ніхто не знав і де не було клятого Зеппа. Це їм часто вдавалося. Але що з того: скрізь та ж сама каторжна праця, розрахована на повне виснаження людини, знущання жорстоких наглядачів, постійна небезпека бути закатованим чи розстріляним… Єдине, що давало отаке «мандрування» по арбайтскомандах, то це можливість обережно розпитувати про тих, кого хлопці таємно шукали. Однак пошуки були марні. Вопо й не дивно: адже в таборі була страшенна плинність, неймовірно висока смертність. Контингент в'язнів безперервно змінювався — постійними лишалися хіба що бетонні стовпи, колючий дріт, сторожові вежі та бараки. А ще голод, відчай, нелюдські страждання… Жора вже не міг заробити бодай шмат хліба своїм співом. Зепп вибив йому десяток зубів, і тепер юнак шепелявив. Це для нього було страшною мукою. Він якось враз змарнів і постарів, скроні взялися памороззю сивини. І це — в двадцять літ! Не краще почувався й Володя. Від голоду і виснаження у нього знову почали опухати ноги, різко послабшав зір. А найстрашніше — підступна кволість у всьому тілі: адже на нього за «симуляцію» щохвилини міг накинутися з києм озвірілий капо. Разів зо три юнаків пригощав крихітними шматочками хліба знайомий ще по кар'єру француз Марсель Жіро, в якого на будові електростанції знайшовся земляк серед вільнонайманих. Так хлопці відмучилися ще один довгий тиждень. Наступної неділі вранішній аппель пройшов як ніколи швидко. Блокфюрери поспішали на нараду, після якої мали слухати виступ по радіо свого бога — біснуватого Адольфа. Блоковий Картяр подався у центральний блок, де, як завжди, збиралася зграя найзапекліших картярів з числа табірної еліти. Його холуї — проміненти, знаючи, що Картяра звідти не витягнеш аж до наступного апелю, розбіглися хто куди: одні — «на промисел», другі — до дружків у інші блоки, а більшість — також різатись в карти. Картярство в таборі стало епідемією. Скільки тут було всіляких шулерів, аферистів, різних «професорів» і «академіків», «ілюзіоністів» і «фокусників» з неодмінними епітетами: «супер», «екстра», «ультра», «прима», «люкс», «унікаль», «універсаль»… Цих «асів» тут було — хоч греблю гати. Найспритніші з них ставали промінентами, а вже з того кола деякі вибивалися і в табірну аристократію. Їхній картярський азарт доходив до божевілля. Тут грали на все: на продукти, на сигарети, спиртні напої, наркотики, цінні речі, на гроші, на золото… Кримінальники спілкувалися з вільнонайманими, що працювали поруч з в'язнями на різних об'єктах, а тому процвітала контрабандна торгівля. Есесівці дивилися на це крізь пальці, оскільки кримінальники були їхніми вірними холуями, а іноді й партнерами в різних аферах. Нерідко той чи інший блоковий програвав у карти сотні буханців хліба — добовий пайок двох тисяч в'язнів. Ящики маргарину, мішки солі, тонни хліба пливли з табору на чорний ринок з допомогою есесівців, які забирали собі левову частку всіх прибутків від спекулятивних махінацій. Кримінальники свої прибутки пропивали і програвали в карти. А загалом — ні есесівці, ні їхні помічники у програшу не бували. І ті й інші жили на широку ногу, безсоромно обкрадаючи десятки тисяч голодних в'язнів і жорстоко грабуючи місцеве польське населення. Формально есесівцям не дозволялося контактувати з ув'язненими кримінальниками, а насправді ж вони тісно з ними спілкувалися і ставились як до «колег по професії». Ось чому дрібний злодій чи звичайний хуліган ставав тут запеклим бандитом. Кримінальники були потенціальними есесівськими кадрами, їхнім резервом. Не випадково Гіммлер в кінці війни мобілізував усіх кримінальних злочинців, забравши їх з таборів у війська СС… В Явожницькому таборі, як і в усіх інших, процвітало злодійство, бандитизм, контрабандна торгівля, завзяте картярство. Один німець догрався до того, що програв… своє життя. Йому відрубали голову, а в канцелярії записали, що помер від інфаркту… Як тільки Картяр подався в центральний блок, проміненти вирішили також розважитися. — Виступ по радіо геніального фюрера, — сказав один з них, — це велике свято для есесів. А ми що, гірші за них? Гуляй, братва! — Треба ж наглядати за тими доходягами, — засумнівався інший. — Та заженемо їх у барак — нехай дотлівають. На дверях посадимо днювальних. А куди вони подінуться? Завиє сирена — враз будемо на місці… Так і зробили. А через деякий час зникли й днювальні. В'язні, яким остогидло валятися на голих дошках нар, почали розповзатися з барака. Щоправда, переважна більшість були настільки виснажені, що лежали, ніби в летаргічному сні. Володя з Жорою також лишилися на нарах. Як нестерпно важко лежати на вичовганих голих дошках у задушливому, смердючому бараці, втупивши очі в дошки верхнього ярусу, й думати про смерть, відчуваючи, як порожній живіт прилипає до хребта, як безпросвітна туга крає серце, ятрить змучену душу… В такі хвилини здається, що з голоду, туги та відчаю почнеш гризти дошки оцих проклятущих чотириярусних нар або завиєш вовком. Тут дотлівало життя двох тисяч нещасних в'язнів. Дихати нічим. Майже всі метаються в лихоманці, в'язням дошкуляють гнійні рани, виразки, струпи, фурункули, короста. Немиті тіла, брудне лахміття… Важко дивитися, як згасає життя тисяч людей, а ще важче усвідомлювати, що й сам поволі згасаєш у свої юні роки… Володя наважився піти на повітря. Та перш ніж зробити це, довго роздумував, що ліпше: витратити енергію на ходьбу і трохи розворушитися чи краще полежати непорушно? Для виснажених це не просте питання. Часто бувало так, що в'язні стоять перед дверима барака, мерзнуть чи мокнуть під дощем, але ніхто не поспішає відкрити важкі двері, сподіваючись, що це зробить інший. Адже виснажена людина млява, слабка й безпорадна. Володя не раз спостерігав ті наївні хитрування, а тепер і сам став таким… — Може, трохи пройдемось? — наважився запропонувати Жорі. — Давай. Треба потроху ворушитись… Спустилися з нар, довго стояли, поки перестало паморочитися в голові. Тримаючись один за одного, поволі пішли з барака. Посідали під стіною на землю обличчям до сонця й зажурено мовчали. Сонце лагідно пригрівало, ясний день золотився над землею. Десь вирувало життя, а вони в свої юні роки повільно дотлівали в фашистській неволі. Яка нещаслива й жорстока доля… Хоч криком кричи, хоч головою бийся об цю стіну — ніщо тобі не допоможе… Заглибившись у свої невеселі думи, вони й не звернули уваги на старенького в'язня, що присів неподалік. Той довгенько обмацував їх прискіпливим поглядом, а тоді, важко зітхнувши, зі щирим співчуттям у голосі запитав: — Мучитеся, брати мої? Хлопці байдуже глянули на нього й промовчали. Така реакція наче аж порадувала старого. Замилувано дивлячись на змучених юнаків своїми журливими старечими очима й погладжуючи сиву борідку, єлейним голосом проспівав: — Свою долю, брати, й на коні не об'їдеш. Чому бути, того не минути. Усе в руках господа-бога, отця нашого милосердного, який сподобив наші душі. Наше тлінне тіло страждає, а душа радується і рветься в небо, втішається і звідує велике щастя віри, прозріння, смирення й покаяння… Хлопці з байдужістю дивилися на химерного старця, схожого водночас і на пустельника, і на релігійного фанатика, і на афериста, й на звичайного жебрака. На куртці у нього був фіолетовий вінкель бібліофоршера, тобто «тлумача біблії». Такі вінкелі носили колишні священики, члени різноманітних релігійних сект, а найчастіше — євангелісти і баптисти, що відмовилися прославляти Гітлера, за що цілими сектами потрапили в табори. Есесівці ставились до них з деякою поблажливістю, як до нешкідливих комах, оскільки вони не становили ніякої небезпеки для гітлеризму, а на будь-яких роботах працювали сумлінно. Їм навіть дозволялося одержувати продуктові й речові посилки (білизну, светри, шкарпетки тощо) від родичів та од Міжнародного Червоного Хреста. Вони непогано харчувалися, добросовісно працювали і ще добросовісніше молилися своїм богам, вважаючи, що цим служать вірі й правді, заробляючи «перепустку в царство небесне». «Забута богом і людьми аморфна маса. Отченашники», — так презирливо назвав їх одного разу Жора. Зараз він гірко дивився на цього старого, типового «отченашника». Химерний дідок знову звернувся до хлопців. — Господь-бог наш милосердний — всюдисущий і всевидющий. Він не позбавив вас своєї ласки. Господь бачить, як вам тяжко в ці хвилини, і послав мене поговорити з вами. — Що ж, ми вдячні і вам, і господу-богу, — з сумною іронією сказав йому Жора. Старий не звернув жодної уваги на іронію, відразу ж пожвавився, і його очі зайнялися фанатичним вогнем. — Брати мої любі, всі ми — брати во Христі. Кожен з нас повинен повсякденно і повсякчасно відчувати ласку божу, велике блаженство і любов. — Ми відчуваємо, аякже… — насмішкувато буркнув Володя, та дідок зреагував по-своєму. — Я ж це бачу! — вигукнув дідок. — Бачу по ваших очах! Господь-бог не позбавив вас своєї ласки й милості, бо у ваших серцях є іскра божа. У вас поки що не зіпсовані душі, але очі ще не прозріли — закриті пеленою туману. Ви ще не знаєте бога, але прагнете його знати, хоча й самі не розумієте цього. Ось він і послав мене до вас. У тебе, брате мій Георгій, ангельський голос. Це — божий дар. Твоїм голосом тільки псалми й молитви співати та прославляти отця нашого милосердного і віру нашу. Брати мої! В цьому таборі є секта євангелістів, які проповідують слово господнє. Я керівник цієї секти. Ми давно спостерігаємо за вами і переконалися, що ви добрі люди, ще не зіпсовані злим демоном. Ви намагаєтесь чинити опір злу, та ще не знайшли істину, не прозріли, а злий дух витає над вами й хоче затягти вас у свої гріховнії сіті. У ваших душах ще владарює смута, але вже поселилася й іскра божа, і божа благодать. Вона повинна розгорітися в полум'я всеосяжної любові… — Уже розгоряється, — відверто глумився з «отченашника» Жора, але той чи не розумів глуму, чи вдавав, що не розуміє. — Так, так, брати мої, я це бачу. Нехай зійде на вас божа благодать, нехай впаде на вас ласка господа-бога і зігріє вас словом правди, і прозріють ваші чесні очі нині, прісно і навіки-віків. Амінь. Я, брати во Христі, коли був заарештований і дізнався, що мене везуть в Освенцім, — возрадувався і в молитвах своїх дякував отцю нашому Всевишньому, що не позбавив мене своєї милості і направив туди, де найповніше і найглибше пізнається ясна і мудра істина божа, ласка божа і очищається наша грішна душа від скверни. Часу залишилося мало, брати мої. Скоро гряне страшний суд, явиться господь-бог на землю й запитає: «Де ви були раніше? Адже я нікого не позбавляв своєї милості і ласки…» Хлопці терпляче слухали цього релігійного фаната, який монотонно тарабанив про «царство небесне» і «страшний суд», що скоро настане. З його балаканини виходило, що все, сказане в священному письмі, правдиво і точно здійснюється. І що світова війна й ці жахливі табори смерті — усе це справедливе покарання від бога, останнє грізне попередження людям нечестивим, які забули господа-бога. І що на всій землі вже настає хаос, після якого гряне страшний суд. І що бог покличе на суд усіх живих і мертвих. Кожному доведеться відповідати за свої погані вчинки — гріхи перед богом. І що в царство небесне попадуть лише вибрані богом, тобто ті, хто своєю вірою заслужив місце в раю. — Усі праведники будуть вічно блаженствувати в раю, а всі грішники будуть вічно горіти в пекельному вогні! Ось так, брати мої… Володя згадав усі жахи, які бачив і зазнав по тюрмах і таборах, і враз розізлився на цього «отченашника». — Дуже гарно у вас виходить, — сказав він. — А за які ж гріхи перед богом освенцімські зондеркоманди кидають у вогонь живих немовлят? Бог це благословляє чи хто? — Усім немовлятам буде даровано царство небесне! Геть усім! Про це сказано в святому письмі. — А все ж: чому бог дозволяє знищувати безгрішних немовлят? Чому? — Діти не народжуються безгрішними. Ще в лоні матері вони успадковують гріхи своїх батьків і попередніх поколінь — аж до Адама і Єви. А чому так робиться — цього людині знати не дано, бо це вища господня мудрість. Нам треба думати, як рятувати власні грішні душі, бо часу лишається мало. А немовлят прибере до себе господь-бог — і порятує, й розрадить. Він усе бачить, усе чує і все знає — на те він і господь-бог… — Он як! — гірко всміхнувся Володя. — Все зрозуміло… — Він переконався, що дискутувати з цим фанатиком — марна справа. Тим часом «брат во Христі» розвивав свої думки далі: Жора й Володя, мовляв, ще не розбещені дияволом, а тому достойні милості божої і повинні негайно вступити в секту євангелістів. Жора, наділений іскрою божою, буде співати псалми богові та молитви для членів секти і для всіх в'язнів. Володя ж повинен ходити по бараках і розповідати в'язням про те, як його розстрілювали в підземеллі гестапівської тюрми у Кракові і що в момент розстрілу він звернувся до бога з благанням зберегти йому життя для того, аби потім він міг розказати про це людям. Після цього ніби на мить щезло підземелля, щезли гестапівці, а Володю начебто окутало світле сяйво, з'явився святий дух і сказав: «Ти будеш жити!» Потім Володя знову опинився у тому ж підвалі, і в лице йому бахнув постріл. Але куля не пошкодила череп — так захотів бог. Тепер Володя хоче розповідати про це людям усіх націй, восхваляти бога, закликати всіх приєднуватися до євангелістів, приймати їхню віру й готуватися стати перед богом на страшному суді… Хлопці були просто приголомшені. — Але ж це буде брехня! — обурився Володя. — Ні про якого бога я тоді не думав, а згадав лише маму, після чого в лице гримнув постріл, і я впав непритомний. Як потім з'ясувалося, стріляли спеціально трохи вище, щоб куля не влучила в голову. Цим «розстрілом» намагалися морально зломити мене і змусити «розколотися». — Отож бог явився тобі в особі твоєї матері. Звертаючись до неї, ти звертався до бога. Він явився тобі й сказав: «Ти будеш жити!» — Дідок доводив своє. Хлопцям стало ясно, що секта євангелістів вирішила використати їх для підкріплення своїх спорохнявілих, непереконливих методів релігійної обробки в'язнівської маси. Ці «посланці бога» довго й уважно стежили за юнаками, вивчали їх, не наважуючись вербувати раніше, мабуть, тому, що не були впевнені, чи вдасться задумане. А тепер, коли юнаки уже вкрай виснажені, сектанти вирішили, що настав сприятливий момент. З їхньої обізнаності видно, що секта ця не дрімає: вивчає людей, вербує собі необхідних. Ці хлопці дуже потрібні їй, бо вони підняли б «духовні» акції і авторитет секти. Юнаки це добре розуміли. Їм стало прикро: вони, члени Освенцімської підпільної інтернаціональної антифашистської організації, очолюваної комуністами, опинившись в Явожницькому таборі смерті, не змогли знайти тут жодного підпільника, зате їх знайшли релігійні фанати. Навіть сам факт їхньої пропозиції був для юнаків образливим, принизливим. Приголомшені цим, вони мовчали. «Отченашник» те мовчання розцінив по-своєму. — Милістю божою ми маємо харчі — одержуємо посилки Міжнародного Червоного Хреста, та ще з дому від братів во Христі. З нами ви не будете голодувати і оціните милість божу… — Слухайте, шановний! — перебив Жора. — Не морочте нам голови і не тіште себе надією. Ні в якого бога ми не віримо й не будемо вірити, до того ж ми — радянські люди! — Ну то й що! Даремно ви мучитесь, катуєте себе, бо хто ж без гріха? Злий дух розставив свої підступні гріховнії сіті, своє ядуче павутиння по всьому світі. Він намагається заманити в них людські душі хитрою спокусою і обманом, впіймати всіх грішних і праведних. Та ми повинні очищатися від скверни, брати мої, проводити свою духовну роботу в масах, проповідувати слово боже і єдину божу правду. А він, всемогутній, нас не залишить… — Ну досить! — грубо обірвав його Жора. — Ходімо, малюк. Підтримуючи один одного, хлопці підвелися й пішли в барак. — Куди ж ви, брати мої? — сполошився «отченашник». — Подумайте, не відмовляйтесь. Я ще прийду до вас… — Не варто, — відрубав Жора. — У нас різні дороги. — Даремно ви так, брати мої. Це ви по молодості не ціните хліб божий. Ви матимете харчі, не будете голодувати… — Та подавіться ви своїми харчами! — гнівно кинув через плече Володя. Хлопці повернулися в барак, лягли на нари і довго мовчали. — Ти бач, знають про нас усе, — дивувався Володя. — Та нас уже знають тисячі в'язнів, а серед них, звичайно, є й сектанти. Так що дивуватися, малюк, тут нічому. — Ти тільки подумай, Жоро: Міжнародний Червоний Хрест не забуває цих пришелепкуватих «отченашників», зате не допомагає жодній радянській людині, яка опинилася в таборах смерті. — Що тобі сказати, малюк? Затям одне: ні на які «хрести» надіятись нам не можна, а тільки на самих себе. Ще трохи ворушитись можеш? — Можу. — Навідайся до Петра. Хоч побачить тебе і тому буде радий. А про загибель Костя поки що нічого не кажи. Та обережно — не нарвись на якого-небудь Зеппа… Я спробую задрімати — дуже погано себе почуваю…  

11



 

Володя вийшов з барака, роздивився на всі боки: до кар'єру навіть наближатися заборонялося. І раптом побачив на центральній лагерштрассе німецького політв'язня з червоним вінкелем на грудях. Він ніс цілий оберемок металевих табличок, пофарбованих білилом, на яких чорною фарбою намальовані черепи зі схрещеними кістками. Кожна табличка мала метровий штир, щоб можна було забивати їх у землю. В руках німець тримав ще й молоток, рулетку і банку з фарбою. Все те незручно нести одному — незв'язаний оберемок розповзався, й таблички ось-ось мали розсипатись. Володя вирішив допомогти німцеві, адже той ішов у напрямку кар'єру. Ризику тут ніякого — в таборі ніколи не карали за «трудову активність та ініціативу». Крім того, цей худий в'язень із симпатичним обличчям чимось сподобався Володі. Хлопець ступив йому назустріч, привітався німецькою мовою й запропонував свої послуги. Заклопотаний німець зупинився, примруживши короткозорі очі, уважно подивився на Володю, на його червоний вінкель з літерою «R» і всміхнувся: — День добрий, юний друже. Щиро дякую, але ж я не маю чим платити за послуги. — Що ви! Про яку плату може бути мова? Просто хочу допомогти, вам же важко. Давайте мені половину — піднесу. — Що ж, бери. А звати тебе як? — По-нашому — Володимир, а німці мене завжди називали Вальдемаром. Називайте й ви мене Вальдемаром. — Добре, Вальдемар. А мене називай Еріхом. — Ви художник? — Як тобі сказати… Був колись художником, портретистом, писав непогані картини, портрети. А тепер ось малюю черепи… — Дивно. Хіба фюрер не шанує мистецтво, художників? Кажуть, він сам колись був художником. Як же це розуміти? — Чому не шанує? Шанує, — гірко всміхнувся Еріх. — Всіляких прихвоснів любить і шанує, а ось це «мистецтво», — Еріх кивнув на таблички із зображенням черепів та схрещених кісток, — він просто обожнює… — Ви ж, певно, художник-професіонал, а ці черепи міг би малювати будь-хто, навіть школяр. — Ех, друже, — зітхнув Еріх, — нацисти вважають, що це повинні робити якраз професіонали… — За що ж вас, Еріх, запроторили сюди? — уже зовсім відверто спитав Володя, пройнявшись симпатією до цього німця. — Та в них це дуже просто робиться. Правда, причина була, хоч я займався собі творчою роботою і в політику не втручався. Але одного разу, побачивши Адольфа на грузовику посеред майдану і послухавши його промову, я намалював карикатуру на Адольфика-горлохвата. «Рот фронт» віддрукував її масовим тиражем і розповсюдив як антифашистську листівку. Це було ще в 1932 році. А коли фашисти захопили владу, мене, звісно, заарештували, Відтоді й поневіряюсь по тюрмах і таборах. Та мені, мабуть, гріх скаржитись на долю. Становище моє, звичайно, набагато краще, ніж інших в'язнів. Не тягаю вагонетки з піском, не корчую пеньки… Як бачиш, працюю «за фахом», — іронічно усміхнувся Еріх, — малюю черепи… Та, сподіваюсь, лишилося вже небагато — війна надовго не затягнеться. — Що ви маєте на увазі? — А те, що фашизм котиться до повного краху! Тепер це видно й сліпому. — Ви міркуєте як комуніст. Мені, Еріх, дуже приємно все це чути від вас, німця, — мовив Володя. — Ні, до комуніста мені далеко. Я ж казав, що ніколи не займався політикою, але завжди симпатизував тельманівцям. — А ваша листівка? — Та то випадок. Мені дуже шкода, що єдиний. А мислять так, як я, тепер майже всі. — Де ж усі? Есесівці теж? — заперечив Володя. — Про есесівців не варто й говорити. То покидьки. Я маю на увазі всіх чесних німців… А чим же провинився перед фашистами ти, Вальдемар? Адже ти такий юний… — Мене вивезли в Німеччину на роботи, а я тікав. Сім разів тікав. Скуштував і тюрем, і таборів. Гестапівці навіть розстрілювали мене… — О, бити й розстрілювати вони вміють. Мене також били нещадно. Правда, обійшлося це мені порівняно дешево: вибили тільки чотири зуби. Ось ці, передні, — Еріх показав штучні зуби, зроблені з білої пластмаси. — Де ж вам пощастило вставити? Хіба німецькі політв'язні мають такі привілеї? — Що ти! Які привілеї моясуть бути у політв'язнів? Фашисти можуть лише вибивати зуби. Що їм твої зуби, коли життя твоє для них ламаного пфеніга не варте. Сам собі вставив. — Як? — здивувався Володя. — Ото ви самі собі вставили? — Сам. Випиляв із шматка пластмаси і сам собі вставив. Правда, необхідного інструменту не було, довелося поморочитися. Зате непогано вийшло, правда? — Дуже. Я навіть не помітив, що вони у вас штучні. — От бачиш. — Вас, Еріх, сама доля нам сьогодні послала. Може б, ви якось зробили такі зуби моєму товаришеві? Він співак, і ви розумієте, що це для нього значить. У нього чарівний голос, а тепер він не може співати — шепелявить. Якби ви знали, як він співав! — Зачекай-но, це не той хлопець, якого так покалічив Зепп? — То ви його знаєте? — зрадів Володя. — Ох і мерзотник же той Зепп! Ні, не обмине його шибениця… Ми, німці, після війни повісимо його своїми руками. То сволота, якої світ не знав! А про твого товариша я чув. Кажуть, що він справді рідкісний талант. — Але ж без зубів співати він не зможе. Якби ви знали, Еріх, як це його гнітить… — Розумію, Вальдемаре, розумію. Але ти не журись. Щось придумаємо. У мене є в запасі шматочок пластмаси — беріг для себе. Адже гітлерівські мерзотники можуть вибити мені зуби ще не раз… Одне слово, ти приведеш товариша до мене, я подивлюся. Постараюся зробити. Як то кажуть, горе навчить вареники їсти — чого доброго, ще стану дантистом, — пожартував Еріх і раптом стривожився: — Хіба ж можна так довго стовбичити посеред табору без діла? Ходімо, Вальдемаре. Вони підійшли до брами, зняли шапки перед вартовим. Еріх доповів, що за наказом лагерфюрера треба ставити застережні таблички вздовж усієї тотенсмуги. — Робіть, — байдуже буркнув есесівець. І вони приступили до роботи. На білій лінії, що відмежовувала чорну тотенсмугу, забивали в землю залізний патичок таблички, рулеткою відмірювали від неї десяток метрів і забивали другу, потім третю. Дійшли до того місця, де тиждень тому Кость кинувся на дріт. Володя схвильовано розповів про це Еріху. — Скільки ж то довелося вам, юнакам, вистраждати в цих катівнях! — журно похитав головою Еріх. — Отож якраз після того випадку лагерфюрер наказав виготовити оці таблички й позначити ними смугу смерті — ніби для порядку, щоб в'язні знали, куди потикатися заборонено, а насправді щоб есесівці знали, коли відкривати вогонь. Для них порядок — перш за все. Володя розповів Еріху про Боксера, як той знущається з в'язнів, про інших есесівців. — Що говорити, Вальдемаре, бандитів тут тьма-тьмуща. Але віділлються їм ваші криваві сльози… Злочинців ми просто повинні запам'ятовувати. Це наш святий обов'язок. — І добрих людей — також, — додав Володя. — І добрих, безумовно. — А чи не знали ви Ганса Максфельда і Франца Нордена? — раптом одважився спитати Володя. — Дай подумаю… — замислився Еріх. — На жаль, не чув про них нічого. — А чехів у цьому таборі не зустрічали? — Чому ж, зустрічав. Вони навіть мої сусіди. У Володі аж серце закалатало від такої звістки. Може, це якраз ті, хто їм потрібен? — Еріх, розкажіть, будь ласка, про чехів, що це за люди, — попросив. — Їх мало — всього двадцять вісім чоловік. Бачу їх дуже рідко, але знаю, що вони дружні — як одна сім'я. Всі вони політичні, з червоними вінкелями. З них добрі теслі. То працювали в есесмістечку, а тепер будують тринадцятий блок. Їх як спеціалістів часто використовує есесівське начальство, тому й поселилися вони в центральному блоці, де живуть проміненти. Проте табірна аристократія не захотіла, щоб якісь теслі, та ще й не німці, проживали разом з ними в одному приміщенні, то чехи відгородили собі невеличку частину центрального блоку. Зробили щось на зразок кімнати з окремим ходом, прорізали двері в глухій причілковій стіні, якими користуються тільки чехи та я. З дозволу лагерфюрера чехи зробили й для мене окрему кімнатку. Вона править мені і за художню майстерню, і за житло. — О, то лагерфюрер про вас піклується! — Аякже, я ж розмальовував віллу лагерфюрерові. А інколи доводиться навіть писати портрети деяких есесівців з натури. А де це все робити, де зберігати мольберт, підрамники, фарби, клей, лаки, пензлі? — А які у вас стосунки з сусідами? — Ці чехи — гарні люди. Біля них і я почуваюся не самотнім. Правда, бачимось ми рідко — вони від апелю до апелю працюють. Уміють працювати. І дисципліна у них — просто дивовижна. Свого капо слухаються, бо він ніколи ні на кого й не крикне. Культурні люди. Особливо капо Карел… Почувши це ім'я, Володя мало не скрикнув з радості: адже Карела, саме Карела вони з Жорою так довго шукають! — А ви не знаєте, Еріх, працюють сьогодні чехи чи відпочивають? — Нібито відпочивають. А навіщо вони тобі? — Розумієте, коли мене з моїм другом Георгом відправляли з Освенціма сюди, один чех попросив нас знайти в цьому таборі його земляків… Ну, це житейське діло. Я проведу тебе до них. — Дуже вдячний буду вам, Еріх… Табличок їм вистачило метрів на двісті, тому Еріх поспішив у свою майстерню. А Володі нетерпеливилось порадувати Жору. Біля другого блоку він попросив Еріха почекати хвилину, а сам кинувся в барак. Жора лежав на нарах зажурений і Володю зустрів похмурим поглядом. — Чого радієш? — запитав байдуже. — Ти не повіриш, Жоро… Чехи знайшлися! — Не жартуй так жорстоко, малюк. — Які жарти? Вставай скоріш! — Невже?! — ледь видихнув Жора і миттю схопився з нар. — Де вони? — Ходімо покажу, але спершу познайомлю з одним гарним чоловіком… Еріх і Жора потиснули один одному руки. — Ну що ж, ходімте, познайомлю вас з чехами. — Дуже вдячні вам, Еріх, — розчулено мовив Жора. — З вами, мабуть, піду лише я, а Володя тут початує на всяк випадок… — Гаразд. Я не прощаюся, Вальдемаре… Володя місця собі не знаходив від збудження. Але радість од звістки про чехів ні-ні та й потьмарювалася стурбованими думками: «А може, це й не ті чехи, не той Карел?» Володя нетерпляче чекав Жору, а його все не було. «Невже знову якесь нещастя?» — гарячково думав юнак, тривожно снуючи уздовж барака.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка