Книга «Слово після страти»



Сторінка6/20
Дата конвертації20.02.2016
Розмір3.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

12



 

Жора повернувся лише через годину — радісний, збуджений. — Тепер можна жити, малюк! — обійняв товариша. — Я говорив з чехами, з Карелом. Які чудові люди! Та що казати — побачиш сам. Не відпускали мене, поки не пообідав з ними. А зараз тебе нагодують. Ходімо, вони нас чекають. А втім, зажди. Треба домовитися з кимось із придурків, відкупитися аж до вечірнього апелю. Ось пачка сигарет — найдорожча валюта. Нею можна підкупити будь-якого штубового. Це Карел мені дав… Ледве встиг Жора це сказати, як з «панської» штуби викотився штубовий на прізвисько Маткабоска. Він був п'яненький, збуджений грою в карти, від якої відірвався лише по нужді. — На ловця і звір… — шепнув Жора і, знявши шапку, поспішив назустріч штубовому. — Високошановному пану штубовому доземний уклін і найліпші побажання, — артистично підлабузнився Жора. — Що тобі треба? — вибалушився Маткабоска. — Лише секунду вашої світлої уваги. — Секунда вже минула. — Ваша свята правда! Час летить, і ніхто зупинити його не може — закон природи, — не моргнувши, сипав Жора. — Ось лусну тебе поміж вуха — і час зупиниться для тебе назавжди! Це також буде закон природи. — Ваша свята правда! Та перед тим хочу засвідчити, що поважаю пана штубового на ділі. Ви ж знаєте, як приємно викурити гарну сигарету. Насолода! Блаженство! І ось маєте пачечку — цілих двадцять штук! — Жора, ніби фокусник, витрусив з рукава і дав Маткабосці пачку високосортних сигарет. — О-о-о! — сторопів той. — А то ж як? Слів на вітер не кидаю, — закопилив губу Жора. — Молодець! А я думав: якийсь пришелепкуватий липне до мене… — Що ви, пане штубовий! Таке скажете… Колись я був непоганим організатором[19]. Останнім часом, правда, трохи прихворів, але, дасть бог, оклигаю, то ще роздобуду. Так що це не остання пачка. Найвищий гатунок — «Амарела»! — Ну, ти просто молодчага! — захоплювався Маткабоска, милуючись пачкою. — За комплімент дякую, — вклонився Жора. — Хочу просити вас, щоб відпустили мене з братом до вечірнього апелю. Самі розумієте: під лежачий камінь вода не тече. Треба трохи повештатись по табору, роздивитися, де, що і як… — Гаразд! Тільки не забувайте, що за запізнення на аппель — сто ударів києм. А найміцніший організм витримує не більше тридцяти. Ясно? — Як божий день, пане штубовий. До центрального блоку хлопці мов на крилах летіли. Як швидко з'являється надія! Від хвилювання у Володі аж ноги тремтіли, коли переступав поріг чорного ходу. В маленькому коридорчику він тихо постукав у двері, на які показав йому Жора, і перед ним постав кремезний сивий чоловік з мужнім обличчям і уважними сірими очима. — Прошу, — запросив він до оселі. Володя дивився в його привітні очі і не помічав нічого довкола: ні охайної кімнати з двоярусними дерев'яними ліжками, ні величезного стола посеред кімнати, за яким сиділи люди. «Ми їх знайшли! Нарешті ми їх знайшли!» — гарячково пульсувала одна-єдина думка. Тремтячими ногами Володя ступив до кімнати і, навіть забувши привітатись, запитав: — Ви — Карел? — Так, я Карел, — усміхнувся чоловік. — Над Влтавою гарні світанки, — чітко сказав Володя чеською мовою. Цей таємний пароль хлопці одержали від чеського комуніста Йожефа ще в Освенцімі. — І влітку, і взимку, — відповів Карел. Відгук на пароль правильний. Руки у Карела міцні, як у молотобійця, з твердими квасолинами мозолів. — Так ось який він, Орлятко! — гуде басом Карел і сяє Володі своїм усміхненим лицем. — Ніколи б не подумав, що такий юний… Володя ледве стримувався, щоб не розплакатись — від розчулення, від того, що вони з Жорою таки знайшли друзів-підпільників. — А тепер, дорогий Орлятко, знайомся з моїми хлопцями, вони будуть і твоїми друзями, — схвильовано сказав Карел. Чехи підходили до Володі, тиснули йому руку, називали себе: Януш, Ян, Марек, Фьодор, Пьотр, Гнєха, Чешніва, Франек, Франтек, Отто, Водічка, Новак, Новотний, Фіалка, Свобода, Гонка, Счастний, Кемпка, Чех, Герак… Як приємно було дивитися на прості, відкриті обличчя чехів, щирі посмішки, бачити в їхніх очах доброзичливість, співчуття. Всім єством Володя відчув тут атмосферу згуртованості, справжньої щирості, чуйності і доброзичливості. Його посадили за стіл, поставили перед ним добрий кухоль ерзацкави і цілу миску нарізаного хліба. Він не вірив своїм очам, довго не наважувався взяти шмат хліба, бо від хвилювання страшенно тремтіли руки. — Сміливіше, Орлятко, їж, не соромся, — припрошував Карел. — Ми вже пообідали. Як бачиш, ми поки що не голодуємо… Ще вчора в арбайтскоманді Володя жував напівсуху траву, а сьогодні, до цієї зустрічі, здавалося, вже помирав з голоду. І ось перед очима — життєдайний хліб, та ще й досхочу! Юнак мало не знепритомнів. Жора напроти усміхається йому, підбадьорює. А йому важко усе це збагнути, повірити в реальність щастя… Однак почав їсти, стараючись не зронити ні крихти, на очі набігали сльози… Чехи тихо перемовлялися між собою, делікатно намагалися не дивитися на Володю, щоб не соромився, а зустрічаючись з його поглядом, підбадьорююче кивали йому: мовляв, не тушуйся, тут усі свої. Яке то щастя — мати справжніх друзів! Вони підтримають тебе, розрадять, поділяться з тобою останнім куснем хліба… — Ще ніколи так смачно не було, — ніяково усміхався він чехам. — Ми з Жорою ніби вдруге народилися, знайшовши вас. Зав'язалася щира, невимушена розмова. Чехи співчутливо розпитували радянських юнаків про їхнє поневіряння в неволі. — Жорстокість ворогів — це не ознака сили, — сказав Карел. — Навпаки — це свідчення їхньої слабості. Чому вони нас винищують? Саме тому, що бояться. А нам їх треба не боятися, а ненавидіти. Хлопці уважно слухали Карела. По-іншому тепер світило їм сонце, і життя їхнє ніби враз перемінилося. Це був щасливий день. Хлопці нарешті знайшли не тільки побратимів, а й своє місце в житті, в лавах борців. Незважаючи на радісне збудження, втома і виснаження давалися взнаки — їм хотілося спати. Це помітив Карел. — Ось що, друзі. Сили нам усім треба берегти. А для вас двох завдання номер один — набиратися сил, зміцніти. І якнайшвидше. Зараз усі лягайте спати — до вечора ще далеко. А потім повечеряємо і на аппель підемо бадьорими. — Там за стіною Еріх, — занепокоївся Володя. — Я обіцяв йому допомогти. І, може… він голодний? — Еріх обідав разом з нами, — заспокоїв його Карел. — Він уже з годину спить. Скоро я його розбуджу, і ми он з Франтеком допоможемо йому фарбувати таблички. — А коли ж будете відпочивати ви? — знов стурбувався Володя. — За мене не турбуйся. Як бачиш, я найміцніший, до того ж начальник. Комусь же треба охороняти ваш сон. Отож спокійно спіть. Потім ти, Орлятко, знову підеш з Еріхом ставити таблички біля кар'єру. Там і передаси Петрові шмат хліба і пляшку кави. — Ви вже знаєте про Петра? — здивувався Володя. — Георгій нам розповів. Треба Петрові допомогти. Тільки спершу поспіть, бо ж все одно ще немає готових табличок. Ти, Орлятко, лягай на мою постіль, а Георгій — на койку Франтека. Я тим часом займуся своїми справами… Хлопці давно відвикли від такого комфорту: звичайна постіль здавалася неймовірною розкішшю. Матрац і подушка духмяно пахли свіжою сосновою стружкою, яка здалася Володі ніжнішою за лебединий пух. Він солодко випростався на постелі й відчув неймовірну полегкість у всьому змученому тілі. Вразила дивовижна дисциплінованість чехів. Як тільки Карел розпорядився про відпочинок, вони зразу ж полягали в ліжка і за якусь хвилину вже міцно спали. Причиною тому була нелюдська фізична втома, але Володя про те ще нічого не знав. Йому було гарно в Кареловій постелі, хилило в сон. Через дощату стіну з головної штуби долинав безладний хор п'яних голосів, шум, галас, азартні вигуки картярів, серед яких Володя впізнав і голос свого блокового. Там, за стіною, пиячили й різались у карти табірні проміненти вищих рангів. Це одразу ж нагадало жахливу табірну дійсність, добрий настрій потьмарився, але виснаження і втома брали своє, тому, незважаючи на гидкий шарварок за стіною, хлопець заснув. Проспав він, мабуть, зо три години. Більшість чехів ще спали, а ті, що прокинулись, лежали на постелях, тихо перемовлялися між собою. Жори і Карела в кімнаті не було. Володя пошепки запитав про них у сусіда. Той відповів, що вони в Еріха. Володя тихенько встав, акуратно застелив ковдрою ліжко і навшпиньки вийшов у коридорчик. Тут він побачив Франтека, який сидів на табуретці біля розчинених дверей і пильно стежив за тим, що відбувається в таборі. Неподалік сохли на сонці щойно пофарбовані таблички. — Ну, відпочив трохи? — приязно запитав Франтек. — Дуже добре відпочив. Дякую. — Зайди в майстерню до Еріха. Там тебе ждуть. Володя постукав у двері Еріхової майстерні. Відчинив йому Карел. — А ось і Орлятко, — радо сказав він. — Проходь сюди… Ну, як відпочивалося? — Щиро дякую, Карел. Відпочивалося чудово, як в раю! Еріх уже випилював із пластмаси зубний протез для Жори, який в цей час по картонному трафарету малював черепи зі схрещеними кістками і тихо мугикав собі якусь мелодію. — Давайте й мені роботу, — попросив Володя. — Е, ні, — заперечив Карел, глянувши на годинника. — Припиняйте роботу, беріть таблички — гайда до кар'єру Там передасте землякові їжу. А за годину до апелю зберемося знову і разом повечеряємо. Дивіться ж: якщо кар'єрні придурки перешкодять вам зустрітися з Петром чи виникне який конфлікт, скажіть, що виконуєте доручення капо Карела. Це повинно подіяти, але користуйтесь цим лише в крайньому випадку. Обачність і пильність — насамперед. — Не хвилюйтеся, Карел, — заспокоював його Еріх. — Як не є, а я — німецький промінент, який треться біля есесівців. Це всі знають. Я ж можу трохи й налякати лагерфюрером… Отже, відпочивайте й не турбуйтеся, Карел. Все буде в порядку. Карел пішов відпочивати, а хлопці почали ладнатися в дорогу. Еріх налив їм у чашки ерзацкави, дав по пайці хліба, до яких додав ще по шматочку розрізаної навпіл третьої пайки. То, безперечно, була його порція, і Володя помітив це. — Так не годиться, Еріх, — дорікнув йому Володя. — Ви ж собі нічого не лишили… — Я не голодний! — категорично заявив Еріх. — І давайте без дискусій. Слухайте старших: скоріш їжте і — за роботу… Хлопці бачили, що сперечатися з ним зараз — марна справа, тому слухняно з'їли хліб і випили каву. — А це для вашого друга. — Еріх подав Володі невеличкий пакунок і пляшку. — Хліб і кава. Сховай за пазуху. Пакунок був акуратно обгорнутий папером і зв'язаний тонким шпагатом, а пляшка закоркована так, що можна було легко відкоркувати. — Навіщо ви, Еріх, марудилися з упаковкою? — здивувався Володя. — Аякже! Хліб кидатимеш людині, а не собаці. Треба по-людськи… Передбачливий Еріх залишався вірним собі. Він був німцем, акуратність і скрупульозність якого просто вражали. По дорозі до кар'єру він детально інструктував хлопців: — Над кар'єром, перед вишкою з вартовим, зупинимося. Зняти шапки і завмерти. Я голосно доповім вартовому. Кар'єрники нас побачать і почують. Якщо серед них є ваш Петро, він, звичайно, стежитиме за вами, а можливо й гукне. Отже — контакт. Далі. Одержавши дозвіл на проведення робіт, я починаю голосно давати вказівки вам як підлеглим. Таблички покладете купою біля самого урвища. Вальдемар починає біля них вовтузитись і одночасно стежить за Петром. Я з Георгом розкручую рулетку, з табличкою в руках відходжу подалі. Буду відвертати увагу вартового хоч на мить яким-небудь запитанням. Хоча б таким: «Як ви вважаєте, гер есесман, чи не замалий розмір таблички?» Його увага в цю мить буде прикута до мене. Ти, Вальдемар, якраз тоді й станеш спиною до вартового, нахилишся над табличками і непомітно кинеш Петрові в кар'єр пакунок і пляшку. І ніяких розмов із ним, бо може почути есесівець — і тоді катастрофа… Отже, беремо на озброєння золоте правило всіх фокусників: спритність рук — і ніякого шахрайства, — пожартував Еріх і додав: Недаремно ж моїм учителем колись був сам гер фон Гольц — знаменитий ілюзіоніст, фокусник, маг і чародій, як його тоді величали. Про це розповім потім, а зараз давайте зосередимось на операції. Чи все вам ясно? — А якщо в кар'єрі в цей час буде муштра? — поцікавився Володя. — Карел розвідав уже: муштри сьогодні немає. Блоковий Псякрев у центральному блоці пиячить, а його два штубові по черзі куняють біля кар'єру. Отже, все ніби складається добре… Вони підійшли до кар'єру з боку трупарні. Хлопці несли по оберемку табличок, а в Еріха як у «начальника» — лише одна табличка і валізка з інструментом. Пройшли понад урвищем, наблизились до тотенсмуги, роздивились. Виснажені в'язні лежали на дні кар'єру, ніби неживі. Вони помітили пришельців, але ніхто навіть не поворухнувся: яке їм діло до тих, що несуть якесь залізяччя? З протилежного боку кар'єру над урвищем сидів, розморено куняючи на сонці, Шакал. Угледівши Еріха та двох помічників з табличками, він підвівся і, огинаючи кар'єр, пішов їм назустріч. Отже, сталася несподіванка, яка, правда, не ускладнила, а тільки полегшила справу, бо, як потім виявилося, Шакал ішов до Еріха, сподіваючись розжитися на цигарку. Тим часом, одержавши дозвіл на виконання робіт, Еріх почав голосно розпоряджатися. Хлопці заторохтіли табличками, поклали їх купкою біля самого урвища. Еріх із Жорою пішли далі, а Володя почав акуратно складати таблички, водночас стежачи і за вартовим, і за Шакалом, і за кар'єрниками. Невже його не помітить Петро? А може, він уже загинув? Але ж ні, ось він! Петро одразу впізнав Володю і обачно порачкував до стіни урвища. Тепер його не бачать ні Шакал, ні есесівець — зате добре бачить Володя. — Уже й не сподівався вас зустріти, — важко дихаючи, каже знизу Петро. Його глухий голос долинає до Володі невиразно, немов із глибокого підземелля. — Все буде добре, Петре, — відповів йому тихо. Тим часом Еріх затіяв балачку з вартовим есесівцем. Той, видно, знудьгувався й охоче розбазікував з художником, якого часто бачив в есесмістечку за розмальовуванням нацистських гасел та інструкцій. Володя не прогавив момент: з-за пазухи миттю випорснув пакет, потім — пляшка, Петро зловив усе те на льоту. — А де ж Кость? — запитав у Володі. — Потім розкажу, а ти не гай часу — мерщій їж… Петро розірвав обгортку, відкоркував пляшку й почав швидко їсти. Сльози вдячності застилали йому очі, й він раз по раз змахував їх рукавом… — Тримайся, Петре, — тихо сказав йому Володя. — Тепер ми будемо навідуватися до тебе частіше. Бережи себе… Володя взяв кілька табличок і відійшов від урвища, вдоволений тим, що все вдалося, як вони й планували. Радий був, що Петро живий, що принаймні цього дня вже не помре з голоду. З одного лише погляду на радісне обличчя Володі і Еріх, і Жора зрозуміли, що Петро одержав харчі… Утрьох вони дружно взялися за роботу, намагаючись закінчити її якнайшвидше, щоб зекономити трохи часу на виготовлення Жорі зубних протезів.  

13



 

За годину вони вже поверталися в Еріхову майстерню. Згадували подробиці успішної операції. — Того огидного Шакала, — казав Еріх, усміхаючись, — я спершу хотів прогнати від себе. До чого ж мерзенний тип! Вальдемаре, завтра ти віднесеш цьому гидомирникові кілька сигарет — і проблема зустрічей з Петром буде вирішена. — А де ж дістанемо сигарети? — засумнівався Володя. — Карел допоможе — розживемося, — запевнив Еріх і раптом засміявся: — А ми таки розіграли сьогодні спектакль, як по нотах. Спритність рук і ніякого шахрайства! Так казав колись мій добрий знайомий гер фон Гольц. — Ви ж обіцяли про нього розповісти, — нагадав Володя. — А чого ж, розповім із задоволенням. То ж моя молодість, а вона завжди прекрасна. Навесні 1929 року мені виповнилося двадцять шість літ, я — молодий художник. Жив я в Берліні. Важко тоді було творчій інтелігенції. Як і багато інших, я борсався у злиднях, але був повен надій, вірив у власні сили, в свою щасливу зірку. Розпочав кілька великих полотен, мучився над ними з ранку й до ночі. Працював з великим піднесенням і завзяттям і почувався щасливим. Бачив, як на звичайному полотні в творчих муках народжувалися картини, яким, можливо, й не судилося потрапити до найкращих музеїв світу, однак вони здатні були пробуджувати в серцях людських світлі почуття. Це мене найбільше тішило. Можете уявити моє тодішнє становище: купа боргів, порожній гардероб, порожній шлунок, порожній гаманець, але в серці повно надій… Одного разу, працюючи, я відчув страшенний голод і втому. Пригадав, що вже дві доби нічого не їв. Почав перебирати в пам'яті усіх своїх знайомих, обдумуючи, у кого б розжитися хоч на шматочок хліба. Усім я вже добряче набрид, багато заборгував. Незручно, соромно знову просити, та що поробити… Голод примусив відірватися від роботи й мандрувати по місту в пошуках милосердного кредитора. Невже ніхто не позичить, не почастує кухликом гарячої кави, не пригостить тарілкою супу?.. Почав обходити знайомих. У одних — квартира на замку, у других — усі хворі лежать, у третіх нема й пфеніга, у четвертих — товста, закошлана господиня, мати одного мого знайомого художника, не знімаючи з дверей ланцюжка, холодно повідомила, що її син кудись поїхав і невідомо коли повернеться. Я було заїкнувся, що хотів би позичити трохи грошей, але кудлата тіточка нагадала, що потрібно спершу повернути борг, а тоді вже просити вдруге… Як у маренні, поплентався я далі. А тут ще якась дурепа, висунувши голову з віконця газетного кіоска, вигукувала на всю вулицю: «Купуйте газети! Списки самовбивць! Купуйте газети!..» Поліційне управління видрукувало в газетах списки тих, хто останнім часом покінчив життя самогубством. Набридливий голос кіоскерки боляче хльоскав по серцю, ніби й мені віщував самогубство… Вже вечоріло. Я змучився в марних походеньках, ноги запліталися від утоми, від голоду спазмами зводило шлунок, паморочилась голова. Білий світ був немилий… А стояв якраз травень, буяла весна, в повітрі пахло весняною грозою. Проходячи мимо ювелірного магазину, я зупинився біля дзеркальної вітрини, побачив у ній своє відображення й вжахнувся. «Кандидат до списку самогубців», — подумав про себе. І тут свідомість пронизала несподівана думка: написати картину, щось на зразок автопортрета під назвою «Відчай». Ця думка так мене заполонила, що змусила забути про все на світі. Заворожено стояв перед вітриною й обдумував фрагменти майбутньої картини, яку вирішив писати негайно. Та зненацька по небу вдарили вогненні зигзаги сліпучо-білих і фіолетових блискавок, оглушливо, розкотисто торохнув грім, а на асфальті закрутився стовп куряви. Небо вкрили чорні грозові хмари, враз стало темно, і мені вже було не до сюжетів. Кинувся навтьоки, а куди — й сам не знав. Пробіг кварталів зо два, захекався. І тут линула злива як з відра! А я ж тільки в тоненькій сорочечці. Цього мені ще не вистачало — намокнути й застудитись. Хто ж мене лікуватиме? За які гроші? Прожогом метнувся в низьке й темне, як тунель, кам'яне підворіття, звідки несло прохолодою. Стою, відхекуюсь, радію, що встиг сховатися від зливи. В небі миготіли блискавки, розпанахували чорні хмари, оглушливо гримів грім, нестримні покоти води шуміли по асфальту. Такої могутньої грози я, здається, ще ніколи не бачив і ніколи ще не відчував себе такою безпорадною порошинкою в цьому безмежному, загадковому й прекрасному світі. Нелегко в ньому жити, зате яке велике щастя відчувати себе людиною, істотою, здатною мислити, радіти і плакати, страждати і любити, боротися і творити. Ось що треба малювати! Скільки художників малювали грозу і вкладали в це поняття найрізноманітніший зміст і символіку! Я ступив кілька кроків до вулиці, щоб краще бачити це диво природи. Осліплений блискавкою, примружив очі і в густих сутінках побачив невиразну тінь, що метнулася до мене. В наступну мить я був збитий з ніг, а на мене впав якийсь чоловік. При цьому ми добряче стукнулися лобами. Я нічого не встиг зрозуміти й не відчув ні страху, ні болю. Незнайомець одразу схопився на ноги, обережно підняв мене і благально мовив: «Ради бога, пробачте». «Пусте. Ми ж обидва винні: осліплені блискавкою, зіткнулися». «Ви йшли, а я ж летів, немов божевільний, тому й винен я. Як ви почуваєте себе?» «Дякую, добре. Я легко відбувся, не турбуйтесь. Винні не ви, а ця злива, що змусила вас кинутися в підворіття». «Авжеж! Не злива, а справжній потоп! — із захопленням, як дитина, вигукував він. — Неперевершена картина природи…» «Я теж якраз про це думав. Картина вражаюча». «Чому ви теж про це думали?» — зацікавився незнайомий чоловік. «Ну, думав про картину. Адже я художник». «Невже?» — здивувався той. «А що ж тут дивного?» «Та все дивне! Я якраз шукав художника». «Де ж ви його шукали?» «На Зігмундштрассе, 43». Тепер здивувався я і вирішив заінтригувати незнайомця. «Уявляю вашу прикрість. Там вас зустріла товста, руда й кудлата фрау і сказала, що син кудись поїхав і невідомо коли повернеться…» «Сто чортів і тисяча ангелів! — вражено вигукнув незнайомець. — А звідки вам це відомо?» «Я прочитав це у ваших очах, — засміявся я. — Адже я — неперевершений маг і чародій». «Мільйон чортів мені в печінку! Адже саме так називають мене! — надломленим голосом випалив він, втупившись у мене майже божевільним поглядом. — Містика. Якась дивовижна містика! Як це все зрозуміти?» «Гаразд, не буду вас інтригувати На Зігмундштрассе, 43, мешкає один мій знайомий художник. Годину тому я розмовляв з його матір'ю — товстою, рудою, кудлатою дамою. Ось вона мені й сказала те, що й вам». «Он воно що! Але погодьтесь, що це дуже рідкісний збіг обставин, неймовірний випадок!» «Так, рідкісний. І все ж мені дуже приємно з вами познайомитись. Звати мене Еріх. Художник». «А я — гер фон Гольц, неперевершений фокусник-ілюзіоніст, маг і чародій, як мене називають. Простіше кажучи — артист цирку». Ми потиснули один одному руки. Гер фон Гольц був красень-мужчина. Вражало його гарне обличчя, а особливо очі — великі, виразні, чорні й блискучі, ніби антрацит, вираз яких постійно мінявся, залежно від настрою цього темпераментного чародія. Тоді я вже був непоганим портретистом, добре набив руку на цьому і, розглядаючи гера фон Гольца при яскравому світлі блискавок, милувався ним, думав про те, як важко перенести на полотно вираз його жвавого обличчя і напрочуд гарних, але таких мінливих очей. «Подумки ви вже малюєте мене, правда ж?» — засміявся він. «Вгадали. Але я хотів би малювати вас не тільки подумки». «Чудово! Саме це мені й треба. Але щоб не зіпсувати портрет, давайте покладемо компрес — та й вам не завадить, — бо на лобах наших можуть вискочити гулі…» Ми намочили в дощовій воді носові хусточки й приклали кожен собі до чола. Гер фон Гольц розважав мене веселими анекдотами, жартами. У підворіття, де ми стояли, раптом ринув звивистий струмок води, яка вже затопила вулицю та тротуар і перехлюпувалася через бордюр у двори. Вода прибувала, підступала до наших ніг, і ми поволі задкували, поки не опинилися на горбику, ще не затопленому водою, й стояли там до кінця зливи. «Бачите, як мало треба людині, — пожартував фон Гольц, — щоб не загинути від потопу. Лише крихітний клаптик земної суші». «Треба ще й шмат хліба, щоб не загинути від голоду», — сумно додав я. «Ваша правда, — погодився фон Гольц. А чого, коли не секрет, ви ходили на Зігмундштрассе, 43?» «Щоб позичити трохи грошей», — признався я. «Для чого вам гроші?» «Щоб купити хліба». «А скільки вам треба хліба?» «Зараз радий був би й невеликому шматочку». «Як вам не соромно, Еріх? Для цього достатньо й кількох пфенігів, а у вашій правій кишені лежить сто марок». «Навіщо так жартувати, гер фон Гольц…» «А ви перевірте». Я засунув руку в кишеню і… вийняв пачку грошей. «О господи! Звідки це?» «З кишені, дорогий Еріх, з кишені. Вони лежали там у вас давно». «Гер фон Гольц, навіщо ви це зробили?» «Не пришивайте мені кримінальну справу, Еріх. Гроші ваші, — сміючись, казав фон Гольц. — Хіба ви зможете довести, що це зробив я? У вас є свідки?» «Нехай буде по-вашому, але хотілося б знати, як це вам вдалося?» «Спритність рук і ніякого шахрайства. Ось прийдете на мої концерти, то ще й не таке побачите. А ці гроші — невеличкий аванс за вашу майбутню роботу». «А якщо вона вам не сподобається?» «Сподобається! Я впевнений, що ви, Еріх, теж зумієте продемонструвати спритність рук — щоправда, на полотні. Мені потрібні красиві, ефектні, кольорові рекламні плакати про виступи на арені цирку «неперевершеного фокусника-ілюзіоніста, мага і чародія гера фон Гольца». І ви зробите такі плакати. Походите на мої репетиції, подивитесь, обмізкуєте, зробите необхідні ескізи і, коли визріє план, дасте волю фантазії й спритності рук. А втім, у нас ще буде час це обговорити, а зараз — гайда в ресторан! Гроза пройшла, а ми голодні, як чорти. Частую я! Отже, вперед, Еріх! І вище голову. Життя — річ дивовижна і прекрасна, як оця весняна гроза…» Ось так відбулося моє знайомство із знаменитим фон Гольцом, невтомним веселуном і оптимістом, великим артистом і незрадливим другом. На жаль, воно було дуже коротке — якихось два місяці… Розповідаючи, Еріх дивився на обох юнаків і спочатку неясний, а далі все чіткіший задум визрівав у нього. Так, саме цих двох виснажених, але благородних, цілеспрямованих юнаків він хоче увічнити в художньому полотні на тлі колючого концтабірного дроту. «Нескорені…» — прошепотів він. Ось що буде ідеєю його майбутнього твору, і він уже ясно бачить свою майбутню дивовижну, хвилюючу картину, яку напише земними, реальними мазками, вкладе в неї увесь свій талант і досвід, напише її кров'ю свого серця… — Чому ж ви мовчите, Еріх? — не помічаючи його стану, запитав Володя. — Що? — стрепенувся Еріх. — Ви ж не доказали про фон Гольца. Чому ви розлучилися? Як далі склалася його доля? Де тепер гер фон Гольц? Що ж було потім? — Та що потім… — ніби неохоче відповів Еріх. — Нічого особливого. Гер фон Гольц — то справжній талант. Але натура імпульсивна, запальна. Енергії в ньому було стільки, що вистачило б не на один десяток людей. Володів усіма мовами Європи, мав феноменальну математичну пам'ять. Професор гіпнозу, тонкий знавець музики, літератури, образотворчого мистецтва, а циркове мистецтво знав, звичайно, неперевершено. Навіть написав книжку про цирк. Це був талант різнобічний, рідкісний. Він міг би стати видатним вченим у будь-якій галузі, але, як не дивно, опинився на цирковій арені, де зажив гучної слави, потрясаючи публіку карколомними, іноді просто незбагненними трюками. Я був на багатьох його репетиціях, концертах. Гастролі фон Гольца в Берліні пройшли тріумфально. За ті два місяці я намалював йому десяток кольорових рекламних плакатів, які були видрукувані великими тиражами в найкращих друкарнях. За роботу фон Гольц заплатив мені чималі гроші, яких вистачило майже на два роки. На останньому, прощальному його концерті я познайомився з дівчиною, що сиділа поруч. Їй тоді саме виповнилося сімнадцять літ. Я закохався в неї, і скоро ми одружилися. Ельза стала чудовою подругою, дружиною і матір'ю. Через рік народила двійко гарненьких близнят: хлопчика і дівчинку — Вальдемара і Ельвіру. З цього приводу дотепник гер фон Гольц, очевидно, придумав би який-небудь потішний каламбур на зразок: «Ви, дорогий Еріх, подарували науці і людству нову математичну формулу: три Е плюс В (Еріх, Ельза, Ельвіра плюс Вальдемар) дорівнюють чотирьом в найкращому ступені…» З гером фон Гольцом я попрощався в липні 1929 року і більше ніколи не зустрічався, а з дружиною і дітьми — у липні 1935 року і також більше їх не бачив. Ех, що казати… Було життя, була любов, була сім'я… Щасливий той, хто все це має, і нещасний той, хто все це навіки втратив… Хлопцям незручно було розпитувати далі. Вони вже прийшли до Еріхової майстерні, де на них чекали нові клопоти. Еріх мовчки заходився випилювати для Жори зубні протези, а хлопці по трафарету розмальовували попереджувальні таблички з емблемою смерті. До майстерні заглянув Карел. — Ну як, спрацювалися? — поцікавився. — Так, Карел. Хлопці гарні — робота йде веселіше, — похвалився Еріх. — Це добре. А із земляком бачились? — Бачилися. Передали йому їжу, — сказав Володя. — Ну й молодці. Будемо передавати щодня. А зараз прошу всіх до столу. Мої хлопці щось там наварили… Еріх почав відмовлятися, та владний голос Карела змусив його підкоритися. У кімнаті чехів у кутку — електроплитка. На ній у великій цинковій посудині щось булькотить — вариться. Один з чехів чаклує біля варива, доповідає, що затірка готова. Всі сіли за стіл, а виконуючий обов'язки кухаря ретельно перемішує каламутну клейкувату рідину, наливав кожному в миску повний черпак. — Затірка — поживна, корисна річ, — солідно пояснює він. — Уявіть собі, що тут варилося п'ятнадцять літрів справжньої, питтєвої води, два буханці подрібненого ерзацброту, тобто концтабірного хліба, пачка свіжого німецького штучного маргарину і жменя натуральної кухонної солі. Це вам не жарти, а справжня гаряча страва. Кожному буде по черпаку, а гостям ще й на добавку вистачить. І справді, цю гарячу страву всі з'їли з величезним апетитом, а для Володі і Жори вона здалася райською їжею, їм налили ще по черпаку добавки, й вони аж змокріли після такої вечері. Еріх від добавки відмовився. Вечоріло. На бараки наповзали сизі сутінки, ось-ось мали спалахнути освітлювальні вогні загороджувальної системи довкола табору. Карел зиркнув на годинник, і в приміщенні враз стало тихо. Всі зрозуміли, що пора прощатися, бо скоро аппель. — Дорогий друже, — звернувся Карел до Еріха, — скажіть, ви хотіли б допомогти Вальдемару і Георгу? — Звичайно! — гаряче відгукнувся Еріх. — Але ж як? Я можу зробити лише зубні протези для Георга. — То теж допомога, але цього замало. Хлопців треба поставити на ноги. Було б добре, якби ви взяли їх собі в помічники. — Та я з задоволенням! Тільки ж як дістати дозвіл начальства? — Треба робити це без начальства, нелегально. Так буде краще. Ви ж знаєте, що в таборі існує з півсотні арбайтскоманд. Система обліку працюючих страшенно заплутана. Десятки національностей, великий процент смертності, постійна плинність і перетасовування в'язнів — усе це породило хаос у системі обліку працюючих. Есесівців цікавлять лише дві цифри — живих і мертвих. Якщо цифра правильна, значить, усе в порядку. Жоден капо чи форарбайтер не знає в лице чи по номерах своїх підлеглих та й знати не може, бо щодня одержує інших і здає їх після роботи, ніби худобу, по головах. Лише в арбайтскомандах, які працюють на будівництві електростанції, є десятків зо два спеціалістів, які перебувають на особливому обліку і особливому становищі: їх добре годують, і працюють вони в так званому проектному бюро разом з німецькими спеціалістами з числа цивільних. В самому ж таборі щодня, після розводу арбайтскоманд, лишається сотні чотири безнадійних, яких уже не беруть в жодну арбайтскоманду. Ті доходяги, чи, як їх тут називають, «мусульмани», порпаються у вигрібних ямах, на смітниках, шукаючи їжу. На них уже ніхто не звертає уваги, мовляв, нехай здихають. Періодично їх збирають докупи і, як правило, відправляють у крематорій. Але кількість «мусульман» не зменшується. Є ще в таборі й категорія в'язнів, які працюють на кухні чи на різних складах підсобниками, робочими, в майстернях і бараках прибиральниками, їх ніхто не переслідує, бо вони теж потрібні. Отже, Вальдемар і Георг будуть у вас, Еріх, підсобними робітниками. Неофіційно. Ризику тут майже ніякого, бо ви зараз виконуєте завдання самого лагерфюрера. А якщо й прискіпається хто, від вас вимагається лише одне: сказати, що ви взяли їх до себе на роботу. Ви згодні, Еріх? — Та звичайно, Карел, чудова ідея. Одне неясно: як буде з харчуванням? Якщо вони не числитимуться в жодній арбайтскоманді, то їм не видаватимуть навіть баланди. — Це я беру на себе, — запевнив Карел і повернувся до хлопців: — Отже, друзі, після вранішнього апелю зразу ж ідіть сюди. Нікому про це нічого не треба казати. Штубовому зрідка даватимете пачку сигарет. Адже знаєте, що гефтлінг, який дає хабар штубовому і за це нічого не просить, вважається гарним гефтлінгом. Ось поки що і все. Будемо розходитись… Хлопці поспішили до свого блоку. — Ну, Орлятко, — сказав Жора, обіймаючи друга, — що б там не було, а нам таки доля всміхнулася цього разу! — Ще й як! — радісно відповів йому Володя…  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка