Книга віршів і поем лауреата Національної премії



Сторінка2/6
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.86 Mb.
1   2   3   4   5   6

32

* * *


Ти кажеш: нині день наш такий.

Нехай буде як буде.

Я кажу: днина така сліпа. Котрусь не переживу.

Я кажу тобі: куля сліпа.

Котрась потрапить у груди.

А вона сама, ніколи сама не падає у траву.

Ти кажеш: я тебе не люблю.

Цей день сама перебуду.


Ти кажеш мені: в пустелі пустель я сьогодні одна.

Я кажу тобі: в пустелі пустель

сьогодні багато люду.
Ти кажеш мені: в пустелі пустель

самота не страшна.

Ще трава легка, та важка роса згинає нас.

Нижче.


Нижче.

Я кажу тобі: доля сліпа. Ти кажеш мені: іду.

Ще трава легка, ще роса важка,
ще сліпа біля скроні свище,

а вона сама, ніколи сама не спиниться на льоту.



33

* * *



Під гору тягнуть сіно коні.
Забило дух.

А в коней китиці червоні


звисають з вух.

Батіг по спинах їхніх скаче.


Свистить батіг.

За двох


одне лиш око плаче
в одного з них.

А що мені у тому оці


від китиць-птиць? —
пливу у нім на лівім боці
між трьох зіниць.

Пливе батіг над головою


на три зорі.

Я випливу.

Я ще постою
на тій горі,

де скине копитом обору


мій коник-птах,
й підемо ми в Яловичору
по тих зірках.

Там, коню, гоїться наспинне


за три версти.

Там гинув ліс.

Там кожен гине —
лише б дійти.

Я сни розказую коневі.


Короткі сни.

Рудому кожному рубцеві


його спини.

Руда баюра б’є в коліно.


Забило дух.

І золоте,

прокляте сіно
звисає з вух.

34


СЕРПЕНЬ ЗА СТАРИМ СТИЛЕМ

Ігореві Римаруку

Триває птаство у моїх зіницях


аж до світанку. Музика терпка
Стефаника і Миколайчука
збережена, як бринза в бербеницях,

у цих серпневих днях. Я став незлим


поденником — між батогом і гаком.

Я став холодним під солярним знаком,


що різьблений на сволоку одним

із прадідів. Світає спершу стан


птиць, що перетривають у світанок
чи тільки в слово, і воно — Стефаник,
а, може, легіт лиш, і він — Іван.

На шкірі краю — сироти. Не так.

Це тільки дрож до серпня, млость до рання...
Мов прадіди у днину поминання
помоляться й танцюють на гробах.

У серпні сплет їх рук тонкий, мов нить,


а доторкнешся — і руки не стало.

І дивишся незмигно, як муравлик


скоцюрбленим мізинцем дріботить

спокійно, заклопотано... Куди?

На світі цьому тільки він і знає.

А ти, поденник, ти на шкірі краю


тамуєш трем, гадаючи, що ти

легкий до танцю мертвих і живих —


мов серед ночі переплутав стежку
і, вихопивши з ватри головешку,
із криком пастку ангелів оббіг.

З тобою бігли сіроманців сорок


і сорок левів, бо солярний знак
на сволоку

35


прочитаний не так

тим, хто до ранку дивиться на сволок.

Ти що це твориш у житті чужому?!

То пастка танцю. То пімстливий ритм.

Не має свого карбу пілігрим
на сволоку в солярнім знаку дому.

Лиш вимиється музика терпка


у серпні, гейби у потоці килим.

У серпні за старим числом, за стилем


Стефаника і Миколайчука.

Я знаю: в серпні в нас холодна твар.

І ті, що йшли на смерть, прийшли й заправлять
у тої, що ридає. Воші давлять
об стіл: «Клади на стіл його кептар!»

Я вирізьбив цю твар. Мов зрушив прах.


Прийшли б вони в сльозах, та, що ридає,
серпневі ночі ці повивертає,
як вивертали кептарі в дощах:

щоб вовною — у хмарі, вітрі — крізь


грозу, що вранці сива, аж сирітська,
щоб вовну першу, ту, що зветься м і ц к а,
погладив ти, мій Господи, навскіс.

І скинеться в зіницях птаством пустка,


і на світанку вирветься з зіниць,
і музику, як бринзу з бербениць,
до губ несу, мов після душогубства.

Немов стікає не з небес, а з ран


удосвіта — крізь вовну — голосами,
що в серпні задихаються над нами.

Не так! Це танець лиш, і він — Іван.

Найтоншу свічку від стихії

в сорок


на Стрітення я вперше посвятив —

36


до Спаса, до моїх серпневих днів.

Та в ніч із понеділка на вівторок —

на великодний випали сніги
й карпатські храми замело під ранок,
мов до Різдва воскрес...

Це знав Стефаник.

Це стан стихії. Стиль її слуги.

Сніг перейшов у дощ, в грозу... Вночі


заметушились ті, що йшли зі свята.

Є звичай предків шкуру вивертати.


Обагрену — здалося при свічі

свяченій... Захисти і відпливи


в цих водах! Серед ночі заховай цю
нечисту міцку... Згасни серед танцю!
Тікай від пастки мертвих і живих!

Найперший промінь врятував, як гріх,


з тьми вихопив серпневий вилом лісу,
цю музику терпку. І я підвівся,
немовби за наказом: до своїх!

37


ПОЕТ У ПОВІТРІ

Я веселку Свою дав у хмарі,

і стане вона знаком Заповіту


між Мною та землею.

Буття, 9.13

ти крук


Ной тебе випустив першим
перед голубкою

голубка після тебе вилітала тричі

кажу ти поет
кажи коли
спливуть велетні
із розплющеними очима

кажеш це потоп

це стосується навіть блаженних

бо декотрі

назавжди

залишаються

у повітрі

але і повітря стало водою


кажу ти поет

ти вилетів перед голубкою

ти полетів першим

ти літав перед найпершим Заповітом

кажеш це веселка
це стосується навіть мертвих
бо декотрі

назавжди


залишаються

в повітрі

коли повітря сходить з ума

коли
повітря


сходить
з ума

кажу ти крук


і це нарешті стосується
тільки тебе

о це досконала катастрофа



38


РАНКОВА ПІСНЯ В ПАРИЖІ

Хто тебе терпко нагадує? Тільки мій край.

Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш.


Більше збагнула від мене. Та не розумієш
всепроминання воскового. Не проминай.

Не проривайся з аорти, коли ти не спиш


у літаках, коли коней женеш поїздами.

Наше повітря — із нашої крови — між нами.

Хто тебе терпко нагадує? Тільки мій вірш.

Хто я без тебе? В сутінках досвітку — віск

вен,

вій,


слів...

Жовте іржання на колії ранній...

Не проминай. Порятунок останній — в згортанні
крови,

в згортанні небес над долиною сліз.



39


ЗМІЯ

(Із циклу «Дев’ять віршів»)

Тут, на землі, виткані ми, мов килими,—


так я писав, так пізнавав рідний узір,
той, що скидав я від страми тут, між людьми,
тими, що знав кожною зі скинутих шкір.

І на паскуд є, кажуть, суд. Не відповім


ані чужим, ані своїм. Все — затаю.

Знав, що ховав, бо помирав у тридцять сім.


Бачив межу. Бачив чужу. Бачив свою.

Серце мовчить, Господи мій, все — з голови,


як з-під поли.

Вкотре узір скинеш, зміє?!

Тут, між людьми,

шкіра змії, голос сови —

тільки й мого тут, на землі, доки я є.

40

* * *


Я звертаюсь до тебе,
але не в присутності слуг,
що встелили цю твердь
ненаситним, прислужливим слухом.

Що даровано грішникам,


те не прощається слугам.

Але той тебе викаже, хто онімів і оглух.

Я звертаюсь до тебе
німої, глухої до слів,
що встелила це небо
голодним, погрозливим зором.

Що даровано в сяйві тобі,


не прозріємо хором.

Але той тебе вистежить, хто просвітлів і осліп.

Я звертаюсь до тебе,
як лунчина — ветха трава —
перестояне сіно,
що й марга охоти не має.

І якшо на цій тверді


під небом оцим убиває
ця любов,

доведи своїм слугам, що ти нежива.



41


ВЕРХАМИ БІЖИТЬ

Мирославові Лазаруку

Коли сонце зайшло і Чорногора спохмурніла, тоді


самими верхами біжить,
верхами біжить.

На голих переблисне в кілька сонць і місяців,


а в верхів’ях найвищих лісів

то цимбалами перестрибує,


то скрипкою задихається,

а на скелях з-поза хмар і м’ятних сновидінь,


від яких плутаєш запахи і дні посту,
вівкне над вітрами і стежками змії.

Верхами біжить.

Над проваллям у жовтих вихорах верещить
вже з іншого часу,

коли сімдесятилітня мати мертвого Святослава


впала на замінованого сина,
і разом вони піднялися в небеса.

Верхами біжить,


самими верхами біжить.

Забігає в часи, які настануть, і звідти


засліплює раптом випадкову колибу,
і ми тої миті в тій колибі,
у світлі, якого іще немає,
зненацька підмінюємо собою привидів,
притьмом розтиражованих ущелинами і хащами.
Верхами біжить.

Вже на румунському боці біжить,


а ти повертаєшся в себе знехотя,
влазиш невпопад,
мляво молишся,
молитву згадав, чуфлинку?!

Протри очі!

Верхами біжить.

42


А потім перестрінеш десь там колись там,
гадатимеш: Волос астральний — пастуший Бог,
а ти перестрів сам себе!

Змалку звик до нечистої сили — оком не змигнув.


Але ж в іншій ущелині — знову ти.

А хто це зненапала через десять років на Костричі


в імлі вечірній?

А чи не ти літ отак через двадцять


в імлі на землі —

молодший сам від себе рівно на двадцять літ?!

Не змигнеш чи склепити повіки не зможеш? —
нині в цьому краю і привиди зістарілись.
Верхами біжить,
самими верхами біжить.

Ох, Марічейко, озеро Марічейко!

Льодовикове око Чорногори,
високе крижане пристанище

летаргійних самогубців —


вічних підсобних на фабриці граду
за блискавками і громами,
диявольська фабрика граду

з ім’ям священним, усіма губами приголубленим,


видихнутим самим пеклом
з нетутешньою ніжністю і печаллю...

  1. Марічейко, Марічейко,
    верхами біжить.

Доки добіжить до тебе і кинеться в тебе,
скільки повітря спалить!

  1. ми падаємо

в ті повітряні ями небесні
догори дриґом — аж туди,
де всі дими полонинські сходяться в один,
і ми витягуємось у диму долілиць,
невіддільні від диму, дим,
а ватри палають під нами,
і ягнята палахкотять під нами, і зорі млосні,
і два Черемоші: Чорний та Білий.

Верхами біжить.



43


Нарешті ти заповзаєш димом
у свою загублену чи нагло покинуту плоть,

І не знаючи, де там примостити Божий Докір,


знову молишся, ще не віджививши
губи й коліна —

тільки б не переплутати ні дня ні ночі,


щоб нікому не наблизити смерть,
змінивши своє минуле,
тільки б не занести зайвого неба,
щоб самому не кинутися у Марічейку,

о Марічейко,


не розтопивши кригу твоїх грудей.

Верхами біжить,


самими верхами біжить.

44

* * *



Чуєш мене? Багряні захід і схід
пізньої осени. Ти і вона — прозорі.

Грегіт стоїть проти неба — темний, як міт


про полеглого Бога в небеснім зворі.

Інші верхи розмиті у небесах.

Хмарами, як бав’єнками, перевиті.

Ґрегіт стоїть проти неба — темний, як страх


богопоборця в обагреному лахмітті.

Чуєш мене? Прошвою голих віт


горнє повітря нас перейняло — доти,
доки стоїть проти неба Ґрегіт. Стоїть
проти кривавих небес — Мертвого проти.

Остро осінньо скрипить небесний васаг.


Коні закляття мого рвуться до брами! —
з Ґрегота добре чути! — навіть, як птах
пахне волоссям твоїм між небесами.

Чуєш мене?

Нас відпущено в доли зійти,

Прошву господню — лагідні, голі віти


лиш відхилити, лиш від губ відвести.

І відпустити.



45

* * *


Гудуть печери із осінніх гір
у ніч на Дмитра.

Відлуння на присілку Ваштешір:


орган і цитра.

А де трембіти родовий мотив?

А де флоєри?

гудуть печери кам’яних верхів,


гудуть печери.

Це все вітри осінні. Це вітрів


органний почерк.

Вони в печери кам’яних верхів


заграли з ночі.

Але настане передсвітня мла


і тиша строга.

Печери кам’яні заллють світла —


таємні в Бога.

І осінять вони з осінніх гір —
небесних статуй —
удосвіта присілок Ваштешір —
як труп заклятий.

46

* * *


Леонідові Талалаю

Старовинні світанки осінні вспадковуєш ти


на землі цій, де честь успадковується, як безчестя,
де удосвіта чути, як риють цю землю кроти,
й теплу глину кидають на тебе.

І не відшкребешся.

А чому вона тепла на змерзлому схилі гори?

І чому це кроти увихаються, як серед літа?

Може, в снах твоїх предків палають

купальські ватри,


і купальським вогнем листопадова глина зігріта.

Він прорвався з їх вічного сну


й підхопив з темноти —
у стрибку —

їх волосся і плечі в небесній пороші...

Ти стрибаєш за ними дізнатися,
де ти — це ти:
в цім краю,
в глині цій

чи у вогнищі жертвоприношень.

Але снігом запахло... І — сіном, опеньком, конем!
Знову — сіном, опеньком, конем.

Значить, гори — під снігом.

Значить, хлопці, бігом!

Часу мало.

Рятуйтеся бігом.

Замете в гори стежку

прищемлений зорями нерв.

Глина стежить за вами —

податлива, тепла, важка —
із землі, підігрітої пеклом

в купальськім натхненні,



47


з темних оргій кротів, що ввихаються,

як навіжені.

Не було ще такого — не оргія, а толока!

Але вам — на вершину.

Невже на єдину — для всіх?

Там ніхто не питає: ви діти калини? трепети?


Буде сніг верховий.

І цю планку ви, хлопці, зіб’єте.

... Пахне снігом, опеньком, конем,

доки видихну: сніг.



48

* * *



Гори, де був я молодим,
я називав тоді білими.

Білі верхи,


срібні стоги,
сиві сіна верхові.

Той, хто косив,


той, хто сушив
трави, котрими любили ми,
тоскно стеріг мертвих, коли
там заблукали живі.

Плечі твої,


груди твої -
у полотні домотканому.
Губи твої
вітер веде,

синє волосся здійма.

Нашим рокам —

тим, коли там

в сивому сіні блукали ми,—

не відійти

тут, коли ти

кажеш: наступних нема.

В наших роках,
як в блискавках,
рветься отара до урвища!

Ти на коні


скрутиш її
і проведеш по краю.

Доки громи


гострої тьми
горні горіхи розлущили,
ти на коні
у полотні

посмішку несла свою.



49


Білі мої, що ж ви знялись?!

В небі комонних покинули...


Там зруб за зруб, білі мої,
стерлось життя о блакить...
Ну хоч її,
білі мої

не покидайте у білому.

Білі мої —
тільки такі.

Може, тому й не болить.



50


ЄЗАВЕАЬ

(містерія)

... 1 ніхто не скаже: «Це Єзавель».

  1. Царів, 9:37

1

Скажи, моя радосте,


як починалося для нас
останнє століття?

Кожна остання любов


відкидала нас на кілька віків,
і тепер ніхто з певністю не скаже,
в якому ми часі,
і тому цікавимося
початком.

Який, моя радосте?

Мовчиш?

Я знаю, який.



2

Молода буде цілувати всіх.

Вас, найменших, витягли із-за комина,
виставили на припічку, витерли шмарки,

обмили обличчя,


бо Молода буде цілувати всіх.

Вона заходить у кожну хату,

Вона заходить із дружками
і тричі кланяється,
і просить на весілля.

Ти задихаєшся — вона вже заходить,


вона майже така, як на кахлі,
тільки трохи менша,
бо на кахлі вона більша від хати і коня.

51


Ти задихнулася — вона над тобою,

вища за все на світі,

вся - в биндах барвистих

і з височезним чільцем — над очима.

Навіть не видно хусток,

але вони відбиваються на стінах і на скелях.

Тут і скрізь.

Вона просить на весілля.

Вона цілує.

Її руки холодні, як лід.

Її вуста холодні,
її поцілунок пече.

Палахкотить на щоці.

Відкидається від запізнілого видиху,
як червона китиця,
і повертається назад.

І хочеться колисатися з ним, заплющивши очі,


і хочеться з ним кудись заховатися
і порозмовляти пошепки,

але поруч за комином — братчики і сестрички.

А з кахлів усі дивляться
просто в лице.

І сльози, і світишся


не тільки ти.

І ти будеш Молода.

І проситимеш на весілля,
але не цілуватимеш усіх.

А з того поцілунку


починається твоя пам’ять.

52

3


Якщо довго шукати жанр,
неодмінно дійдеш до казки.

І в середині двадцятого століття


ми виростали на казках про царівну,
в якої все погано починалось
і дуже добре закінчувалося.

Ми знали, що вона вигадана і вимріяна,


і тому дуже їй вірили,
бо хто міг її замінити?

З якої казки?

А якщо царівна зі Святого Письма,
то хіба це казка для віруючого?

І хіба підлягають найменшому сумніву


всі її неймовірні злочини?

І хіба не може бути


дочка сидонського царя
і дружина сьомого царя Ізраїлю
найпідступнішою царицею богообраного народу?

І хіба не вона —


єдина смертна під сонцем —
доведе безсмертного пророка Іллю,
безстрашного громовержця Старого Заповіту,
що той проситиме в Господа смерти,
доки не збагне

божественність лагідного леготу,


а не караючих блискавок?

І хто на землі крім неї
допоміг би таке пізнати?

І хіба тільки несамовитому тішб’янину?



53

4


Ти не помічаєш мене,

як туриста, що в забрьоханій спортивній одежі


переступає поріг церкви,

де в кутку ти принишкла у святкових запасках.



Як я хотів, щоб тебе не помітили!

Я видурював тебе серед ночі з хати


в самій лише сорочці білій
і ховав на черешні розквітлій —
тремтливу, ніби в снігу на вітрі...

Як я хотів, щоб тебе не помітили!

Я навчився не помічати тебе так,


як уміли тільки полонинські.

Я збагнув це одної осени сто років тому,


бо в той день, коли вони зійшли з полонин,
були перші вечорниці з музиками й танцями.

І вони прибігли, не вспівши з себе скинути


довгі полонинські сорочки, залоєні,
випарені в жинтиці,
що стояли лубом,

не пропускаючи ні дощу, ні вітру —


так і примчали з усім блеяниям і трембітанням,
із ревищем рогів і вовчим завиванням —
прилетіли, здичавілі й задимлені!

І хіба могли вони знати, що дівча,


яке вперше прийшло на забаву
у найбілішій на світі сорочці

і найновіших запасках,


зробить ватяними їхні ноги —
та це ж і ведмедям карпатським не під силу!

І хіба могли вони закружляти тебе в танці


з усім своїм димом і гуркотом!

54


А ти пожирала їх поглядом,
а вони тільки скоса позиркували,
збившись докупи, як вівці,
і шепотіли мені на вухо: «Ади яка!»

І хоч би один поцікавився:


хто я такий і звідки!

І хіба тут будеш хоч би проклятим поетом,


коли їм абсолютно байдуже,
з якого я краю і з якого сторіччя,
бо навіть вони, полонинські,
не сміють запросити тебе до танцю.

5

З полонини Кознєски і ні з якої другої


вся Чорногора мені — як розповита...

З кожної полонинки,


з кожного верха

бачу на полонині Кознєсці двох.

Стаю на скелю,
за яку зайшло сонце,—
бачу першого.

Це володар Кознєски,


великий газда Повх.

Він дивиться на свої отари —


дивиться на дочку свою зеленооку.

Стаю на скелю,

з-за якої зійде сонце,— бачу другого.

Цей чорноокий бовгар з Прокурави,


це твій тато, жінко.

Він дивиться на цареву доньку —


як у провалля,
прикрите від світу
лише ранковим туманом.

І раптом чую довкруг

всіх вівчарів, темних-теменних...

І тоді сходить сонце,



55


і всі на полонині Кознєсці
стають смерековим пралісом
з високим бучком посередині.

Піднімаю світило,

та смеріччя не висвічується сонцем,
не відбиває світло,
а понуро вдихає його
і стає ще темнішим і студеним.

І тільки бучок

своєю неймовірно зеленою головою

виривається над високі смереки


і світить над лісом,
зелено засвічує праліс і Карпати всі,
висушує тумани над ущелинами.

Це, жінко, твій тато світить нам —

аж у моє дитинство,

у той ранок червневий,

коли ти з веретою в руках

вибігла на верх космацький

і постелила в бучках довгу верету,

обсипала її любистоком, біждеревком і м’ятою.

Ти,

дитина бовгаря



і Повхової дочки-ущелини,

ти,


донька бучка

у смерековому пралісі,

ти,

цимбали після коня



на камінному Ґреготі,
тоді я бачив тебе голою —
ти, як тато твій,
відсвічувала сонце.

Ти котилася по вереті,


по зіллю викочувалася,
груди

перестрибували

провалля

втоми...


56


Ти пахнеш мені, жінко,
хоч не носила любисток у пазусі,
а пахла найкраще в горах,
підперізуючи свою білу сорочку
найдовшим зіллям мерзелем,
ласко моя з каменю і туману,
спокій райдуги.

А ця остання ватра осени,


що нині опадає долі,
застелить мені всю землю —
аж до найглибшого на світі моря,
моря,

яке легше за птаха.

6

Твій син задихається.



Задихається ще в пелюшках.

«Трѝдухи» — шепочеш і не знаєш,


хто й чому цю хворобу так назвав.

Носиш немовля на руках,

зранку — над потоком, увечері — у смереках,

купаєш його у болітці на ґруні,

де липнева дощівка пахне молодим місяцем,

викупуєш його в хаті у літеплі,

куди видавлюєш кров крота,

протягуєш його крізь коріння дерев

і крізь землю, навислу над урвищем,

день і ніч гойдаєш на руках,

бо в колисці зриває криком небо.

Твій Бог задихається.

Він задихнеться ополудні.

І народиш дочку

на іншому кінці світу, на ріці,

на лісосплаві, на бистрому і страшному Єнісеї,

на плоту, одна на плоту,

в чоловічому танці габів.

Перекричавши свою смерть,


впершись безумними очима в небо,

57


все зробиш сама,
і розірвеш на собі сорочку,
і оповиєш немовля.

І в брезентових ризах на голім тілі


ступиш на берег.

«У-у-у, западенка!» — звучатиме, як осанна,


а у відблисках вогнів
із печей під землею у Караганді
дихатимеш легко і вільно,
як у пеклі.

7

Що ти сказав цим жінкам, Господи?

Може, тільки одній,


але що це змінює?

Вони здогадуються.

Вони про все безпомильно здогадуються.
Особливо на говіння,
тоді знімають у церкві рушники,
їм приставляють драбини до стін,
і вони важко піднімаються
крізь густі смуги предвічного повітря.
Опираючись о церковні стіни,
знімають з ікон рушники,
розгладжуючи сухими пальцями
узори вінчань і похоронів.

Вони не забули, хто який вишивав:


гарячий космацький,
небесний брустурський,
чорнявий прокуравський...

Вони повертаються до своїх домівок


і перуть рушники, а коли прополіскують

у потоках,

крізь гірську воду хрестин, вінчань, похоронів
видивляють інші узори,
не земне вишиття, Господи.

Змалку люблю запах Великодньої церкви,


давні образи у випраних рушниках,

58


і над головами — чистий небесний шум,
жіночий шум полотна понад нами,
який передує Воскресінню.

У першу мить оголошення Всеблагої Вісти


я ніколи не міг відвести погляд
від їхніх облич, приховано зосереджених
і невимовно далеких.

Іноді навіть здавалося,

що вони саме в ті хвилини

першої Великодньої молитви

думають про щось своє,

що дано їм збагнути

саме тепер,

коли в один голос

до тебе звертаються, Господи.

І їхня спільна молитва


ще більше віддаляє
кожну з них.

8

Сніг, який раптом випаде серед осени,


надовго не затримається — вранці
гори задимлять — ти заплющила очі,
бо знов усе відбувається в тобі.

Із-під шкіри піднімаються


ці безформні смуги, сиві пасма випару.

Шкіри, мабуть, більше не буде — лиш відчуття


давнього полотна,

бо який же це сніг? — вже краще дим,


що нічого з тебе не висотує,
не загортає в безкінечні полотна,
як лише схоче.

А в шпарах між цими сувоями

проглядає химерними клаптями осіння юдоль,

ще дужче барвиста на такому тлі.

І все було б, як у пам’яті — особливо з барвою,
якби кожна, вихоплена ненароком,
не посягала на саму сіль пам’яті.

59


І все було б, як уві сні,

якби хоч якось нагадали про себе

смердючі сойки над палаючою дзвіницею.

І все було б, як у тайні,


яка ніколи не буде загадкою,
бо не потребує розгадки,
якби не виднішим ставало те,
що за смугами.

Бо невидимого завше набагато більше,


ніж видимого,

і останнє можливе тільки у шпарах,

потворних і випадкових,

а ці безформні одіння

нічого не приховують і не викривлюють,

а лиш оповивають, водночас віддаляючись.

І залишають тебе таку,

як після останніх дівоцьких сліз,

несподіваних і нескінченних,

коли мадярський офіцер

мало не зупинив вінчання,

і ніхто нічим не міг зарадити,

і полотна з тебе не піднімалися над лісами,—

були ще важкі, щойно зіткані,

і ти все приймала на дотик,

і нарешті був один — з голови до п’ят,

наповнивши твої вуха

найсокровеннішими нісенітницями і відчаєм,

і загубивши в тобі запах,

за яким можна визначати

наближення зневіри,

як за польотом птиць — майбутнє.



І тоді нестерпно стало тим,
кому не буває нестерпно.

І вони захотіли піти,

бо не заспокоювались і вві сні, бо не сплять,
а ти навіть уві сні не вміла
поводитися з ангелами як належить,
і не знала, звісно, як їх звідси вивести,
бо знала різні перешкоди,

60


а для них не існує перешкод.

Та, власне, що тоді снилося


крім отого запаху,

позбувшись якого, можна вивести всіх,


одного за одним?

І той, хто позбувся, таки вивів їх,


також не знаючи, як з ними поводитись,
адже всі стежки в’ються тут від дихання,
а вони хіба дихають?

І твоя мука нарешті скінчилася


і все закінчилось би добре, як у казці,
але кому вона потрібна в цьому краї,
який позбувся не лише своїх пророків,
але залишився й без ангелів?

І залишилася ти,


оповита цими смугами,
але вони — тільки до ночі.

Вже краще — дим.

А під вечір,

у суцільному попелистому тумані


з’являться жінки

з величезними клунками листя за плечима.


Здалеку вони нагадуватимуть
доісторичних привидів,
бо нині таких привидів не буває.

А потім видно, що йдуть, як жінки,


бо скинута одежа лісів
занадто для них легка.

І віддаляються так, як відходять у славі.


Наче несуть дари у потойбіччя,
а не устілку худобі до стайні.

9

І доки пробиратися
цим звуковим коридором,
вічно темним і вологим
і, звісно ж, без початку і кінця?

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка