Книга віршів і поем лауреата Національної премії



Сторінка3/6
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.86 Mb.
1   2   3   4   5   6

61



Відсунь вікононько, голубонько!

О, третя зона українського співу!

Яка в чорта дієслівна метафора! —
волокове вікно язичницьких століть.

Ні світла, ні свічки.

Хто поруч нипає? Хтозна хто.

О, зворушливо взаємозамінні іграшки впливів,


сонцепоклонники!

Ні завернути, ні повернутись.

Нема вибору. І слава Богу!


  1. ненав’язлива ілюзія вибору!

А насправді — втеча і втома.

І тільки би не впізнати

маленьку дівчинку

з тоненьким прутиком у кулачку,

яка, замахнувшись,

застигає від страху,

аби потому ніколи нікого не спитати:

«Чому ти вибрав мене?»

10

Наприкінці століття вночі на Юра


спалюєш отаву

із-під скатерти різдвяного стола.

І небо, яке знає, як прийняти
дим вечірньої жертви,
осіняє себе цим
світлим димом,
що видовжив верхи гір і лісів,
і тебе у полисках полум’я.

І все раптом по-отроцькому зніяковіло


  1. спохопившись

від своєї неприхованої присутности,
стало лагідним і легким,
легшим від твого волосся,
волосся кольору цього диму,
барви цієї вічно досвітньої мли.

62


І ти вкотре подумала,

що так не буває

у житті, яке залишається

після диму перед Великоднем,

коли палили старі вінки з гробів,

не наважившись вимовити жодного імені

щоб не задихнулося полум’я,

щоб не похололо повітря в очах,

перше справді весняне.

Щоб можна було повірити:


все може бути, як у молитвах,
як у повітрі свободи,
як мало бути,
як мало би закінчуватися
кожне століття людей.

11


Скажи, моя радосте,
яке століття для нас
починається?

Хто знову витягнув нас із-за комина

і витер соплі?

Молода буде цілувати всіх.



63

ПОЕТОВІ У ПОВІТРІ

Я знаю, що ти — не я.

Аби забути ці нути,


тобою мали побути
крук, пес, сова і змія.

Та й вовк — Змієборців пес —


який Переможець з мене!

Я ледве прожив буденне,


а ти — про виклик небес,

чи виклик небові(!), чи


кров Єзавелі на конях...

Я втримав ледве в долонях


дві свічки: собі й... Мовчи.

Як падав ти з висоти!


Мерт-во-пет-лю-вав
як гордо!

Отверз на розрив аорти


запеклі... Боже, прости.

Один для води й вогню,


малий на землі і в небі,
найбільше вдячний Творцеві,
що Промисел не збагну.

Не бався з яйцем-райцем —


не з мого вилізли вуха
потвори у царство духа.

Ти виплюнутий Творцем.

Зі мною лиш сам на сам,
як тільки прохопить знову
якесь невимовне слово —
до сліз горлових, до спазм.

64


Голе, як сіно, плече
в сутіні світанковій
сіяло у тому слові.

Скажи, чого тобі ще?

Я знаю, що я — не ти.
Аби не бути тобою,
був круком, псом і совою.

І навіть гадом. Прости.

Єдині, кого любив,
мене давно не чекають
тебе вони пригадають,
а то вже не мій мотив.

Четвірка твоїх стихій


настільки ж була твоєю,
як та, що дихав я нею.

Не видихну, Боже мій.




СМЕРТНІ В МУЗИЦІ

Ми не маєм інших облич
для Дніпра і для солов’я.

День почнеться тому, що ніч


має

твоє


ім’я.

Ми замикаєм трепет зір,


який переймаєм,

як звір, як Бог.

І смерть переймаєм,

як Бог, як звір,

доки

ми

вдвох,


чуєш? —
доки ми вдвох.

Не під небом смертні, не на землі,


не в постелі своїй, не в труні,
не в землі з червами, не в золі,
смертні в музиці,

яка — ні.

Нею днина почнеться нова.

В ній листя впаде восени.

Дослухай її.

А мої слова


забудь, як погані сни.

66

* * *



Чернь — брехлива.
Фрідріх Ніцше

Повітря вона жує (жива? нежива?) —

нам, бачите, знать не дано — пророк не прорік.

Шепоче: «Трава»,— кричить: «Трава! Ти — трава!» —


дітвак цей шмаркатий, шпанюк,
двадцять перший вік.

Казала вона: «Все — тільки не лжа». Вона казала:

«Все — лиш не брехня». А потім тиша запала,
тобто душа, й субота стала в неділю. Потім — щодня.

Вона казала: «Все — тільки не лжа». Казала вона:

«Все — лиш не брехня». А потім пам’ять настала,
тобто чужа, й свободу ми відмінили третього дня.

Повітря вона жує (жива? нежива?).

Усе — крім брехні? Все — крім пам’яти?

День.


Рік.

Вік.


Тож вирви її з коренем, бо трава у роті твоєму.

Тобто власний язик.



67

* * *

Без сповіді, без причастя,
невільник гріха навік,
волочачи своє щастя,
відходив двадцятий вік.

В смертельних кільцях здавила


історія, як змія.

На силу не встала сила.

Хай буде воля Твоя.

68


Навіть не фарсом трагедія стала — жартом
над нами, яких позбулися наші міти.

Не творить на світі Бог жодних див (за Декартом),


щоби — за Декартом — свободу не ущемити.

Яблука райського саду зариті в кагати


на небі, де не страшні свобода і міти.

Щоби той сад обірвати, не треба літати.

Щоби не долетіти, треба летіти.

* * *


ПРОЩАННЯ
З ГУЦУЛЬСЬКОЮ КАХЛЕЮ


1

Ну хіба я міг обійтися без тебе!

Ще півстоліття тому
я загубився би в кольорах,
якби ти не явила барви свої.

Я загубився б у сюжетах,


які завалили мене за півстоліття,
якби ти не розказала, що й до чого,
не показала, як і куди.

А коли все-таки мене заносило,


тут як тут — твій шандарик
із більшим від себе пістолетом:

Мой! То не твоє.

А коли когось приносило,
тут як тут — твій жовнірик
із більшим від себе пістолетом:

Мой! То не твоє.

Чомусь було соромно зізнатися,
що найсокровенніші таємниці
виповідали мені твої барани
із чудернацько закрученими рогами.

А все інше доводила до тями


великанська голова у бричці,
більша від брички і коней,
не кажучи вже про візницю.

А твої музики!

А твоя Молода!

Ну хіба я про це не писав?

Чи варто повторюватись?

70


Ти дала мені стільки свободи,
що вистачить для сухої різьби,
хоч ніхто із твоїх
не навчив мене різьбити.

Ну хіба я зможу обійтися


без твоїх барв,
адже достойна різьба
обходиться без інкрустації.

Адже достойна різьба


зветься сухою
і ще зветься плоскою.

Он самі вже прикметники неприємні.

2

І все-таки, коли настала пора різьбити,


куди мені подіти
барви твої і все твоє?

Куди подіти твоїх шандариків і рекрутів,


твоїх баранів і всіх твоїх?

І, зрештою, чи комусь вони всі нині треба?


Навіть мені?

Хоч хто я такий без них?

Просто я виріс у цих горах,
де в середині двадцятого століття
замордували найдостойніших,
а ці залишилися на кахлях
і мені помогли.

Просто помогли.

Не вирвати мене з гуцульської кахлі,
не видерти, не зішкребти.

Не вирватись мені з гуцульської кахлі.


Просто не вирвусь.

71


КОМУНАЛКА НА ФРАНКА

Цей вірш

грамотно годилось би назвати так:

«Комунальна квартира на вулиці Івана Франка»,
але впродовж усієї незабутньої перестройки
на запитання: де мешкаєш?,
я відповідав: у комуналці на Франка.

Звідси й назва

фінальної сцени моєї молодости,
гасло, рефрен.

Цей вірш


починається у довгому коридорі,

із якого не можу вибратися уві сні,

постійно зустрічаю сусідів і незнайомих людей,

і вони розповідають мені різні історії,

із журналу «Новый мир»,

або цитують Євгена Маланюка,

хоч там не читали літературних журналів,

а про Маланкжа взагалі не чули,

та всі як один декламують про блудницю

на історичних роздоріжжях.

Україна —

не повія! — обурюються ті,

кому Україна по цимбалах і по бубну.

Україна — не Росія — це вже напевно,


а стосовно Маланюка, то кожне порівняння кульгає,
і кожен символ і все на світі —
не вся продавалася, не цілком курва,
не повністю.

Решту


ми ще побачимо. Добре побачимо.

Тобто, ми ще побачимо самі себе.

Ми ще себе побачимо.

Дуже добре побачимо — краще не буває.

І будемо жити, як уві сні, бо це хіба сон?

Але то буде пізніше.



72


А поки що

нас іще єднає спільна кухня,

але ми туди вже не заходимо,

бо там засідає український парламент,

і ми витягуємо шиї,

стовпившись у довжелезному коридорі,

і мене особливо зворушує клятва на Біблії,

бо я добре знаю,

що клятва значить на нашій кухні.

Повтор із Маланкжа.

Свобода —

це довгий коридор на вулиці Франка,


з якого неможливо вибратись,
але можна заглянути в кімнату,
куди ще вдосвіта зайшов Віктор Шакула,
який піде від нас найпершим,
а потім заходять інші,

і звучить «Козацький марш» із вулиці Чапаева,


колишня князя Святослава, Івана Козаченка,

Віталія Никитюка, Юрія Приходька —


моїх відданих друзів, улюблених воїнів.

Свобода —

це задихана жінка з диктофоном у руці,

яка біжить бульваром Шевченка вгору,

вона тільки що вислухала художника Панаса Заливаху,

і тепер бульвар душить її, як змій,

як коридор на вулиці Франка,

і вже навіть Той, що в скалі сидить,

кричить: лупайте сю скалу!

І куди нам тепер його подіти?

Де він тепер сидітиме?

Цей вірш


закінчується під осіннім осокором,
верхівка якого заглядає в моє вікно,
і на ній вільно розміщуються
всі мої карпатські демони

73


і навіть автоматники, і не зриваються

з тонких гілок,

а під ним у його листі ми стоїмо
і п’ємо соки цієї землі —
нашої всеплодющої матері,
і вже ні краплі не залишається,
і першим іде поет Віктор Шакула,
гукаючи вже з Ярославового Валу:

Будьте щасливі, хлопці і дівчата! До побачення.



74

ПОТОПЛЕНИЙ ЧАС



Ми зійшли на берег сновидінь,
плесо прозираєм вечорове:
стільки вір, любовей і надій
без надії, віри і любови.

Йдем на голоси осінніх псів,


щоб, відчувши псиний сопух дому,
як вони, змогти в краю такому
жити і любити ворогів.

Ще змогти і їхню восьму з нот


підхопити в мертвім безгомінні.

Нині небезпечна з насолод

навіть не в збиранні й не в камінні —

в дозі часу, що настав, і ти


радий тільки цій біблійній миті,
щоб, як уві сні, не пропливти
цим століттям, як у тім столітті,

а зійти на берег сновидінь —


світ, як дзвін, хитнувши в сновидінні.
Справа не в збиранні й не в камінні —
час прозрінь потоплено, як дзвін.


КАРПАТСЬКІ ОЛЕНІ

Лиш твій погляд, погляд лиш твій

відділяє мене

від схилу,

де оленів тіні падуть на сніг.

Як трубили тут олені!

Вони ще затрублять чи не

затрублять,

а тільки промчать по схилу зі всіх

ніг! — вогнем по схилу! —

із іскор шерсти,

із тріщин небес — рогів!

Ті — в хмарах, ті — понад хмарами,

а найближчі — під.

Дивись на мене,

бо хто крім тебе мене відділив
від гори, де в снігах олені мчать,— роги на спинах —

мій схил,

скит.

Слід від копит — узір стрімкий



на зіркій сітківці снігів —

накладається на узір доріг

моїх на схилі моїм і чужих.

Дивись на мене,

бо хто, крім тебе, мене відділив
від тих, що наосліп у хмарах мчать,

що я мав, але не зберіг — мій храм,

гріх.

Сніг — розростаються роги із хмар —


розпростертих, роздертих брам.

Храм


Чорногори в снігах

розвихрюють горді хребти.



76


Мов ніколи не спиняться.

Не затрублять ні тут, ні там —


на галявині, куди не домчати.

Не дійти. Не доповзти.

І коли промигтять над очима

копита останнього з них,

тоскно гасне твій погляд.

І підступить ліс. І приблизить схил.


І впаде твоя тінь. І впаде моя тінь

на різьблений сніг.


Гут затрублять іще. І зблисне зоря.

І встануть з могил.



77


ПОВЕРТАЮТЬСЯ

Коли я був молодим поетом,
у гірських лісах не стало вовків.

Та хіба тільки в гірських?

Поет Вознесенський у Москві
голосив за вовками Горьківської області,
і вся імперія була Горьківською областю,
з якої випускали одного поета Вознесенського,
і він голосив по світу за Мерилін Монро
і, звісно ж, за вовками Горьківської області,
порівнюючи їх із Рембрандтами —
у множині.

Я був тоді молодим поетом,


коли перевелися вовки у нашій хащі,
про ведмедів давно ніхто не чув,
оленів давно ніхто не бачив,
щоправда кози дикі зрідка
нагадували піонерський барабанний дріб,
та лисиці брехали, та гади міняли шкіри
і свині дикі сумлінно рили грядки,
і тільки у Шевченковім вірші
хрущі над вишнями гуділи,
і кількість поетів імперії
перевищувала названих і неназваних.

Третє тисячоліття в горах

почалося з жовтих метеликів

і їх було набагато більше,

ніж у романі Маркеса «Сто років самотності»

хоч сам Маркес признавався,

що ніколи не бачив жовтого метелика,

тому й вигадав такого,

а тут — всюди й скрізь,

тому мені здалося,

що всі обов’язково повернуться.

Інтуїція поетів не підводить.

Особливо поетів імперії.

78


Якщо чесно признатися,

то голосити доведеться тепер,

коли нам давно вже не до Вознесенського

і навіть не до Маркеса — особливо тим,

що живуть на верхах і під верхами,

та навіть на доли

забігає нині поночі різна звірина —

ніколи так близько

не підступали вони до наших осель.

Коли я був молодим поетом,

я не оплакував вовків,

а нині їх більше, ніж поетів імперії,

вони роздерли найпильніших сторожових псів,

вони загризають покірних наших овець

на очах смиренних наших баранів,

вони схрещуються з нашими суками на наших очах,

не поступаючись чорнобильським вовкопсам.

Коли я був молодим поетом,


я найчастіше згадував змій,
якими нині кишать зарінки.

Вона виклично вигрівалась на скелі над плесом,


де купалися діти і кидали в неї каміння,
часто поціляли і знов кидали, доки не стомились,
а вона потому повільно підняла голову,
холодно зневажила мене жовтим оком,
стрибнула в річку і граційно попливла,
ховаючи у прибережному ріщі
все невловне для ока і вуха,
без чого не варто писати про неї
і про всіх, які повертаються.

1 я не писав би цього вірша,


якби одного зимового ранку
маленька дівчинка
не підійшла до вікна:
у вікні стояли олені
із рогами на півнеба.

79


Дівчатко видихнуло:
йой, мамко!

І завмерло.

І це був захват, який починається так,
як починається голосіння,
але голосять тоді, коли не стало людини,
а без такого нема людини.

Повернулися хрущі.

Інакшими, як і всі,
які повертаються,
як і всі ми.

І хрущі гудуть,

не приносячи радості,

гудуть,


гудуть.

80


ВИБІР

Якби я знав себе, я знав би і Тебе.

Блаженний Августин

Здавалося, прокинешся, і вибрик


епохи

півстоліття перемкне.

Був вибір між Христом і всім. Я вибрав,
але все інше вибрало мене.

Так я гадав. І також не зійшлося,


й до чого спів про час і звіт і суд?

Ну, ще про сніг, що випав на волосся


і вже не тане,— можна. Але й тут

до чого ця епоха? До епохи


пролізти також можна, але по-
що мені ці ігри? — хай потрохи —
вони ж цілодобові, як сільпо.

Та вернемось до вибору. Прожити


без нього ні достойно, ні ніяк
не вийде. Треба за таке платити.

А чим платити? І коли? І як?



81


ТРИПТИХ

I

Вишнева хмара вигнула столицю.

Із пам’яти виймаю блискавицю,
яка в сосну влетіла край шосе.

Поблизу коні впали на коліна.

Тепер мені сліпуча та хвилина
допомагає видихнути: «Все».

Проводиш пальцем по моїм обличчю


і стежку залишаєш. І позичу
сірка в очей — нема на них Сірка.

А є рука пташиної подоби.

Прикушена в її мигтливім дзьобі,
здіймається душа моя вертка.

І полетить, звиваючись, із нею,


зливаючись під стелею з землею,
звільняючись від мене — від іржі.
Допоки свиснуть вершники засвітні,
є птахи у природі — сплять в повітрі.
Ці птахи називаються стрижі,

і так у них ведеться— ради Бога

тут хто кому розкаже: що й до чого? —

побачимо, як виспляться. Чи нам

вивчати їхні яйця, як уроки? —

не хоче мати зайвої мороки,

хто дарував нам крила. І стрижам.

82


Проводиш пальцем по моїм обличчю.
Уроки я не вивчив. І не вивчу,
бо мій підручник ще тоді згорів,
коли упали коні на коліна.

На тім шосе майнула та хвилина.

Ми пролетіли — це старий мотив.

А ця вишнева хмара — вища милість,


немов доволі ґречно все накрилось.
Отож, без варіантів. Без жалю.
Проводиш пальцем по моїм обличчю,
немов мені ця мокра смужка личить,
як пурпур королю.

83


II

Буде осінь. І голуб голубку обніме крильми,
бо здригнеться у серці і те, що далеко від серця.
Смужка дальнього поля при місяці тонко здригнеться
і в очах твоїх тонкне.

Повіками обніми.

Буде осінь. І голуб голубку обніме крильми,
бо здригнеться у серці і те, що ніде не здригнеться,
і черлене, як Галич твій Княжий, підступить до серця.
Королівський мій Галич

повіками обніми.

І здригнеться у цім листопаді всесвітнім земля,

Всю обнімеш повіками, бо не відступить від серця.


Хай воно не здригнеться! Жорстоке й сліпе —

не здригнеться!


Тіні отчої хай не сахнеться й проклять короля.


IІІ

Немовби кадри — в тьму
в тупім напливі.

Немовби у диму


сріберно-сивім

видовжується ліс,


видовжуються трави.
Соромлюся не сліз,
мій Боже правий.

Соромлюся не слів,


які за кадром,
за кодлом цих мистців,
за цим театром,

де ждали короля


в останній яві.

Була така земля,


мій Боже правий.

Висока лиш в диму


сріберно-сивім
і суть її саму
назвати б димом,

бо як назвати ще,


аби не всує?

Мовчу. Дніпро тече.

І хто спростує?

І що зіграти для?


Остання ява.

Вже вихід короля.


Виходить. Слава!

85

* * *


Бути має ніяково тим,
хто на видноті.

Бути має ніяково всім,


які

бачать цих обшарпаних дітей,


бачать цих калік.

Знають, як почав Гіперборей


двадцять перший вік.

Знають: бути мало би не так,


ніби знали як,

доки за байраком був байрак,


а за ним козак.

Хоч би той — без чести, без пуття —


лиш одвага й вірш!

Без вагання віддане життя


тій, кому не віриш.

86


РИЗИ

Їх завше було замало.

Вони ніколи не вспівали,


і останні смереки рубали вже напровесні,
бо найдовші зими були закороткі,
а смереку треба рубати зимою,
коли соки всі — у корінні.

Епоха бензопили була ще далеко,


електрика ще далі,
а вони приходили і робили ризи —
встеляли потік смерічками,
обкладаючи обабіч стовбурами,
підпертими камінням і кіллям,
а потому кричали:

Клей-гов!!!

І зрубані дерева по зледенілій хвої
шугали вниз.

Вони кричали: Клей-гов!!!

І смереки набирали швидкість,

аж якась виривалась із риз

і летіла над лісом

із потом їхнім і криком,

дірявлячи хмари і збиваючи нижчі зірки.

Вони кричали: Клей-гов!!!


стискаючи в руках сокири і цапіни,
видихаючи шум і гул,
і смерека падала аж при дорозі,
а дрібніша — аж на зарінку,
де пізніше підхопить її вода,
випущена із загат.

Вони рубали і ризували,


і ночували у зрубах,

зариваючись зі своїми колибами в гори,


і все одно не встигали,
а весною хвоя замерзала ввечері
і смереки спускали ночами при ватрах,

87


які нервово мерехтіли у зрубах

і довгі ризи у високих полисках полум’я

були то срібні, то золоті,

нагадуючи про ту,

що ходила поблизу між зірками,

і смереки на неї не падали,

а летіли під ногами, як птиці.

Вони вже не кричали: Клей-гов!!!

хоч унизу щось піворило,

як колія у Коломиї,

вони гріли при ватрі неслухняні пальці

і нарешті готувалися в дорогу,

залишаючи ризи тій,

кому належать.

Вони сходили з гір,
оповиті шумом і димом,
і думали про маржину,
про дітей і жінок,

бо в зрубах думати про це не встигали,


бо в зрубах шум і дим.

І гул.


І смерека, яка вбиває не вночі,
а тоді, коли її рубають.

І Діва, зодягнута в сонце.

Поблизу.

88


СОНЕТ СМИРЕННЯ

За таїнство ще до гріхопадіння —
тебе зустріти на життя земне,
за дар благий позбавлення мене
знання душі своєї й розуміння,

за владу слів, що твердша від каміння,


і зради слів одіння гамівне,
за страх, що день і ніч утробу тне,
й моєї плоті тління і томління

до неба серпня — першого з приміщень


мойого духу — склав я похвалу,
що прийнята — нехай гроза періщить,

а блискавка із розчерком зловіщим


сонет смирення умліока знищить,
як демона, скидаючи в скалу.

89


СОНЕТ ПРОЩЕННЯ

Бог обернувся у лебедя роздоріж.

Де роздоріжжя, Господи, в цій гонитві?

І не безбожність нині страшна, не витвір
її, а страшний Твій образ у кожній з ніш.

Демон із вістря голки грає на бритві.

Хто винуватцям простив, крім Одного лиш?
Карб Святослава глибший і більший, ніж
все, що цей край досяг у вітру ловитві.

Хто зі Спасителем, той народився звиш,


навіть полігши за Україну в битві.

(Можна закреслити.) Сина спитай: «Простиш?»

(Знову закреслити.) Світ вже не той. Облиш.

Ти не простиш. Бо сам один не простиш


те, що прощається тільки в спільній молитві.

90


* * *

Дмитрові Стусу

Ліс облетів за одну ніч.

А ще вчора
стрів мене злотом і міддю своїх щитів.
Вкрила шолом смерековий хмара-покора.
Бронзові лати — додолу. Стяги — долів.

Ось він, німий, прозорий, один на світі.

Ось я, порожній, злобний, сам і без слів.
Ніби я міг вітри раптові спинити.

Ніби я півстоліття їх не ловив.

Голі ці віти хоч би в імлу повити,
голі ці ребра хоч би обвити в млу,
тишу відчути відпущенням і

завити,


ліс до вогню притулити — в полиск, в золу.

Хай би один я програв барвлену битву,


хай би нужда душі прожерла її.

Хто заповів мені

вітру ловитву,
хай би не повергав вої свої.

Не зупиняв би в огні мить мою світлу


Хто розбудив окраденую на мить
і заповів мені

ловлення вітру...

Хай би не спокушав тим, що горить.

Горнеться бук до рук стружкою дошки,


гне, як на зруб, до губ гілку тонку.

Хай би було забрано в нас потрошки


пташки й листка —

по звукові, по ковтку.

Може, ніхто вітри не наслав раптові?

Ліс, може, сам накликав таких вітрів?

Хай би я хоч не був при їхній розмові.

Все побачив би зранку

і зрозумів.

91


ВЕСЕЛІ ДІДИ 47-го

Новела

Один — тільки ім’я.

Другий — тільки прізвище.

Гаврило і Хрущ.

Бійці першої світової.

Загублене покоління. Солдати Республіки.

Один контужений у дев’ятнадцятому,
другий — сміхованець зроду —
навіть у заґратованому товарняку
пізньої осени сорок сьомого
всіх потішав, мав мішок бараболі,
смажив на буржуйці тонкі скибки,
роздавав дітлахам, гудів:


  • Ось побачите — доїдатимемо дома.

Партизани нас відіб’ють.

Коли переїжджали Дніпро,


діти питали:

  • Де партизани, діду?

Де партизани?

Коли переїжджали Волгу,


його слухав один Гаврило —
хоч один мусить мати надію.

Навіть тоді, коли мішок порожній.

Коли після довгого тунелю в Уральських горах
у вагон мертвих понесли Хруща
із застиглою усмішкою на обличчі воїна,

Гаврило допитував сам себе:



  • Де партизани, діду?

Де партизани?

Коли біля колії в Караганді

винесли мерців з Хрущем, склали в ряд і порахували
перед тим, як скинути в одну яму,
і додали живих з Гаврилом, і числа зійшлися,

92


Гаврило просив тих, що в погонах:


  • Пустіть мене в Коломию по бринзу і кулешу.

Я туди і назад.

Хай собі думають, що я хочу бринзи й кулеші,


хай собі думають,
бо чого іще я можу хотіти
і що іще вони можуть думати?

Коли приміські казахи

взяли його з собою на степове кладовище,

їхав Гаврило з їхніми дітлахами на верблюді,

усміхаючись, як Хрущ, і не гудів,

коли заховався у старій могилі,

де пересидів ніч із мертвим казахом,

похованим, як і всі тут, сидячи

та з воронкою над головою.


  • Де партизани? — питав Гаврило,
    наткнувшись на знайому застиглу посмішку,—

Де партизани?

А вдосвіта звівся на задубілі ноги


і пішов у безкрайній степ.

Він бачив уперше таке безмежжя,

бо що він міг бачити в тих горах,

чи на тому італійському фронті, чи в тому бараці?

Один у безкінечному степу,

він упевнено йшов,

ніби той, з ким просидів ніч,

показав напрям.

Ці люди жили на світі.

Гаврило у Тюдові, Хрущ у Пістині,


казах — під Карагандою у юрті
неподалік від барака.

Я на хвилю вивів їх із небуття,


і одного залишаю серед азійського степу,
бо хоч один мусить іти,
хоч контужений має нести надію.

Навіть тоді, коли спитають підлітки над Дніпром:



  • Де партизани, діду?

Де партизани?

93

ЩУРІ



Вони говорили: якщо хтось вийде звідси
неушкодженим,

хай розкаже про цих художників,


зокрема про Автора,
хоч авторами, зрештою, були всі,
бо заскакували у фарбу,
а потім на білому ватмані
лапами втілювали
свої візії.

Вони вже навіть упізнавали авторів


і дали їм імена —
чомусь жіночі.

Вони дали їм жіночі імена,


і один сподобився на шедевр.

Це щось масштабне,— сказав Віктор Соловйов і


назвав:

«Сотворіння світу».

Визнали одразу всі:

Іван Бринюк, Володимир Гарбуз,

Василь Корчинський, Василь Фльорко —
чи всіх я згадав? — когось, мабуть, забув.

Всіх знало КГБ — до дрібниць біографії.

Власне, біографії там і творились,
закриваючи двері художнього і поліграфічного,
відкриваючи підвали:

малюйте, хлопці, стенди будівельним трестам,

фіксуйте показники соцзмагання,

пишіть червоні плакати, виписуйте серпи і молоти,

ви — з підвалу імперії,

ваше місце — серед щурів.

Каже Соловйов:

ти лиш поглянь, хто повискакував,


все — в їхніх лапах,
і лапи кожного у фарбі —
ми причастили до художества багатьох.

Наче сигнал був для них на межі тисячоліть —


сурма! труба!

94


Я впізнаю безпомильно:
хижак спочатку убиває жертву,
а ці гризуть заживо.

Зжерли вже п’ять мільйонів —

це ж пару Латвій за чисельністю населення —

і далі підуть.

А куди вже далі? — питаю.

А туди,— каже Соловйов,—


аби ми не винесли на поверхню
і при денному світлі не розгледіли,
як все це склепано,
вони з’їли шедевр свого генія.

Але ми з підвалів не піднялися, Вікторе,


не вийшли з підпілля,
яке створили не ми.

Нас, Вікторе, з’їли інші,


які знали кожного,
хто заскочив у фарбу.

Авторами були всі.



95


РЕМБРАНАТ

Мій улюблений художник — Рембрандт.
Як він тримає Саскію на колінах!

Як він тримає келих з вином!

Навіть ветхий деньми,

він наповнений чимось таким,

що мимоволі позаздриш,

і задихнешся від бажання


вимовляти слова —
просвітлені —

до неможливости вимовляти інші.

Інші не зможеш.

Інших не буває.

У цій безкінечній брехні,
в цім безкінечному шахрайстві,
в цій безкінечній мразі.

Несила нести свою душу самому,


несила отверзнути уста запечені,
несила звестися над собою.

Ні! — волає нутро


погрозливим риком біса,
якого виганяє екзорцист.

Ні,— шепочу, скидаючи з себе шкіру.

Ні.

Ні.


Рембрандт благословляє.

96


ПАМ’ЯТІ ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА

І

Тарасе,


вперше звертаюся на ти,

аби дотримати слова,

яке дав тобі на початку дев’яностих

минулого століття і минулого тисячоліття,

але тоді не зміг,

аж ти засумнівався, що я найближче


до Космача — нерва нашої мужности,
і тільки тепер,

на початку нового століття і тисячоліття,


піднявшись буйного літа невисоким пагорбом
до твоєї спаленої і недовідбудованої хати,
до твоєї могили,
я перейшов на ти,
промовляючи цей ось вірш,
який народився за рік до твоєї смерти
останньої нашої зустрічі у твоїй і моїй Коломиї,
коли ти говорив,

наголошуючи по-нашому перший склад:

«Я гуцул і ти гуцул,

я з Утороп, ти з Пикурєви»,

вимовляючи мою Прокураву на наш лад,

а за твоєю нервовою спиною в’язня

стояла коломийська ратуша,

де у вісімдесятому році позаминулого століття

в’язень Франко написав «Вічного революціонера»,

і тоді за пару місяців,

відзначивши 18 серпня своє п’ятдесятиліття,

сюди прибув цісар Франц Йосиф,

і тут його тоді,

як ти мене тепер,

весело вітала вся Коломия,

і хіба тільки Коломия? — його вітали

всі гуцульські музики — можна лише уявити,

як разом заграли всі скрипки і цимбали, флояри і дримби

та вдарили бубни,

а спершу озвалися всі трембіти і роги — разом!,



97


бо хіба на таке може бути диригент? — а якби й був,

то хіба впорався хоч би з собою? —

як і я через століття

не можу себе опанувати,

хоч ти гуцул і я гуцул,

і я не чув стільки безсмертної музики,

якої наслухався п’ятдесятилітній монарх Франц Йосиф,

що був, кажуть, непоганим імператором,

але я погано уявляю собі непоганого імператора,

в мене взагалі немає уявлення про імператора,

зате до мого п’ятдесятилітнього

уявлення про поета

ти, Тарасе,

стоїш найближче,


і чи треба розписувати чому,
коли поголовно — як завше,
одне говорять, інше думають, третє роблять,
і тому навіть правду кажуть, як брешуть,
і поезія є лжесвідченням,
а ти не переступив восьму заповідь, Тарасе,
і тому стоїш найближче

навіть віддаляючись,


перетинаючи міську площу до обшарпаних чоловіків,
які насторожено, ніби конвой,
чекають на тебе біля ратуші,
де в’язень Франко написав «Вольні сонети»,
і ти найближче до них,

ти найближче


до всіх тих трембіт і цимбал,

скрипок і дримб,

бубнів і флояр —

до всієї тієї неймовірної музики,

якої ми з тобою наслухалися, як ніхто на світі,

і якої ніколи нам не наслухатись,

і ти стоїш до неї

найближче,


ти стоїш найближче

навіть до імператора,


якого, мабуть, теж погано собі уявляєш,
але стоїш ближче до нього,
ніж до мене на початку тисячоліття,
хоч ти гуцул і я гуцул,
ти з Утороп, а я з Пикурєви.

98

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка