Книга віршів і поем лауреата Національної премії



Сторінка4/6
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.86 Mb.
1   2   3   4   5   6

II

Ще один гуцул з Пикурєви,

художник із волоссям кольору вогню Дмитро Микитин


через всю Коломию
несе хрест.

Він ледве йде,


бо дві ночі

просидів над тобою, Тарасе.

Він ледве несе,
а в спину важко дихають
активісти «Просвіти» і КУНу,
а за ними і вся Коломия,
яка проводжає тебе
в останню путь.

І хіба тільки Коломия!

А вся наша музика!

Та чи озвуться трембіти?

Одні трембіти, тільки трембіти —
якраз трембіт художник не запам’ятає.

Він дихає важче,


ніж усі згорьовані активісти,
не тільки тому, що несе хрест,
а тому, що не вдихнув іще річку Прут,
яка починається з Говерли,
а Коломия починається з ріки,
і коли її вдихне,— так він думає,—
тоді донесе — так він думає,
і так є.

Він несе твій хрест


через всю Коломию,
і поніс би до Утороп,

і поніс би далі — до Жаб’я і минув би Жаб’є,


і виніс би на Чорногору,
і поставив там,
де починається ріка.

Та на Говерлі не може стояти


хрест поета,

99


бо на Говерлі все починається
і ніколи ніщо не закінчується,
бо Говерла говорить інакше,
бо Говерла говорить однаково
до вівчаря, і президента,
і перший упродовж віків
жодного разу не знехтував
застереженням блискавкою і громом,
готовий відповісти
перед Тим, Хто з ягням.

Стоїть твій хрест


у твоїх Уторопах
біля твоєї хати,
на твоїй могилі,

на самому твоєму початку,


де починаються українські Карпати,
де на початку нового тисячоліття
я шепочу:

«Ти гуцул і я гуцул,

ти з Утороп, я з Пикурєви».

Бачиш? — перейшов на ти.

Міг і не сумніватися,

Тарасе.



ЧОРНІ ХЛОПЦІ

Пава на праве сідає плече...

Василь Кухта

Пава на праве сідає плече


в гільці весільнім.

Що вона заповідає іще? —


ту, що на лівім.

«Пава смеркання» — цю знаю, яка.

Цю відімлію.

Білого ти заквітчав румака.

Айя, Василю.

Дана не дана — пірце не спали.

Гія не гія —

губи в потоці її заголи

айя, легіню.

«Пава повстання» — ця, тезку, яка?

Що з ними, тезку?

Чорного ти осідлав румака —


в юність небесну —

там чорні хлопці були і цвіли!..

Айя, хло’, айя!

Понатирали столи і стволи,


й зникли, як зграя.

Зграя — не лая: не виють — висять,


їм до вподоби

з неба свого не тебе перейнять —


цих пишнодзьобих.

Пава світання в кривавім пірці.

Не відіпрати.

Чорними звались ті хлопці. А ці?

Як цих назвати?

101


НАЙСУМНІШИЙ у КИЄВІ ЛЕВ

Олександрові Мельнику

Наприкінці тисячолітньої дороги


лежить лев —

стереже знадвору сходи до вівтаря.

Де ще є такі сходи

до вівтаря християнського храму?

Де ще є такий сторож —

голова на лапах без лівого ока — один камінь.

Яка дорога, кажуть, такий лев.

І чому його сплутали


з грифоном княжих часів,
якого відкопали під монастирем?

Хіба можна лева переплутати з грифоном?

Хіба можна цього порівняти з тими двома,
що стережуть Національний художній музей?

Леви Еліо Саля для будівлі архітектора Городецького.


А хто його скульптор? Де його місце?

Не робили ж його для вівтаря Трапезного храму


Михайлівського Золотоверхого.

Хіба тут крадуть навіть вівтарі?

Лежав, кажуть, у дев’ятнадцятому столітті
на теперішній Олеся Гончара, 73.

Чи це справді той самий лев?

Хто ти і звідки? — питаю його.— Чому ти тут?

І він, голову схопивши в лапи,


дивується: чому?

І сниться мені,


що я полюю на лева,

хоч нічого не розумію в цьому полюванні,


але поруч багато таких, як я,
озброєних і дуже небезпечних,
і ми навіть не мисливці — ми облавники,
ми вийшли на нього в облаву.

Мені в генах передано


страх облави,

102


але я тепер серед облавників,

хоч із мерзенним страхом у животі,

але і лев тепер інший —

ніби не дрімав кілька століть під сходами.

Він більше не хоче стерегти
навіть вівтар —

він легко біжить берегом Дніпра, як лев!

Він біжить на Оболонь,

він біжить під моїм будинком до гирла Десни,


він біжить берегом Десни, як лев Довженка!

І тоді всі ми схоплюємось і цілимось,


а він, як навчений повстанець,
біжить на сонце,
і сонце засліплює нам очі,
і він стрибає на сонце
і зливається з сонцем,
і ми стріляємо невпопад,
і наш командир покриває нас матом,
і найбільше перепадає мені:

«Ти ж навів!»,

і вогненна грива коле мені зіниці,
і противний піт стікає з чола,
і змішується зі сльозами
і тече по грудях, по руках, по спині,
і я проклинаю себе і предків,
і опускаю дуло в землю,
і прокидаюсь.

103


ЛІСНА ОПІВДНІ

Обід на траві,
яку ти вчора скосила,
а сьогодні вона вже сіно,
а та, яку скосила вранці,
сохне на очах,

бо сонце просто над головою,

але милосердне, бо дихає вітром,

хоч вітру опівдні не чути,

не чути, як шумить ліс, як шумить трава,

не чути жодної пташки, нічого, тиша тиш.

Так буває тільки опівдні, дуже рідко,
ти це знаєш, бо в грудях
перестає шуміти, перестає в серці,
перестає на траві, де ти лежиш
і раптом чуєш голос, і впізнаєш.

Я знаю: ти — лісна,

тебе ніхто не бачив зі спини,

бо в тебе її немає,

але ти можеш мати лице Марії,

як тепер маєш її голос,

як тепер вона вівкає і вигойкує

там, де Василь убив її, а потім себе,

коли їх накрила облава,

і вона вже не вівкала і не вигойкувала,

вона давно вже не вівкала і не вигойкувала,

а там вона ніколи не вівкала і не вигойкувала,

звідки тепер її чути.

Ти не Марія — я знаю —
мимоволі знову і знову шепочеш ти,
аж допоки все на світі стихає
і можна перехреститися і йти додому.

104


Можна переступити поріг, але куди
подіти себе, якщо повернувся шум,
і чути вітер, і ліс шумить, і в грудях,
і все дужче, і ти підходиш до Пречистої,
і різко відступаєш
до дверей спиною,
якої немає.

І можна бачити,


як здригаються нутрощі,
як із жил виривається серце, як шумить,
і можна його стримати, стиснути,
затулити, погладити,
і мимоволі розтуляються губи
вимовити ім’я,
і тоді

вона кричить


СТАРОВИННИЙ ДИПТИХ

І

Той липневий, той літеплий дощ прочинити, як двері,


молодими цимбалами — сплеск води, іскра бартки і віск.
Зацвіла голова її в давній весільній убері,
павутинка поганського зойку із вигаслих іскр.

Дочекайтеся скрипки, панове! Ще хвилю, ще трохи.

І не видихнеш більше ніколи цю вранішню млість.

І стоїш, переплутавши

долі,

країни,


епохи.

Ще цимбали і — скрипка, що виповість і заповість.

Продихаючи тороки, звислі княгині на очі,
випрямляєш губами полотна із мороку скринь.

Поведи її в танець. Вона танцювати не хоче.

Притулилась до шиї коня наймолодша з княгинь.

Тільки скрипка, панове! Цимбал і флояри — немає!

І виходить вона на підлогу й поводить плечем.

У стрімких блискавках вона блідне. Вона обнімає.

Під короткою чергою грому й навскісним дощем.

106


II

Відпускаю тебе так,

як ти розпускаєш волосся.

В нім нитки кольорові ряхтять, як у травні трава.
Так буває тоді, коли все, що збулось, не збулося,
і нічого немає, крім слова, і ми ще слова.

Вимовляй мене і забувай мене — я не перечу.


Вимовляй мене і забувай

у грозі


водномить.

Так буває тоді, коли ти прикриваєш, як втечу,


надмір барви і крови, що в кожній зіниці дзвенить.

Відпускаю тебе.

На твоїх сполотнілих долонях

дрібен дощик іде, буйна злива липнева гуде!

Так буває тоді, коли дзвонять, голосять, хоронять.
Це ж пощо вони дзвонять?! — нікого, ніколи, ніде.

Розпускаєш волосся — червоні визбирую ниті,


несла тисячу літ їх у косах своїх — махталі,
й залишаю тебе

у твоєму тисячолітті


під черешнею білою, з білим конем у гіллі.

107

* * *


Переплутані вулиці, якими йдем,
із рядками віршів моїх і поем,
і опівночі над водою
вимовляю рух на поверхні, але
віршування моє домашнє і зле
переписується габою.

І не сплутати більше нічого ні з чим:


із волоссям срібним твоїм, золотим,
із рядком, що прийшов і піде нагим,
заримуються тільки дерева
в передсвітньому мареві, бо за крок
перекинуті світлом горніх гілок,
перехоплених пальцями зі сторінок —
втерта вітром оправа мрева.

Жайвір — він застигає, бо він — живий.


Може, я — відбиток його, може, мій —
це одне, моя мила, намисто:
ось він перевернувся в небесній золі,
ось я перевертаюсь в земному склі —
нерухомо, срібно, злотисто.


ЛУБОК

Я знав тебе — як плив — як риба у Дунаї,
як в Черемоші струг, як у Дніпрі — що є,
як у тобі пливе, чого іще немає,
як у мені пливе твоє, в тобі — моє.

То рання течія — то розкіш безімення —


здійснилося усе, що збутись не могло,
і вже хоч би тому, що почалося з мене —
я все назвав.

І це було вже ремесло.

Тоді сади цвіли едемської надії,
і стиль іще не біль,
і зрада — ще не стиль.

І знову сад цвіте, як цвів, а я сивію,


знов гублячи тебе, й себе і все між хвиль.

На берег, де в траві лев із ягням на прозу


поезію міняють, неживу,

не йду — вже не як струг — як звір, що на загрозу


прикинувсь мертвим.

І пливу.


Гадав, пливу.

109

* * *


Над Говерлою

два орли
у промінні летять і в хмарі


водночас як і в час,

коли


ми не будемо в парі.

Коли ти мене обняла


усіма голосами,
всюди й скрізь

я чув шум крила —


попід нами,

над нами.

Клекіт,

легіт,


небесний тан,
навіть крики шуліки —
це від розпаду —

не від ран.


Врешті, зовсім не ліки.

Тільки б руки твої цвіли


у промінні і в хмарі.

Вже літають орли,

коли

ми не будемо в парі.



Чи волію нападу

з мли,


що проціджена остро?

Погляд —


ніби ствол з-під поли
постріл помсти —

у простір.

Низові тумани бескеть.

Горне озеро Несамовите.

Два орли,

які опередь


смерти

будуть летіти.



110

ФРЕСКА



Коли я йшов до тебе по воді,
ти вірила тоді, і хвилі під ногами
були тверді, а ми легкі і молоді.

Я і тепер піду, і я пройду так само.

Звели мені піти до тебе по воді.

Господь дорожну карту не дає,


бо кожному своє, щокроку хвилі м’якші.

1 буде все, як є на цій землі, де є


вода, що прибутна, що заливає наші
тіла — по золоте лице твоє.

Ти ще постій, ще трішки посвіти


мені із темноти, і я розгорну хвилі
на всі світи, як трав покошених пласти,
як всі мої сіна, сіна мої змершілі.

Звели до тебе по воді прийти.



111

* * *



Не продається кров Агнця,
якою ми викуплені,
зате продається бринза,
яка щоразу дорожчає,

особливо овеча, полонинська,

яка починається не з овець і полонин,

а починається з місячного теляти,

яке ще не знає траву, а лиш молоко матері.

Починається з крови місячного теляти,


якою обагриш руки,
якими жертву розтинаєш,

аби вийняти не серце, а шлунок із грудкою сиру,

яку обмиєш і заллєш коров’ячим молоком,
соли не забудь насипати, побільше соли,
аби в тому шлуночку, як у капшуці,
зсохлося все на ґ л є ґ,

без якого не буде бринзи,


яка все дорожчає.

Дорого,— кажуть,— прицінюючись на базарах.


Справді, дорого.

І лагідно, як Спаситель,


притискаючи до серця,
тримаєш телятко на руках,
цілуючи латку білу на лобі

перед тим, як перерізати горло.



112


ARS POETICA

Палаючий шипшини кущ
нервує небеса, як тлущ
у хащах

хижака.


З кометохащ кометокущ
вилущує ядристу тлущ,
несе її ріка.

У ріках є щось від комет,


що в бурштині повітря

лет


свій не спиняють. Плоть
не погасає — вічний лет,
коли Спаситель є поет,
а слово є Господь.

113


КОСМАЧ

Це не територія —

це те, що неможливо охопити,

ні тим більше захопити,

чи схопити на льоту —

можна тільки вхопитись

за один із тридцяти його присілків

і вижити, якщо вдасться.

Бо, зрештою, Космач стає метафорою,

і це може тривати довго —

років тридцять, як у моєму випадку,

бо кожна смерть від кохання і за свободу

тут не зникла безслідно —

у кожному пейзажі,

на кожному кроці.

І яка в чорта метафора,

коли влітку 2003 року

двадцятирічна дівчина,

випустивши корову на пашу,

облила себе бензином і підпалила —

це був космацький вогонь для судженого,

і в ньому горіли живе тіло і ж и в е почуття,

і це полум’я нікому не перескочити,

і навіть у такому вогні

Космач залишався метафорою.

От тільки смерек не треба було чіпати.

Раніше тут рубали праліси,


а нині зітнули молодших від мене,
і продають за безцінь.

Це, мабуть, така теперішня метафора.

Але вже не моя.

114


Вже показали клімат Европі,
і це ще не все.

Хай приїжджають допитливі постхристияни


хай розпробують язичницьке християнство
хай покуштують гарячий лід.

Це тепер коштує недорого, хоча...

Це як рахувати.

І хто рахуватиме.

Ну все.

Досить.


115


II

* * *

Аркуш льоду. Лід. А де ж ріка?


Ополонка, дівчино, як рана.
Дівчино, ранкова і кохана,
Дівчино, усміхнена така.

Ти не плач. Ці коні мудрі — страх:


чують-бо. Стоять собі, червоні.

Де ж ріка? Ой коні мої, коні,


з білими

снігами


на боках.

Лід. Ворожа куля не втіка —


в грудях заховалась від погоні.

В ополонці серця тонуть коні,


дівчино, усміхнена така.


* * *

(Із циклу «Кахлі»)

Місячної ночі
дно криниці,
де струг застиг,
нагадує мені
одну давню кахлю:
там їде карета,
в кареті — одна голова,
більша від кучера і коней...

І кожен розпис Бахметюка —

як у воді,

як у цій криниці,

куди вкинули струга,

і в місячну ніч видно,

як росте голова

на кволому тільці,

застиглому

в онімінні миготливому...

То мигтіння бучків,
то біжить хлопчик,
біжить понад потоком
все вгору та вгору,
а потік звужується, тихне,
а водою, проти течії,
обдираючи об осіннє повітря,
золоте своє тіло високе,
іде струг!

Все вгору і вгору.

Камінь його виштовхує,

місяць висушує,

ліс у своєму золоті губить...

117

* * *



(Із циклу «Кахлі»)

Вибігла серед ночі з хати


в одній лише сорочці білій,
біловолоса!..

Не одну нічку


на черешні ночувала,
на розквітлій —
непомітна...

Ховалася — не сховалась,


понесла йому в ліс їсти...

Витікав з бункера потік,


лайно виносив...

Не виніс тільки цвіту черешневого,


пелюстку чорну...

118

* * *


(Із циклу «Кахлі»)

Перед тобою, над горою — ліс темний,
високими снігами спинений.

За тобою, під горою — село вечірнє,


першою колядою засвічене.

У твоїх бесагах — вечеря для Анни


старої, живе за лісом.

Ти біжиш туди, дівчинко,

бо дома не сядуть за стіл,

доки бідній жінці вечерю не віднесеш...

Страшний ліс перебіжиш, розбудиш її,

вузлики на стіл покладеш, і з порога

вітром понесе тебе назад —

дерева розступатимуться...

За спиною — ліс темний, під горою —

селосвяткове,


а ти з місця зрушити не можеш,
кроку ступити...

Спитає тато: «Звідки пси гавкають?


Звідти старостів ждати...»

З хати вибіжиш: «А з усіх сторін!»

1 поглянеш на гору.

Те, що стримало тебе там,


допоможе витримати все на світі...

Дівчинко, тобі не видно,


як за лісом Анна вечеряє...

119

* * *



(Із циклу «Кахлі»)

Остання коляда — букові,
бо не було газди,

який прийняв колядників останнім,


тому

остання коляда — букові


старому,

що один, як перст, на лисій Вівчі,


де вітри сніги позмітали,
де й чоловіків хитає
остання коляда...

Під буком


стали музики,
а всі — навколо —
обнялися — як для аркана —
танцем буде коляда!

Аж доки музики під буком не задубіють...

Гляну вгору —

бачу лису Вівчу,

бачу танець навколо бука,

тільки не видно,

як вони з гори сходять,

як заходять у ліс повільно —

одні спини між буками...

120


(Із циклу «Кахлі»)

Дальнім ґрунем,
самим верхом,
тато йде
і веде коня,

а на коні хлопчик сидить маленький...


Мати

йде за ними,

визбируючи ягоди в травах...

* * *



Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав...

І в багряному Києві як би мені не жилося,


це покинуте місто дитинства твого — як волосся
я над росами вгледів і в росах космацьких зібрав.

Наче буковий ліс, я під ранок шепочу: «Не плач...»

Я нагадував блазня і сном, і премудрістю лісу...

А на жовтому склі тебе знову закутало місто —

Все із літер малих, як Гарольд, коли йдеться про плащ.

Теплі камені осени.

Ранок! — на запах, на гул.

Плечі голі, як сіно...

І видно ж тебе — на півсвіта!

Ти на вранішнім вітрі лежиш...

Ти лежиш, розповита, як роса!..

Так лежиш ти одна, з тих, що знав і забув.

Та невже не притулю ніколи до жовтих озер
два листки?.. Все летять, пропадають у леготах, стуках
на світанку, коли до повішених вчора на буках
доростуть люди...

Каміння плечима повзе.

Що ж, ми в серпні живем. У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного. Тільки під ранок не досить...
Втім, це, може, тому що душа на світанку попросить...
1 такої попросить — з холодних космацьких отав.

122

* * *


На ту стаєньку вийшов я вночі.

За мною — голий ліс. Пора — квітнева.

Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі.

Ще не розвився бук, тому сліди


під лісом дуже давнього обійстя
лякали... Але місяць розповився,
й черешенька шепнула: «Підійди».

Маржина в стайні зроду не була:


ховає у смереці дух маржина —
почув би. Лиш гора старого сіна
давним-давно під стелею лягла.

Від місячного світла треться — геть


старе, прозоре аж... На ньому плями
темно-червоні. Звідки? Може, смерть?..

Я бачу ями, вдавлені тілами.

А ось важкий, безумний слід руки —
немов не відпускає тінь від зброї!..

Де запах сіна, поту, крови, хвої?

Невже пройшли віки?

Ліс відступив за гору. 1 тоді


у місячному сивому промінні
відкрились зору древні, скорбні тіні —
у сіні пропливли, як у воді.

Ліс віддалявся запахом коня.

І раптом — іскри птиць! Які в безумців

важкі й самотні голови!.. Стерня

слів, що вповзали в землю: звук у звуці,—

сколола це повітря неживе,


роздерши й листя темні оповитки...

123

III ІІІІІІІІІІІІІІТІІІІІІІЇЇІІІІЇЇТЇЇТ




З небес чи з-під землі? — не знати: звідки
луна, її вигострюючи, рве

й потоком лиже, в пізній глибині


одягши шкуру мерви неживої
на запах сіна, поту, крови, хвої...

І я заплющив очі. І в мені —

немовби світло первісне, коли
крізь воду ніби дивишся... Узріти,
здається, можна все, хоч все розмите.

Жовтіло, мабуть, місяцем повите


лице, жовтіли руки із імли

й тінь на воді, така — вже наче йдуть


усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.

124


* * *

За вікном — водоспад. І таке мерехтіння,
що притулиш лице до осіннього скла —
й нас підніме холодне, легке шумовиння,
опускаючи в тепле, як свіжа зола.

Цю оселю, заховану в бризки і піну,


цей нехитрий притулок з водою над ним
нам даровано тільки на ніч і на днину,
чоловіком даровано немолодим.

І потоки падуть! І в гулкім шумовинні,


що, здається, носило нас кілька століть,
тихо ми сидимо. Вперше — стеля і стіни.

І лице на змокрілому склі не болить.

Навіть ти затихаєш, не переболіла,

з-під високих потоків до мене біжиш,

на холодному склі залишаючи тіло,

все — розбризкане!.. Срібно безмежний капіж.

Може, краплі й зберуться, але не повторять
навіть те, що несли в цих віках — тільки ніч!..
...Підійшла. Усміхнулась. Говорить.

Ніби води й не падали з пліч.



125


ХУЛОЖНИК

Чому не намалюєш


дарабу останню? —
прошуміла під хатою
Черемошом вісімдесятого.

Чому не намалюєш


останні праліси? —

Ти знав їх.

Ти знаєш:

ніколи полотно не буде


вищим від снігу дитинства
і голоснішим від нього опівночі,
коли спали покотом на підлозі
люди далекі,
бо ліс повалили
і обвішали всю піч, хату всю
мокрими онучами,

і говорять — бояться не наговоритися,

і ждуть не діждуться кулеші,

бо ти вибіг по воду

і не можеш до хати зайти,

застиг коло порога у снігах —

наче пропускаєш мертвих...

А там таке потішне вигадують —

від реготу стеля падає, ґражда валиться!.

126


СТАРОВИННИЙ ПЕЙЗАЖ

Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені...
немов у забуте століття зайшов і стоїш.

Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені.


Дзвіночки про них сповіщають, сповільнюють вірш.

І сиплеться попіл на трави старі і короткі,


і подув залізний плече, як вода, відчува.

Якого ще треба терпіння, навіщо і доки?

Яка ще потрібна душа і яка голова?

Небесні потоки лягли унизу на каміння,


і древні, забуті отари в тумані висять...

Якого ще, доки й навіщо потрібно терпіння?

Які колокільця про хвору ходу сповістять?

127


ОГЛЯДАЮЧИСЬ

На тій горі вітри збивають з ніг.

Сльозяться очі і в очах дерева.

З гори течуть, звиваючись... Лиш хата
стоїть собі. Ніхто в ній не живе.

Я чув, що люди ті давно померли,

і нині в хаті розгулявся вітер

такий, як скрізь, бо хата вся зі шпар:

найбільші — двері, вікна, а в найменші

якраз заходить ніж. Мені вітри

тут дошкуляють дужче, ніж надворі;

й подумав я собі: усі вітри

за всі роки, за всі десятиліття

так вимели цю пустку, що у ній

не те що дух людей, а й запах житла

відсутній. Але я згадав також

всі обороги, і стайні, й зимарки

порожні на верхах і на вітрах,

ще більше ветхі, але там не так...

Я там ховався від дощу і вітру,


і стіни захищали, всі — зі шпар.

А тут — не так. Незатишно. Тому,


подумав я, що тут... жили... Невже
усе, що залишили після себе,—
ця моторош? Я чую: хтось біжить,
кричить немовби... руки простягає...

І голос ледь-ледь чути. Голос-шелест.

Я ще собі кажу: «Весною пахне!»

А тут — ця хата...» Та не в хаті річ!

Так, запах, барва — нинішні, а звук?

А рухи цих вітрів? «Вітри ж весняні!» —
кричу. І чую:
хтось біжить — мені
навстріч. Незримі руки простягає...

І звуки коло хати — вже такі,


які бувають коло хати, в хаті.

Лиш, може, слабші. Лиш не всі. Й повільні...


Кричать, сміються, сваряться і плачуть...

Ну звісно, хтось тут жив. «Давно померли» —


про це я чув. А хто ті люди? Як
жили? — не знаю. Хто кому розкаже!

128


Жили собі. «Сварились і мирились».

Немовби їх забрали ці вітри!

Давно людей нема, а ще гудуть!

Все щось виносять із цієї пустки!

Забрали крик, і плач, і сміх, і смуток,
забрали все і понесли під хмари
чи понад хмари! Таж кудись несуть!!!

Уже й назад приносять. Звідки? Нащо?


Чи віддають, як борг, зужиті звуки?

Ти руки простягаєш... Ти легка.

Шепочу ще: «Ну де ж це ти навчилась


так повертатись?!» Чую: ти біжиш
і хату обминаєш.
Цю, свою...

Руками протинаєш}... Тут, далеко...

Які холодні і легкі вітри!

Спинилися дерева. Оглядаюсь.

І ще раз оглядаюся. І знову.

І звідусіль.

129


ДОРОГОЮ НА МОНЧЕЛИ

Коли полонини опустіли
і завтра — сніг,
ти піднімаєшся...

Коли вперше ступав по цій дорозі,


була весняна пора.

І кожна звірина, і кожен голос у лісі


тішили тебе,
а тепер лякають...

Коли знаєш цю дорогу назубок,


ти вже майже нічого не помічаєш,
ти піднімаєшся, скоро закінчиться ліс.

Коли так знаєш цю дорогу,


ти бездумно вдивляєшся

у знайомі погрози вигадливих ранніх сутінків,

ніби на цвинтарі предків

укотре перечитуєш зітерті написи,

вже майже не вірячи,

що то їх імена...

Коли на цій дорозі

тобі ввижається безіменна полонина, стая


і вчуваються колокільця, і пахне димом,
ти на мить затуляєш вуха, не дихаєш і...
залишається тільки туман —
та стая звикла бути химерою.

Коли на цій дорозі о цій порі


ніщо тебе не дратує,
ти все-таки запитуєш себе: «Ну чому,
ну чому ти о цій порі один, як перст,
ідеш по цій дорозі?!»

І тому,


коли обминаєш покинутий васаг,
якого ніколи ніхто не зрушив з місця,
ти миттю заповнюєш його
всілякими комедіантами і різним набродом —
і віз котиться вниз;

а коли обминаєш роздерту ведмедем корову,


розумієш:

ти майже прийшов.



130


ОСІННІ ПСИ КАРПАТ

Іду — немов траву чиюсь толочу
некошену. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.


Ніхто не скочить і — по рукоять!..

Але я знаю: є ще пси осінні.

Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.


Отари не женуть — то відійшло.

Верхи їх відпустили й побіліли —


вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!

Згризено в гонитві!

А що насподі — чорне і круте,


аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!

їх спини жовті, їх зіниці білі,


їх лапи відігріті у золі,
їх газди мокрі в тихому похміллі,
їх зорі вічні, їх газдині злі.

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.

В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш... Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.


ДИДАКТИЧНИЙ ЕТЮД

Коли в тобі зрубали
щось високе і горде,
і воно впало на душу, мов колода,
і не знаєш, куди її подіти...

(Спалиш — сам згориш!)

Отак і носитимеш на серці,
доки поволеньки не струхлявіє...

Отож, коли в тобі зрубали


щось високе і горде, як смерека,
ти поглянь, як рубають смереки,
рубають на хату,

бо на хату в горах — тільки смерека


як, до речі, і на труну...

Отож, коли в тобі зрубали


високу і горду смереку,
не притримуй — хай падає
і боляче придавить серце...

Тоді обітни їй гілля,

але залиш верхівку,

бо й таке верхів’я ще пригодиться,

бо навіть повержене верхів’я смереки

витягне з дерева убитого

всі соки,

зробить його легким і теплим


і непридатним для шашеля —
вивільнить твою душу...

1 тоді


відітни верхів’я,

бо з поверженим — не підведешся.


Навіть із верхів’ям смереки.

Відітни!


132


КІЛЬКА ХВИЛИН ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ

«То не змія, то черв.

Тут багато такої нехарі.

А гадину зараз ви уздрите»,—
сказав брусиловцям сліпий і засвистів.

Ще не чули вояки такого свисту:


невловні переливи,

незвичні колінця,

тони скрадливі —

недобрий свист!

Почули вояки:
захитались буки і трепети,
ворухнулася стіна смерек
і зашуміла на них умлівіч
велика змія.

Заніміли хоробрі вояки, скаменіли їх руки,


забули про зброю.

«А чого-с така люта?!» — крикнув сліпий


і кинув проти неї кептар.

Полоснула по одежині і прошуміла


у темні потоки, у мертві ріща...

Зашкруміла вовна, стліла шкіра...


і вдарила канона!

Схопили вояки стрільби і побігли,

бо полоснуло вогнем, відриваючи небо від землі...

І в ту яму

упав лицем сліпий.

Зашкруміла земля, стліло небо —


і молився сліпий, бо почувся інший свист,
який поскладав хоробрих вояків один коло одного.
І вперше заплакав старий видющими сльозами...

І тяжко повертався


у свої темні роки,
у їх темні потоки,
аж до мертвого ріща...

133

СТАРИЙ ЗАВІТ



Володимиру Забаштанському

Мій тато у тифозному бараці


читав Старий Завіт. А поруч труп
лежав. Іще вчорашній. Наче зруб,
зіяв барак. Не винесли і вранці,

і тато Книгу між собою й ним


поклав. Заплющив очі і розплющив.

Бо вимовить не міг. А зір подужчав.


Здіймавсь барак, мов полонинський дим.

Ще мертво спали і живі. Тому


почув мій тато кроки. Руку потай
поклав на Книгу. І побачив постать
в бараці — наближалась у диму,

нагадуючи здалеку Чугайстра:


звисала вовна з нього, борода,
як вовна, сива, лісова хода,
а поглядом барак, мов дебрю,— наскрізь.

Перехрестився тато — той не зник.

І вдруге, втретє, але той не здимів:
вистукував копитами своїми,
немовби він зайшов у пастівник.

В літа пастуші тато мій не раз

його стрічав у світанковій мряці,

та вперше у тифозному бараці

цей добрий дух, як смертний страх, потряс.

Ніхто й не ворухнувся. Мов не сплять,


а вимерли усі, як дід, що поряд.

Про що ці люди думають, говорять,


виходячи з бараків, як з багать?..

134


Не вимовити слова. Мертвий крик
підкрався збоку, душить по-злодійськи...
Все вище дим, все вище — полонинський!
І плаче полонинський чоловік

в тифозному бараці. Кличе вій...

Вона жива. Вона жива ще, мати.

В якій би книзі смерть свою сховати?

Хто хвойний дим підніме із колін?

А-а-а, добрий дух? Ти вовною трясеш,


копитами вистукуєш в бараці.

Ти ще закрутиш у своєму танці,


але на цвинтар ти не віднесеш,

бо яма там на всіх одна. Вона


чекає нас. Вона щороку глибша.

Скликає полонинських духів тиша


з бараків наших. Теж — на всіх одна.

Вони приходять, коли мертво ми


спимо. І книга захищає ложе.

І добрі, й злі. Ніхто з них не поможе,


коли вже нам несила буть людьми.

Вони приходять у вечірній млі,


вони приходять у ранковій мряці.

Мій тато у тифозному бараці


побачив їхні ратиці в золі.

...Мій присмерковий полонинський дим.


Кого він в піднебессі не вколише!

Мій тато вчасно розминувся з ним


в ранковій тиші.

Стало ще тихіше.



135

* * *


Багато небесної сходить краси

на кичери лисі,

на наші обійстя і наші ліси...

І тихо у лісі.

Один прилітав на вогненнім коні
до нашої гражди:

— Виходьте! Вже можна. Ви газди чи ні?


Ми й вийшли, як газди.

Та на перехрестях земної путі


на білому світі

ми не зрозуміли братів во Христі


й жили, як убиті.

За нами стояли верхи, і ліси,


і зорі, і води.

Багато небесної сходить краси


за гражду свободи.

136

-


* * *

Ігореві Римаруку

Прийшли вночі. «Твій, діду, син умер.


Потрафив у скалу — лежить в потоці.

Не міг тікати. Спершу кинув гвер».


Старий не відповів: «Заходьте, хлопці...»

він їх не знав, а може не впізнав.

Але ввійшли у хату, бо намокли
в потоці тому. Сіли і замовкли.

«Ви з Космача чи з Брустур?» —

«Ми з облав.

У піч усе, що видів, замуруй.

Клятьби отецькі замуруй у грудях.
Прости нас, діду, виплачся на людях.

Як худобину, душу не гайтуй».

Самі стелились, покотом лягли
на лавиці, на ліжку, на долівці...

Старий зігнувся при незримій свічці,


покликав сина з темної скали.

Поснули всі. А пізно уночі


прокинувся один, немов злякався,—
старий перевертався на печі,
немовби у землі перевертався...

Ні, не в землі — в повітрі.

З темних брил
на скелю падав, що стриміла збоку,
і вниз, на них, що сплять на дні потоку.
Під ними — син.

А в них нема могил.

...З потока підняли, несуть у ліс...

І той, котрий прокинувся, заплаче.

А може, й ні. Бо там не буде сліз,
де ти перевертаєшся, Космаче.

137


МИ ПРИНЕСЛИ ІЗ КОСМОСУ
СИВИХ ОВЕЦЬ


Якщо в дальному зимовому лісі
чути серед ночі
тихий дівочий спів,
значить, там є школа,
в якій вчаться дівчата.

Невже в тому лісі не стріляють


і не перев’язують рани,
не кричать і не плачуть?

Невже то співоча школа за снігами й за смереками?

Якщо навіть немає вітру,
тихий спів кудись відлітає,
щоб за півжиття повернутися.

Якщо навіть немає снігу,


тихий спів іноді можна почути.

Якщо місяцевий космацький кептар


накинеш на коня
і посадиш на нього свою кохану,
кінь повезе її в той ліс.

Якщо задихнеться ватерка у снігах


і дим низько піде над землею,
значить, до світанку будеш там.

Ми дуже давно надійшли,
ми ще не вміли пам’ятати,
ми покости трави, вирубали чагарі,
повбивали оленів і вовків,
ми принесли із космосу сивих овець,
і в глибокому зимовому лісі
збудували школу для дівчат.


З тих пір у наших селах

все пізніше починаються весілля.

Тепер вони починаються опівночі,
щоб ми наїдалися, і напивалися,
і натанцювалися, і нагулялися,
доки зійде сонце...


138


НІЧНІ ДЗВОНИ
ВОЛОДИМИРСЬКОГО


А дух поблизу ще витає,
душа поміж людьми блукає:
вже дому іншого шука.

Вона безсмертна — кожен знає,


бо в неї виходу немає,
коли заблукана така.

А вже покликано до столу,


до гурту давнього помолу.
Згадай, кохана: в домі цім
ти стріла дівчину на святі.

А де сиділи винуваті


за долю, кинуту в цей дім?

Найтонші в домі цьому свічі,


церковні в домі ризи й річі.

Тут мати треба на хребті


сліпих років залізні міти,
аби тебе прошепотіти,
збагнувши, що карби не ті.

І я шепочу: Україно.

І я шепочу: Україно.

І я шепочу ще і ще.

Я цілував коханій очі.

Я не згадав про віно отче,


де все пече, бо все пече.

Не прошепочу: хай святиться!


Бо небо це і ця пшениця
відторгнуть воду і росу.

Небесні і підземні гули,


де наші дзвони затонули,
той звук, що відвертав грозу.

Хай нас не буде, хай немає,


хай смерть сама переконає

139


у тому нас, що нас нема.

А ти безсмертна — кожен знає,


бо в тебе виходу немає,
коли сама, як смерть сама.

О, не печалься, наша нене,


що мливо Господа буденне
для нас,— не вперше рветься нить.
Немов покаже їхня мати:
цих продавать, цих дарувати,
а ц и х сліпих щенят топить.

Тебе, як дівчину в палаті,


лікують ті, що винуваті
за долю, кинуту в цей дім.

О дівчинко, куди біжиш ти?

Кому це ти кричиш: залиште
мене в безумії моїм?!

140


ЧОЛОВІЧИЙ ТАНЕЦЬ

Ти мусиш танцювати аркан.

Хоч раз.


Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.

Хоч раз


ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.

Щоб не випасти із цього грішного світу,


хоч раз

змішай із ближніми


піт і кров.

Сину Людський,


ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.

З хрестом за плечима.

З двома розбійниками.

Тільки раз.



141

* * *


Запахли яблука у сіні —
на молодість, на перший гріх...
Містечка галицькі осінні —
є щось феллінівське у них.

Когось повік не розшукати.


Губити щось, як Божий дар.
На обрії стоять Карпати.
Горять ліси. Гуде базар.

142

* * *



Я жив у пні обпаленім, як вуж.

В отарі крадьки вим’я ссав овече.

Вмирав вояк безвусий, безоруж.

Вповзав мій жаль в пробиті груди, в плечі.

І я закільцювався і поник.

В різьблену тьму гули пробиті скали.

В холодних дірах засвітив мій лик,
допоки сонні звірі заспівали.

143

* * *



Спасителем чи сином не обнятим
у Чорнім Лісі приспані вітри?

Я знаю, моя мила, ти була там.

Це ти тоді промовила: умри.

Вже вкотре ліс багряну вберю скине!


Хтось уві сні заплаче, як дитя...

І вкотре вже накличеш ти, княгине,


того, хто присипляє забуття!

Не ангели тебе на крилах носять


під небесами музики і сліз.

Не демони пощади в тебе просять,


а ті, кого вела ти в Чорний Ліс.

144


МОЛОДИЙ ЛІС

Він виріс на місці пралісу —
на довгому повоєнному зрубі.

Він заскочив аж на толоку,


де пасли тоді маржину,
і завмер біля перших обійсть.

Але ж ні! Тільки на толоці


він стоїть, як ліс,
а в зрубі завше хитається,
ніби танцює

на тонкій весільній підлозі 50-х,


і з тих пір не може спинитися,
наче, спинившись — упаде
і проломить підлогу...

Коли праліс поліг,

а молодого лісу ще не було,

великий зруб страшно зіяв між горами

й здавався бездонним проваллям,

особливо вночі,

особливо дитячим очам —

з-між найближчих вцілілих дерев.

Чомусь кортіло думати: ступиш...

А зранку той зруб

ставав Різдвом і Великоднем,

бо саме в ньому

росла вся малина, ожина,

афина, суниця, всі глоги,

ховаючи під собою нічний страх

і бездонне дно.

А всі жінки

зліталися сюди з кошеликами і кошелями,


і вперше добрі були одна до одної,
і кожна приводила дитя за руку,
яке вже не знало, що в небі пахне:
скошена трава чи ягода.

І вимирало село до ночі,

доки не з’являлися поважні заготівельники.

145


А ввечері жінки піднімалися з урвища.

І вперше із села вивозили не людей,


а повні діжки ягоди.

Ту ожину й малину я не забуду,


та все важче вірити
у глибоке провалля того зрубу,
бо як же міг вирости над ним
цей малий ліс,

рівний ростом із деревами на толоці?!

Та коли ним страшно хитає у безкінечному танці,

наче ось-ось упаде,

я згадую весільних людей 50-х —

навіть на зжовклих світлинах видно,

що вдихнули вже інше повітря,

і накрили нічне провалля зрубу

тонкими, довгими дошками весільної підлоги,

і на тих дошках виріс, танцюючи, ліс.

Тут я дуже легко ступаю,
аж мимоволі затягує в танець,
але мені страшно хочеться

упасти долілиць, розгребти руками опале листя


і глянути в шпарку між дошками —
якраз над тим горбком,
де ми з мамою любили рвати малину.

Але я боюся, що в ту мить

найтонша дошка не витримає,

і в раптовий пролом

між падаючих дерев

я ще встигну побачити всіх:

ходять, рвуть ягоду, сміються, співають,

ждуть заготівельників.



146

* * *


Щороку

сивими осінніми досвітками


ми з’їжджалися у Косів
на торги.

На другу Богородицю


ми сходили з полонин,
а в неділю сідлали коней
і сивим осіннім досвітком
їхали на торги.

Ми викохали маржину на продаж.

Ми брали із собою своїх жінок,
щоб вони вкрили всю торговицю
килимами і веретами,
ліжниками і всім на світі —
хай весела барва очі зриває!

Хай ми не бачимо,

хто цеї осені не прийшов...

Хто із полонинських сміхованців


упав зо сміху і вже не встане?

Хто вже поклав на землю


всі свої ліси?

Кому із косарів-курварів уже доста?


Щороку

ми наймали музик


і щороку

ставало все вужчим наше коло...

Тому щороку

все дорожчими були наші музики

і все більше сивих дівчат

танцювали з нами гуцулку,

але ми більше не засиджувалися до ночі,

щоб видко було на всі гори:

як нас багато

відбуває на села.



147

* * *



Михайлові Дмитріву

Я вівці чорні й білі розгубив
у пізньому тумані. Угорі
вони іще озвалися. Побіг —
нема. Туман. Чужа стоїть кошара,
і чути кроки. Вогник за плечем.

Він, і вона, й дитя. Заходять в хату.


В цебрі несуть овече молоко —
хитається від їхньої ходи.

Я підійшов аж до вікна. Не зміг


нічого вздріти. Тільки молоко
хитається іще серед кімнати.

Й дитя стоїть, ворушачи губами.

А що воно лепече? Я хотів
почути — це чомусь тоді здалось
вкрай необхідним. Але все ж мені
свердлило мозок: вівці забредуть
чорт-зна куди. Давно вже їх не чути.
А що на світі чути? Хто озветься
до тебе, доки тепле молоко
іще хитається і на лиці
танцюють переблиски ватри з печі?
В тумані ніч надходить непомітно.

А ватра догорає. Жінка де?

Де чоловік? Не бачу. Може, в льох
спустилися? В хатах старих буває
льох під підлогою. Саме собі
про щось дитя шепоче... Молоко
у темряві іще хитається...

1 ватерки слабкої язики


залижуть душу.

148

ВЛІТКУ, НАПРИКІНЦІ 80-х



Мабуть, сам небесний Ілько на своїй колісниці
поскликав їх на храм,
і вони поз’їжджались на свято Іллі
у храмову неділю,
блаженні, жебраки, каліки.

Юродиві пішли між люди,


а інші поставали і повсідались
обабіч довгої дороги до церкви,
і останнім уже не вистачило місця.

Картатий празниковий люд


рушив на цвинтар
і декого із сидячих та стоячих
упізнавав по голосу,

яким виспівувались чи виплакувались молитви,


який благав чи погрожував небесною карою,
який радив купувати ікони і хрестики,
ланцюжки і пискавки,
портрети вождів і церковні календарі.

Цей голос божественно зривався


у нескінченних співанках про наші походи
і про інше горе на світі.

А декого із юродивих


упізнавали в обличчя,
бо в горах їх бояться,
надто вірячи їхнім словам.

Цей храмовий потік ювілейного року


видавався безкінечним,
хоч закінчувався біля церковних воріт,
і він був безкінечним,
бо церковні врата нині відкриті.

А коли храмове богослужіння закінчилось,
тоді із церкви хлинув зворотний потік,
він був ще голоснішим і картатішим,
і вже рідко хто зважав


149


на молитви, шрами і пісні,
і були вислухані тільки юродиві.


А коли місцевий люд і сторонський, гостьовий,
розбрелися по хатах на набутки,
тоді зламалася враз


жива загорожа упродовж храмової дороги
і під замкненою церквою за цвинтарем
почалося
їхнє свято,


бо кому потрібні такий храм і таке спасіння,
якщо не можна, міцно обнявшись, хто з ким зуміє,
випити за здоров ’я кожного
і за здоров’я всіх!


А коли спалахнули блискавки, вдарив грім

і впав густий дощ,

тоді раптом замовкли блаженні.

А коли замовкають юродиві,
тоді починається Гвалт і крик —
грізно зчіпляються, хто з ким може,
і над землею


у печальних смугах дощу

миготять милиці і протези, хрести і ножі,

каміння і прокляття.

І тоді

із високо піднятою над головою,
страшною у відсвітах Ількових блискавиць
косою,


вибігає ґазда,

якому геть начисто витолочено всю траву.

І куди ж йому подітися
зі своїм праведним гнівом?!

А на понеділок

залишається тільки жалісливий безногий,
що в ранковому тумані
здається маленьким хлопчиком,

150


який грається у придорожній траві,

випрямляючи залежані стебла і зігнуті квіти.

Він знає, де сиділи сліпі,

де падали копійки і де падали побратими,

і один зі знайдених срібняків

притуляє до бурого запухлого надбрів’я...

І плаче, і шепоче,

і з того невгамовного шепоту

чути тільки одне, часто повторюване, лагідне:

«Нічого, нічого... Скоро Спас. Преображеніє.

За два тижні Спас».


ЗАМЕЛО

Бродиш, коли Ґрегіт замело, п’єш каву,
коли впали сніги на плечі й нові падуть.

Слова живого не випустиш,


гейби з хати під Ґреготом —
ховайся в собі — плаї замело — не виходь —

Ґрегіт замело — не зійти з гори. Сиди.

І слухай, як старіє старець, як відходить...

Обмивають свої, в труну кладуть, не плаче ніхто.

Не знести з гори — плаї замело. Ховають під лавицю.
Не випустять з хати. Сидять при вікні:

«А чия то йде? Куди йде? Як убрана?»

Хтось ночі і дні рахує тобі, ломиться в двері:

«Хто умер? Хто у труні?

Та хоч свічку йому,— кричить,— запаліть!»

Відкажуть: «А хіба він пише?

Хай підожде. Сніги зійдуть.

Хай почекає. Знесемо».



152

* * *


Я промчався тунелем тих літ
де лиш протяг і втома,
і малим повернувся на світ,
та змаліли і вдома

ті великі боги і дідьки,


що в дитинстві лякали.

Я сказав про підземні стежки,


і мене не впізнали.

А тебе я, кохана, впізнав,


хоч не пахла, як злива,
із холодних космацьких отав
твоя посмішка сива.

Хоч весільний твій кінь не носив


ні барвінку, ні рути,
хтось волосся твоє розповив...
Може, протяг забутий?..

Я руками тебе обів’ю,


як тремтливу морелю,—
наче білу сорочку твою
втягне

в пащу


тунелю.

153


МАРІЄ,

за мертвими виють пси.
Так виють, ніби за тими,
що вмерли у всі часи,
й між ними — ми.

Не за ними.



На псиному тлі трави
тонко, мов конокради,
проціджують ніч волхви
імени твого ради.

Тут виють до ранку пси


за мертвими й за живими
на грані,

бо голоси

їхні

кажуть очима.



Заплющуй очі...

Зірви


губами пелюстку зради
на псиному тлі трави
спасенної ночі ради.

Ми тут.


Ми вдвох на коні,
що палить трави в галопі!
За нами виють чи ні?!

Тут кров б’є об кров!

Це опір.

Хтось має любити

тут.

Ми ждали такої ночі.


Душа моя горне бруд —
роби з нею, що хочеш,

бо виють до ранку пси


за мертвими й за живими

154


на грані,

бо голоси

їхні

кажуть очима...



Ми ще ворушимось!

Ми

виєм з болю до рана,


з любови виємо,

з тьми,


тут,

як там, де застане...



На сивому тлі трави
тонко, мов конокради,
проціджують ніч волхви
імени твого ради.


155


КОСА

Я сказав собі так: «Ти не зодчий цих стін.
Ти народжений жінкою в муках, ти син
нерозумний, що падав і падав».

І було мені так: ранок, вечір — одне.

Ті забули мене, що любили мене.

Я упав. Я зламався. Я зрадив.

Не провал, не обвал, не сповзання, не зсув.
Я прозріння й не знав. Я натхнення забув.
Дні і ночі замкнулися в коло.

Доки маски міняли мої вчителі


для нової маланки на рідній землі,
я згадав, що скінчилася школа,

і сказав собі так: «Ти не зодчий цих стін.


Тобі вистачить власних провин і колін
тільки впасти, а це не поможе —
забагато, кого вже ніщо не спасе.

Навіть вітер, що зносить, несе й не знесе,


бо куди нас позносити, Боже?»

І було мені так: ранок, вечір — одне.


Соломинка, яка ще тримала мене,
стала тоншою за соломинку.

І сказав я собі: «Так було й буде так».

І тоді розповів мені сивий вояк
восени, уночі, про жінку.

Зимували вони у землі. Не одна


є зимарка у горах самотня й сумна,
але їм у зимарці — не можна,
їм — лише у землі. І не день і не два...

Та настане весна. І настане трава.

І настане ловитва безбожна.

З ними жінка була. У землі розплела


свою чорну косу. І сокиру дала
найгрізнішому в руки: «Не хочу.

156


Відітни». Той узяв. Озирнувся, як тать.
Зблід. Немов йому шию біленьку рубать.

І промовив, заплющивши очі:

«Я чесатиму сам. Скільки треба. Засни».
«Відітни»,— вона плаче. А він до весни
чеше косу. Розчісує косу.

Хай усе на землі у крові і в золі —


є живі і в землі! І між ними, в землі
він розчісує чорноволосу.

По війні десять літ — у землі десять літ


зимували. Щоб знову піднятись на світ,
розчеши чорну косу, вояче!

Настарай за ці зими на землю дощу!

(Так він чеше — як плаче, й не чути плачу).
Хай ніхто під землею не плаче!

(Косу чеше!) Не дасть вона спати змії.


Скине іскри свої у долоні твої —
ще забавиться доля з тобою!

Ти вже рвешся на світ? Ти на цей не спіши.


Чорну косу чеши. Чорну косу чеши.

Твердь, як смерть, над тобою з косою.

А весна захлинається! Тепла, як грудь
у землі — аж потоки над вами ревуть!

Хай ревуть. Скоро стане їм легше —


вийде жінка на сонце! На перші громи!
Поможи їй — волосся на руки візьми.

Хай сама в перших травах розчеше.

Що потому, вояче?

«Потому нема.

Чи цікавить геройство? тортури? тюрма?
Може, зрада? відступництво? Може,
доля кожного з нас аж по нинішній час?
Міг би я розказати про кожного з нас,
але це тобі не допоможе».

157

* * *


Орестові Новаківському
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка