Книга віршів і поем лауреата Національної премії



Сторінка5/6
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.86 Mb.
1   2   3   4   5   6

Стережіться, щоб ви не погордували
ні одним із малих сих, бо їх ангели у небі
видять лице Отця мого, що на небі.


(Мтв. 18:10)

Кроки на смерековім помості.

Звуки темні й теплі — як рілля.

В сутінках прийшли до мене гості.

Не сказали,

хто і звідкіля.

Ось один — найстарший — ликом дивен:
зранене повітря — дотик вій,
ніби вийшов з храмів, мов з катівень —
із одвіку сивий і чужий.

Другий ось. Він інший, інший зовсім.

Молодости, старости — нема.

Тільки погляд вив’язаний. Ось він


дивиться на старця крадькома.

Третій ось. Він клопоту не має.

Сам співає, сам горілку п’є.

Соплі по столу не розтирає —


навчений, що кожному — своє.

Перший не змигне,

а другий стежить,
третій п’є, співає, як співав.

Може б, їх прийняти, як належить?

Ніби я просив їх, ніби ждав.

Дивна ця гостина, ця година,


світ оцей за вікнами трьома.

Може б, нам до столу — як родина —


молодости, старости — нема?

158


Я дістав би винце пурпурове,
я по вінця винця би налив,
я сказав би: випиймо, братове!

Ви прийшли, бо я вас запросив.

Але чом це старець тихо плаче?

Але чом це другий — зирк та зирк?

І хмеліє третій.

Капле, старче.


Скапусться великодній віск.

Старче, старче, змилуйся над нами,


доки ангел пильний — зирк та зирк.
Ми веселі з кіньми й кептарями
під вечірні виверти музик.

Ми такі, як завше, душе-враже?!

Ми такі, як сто світів тому?!

Той не скаже, хто сльозу розмаже


дланню,

що ділила світло й тьму.

Душе-пташе в пурпуровім пір’ї,
де твоє безумство молоде?

Старче, старче,

я тобі не вірю!

Пильний ангел погляд відведе!

Півжиття залишить, як провину
й тоскну приворотність ранніх ран.
Ми вже відіграли Україну —
той, хто платить, не замовив тан.

Що тепер ті кроки на помості!

Що тепер ті звуки золоті!

В сутінках прийшли до мене гості.

Я не ждав,

але й прийшли не ті.



1990

159

* * *


Романові Безпалківу

Я змалку боявся поганого ока. Зомлів
колись я на храмі в чужому селі, безпорадний.
Вже знаю про себе ту правду, яку я хотів.

Я знаю ту правду, що врешті подібна на правду.

Розплющую очі в дитинстві.

Церкви і хати

іще не бляшані —

під снігом —

блищать наді мною.

Я торсаю двері.

Я мушу до хати зайти.

Бо я там прокинувся.

Я там завмер під стіною.

Ми завше найменші у сяйві,

а віра в обман

солодкий


у ловах зі страхом

довіку потрібна.

Я плакав у сінях родинних — я знаю цей стан,
я знаю, чому моя правда на правду подібна.

Ми завше беззахисні в сяйві,

а віра в обман

спасенний

у ловах зі смертю

одвіку несхибна.


Співав я маржині у стайні — я знаю цей стан.

Я знаю, чому моя правда на правду подібна.

Заплющую очі в дитинстві.

Хати і церкви


темніють зі мною і кожна —

у хмарі —

на зламі.

Останньою стонкне


перервана тінь голови.

Залишиться погляд,


й дитина зомліє на храмі.

160


ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА

З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН

Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.

Може, тому, що божевільний забагато розказував


знаючи про вас те, що самі не знали чи не хотіли,
а привид перестрівав глупої ночі
у найнесподіванішому місці.

За своє життя я відучив вас


боятися божевільних,
а тепер помираю і в скорім часі
відучу боятися привидів.

Страх ваш я збагнув тоді,


коли мовчав, а ви говорили.

А потім я отверз уста


на тридцять літ —
я відправляв богослужіння
у всіх автобусах на всіх дорогах Галичини.

Я зайшов у найперший автобус зі словом Божим,


і ви почали вигадувати,
що мене вигнали з духовної семінарії
за несусвітенні гріхи і я збожеволів.

Різне вигадували ви,


але без мене

у 50-х не сідали в автобус на перевалі.

Та цим я не тішився, бо добре знав,
що заповів Спаситель.

Я підсів до нещасного чоловіка і сказав:

«Я твій брат».

«Ось мій брат,— махнув той головою убік,—


ось той, що вернувся вчора з далекого краю
і згадав, як нас тато поділив.

Ти помолися за нього,



161


бо я буду просити панів,

аби повезли його назад,

віддам за це усі гроші й маржину».

Я підсів до того,

кого мали вдруге вигнати,

і сказав: «Я твій брат».

«А щоб тебе кров залляла, блаженний,—
я на рідній землі, як між чужими».

Він був перший,

Хто поборов страх і прокляв мене.

Тоді я підсів до нещасної жінки,


я хотів назвати її сестрою,
але тільки поцілував
і сказав: «Щоб тебе голова не боліла»,
бо в мене дуже боліла голова.

А ви почали усміхатися —


ви більше не боялися божевільних.

А тепер, умираючи, кажу:


браття і сестри,
щоб ви не боялися і привидів,
я приходитиму при світлі дня.

162


ДРУГЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА

З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН

Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
країна мертвих старша від країни живих,
там немає Галичини,
там нема героїв,

дарма ваші герої все забрали з собою.

Невже не з вами, а т а м
вирішуються питання чести?

Виносили ви своїх покійників,


їхніми домовинами
тричі стукали

  1. пороги їхніх домівок —
    тричі прощення просили.

Чому нині

кладете в труну горілку?

Голови дітей ваших померлих
ви покривали вовною,
а чим покриваєте голови
ваших байстрюків на базарах Європи?

Говорив-бо я вам:

не божевільних і привидів бійтеся, галичани!

Коли мордували вашу церкву,


ви збиралися докупи в темному лісі

  1. молилися.

А що нині чините в храмі?

Ви поставили свою правду про Спас


понад самого Спасителя.

Говорив-бо я вам:


приходитиму при світлі дня.

Коли жив я з вами,


часто мусив ходити лісами,
і якщо сніг застав мене

163


у буковому лісі,
я бачив, як падає сніг,
а в смерековому віти закривали його,
але я чув, як падає сніг,
хоч падає він нечутно.

Браття і сестри!

Сніг іде із одного неба
і вкриває до Божої весни
нашу Галичину,

прекрасну, як передсмертна посмішка.



164


КОЛОМИЙСЬКА ЕЛЕГІЯ

Пам’яті мого вчителя
Володимира Ріпецького

Посипав з хвої срібний пил.

А зір — замало.

І ріща із останніх сил


мені палало.

Я миттю переплив ріку,


як пісню млосну,
де ти сто літ, як в сардаку
пішла на Босну.

З тобою сестри і брати,


й вуйки з вуйнами.

А сивий пил із темноти

завис

над нами.



Бо під зірками на горі
палає хворост.

Під сардаками — кептарі


і горло, й голос...

І засипає срібний пил


юдоль по сволок.

Ти йдеш по нім

з останніх сил.

І грає волох.



165


САД

Юрієві Приходьку

Що таке рай?


— Рай — це гарний сад.


(Із підручника для недільних шкіл)

Сьогодні — немов у саду.

На голих осінніх деревах
вовтузяться, роблячи рейвах,
куди лише я не піду.

А голі дерева мовчать.

А листя дощами прибите
додолу. Кругом непроглядь.

І смішно, що скрізь верещать,


немовби їх будуть ловити.

Самі вже кивають: ловіть! —


незрібно в колишніх одмінах,
бо навіть на зламі століть
не все відійде мимохідь.

Хто повзав отут на колінах,

я знаю: був вищим від них.

Був вищим і нижчий від тіні.

Та мова сьогодні про тих,
кого засипає не сніг,
а голі дерева осінні.

День Суду не буде страшним,


а буде зимовим і тихим.

Над садом стоятиме дим


із хати журби,

а під ним


літатимуть ангел зі снігом.

Зберемось тоді ми в саду,


що мав би ще трохи стояти
у вікнах зимової хати.

Я ватру в печі розкладу.



166


ПЕРШИЙ СНІГ

Ярославові Павлюку

Притишив кров. Притишив крок.

І вищі стали гори.

Йде перший сніг, немов пророк,


в якого серце хворе.

Як важко дихати йому!

Як свіжо доокола!

Ступає у порожню тьму


нога різьблена, гола.

Йде сніг — немов під гору йде —


ледь дише, хоч безплотний,
і палець на уста кладе,
як знак мерця холодний.

О ні, то холод родовий.

А в ньому серцю легше.

Йде перший сніг на поклик мій.


Такий, можливо, вперше.

167


ДВІ РАНКОВІ ПІСНІ

(Альби)

І

Ми підійшли до церковних стін


і стояли до рана.

А потім я лишився один.

Я тут один, кохана.

Я зостаюсь, моя золота.

Тому, що я тут, моя зоре,
сіла вранці на коні чота,
та, яка вмила гори.

Я тут один, моя золота.

Тому, що я тут віднині,
сіла вранці на коні чота,
та, яка не загине.

Та, яка завтра впаде, як сніг,


і вкриє мене, моя рідна.

І серце моє — навіть з рук твоїх


відскочить від того світла.

Я тут не в засідці, не на посту,


я тебе жду, моя пташко.

Ти прилітай на черешню ту,


якою святили паску.

Ти прости мені, серце моє,


цвіт білий, листя зелене.

У Господа Бога кара ще є.

Є кара для мене.

...Це наша черешня. Вона легка,


її обняла моя мила,
бо я попросив, щоб її рука
мого коня пристрелила.

168

II


Водохреще моє, Відорщі,
мій Йордан, от нарешті мій.

Ти прийшла, щоб закрити очі.

І шепочуть тобі: «Обмий».

Встала б мати зібрати сина,


одвернути тебе: «Не руш».
Палахкоче твоя хустина —
темна явида змійних руж!

Водохреще моє, Відорщі,


мій Йордан, мій свячений сніг.
Я обняв його серед ночі
й задушити його не зміг.

Ти в снігу стоїш на Відорщі,


хустку крик зірвав і поніс.

На смереці вона тріпоче —


зачепилась за Чорний Ліс.

Смеречина втримала хустку,


на чоло тобі опуска.

Щоб твій голос гладив галузку,


пий свячену воду з дзвінка!

Я лежу в снігу на Відорщі,


тобі шепчуть: «Мерця обмий...»
По мені ще повзають воші —
значить, я ще трохи живий.

Не віддам свою темну ружу,


навіть ангелові не дам.

Ти мою палаючу душу


над чолом несеш на Йордан.

...Вранці водохресної днини


поцілуй мене, чуєш? Вмить
в небо вистрілять карабіни.
Хустка з губ моїх відлетить.

169

ВОСЕНИ,
НАПРИКІНЦІ
40-х


І в церкві недобре, навіть на сповіді
(випитує піп: «Кого вбив?», пастир).

І в тебе недобре, навіть тоді,


коли залишаємося удвох.

Не можу тебе обняти,


бо страшно скрізь і страшно,
стоячи на такій землі,
цілувати тебе.

Добре тільки у стайні,


коли доїш корову,
а я даю сіна вівцям і ягнятам
і довго дивлюся в їхні очі,
бо тільки там залишилося

щось лагідне, щось людське, щось материнське.


Тільки маржина ще вміє спати,
як ми уміли,— хай спить,
я постелю їй

сухого листу з горища на стайні.

Та враз від різкого крику дальньої птахи

з рук падає кошіль

і листя засипає тебе, літає навколо

тебе, яворове листя, букове, багряне, золоте!

Піднімає тебе, відриває від цієї землі

разом із молоком,

і я в страсі підхоплюю тебе на руки

аж на горищі — я обнімаю тебе!

Я тебе обнімаю.

Я вперше зриваю з тебе одежу страху,


і в ту ж мить нас одягає листя
букове і яворове,
яке літає і літає

і не хоче з нами впасти і вмерти.

Я люблю тебе тут, обціловую тебе в цьому листі,
відціловую букове на грудях твоїх,
яворове проціловую на твоїх очах,
бо між нами й землею кривавою

170


мирно спить маржина
із людськими заплющеними очима,
а над нами тихо співає
букове листя і яворове,
мила моя...

...Коли виводили

із зав’язаними за спиною руками,

забили голову його у яму,

куди витікало все жолобком зі стайні;

притиснули важкими

від осінньої грязюки чоботами

і тримали доти,

доки літав перед їхніми невиспаними очима
яворовий, а може, буковий листок.

171


Я НЕ ЗНАЮ ТОГО, ХТО ПРИВІВ

На ворізках колиска під
самою стелею — так дід
ладнав, сам прив’язав на сволок.

За шнур колиску колисав


вояк — поранений лежав
на лаві, ще не леґінь — отрок.

На Петра з лісу принесли,


криваві зняли постоли
у пісні: най жию — най гину.

Він вижив, більше не співав,


стогнав, дитину колисав,
бо добрі ґазди роблять сіно.

Дитя сміється, плаче, спить,


боєць поранений лежить
під ним — ще сам дитина, отрок.
Колише немовля вояк,
застогне й заколише так,
що скрипне сволок.

Він побачив того, хто привів,


ще крізь ліс, ще ніхто не гримів,
ще дитя встиг він розколисати,
і на себе — коц, ліжник, рядно,
щоби постріл не вчуло воно...

Хто привів, той ввірветься до хати

і заклякне, як ті, що із ним,
бо колиска зі скрипом страшним
розколихує тверді і води.

Бо дитя не розбудить ніхто!

Не підніме своє копито

той, хто водить і хто за ним ходить.

Я не знаю того, хто привів.

Крізь ліси я його не уздрів.

Та іде він! Веде він! — я знаю.

Він іде, хоч від страху кричить!

Він кричить, хоч дитя розбудить
він боїться ще дужче — я знаю.

172


ПСИ ЮРІЯ ЗМІЄБОРЦЯ

Ми закопувались доти,
доки нас не спинили джерела.


А потім прийшли дерева
і стали над нами.


А потім прийшли пси
і вили над нами.


А потім принесли дівчину,
і в неї була одна рука.


І ми зимували так,
як зимують вода і вогонь.


А потім ти сказала: «Христос воскрес!»,
наша однорука весно.

Нарешті ми втекли,

але не могли зупинитися і жити далі —
ми піднімалися крутою горою
все вище і вище —
ми наближалися, підходили впритул
до хмар важких і темних,
які, може, і врятували нас,
але вкоротили нам Великдень
і тепер не дають зупинитися —
притягують нас, давлять, затягуючи
у круті вири темних вихорів.

Ми пройшли крізь них,


і гейби скинувши з плечей храмові плити,
легко вийшли на самий верх,
і тільки тоді збагнули:
на землі була ніч.

Лише вершина гори,

ще мертва після зими,

стриміла над чорною лядою хмар,

що наглухо закрила той кривавий погріб,

173


звідки ми ледве втекли,
і тепер сидимо на вершині гори,
облиті різким місячним світлом.

Воно тільки тут — з нами й над нами.


Ми поскидали скривавлену одіж
і закопали її під ногами у хмарах.

Ми сиділи в такому світлі,


що не відчували холоду і болю,
навіть наготи своєї не помічали.

Ми бачили тільки верхи


сходжених з дитинства гір —
вони вирвалися, як і наша вершина,
із безмежного клубочища хмар,
і на кожному верху,
облитому щоразу різкішим сяйвом,
сиділи якісь люди.

Ми не знали, хто вони і звідки,


ми не знали, коли вони...

Ми не знали, живі вони чи мертві,


але яке це має значення,
адже і їм довелось
проломити своїми головами
ці хмари!

Ми розгледіли кожну ватагу втікачів


і забули всі слова.

Навіть плач і крик.

І тоді в нас у ногах
прошмигнули вовки.

Вони не підважували хмари, як ми,

а легко випірнули з них

і вмить оббігши нашу вершину,

замотавши в сліпучий клубок

наше місячне мовчання,

знову пірнули в густе хмаровище

і так само легко виринули

на сусідньому верху,

так само обмотуючи інших утеклих.



174


Ми проводжали їх
одним хижим поглядом
на кожну вершину,
уперше уздрівши, які ми голі
і які ми нерухомі
без оцих вовків,

крім яких нам нічого вже в світі


бо вони прив’язали нас один до одного,
обмотали всі ватаги,
переснували нас під своїм місяцем,
пірнаючи і виринаючи
у хмаровищі юдолі земної.

І ми притулилися плечима один до одного,


міцно, як люди, які вже знають,
що буде весна і буде трава,
і потому за це

знов доведеться зимувати в землі,


і за це тепер

назавше тулимось один до одного,


і це буде,

і цього не може не бути,


бо в ногах

знов прошмигнули вовки —


вірні пси Георгія.

175


ПОЕТ У ПОВІТРІ

Яке зусилля пса стати ластівкою!
Ф. Ґ. JЛоркa, із книги «Поет у Нью-Йорку»

Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш,


який, ніби склеп, умлівіч зламом блискавки виник.
Останні слова не догледиш, як нігті покійник,
і слово останнє усе-таки занапастиш.

Та спокій стрімкого склепіння усе-таки мав,


забувши, кому і чому пропадати раптово.

В порожнім повітрі зірветься одне тільки слово —


не з губ, а з землі — із холодних космацьких отав.

Каральні, очисні стихії води і вогню!

Тяжіння землі після вас — то самотність на небі.

Поет — у повітрі. У легшім від ластівки склепі.


Належне віддав Переможцю, змії і коню.

Під шкірою в нього вже ткалі божисті не тчуть.

То звідки ж ця музика, Господи?

Також пропаща?!

Диявол думки не читає. А цей Тобі нащо?

Й так з нього, як маску, небесне склепіння зірвуть.

Він чув: перед півнями скверно прокинулись пси —
яким же це вітром вертає пора наша рання?

Щоб жертви принесені знову нести на заклання?

Нема в Твоїм допусті — перемикати часи.

Є склеп, без якого розсиплеться вірш, ніби склеп,


який, ніби вірш, вибухає в землі умліока,
та нігті мерця вже видлубують глину з осколка,
і слово прорветься в повітря!

В повітрі — поет.






Поезіє, порятувала
ти плоть мою не раз, не два.
Ти голову оповивала,
коли палала голова.

Не хочу більше твого дива —


я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.

177


КИЇВСЬКА ПОВІСТЬ

(Сорок строф)

Пам’яті Віталія Никитюка

Я не можу бути іншим.

Мартін Лютер

Рік, другий, третій бачиш одне і те ж:

Ти мостом Пішохідним до нього йдеш,

Він на перила сперся посеред мосту,

Видно сто сот облич із Дніпрових вод,

Він заглядає в кожне із тих ста сот


І проводжає аж за Труханів острів,

Канів та Ольвію і за Евксинський Понт,

Де проступають у видивах інших вод...

Це вже відомо тому, хто йде. Рік, другий...

За спиною все ще темніє Княжа гора —

Найвищий (і найдорожчий) берег Дніпра,

Князь, вої, слуги-герої та інші слуги.

Поділ — інша річ, себто інше місце, однак
Погане воно чомусь не лиш для собак*,

Але й для того, хто плентає вже до мосту,

А той, хто стоїть на мосту, на Подолі жив.

Ви сотню (на двох) розміняли, коли привів


Тебе у вселенну дитинства свого — на Волоську,

Де він у напівпідвалі зирив з вікна:

Литки в небесах крепдешинних, різна шпана,

І гуси поважні, і коні, ну звісно ж, коні


З возами, а ще — Старицького ті ж зайці,

І менше на кожному пискові (на лиці)

Написано всякої подлости, ніж сьогодні.

* Обігрується рядок Леоніда Кисельова «Подол — плохое место для
собак».





Хрестини у п’ятдесяті. Нічні свята.

Столи посеред століття. Серед моста.

При березі — цар Микола й цісар Франц-Йосиф.
Ріко наша сива, як тебе заплести?

В яку партизанську ніч посивіла ти?

Ой чи же то кінь стоїть? Чиї то покоси?

Втім, тут починається повість. Рульфо Хуан
Відкрив галичан іспанських (чи індіан)

У містиці точній, жорсткій і, як бритва, гострій,

Бо пишеться повість одним і всіма — одна,

Що всіх вже не вислати (чи хоч послати) на


Цей Тугорханів острів.

Отож, осіння Волоська. І все — таке ж,

Як у волоській музиці. Ти ідеш
Поруч із ним. Тут його колискова.

Він знався на музиці (чи не єдиний з вас),

Його фонотеки — тобі на життя якраз,

Аби Доніцетті згадати не з Михалкова.

Музика. Скрипка волоська, її прорив.

«Тепер басейн, де стояв наш дім. Я водив


Дочку сюди на секцію після школи.

Коли мала попливла, постала мені


Стіна у воді з килимком на стіні:

Забуте ткання — не забуду його ніколи.

Лубковий сюжет: втікає вовк від ловців,

Що цілять у жертву з-за дерев і кущів...

Не скрипка волоська — ранений звір на Волоській.
Чому ти тремтиш, дитино? — питають царі
Лісові й водяні — старого старі.

Знов остро, як отрок, переживаю лови.

Пора перевтілень дитинних майне вочу,

І я загарчу, захлинаючись від плачу,—

Я знов не ловець, а жертва — хай і жорстока.
Лишаю знов по собі криваву росу,

Бо знов на собі не зброю ловця несу,

А знову несу прострелену шкіру вовка.

179


В басейні тоді просидів, як під замком.

З тієї стіни звільнився б одним стрибком,

Та плавали діти навколо, бавились діти.

І навіть мисливці отетеріли в кущах,

Кров ствердла, гарчання завмерло і рик потах,

А піна на писку встигла закаменіти.

Хист хижака в дитині, досвітній страх
В стіні очима застиг, кістками застряг,

Будинком у землю вгруз, перебравши ролі


В підземці, всмоктався в сни, щоб у вічнім сні
Сховати стіну, бо відбили на тій стіні
Крила свої й плавники янголи голі.

Невже та стіна входить в тебе, мов скін?

Як скотобойня — в Олеся, в Бодлера — сплін.

Ти в пісні тут засинав, пірнав у той Київ...

Доки загнаним звіром біг над Дніпром,

Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком


Змивали ночі і дні, води й помиї?

Від кого ти втік? Кого ти перехитрив?

Твій нюх — від яких вовків? (чи псів?) — від ловців,
Бо вийшли на вовка й вовка не може не бути!

Куля одна для кожного, але сіть

Для тебе, вовчику-братчику, та що для всіх —

Поглянь з висоти творця Червоної рути.

Ось так в ойкумені нашій підносить дух,

Авжеж, не собачий (і вовчий, і ловчий) нюх.

І крапка. Вода. Стіна в червоних накрапах.

Не в кожної жертви вроджений трупний сприт,

Та все це можна списати на колорит,

Якби лиш не запах, панове. Якби не запах.

Ти чув барвінкову. Прибуде! Має прийти
І прошепотіти: «Це ти», й почути: «Це ти».

Інакше століття веселе не пережити.

Заквітчаний вже її кінь. Він віки чекав —

В кущах аж присвиснули! — от і вір, що не в кайф.


Мить — перескочиш цю гидь — в інше століття.

180


Вдруге прожите й відчуте — отрута. Невже
Навіть волоська музика не береже?

Зужиті мотиви стануть завтра шприцами


Такими ж. Юні тіла проштрикнуть стіну,

Загнані їхні зіниці в таку глибину,

Що не підніме й волоська, й ні та, що над нами.

І що я тобі скажу? — так тихо сиджу —

Теж ніби в засідці. Сам на себе. Іржу
Цього життя зішкребти, вимити б тіло
У воді, крізь яку ловці на ветхій стіні
Вже й самі забули куди — цілять мені
В груди — в дитинстві лякало, потім смішило.

Бо смішно у двадцять, і смішно у двадцять п’ять


(Розкішно зворушливі числа ці римувать)...
у тридцять, у тридцять п’ять, у двічі по двадцять...
А молодість — найзапекліша із пропаж,

І вже товариство наше — розгардіяш,

І можна з нас, братця, (перед биттям) сміяться.

Відкуплення — скрипка волоська — як Молода,


Прибуде на конику — як прибуває вода.

Хіба ти не в цирку, доки скачеш по колу?

І від омерзіння не задихнутись щоб,

Ти, риссю пронісшись, переходь на галоп.

Твій демон — надійний кінь, якщо ти не йолоп.

Ти швидше невр Геродотів, ніж голий нерв,


Приймаючи смерть на лубку — з кущів і дерев
(Не лиш на лобку має значення, як умерти).

Для шкіри, що все ж пристойніша від одеж,

Тим більше нема (якщо є) значення теж,

Чи скинути її вчасно, чи раптом здерти.

Губами важкими ввімкнувши старе кіно
Долонь, губ, грудей, забути, що не дано
Не звести погоню до втечі в цій порожнечі.

Забути на віки вічні на цій землі,

Як плакало божество у досвітній млі,

І в нього були її губи, волосся, плечі.



181


Води, як вогню, невідомі ні час, ні чин,

Ні відповідь на питання: є хоч один?


Принаймні, одне ніяк не можеш не знати:
кров’ю одною спасенні всі ми і всі
забрьохані — до одного! — в кривавій росі.
Роси вже замало чи музики забагато?

Крещендо в золотім гомоні кістяків.

Дніпр спить. Йому сняться леви. Його мотив
В полиннім викиді мови був і пребуде.

Андрій Первозванний дійшов, а Дух не зійшов.


З підвалу (напівпідвалу) почнемо знов?

Це кров вопіє? Чи як розуміти, паскуди?!

Кожен, як знав, відтоптав свій вилом (чи зсув),
Дехто й забув, на що посягнув, доки збагнув:
Поряд із ним — немовля — торгівець у храмі,
Який на даху сидів, а цей на дахах
Орудує; під ногами — і храм, і прах,

1 вірні стають навколішки під ногами.

Справа не в містиці — в місті, у тому й річ.
Доки не ніч — скільки світла, стільки облич*
Зовсім чужих, а як ніч почнеться глибока —
Впасти в цю воду, в цю хату і в цю стіну —
Тоншу за волос, міцнішу за кам’яну,

І відпустити вовка.

Страшно розбитись об те, чого вже нема,

У воді вітцівського дому зійти з ума,

Немов у вогні, в якому плавились діти.

І навіть мисливці ховаються по кущах,

Й підбитий втікач — не жертва, а крах і прах;

А київська піна встигла закаменіти.

І плавно, як у воді, чужими — свої
Стають. І хто б не скинув шкіру змії,

Натомість сонцю й місяцю виставить іншу.


1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка