Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка1/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.68 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Annotation


Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «НАУКА-ФАНТАСТИКА». СМАРАГДОВА ПЛАНЕТА

Борис ШтернПЕРША ЧАСТИНАДРУГА ЧАСТИНАТРЕТЯ ЧАСТИНАЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

Олександр ЛевченкоЧАСТИНА ПЕРШАЧАСТИНА ДРУГА

Олександр Левченко

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко

Орест Темний

Володимир СавченкоІIIІІІIVVVIVІІ

Леонід Панасенко

Наталя Околітенко

Михайло Мартинів

Людмила Козинець

Іван Андрощук

Андрій ДмитрукІIIІІІIVVVIVIIVIIIIX

Михайло Слабошпицький

Віктор Волощук

Микола Білкун

Ірина Калинець

ЗМІСТ

notes12345

СМАРАГДОВА ПЛАНЕТА
Фантастичні повісті та оповідання

 

©  http://kompas.co.ua— україномовна пригодницька література  



 

Борис Штерн


ШОСТИЙ РОЗДІЛ ДОН-КІХОТА
Фантастична повість

 

 

ПЕРША ЧАСТИНА

«Бойся длинных описа- И не лезь героям в ду-, Ибо там всегда потем-, А в потемках ногу сло-. Избегай играть слова-: Острякам дают по шап-, Но, усилий не жале-, Добивайся доброй сла-, Ибо сочинитель глу- Есть предмет насмешек веч-.»


Мігель де Сервантес Саарведра. Пролог до «Дон Кіхота»  

* * *

 

Історія повторюється: в одному райцентрі Одеської області (колишній Мамонтовці) жив-був один із тих відставних майорів, котрим по завершенні двадцятип’ятирічної сумлінної служби в тайзі чи на Далекій Півночі дозволено прописуватися всюди, де тільки душа забажає (крім, звісно, столиць та курортів — то вже для генералів), і чиє майно, образно кажучи, складається з пошарпаної валізи, зіпсованого чорно-білого телевізора, двобортного костюма і «командирського» годинника з фосфоресцентним циферблатом. Прізвище цього відставного майора казна-чому складалося з двох простих прізвищ — чи то Прохоров-Лукін, чи то Титов-Афанасьєв. Через цю простоту воно важко запам’ятовувалось. — Як там його?.. Ну цей, божевільний… Ну… Петров-Водкін, чи як? — згадували у райвійськкоматі напередодні державних свят. Проте ім’я та по-батькові пам’ятали і друкували на вітальній листівці: «Шановний Федоре Федоровичу! Дозвольте від імені та за дорученням… привітати Вас із Днем Конституції». Або щось подібне до цього. Федір Федорович був людиною порівняно не бідною, але всю свою військову пенсію і трудові заощадження витрачав на придбання так званої науково-фантастичної літератури… Скільки він мав книжок? Грузовик з причепом. Мешкав він в біло-кахельній хрущовській п’ятиповерхівці, заселеній місцевим начальством, — через це, мабуть, і охрестили цей будинок «Домищем на набережній». Його однокімнатна оселя, де ще до Федора Федоровича жив віруючий художник-дисидент, була захаращена книжками й нагадувала навіть не бібліотеку, а книжковий склад у якомусь своєрідному храмі божому: цей виселений на Захід дисидент помалював усі двері квартири з обох боків скіфськими бовванами, а також ликами Шиви, Будди, Конфуція, Христа й (навіть!) Магомета. Федору Федоровичу боги не заважали, він їх не зафарбовував. Нехай собі… Чим він годувався — невідомо. Вдома Федір Федорович не куховарив: кухню також відвів під книжки, а ще виміняв нову електричну плиту, що залишив художник-дисидент, на синє «огоньківське» зібрання творів Герберта Уеллса. День крізь день він поглинав наукову фантастику під мудре мовчання зіпсованого телевізора. Хоча, певно, окрім фантастики, Федір Федорович ще чимось харчувався, бо інколи взував гумові чоботи і перетинав убрід шлях до їдальні із дивною для нього назвою «Піццерій», звідки долинали пахощі смажених пиріжків з яблучним повидлом. А потім знову читав, умостившись у зручному кріслі, яке на ніч перетворювалося фантастичним чином на ліжко. В усякому разі, так йому марилося. Звичайнісіньке розкладне крісло… Ех, бідака, старий бідака! Не мав він ані Росінанта, ані Санчо Панси, ані навіть пристойного ліжка, і не кидався він з притикою на залізобетонний елеватор визволяти награбований селянський хліб у цього голодного позаземного чудиська, і місцеву колючу хімзону в царині райцентру оминав темними провулками, не без підстав рахуючи вишку з чатовим за бойовий марсіанський триніжок, — взагалі, Федір Федорович не був буйним. Втім, здебільшого історія повторювалася, він збився з пантелику через сучасну наукову фантастику і викидав коники ще дивніші, аніж його знаменитий попередник чотириста років тому. Щовесни, скажімо, Федір Федорович починав нидіти, збирався у дорогу й летів з Одеси до Зауральська на день народження славнозвісної Аеліти Толентовської. Туди з’їжджалися кілька десятків його юних друзів, таких, як і він, дивакуватих шанувальників фантастики. Їхня кількість рік у рік зростала чи не вдвічі, немов міжпланетні відстані згідно із законами Тіціуса-Боде. Деякі з мандрівців запевняли Федора Федоровича, що дістаються Зауральська завдяки «нуль-транспортуванню через надпростір», а він так щиро вірив цим глузіям, що зрештою і свій приліт на звичайнісінькому літаку почав сприймати саме як оте «нуль-транспортування». А нову Аеліту щороку обирали на конкурсі у Зауральську загальним відкритим голосуванням. Й знаходилися такі гарнесенькі шанувальниці наукової фантастики, що здавалися на сцені ще нагішими, ніж насправді. (Скільки там на ній отого купальника!..) Вони уявляли себе спадкоємицями знаменитої марсіянки тільки через те, що їхні інопланетні ноги виростали, здавалося, із самої шиї. І в першу ж обраницю Федір Федорович закохався до безтями й подарував їй придбану в зауральському універмазі дорогу малахітову скриньку з вигравіруваним написом: «Аеліті-82» з любов’ю від Ф. Ф. Лося-Гусєва». У відповідь вона своїми ніжками зробила кніксен, поцілувала його чоло й промовила: — Щиро дякую, таточку! Хоча Федір Федорович згодився б їй у дідусі. Фени його любили, мали за свого, але нещадно обдурювали, підсовуючи найгірші книжки за несусвітню ціну. Втім Федору Федоровичу все ставало в пригоді, він усе читав у захопленні, навіть збірники фантастики видавництва «Молодая гвардия». Повсюди йому марилися літаючі тарілки з інопланетянами, снилися страхолюдні членистоногі пришельці, а сидячі на унітазі, він уявляв собі якесь Велике Кільце і Братів по Розуму, які присіли спочити десь скраєчку того кільця. Далі — гірше. Одного разу, повертаючись із Зауральська через Москву, Федір Федорович добився аудієнції в самого Аристарха Кузанського! Того самого, автора відомої «Палахкотіючої порожнечі». Федір Федорович з тремтливим почуттям уперше бачив живого письменника-фантаста… Виявилося, що зустрівся Яким з таким! Аристарх Кузанський теж вірив у пришельців, демонстрував як доказ барвисті закордонні альбоми про життя і діяльність на Землі позаземних цивілізацій і подарував Федорові Федоровичу перше видання своєї «Палахкотіючої порожнечі» (раритет 1937 року) з дарчим написом: «Дорогому соратникові й однодумцеві Ф. Ф. Бєлову-Маркову від автора». Підпис: «Ар. Куз». Це вже було занадто для розпаленого розуму Федора Федоровича! Після повернення додому, Федір Федорович вирішив налагодити контакти з письменниками і любителями фантастики усієї земної кулі з метою об’єднання у те саме Кільце. Коли марсіяни існують, — а хто має сумніви? — то, насамперед, їх треба шукати саме серед цього обмеженого контингенту людства… Де ж іще! Відразу ж він написав листа Рею Бредбері: привітав його з черговим ювілеєм, оголосив про створення Великого Кільця й попросив придбати там, у Сполучених Штатах, й надіслати сюди, до колишньої Мамонтівки, післяплатою кольорові фотоальбоми, що розкривають тему міжпланетних палеоконтактів, яких грошей вони б не коштували. Заклеїв конверт, поміркував і надписав адресу: «Сполучені Штати Америки, Вашингтон, Рею Бредбері». «Дійде», — вирішив. І почав Федір Федорович писати листи… Із радянськими адресами складностей не виникало: «Москва, журнал «Знание — сила», братам А. І Б. Стругацьким», «Новосибірськ, Геннадію Прашкевичу», «Київ, журнал «Знання та праця», Олександрові Тесленку»… З іноземними — також: «Польща, Варшава, Станіславу Лему», «Японія, Токіо, Саке Комацу», «Франція, Париж, П’єру Булю»… І так далі. «Марсіяни усіх країн, єднайтеся!» — закликав Федір Федорович. Так розігнався, що написав листа навіть Герберту Уеллсу: «Великобританія, Лондон, Герберту Уеллсу», вкинув конверт до поштової скриньки й не подумав, що видатний винахідник машини часу давно помер. Написав він також до Зауральська Аеліті-82, нагадав про свою батьківську любов, закликав єднатися з марсіянами. Дуже хотів запросити в гості, але не насмілився, злякався… Саму Аеліту Толентовську! Не спливло й півроку, як Федора Федоровича запросили до поштового відділення, де ретельно перевіривши його пачпорт, вручили кимось уже читану кореспонденцію з Нью-Йорку. На іменному голубому папері із зображенням власного двоповерхового котеджу Рей Бредбері повідомляв своїм характерним почерком про те, що… Але щодо змісту — залишалося тільки гадати. Федір Федорович заметушився. Мало того, за чверть століття на Далекій Півночі він не спромігся опанувати англійську мову, так ще ж і почерк нерозбірливий. Ледь дочекався вечора, взув гумові чоботи, прихопив весло для заміру глибини багнюки і, обминаючи смітник, що нахабно розкинувся біля будинку ще з часів льодовика, попрямував до клубу «Водоканалізація» на платні курси іноземних мов. Як вище зазначалося: вечоріло. Райцентр містився посеред глибокого русла річки, що засохла, а колись струменіла аж до Евксінського Понта. Тобто, будинок і справді стояв на колишній набережній — звідки й взялась назва. Тут не дули вітри, не було протягів, проте не бракувало прохолоди й сирості від ґрунтових вод, що стікали з урвищ, і панували якісь одвічні сутінки через те, що Сонце зазирало сюди лише одного разу опівдні — зупиниться найближча до нас зірка над укосом, гляне, плюне, і вбік відійде, зітхаючи… Хто тут мешкав? Населення. Працювало воно на цукровому заводі, виробляло цукор з буряків, відвідувало пошарпаний порожній універмаг, їло, пило, закушувало. Всіляке тут було, отже мало хто на що дивувався… Це ми знаємо. Це — вже бачили. А цього покуштували. Нічим їх не візьмеш. На платних курсах іноземних мов, окрім англійської, ніяким іншим мовам не навчали. Та й охочих викласти свої кровні за цю сумнівну насолоду знайшлося в райцентрі один-два та й дзуськи: двоє українців і один громадянин єврейської національності. Навчалися вони в цьому іноземному гуртку бозна для чого. Українці збиралися до Канади, а єврей ще остаточно не вирішив куди — звідки надійде виклик, туди й майне… Туди, де Денне Світило справно сходить і заходить вранці і ввечері. Всім було нудно, всім набрид цей «паст індефініт тенз». Англійська мова— вона і в Греції англійська, — навіть в Африці можна її опанувати. Отже, навчалися вони в клубі «Водоканалізація» скоріш для ритуалу чи власної самообмани, не більше. Проте лист від Рея Бредбері їх приємно розрадив. Уся четвірка припинила заняття (четвертою була викладачка курсів Людмила Петрівна, якій теж остогидло готувати кадри для закордону) й взялися перекладати. Переклад набув приблизно такого вигляду: «Дорогий май френд, пане Ванько Жукофф! — відповідав Рей Бредбері. — Особисто в мене все о’кей, чого й тобі зичу! З приємністю довідався, що мої справи в Росії теж йдуть (стоять?) найчудово. Виявляється, навіть у скіфських степах є мої прихильники, хоча ваш ВААП не сплачує мені гонорарів до 1973 року (Це чудово! Вони добре влаштувалися!) Як ся маєш? Сподіваюсь, вері гуд? Будеш у Нью-Йорку — бий у рейку! Вітай супругу, дітлахів. Гуд бай!» Дата. Підпис: «Твій Р. Бр.». Двоє українців, один єврей і Людмила Петрівна гаряче привітали Федора Федоровича. Це ж тільки сказати — виклик із Сполучених Штатів від самого Рея Бредбері! Хитрі ці американці, переманюють кращі уми за океан. Нехай Федір Федорович завтра вранці вирушає автобусом до Одеського ОВІРу і починає оформляти документи на виїзд. Хто такий ОВІР Федір Федорович і гадки не мав. ОВІР був для нього набором заголовних літер. Що ОВІР, що ВААП — цими загадковими богатирями він не цікавився. Інша річ, проблеми СЕТІ чи там НЛО! Коротше кажучи, обидва українці, один єврей і Федір Федорович придбали в «Продмазі» у Варвари Степанівни пляшку горілки і вже смерком розпили її у кущах бузку за здоров’я прогресивного американського фантаста. Федір Федорович повертався додому у духовному і фізичному сп’янінні непроглядною темрявою з бузковим букетом під пахвою. Лише «командирський» годинник світився і вказував дорогу. Раз провалився в багнюку по коліна. Вдруге підсковзнувся й сів посеред калюжі. На нього мовчки плигнула холодна жаба. Вона жадала тепла. Над урвищем, роздумуючи, зійшов Місяць, аби понюхати бузок. Місяць уже не був таким самовпевненим — звідтоді, як американці, нацьковані Реєм Бредбері, потоптали його ногами. Врожай бузку цього року видався як ніколи, хоч вези на елеватор. Пахощі стояли такі, наче райцентр сприснули бузковим одеколоном від комарів. Федір Федорович сидів посеред калюжі під цнотливим Місяцем зі свійською жабкою на плечі й розмірковував про Рея Бредбері. Щодо інопланетних альбомів американець не сказав ані півслова. Про Велике кільце — ще менш… «Не хоче єднатися, — проникливо метикував Федір Федорович. — Ніколи йому там, в Нью-Йорку, блукати по чорному ринку й шукати в книжкових жучків кольорові фотоальбоми для Федора Федоровича. Але, головне, — відписав. Людиною виявився, а не марсіанином… Людина все ж таки ближче…» Жаба квакнула, Місяць здригнувся, Федір Федорович отямився, зігнав жабку й попрямував додому. Вдома на нього очікував ще один сюрприз! Доки він вештався, до нього завітала в гості Аеліта-82, відімкнула нігтем мізинця засув і вже встигла похазяйнувати в квартирі: домалювала помадою Магометові червоні будьоннівські вуса й порозкидала скрізь свої марсіанські речі: малахітову скриньку, баскетбольну сумку і французькі парфуми «Нічна магія». Їх аромат Федір Федорович одразу оцінив — це вам не бузковий одеколон. — Добридень, таточку! О, це для мене бузок? Звідкіля ти такий брудний? Вона стягнула з Федора Федоровича, який наче отерп, чоботи й вимила їх під краном. У поєднаному санвузлі вже висіли її трусики, ліфчики і знаменитий, але вже давно злинялий купальник. Цей купальник Аеліта ще брала із собою, хоча влізти в нього вже не могла так само, як до пересохлих марсіанських каналів чи до тієї ж річки, що струменіла колись до Евксинського Понту. Все спливло, без якоїсь машини часу. Куди й ділися її «юнацька витонченість» і «біло-голубуватість», від яких Олексій Толстой був у захопленні? «Піднесений ніс» і «ледь подовжені вуста» не були вже «дитячо ніжні», а у «величезних зіницях попелястих очей» не світилися зворушливі жаринки. Рік у рік Аеліта-82 товстішала згідно із законами Тиціуса-Боде. Лист від Федора Федоровича їй переслали із Зауральська до Петропавловська-на-Камчатці, звідти — до Ташкента, з Ташкента — ще кудись, бо Аеліті не сиділося на місці, а вешталася вона по країні чи з фенами, чи з рокерами, чи з рок-групами, чи навіть з примітивними футбольними фанами… «Спа-ар-так — чем-ні-он». Потрапила на Землю і загуляла. Загастролювала. Невидимий світові синець на стегні, припудрений ліхтар під оком, відчутна охриплість (Аеліта заговорила, наче торкнулася музичного інструмента, — таким гарним був її голос), закоханість у шампанське, безліч інших закоханостей — не вели до добра. Знову ж таки — впала з Місяця чи прилетіла з Марса, а де ж жити без постійної прописки? По чужих хатах? Чи кутки знімати? Де? У Зауральську, Нижньовартовську, гуртожитках? На острові Врангеля? А працювати де? Ким? Трубоукладачкою?.. Тут не смішно, адже треба марсіянській Аеліті якось жити на Землі? Треба ж їй хоч куди-небудь залягти, як отій субмарині? Всюди крейсери, лінкори і панцерники… Так і намагаються! Федір Федорович все вислухав, напоїв, нагодував, гріхи відпустив і стала Аеліта жити в його кімнаті на розкладному кріслі, а він на ковдрі посеред кухні. Ніколи ще Федір Федорович не був такий щасливий! Всі його заповітні бажання збулися. Аеліта приїхала, Рей Бредбері називає його своїм дорогим френдом, Велике Кільце почало функціонувати. Пішов він до пошарпаного порожнього універмагу, що за смітником, і придбав собі розкладачку з матрацом. Взагалі ходив іменинником і всім, всім, всім показував лист Рея Бредбері — Варварі Степанівні у «Продмазі», керівним сусідам, подавальницям в їдальні, паспортистці у міліції, куди він прийшов клопотати постійну прописку для Аеліти на своїй житловій площі. Так похоробрів, що одного разу з безтурботним виглядом прогулявся повз хімзону і дав дулі охоронцеві в марсіанському триніжку. Якісь незнайомці зупиняли його і запитували: — Дядьку, то як там — є життя на Марсі? Він статечно пояснював, що американські «Вікінги» його не виявили, але все це нічого не доводить. Спливло три дні. На пошту його більше не викликали і листів не приносили. Ніхто поки не відповідав — ані Лем, ані Буль, ані брати Стругацькі. Мовчали також Азімов, Шеклі і Гарі Гаррісон. Звісно, ще пишуть… Федір Федорович умів читати. Він заспокоївся і знов почав студіювати придбані книжки, водночас прагнучи прилучити Аеліту до сфери інтересів Великого Кільця. Чому б Аеліті не стати його секретаркою? Та Аеліта позіхала і гострила нігті, очікуючи штемпеля на прописку й зникнення синця під оком. Схоже було, що вона взагалі нічого не читала, окрім, хіба що «Колобка», хоча й зажила серед футбольних фанатів репутації шанувальниці фантастики. Більше вона полюбляла малювати. Магомет завдяки її помаді перетворився на Будьонного, Христос — на лагідного старосту Калініна, Конфуцій на звичайнісінького п’яничку. До скіфських бовванів і японських богів Аеліта допоки придивлялася, залишаючи їх на потім. Врешті-решт синяк під оком зник, хоча з пропискою ані руш — своє свідоцтво про народження, без якого прописка аж ніяк неможлива, Аеліта загубила десь на Марсі. Слід було відновлювати за місцем народження, писати запити. Аеліта зітхнула, вхопила синю помаду, прицілилася й домалювала скіфським бовванам мужні натуралістичні достоїнства. Потім пофарбувала нігті зеленим лаком і промовила: — Нудно. Треба телевізор полагодити. Повернулась вона наступного ранку з п’яним телемайстром, схожим на Алена Делона, а ще із свіжим ліхтарем, тільки вже під іншим оком. Телевізор аби помститися, із останніх сил вдарив телемайстра електрострумом, а сам згорів. Повалив дим, прибули пожежники, швидка допомога… — Ален Делон не вжива одеколон, — натякнув Аеліті лікар «швидкої», збираючи телемайстра до лікарні. — І говорить по-французьки, — погодилася Аеліта. Цього разу все обійшлося, хоча Федір Федорович вельми злякався за книжки: — Одна пожежа, — і все згорить! Пішов він до відділу кадрів цукрового заводу домовлятись про влаштування Аеліти на роботу в режимний цех, де перероблюють цукор на солодкий спирт, а по ходу обміняв у тамтешнього пожежника-дружинника свій запасний примірник «Палахкотіючої порожнечі» на такий же порожній червоний вогнегасник. Дружинник, якому солодкий спирт вже остогид, обіцяв вогнегасник згодом наповнити, а «Палахкотіючу порожнечу» після того, як Федір Федорович пішов, обміняв у «Продмазі» на пляшку державної горілки, яку, коли відкоркував під час обідньої перерви, з прокльонами розбив, бо в пляшці виявилася звичайнісінька вода… І таке трапляється. І Варвара Степанівна не винна… І скаржитись нема кому… І взагалі ніхто не завинив. І справедливості дотримано: палахкотіюча порожнеча — на порожній вогнегасник — і на порожню пляшку. Так на так. І щодо Аелітиного працевлаштування комірницею режимного цеху теж нічого не вийшло — у відділі кадрів зажадали постійної прописки. А метрика, як уже сказано, на Марсі. А туди… Отаке. Проте у відділі кадрів запропонували роботу самому Федорові Федоровичу — начальником штабу цивільної оборони цукрового заводу. — Відбиватися від НЛО, чи як? — серйозно поцікавився Федір Федорович. У відділі кадрів образилися і зняли свою пропозицію. Невдовзі по райцентру поповзли чутки, ніби Федір Федорович одержує листа від якогось «євРея Бредбері» і, скидається на те, що незабаром має наміри нахиляти «за бугор». І всі, всі, всі почали писати на нього скарги й викази: і якійсь б… на ім’я прального порошку дав притулок, і вогнегасник навіщось притягнув, і газом у квартирі тхне — чого доброго, будинок злетить у повітря. Навіть Варвара Степанівна у «Продмазі» мурмотіла: — Старий чортяка, через нього вся горілка скисла! Ба, навіть охоронці хімзони подали керівництву рапорт: мовляв, вештається тут якийсь козел й дулі крутить. Може провокатор? Зрозуміло, дійшли ті чутки та скарги до «куди-слід». Почались відвідини представників різних організацій. Раніше вони на Федора Федоровича чвиркати хотіли, а нині табуном пішли… «Громадянин Попов-Кулібін? Еф-еф? Великий російський винахідник? Водоканалізація… Що тут у вас із Кільцем діється? Труби не протікають? На здоров’я не скаржитесь? І хвалити бога. Розпишіться, що озвіріли в одержанні інструкції… Перепрошую, ознайомлені в одержанні… Розпишіться навпроти галочки». Перевірили паспортну дисципліну, ганяли на флюорографію, зазирали в унітаз, цікавилися газовою плитою, хоча ніколи ще від своєї стародавньої історії Мамонтівка не була газифікована, газом тут і не пахло. — Чортівня і фантасмагорія! — дивувався Федір Федорович. І отак день крізь день. У військкоматі, уточнюючи службову анкету, ніби між іншим, запитали: а чи не збирається Федір Федорович куди-небудь у віддалені краї? — Ближчим часом? — перепитував. — Нехай буде найближчим. — У травні збираюсь до Зауральська, — казав Федір Федорович. — Навіщо? А це Федору Федоровичу як на руку ковінька! Він вскочив на свого коника й погнав алюром нісенітниці про нуль-транспортування, Велике Кільце, Рея Бредбері… — Досить, досить!.. А хто він такий? — нашорошилися у військкоматі. Федір Федорович розпалився: — Та як же воно так! Безкультур’я! Та це ж!.. Видатний письменник-фантаст! Американський! Колишні наші союзники!.. Одне слово, не знали вже як від нього спекатись. Вручили чергову ювілейну листівку за взяття Кенігсбергу й навіть забули поцікавитись, чи не збирається Федір Федорович майнути куди-небудь у прийдешньому? І ще одна зустріч. А це між нами… Вона приходила втаємничено («нікому ані слова»), за відсутності Аеліти, яка саме тоді вишивала з лікарем на «швидкій допомозі». Подзвонив у двері представник «звідки-належить» і, не перекручуючи прізвища, запитав, чи справді перед ним товариш, ну, скажімо, Борисов-Завгородов? Відповідь була ствердною. Тоді, той пред’явив посвідчення. А потім придивився до червоного Магомета і промовив схвально: — Добрий був рубака в цих місцях! — Еге, чимало посік своїх співвітчизників! — Погодився Федір Федорович. До портрета всесоюзного старости представник теж поставився прихильно. Спантеличено оглянув вогнегасник і запитав: — У хаті нікого нема? — Окрім нас с вами. Федір Федорович був вдоволений тим, що його прізвище вперше не перекрутили. Він показав гостеві кухню, похвалився бібліотекою, посадив на покуті, сам присів на стос книжок. Представник отієї контори мовчав, позираючи на посинілі від холоду достоїнства скіфських бовванів. — Ось так і живу, — порушив паузу Федір Федорович. — Самотиною… Поки що. Хочу дочку приписати. — Так вона доводиться вам дочкою? — Названа. Всю ту бесіду довго переповідати. Серйозна була розмова, представник і справді глибоко копав, відразу видно, що не з військкомату. З Аелітою все з’ясувалося, з отим пральним порошком питання відійшло. Про Рея Бредбері майже й не згадували, бо хто ж не знає Рея Бредбері? Рей Бредбері справді прогресивна і видатна людина, про нього хіба що у «Водоканалізації» можуть не знати. А «451 градус за Фаренгейтом», про те, як книжки палять, навіть у пожежній частині читали й схвально поцінували роботу американських колег. Отже, щодо листів Рея Бредбері до Федора Федоровича ніяких претензій. Мости, понтони й переправи на підручних засобах з американцями можна і треба налагоджувати. Як на Ельбі. Тільки не тікати туди, користуючись нуль-транспортуванням, а культурненько… А от щодо Герберта Уеллса питання спірне, неясне…  



 

— Так Герберт Уеллс теж прогресивний! — втягував у дискусію співрозмовника Федір Федорович. — Прогресивний великобританський письменник-фантаст! — А також видатний! — нагадав гість. — Він Леніна бачив! — Хіба хто заперечує? Та справа в тім, що цей прогресивний письменник-фантаст давно помер. — Як це «помер»? — тихо перепитав Федір Федорович. — Коли? Доведіть! — 13 серпня 1946 року. Я спеціально з’ясовував. — Він безсмертний! — з тихим пафосом вимовив Федір Федорович. — В якому розумінні? У морально-літературному? Тут ніхто сумнівів не має. — І в біологічному також! — Ви це серйозно? — Герберт Уеллс живий. Як от ми з вами. Представник контори глибокого буріння безпорадно зазирнув у очі п’яному Конфуцію, шукаючи підтримки. Той йому підморгнув: тримайся, мовляв! Представник кинув погляд на багаторукого Шиву. Однією з багатьох своїх рук той крутив пальцем біля скроні, а іншою вказував на Федора Федоровича. «Божевільний…», — здогадався «бурильник». — Або баптист…» — Ви певно?.. — Бога немає! — відразу спростував це припущення Федір Федорович. — Але життя після смерті існує на науковому підґрунті. Це доведено. — Ким? Конкретну! Коли? Факти! — скипів представник, але відразу ж схаменувся. — Перепрошую, погарячкував. Ну, гаразд… Можливо… Нехай життя існує у яких завгодно формах. Нехай після смерті. Нехай собі після життя. Але ви написали у листі до Герберта Уеллса… Цитую напам’ять: «Приїздіть до нас через десять років… Наш райцентр ви не впізнаєте. Він стане столицею Великого Кільця. Всі матимуть по сучасній квартирі, буде вирішено продовольчу проблему…» Це ж ви писали? — Негарно читати чужі листи, молодий чоловіче, — посварився пальцем Федір Федорович. — Така наша робота, — розвів руками представник контори. — Але ви не відповіли. — Це я написав. А, власне, в чому річ? Чого б це Герберту Уеллсу до нас не приїхати? Мамонтівку навіть Ісаак Бабель відвідував. А от Ільф і Петров, на жаль, не зібралися… — Ви маєте рацію, — замислився представник. — Коли Герберт Уеллс живий, чому б і справді йому до нас не приїхати? Я про це якось не подумав. — Саме так. До речі, змушений закинути вам, що наша організація із Бабелем занадто погарячкувала. Занадто! — хоробро зазначив Федір Федорович. — Мене тоді ще серед живих не було, однак готовий вибачитись щодо Бабеля. Коли хочете, можете і його запросити погостювати, — зробив поступку представник контори. — Але маємо повернутися до Герберта Уеллса… Ви впевнені, що продовольчу проблему до появи Уеллса буде вирішено? — Абсолютно. — І житлову? — Кожному по квартирі! «Божевільний…», — визначив остаточний діагноз представник. Вони мали тривалу розмову. Глибоководний представник цікавився Великим Кільцем: — Що це за Кільце? Кооператив? Ні? Така організація письменників і шанувальників лицарських романів?.. Чи то, наукової фантастики? Неформальна? Еге, всесвітня! Всесвітня і неформальна? Дуже цікаво! І яка ж у неї мета, завдання, наміри? Структура? Фонди? Членські внески? Цікавився, а сам тим часом думав про інше. Треба щось робити із цим Федором Федоровичем, слід якось допомогти йому. Райцентр нуртує, відволікається від вирішення нагальних проблем і не варить цукру з буряків, тоді як країні бракує солодощів. Чолов’яга він, по-всьому, некривдний, добрий, жити з ним у райцентрі стало веселіше, втім, коли навіть іспанський адміністративно-командний апарат не мав змоги витримувати шалені вибрики свого Дон-Кіхота, то, тим паче, у наш час кому це стало до вподоби? На прощання, представник контори звернув свій погляд за порадою до Будьонного й Калініна. «Треба рятувати людину», — хитнув головою Будьонний. «Треба рятувати людину», — погодився з ним всесвітній староста. «Так і вчинимо», — вирішив представник.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка