Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка11/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.68 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Звідкіля взялася ця історія — чи то казка, чи то бувальщина? Може, виплила вона з глибини родової пам’яті? А може, склав її, приховуючи від самого себе, холодний тренований розум? Чи, може, то віщий химерний сон з’явився навіч — а може, й не віщий, а пустий і оманливий?.. Не знаю… Але щось уперто штовхає мою руку: запиши, запиши!  

І


 

Наприкінці жорстокого століття шістнадцятого, — втім, можливо, вже настало криваве сімнадцяте, — погідною літньою дниною збираючи суниці у лісі пана Щенсного, селянка цього пана — сімнадцятилітня Настя Мандрика — почула тихий стогін. Недовго шукала: під корявим старезним дубом, в заростях кропиви набрела Настя на зраненого молодого козака. Спершу хотіла закричати на весь голос, метнутися в село за підмогою, та затисла собі рота: зметикувала, що після недавніх боїв між шляхтою і бунтівниками з числа реєстрових — поранений козак у лісі не випадково опинився. Дізнавшись про Настину знахідку, пан міг наказати: посадити хлопця на палю або відправити в місто до суддів немилостивих. Через те дівчина стала мовчки розглядати сердегу, міркуючи, як би йому допомогти. Вочевидь, козак проповз чималу відстань від того місця, де його поранило. Трава була витолочена, наче по ній волочили лантух, і густо покраплена кров’ю. Біль і спека змордували пораненого, губи його спеклися, лице ховала маска з пилюки, замішаної на потові. Помітила пильна Настя й те, що драний синій жупан на козакові з дорогого сукна, перська шабля всіяна каменями, а чоботи із зеленого сап’яну не соромно й магнатові мати про вихід… Звалити хлопця на плечі не вдалося, тягти, взявши під пахви, — важко й незручно. Поміркувавши хвилину, Настя дотягла його до найближчих кущів ліщини і сховала там. Потім стрімголов майнула додому за батьком. Удовин Степан Мандрика, на диво меткий і дужий, як на свої шістдесят п’ять (Настя була його найменшенькою, два сини загинули у кримському поході), без зайвих слів запріг Гнідка і поїхав до лісу. На возі під соломою знесилений козак був таємно доставлений у Степанову хату. Вечоріло. Заслонивши вікна, при світлі скіпки Мандрика, про якого йшла слава відуна й лікаря, роздягнув пораненого наголо. Настя хотіла одвернутися, але батько звелів допомагати: — Вчись! Помру — тобі людей лікувати. Худорляве блідо-смагляве тіло козака було прооране через груди і плече двома зарубами, кров так і яріла з них. Степан бубонів, нахиляючись до глибоких ран та поводив рукою над ними. — Рубали не боляче, кололи не коляче, кров червона руда, сукровична зупинись, не виходь, залишся в рабові Божому, імені не знаю, і течи по жилочках, куди треба і як треба, а на воленці тобі робити нічого, впадеш на суху землю й пропадеш, пропадеш. Кажу, руда червона, сукровична не течи куди не слід, а течи де тобі треба й буде тобі добре, добре, а рабу Божому, імені не знаю, легко, легко! Зупинись же, руда червона, я велю тобі і ти корись: мова сильна моя і кріпка, яко камінь адамас! Зупинись, зупинись, зупинись!.. Рясний піт вкрив чоло Степанове… Чи то приборкана цілющими струменями пальців старого, чи то спритно перетиснута в знаних старим підшкірних руслах, чи справді заговорена-заклята, гусла, вщухала «руда». Але багато ще безсонних годин провели Степан з дочкою біля пораненого, ловлячи кожен його стогін, кожен порух неспокійного тіла… Лікували свіжим листям оману, звіробою, соком деревію… а на ранок, коли зовсім жалісно закричав бідолаха, Опритомнівши, знахар дав йому напитися блекоти. Дріж пробіг по обличчю, смикнулися губи під чорними тонкими вусами, затремтіли повіки, і козак розплющив очі. Сонце сліпуватим віконцем падало в ліс, останній нестерпний відблиск розплавленої міді розтривожив хворого і розбудив його. Ледве повів він головою, огледівся. Житло Степана вселяло спокій — чисте, з ошатною скромністю покуття і писаною скринею, вишитою скатертиною на столі. Про знахарство господаря свідчили чисельні пучки сухих трав, розвішаних під сволоком, а от витончені візерунки по печі виказували дівочу руку. Розчинилися двері, й поранений побачив юну господиню. Круглолиця, свіжа, мов яблуко, увійшла вона, бентежно дихаючи й опустивши вії, з горщиком і мискою в руках. Розклавши на столі нехитру вечерю, дівчина присіла на краєчок ослона і мовила якомога доросліше: — Ну, здрастуй! Чи виспався, хлопче? — Так, сестро. Але проснутися було ще краще! — відповів козак таким тоном, що господиня густо залилася рум’янцем. Втім, швидко оговталась і спитала ще суворіше: — Як звати тебе? Я — Настя… — Славне ім’я, — усміхнувся хлопець. — А мене у святому хрещенні нарекли Георгієм, та звично кличуть Єврасем. — Єврась, — повторила дівчина, зачаровано зблиснувши синіми очима. Й тут же підхопилася, заметушилась, допомогла козакові сісти вище, піднесла ложку йому до рота: — Їж! Це куліш незвичайний — його батько сам варив, тут корінці всілякі, мертвого на ноги піднімуть! Єврась слухняно сьорбав, а коли перевів подих, Настя налила йому узвару з грушок. — Ти мусиш тепер багато їсти, як наш пан! — Але він, мабуть, дуже товстий, твій пан? Якщо я буду таким, ти мене одразу розлюбиш!.. — А хіба я тебе полюбила? Який спритний!.. — Встала Настя, мовби злякавшись чогось, нахилилася до Єврася й зашепотіла: — Розумієш, він якраз і не товстий! Хоч жере за десятьох, а як я, — то й за сотню, напевне! Проте, коли гості у нього або сам обідає в якого шляхтича, то закусить, вип’є не більше за інших. Зате вже коли сам засяде у своїх покоях, та звелить подавати… — Не знаходячи слів, Настя запнулася і похитала головою. — Приносять йому всього: цілі туші м’яса, борщу казан, вареників корито… Замкнеться, а через годину-другу дзвіночок дзеленчить. Слуги заходять і бачать: посуд наче пси вилизали, мусі нічим поживитися!.. — Ну то й що? Саме панське діло — жерти в три горлянки! — крізь сміх ледве вимовив Єврась. Дівчина хотіла розсердитись, але побачила, як зайшовся від власного сміху поранений, знову взялася мерщій годувати його «чудодійним» кулішем… Може, й справді були такі властивості дідової страви, чи швидше руки й посмішка годувальниці вміли лікувати — проте й тижня не минуло, як біль відпустив, став Єврась жваво орудувати ложкою, та й сон поміцнішав, хіба що непокоїла сверблячка — рани гоїлися. Настя кожного разу за трапезою потішала і втомлювала гостя невгамовним щебетом, їй нетерпілось показати себе справжньою чарівницею, наступницею батькового знахарства, але впереміж зі справжніми секретами природи раптом таємниче сповіщала таке, що козак ледве стримувався від зневажливого сміху… Якось розповіла Настя, що трава шальвія, якщо її висушити, потовкти і десять ночей поспіль тримати під місяцем, — перетвориться на живих черв’яків, цих черв’яків теж треба висушити й подрібнити, а порошком тим посипати п’яти, тоді будь-яке бажання здійсниться. Іншим разом ошелешила: соняшник, загорнутий у шовк з лавровим листом і зубом ведмедя — якщо вузлик той носити потай при собі — перетворить усіх твоїх ворогів на найкращих друзів… Особливо багато знала дівчина методів любовної ворожби. От хоч би й такого: «Знайшовши гадюку, притискають її шию рогатиною, відтак протягують нитку з голкою наскрізь через очі, примовляючи: «Змія, змія! Як тобі жаль твоїх очей, нехай так любить І жаліє мене такий-то». А тоді треба знайти спосіб, як непомітно ту нитку прив’язати до одягу коханого. Поки нитка там, він тебе кохатиме, а випаде нитка, кінець коханню!» — «Ну, хоч пилюку із жупана не витрушуй», — не втерпів тоді, шпигнув Єврась, за що й дістав потиличника. Виявилось, поклали Єврася в Настиній кімнаті, дівчина мешкала тепер на батьковій половині, а сам Степан здебільшого ночував у дворі… Якось уранці, розплющивши очі, побачив козак старого — сидів той скраєчку ліжка. Не спитав Степан, як поранений почувається, лиш провів долонею над обличчям і грудьми Єврася, немов ловив його тепло. Скінчивши, мовив з лукавою посмішкою: — Видать, не простої крові ти, хлопче. Звідкіля родом? Попереджуючи нові запитання, Єврась відповів: — На Січі прозвали Ченцем, там і рід мій. — Але Степан мов і не почув одповіді. — А батько твій хто? — Не батьком козак славний, а ділом! — звівся на ліктях Єврась. — Сам по собі я, Степане, — таким мене і прийми! Кряжистий відун сидів непроникним, насмішкувато мружився. Кругла голова його, вкрита зверху і знизу рідкою сивою щетиною, ледь схилилась до лівого плеча. Раптом підхопився Степан, наче хто його штрикнув знизу, кинув коротко: «На Івана танцюватимеш», — і квапливо вийшов. Невдовзі козак, як смеркало, кульгав по садку, спираючись на букову палицю і Настину руку. Рани гоїлися з неймовірною швидкістю… Десь під Трійцю така задушлива, липко-спекотна ніч навалилася на землю — навіть здорові, мокрі від поту, воювали уві сні з чудовиськами, а що вже Єврась: від нерухомості, від нудьги і зовсім дурів. Хата здавалася домовиною, стеля давила на ребра — не продихнути… Охоплений якоюсь дивною маячнею, він спустив ноги на долівку. Голова йшла обертом. Крадучись, вийшов у сіни, спрагло вихилив кварту води. Безмісячної пори можна було не боятись цікавих очей — сам незчувся, як опинився у дворі.  



 

Кудлатий Бровко брязнув цепом, погрозливо загарчав — та упізнав гостя, холодним писком тицьнув йому в руку. За перелазом ледь біліла вулиця, вигинами поміж чорних садів під яскравими зорями збігала до річки. Насолоджуючись своєю спритністю і легкістю, Єврась безшумно поспішав під кручу назустріч свіжості води. Гарячий, тонкий, наче борошно, порох ніжив босі ноги… І Дніпро був придавлений важким, майже зрідженим повітрям, ледве колихалася густа, в неясних полисках маса. Чернець попробував ногою нагріте мілководдя… М’який, потужний шурхіт промайнув над ним, порив вітру підняв волосся. Більший за найбільших орлів птах ковзнув, гасячи зірки, геть від берега. Затим учувся недалекий сплеск і відчайдушний жіночий крик. Швидше за власну думку, котра ще не встигла поєднати політ нічного птаха з моторошним воланням, козак кинувся у воду. Борсання чулося все ближче, сильне, невтомне. Загрібши щосили, зомлів Єврась, далися взнаки рани, захлинувся, випірнув, очумався. Щось темне билося перед ним на хвилях несамовито борсаючись. Серце Єврася зайшлося, коли в плече йому вп’ялися довгі гострі нігті… Та то була лише жінка, вся обтягнута простою одіжжю, що тягнула купальницю на дно. Інтуїтивно відчув козак: вона чекає порятунку і разом з тим люто ненавидить і себе за те, що безсила, і його — рятівника, тому що він застав її в мить безпорадності… Охоплена смертельним жахом, жінка кинулась була до хлопця, але наступної миті з гнівним вигуком відштовхнула його. «Жартуєш, голубонько!» — прохрипів Єврась і спритно намотав на руку її косу. Коли ноги нарешті торкнулися дна, Єврась випустив утопленицю. Вона мовчала і не квапилась виходити на берег. Струнка тінь здавалася погордливою і далекою, наче небо. — Спасибі тобі, добра людино! — нарешті пролунав високий рівний голос. — Тепер іди, я хочу побути одна, викрутити одежу. Адже ти не зобидиш врятовану?.. — Бачив я, великий птах упав на воду! — обережно почав Єврась. — Потім твій крик почув… Чи не він бува заніс тебе? Кажуть, є в басурманських землях такі птахи, що і воза з волами можуть забрати… — Ні, порятівнику мій! — відповіла жінка, і козак учув у її голосі затаєну ненависть. — Люблю я кататись вночі одна в човні, веслую непогано. Але перекинувся мій човник і пішов на дно. На моє щастя, ти опинився поблизу. Здається мені, ти не тутешній? Жінка провела ніжним пальцем по рубаному шраму на плечі Єврася, наче бачила в темряві. — Вгадала, не тутешній я! — одказав хлопець, не маючи сили перервати розмову, а вести далі балачки — однаково, що йти по тоненькій кризі. — Ходжу по білому світі, шукаю свою долю. Чи не ти, бува, моя суджена? — Високо мітиш! — Не вище орлиного польоту, красуне… Немов чорт попутав Єврася — став стовпом і не йшов, шкірою вже відчував, як пашить злістю ця висока нерухома жінка. — Я подякувала тобі, козаче, — чого ж іще?! Іди, прошу, дай мені обсохнути… Коли хочеш, скажи, де тебе знайти — пришлю винагороду… Усміхнувся про себе Єврась, уявив, яку винагороду вона прислала б… А вголос мовив зухвало: — Грошима не віддячують за добре діло. Краще поцілуй мене! — І ти підеш? — Слово честі… Вона лиш злегка завагалась — бридливим дрожем гордячки. Губ Єврася торкнулися сухі гарячі вуста. Мов укус чи удар невидимого бича, трусонуло його з голови до п’ят… Щось зблиснуло у вишині за спиною козака — зірниця або метеор — влітку їх чимало. Осяялась темрява, і він побачив впритул біля себе, немов яйце з ніжно-білою, сяючою з середини шкаралупою — бездоганний овал лиця… Великі очі, з диким і скорботним блиском, примхливо і різко вирізьблений прегарний рот. — Іди, — сказала вона, знову, пірнувши в темряву. — Чи слово козака уже нічого не варте? … Темним шляхом поспішав він на гору: все учувалося хлопцеві, що зараз дістане його канчук, переверне нутро, або зашумлять над ним велетенські крила.  

II



 

Місяця за півтора до того, саме на Бориса й Гліба. звелівши двом холопам вилити на нього цебер крижаної води, видудливши глек пива, прийшовши до тями, але все ще хилитаючись і каламутно дивлячись на світ Божий, під полудень вийшов з дому ясновельможний пан Казимеж Щенсний. Незважаючи на спеку, накинув шляхтич поверх гаптованого жупана довгополий зелений кунтуш, надів шапку хутряну з павичевим пером, прикріпленим рубіновою застібкою. Гості після цілонічного застілля, осовівши більше від господаря, по одному сходили у двір, де їх дожидалися козаки-служники, конюхи з осідланими кіньми, псарі зі смиками скімливих рябих хортів — купа народу в біло-зелених кольорах дому Щенсних. Підтримувані догідливими руками, п’яні пани ледве повстромлювали чоботи у стремена; вже сидячи верхи, вихилили по чималенькому кухлику «на коня» й швиргали срібний посуд об землю. Та ось, лупцюючи канчуком низькорослого бахмата[1], вилетів наперед горбань — панський ловчий, оглушливо гикнув, і вся зграя, ревучи, гавкаючи, з несамовитими вигуками лавиною ринула геть із двору. Чистісінько як ота дика гемонська охота, про яку розповідають старі люди і яку, не доведи, Господи, побачити, хоч одним оком… Тим часом у своїй світлиці нагорі прибиралася господиня маєтку, пані Зоф’я. Гурт дівчат метушився навколо неї, передаючи одна одній і обачно надіваючи на пані: панчохи лляні, сорочку з найтоншого полотна, оздоблену мереживними прошвами, нижню спідницю, атласний ліф зі шнурками плаття оксамитове кольору перестиглої вишні… Причепурюючись, Зоф’я довго перебирала в кипарисовій скриньці уламки крижаного сяйва — діадеми, дармовиси, брошки, що коштували череди корів… Нарешті взяла подвійне діамантове намисто, сережки паризької роботи. Довгі каштанові коси недбало закрутила на маківці, сколола шпилькою з гербом Щенсних. Покоївкам було велено йти. Наче чекаючи когось, пані Зоф’я походжала по кімнатах, прискіпливим поглядом роздивляючись себе в дзеркалах. Похмурий рублений домище з вузькими вікнами-бійницями лише зовні скидався на фортецю, усередині — блищав розкішшю. Були в покоях Зоф’ї і дивани з атласними подушками, і комоди з ебенового дерева. Знічев’я торкнула господиня слонову кістку клавесину, змахнула порошинку з шахового столика, викладеного квадратиками нефриту і яшми. Впурхнула дівчина: присівши, розіпнула спідницю — подив бринів у її голосі: — Пані, до вас… — Знаю. Проси, проси мерщій!.. І не дивно, що здивувалася розпещена хатня холопка: як і вся челядь, вона більше від самих панів зневажала чорний люд, і носик морщила гидливо, впускаючи гостя. Не шляхтич із сусідських, з ранку, мов буряк, червоний від винидла, з «вонсами закренцоними»[2], хриплий, громоголосий, бухав чоботищами по дубових сходах — нечутними кроками піднімався літній чоловік. Сиве до плечей волосся його було рівно підрізане над бровами, лице сухе, повіки скромно опущені. Сіра груба сорочка, вовняна свита до колін, в руці повстяний капелюх — хто з мужиків Щенсного в будень вдягався інакше? Але дивно зустріла старого горда пані Зоф’я. Нетерпеливим покриком витуривши геть покоївку, раптом низько, немов перед королем, присіла і поцілувала мужичу руку, несподівано пещену, зміїстим пальцям якої дуже личили б перстені… Доброзичливо посміхаючись, гість торкнувся її чола. В очах прибульця відсвічувалась суцільна тьма: ні білка, ні райдужки, два смоляних озерця. — Тобі б поберегтися, Учителю! — мовила Зоф’я, посадивши старого, й сама примостилася скраєчку крісла, наче дівчинка перед строгим вихователем. — Казимеж поїхав на полювання, потрапити йому на очі — біда… До того ж з ним поручник Куронь-я тобі розповідала про цього жартівника.  



 

— Вчора я взяв проби води з різної глибини, Зосю, — наче й не почув попередження гість. Мова його, така книжно-доладна, аж ніяк не відповідала зовнішності. — Результати вражають, особливо коли довести до кипіння й спостерігати за парою… Та, на жаль, все припиняється через кілька хвилин — схоже, що властивості невіддільні від загальної маси… А можливо, від якихось донних джерел, ручаїв? Треба було б усе вивчити досконало, перш ніж… Не доказав старий, стулив безбарвні губи. — Я досі одного не розумію, Учителю! — підпершись кулачком, замислено мовила Зоф’я. — До чого… до чого вся твоя затія, труд такий важкий і тривалий? Чи не простіше було б обнести озеро міцною огорожею, глибоким ровом? Або насадити густого лісу, непрохідного, щоб і миша не пролізла?.. Гість похитав головою. — Треба дивитись далеко, доню моя. Чи можеш ти бути впевненою, що твій онук, або правнук, маючи інші думки, аніж ми з тобою, не зламає оту огорожу, не викорчує ліс? — Але навіщо тоді сила того, що стоїть за твоєю спиною? Навіщо всі його таємні помічники й слуги? Хіба не можна вчасно зупинити знахабнілого шляхтича?! — Шляхтича можна. Десяток, сотню шляхтичів, Але… чи знаєш ти, що таке холопські бунти? Ще у всіх на пам’яті Наливайко. А незабаром будуть повстання, набагато грізніші й більші! їх нікому не зупинити… Господиня здригнулася від зловісного пророцтва. — То, виходить, Іншої ради нема? — Нема, — мовив Учитель, підводячись. — Тільки знищити, закидати землею. Я залишусь тут і сам буду керувати роботами. Панові Казимежу й іншим відрекомендуєш мене як німецького земляних робіт майстра, або ж голландського, якщо німці не до вподоби! Мовами, ти знаєш, я володію всіма. — Безперечно, ти залишишся у мене, пане майстер! — також підводячись, тоном ствердження, а не запитання, сказала Зоф’я. — Чоловік буде щасливий, якщо ти нам розповіси за трапезою про свої мандри до Єгипту, Індії або до царства червоношкірих за океаном. — Запрошення твоє приймаю з вдячністю, Зосю, — хоч і вбити мене може гостинність вельмишановного пана… Проте дозволь мені спочатку привезти й поставити в якому-небудь хліві воза з необхідним начинням. — Прошу, пане мій! Тут усе віднині належить тобі. Просікою, прокладеною серед предковічного лісу, мчали хорти, а слідом сунула кінська лава, наздоганяла одиноку, вкрай перепуджену косулю. Червоні й лазурові кунтуші панства, сірі свитки єгерів, біло-зелені жупани козаків-служебників і над усім оцим — колони щоглових сосон, а вище, над нерухомими кронами, тепла травнева синява… Уланський поручник Куронь, кремезний чолов’яга з поораним віспою обличчям й білуватими скаженими очима, летів попереду всіх, розпластуючи замиленого коня. Несподівано зграя, що вже висіла на копитах косулі, стишилась і відсахнулась, немов від вепра-сікача, кілька псів, скавулячи, шкеребетьнули в кущі. Тикаючи перед собою ціпком, просіку перетинав дідок — сива грива, свита до колін. Косуля, відчувши позаду заминку, стрибнула вбік — тільки молодняк затріщав. — А-а, пся крев, пся вяра!.. Вершники що було сили шмагали переляканих собак і псарів, котрі намагалися знову нацькувати зграю на слід. Куронь, лаючись, замахнувся канчуком на «старого лайдака». За поручником числилось вже з десяток забитих до смерті, затоптаних копитами, порубаних шаблею чоловіків та жінок — допоки все сходило уланові, родичеві великого магната… Але тут, Бог його зна чому, сталася прикра осічка. Рвонувся жеребець Куроня, вдарив задом. Вправний вершник, улан, лаючись ще з більшою люттю, ледве втримався в сідлі. Але, не чекаючи перепони, з усього розгону налетів іззаду жеребець Щенсного. Наче тараном збитий з коня, поручник гепнувся об землю, лоба і щоку здер об кору сосни. Тим часом, ніяк не реагуючи на таку бучу, дідок неспішно перетнув просіку й, накульгуючи, зник у гущавині. Навіть наймолодші й заповзяті не наважилися чомусь кинутись за ним. Пан Казимеж, відчувши, що не втримається на схарапудженому коні, кинув холопам поводи й хутко сповз на землю. А щоб челядь, бува, не подумала, що їхній пан з переляку так не вельми ловко спішився, Щесний вдав, що поспішає допомогти поручникові. Втім, Куроня вже підвели і гримали попід руки єгері, кров рясно капотіла на його мундир. Простягнувши руку офіцерові, пан Казимеж підбадьорливо вигукнув: — Ет, пане Стась, такому рубаці, як твоя милість, зайва подряпина не завада, тільки дамам ще миліший будеш! Я ж обіцяю під час обіду вилікувати твої рани найліпшими ліками — барильцем рейнського! Не прийнявши руки, улан люто зблиснув очима на заюшеному обличчі й просичав, хапаючись за шаблюк. — Клянуся Божою Матір’ю Ченстоховською, пане, ти, видно, вже висушив те барило зранку, а то чом би було налітати на мене, мов лихий татарин! — Та хіба ж я винуватий, твоя милість, що твій кінь раптом зґедзався?! — ще мирно, але вже беручись войовничим рум’янцем, запитав Щенсний. — Не можна було ніяк звернути… — Знати нічого не хочу! — несамовито вереснув Куронь, вихопивши шаблю. — На землі твоєї милості, твій мужик, хам, напускає мару на уродзоного шляхтича і безкарно зникає! Захищайся, милостивий пане, а ні… — Ого, це інша справа!.. Пан Казимеж вирвав з дорогоцінних піхов турецьку шаблю. Бризнули іскри… Гості, слуги, козаки звично розступилися, утворюючи коло. Азартно рубалися пани… Увечері того ж дня при світлі смолоскипів тихо розчинилися важкі ворота панського двору. Сама пані простежила, щоб без перепон в’їхала у двір запряжена волами велика халабуда. Візник, мов сіра баба, сидів на козлах, закутаний рядниною. Один із стражників крадькома перехрестився…  

ІІІ


 

— Куди тебе чорти несуть? — пошепки спитав Степан, побачивши на порозі Єврася. — Даремно не спиш? батьку, — так само пошепки одвітив козак, обидва боялись розбудити Настю. — Я вже одужав і зумію за себе постояти. — А я не заради тебе піднявся, — Господар усміхнувся звичною своєю хитринкою, наче знав щось таємне про свого співрозмовника, але не хотів казати, — Зілля є таке, що тільки вночі варити треба. Єврась глянув — на Степановій половині бігали по стелі відблиски вогню з печі. — Чи туди зібрався, чи подумав? Мабуть, Настя уже натуркала вуха? — Сам ти, видать, з чортами знаєшся! — крутнув головою козак. — Не важко здогадатися… Про застави знаєш? — Слава на воротах не висить. Знаю давно і без твоєї дочки. — Ну, йди! — махнув рукою господар. — Тебе все одно не втримати — не сьогодні, так завтра втечеш… Флягу хоч взяв? — Аякже… Вклонившись вдячно старому, пішов Єврась геть з хати — і розтанув у темряві. Хто бачив його, хто чув? Босоніж промчавши по вулицях поснулого села, козак мимоволі завмер біля дніпровського схилу: чи не майнуть м’які широкі крила?.. Досі стояло перед Єврасем лице врятованої, світилося дивною білиною в сполохах зірниць, палали грізні, безпорадні темні очі… Так живо стояло це перед очима, що заступало навіть квітучу молодість Насті. Ну, славна дівка, хороший товариш — чого ж іще?.. А поцілунок той, що огненним ударом струсонув усе тіло, не виходив Єврасеві з голови. Цього разу хлопець пішов до річки не протоптаною стежкою, а подався навмання кущами дроку по гребеню кручі. Чітко виднілися за рікою і похмуре, поцятковане вогнями громаддя панського будинку, й оддалік білі мазанки села, а ген там і стіни монастирські, і баня церкви святого Ілії… Знайшовши вузьку козину стежку й збігши по ній, побачив козак над світлим тремтінням води стару вербу, спалену блискавкою. Під її корінням заздалегідь був захований човен. Боячись, щоб не плюскотіло, Єврась загрібав сильно, але обережно. За річкою, на пологому березі двома рядами горіли багаття. Поміж ними, наче по широкій вулиці без хат, снували людські тіні і долинав звідти безперервний гамір. Щось гуркало, скрипіло і немов сотня тупих дзьобів довбала ґрунт. Далеко обігнув Єврась те зловісне місце. Нижче за течією, сховавшись за мисом, човник розпанахав суцільний килим латаття. Тут повинен був впадати в річку ручай — єдина надійна дорога через ліс, під густими кронами, куди не проникало слабке місячне світло. Безтурботне дзюрчання задзвеніло доброю звісткою. Вправно орудуючи веслом, Чернець спрямував човника в гирло ручая. Далі рушив пішки, ступаючи в прохолодні лоскітливі струмені. Немов тисячею розчепірених рук ліс заступав небо над козаком і зімкнувся за його спиною. Зір більше не допомагав. Довкола скрипіли конари, то шарахався в траві хтось прудкий, то скрикувала й билася спросоння якась пташка. Козак не дуже боявся звірини, добре володів кривим турецьким кинджалом, непокоїла лише можливість зустрічі з нечистою силою, яка, ходять чутки, тут частенько бешкетує. Висів, правда, на гайтані хрестик з пучкою чудотворних мощів києво-печерського схимника — святиню цю ще Єврасева мати з рідної хати взяла, коли потрапила в полон, і зуміла зберегти через усі літа неволі. Проте хтозна, які хитрощі придумає бісівське кодло? Казали старі люди, часом так обійде вража сила, що і сам хреста знімеш. Не раз ввижалися Єврасеві, то зблиск крізь кущі зеленого круглого ока, то легкі кроки і чиєсь хіхікання. Раптом спіткнувся він босою ногою об мокрий корінь, спалах болю осліпив його й заступив усе. Приверзлось: прудко-холодні пальці вже впиваються в потилицю. Стримався, не скрикнув і не впав. Прихилився лише спиною до дуба й, розтираючи забиту ступню, зрозумів Єврась, що стало краще видно! Темрява відступила! За стовбурами дерев неподалік тремтіли червоні відсвіти. Там розклали багаття. І воднораз той вогонь, такий затишний і рідний, став козакові страшнішим за всіх отих чортів та упирів. Єврась пригнувся і поповз руслом, спираючись на руки й коліна… Підступний друг ручай привів до самої застави служебників. Козак добре чув форкання коней, людську розмову й п’яний регіт. Ось дзенькнула сулія об край чарки… Він уже бачив шапки тих, що сиділи довкола вогню, і біло-зелені жупани. Диво, яке лежало посеред землі пана Щенсного, охороняли пильно… Спритний і гнучкий, мов лісовий кіт, оминув би Єврась заставу, та несподівано прямо перед ним вигулькнула гостровуха собача морда. Зачувши чужака, пес загрозливо лайнув. Але хитрощам бойовим Січ навчала непогано. Вибираючись в путь, натерся Єврась чорним земляним маслом. І тепер, не витримавши бридкого їй запаху, псина лише потопталася, погарчала, але навздогін не кинулася. Зате, для своєї досади, побачив Чернець попереду вирубку, зарослу високим бур’яном. Відблиски багаття вільно лягали на пустище, а за сотню кроків, під тополею, горіло друге багаття і там також виднілись люди. — … Не знаю, братику, що там заховано, в тому озері, або, може, вода наговорена! Не знаю… Та тільки є повір’я, що ще князі давньокиївські посилали по цю воду — та від того, мовляв, і всіх ворогів перемагали. Був час, за татарами стало те озеро, варту тримали біля нього, воду в бурдюках возили своїм ханам. Але тим начебто не допомагало, а навпаки… Потім литовці, чи що, тином обносили. А тепер ось наш Казимеж стереже пильніше, аніж свою казну… Так одного вечора розказувала Єврасеві схвильована Настя, коли козак, кволий від ран, сидів з дівчиною під старою яблунею в Степановому саду. — Я тобі глек тої води принесу, сама дізнаєшся які від неї чари! — обіцяв тоді Чернець. І сидів у Степана, хоч і майже одужав, бо кортіло дістатися до того озера. А ще не йшла з голови та зірниця над Дніпром, удвоєна поглядом сумних очей. Коли б ще хоч раз побачитись! Тепер, залишивши русло, повз Єврась через вирубку, як вчили його старі запорожці — звиваючись мов гадюка, щоб ні спина, ні зад не випирали… Пика уткнулася в кущ кропиви поряд з його шиєю. Гра тіней від великого вогню збила руку біло-зеленого, але він знову замахнувся, розкрив рота: — Гей, хлопці, сю… Але закричати не зміг. Єврась перекинув його, шарпнувши за чобота — і, навалюючись усім тілом, хотів оглушити кулаком. Проте дужим і звичним до рукопашного бою виявився служебник: затиснув він голову Єврасеві й спробував її звихнути. Вже млосні сполохи попливли перед очима козака, страшний біль перехопив віддих. Видно, саме тіло, не кероване розумом, знайшло як вчинити. Коліном Єврась ударив служника в пах, і коли хватка на мить ослабла, вислизнув і вихопив кинджал… Криве лезо увійшло в ямку під борлак, захрипів служебник, забулькав… Не вперше доводилось козакові в чесному поєдинку вбивати ворога, та кожного разу після того свинцевий присмак довго залишався на язиці. Здавалось щораз, не кров то, а дорогоцінна рідина стікає в землю. Прикро було йому забирати чуже життя. На заставі стривожилися, хтось кинувся до коней. Повзти не було сенсу. Пригинаючись, Єврась одним духом перемайнув вирубку і зник. Навздогін йому свиснула куля. Кільцем розташував пан Щенсний застави довкола озера, а побіля берега варти не виставив. Та й навіщо? Озеро само себе оберігало краще, аніж фортечні мури. Чіпке дрібнолісся, завали гнилизни, кущі суціль звиті ожиною й хмелем; а далі, немов військо з піками, густий рогіз, очерет до неба, рідкі віконця, вкриті ряскою, приховували трясовину… Тільки аж посередині улоговини, куди не сягала навіть тінь від шатра соснових лап, лежало рівне правильне коло, в якому відбивався тонкий серпик місяця. За вирубкою Єврась знову натрапив на ручай, і той, допровадивши хлопця до місця, щез в очеретах… Чував козак, що є на світі краї, де ані зими, ані снігу не буває, і росте там страшенний ліс. Людина в таких хащах кроків сто зробить і може вже не повернутися: в плющах усіляких заплутається, шпичаки подеруть його, комарі закусають, болото засосе… Пригадав Єврась ті розповіді. Наосліп рубав і шматував перед собою кинджалом, побоюючись, аби не розступилось під ногами мульке дно. Та ось, зробивши відчайдушний ривок, продерся крізь останній заслін і шубовснув у чисте літепло. І… нічого не сталося з ним. Легко тримався на поверхні, тільки заважали мокрі шаровари. Хотів уже Чернець наповнити мідну флягу — старий Степан розгадає, яка тут таємниця в цій воді. Та тільки зиркнув в глибину, помітив під собою тепле, оточене ореолом світло. Немов велика лампада горіла на дні або дотлівала зірка, скотившись з неба. Зачарований таємничим світлом, козак пірнув — і сніп проміння, схожого на сонячне, вдарив йому в лице, засліпивши! … Ба ні. Справді сходило сонце над дзвінким сухим осіннім степом. Тліла чорна стерня, плівка інею лежала на чорних грудкам. У сухому прохолодному повітрі гулко летить кожен звук. Колами ширяють під сухим небом терпеливі шуліки. Ждуть… Наростає гуркіт копит, рвуть слух несамовиті, умисне застрашливі крики та завивання. Скаче полчище вершників на коротконогих конячках. Татари? І схоже, і не схоже. Чимало вершників оголені до пояса, але всі в шапках з вовчого хутра чи залізних ковпаках, на лицях сатанинські маски, зроблені з заліза або висушеної шкіри. Що попереду знавіснілої кінноти? Перетинав поле крутобокий насип, перед валом викопаний рів, а перед ровом смуга загострених паль. Добра оборона! Падають стрімголов коні, а один уже б’ється з несамовитим іржанням, нахромившись животом на палі. Ось авангард докотився до рову: хто перемахнув, хто повалився… Крик і тупіт ставали нестерпними. Єврась бачив, наче стояв поряд, — як впав із сідла молодець, вдарився об землю, спробував був встати, але копита задніх пройшли по ньому, ламаючи з хрускотом ребра… Спішені кочівники вже дерлися на вал, один схопився за горло і покотився у рів, другий неначе захотів лобом просвердлити дірку в косогорі. Лежачи за нашвидкуруч зробленим бруствером, лучники впритул збивали нападників. Купка степняків все-таки видерлась нагору, назустріч їм кинулись бородаті воїни в кольчугах, дружно змахнули мечами… Сильно стисло груди, відчув козак, що борсається у важких обіймах води. Забракло повітря, Єврась рвонув на поверхню. І привиділося йому в ту коротку мить, доки пробкою не вилетів під зорі, що картину степу і запеклої битви навкіс перекриває інша жива картина, прозора, мов слюда, але така ж чітка до дрібниць… Сірим курним шляхом тягнувся велелюдний натовп. Люди різного віку перемішалися, наче різнобарвні вівці, босі селяни в полотняних штанах і сорочках; причепурені молодиці з немовлятами, понівечені з голими черепами козаки, якась панна в блакитному плащі, на волоссі золоте очолля; коваль, який не встиг зняти дубленого фартуха… Обабіч — вершники в шкурах з нашитими бляхами, світле волосся до плечей, на шоломах роги турячі — перегукуються сміючись, пригощають бранців ударами довгих канчуків… А он і зовсім кепсько: дебелий чолов’яга з солом’яною бородою довкола бурякових щік напхав повного воза хутра, дорогоцінного начиння, сам всівся зверху й регоче, поганяючи не волів, не коней — жінок в драних сорочках… Хвилину відпочивав Єврась, розкинувши на воді руки й ноги. От тобі й озеро! Тепер є про що розповісти Степанові й Насті, про що розпитати мудрого старого. Боже правий! Задивився на підводні дива й мало не забув набрати води. Хотів був Єврась зачерпнути з поверхні, та щось стримало його. Добре віддихнув, затим відкупорив флягу і, заткнувши пальцем шийку, пірнув у глибину, де вабливо сяяв сонячний згусток… Проте, вже не сонячний — брунатно-малиновий, похмурий! Цього разу козак пірнув значно глибше, і видива були інші, навівали жах. По обидва боки широкої долини горіли пагорби, розбурханий вогонь гуляв по траві, валом підступав до дубового гаю, і дерева з тріскотом спалахували. Сонце, зіскулене й жалюгідне, гойдалося в димовій задусі. Долиною на товстоногому коні під розкішною попоною неквапно їхав рудобородий кремезний чоловік. Брови його були насуплені, лице змащене жирною чорнотою. Весь він сяяв кривавим золотим обладунком. Довкола вершника, одвертаючись, аби ненароком не зустрітись з поглядом його тигрових очей, вигарцьовували лицарі, геть заковані в залізо, а через плече у кожного леопардова шкура. Вершників притьмом обганяли піші воїни зі щитами мало не вищими від свого зросту. Передні завзято збивали вогонь, аби володар зі свитою безпечно проїхав по попелищі… Розрізняв Єврась й інших людей, котрі скрадалися за чужинцями. Буйногриві, одягнуті в легкі куртки й штани, що облягали, вони несли потужні луки. Один із кінної свити, велетень із себе, забачив переслідувачів і, піднявши меч, повернув коня крізь вогонь на схил пагорба. Та тільки-но наблизився до кущів шипшини, яку оминув вогонь, як свиснув аркан і, падаючи спиною на кінський круп, латник задер фарбовану хною — як і в царя — бороду… Опам’ятавшись, козак висмикнув палець із фляги, зачекав поки вона наповниться й сильно загріб, йдучи на поверхню. Щось спалахувало, огортало різними кольорами, спливали обличчя, одні спотворені, інші — незворушно-байдужі; панорами боїв, переселень, дивовижних міст і сіл. Єврась поспішав хлипнути повітря… Причаївшись у чагарниках на мілині, стежив Чернець, як снують в лісі хвости факелів, чув лайку панських вояків. Щільно оточили озеро. Що ж, вся надія на удачу… Раптом Єврась подивовано завважив, що бачить так, мов удень. Ні, не факели допомогли. Щось інше, незбагненний зір, немов світлою лінією, обводив кожен стовбур і листочок, і фігури служебників. Але того мало: Чернець відчував і тих, кого заступали дерева, і навіть маленьку сполохану дичину, мабуть, зайця, якого нічна веремія загнала в зарості папороті. Не встигши як слід усвідомити свою нову здатність освоєння світу, Єврась попрямував до берега… Господи! І звідки йому було знати, що саме тут, у непролазному плетиві корчів, трав, починається твердий ґрунт? І за дня не помітив би тієї межі. Впевнено скаламутивши застояну прибережну воду, козак рушив уперед… але за кілька кроків став, мов укопаний. Міг поклястися — під лататтям, прямо перед ним вікно трясовини, туди або гулькнеш мовчки, або, якщо здіймеш ґвалт, витягнуть біло-зелені — прямо на шибеницю. Що за дар несподіваний, чарівницький, вів тієї ночі молодого козака, що допомагало йому легко оминати і гострий сук, і пожадливі шпичаки, і виямки? Ручай-поводар вже став непотрібним… А як біг Єврась: без жодного шереху, не по-людськи швидко, стелячись урівень з підліском — навсправжній вовкулака! Тепер він глузував над незграбними сліпими панськими нишпорками, котрі снували довкола. Хрускіт з-під їхніх чобіт громом долітав до Єврася, за тридцять кроків бив у ніздрі запах тютюну з чиєїсь люльки, забивав дух перегар… Ось вже й ліс скінчився, попереду річка, тепер для Єврася молочно-мерехтлива; але тут навперейми кинулась тінь істоти, такої ж спритної і чутливої, як він сам. Кудлатий з щелепами-капканами пес, натасканий ловити втікачів-холопів, мовчки кинувся на хлопця, лапищами штовхнув у спину… Колишній Єврась, перед походом на озеро, оце вже був би розпластаний на землі з міцно затиснутою собачими щелепами горлянкою — не до смерті, а поки не з’явиться господар. Нинішній — вислизнув гвинтом так, що собацюра спіткнувся й мордою проорав пісок. Не дав Єврась йому встати, — блискавичним прийомом, — Бог зна, де й вивченим, — рубонув звіра долонею поза вухом… Пес, який легко й вовка завалив би, гегнувся набік, з хрипом корчачись. Не гаючи часу, й навіть не шукаючи човна, Єврась з розгону шубовснув у річку. Довго-довго не показувалась його голова, наче і під водою міг тепер дихати, щасливець…  

 

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка