Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка13/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.68 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

VII



 

Незважаючи на молодий вік, Єврасеві довелося пережити немало лихих набігів, лютих битв і один похід, що переважив усі інші козакові подвиги — з битвами на Чорному морі й облогою неприступної турецької фортеці. Але не штурм височенних бастіонів, не шабельна січа перед фортечною мечеттю, — найбільше тоді нагнала страху на Єврася несподівана земна дрож. Таким беззахисним, немічним відчув він себе, коли захилитались кримські скелі. Те ж саме відчув і нині, в глибині панського маєтку. Ходором ходила, репаючись, долівка, й стіни видувались, і стеля провисала все нижче і нижче, немов мокрий полог… Стискаючись і скорочуючись, підвал, наче горлянка чудовиська, штовхав козака до дерев’яних сходів — а ті звивалися драконом, настовбурчуючи луску сходинок, вигнутим кінцем намірюючись з розмаху прибити. Єврась дерся на крутий укіс підлоги, що невпинно надималася. Втікати геть, геть — але назустріч вже наступали навіжені табурети; скрегочучи, повзло якесь закіптюжене начиння, вочевидь, для катувань; виляскували, звиваючись, іржаві ланцюги; і здоровенне горня, підкотившись, вибухнуло, осипавши гострими осколками Єврася. Якимось чудом вдалося козакові вчепитися в знавіснілі поренчата і осідлати сходи. Розлючений змій, скрегочучи оглушливо-надривно, високо здійняв сліпу голову. Скориставшись моментом, стрибнув Єврась у сіни на дубові мостини. В ту ж мить розійшлися припасовані краї, стали на диби плахи… І тут несподівано все стихло, набуло звичного вигляду, немов розпалених духів заскочив зненацька маг-приборкувач. По-варварськи пишними були сіни в маєтку Щенсних: брусовану плоть стін прикривали рисячі шкури, на килимах грали сяйвом обладунки з різних країн: щити, мечі в оточенні дрібнішої, але з щирою позолотою та коштовними каменями зброї. У великій клітці гостям на показ сиділи уловчі соколи й кречети. А за кліткою сходи вели нагору, в покої пана й пані. Коли все втихомирилося, почув Єврась голоси знадвору й крики. Притьмом кинувся він в горішні покої. До Зоф’ї піти не наважився — ще за боягуза прийме, мовляв, за спідницею криївку шукає! Тому увірвався в покої навпроти. Дасть Бог, там через вікно і на дах… Тим часом у супроводі біло-зелених стражників і холопів постав на порозі свого дому пан Щенсний. Видно, пиячив десь у сусідів та й на ранок несподівано заявився… Козак зацьковано озирався. Вікно просторої трохи задушливої світлиці, куди він потрапив, було затягнене сталевою сіткою, і важкими шторами. Що тут зберігалося, чи не панська, бува, казна? Ковані скрині, широке ліжко, застелене килимами й хутрами, поставці з вигадливими свічниками, скриньками… Посеред кімнати стояв масивний стіл. Вся його поверхня була вкрита виразками від жаринок з люльки, краплями воску, слідами численних келихів. Зачувши шаркання багатьох ніг, Єврась зрозумів: дітись нікуди — й шмигнув за скриню, заставлену карбованим посудом. Зачаївшись, обережно визирнув поміж довгошиїх глеків. Меткі челядники внесли нові свічки, за холопами увійшов сам господар. Вперше так зблизька побачив Єврась володаря маєтку і сіл по обидва береги! І справді, знаменитий ненажера зовсім не скидався на товстуна — навпаки, сухорлявим вертким личком з китичками вусів на ньому нагадував хорта. Звичайний чоловік. Привертали увагу лише рум’янець на вилицях та змарновані, похмуро-неспокійні очі… Нетерпляче всівся Казимеж в крісло, розстібнув жупан. Хіба міг знати Єврась, що вечеря у пана Немчика із Попельні лише розпалила черево Щенсного?.. Тепер дивився, затамувавши подих, приголомшений козак, як вносять і кладуть перед шляхтичем хліби і глечики, миски з кашею, варениками, тарелі з м’ясом, гори смажених перепілок, пироги завбільшки з колесо від воза. Заставивши стіл пахучими стравами (бідолаха Єврась тільки слину ковтав), слуги з поклоном позадкували геть. Казимеж рвучко підвівся, замкнув двері на три засуви.  



 

«В крайньому разі задушу», — вирішив козак, готуючись вилізти зі схову. Та вкляк, вражений, як ніколи в житті, бо пан Щенсний почав їсти. Якби таке побачила Настя чи хтось з дядьків, що пускали плітки про пана-ненаситця, — повірили б, що в бідолашного Казимежа вселилося геть усе пекло. Спершу пан просто ковтав, жадібно спорожнюючи посуд, з хрускотом пережовуючи кістки, напихаючи за обидві щоки одразу півдюжини закусок, запиваючи сумішшю вин та настойок, які зливав у величезний келих. Але потім… Обличчя Щенсного раптово й страшно змінилося: запали щоки, череп стиснувся, видовжився, мов диня, з-поза вух випорснули потоки сивого волосся. Сидів за столом, роздираючи пеньками зубів фазаняче крило, лисий виснажений старець. Та ось — Єврась не встиг і духу звести — стареча голова, немов глина під невидимою рукою, сплющилась, розширились щелепи… Звіровидий, короткошиїй, низьколобий мужлай смачно наминав млинці в сметані… хай йому грець — їдців було вже двоє! Увігнувшись, роздвоївся по тімені череп. Дві пари очей втупились в тарілку, дві зубаті пащі голосно зачавкали, руки ледве встигали набивати їх їдлом… Зміни зовнішності пана були стрімкими: то чоловічі, то жіночі голови з’являлися, переходячи одна в одну на його вузьких плечах. Молоді й немічні, деякі в шрамах, сліпі, вкриті коростою, по дві, по три разом на одній шиї, наче гриби-поганки на пеньку, і всі жерли, безупинно перемелювали їжу. Сидячи за скринею, Єврась витерпів усі метаморфози, навіть трохи звик був і гадав, коли зморщувалася чергова личина, — що тепер вилупиться?.. Чи мало, чи багато сплило часу — їжа зі стола зникла, вина вихлебтані насухо, маслаки наче побували в зубах весняного ведмедя. Остання двійця голів погиркалась за останній шматок дичини. Вивергаючи лайку, їдці намагалися гризнути один одного, плювались, а рука з виделкою нервово смикалась то до одного, то до другого рота… Нарешті скінчилась і ця напасть. Живі маски зморщились, злились мов краплі ртуті й знову з’явилася тхоряча, з полохливими очима, пика пана Казимежа. Немов прокинувся зі сну, тривожно позирав шляхтич на поле об’їдків: «Та невже я таке накоїв?» Зітхнув, підвівся і пішов відчиняти. Один засув, другий, третій… Нелегко далося Єврасеві знайомство з перевертнем, та куди було дітися. Перестрибнувши через скриню, кинувся козак до дверей, відштовхнув пана. Той тільки пискнув… Він біг немов у гнітючому сні, коли ноги важать по сто пудів і пересихає в горлі, і сили тануть з кожним кроком, а чорний переслідувач от-от наздожене, він уже дихає в потилицю, скінчився ліс, і струменіла між поростом ртутна світанкова гладінь. Розум підказував: не сховає тепер і рідний Дніпро, над світом річковим, заки сонце не зійде, теж владарює чортовиння. І все-таки ноги самі несли до води. За той час, поки біг — час, що посипав Єврасеві скроні першою сивиною — верзлося йому, що тисячі ворогів женуться позаду, перекликаючись вовчим завиванням, обходять його підковою, а кінці тієї підкови невблаганно стискаються. І хоч чувся лише одинокий тупіт, така лють обпікала козакові спину… Озиратися не можна було, це Єврась знав достеменно. О, Господи! Куди це він утрапив? Між двома стовбурами липка павутина, завтовшки з рибальську сіть, — це ж який має бути павук?! Безглуздо смикатись: павутиння ще більше сповиває його, шпетно обпікаючи шкіру. З верховіття, з колодязя блідого неба опускається мінлива тінь… Власник павутини? Без оперття, вниз головою ширяє над Єврасем розпатлана жінка, лиця не видно… Не встиг Єврась зметикувати — чи ворог, чи друг — як його руку, мов сталеві лещата затисли ніжні пальці й потягли геть із западні… Лопались беручкі пута, і от впав козак на м’який мох. Відчувши волю, знов кинувся до Дніпра, на долоні в нього скнів вдавлений слід від гранчастого каменя, що був на персні його рятівниці. Прямо по гнилистій мілководній заводі біг Єврась, коли його вхопили за комір. Нелюдським ривком Чернець вивільнився, роздерши сорочку, але не втримався на ногах і впав долілиць в смердючу калюжу… Голими, без шкіри, кістлявими пальцями хтось намагався повернути йому голову. Та знав Єврась, що коли силоміць рознімуть повіки і зазирнуть у очі — душа загине, тому несамовито пручався, вирішивши, краще вмерти, захлинувшись жабуринням і намулом…  

… Гей, ви мені не пани,


А я вам не хлопець —
Догадайтесь, вражі сини,
Що я запорожець!

 

Що це!? З досадливим сичанням його відпустили, він може оглянутись довкола. Мугикаючи пісню, їде вершник попід верболозом: кобеняк на ньому довгий, люлькою попихкує з-під напнутого каптура. За ним ще — ступою, ступою, по коліно, по живіт у вранішньому тумані пливуть коні. Хитаються у сідлах молоді вершники. — А кого це Бог приніс? — неголосно, сиплувато і до щему знайомим голосом запитує головний. — Пугу, пугу!.. — Козак з Лугу! — задихаючись, ледве промовив Єврась. — Еге, то це Чернець! Друзяка!.. Кіннотники оточують його, вожак зістрибує і в обійми згрібає мокрого Ченця, котрий ледве тримається на ногах. Рідні, пропахлі тютюном і порохом вуса нижче підборіддя… — Хто це тебе так, га? Хіба що сам сатана може наслати на козака такого переполоху! Підвели Єврасеві коня, посадили, накинули плащ — а він все озирався на ясніючі крони узлісся, на клуби туману, що сліпо виповзали з лісу.  



… Ой їв же я сласно,
Та ще їсти буду —
Таки ляшкам, синам вражим,
Поки жив, не забуду!

 

VIII





 

Рано-вранці старий Учитель майже пошепки, але з нещадною уїдливістю дорікав пані Зоф’ї. І хоч він стояв шанобливо, а шляхтянка розсілася в кріслі, — було видно, хто тут наставник, а хто — недбала учениця. — Ах, любов, любов! — глузував «німецький майстер». — Що вона робить з людьми? — Злочинець, плебей ставить під удар всю нашу справу, а ти зустрічаєш його, як коханця, і тільки мій нежданий (маг наголосив на цьому слові), нежданий візит завадив гріхопадінню, за яким, можливо, сталося б непоправне… Чи таки сталося? Адже ти й далі допомагаєш йому на кожному кроці… Запам’ятай: ставши підневільною жалюгідного раба, зраджуєш і мене, і того, хто стоїть за мною! А таке не прощається. Опустивши очі долу, Зоф’я запитала з удаваною наївністю: — Та невже і ти, великий чаклун, і той, хто за тобою, так боїтеся жалюгідного раба? — Облиш! — презирливо скривив рота Учитель. — Не шмаркач небезпечний, — дар, яким мимоволі наділила його доля і може наділити черв’яків, подібних до нього… Кожен, хто приторкався до озера, мусить бути знищений! — Але ж і я в тому озері купалася, і воду пила з нього — чому ж твоя милість не звертає свій гнів на мене? — Не дорівнюй! Сила, що тобі дана, буде спрямована на інше, на вищі цілі. Для того ти й вихована, й прилучена до таємного… — Ти переконаний у цьому? Гаразд! — Шляхетський гонор озвався в Зоф’ї, учениця вже не слухала повчань, а кидала виклик: — Якщо зло не в самих чарах озерних, а в тому, що ним можуть оволодіти необізнані, — навіщо ж тоді твій канал? Збери усіх, до кого маєш довіру, ми поринемо в купіль сили і вийдемо звідти, рівні демонам! Хто проти нас? Будь-яку силу пустимо за вітром… — Звичайно, ви пустите, — мовив Учитель і стомлено сів, спираючись на костура. — Але ж у кожного демона будуть серед смертних улюбленці: няня стара, кравець, меткий лакей, вірний охоронець… Ну як не віддячиш доброго слугу кухлем чудо-води? А буває ж іще таке, що простолюдин мужем входить в панський дім, або дівка-селючка — господинею… — Я зрозуміла тебе, — гордовито озвалась пані. — Ну то й що? Нехай п’ють з наших рук! Нехай випрошують крапельку… Все одно ми багатші, освіченіші, та й до влади звичні. Пани панами залишаться. А холопи витривалі, меткі, з собачим нюхом, з рисячим оком нам знадобляться… — Розумна ти, Зосю, та про головне забуваєш! Не лише міць тілесну, гостроту відчуттів примножує ця купіль… Вона народжує дух бунтарства! Чим бідніша, упослідженіша людина, тим зліше вона випрямляється, лютіше мстить… — Та звідкіля ж той дух візьметься? — Щоки Зоф’ї горіли від бажання взяти верх у суперечці. — Чи не від видінь підводних — сарматів, печенігів або язичників, котрі мертвякам наліплювали гіпсові маски?.. Смішно! Якщо так це було, то яка-не-будь історія Геродотова робила б з людей бунтівників не гірше від Наливайка. — Історія й робить гордими тих, хто її знає, а отже, непокірними… — Учитель, здавалося, геть знесилів, надломлений голос став проникливе тихим. — Про найважливіше, Зосю, літописці не знають… Якось, ще до всіх часів, двоє засперечались про долі роду людського… розумієш, доню моя, хто сперечався? Сказав Князь Світу, що жодне плем’я не встоїть перед спокусою плоті, й рано чи пізно всі сини людські виберуть достаток і ситість замість духовної досконалості. А Другий, відповів: «Зробимо так: всіх людей сотворю я однаковими, з вільною волею, здатних розрізняти добро і зло й самим визначати свій шлях. Але при цьому виділю якусь землю, таку своєрідну дослідну ділянку, де землероб випробовує колоски, відбираючи найкращі. На цій землі спокушуй, як тобі заманеться — але і Я дам людям особливу міць духу, щоб вистояти і знеславили твою підступність!» — «А якщо не вистоять?» — спитав Князь. — «Тоді владарюй всім світом і колінами людськими, небеса оплачуть їхню долю…» Поле, на якому два сперечальники безупину випробовують душі, — голодом, достатком, святістю, святотатством, — край східних слов’ян, Зосю, Русь, Україна… В Біблії — пам’ятаєш наші бесіди в монастирському саду? — все це записано таємно, під виглядом житія многострадального Іова. — Задзвеніла, металом наповнилася мова чаклуна. — Якщо земля ця не уподібниться всім іншим, де панує користь, програв великий архангел. Бо звідси, опісля великих поневірянь, після нечуваної крові, — звідси почнеться зневаження влади Сатани! — Отже… — подалась пані вперед… — А отже, кожне покоління тут має бути начебто першим, відірваним від усього, чим жили предки, від мудрості їх. І тоді — одне з поколінь можна буде взяти й виростити таким, як потрібно нам. Йому… Щоб жило воно лишень заради спокою і багатства, і похоті тілесної, а все інше визнавало за дурощі, і скінчиться тоді високий лет духу стражданнями страшними. І весь світ земний стане однорідно-бездуховним, і тоді Другий відступиться від цього світу… — Нарешті я зрозуміла тебе до кінця, Учителю! — протяжно, і це змусило мага насторожитись, заговорила Зоф’я. — Нарешті… — Несподівано не стримавшись, вона вдарила кулачком по крученому підлокітнику. — Що ж! Зв’язана я страшною клятвою перед ним — виконувати твої накази. Вирвав ти її у мене, дівчиська, коли ми на мерзотному шабаші біснувалися довкола чорного цапа! Але не змушуй мене вбивати юнака хороброго й чесного, нікому він зла не чинив. — Досі у мене були сумніви, — тихо, майже покірно відповів маг. І враз стрельнув жовтими жаринами очей. — Але тепер знаю: поквитаєшся з ним саме ти!.. … У низенькій, геть закіптюженій хаті смолокура, де заховали до часу козаки хворого Степана з донькою, над піччю-кам’янкою понахилялися зачудовано Настя та Єврась. Безсонною для них була та ніч. На розісланому кожусі корчився й стогнав відун, його знову била пропасниця. Настя хоч і дуже боялася за старого, але й тут не втерпіла, щоб не похизуватися своїм знанням. — Якби рани були свіжими, можна було б вигоїти листям подорожника або калини, а ще можна накапали в рани соку з квітів коров’яку. А так краще взяти відвару липової кори на молоці, настою ромашки або можна смоли-живиці з воском і салом… — Взяти, взяти! — чухаючи потилицю, перебив її Чернець. — Піди, візьми поночі в лісі! Нема у нас ніяких ліків, окрім води тієї. Але і її кіт наплакав… Обоє замислились… Але скоро спохопилась Настя. — Слухай! Батько казав, що ту воду кип’ятити треба, тоді її сила збільшується востократ!.. Настя приставила до вогню горня, і Єврась вилив усе що було, до останньої краплини. Скоро в зовсім іншому місці, а не в закуреній хатці знайшли себе козак і дівчина. Начебто стояли вони на краю високого обриву над спокійною синьою рікою. Справа круча давно обсипалась, і вела до води утоптана дорога. За єлейною на рівнині колосилися стиглі хліба, смагляві темно-кучеряві люди, майже голі, тільки на стегнах пов’язки — старанно жали серпами. Обабіч поля стояли великим колом розмальовані оселі в два поверхи, друге коло таких же чепурних хат виднілося за першим. Між ними зеленіли сади… Миром і щиросердям дихало це велике село… та де там — місто, місто кільцевих вулиць, воно пестило зір чистими барвами візерунків на стінах: цегляно-червоною, жовтою, чорною!.. Єврась з Настею помічали кожну дрібницю: і бронзовий серп, що лежав на польовій стежці, і черепки глиняного посуду в ямі, куди, вочевидь, господарки зносили сміття. А поглянути вниз… Здалося, повітря з розпростертої річкової далечіні щедро виповнює груди! Дорога закінчувалася біля простого, з горбилів зробленого, причалу. Вервечка смаглявошкірих городян, схожа на мурашиний похід, несла і складала на поміст клумаки з зерном. З річки ж підходив боком корабель. Незвичним було те судно, велике, немов турецька галера. Мало воно лише одне пряме вітрило, зате ворушило з боків десятками довгих весел. На випнутому вперед носі було намальоване розкрите око, на кормі прилаштовані великі вкриті позолотою бичачі роги. — Поглянь-но, — шепнула, оговтавшись, Настя. — Ані валів, ані огорожі місто не має, і мешканці не озброєні… Виходить, не завжди воювали у нашому краю. Може, колись знову так буде?.. Пальці дівчини боязко торкнулися Єврасевої руки — але той не відповів, жадібно розглядав видиво. Відчув козак — глибока, незміряна давнина постала перед ним… Почекавши хвильку, Настя зітхнула і відняла руку. Голосний покрик відволік їх… Мов нічого й не було, сидів на припічку старий знахар, та й похитував зачаровано головою, спостерігав, як приставав бичорогий корабель до берега.  

IX



 

Вранці того ж дня небо хмарилось, обіцяло негоду… Дарма стріляли канчуками, кричали нестямно й погрожували карою наглядачі. Робота на каналі завмерла… Уже не менше, як півверсти вглиб розчистили широку смугу, безжально викорчовуючи предковічний ліс. Поміж голих пісків та пеньків проліг великий рів, дно його підплило вологою. Досі, не перестаючи, корчували, рубали, копали мужики Щенсного, до циганського поту ганяли важкі грабарки. Та на підході до озера лопати наткнулись на суцільний камінь, і такий міцний, що й лом на ньому не залишав бодай подряпини. Навіть найскаженіші служебники швидко зрозуміли: ні мордачами, ні лайкою справі не зарадиш. Кинувши реманент, посідали землекопи під високими відвалами. Сміялись, баляндраси точили, неквапом жували хліб, хто й винцем запивав, неначе вибрався на відпочинок. З насипу, за непрохідними хащами, за ядучо-зеленим болотом уже видніло озеро пам’яті — те, що не сьогодні-завтра витече в Дніпро, щезне без сліду, давши змогу гостям Щенсного на рознаряжених човнах підпливати до самого ґанку. Задеренчало на шляху, і під’їхав до берега каналу віз, запряжений парою битюгів. Висока з дощок споруда хиталася на ньому. Злими червоноокими вороними правував худорлявий, в коричневому жупані й високому капелюсі. майстер-іноземець. Бував він тут не часто, ніколи не кричав, не сипав лайкою, не замахувався палицею з діамантовою зіркою. Ходив тільки, ледь накульгуючи, водив нігтем по схемі, й стиха віддавав накази помічникам. Та неначе холод цвинтарний наповзав за ним, і боялись робітники сумирного майстра гірше за будь-якого мамулу… Оце й зараз швиденько позгрібали у вузлики недоїдки, поскидали брилі, попідводились землекопи, служебники набрали поважного виду, заламали шапки, прагнучи улестити «німця». Проте майстер, ні на кого не дивлячись, зупинив колимагу на краю рову. Накульгуючи, обійшов воза, пововтузився із засувом… І незграбно зліз на землю круглоспинний ведмедистий чоловік, весь замотаний рядниною. За ним з халабуди вибрався другий такий самий безлиций телепень… третій… Люди-лантухи з важкуватою спритністю поскочувались на дно каналу і впевнено почалапали до гранітної стіни. Дехто із селян, забувши про панські канчуки, хотів вже накивати п’ятами, — служебники їх завертали, але й самі шептали щось схоже на молитву… — Та який він, до біса, Щенсний! — часто віддихуючи, сказав Степан. Пара від озерної води добряче підбадьорила його: козирем сидів тепер відун на лежанці і пив власноруч приготовлений трав’яний чай. — Який він Казимеж, прости Господи! Він — Кузьма Щур. І батько його сам теслював у пана. Дуже їхня сім’я бідувала, миска пісної каші на дев’ять ротів… З наших місць утік, пішов на Варшаву жебракувати. Там якось, чорт його розбере, прилаштувався до королівського двору, вгодив самому крулю, мало не витанцьовував там голяка на якихось пиятиках, а то й гірше того! Словом, повернувся уже паном Казимежом Щенсним, багатим, мов старий лихвар, та й ще з молодою дружиною гарного роду… — Ех ма, як то воно буває! — знічено засміявся Єврась. — Тут тобі тесля у ясновельможні вибивається, а… Ну, ви тепер свої — рідні, вам, не криючись, розповім! Матір мою татари забрали в неволю, продали в Стамбул. А там вона за красу не до кого-небудь — в сераль потрапила, до самого падишаха. Султана тобто. — Ну!? — витріщилась вражена Настя. — От тобі й ну… Може, одній з тисячі — вдалося матусі втекти з полону Тап-Капи. Вибралась з міста на італійському кораблі — заплатила усіма коштовностями, що мала на собі. До рідного села дісталася вже на останніх днях… — Це ж як? — А так, Настю. Носила тоді матінка мене грішного і, дяка Богові милосердному, встигла — під батьківським дахом виронила!.. — Так ти що?.. — Задихнувшись чи то від сміху, чи то від подиву, Настя затисла собі рот долонею. — Еге ж, — зашаріло зітхнув Єврась. — Син султана. Можна сказати, турецький королевич. Якщо помруть мої тато у Високій Порті[5], а прямих нащадків не знайдеться — піду собі османський престол відвойовувати. — Так ось чому ти чорний такий! — здогадалася Настя. — І брови, наче ластів’ячі крила… Ти, королевичу, хоч по-турецькому умієш? Єврась помовчав, пригадуючи, а потім раптом гарикнув, вирячивши очі: — Падишахам чок яша! Каар ол-сун кяфиряяр! — Що це означає? — Слава падишахові, — пояснив Чернець. — І, ясна річ, смерть невірним… — Матінко рідна, справжній турок, аж страшно! — Буде вам, діти! — урезонив їх старий. — Хто чий син, неважливо — аби людина була добра, оце важливо… До того ж, предки твої султанські хоч їли-пили доста, тому й напасті у тебе не буде такої, як у Щура, тобто у пана Щенсного! — Ти про що, батьку? — не одразу збагнув козак. — Та ж про те, що ти бачив уночі маєтку. Таку вже кару наслав Господь на Казимежа за те, що зневажав людяність, здобуваючи своє липове шляхетство: тільки-но пан за стіл — усі діди-прадіди злидні просинаються в його тілі й вимагають їсти… Затупотіли копита, і чийсь голос за вікном покликав: — Пугу, пугу! — Все, пора мені! — підхопився Єврась. Засунув за пояс пістоля, причепив шаблю. Настя так і подалась до нього, руку несміливо простягнула. Чернець мимохідь пригорнув її, неначе старший брат. — Батька гляди! Стих цокіт копит, і Настя з голосним риданням кинулася Степанові на груди. З-під мішковини сірі молодці дістали дивний інструмент: збоку на ньому була рукоять, а спереду стирчало чимале свердло. Завертівши пухкими лапищами рукояті, з пронизливим скреготом вгризалися безлиці свердлами у скелю… За хвилину в гранітному моноліті з’явились круглі глибокі, неначе видовбані велетенським дятлом дупла. І заклали повільно-впевнені роботяги всередину отворів матерчаті ковбаси з хвостами з мотузок, і хвости ті підпалили… Селяни й наглядачі, з боязким інтересом висівши на насипі, чекали, що то воно буде… Безлиці спритно повидряпувались на берег, поприсідали. Грім струсонув землю, в густій хмарі, що швидко розбухала, беркицялись уламки граніту… Шарахнувся переляканий народ. Сивий майстер стояв біля своєї халабуди, склавши руки на грудях, вибуховою хвилею зірвано з нього капелюха, але він навіть не ворухнувся, не змигнув білими очима. Від першого вибуху не впав гранітний кряж — але захвилювалось, взялося великими жмурами озеро, вітрилами здибилось латаття… Заклубочилось з води чи то пара, чи то туман, вигадливо звиваючись, пасмами попливло поміж соснами, торкнулось людей. І — диво! — в білому мареві проступили обриси країни загадкової, безмежної. Немовби вже не десятки, не сотні, а ціле море людей обідраних, виснажених, чорних кайлами довбає мерзлу рівнину, штовхає одноколісні грабарки. Віхола січе їх холодним снігом, наглядачі тепло зодягнені підганяють рабів стусанами й ударами прикладів. Ось на краю снігового поля, де неподалік клякне похмурий ліс, хтось кинувся бігти, — але рвуть його, кидають на землю гостровухі собаки. В другого втікача наглядач випускає чергу куль немов із козацької органки… Вечоріє. Гнійний захід сонця над снігами. Німі раби збирають задубілі трупи — дзвінко-тверді колоди, кидають їх у якусь дивну гарбу з високими полудрабками, запряжену не волами чи кіньми, — сама їде: гарчить, світить двома вогняними оками і їде. Сутінки падають на рівнину, на багатотисячні колони, що понуро бредуть на ложе великого, прямого, мов промінь, каналу… Війнуло від Дніпра, розігнало імлу, розвиднілося в головах, заспокоїлось озеро, звичайні брижі зморщили його поверхню. І побачили всі: ні зором, ні слухом не сприймаючи пророцтва, знову біля скелі вовтузяться сірі телепні, скреготять нестерпно свердлами, а майстер нагорі помагає руками в рукавицях і бубонить співучо невідомою мовою. Та ось мідним горном заіржав кінь, і вилетіла з лісу козацька ватага на чолі з довговусим. Шаблі над шапками… Зустрівшись з ворогом заклятим, але звичним, від якого не відгонить нечистим, заворушилися біло-зелені, канчуки поміняли на шаблі, пострибали на коней, і з гиком помчали навперейми. Перший зловісний брязкіт розлігся над вирубкою, перші багряні бризки окропили пісок. Гепнувся, розкинувши руки й ноги, обезглавлений панський горбань… Частина нападників, обійшовши місиво сутички, кинулась прямо до майстра. Але той як стояв, так і згинув… Двоє вершників згарячу шугонули в канал, інші, залишивши коней, пострибали самі, щоб пошвидше добратися до безлицих. Ні на мить не припиняючи роботи, не озираючись, ті заклали нові «ковбаси», лаштувалися підпалювати… Шабля полоснула одного по тім’ї, сірий враз перетворився на ґулю тіста, осів. Сповзла мішковина, — і, перехрестившись, відсахнувся козак. Справді, не було лиця в бісівського робітника, ні волосся, ні очей, ні вух — блідий обмилок людини, навіть кров не виступила із рани… Ціпеніючи зі страху, намагаючись не дивитися, перекололи козаки нелюдів. І ті, неначе справжнє мило, розповзалися по воді, попливли бридкою піною, тільки сіре ганчір’я колихалось… З нічого, з повітря порожнього, пролунав голос чаклуна несамовитим криком — тарабарське заклинання. І осадив коня молодий смаглявки вершник, і грізно підняв шаблю. Велика тінь, майнувши крилами над верховіттям дерев, ковзнула прямо до Євраса. Закрутився, вдарив крупом жеребець, ледве втримав його Чернець, але сам здригнувся і опустив шаблю, упізнавши, хто падає на нього. Не птах із арабських сказань, що начебто і слона може підняти — у сяєві своєї краси, розпростерши широкий плащ, летіла Зоф’я. Назустріч їй світлів посмішкою закоханий козак: зрозумів тепер — кого він тоді врятував, хто минулої ночі вирвав його з диявольського павутиння… Ось зараз він обійме милу літавку й скінчиться проклята мара. Але з лицем незворушним і безкровним наближалася Зоф’я. Незмигно втупилися в козака її прозоро-сірі холодні очі. В руці у неї, напевно, від швидкого льоту, горів залізний спис. Приголомшений Єврась розгубився, розжарене залізо торкнулося його, пропалило рукав жупана й обпекло лікоть. На великій швидкості Зоф’я здійнялася вгору, описавши чималу дугу, знову ринулась на Чернеця. Тріпотіла тканина, облягаючи її живіт і ноги. Наїжачились довкола Єврася шаблі й піки, хтось з товаришів перехрестившись, уже цілився, наводячи пістоля чи рушницю яничарку. Але крикнув Єврась: — Залиште її! Поневолена ця жінка… Коли судилося мені силою душі розвіяти її пекельний сон, порятую її й себе, а коли ні — тоді, виходить, доля така… Насупилось крейдяне обличчя, вихор каштанового волосся, страшно червоні губи на білому. Вогняний спис націлився в груди Єврасеві. — Зосю, проснись! — закричав він одчайдушне, кидаючи шаблю. Вона наче б завагалась і згаяла мить. Раптом лице шляхтянки ошкірилось, свічкою помчала Зоф’я з рою битви до хмар. … І тут мій сон — не сон, видиво — не видиво починає бліднути, танути. Проте, ще бачу, як пані Зоф’я, зачарована старим чаклуном, розтинає свинцеве небо. А назустріч їй білою лебідкою з розплетеною косою мчить круглолиця синьоока дівчина. І в руці у неї вогонь… Настя Мандрика! Диво польоту їй відкрила озерна вода. Дві птахи, темна і світла, стинаються високо над землею, озвалася гроза, два клинки блискавки схрестилися і викрешують іскри. А глибоко під ними, біля недоритого каналу кипить люта січа, падають порубані вершники. Навалились біло-зелені, з маєтку примчала допомога на чолі з самим паном. «А лайдаки, бидло!..» — хрипить Щур-Щенсний. Дорогу йому заступає Єврась Чернець, кипить в ньому змішана кров. Перські шаблі пурхають, винюхують вражу кров. Двобій!.. Блідне дивне марево. Зачекай! Ще мить, ще!.. Старий Степан, вилікуваний водою пам’яті, прийшов і стоїть тепер, спираючись на палицю, з-під кошлатих брів дивиться через канал на сухенького майстра в німецькому жупані. А той, упізнавши головного супротивника, шепче нестямно якісь заклинання. В’ється чорна змія-палиця… За спиною Степана немов оживає скалічений ліс, шипшина тягне закривавлені лапи, дикі бджоли роями вилітають з дупел, спалахують жовтим вогнем, не гірше ніж у чаклуна, очі звірів. Повновода злива під гуркіт громовиць впала, обвалюючи й змиваючи береги каналу, оновлюючи землю… Але за Учителем, встає, шелестить, шепче імла, ширяють в ній перепончасті крила, сновигають білясті фантоми. Та вже не діждати кінця… БІЙ ІДЕ!  

З російської переклав Михайло СЕМЕНЮК  

Михайло Слабошпицький
ТАЄМНИЦЯ КОСТЯ ПРИГОДИ
Фантастичне оповідання

 



 
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка