Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка3/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

«Раз не столь умен твой ав-. Как Хуан Патино слав-, Негр, ученостью извест-, Щеголять не смей латынь-. Раз где тонко, там и рвет-, Древних всуе не цити-, А не то иной чита-, Разберется, в чем тут де-, И подумает с улыб-: «Что же ты меня моро-?»


Мігель Сервантес. Пролог до «Дон Кіхота».  

Мабуть, щонайменше збожеволів у тій історії саме той, кого запроторили до божевільні. Федір Федорович сидів зранку на пригвинченому до підлоги ліжку (аби не плавало у невагомості) й головував у вченій дискусії щодо походження тунгуського метеорита, коли білий робот офіційно повідомив про вихід Федора Федоровича у відкритий космос. Інопланетяни кинулися вітати його. Проте вихід у відкритий космос затягнувся на весь день — то Головний Штурман ще не повернувся з розвідки на Літаючу зірку Бернарда і не було кому підмахнути перепустку до шлюзової камери, то Молодший Охоронець загубив ключі, що унеможливило доступ до валізи з пиріжками. То те, то це та се. То обідати час, а то вже пора вечеряти… Як до божевільні — то відразу, а як вийти звідтіля — доведеться довго очікувати… Лише ввечері при Федорі Федоровичу було все приналежне: довідка про вихід у космічний простір, двобортний костюм, валіза і зіпсований «вічний двигун». Федір Федорович роздав своїм членистоногим друзям закам’янілі пиріжки з варенням й побажав їм щасливої дороги й м’якої посадки у Крабовидній туманності. Він поспішив додому. Повернувся пізно ввечері, коли біля Дому на набережній ще не розвіялися пахощі «Нічної магії» й чудний димок чорного «форда». Федір Федорович на якусь мить насторожився, відчуваючи щось неладне. У темряві піднявся на третій поверх й подзвонив у квартиру… Потім постукав — ніякого відгуку. Запалив сірника. Двері чомусь скидалися на чорний дерматиновий пуфик, оббитий сріблястими головастими цвяшками — при бажанні їх можна було б порівняти із зоряною панорамою планетарію. Втім Федір Федорович розізлився. Стусонув чудернацькі двері ногою, і заходився відмикати ключем. Але замок виявився іншим. Що за напасть: номер квартири був таки його. Федір Федорович розігнався і висадив плечем зоряні двері й увійшов до квартири. То була його і водночас не його квартира. Пантофлі у передпокої начебто його, вогнегасник — теж, а решта відгонила чужиною. У кімнаті на гаку висіла гранована під кришталь люстра… Стіл стояв полірований… Замість книжкових стелажів якісь поліровані і скляні чи то шафи, чи то буфети, де химерно віддзеркалювався Федір Федорович. Підлога якась слизька. Зайшов на кухню — там, не впізнати. Уся в білому кахлі, немов чоловічий туалет у психдиспансері. І плиту хтось затяг… Зазирнув до суміщеного санвузла — знайомий рудий тарган прошмигнув по блакитному унітазу. Наче на ковзанах під’їхав до вікна. На вулиці теж щось не теє… І вічний смітник кудись зник… Все, ну, геть, все змінилося! «Книжки»! — згадав Федір Федорович. Він надибав їх у югославському буфеті — то була полиця новеньких макулатурних книжок, які Матуся разом з Людмилою Петрівною відібрала для спасіння його душі. Тут були «Анжеліка», «Прокляті королі» й інші пиріжки з варенням. Федір Федорович невпевнено ковзнув по паркету. Ага, окрім пантофлів, бачу щось знайоме!.. Як не є, це його квартира! Він схопив «Аеліту», яка байдикувала на канапі. «Дорогому батечкові, — прочитав він, — від люблячої доньки. Пішла заміж за Сина Неба. Не ображайся. Чекаємо на тебе у Сан-Франциско. Кеша надішле виклик. Твоя Аеліта». Федір Федорович постояв, подумав й пробурмотів: — Ні, я залишусь з тобою… Не треба мені берега турецького… Здається, він таки збожеволів. Всю ніч тупотів по паркету, наспівуючи оту старовинну пісеньку: «А я останусь с тобой, родная навек сторона…» Інколи затихав, зупинявся, відкривав навмання «Аеліту» і вголос зачитував кілька фраз. «Ось чому текли сльози по зморщених щоках Лося. Пташка співала про ту, що залишилася поза зорями, й про сивого зморщеного старого мрійника, який облетів небеса». Через те читання, співання й тупотіння мимоволі прокинулося районне начальство. Світла воно не вмикало, та й входити до квартири побоювалося. Отак всю ніч й слухало: «Не нужен мне берег турецкий, и Африка мне не нужна…» Вранці під дощем, без піджака й парасольки Федір Федорович пішов до «Продмагу», де попросив продати чорну мотузку для білизни. Варка Степанівна злякалася і відповіла, що в магазині і в підсобці також, аніякої мотузки нема. «От вам хрест, Федоре Федоровичу. Випийте горілочки, бо наскрізь промокли». Але Федір Федорович і за ліпших часів не пив, хіба що пляшку на чотирьох у кущах бузку. Тоді попрямував до обшарпаного порожнього універмагу, але Варка Степанівна встигла там попередити: — Чорної мотузки не продавати! І ніякої взагалі! До його приходу всі мотузки поховали, і універмаг геть спорожнів. Але Федір Федорович й тут повівся пристойно і навіть не вимагав книжок для скарг. Зрештою, він не збирався перелицьовуватися з донкіхота на бонапарта, аби помститися за книжки, віддані на поталу, й трощити районне керівництво, він пройшовся порожнім універмагом і натрапив на краватки. Вибирав найдовші і чомусь кольору хакі. Придбав три штуки й з тим повернувся назад. Вдома Федір Федорович зв’язав краватки морським вузлом. Третя не знадобилась, виліз зачовганими черевиками на полірований стіл й почав знімати люстру. Стеля була низькою, наче для того й спроектована. Акуратно відчепив проводку, зняв люстру і провірив надійність гака. Той тримав мертво — Вовчик-електрик, мабуть, уперше в житті не схалтурив. Вибір правильний. Й справді, що залишалося робити Федору Федоровичу? Перевтілитися на Бонапарта, в’їхати на жеребці до Сан-Франциско чи піти працювати начальником штабу цивільної оборони цукрового заводу? Все правильно. І Федір Федорович почав вив’язувати зашморг. «Здається, все в готовності за номером один.» Одним ривком вимахав на стіл, рішуче, теж морським вузлом прив’язав зашморг до гака. Стоп-кадр! Годилося б написати передсмертне послання Дон Кіхота скіфським запорожцям й висловити все, що про них думалося. Для такої акції потрібні олівці і папір, зауважив сам собі. Та поки він шукав олівця, на підвіконні спантеличено задзеленчав зіпсований «вічний двигун»… Як він там опинився? Цілком ймовірно, Федір Федорович поставив його туди? Може, й так. Між іншим, приватизовані речі любили Федора Федоровича — вогнегасник, чорно-білий телевізор, саморозкладне крісло і навіть геть зіпсований «вічний двигун», який залементував, аби врятувати Федора Федоровича від наглої смерті. І олівець теж неспроста заховався під подушкою Аеліти… Федір Федорович й гадки не мав потовкти будильника на своїй голові. Він чекав, коли той нарешті вщухне. А той, ніби накручений «на вічність», все волав і волав… Хіба повішаєшся під такий затяжний дзвін у вухах… Федір Федорович підійшов до вікна і прихильно, мов вірного пса, погладив зіпсованого будильника, який відразу замовк. «І дощ наче вщух…», — визирнув у вікно Федір Федорович. І ще він побачив крізь шибку, як на новий заасфальтований майданчик, що вже потроху перетворювався на смітник, в’їздив довгастий запилюжений автомобіль. «Ролс-ройс» — визначив Федір Федорович, продовжуючи пестити будильника. Із брудного «ролс-ройса» поважно вибралася опецькувата буржуазного вигляду особа з вишуканою тростиною. Шанобливо зустрічало її все районне начальство. Матуся тримала над заморським гостем чорну парасолю, а Людмила Петрівна перекладала: — Містер Герберт Уеллс запитує, і що ви тут натворили у в імлі за сімдесят п’ять років? — Чудово! Скажіть йому, що ми неодмінно покажемо наш цукровий завод, — вигукнув хтось із керівництва. Тим часом до квартири Федора Федоровича вбігла Варка Степанівна із телеграмою з Міністерства закордонних справ і несамовито повідомила: — Федоре Федоровичу! До нас Герберт Уеллс приїхали!  

Переклав з російської Євген ШКЛЯРЕВСЬКИЙ  

Олександр Левченко
ПЛАНЕТА БРАТЕРСТВА
Фантастична повість

 

 



ЧАСТИНА ПЕРША


 

Свідомість повільно вибиралася з лабет смерті. Розщеплена могутнім ударом на міріади найдрібніших частинок, вона б неминуче розсіялась по безмежному простору небуття, якби відразу після вибуху не ввімкнувся уцілілий Життєвий Центр. В усі боки від нього полинули діловиті, позбавлені метушні та зайвих емоцій сигнали: Ця ділянка працездатна? Підключайся до Центру! Тут пошкодження? Зачекай, в міру можливостей будемо налагоджували!». Розпорошені краплинки свідомості, відчувши раптом взаємний потяг, почали конденсуватися в більші краплі, ті — зливатись одна з одною у ще більші, і ось уже з’явилась невеличка кулька, що стала центром загального притягання. У її мутних, але чистіючих з кожною новою краплею глибинах зародилось якесь збурення і, ще не оформлене ніяк і ні в що, билося об внутрішню поверхню кулі, як рибка об стінки тісної банки, все міцніючи, наростаючи, складаючись поступово у німе запитання: «Що… хто… хто я… хто Я?». Відповіді поки що не було, однак її неодмінно дасть та вища сила, задля відродження якої невтомно працює Життєвий Центр. Пок, пок — вливаються в кулю нові краплини, невідворотно наближаючи критичну мить. «А… е… ей… ар… аре…». Пок, пок, ще трішки, пок, ще раз пок… «Арсей… Арсей! АРСЕЙ!!! Я — АРСЕ!». Арсей повільно розплющив очі і відразу зрозумів, що вагома частина шансів на врятування у нього вже є. Крихітна діляночка мозку виконала своє завдання, зробила те, заради чого й формувалась та вдосконалювалась протягом тисячоліть розвитку цивілізації, століть цілеспрямованої людської діяльності та мало не чотирьох десятків років його власного життя, решту повинен зробити він сам, і залишалось лише благати долю, щоб ушкодження, завдані тілу при падінні катера на Паліден, не виявились фатальними, а пілотський відсік не перетворився у наглухо запаяний гробівець. Перед очима не було нічого страшного: ні нагромадження зруйнованих конструкцій, ні сплющених стін чи стелі, ні зловісних язиків полум’я, лише за кілька метрів щось виднілося на фоні ледь сіріючої плями ілюмінатора. Арсей заспокоєно склепив повіки і повністю зосередився на собі. Ледь-ледь розгальмував сигнальну систему — і одразу залунали тривожні повідомлення: є пошкодження внутрішніх органів, переломи кінцівок, продовжується внутрішня кровотеча. Перші накази системи регуляції віддані, сигнали поволі стихають, і тепер можна ще трішки відпустити гальма. На цей раз усе більш конкретне відчуття: подвійний перелом правої ноги, розрив зв’язок у правому лікті, крововилив у черевній порожнині… «Легко відбувся», — з’явилась нарешті перша оформлена у слова думка. Очевидно, в останню мить система спуску все-таки спрацювала, бо інакше б… Арсей знову розплющив очі і зробив обережну спробу повернутися. Він лежав на підлозі відсіку під стіною, де завершився його політ від пілотського крісла. Несміливе ранкове проміння, ледве пробившись через товсте скло ілюмінатора, освітлювало цілком мирну картину, наче й не було страшного падіння із замовклими двигунами, з нерозкритими системами, з мертвими капсулами катапультування. І лише відсутність другого крісла нагадувала про те, що все це жахіття йому не примарилось. — Оресе! — не вірячи власним очам, гукнув Арсей і спробував сісти. Тіло бездоганно виконало наказ, і на нього вже можна було не звертати уваги. — Оресе!!! Зірвавшись на ноги, Арсей кинувся до того місця, де ще зовсім недавно в очікуванні смерті втискався у крісло другий член екіпажу. Сумнівів більше не було: його капсула все ж відстрілилась, найвірогідніше саме тоді, коли раптово спрацювала спускова система, за кілька сотень метрів від поверхні планети. Що ж, така висота залишила товаришу небагато шансів, але разом з тим породила впевненість, що він не може опинитись далеко звідси, принаймні поза межами дії біомаяка. А розшукати Ореса — це майже напевно врятувати… Арсей підніс до очей ліву руку, охоплену браслетом, де поруч із хронометром легенько миготів продовгуватий кристалик індикатора. Це були біосигнали Ореса, проте втішатися ними не довелось: характер пульсацій міг означати тільки те, що товариш знаходиться зараз на непевній границі між життям та смертю і залишатиметься там до тих пір, поки не вичерпається життєвий ресурс чи не прийде допомога. А допомога, звісно могла прийти лише від однієї людини — інспектора тернійської космічної служби Арсея. Вхідний люк відчинився без жодних збоїв. Тернійський інспекційний катер, гордість невеликого екіпажу, один із перших кораблів, оснащених експериментальним контуром регенерації основних систем, твердо стояв серед велетенських дерев паліденського лісу, і все у ньому свідчило про цілком нормальний робочий стан. То було щось незбагнене, не сумісне із здоровим глуздом, і не вірилося, що якусь годину тому ця диво-машина приречено падала на Паліден. Однак часу для роздумів не було. Арсей, увімкнувши маскувальне силове поле та систему психологічного захисту, подався геть від химерного нагромадження повалених дерев, звідки віяло чимось нестерпно гнітючим та відштовхуючим. Арсей рухався, звіряючи напрямок з кристаликом індикатора, що ставав чимраз яскравішим. У голові плутались уривки якихось думок, і раз у раз крізь їхнє місиво пробивалось колись прочитане: «Паліден — планета братерства». Ось попереду посвітлішало, крізь дерева стали проступати коричневі клаптики поля, і тут пульсації кристалика почали слабшати. — Оресе, Оресе, зачекай! — розпачливо простогнав Арсей у передчутті чогось непоправного та максимально прискорив ходу. Через хвилину він вискочив на узлісся і краєчком ока встиг помітити великого критого тягача, що за мить зник в густих зелених хащах сусіднього лісу. За інерцією Арсей пробіг ще кількасот метрів і безсило опустився просто на суху коричневу землю біля дивної ями, наче витиснутої в ґрунті пальцем якогось велетня-жартівника. Це був слід від Оресової капсули. Судячи з його глибини, спускова система не встигла як слід спрацювати. Однак шанси в пілота зберігались, тим паче, що Орсей дорогою зумів повністю відновитись, і тепер залишалось лише проклинати долю, котра наслала цього злощасного тягача, сліди від якого розкраяли землю біля самісінької ями і тягнулися до непримітної польової дороги, що вела взагалі невідомо куди. В душі було порожньо й тоскно, як у соплах двигуна після невдалого старту. Живого чи мертвого, Ореса потрібно розшукати, але як це зробити? Куди йти? Кого і про що питати? Заглиблений у власну душевну пустку, Арсей почув кроки за спиною лише тоді, коли вони стали вже надто близькими. Рвучко обернувшись та зірвавшись на ноги, він впився поглядом в обличчя худорлявого юнака, котрий зупинився за кілька метрів від нього. Той раптом скривився, як від різкого зубного болю, і мимовільно підніс руку до скроні. «Це тернієць… Як він тут опинився?… Я тернофіл… Він шукає те, що забрали люди з народної гвардії… Навіщо ж він так… Вони закинули цю річ у фургон тягача… Я друг тернійців, я тернофіл…». Арсей відчув раптом пекучий сором за свій імпульсивний вчинок, схожий на постріл у беззахисну людину, і, обірвавши зондаж, ніяково промовив: — Вибач, друже, це просто неконтрольована реакція… Я вітаю тебе на твоїй планеті! Паліденець вже трохи отямився після психонападу і тепер з цікавістю дивився на Арсея, без сумніву вперше в житті бачачи представника іншої цивілізації. Тернієць вибачливо посміхнувся, юнак розуміюче кивнув, і цей мовчазний обмін розтопив кригу відчудження краще за будь-які слова. © http://kompas.co.ua — Але як же ви опинились тут, адже всі наші контакти із зовнішнім світом заборонені? — нарешті з подивом запитав паліденець. Арсей скрушно зітхнув. — Ми з товаришем здійснювали звичайний інспекційний політ у Середньому Кільці, коли під час виконання маневру поблизу Палідена раптово відмовили всі системи нашого катера. Ми стали падати на планету, однак біля самої поверхні спускова система спрацювала… — А де ж ваш товариш? — У тій капсулі, яку забрав тягач… Вона відстрілилась в останню мить. Мій колега іще живий, але якщо я йому не допоможу, він помре… Паліденець недовірливо зиркнув на Арсея, не розуміючи, звідки тому відомий стан товариша, але тернієць розвіяв його сумніви, коротко розповівши про систему біолокації. Юнак спохмурнів, замислено покачав головою, потім кинув: «Ходіть зі мною» і, обернувшись, рушив до узлісся. Кільканадцять хвилин вони мовчки йшли ледь помітною лісовою стежкою, потім паліденець попросив Арсея зачекати і невдовзі повернувся з великим кошиком в руках. — Переодягніться, — сказав він і простягнув тернійцю комплект чоловічого одягу. Сорочка і костюм були явно не новими, однак чистими та акуратно випрасуваними. — А це так необхідно? — запитав Арсей швидше через незручність перед хлопцем за завдані клопоти, аніж від нерозуміння. — На нашій планеті небезпечно жити будь-кому, — невесело посміхнувся юнак, — однак ніхто не позаздрить людині, котру запідозрили у зв’язках з Терною. Я не знаю, що вони стануть робити з вами, коли все ж таки викриють, але те, що ви не побачите більше свого товариша, можу гарантувати. Арсей швидко переодягнувся і скептично оглянув свою обнову з надто короткими штанами та вузьким у плечах піджаком, проте паліденець лише засміявся і заспокійливо промовив: — Нічого, у нас це цілком нормально. — Всі свої речі Арсей віддав юнаку, залишивши собі лише хронометра з індикатором, однак його благодійник, зауваживши це, зробив заперечливий жест рукою. — Не турбуйся, я його зніму й заховаю, — заспокоїв юнака Арсей, — але він мені буде вкрай необхідним при пошуках Ореса. — Я не уявляю, як вам може знадобитись ця річ, — похитав головою хлопець, — не станете ж ви ходити від міста до міста і слідкувати за показами індикатора, все одно доведеться діяти тільки через нашу організацію. Той ваш браслет лише збільшить ризик викриття. Арсею не залишалось нічого іншого, як погодитися з паліденцем і порвати останню нитку, що єднала його з товаришем. Хлопець дбайливо загорнув у комбінезон решту одягу та черевики і поклав усе в кошик, накривши зверху ганчіркою. — А тепер перейдемо до справи. Я виведу вас на дорогу, якою ви дістанетесь до нашого земельного центру Апалін. Йдете ви з мого села Рідани до міста за покупками, це на випадок якої-небудь перевірки. На жаль, документів я вам дістати не можу, у мене поки що мізер можливостей… Арсей дивився в стурбоване обличчя паліденця, і в його душі наростало почуття вдячності до цього худорлявого юнака, котрий через якусь незбагненну безкорисливу любов до своїх братів по крові тернійців готовий наражати себе на серйозну небезпеку та віддати останнє. — В місті розшукаєте автостанцію і сядете в автобус, що йде до Ольдегора, столиці регіону, — продовжував паліденець. — Ваш товариш ніяк не зможе обминути цього пункту. Там підете на вулицю Справедливості, двадцять три, квартира вісім, запам’ятайте, спитаєте Юліана і, коли побачите невисокого чорнявого чоловіка років тридцяти, передайте йому привіт від Демина, земляка з Рідан. Не забудьте, саме так, це — пароль. Якщо він потисне вашу руку обома своїми, можете заходити і все розповісти. Юлін вам допоможе. Хлопець зітхнув і витягнув з кишені кілька зім’ятих папірців. — Візьміть ось гроші, вони знадобляться вам на дорогу до Ольдегора. На жаль, це все, що я зараз маю… Арсей узяв з рук Демина замацані шматочки паперу, від яких не міг відмовитись, і раптом всі його тривоги відступили перед могутнім натиском чогось теплого та щемливого. — Друже мій, навіщо ти все це робиш? — запитав він у хлопця, долаючи легке поколювання в очах. Той глибоко вдихнув повітря і звів на тернійця палаючий погляд, наче мав уже давно заготовлену відповідь, яку нарешті прийшов час висловити, але потім чомусь передумав і відказав просто: — А хіба ж можна інакше… — Як жаль, що у нас так мало часу, — з сумом промовив Арсей, — як жаль. Я міг би зробити з тебе справжнього тернійця, навчити багато чому із того, що вміємо ми. Саморегуляція, регенерація, володіння своїми психічними можливостями, — адже все це тобі доступне, варто лиш тільки показати, пояснити… — Я — паліденець, — засміявся юнак, — і, мабуть, ним залишусь. А що стосується навчання, то вам воно потрібне значно більше, аніж мені, і я пропоную для його прискорення провести психопередачу. Арсей ступив крок вперед і обійняв хлопця. — Друже мій, чим же я зможу тобі віддячити? Той усміхнувся. — Передайте мені все, що дозволено, про Терну. Демин ще раз оглянув путівець і, повернувшись назад, промовив: — Ну все, дорога вільна, можеш іти… Він підбадьорливо та водночас зажурено кивнув Арсею і, щось згадавши, додав: — Може, про це зайве казати, але ти тільки не спробуй мацати мізки офіцерам народної гвардії та співробітникам планетарної безпеки, вони захищені. Сам же відразу попадешся. — Не турбуйся, друже, я чудово пам’ятаю твої настанови, посміхнувся Арсей. — Ну, спасибі тобі за все… — Після нашої зустрічі я став у десять разів щасливішим і рівно у стільки ж нещаснішим, — промовив паліденець, не приховуючи своїх почуттів. Вони обмінялись міцним рукопотисканням. — Спасилі долі, що послала мені тебе, Демине. — Прощай, Арсею. Хай тобі щастить. Арсей вийшов на розбите ґрунтово-щебневе полотно дороги і, не обертаючись, рушив по узбіччю. Ще деякий час вздовж дороги тягнулися невеличкі ліски та смуги штучних насаджень, потім дерева враз відступили, і обабіч розлилося безкрайнє коричневе море. Було щось незрозуміле і навіть тривожне у цьому полі, старанно зораному, обробленому, але цілковито стерильному, без жодної живої стеблини. При інших обставинах Арсей лише тихо вражався б одній із паліденських загадок, однак тепер, після психообміну з Демином, він знав: плоди праці місцевих селян, котрі з давніх давен вирощували тут пшеницю, вже нікому не потрібні, бо хліб зараз виробляється дуже простим і дешевим способом із деревини. Незабаром довкола зашумлять молоді ліси, і тоді це теж називатиметься — ростити хліб. Навряд чи серце селянина може так легко з тим примиритись, але місцевим землеробським кооперативам прийшов з регіону суворий наказ… Спочатку вся інформація, отримана від Демина, здалась Арсею якоюсь нерозумною вигадкою, витвором хворобливої фантазії психічного збоченця, однак все це навдивовижу швидко вляглося, розклалось та припасувалось одне до другого. І тепер лише кілька запитань викликали невиразне відчуття подиву та нерозуміння. Звідки, наприклад, паліденцям відомий процес ксилемолізу, що лежить в основі всіх перетворень деревини, коли на самій Терні досить недавнє відкриття цього явища належало до авангардних проривів біологічної науки? А захист від психічного втручання, здійснений технічним способом, проблема, розв’язання якої після загибелі Аліана зайшло в глухий кут? Воістину сюрпризи планети, котра завжди була відгороджена від інших бар’єрами секретності, а тепер стала й зовсім закритою для будь-яких контактів. Незабаром з’явилися перші ознаки людських поселень — величезні щити з лозунгами, закликами і просто надписами, що свідчили про щасливе життя паліденців та їх любов до рідної влади. Розчинена в ґрунті щебінка змінилась пошарпаним асфальтом, і ось із-за пагорба вигулькнули приземкуваті сірі будиночки, перед якими стояла могутня бронзова фігура жінки з мечем в руках та вицвіло-золоченими літерами біля ніг — АПАЛІНИ. Попереду раптом щось глухо заревло, і лише тепер Арсей з подивом зауважив, що ні по дорозі до земельного центру, ні в передмісті йому ще ніхто не зустрівся. Коли ж дорога круто завернула праворуч, перед очима виросли два паліденці у формі народної гвардії. Один із них уважно прислухався до бурмотіння, що доносилося з невеликої плескатої коробки, а другий зі змішаним виразом подиву та люті на обличчі повернувся до Арсея і зарепетував: — Ну, свинтюху, ти вже зовсім розперезався! Ану бігом марш на мітинг! Арсей різко прискорив крок, щоб не дати гвардійцю приводу ще раз звернути на себе увагу. Вже стало виразно чути чийсь голос, підсилений потужною апаратурою, потім заревло: «О-о!», і вулицею прокотилась хвиля шалених оплесків. Арсей швидко проминув ще один пост і, пробігши останні метри між двома фундаментальними спорудами, опинився на широкій брукованій площі та влився до величезного натовпу. Черговий оратор почав переказувати іншими словами те, що говорив до нього попередній, і клястись у вічній та непорушній любові до свого земельного, регіонального, континентального та планетарного керівництва, а юрба так само, затамувавши подих, слухала його і провела з трибуни бурхливими оплесками та могутніми вигуками «Вірно!!!». Арсею раптом стало сумно і боляче. Він бачив, як люди прикипають поглядами до трибуни і стискають руки, готові в будь-яку мить вибухнути громовим «О-о!» та у скаженому ритмі заплескати в долоні, і ніяк не міг зрозуміти: невже й справді, невже дійсно вони такі?! Коли наступним до мікрофона підійшов високий чоловік з різкими рисами обличчя, над юрбою чомусь пронісся глухий гомін. Оратор рішуче підняв руку і в раптово запалій тиші голосно заговорив: — Шановні брати! Дорогі сестри! Ми приїхали сюди зовсім не для того, щоб вислуховувати похвалу на свою адресу, тим паче, що тільки мудре, батьківське керівництво збоку континентального і планетарного комітетів дозволяє нам досягати нових висот. І все ж мені дуже приємно з усією відповідальністю заявити, що у благородну справу будівництва могутнього та процвітаючого Палідена вагомий внесок зробило і регіональне керівництво, від імені якого я зараз виступаю, і ваш земельний комітет, і всі ви, мої дорогі друзі! Юрба ревонула своє «О-о!!!» у два рази сильніше, аніж до того, промовець знову різко звів руку, обриваючи шум, і перейшов до конкретних прикладів могутності та процвітання. — … За короткий час ми добились історичних успіхів у продовольчій сфері. Тепер кожен житель Палідена може повністю забезпечити свої потреби у найважливішому продукті харчування — хлібі, причому зробити це абсолютно безкоштовно! Де, на якій іще планеті ви зможете побачити щось подібне?!! — О-о!!! — А до якого розквіту прийшло наше суспільство? Справжня, єдино істинна демократія, як форма здійснення повновладдя народу через своїх найкращих представників у комітетах, цілковита одностайність, як добровільне усвідомлення корінних інтересів суспільства, реальна і повна гуманізація всіх сфер життя, як фундаментальна риса планетарної політики — ось що таке сьогодні Паліден! У якому ще суспільстві його члени мають право називати один одного братами та сестрами?!! — О-о!!! — Хай знають про це всі, хто на черговому історичному повороті перся лобом в глуху стіну тупика! Хай знає про це Терна — вироджена гілляка могутньої паліденської цивілізації — та її жалюгідні прислужники тернофіли, які будуть розчавлені могутньою рукою народу, як смердючі таргани! — О-о!!! «Люди, люди, невже ви й справді не бачите, що діється навколо вас?!. — Арсей все ще на міг остаточно збагнути і тільки звучно відкривав рота, імітуючи вітальні виїмки. Йому раптом шалено захотілося зазирнути кому-небудь в душу, але робити цього було аж ніяк не можна, і бажання, побившись об незворушну стіну самоконтролю, швидко знесилилось та згасло. Мітинг завершився. Почесна президія під надійним прикриттям гвардійців рушила повз подвійний ряд великих чорних лімузинів до помпезної споруди земельного комітету і незабаром зникла з очей. Вмить заспокоєне море мітингуючих кількома потоками витекло з площі і швидко розплескалось по вулицях міста. Під гнітючим впливом почутого Арсей деякий час бездумно чвалав якимось тихим бульваром, і лише діставшись до роздоріжжя, отямився та кинувся розшукувати автостанцію. До відправлення ольдегорського автобуса залишалося ще з півгодини, однак квитків у касі вже не було. Арсей спочатку лише досадливо похитав головою і попросив дати на наступний рейс, однак коли касир байдуже повідомила, що вечірній автобус знято, не на жарт стривожився. Провести ніч у невеликому чужому місті без даху над головою і документа в кишені було не тільки малоприємно, а й небезпечно. Арсей відійшов від каси і присів на лаву з таким зажуреним виглядом, що випадковий сусід — маленький сивий дідок — не витерпів і співчутливо поцікавився: — Що, до Ольдегора? — Так, сьогодні терміново треба бути там, а квитків уже немає, — зітхнув Арсей. — Ти наче вчора народився, — усміхнувся дідок, — підійди до водія і дай йому на троячку більше. Що ж, хоча цей варіант і не викликав особливого захоплення, робити більше було нічого. Арсей подякував старому і вийшов на платформу. Череватий водій ольдегорського автобуса ліниво палив цигарку і, здавалося, повністю занурився у свої думки, однак, лише Арсей відкрив рота, кивнув головою та коротко мовив: — Зачекай! Кинувши недопалка під ноги, він зачинив салон і зник у дверях службового входу до автостанції, звідки через кільканадцять хвилин вийшов з якимось папірцем в руках. Підійшовши до тернійця, крадькома озирнувся і простягнув руку: — Давай! Арсей тицьнув йому заздалегідь приготовлені гроші, і водій, миттєво оцінивши суму, тихо попередив: — Але май на увазі: ледь що — відразу ж висаджую без жодної компенсації. Не без зусиль упхавши своє черево до кабіни, він відчинив двері до салону і якимось улесливим тоном, чим немало здивував Арсея, промовив: — Сідайте, будь-ласка, сюди, шановний брате! — і показав рукою на невеличке відкидне крісло неподалік від себе. Арсей обережно присів на запропоноване місце, і автобус рушив. Через кілька годин він прибуде до столиці регіону, і тоді майже все залежатиме від того, що зможе і що захоче зробити невідомий Юлін, земляк Демина. А йому, Арсею, поки що залишається тільки чекати. Автобус виїхав за межі міста, і обабіч дороги потягнулись невеличкі ліски, розділені між собою заростями чагарників. Арсей спостерігав за розміреним бігом дерев та кущів крізь напівзаплющені повіки і поволі занурювався в легку дрімоту. Несподівано попереду щось наче блимнуло, і автобус почав різко гальмувати. Арсей грюкнувся головою об пластиковий щиток і здивовано поглянув на водія. Той помітно зблід. Повз них із гуркотом пронеслось кілька зустрічних автомобілів, один із яких знову мигнув фарами. — Прошу, шановний брате, як ми й домовились, — зціпивши зуби та виразно дивлячись в обличчя Арсею, прошипів черевань і відчинив двері. Тернієць на мить завагався, та все ж подякував і вийшов з автобуса.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка