Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка5/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Коротко прозумів попереджувальний сигнал, стулки дверей безшумно розійшлися і на обличчях дівчат-секретарок спалахнули посмішки. Їхня подруга, котра переповідала через канал голографічного зв’язку останні плітки, сплеснула в долоні: — Горан! Високий чоловік у темно-синьому комбінезоні з нашивками майора на плечах, ступивши до приймальні, привітався: — Добрий день, дівчата! У мене таке враження, наче я потрапив в оранжерею орхідей… Дівчата приязно розсміялися, переводячи погляди на симпатичного лейтенанта, який ступив до приймальні слідом за Гораном. Лейтенант так само чемно привітався, і по його очах було видно, що він сам не проти сказати комплімент, і лише присутність старшого товариша стримує його. — Командор у себе, Світлано? — задля пристойності поцікавився Горан. — Так, капітане, — відповіла одна із секретарок. — Що ж, ходімо, Ліне. Офіцери зникли за дверима кабінету начальника бази Космічного патруля, а наймолодша з дівчат здивовано запитала подруг: — Чому ви величаєте Горана капітаном, адже він, здається, майор? — Так усі його величають, — стенула тендітними плечима Світлана. — Правда, Каріно? — Капітан — не звання, — авторитетно завважила Каріна. — Просто в Космічній поліції він був командиром оперативної групи кораблів. Зрозуміло, Астро? — А-а… — непереконливо протягла власниця модного імені. — А хто цей юнак? — Та ти й справді ще зелена, — поблажливо похитала світлою голівкою Каріна. — Та це ж Ліно Баруччі, син самого Джанкарло! — Невже? — примружила очі Астра, ховаючи від подруг прикрий факт, що знамените ім’я їй ні про що не говорить. — Саме так! — ефектно стишила голос знавець всіх таємниць бази. — Горан Деліч був найближчим другом інспектора Баруччі. Вже тримаючи на своїх руках помираючого Джанкарло, він поклявся… Далі Каріна взялася з такою впевненістю переповідати клятву Горана й описувати подробиці трагічної сутички з терористами, немов сама була очевидицею подій кількарічної давності. Вихід з кабінету космольотчиків обірвав розповідь на кульмінаційній точці. — Ну, що вирішило начальство? — першою запитала Світлана. — Тринадцятий квадрат… — усміхнувся Горан. — Боже! — йойкнула Каріна. — Чому ж, — заперечив Ліно, — самісінький центр Вікна. Можливо, хоч там щось уполюємо… Одна Астра нічого не висловила вголос, вона лише стиха зітхнула. Офіцери після кількох люб’язностей рушили до виходу, а дівчат на якусь хвилю оповив несподіваний смуток. — Що скажеш, Астро? — нарешті порушила мовчання Каріна. — Він симпатичний, чи не так? — Горан? — вийшла із задуми новенька. Старші подруги розсміялися, але веселості на їх обличчях не було. — Дорогенька моя, — мовила Каріна якимсь незвичайним для себе голосом, — таке питання у нас не обговорюється.  

* * *

 

— Невже ви мали знайомих на базі «Контакт»?! Між патрульними катерами не було відеозв’язку, але Горан досить виразно уявляв обличчя Ліно. — Чому ти дивуєшся? — відповів він. — Хто довго прослужив у Космічній поліції, той знається з такими, як сам, волоцюгами, котрим не сидиться на рідній планеті. Щоправда, відстані у нас дещо більші, зате людей менше. І людей незвичайних, хоча це не відразу впадає у вічі. — Ще б пак! — зреагував Ліно. — Може, за ту секунду з лишком, упродовж яких двічі долав відстань між катерами… — Особливо на «Контакті». Хіба могла потрапити туди пересічна людина! — Ех, Ліне, Ліне! — Горан розвів руки. — Де мої двадцять п’ять років? До речі саме тоді й відкрили те саме кляте Вікно. Уявляєш, якийсь фанат з обсерваторії на Фобосі виловив каменюку, що рухалася у космосі зі швидкістю сімдесят дев’ять, а не сімдесят три кілометри за секунду, як це можна було припустити. Знехтував дивак своїм здоров’ям, а таки розрахував орбіту і переконався: вона гіперболічна. Отже тіло справді прийшло з-за меж Системи. Галас зчинився неймовірний: «посланці зірок», «перший міжзоряний контакт», «вікно в Галактику». Певне, тому й назвали цю диру Вікном. Базу спеціальну створили, аби досліджувала цих бісових «посланців». Та кілька десятків каменюк, спробуваних на зуб, нічого не дали — все, як у звичайних метеоритів. І ось — «зоряний дарунок»… — Але якби не такий фінал, усе скінчилося б трагічніше? — завважив Ліно. — Просто страшно уявити, що ста лося б із Землею, якби її відвідав контейнер з вірусом І те, що люди мужньо зустріли смерть на базі, ще раз підтверджусь. Горон тяжко зітхнув. — Віриш, Ліно, — мовив він, — часом мені дуже хочеться забути дещо з того, що я знаю. — Це щось таємне? — голос Ліно мимоволі здригнувся. — Не для преси, — посміхнувся Горан, але враз посуворішав. — Коли з’ясувалося, що епідемія невідомого захворювання спричинена «зоряним» вірусом, на «Контакті» було запроваджено карантин: ніяких зв’язків із зовнішнім світом. Та кілька чоловік самовільно захопили рятувальний катер і залишили базу. Вони сподівалися на всесильну земну медицину, не замислюючись, яку небезпеку несуть людям. Вже по десятьох хвилинах їх перехопив інспектор Космічної поліції Патрік Йонсон… — Йонсон? Але ж він… — Ні, Ліне, — не дав договорити Горан, — все було так, як я розповідаю. Патрік дві години переконував зухвальців, благав, погрожував, а потім, взявши катер та буксир, відтранспортував його на базу. І — залишився разом із ними… — А сам епізод засекретили? — Офіційно ніхто цього не робив, все сталося само собою: загиблим віддали належне, може декому і більше, ніж слід, але хто, зрештою, про це може судити? — А де зараз знаходиться база? — поцікавився Ліно. — Оце вже справді таємниця! — прихлопнув у долоні Горан. — Усі знають, що базу забрали із Вікна і вивели на геліоцентричну орбіту, проте елементи орбіти відомі небагатьом. — Невже необхідна конспірація? — Уяви собі, є люди, яким не до вподоби, що безпосереднім вивченням віруса займаються роботи. Космічна поліція вже затримала кількох фанатиків, що розшукували «Контакт» з метою поповнити товариство роботів. Нам, звичайно, важко зрозуміти цих людей, але віднедавна я став ловити себе на думці, що дехто на Землі, мабуть, не розуміє нас. Проте Ліно був далеким від подібних філософських міркувань. — Я думаю про інше, — озвався він. — Чи не здасться вам, капітане, що наше патрулювання Вікна скидається на не зовсім серйозну забаву на фоні справді страшної небезпеки, що нависла над Землею. — Не ти перший про це запитуєш, — неохоче відказав Горан. — Але ж наша цивілізація не всесильна, і поки що нічого кра… Горан замовк на півслові. Від панелі приладів донеслося надривне вищання: «Аварія в системі наведення!» — Борте! Що сталося?! Корабельний кібер чітко доповів: — Механічне ушкодження антени наведення. Втрачено зв’язок антени з процесором. Бойовий модуль переводиться на ручний режим. Рекомендовано: вийти назовні і здійснити ремонт… — Пішов би ти до біса, — не зовсім ґречно відреагував на інформацію Горан. — Може, додав би, що треба виходити в скафандрі? — Що там у вас, капітане? — стурбовано запитав Ліно. Він усе чув, але хіба обійдешся без запитання? — Антена наведення… — відповів Горан. — Доведеться ремонтувати за бортом. У глибині душі Горан був навіть задоволений такою пригодою, що вносила хоч якусь різноманітність у монотонний перебіг патрулювання. — Отже, лейтенанте, — сказав Горан, одягаючи скафандр, — я тимчасово призначаю вас виконуючим обов’язки командира пари. Останні слова Горан приправив легкою іронією, і Ліно тим же тоном відказав: — Слухаюсь, пане майоре! За якихось десять хвилин Горан був уже біля антени. Один із її сегментів з’єднання з корпусом виявився недостатньо закріпленим, і параболічна чаша відхилилася од робочого положення. Горан подумки висловив своє невдоволення технічною службою бази й відчепив од пояса металевий пенал з інструментами. А в цю мить з аварійного каналу зв’язку пролунав сигнал тривоги.  



 

— Борте, що сталося? — викликав кібера Горан, кладучи пенал на робочий столик. — Сигналізує система зовнішнього спостереження. Виявлено метеор: тип — спорадичний, форма — кулеподібна, усереднений діаметр — 25, швидкість — 123, координати перетину з Вікном… — Контейнер… — зірвалося з вуст Горана. — Який підлотний збіг обставин… — Ймовірність захоплення гравітаційним полем Землі — 0, 1… — продовжував кібер. — Виходь на об’єкт, тільки плавно, бо ще зірвуся. — Борт-2 просить зв’язку, — тут же повідомив кібер. — Давай! — Капітане, капітане! — почувся дещо розгублений голос Ліно. — Контейнер іде на мене! — Готуйся до атаки — я за бортом. Підійду на автопілоті… Катер різко змінив курс і в цю мить зник з робочого столика пенал з інструментами. — Ліне, моїй антені гаплик. Тепер вся надія на тебе… — Постараюсь не підвести, капітане. Повернувшись у кабіну, Горан наказав кіберу: — Борте, дай-но мені поле бою великим планом. Зорі немов кинулись врозтіч, і на оглядовому стереоекрані виразно замиготіли дві точки — патрульний катер Ліно і безмовний посланець космосу, який міг нести смерть людській цивілізації. — Капітане, я атакую! — почувся схвильований голос Ліно. — Успіху, лейтенанте, — коротко відказав Горан, переймаючись почуттям товариша. Від катера, пілотованого Ліно, одділилися дві крихітні блискітки й стрімко понеслися назустріч контейнеру. Але ракети, які мали захопити ціль, сигналу не подали. — Що з ними? — ледве здобувся на слово Ліно. — Не розчохлені головки самонаведення. Заходь ще раз і дублюй усі свої команди вголос. Для мене. Цього разу все відбувалося бездоганно, проте перед командою «Залп» у Горана з’явилося передчуття чогось недоброго. — Стоп, Ліно! — велів Горан. — Борте, панораму! Та було вже пізно, команда «Залп» надійшла від напарника швидше, ніж через ті півсекунди, які тепер їх розділяли. Судячи з мовчання, Ліно спочатку не зрозумів, чого так стривожився Горан, тим паче, що почувся стійкий писк захоплення цілі, та, коли несподівано він став уриватись, а потім і зовсім стих, збагнув, що сталося, й розпачливо прошепотів: — Сонце… — Воно, друже. Ніколи не атакуй проти Сонця, — повчально сказав Горан. — Що ж тепер робити, капітане? Контейнер продовжує політ… — Не панікуй, у тебе є ще один комплект боєголовок. — А якщо? — Тоді мені доведеться атакувати з критичної відстані. — Це небезпечно! — Не поспішай мене хоронити. А поки що скористайся третім боєкомплектом. Кілька хвилин тривало мовчання. Нарешті Ліно заговорив: — Капітане, якщо з вами щось станеться, винуватцем буду я. Це неприпустимо. Я сам атакую з критичної… — Лейтенанте Баруччі! — заволав Горан, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. — Припиніть балачки! Я забороняю вам атакувати! Супроводжуйте об’єкт, поки сам не підійду. — Пане майоре, формально я ще виконую обов’язки командира пари. А тому… — на цьому голос Ліно обірвався. Ошалілий Горан тут же крізь зуби наказав: — Борте! Видай навігаційну карту з курсом на Борт-2 і передай мені керування. Фраза ще не була доказана, а руки вже потяглися до обмежувачів швидкості. Жорстоке перевантаження втисло тіло Горана в крісло. І все ж запобігти драмі, що розгорталася на його очах, він уже не мав жодної можливості. Атакуючий катер вже наблизився до контейнера й пішов слідом за ним. — Господи, не допусти його загибелі! — раптом звернувся до Бога Горан. Катер випустив ракети. Став відходити вбік. Однак оберегтися від потужного термоядерного вибуху вже не було змоги. Горан підійшов до катера свого напарника. Ліно був живий, проте його стан надій не вселяв.  

* * *

 

Коротко писнув таймер, увімкнувся третій канал стереобачення, і ведучий почав представляти учасників передачі. Звичайно, Ліно розумів, що нічого нового не почує, і все ж пропустити чергове обговорення обставин загибелі Горана не міг. Представник Космічної поліції повідомив, що його служба все більше схиляється до кримінального пояснення того, що сталося. Технічний бік справи доволі простий: фахівець високого класу здатний нанести захисту корабельного реактора такі пошкодження, котрі важко заздалегідь виявити системі контролю, а підкласти потужний вибуховий пристрій взагалі не становить особливих проблем. Врешті-решт, можна припустити, що катер був захоплений злочинцями, і Горан Деліч, колишній співробітник Космічної поліції, сам підірвав катер. Представник патрульної служби енергійно і досить аргументовано заперечував співрозмовнику, проте висловити власну версію відмовився. Натомість працівник Інституту досліджень зовнішнього космосу не побоявся оприлюднити свої міркування. — Загадковість загибелі Горана Деліча дає змогу нам розглядати навіть такі варіанти, які можуть комусь здатися фантастикою. — сказав він. — Наприклад, я не бачу підстав одразу відкидати версію, що ця трагедія — наслідок першого контакту з представниками інопланетної цивілізації. Не виключено також, що вибух катера — це лише інсценізація загибелі пілота, а насправді Деліч міг бути викраденим… У розпалі обґрунтування цієї версії пролунав сигнал виклику. Ліно відгукнувся, і чергова санаторного корпусу, вибачливо посміхнувшись мовила: — Даруйте, пане Баруччі, ви просили вас не турбувати, але цей відвідувач надто вже настирливий. Каже, що хоче передати вам щось дуже важливе. — Нехай зайде, — погодився Ліно. Відвідувач виявився незнайомцем середніх літ. Він міцно потиснув Ліно руку, поцікавився станом здоров’я й дістав із кишені невеличку чорну платівку. — Тиждень тому я одержав з космічної бази Патруля цього відеолиста, — вів далі незнайомець. — Мій давній друг Горан Деліч попросив передати його вам. Ліно приголомшили слова прибульця. — Горан! Горан живий? — нарешті спромігся запитати він візитера. Той подивовано звів брови, стенув плечима, відповів: — Мені мало що відомо. Ваша частина листа зашифрована. Горан пише, що ви знаєте ключ… Немов у сні, Ліно взяв простягнуту касету, а незнайомець, попрощавшись, вийшов з кімнати. Кількох хвилин було досить, щоб на екрані з’явився невеликий столик, за яким сидів Горан. — Здрастуй, дорогий Ліне, — мовив він, підвівши голову. — Коли ти почуєш мене, я існуватиму лише в цьому листі. Не суди суворо, але пославши тебе на смерть, я позбавив себе жити. Щастя виявилося на твоєму боці, та чи є в тому хоча б найменша моя заслуга? Горан перерахував свої помилки, що спричинили трагічні події, і навів правильні рішення, до яких він не вдавався, а Ліно, завмерши в кріслі, ніяк не міг позбутися відчуття ірреальності всього того, що відбувалося. — Ти казав, що надто мене поважаєш, аби допустити мою загибель. Повір, я прихильний до тебе не менше. Але сталося так, що я засумнівався в щирості своїх почуттів. Звичайно, це абсурд. Та вдавати, що нічого особливого не сталося, теж безглуздо. Я не дотримав обіцянки, даної твоєму батькові: берегти тебе, немов свого. Тепер мушу за це заплатити. Прощавай! Запис скінчився, а Ліно продовжував сидіти в кріслі незворушно. Лише в голові билася одна думка: «Це я його вбив!» Звівшись на ноги, він ступив до ліжка, впав долілиць, шепочучи: — Боже, як це все дико! До тями його повернув відеофонний виклик, цього разу зовнішній. Ліно не хотів озиватися, але, зрештою, підвівся, неохоче кивнув: — Прошу. На екрані з’явився начальник патрульної бази. — Здрастуй, лейтенанте, — по-домашньому привітався він. — Салют, командоре, — відповів Ліно. — Як здоров’я? — Спасибі, все гаразд. — Даруй що турбую, але є також справа: завершила свою роботу комісія, яка розбирала твою поведінку під час патрулювання. Фактично ти ніби порушив наказ командира, але, з іншого боку, мав на це формальне право. Отже, якщо погодишся продовжити службу в нас, я тебе відстою. Ліно опустив голову. — Не знаю, не знаю… — стиха мовив він. — Швидше за все, я проситиму перевести мене туди, де був — до Космічної поліції. — Розумію, лейтенанте… — вів своє начальник бази. — Усі ми любили Горана, але як так сталося? Не передати на базу жодного слова… У Ліно очі налилися кров’ю. — Горан був найчеснішим, найсміливішим з усіх, кого я знав! — ледве не заволав він. — Пробач мене, лейтенанте, що зачепив болючу струну, — збентежився начальник бази. — Я потурбував тільки з приводу подальшої служби… Екран вимкнувся, а Ліно, стиснувши скроні долонями, сам собі сказав: «А може, капітане, я щось зробив не так?»  

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко
СМАРАГДОВА ПЛАНЕТА
Радіоп'єса


 

ГОЛОС.Уперше і востаннє випадок звів їх у коридорі видавництва. Один працював тут літературним консультантом, другий, нікому невідомий молодий автор, прийшов довідатися про долю свого рукопису. Відтоді вони не бачилися ніколи. Але, як не дивно, зустріч ця запам’яталася обом. Хоча літконсультант згадувати про неї не любив. Консультант. Чого ви, зрештою, від мене хочете? Ви що, ніколи не помилялися? То моя робота була — читати рукописи, що надходили до нас самопливом та пояснювати авторам, чому їм не варто гаяти час і псувати папір. Так, тому хлопцеві я пояснив це добре. Дуже добре! Було в його повісті щось таке, не знаю, як його назвати… Все одно від мене нічого не залежало. Надрукувати твір у такому вигляді він шансів не мав. Та й не образив його нічим. А що він не прийшов більше — хіба в тому моя провина? (Перехід у часі позначається музикою, чути кроки в коридорі). Консультант. Добрий день. Давно чекаєте? Автор. Хвилин десять. Консультант. Я трохи спізнився. Вибачте. Автор. Нема за що. (Відчиняються двері). Консультант. Проходьте. Це ваш твір передали мені позавчора? Автор. Так. Не сподівався, що ви встигнете. Консультант. Я швидко читаю. А де ж він? На столі — нема, блакитна папка — це не вона, зелена — теж, в шухляді? Ось вона. Повість «Смарагдова планета». Сідайте будь-ласка. (Пауза). Ну що ж, пишете ви непогано. Впевнено. Стиль своєрідний, мова пругка, образна. Для початківця це вже багато. Щодо форми повісті, претензій нема. І все ж вдалою цю літературну спробу я б не назвав. Не назвав. (Пауза). Автор. Я вас уважно слухаю. Консультант. Ви, друже, що пишете? Фантастику. Фан-тас-тику! Від слова — фантазія. Фантастика — це, насамперед, пошук оригінальних ідей, небанальних сюжетів. А якщо взяти якусь тривіальну, земну історію, перенести її у Всесвіт, в іншу зоряну систему… Така спроба приречена, розумієте? Автор. Чому? Консультант. Як це чому? Автор. Ви вважаєте, що Земля і Всесвіт, частиною якого вона є, живуть за різними законами? Консультант. Я не розуміюся на законах Всесвіту астрономії. Мій фах — література. Так ось. Не знаю, які закони ви хотіли втілити в своїй повісті. Але як літератор — зазнали поразки. Герой ваш — зоряний мандрівник? Летить крізь галактику? Автор. Так. Консультант. Довго летить. Цілих двадцять сторінок. Мушу сказати — це не найгірші в повісті сторінки. Написані красиво. Переконливо. Ні, це навіть цікаво — вигадати свої зірки, свою космічну тишу, самотність такого незвичайного героя. Але яке сюжетне навантаження несуть ці замальовки чужих світів? Ніякого. Куди летить наш герой? Навіщо? Автор. Скажіть, а ви завжди розумієте причини своїх вчинків? Консультант. Намагаюся. Слухайте, ви що образилися? Навіщо така іронія? Автор. Це не іронія. Невже вас дійсно ніколи не кликало щось таке. Чому ви не знаєте назви… Але хотіли б знати. Консультант. Дякую Богові — ні. Автор. Тоді ви людина в своєму роді досконала і, мабуть, щаслива. Консультант. Мабуть. Повернемося від прози мого життя до вашої прози. На двадцять першій сторінці ваш зоряний мандрівник робить зупинку на смарагдовій планеті. Тобто, на нашій Землі. Скажіть, ваш герой не має форми? Щось подібне до хмари газу, що мислить, пересувається? Автор. Ну, приблизно так. Консультант. Так навіщо ж ви перетворюєте його на Землі у звичайну, банальну, нецікаву людину? Куди зник мандрівник? Звідки взявся міщанин з двома руками-ногами, який мислить та діє, немов ваш сусід з іншого поверху? Навіщо отака метаморфоза? Обіцяли читачеві химерну постать чужинця, неземну психологію, логіку, зовнішність… А десантували на Землю звичайнісінького місцевого мешканця. Ну хто вам повірить, що він був в Космосі, бачив інші галактики. Якщо ви — співець буденного, навіщо було братися за фантастику? Навіщо братися за перо взагалі, якщо… (Голос консультанта мікшується, натомість звучить «космічна» музика). Автор. Він же нічого не зрозумів. Нічого. Не зрозумів дивовижної величі простих речей, що його оточують, краси людської недосконалості не зрозумів. Не зрозумів і не збагнути йому, що колір його планети прекрасний. Такий же прекрасний, як гравітаційні коливання Сіріуса, енергетичні еманації Альдебарана…. Що гойдатися у хвилях теплого моря приємніше, аніж плисти у м’яких обіймах силових полів Чумацького Шляху… Що обмежені, буденні людські почуття, які здаються йому банальними — це найпрекрасніша річ у Всесвіті, можливо… Він не розуміє мене… (Музика обривається). Консультант. Ви не слухаєте? Автор. Слухаю дуже уважно. Консультант. А я думав — почали нову повість вигадувати. І думки ваші десь в сузір’ї Лева. Палити будете? Автор. Ні, дякую.

Консультант. А я не можу довго без тютюну. Остаточно письменницький смак зраджує вам, коли ви описуєте кохання зоряного мандрівника. Такий собі курортний роман з гарненькою дівчиною. Автор. Вона була дуже красивою. Консультант. Ви гарно її змалювали. Але таке, даруйте, нагромадження жанрів, таку електрику змісту ніяка вишуканість стилю не врятує. Ну чи варто було витрачати вашому герою стільки років на подорожі, щоб стати учасником звичайної любовної драми. Прилетів, закохався, і все. Нічого, крім жінок, для зоряних мандрівників на Землі цікавого нема. Це вже — не література! Це — «мильна» опера. Плетиво для хатніх господарок. Рівень низькопробної естрадної пісеньки! «Марсіяни прилетіли, разом з нами сало їли». Тепер вашому герою треба летіти далі. Куди? Навіщо? Хай би побралися з тою дівчиною, якщо вона йому так подобається. А то вона страждає, він їй нічого пояснити не може… Ну, хіба є сенс про таке говорити серйозно? Як би гарно за формою це не було написано… (Голос консультанта знову мікшується, звучить музика, якою позначається перехід у часі). Консультант. Думаєте, я неправду йому казав? Чистісіньку правду. Не вийшло у нього фантастичного твору. І, до того ж, він якось так дивився на мене… Це дратувало… Підвелися ми. Розпрощалися. Коли віддавав йому рукопис, сторінка випала. Саме та, на якій прощався зоряний мандрівник з дівчиною. Там таке речення було… «Веселковим мереживом його оточив аромат її волосся…». Щось подібне. А мені чомусь пригадалася дружина. Тепле, неглибоке море, палатка. Медовий місяць, розумієте? її важке дихання… Так недоречно це пригадалося. Я візьми та й скажи авторові: не буває, хлопче, того, про що ти пишеш. Мереживо — волосся — веселка — кохання. Фантастика це! А він притис до грудей рукопис і відповів: «Ні, буває іноді». На цьому і розпрощалися. Десять років минуло. У жодному виданні нічого схожого на його літературну манеру, його стиль не зустрічав. Невже я помилився тоді? Чи, може, не помилився? (Звуковий перехід). Автор. На все добре. Консультант. Ну, не вийшла у вас історія кохання. І зоряного мандрівника також не вийшло. Воно й не дивно. Як можна описати те, чого не існує? Автор. Можна. Це від людини залежить. Консультант. Знаєте що? Здібності у вас є, перша невдача — це гарантія майбутнього успіху. Пишіть про те, що ви бачили. Спробуйте себе в журналістиці. У мене є знайомий редактор вечірньої газети. Хочете, познайомлю? Автор. Дякую. Консультант. Приносьте свої нові речі. Перо у вас вправне. Автор. До побачення. Консультант. На все добре. (Причиняються двері, стихають кроки в коридорі, музичний перехід). Голос. А за годину відвідувач уже пробирався від станції приміської залізниці в глиб осіннього лісу. Пахло зів’ялим листям. Щось дуже хороше в житті молодої людини назавжди ставало минулим. Час підганяв. Він побіг. Вечірнє сонце підстрибувало в кронах високих дерев. Поблизу нічого не було. Юнак відчув це. І почав змінюватися. Автор. Енергії майже не залишилося. Потужність силових полів, що утримували молекули мого тіла, зменшилася. І я перетворився на позбавлений ваги газ. Поплив у повітрі, відчуваючи, як зникає моя здатність бачити небо, чути птахів… Як розпадається на фрагменти моє людське «я» і разом з тим — залишаються спогади. Залишається тепле море під зорями, місяць-супутник смарагдової планети, прекрасна дівчина… І я залишаюся в її пам’яті назавжди. Голос. Юнака не стало. Кілька хвилин він переливався ще по траві великою краплею, пругкою і невагомою. Потім поплив у повітрі прозорою хмарою, зітканою з пахощів квітів, невідомих Землі. Розбився об високе дерево і дерево теж почало змінюватися, скидаючи непотрібний камуфляж листя, розправляючи зморшки кори, ховаючи кудись у середину важкі віти… Величезна, лискуча, ніби з литого металу, сигара тихо відірвалася від Землі і розчинилася у темному надвечірньому небі. Місце, яке вона залишила, швидко заростало пожовклою осінньою травою. Зникло зів’яле листя на невеличкій галявині. Покинутий рукопис також став розчинятися в повітрі… Автор. Будьте щасливі, залишаючи дорогий вам край. Адже ви забираєте його з собою назавжди в усі свої мандри. Будьте щасливі, залишаючи тих, кого любите і хто любить вас — поки житиме їхня пам’ять, ви будете разом із ними. Не бійтеся розставатися і даруйте тим, хто залишається, радість усього, що ви бачили і що бачити їм не дано. Голос. В лісі було затишно і тихо. (Космічна мелодія поступово переходить в мелодію пісні).  

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко
ВТІКАЧ
Фантастична радіоп'єса

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка