Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка7/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Чумацький шлях (пісня до радіовистави «Блискавка») вірші Іллі Хоменка муз. Володимира Фоменка  

Ми сьогодні торуємо шлях до зірок,
Та, напевно, в космічній млі!
Наша молодість зникла, відстала на крок
І лишилась в обіймах Землі.

Ми відкриємо грона незнаних світів.
Та між рисками зоряних трас
Старість все ж відшука тіні наших слідів
І зустріне у Всесвіті нас.

Приспів:

Там, за обрієм, тиша холодна живе
І очима сузірь мерехтить.
І у небі відлуння польоту пливе
Крізь прозору і теплу блакить.

Ми запишемо в книгу бажання рядки
Тільки в інші долоні впадуть
Всі підкорені нами примари-зірки,
Що покликали в зоряну путь.

Ніч глуха навкруги і не згасить снаги
Навіть мрії гарячий ковток.
Межі часу і простору — мов ланцюги
Наших спогадів, снів і зірок.

Приспів:

 

Орест Темний


ГОСПОДАР СІРОГО ДОМУ
Оповідання-жах

 



 

Вже майже десять років, як я не був у Квітучому. І хоч сумління, немов голодна миша, гризе мою душу за те, що не відвідую батьківських могил, — я не в змозі подолати того нелюдського жаху, що спалахує в найпотаємніших глибинах мого єства і холодними чорними мацаками торкається мозку при кожному спогаді про рідне селище. Перед очима щоразу постає моторошна сцена в напівзатопленому льосі… Я нервово здригаюся навіть тоді, коли отримую чергового листа від Штольца — єдиної близької людини на моїй батьківщині, — і єдиної людини, що цілком повірила мені. Втім, не можу уявити, щоб Максим Йосипович поїхав з Квітучого. Ця мужня людина стала в моїх думках немовби духом-захисником рідного селища, в якому й досі блукає зловісна душа кульгавого чаклуна Бальтазара фон Шнее. Штольц пише мені з німецькою пунктуальністю — один лист щоліта і одну листівку-вітання на Новий рік. Завдяки цьому я знаю все, що сталося у Квітучому після моєї божевільної втечі: те, що вхід до льоху було замуровано, і те, як сусідський хлопчик Василько, несподівано приплівся додому за два дні після моєї втечі, весь у глині і чорному смердючому бруді. Василько нічогісінько не пам’ятав, і коли в міліції йому показували мою фотокартку, впевнено сказав, що не знає такої людини і що ніколи не бував у льосі Сірого Дому. Ще Штольц писав, що невдовзі після того сам спускався в льох (ото смілива людина!) і обстежував його, але нічого не побачив, окрім чорної нерухомої рідини, що, певне, була колись водою. Зате в незатопленій частині пощастило натрапити на деякі цікаві речі, що належать, на його думку, ще скитським часам. В останньому листі Максим Йосипович повідомив, що в селищі відкрито нову церкву, і нема відбою від бажаючих хрестити дітей. Добре, якщо це так, і, звичайно, цікаво було б подивитися на ту церкву, але… від самої думки про поїздку холодний піт вкриває тіло, і ноги відмовляються коритися. Втім, аби ви не гадали, що я просто поганий син, байдужий до пам’яті батьків, відважусь розповісти все із самого початку, і нехай кожен з вас сам запитає себе, чи має він право мене засуджувати. Тієї осені, ранньої теплої осені 1979 року, я, молодий фахівець з інститутським дипломом у кишені, приїхав у Квітуче на роковини смерті батько. Зупинившись у рідної тітки Параски, батькової сестри, я відпочивав на самоті, віддаючись ностальгічним спогадам. Попереду маячив цілий місяць відпустки, справ особливих не було, з колишніх товаришів по школі в селищі нікого не лишилося, тож я мусив гамувати тугу й ниючий біль втрати за допомогою «дольче фар нієнте». Я цілоденно блукав широкими брукованими вулицями, обабіч яких підносились на чорних, пофарбованих смолою цоколях старі кремезні кам’яні будинки з червоними череп’яними дахами; годинами стовбичив на одному з численних горбатих містків через глибокий яр, на дні якого шуміла каламутна річечка з турецькою назвою Анчекрак, й впивався червоним золотом кленів, сріблом тополь та химерно забарвленими бензиновими плямами, що спливали за течією. Інколи я тинявся серед вікових дерев, де ми хлопчаками гралися у війну, і замріяно дивився на занедбану водонапірну башту серед парку, яку примхливий будівничий загримував під справжню середньовічну вежу з круглими бійницями та могутніми зубцями. В моїй уяві спалахували численні пригоди дитинства: колись ми полюбляли «штурмувати» цю вежу. От і зараз тут з гамором вовтузилась малеча… Часом думки мої заглиблювались у безодню минулого — я намагався уявити рідне Квітуче у ті часи, коли воно ще звалося Блюмендорфом, а його чистими брукованими вулицями неквапом ходили, посмоктуючи люльки, худорляві німці в капелюхах, з ціпками та огрядні блакитноокі німкені, чиє біляве волосся ховалося під чепурними чепчиками, а великі робочі руки — під біленькими фартушками. Так, той самий мудрий німець, що садив картопельку на Січі, садив її і в моєму рідному Блюмендорфі. І виявився, треба сказати, непоганим господарем: все, що робив, — робив добротно й зі смаком. Так і жив собі німецький Блюмендорф серед українських та болгарських селищ, працював із ранку до вечора, ходив до кірхи у неділю, голови не хилив, з сусідами ладив, а згодом… Та це зараз усім відомо, що сталося згодом. В часи мого дитинства про це нічого не знали. Так, одного чудового вересневого вечора я опинився біля Сірого Дому. Тепер, після того, як я побачив на власні очі Львів та Прибалтику, Київ та давньоруські кремлі, мені стало дивно, від думки, що колись цей, зрештою, середній за розмірами міський будинок, здавався нам, дітлахам, величною спорудою. Із замком або фортецею він, певна річ, не мав нічого спільного — тільки й того, що був занедбаний. Але усвідомивши це, я ще глибше поринув у сентиментальні почуття, зворушений мало не до сліз. Сірий Дім. Ця дивовижна споруда вабила нас, малечу, навіть більше ніж водонапірна башта — вабила і водночас лякала. Похмуро височіла вона понад самим яром, у якому джеркотів Анчекрак, і мовчки дивилися на протилежний беріг чорні отвори вікон з сірих, вкритих багатовічним мохом стін, нижня частина яких потопала у височенних бур’янах та кущах, що пишно зеленіли на схилах яру. Ми гралися біля Сірого Дому, але боялися заходити всередину. У нашій хлоп’ячій уяві він огортався романтичним серпанком: ставав то лицарським замком з романів Вальтера Скотта, то примарним домом Ашерів, і ми пошепки розповідали одне одному про білу постать, яка ночами з’являється на двоскатному черепичному даху, про сині вогники, що спалахують іноді у напівпідвальних вікнах, про дивні звуки, що нібито вчуваються місячної пори. Зараз уже важко згадати, що в тих оповідях було правдою, а що — витвором нашої розбурханої від прочитаних книжок уяви. А шкода. Можливо, це б пролило деяке світло на подальші події. Фасад Сірого Дому був, безперечно, найбільшою мистецькою пам’яткою старого Блюмендорфа. Примха колишнього власника дала цілковиту волю уяві невідомого архітектора, і той вкрив стіни, портали, карнизи найдивовижнішими химерами. Грифони й сфінкси били крилами й погрозливо піднімали пазуристі лапи, грецькі маски корчили страхітливо-кумедні пики, щерили ікла зовсім вже незнані потвори. Над вікнами вирячували очі кам’яні сови та розправляли перетинчасті крила якісь напівжінки-напівкажани. Обабіч парадних дверей застигли у почесній варті звабливо оголені каріатиди, що на перший погляд здавалися звичайнісінькими русалками, але замість риб’ячих хвостів мали гадючі, з ощереними лев’ячими головами на кінцях. Розглядаючи все це страхіття, я раптом помітив одну деталь, що досі уникала моєї уваги: понад дверима дві потвори тримали в лапах мармурову дошку, на якій виразно проступали незнайомі літери. Обабіч були розташовані два щити з якимись геометричними символами, а понад дошкою — бундючний герб, увінчаний трьома лицарськими шоломами з розкішним пір’ям. Раніше я чомусь не помічав всього цього. Дивно. Надивившись досхочу на трохи грубуватий, але вражаючий витвір невідомого будівничого, я зупинив погляд на лискучій червоній вивісці краєзнавчого музею, що містився тут. Він виявився відчиненим, і я вирішив зайти. Краєзнавчий музей селища Квітучого майже нічим не відрізнявся від інших маленьких музейчиків, розкиданих по містечках та селах. Купка стародавнього сміття з розкритої могили, побите міллю опудало вовка, справжній бивень справжнісінького мамонта, коліщатко від першого трактора першого колгоспу… Все це трохи нагадує родинні колекції, де сентиментальні батьки зберігають черевички, що їх дорослий вилупок носив ще немовлям, поряд з бабусиним віялом та черепашкою незвичайної форми, знайденою під час подорожі на Кавказі, — милі колекції, такі важливі для родини і такі непотрібні для сторонніх. Хлопчаками ми відвідували музей здебільшого заради великої зали, де попід стінами тьмяно зблискувала грізна колись зброя — від кременевого пістоля й чудового палаша часів Наполеона до маузерів та шмайсерів, а в просторій вітрині посередині були розкладені найрізноманітніші монети та паперові гроші — справжня втіха для дитячого ока. Чого тільки тут не було! Польські злоті та румунські леї, австро-угорські крейцери та російські рублі з профілями царів, таляри Марії-Терези та німецькі рейхсмарки зі свастикою, цілий скарб позеленілих монеток кримського хана Менглі-Гірея та одна австралійська — з зображенням кенгуру, а поряд — величезні яскраві «портянки» денікінських «колокольчиків», вишукана графіка гривень та карбованців УНР, одеські банкноти з орлом та якорем-кішкою і навіть зелений долар США! Боже, скільки намріяно нашими маленькими голівками колись біля цієї вітрини… Але цього разу я лише ковзнув поглядом по левах та леопардах, по гордовитих пиках можновладців і рушив в інший бік. Мене цікавила старовинна історія. В інституті я товаришував з хлопцями з Грузії, Литви, Вірменії. Мене завжди вражало, як добре вони знають історію свого краю. Скільки цікавого могли вони розповісти! Поряд з ними я виглядав справжнім дурнем. Навіть наші, українці, львів’яни або кияни, при нагоді захоплено оповідали, що діялося у їхніх містах в сиву давнину. А що було в нас? Адже й тут жили люди задовго до німців і до турецького загарбання! Та я, на жаль, нічого не знав про цих людей. Тоді став потроху випитувати, де що впадало в око, про рідні місця, проте моя здобич була поки що невеличкою. І от трапилася нагода. Вітрини, присвячені давнім часам, були ще не надто багаті. Але серед невиразних уламків, які мало говорили не знайомій з тонкощами археології людині, вирізнялася мармурова плита з барельєфом, вирізьбленим у незвичайному стилі, що трохи нагадував скульптуру давнього Вавилона. Рельєф зображав страховисько з тілом людини, головою лева та зміячим хвостом. До жіночих грудей страховиська присмокталися вепр та собака, чи то вовк. Під зображенням можна було розібрати грецькі літери «Ла… мі…», чи то пак «Лама…», а може, і не так… далі якась нерозбірлива закарлючка, а ось «т», напевне, «т», далі «у», чи, може «о». А оце цілком зрозуміло — «Теос», тобто «Бог». Гарний бог, нічого не скажеш. Я так уважно роздивлявся плиту, що не почув тихих кроків за спиною. — Вас, молодий чоловіче, цікавить цей барельєф? О, це річ, варта уваги! Я озирнувся. Переді мною стояв високий худорлявий чоловік похилого віку з сухим, ніби вирізьбленим з дерева обличчям, на якому жили лише очі — молоді не по літах, жваві, сірі очі, на дні яких жевріла іскорка прихованої радості. — На місці нашого селища, молодий чоловіче, колись було святилище стародавніх скитів. Тут поклонялися богам підземного світу — напівлюдям-напівзміям. Під час розкопок археологи знайшли кілька зображень з золота, та їх забрали до Києва. Втім, якщо вас цікавить, в мене є фотографії… Я зрозумів, що це — працівник музею. — Так оце один з тих богів? — Можливо, можливо… На золотих виробах, щоправда, зображення дещо інше… Бачте, ця плита потрапила до музею не зовсім звичайним шляхом. Вона зберігалася в колекції барона фон Шнее, колишнього власника будинку. Запис у його каталозі свідчить, що барельєф знайдено під час земляних робіт, проте деякі вчені вважають цей шедевр за підробку, оскільки він не є характерним ані для скитів, ані для греків. Це, скоріше, аккадський виріб. Вбачають тут зображення й одного з богів стародавнього Вавилона — мовляв, барон придбав цю плиту на Сході, де такі підробки не рідкість, а потім привіз її сюди і власноручно зробив надпис. Але ж, перепрошую, Бальтазар фон Шнее був дуже поважною людиною, і я не маю жодного приводу підозрювати його у фальшуванні… Працівник музею говорив і говорив — певне, не так часто йому траплялися уважні й зацікавлені слухачі. Орлиний ніс, струнка фігура, в темному, недорогому, але суворого крою костюмі, робили цього чоловіка схожим на птаха — неквапливого великого птаха з блискучими чорними лапками та чорною краваткою на шиї, затиснутій сліпучо білим комірцем бездоганно відпрасованої сорочки. Старий розповідав про звичаї та міфологію давніх скитів, слов’ян та сарматів, про зв’язки їх з Вавилоном, згадував гіпотезу академіка Мара про походження українського народу від шумерів. Ми переходили від експоната до експоната, і я захоплено поглинав нові відомості про рідне Квітуче, та раптом старий зупинився і, пильно глянувши на мене, спитав: — Вибачте, а ви бува не родич покійного Миколи Стеценка? — Я його син. — То ви — Петро Стеценко? Старий розхвилювався. — Гай-гай! Я ж знав вашого батька, добре знав… А вас пам’ятаю ще пацаном, коли ви бігали сюди дивитися монети! Як швидко плине час… Так я познайомився з Максимом Йосиповичем Штольцем. Розлучилися ми того дня друзями і залишаємося ними й досі, не зважаючи ні на що.  

* * *

 

Повз тітку Параску не проходила жодна подія у Квітучому. Першого дня по приїзді я й дізнався від неї про жахливу новину. В селищі, яке роками не знало злочину, почали зникати діти. Першим зник сусідський дев’ятирічний Василько. Батьки були в розпачі. Підняли на ноги весь райвідділ міліції, обдзвонили рідню, що мешкала в найближчих містах — Одесі, Чорноморську, Арцизі. Все було марно. Аж на сьомий день хлопчик нарешті приплівся додому — брудний, виснажений, блідий, як смерть. Він ледве тримався на ногах і не міг ворухнути язиком — лише перелякано водив навкруги великими очима, оточеними темними колами. Василька поклали в ліжко й негайно покликали лікаря. У ліжку хлопчик одразу знепритомнів. Ввечері у нього з’явився жар, почалося марення — щось про Сірий Дім, про якогось господаря, чи то володаря, та ще чомусь про нехрещених малюків. Інколи хворий розпочинав голосно кричати й битися, вигукуючи незрозумілі слова, ніби іноземною мовою. Потім уговтувався й деякий час лежав нерухомо, тихенько постогнуючи. Так тривало три доби. Лікарі з відчаю хапалися за голови, не знаючи, що робити. Вони вже збиралися звернутися до обласних фахівців, коли на четвертий день хлопчик прийшов до тями, жар спав і маячня припинилася. Здоров’я поверталося до Василька на очах — на втіху батькам. Ще за кілька діб колишній хворий вже гасав вулицями разом з товаришами, веселий та моторний, як і раніш. Єдине, що лишилося від пригоди, — загадкові провалини в пам’яті. Хлопець геть не пам’ятав, що ж з ним сталося й де він проблукав цілий тиждень. Всі події, починаючи з останнього дня перед зникненням і до одужання, наче випали з пам’яті, залишивши туманні згадки про якесь підземелля, але як він туди потрапив і що саме там сталося — цього пригадати не міг. Незабаром зникли і ці непевні спогади. Врешті-решт батьки й лікарі вирішили, що хлопчик, можливо, потрапив до якогось покинутого льоху, заблукавши у руїнах, а все інше — наслідок переляку й тривалого голодування. Згодом про цю подію почали вже забувати, коли раптом зник хлопчик у Байстрюків, що жили біля школи, через тиждень — восьмирічна донька болгарина Чорбаджі. Ніхто з них не повернувся. Міліція обшукувала всі навколишні посадки, яри, покинуті будинки на краю селища, нишпорила там і тут — все було марно. По хатах чорними комахами поповзли чутки, одна моторошніша за іншу. Батьки особисто забирали дітей зі школи, не дозволяли малечі гратися на вулиці ледь починало ночіти… В Квітучому поселився жах.  



* * *

 

— Хто це такий? Моє запитання вдарило в тиху порожнечу музейної зали. Зі стіни дивилося тонке й водночас суворе обличчя, намальоване вишуканим пензлем старовинного маляра. Холодний, доскіпливий погляд великих очей, тонкий ніс, сухі, майже непомітні губи, що вигиналися сумною й водночас недобре глумливою посмішкою, — все вказувало на аристократизм та неабиякий розум, а діаманти орденів, що тьмяно поблискували з-під старого брунатного лаку картини, свідчили про високе становище у суспільстві. — О! Це і є барон Бальтазар фон Шнее, колишній власник цього дому, — Максим Йосипович Штольц був помітно задоволений моїм запитанням. — Це незвичайна людина… Його ім’я оточене суцільною таємницею — мені так і не вдалося відшукати прізвища фон Шнее у німецьких дворянських родоводах. Але ж він був аристократом, справжнім аристократом — варто уважно подивитися на його обличчя, і всілякі сумніви зникнуть! Яка порода! Хвилинку ми помовчали, роздивляючись обличчя барона, і мій гід повів далі: — Бальтазар фон Шнее, як і багато інших зарубіжних дворян, приїхав до Росії шукати слави і став під прапори Катерини II. Відзначився у кількох битвах, як бачите… А під час штурму Кара-Кермена був тяжко поранений в ногу, що й змусило барона залишити військову кар’єру. Імператриця щедро віддячила хороброму іноземцеві — подарувала ці землі, від сучасного Червоного до Жовтневого, з Блюмендорфом посередині. Максим Йосипович замовк і повільно обвів поглядом залу. — Оцей дім фон Шнее побудував невдовзі після відставки. Тут він і жив до самої смерті разом з дружиною Анною-Марією, народженою фон Ехенбах… З цим домом пов’язана, до речі, одна загадкова легенда, але не знаю, чи доведеться колись розплутати її. Я зацікавлено дивився в темно-сірі очі Штольца: — Яка ж легенда, Максиме Йосиповичу? — Бачите в чому справа… Бальтазар фон Шнее вів досить самотнє життя. І не через кульгавість, ні. Ця вада не заважала йому мандрувати по всьому Півдню у пошуках старожитностей. Усі свої володіння барон протюпав вздовж і впоперек, знав тут кожний камінчик, кожну травиночку… Залишилися архіви: карта його земель, гербарії — багатющі гербарії! — замальовки… А от з сусідами не знався геть. Сам у гості не їздив та й до себе не запрошував. Дуже серйозно захопився чорнокнижництвом. Його нотатки — справжній трактат з цієї, з вашого дозволу, науки. Одне слово, дивак! — Кажуть, що під час однієї з перших своїх дослідницьких мандрівок по нових володіннях, барон зник, — вів далі Штольц. — Прислуга шукала його весь день, але даремно. Ввечері почалася злива і бідолахам нічого не лишалося, як чекати свого господаря на найближчому хуторі. А вранці Бальтазар фон Шнее з’явився живим і здоровим, хоча й перемазаним грязюкою. Тоді він і вказав місце, де побудує оцей дім. Максим Йосипович пильно подивився на мене, примруживши сірі очі. — Пізніше барона захопила одна ідея, яка нам з вами може здатися божевільною, — він вирішив відродити давнє скитсько-слов’янське поганство. Штольц видобув з вітрини томик у сірій оправі. Готичні літери на чорному тлі блимнули золотом. — Це дуже рідкісне видання — «Нотатки про сарматську віру» фон Шнее, видані у Відні 1903 року його правнуком. Чернетку цього твору мені довелося бачити в бібліотеці Чорноморського університету, — Штольц на хвилинку замріявся, далі розгорнув книжку, знайшов потрібне місце й урочистим голосом почав, відразу перекладаючи з німецької: — «Християнський Бог цілком ворожий життєві… Його Царство — не від світу цього й належить духовним жебракам. Вседаруючий, милосердний, однаково люблячий усіх Бог не в змозі втрутитися у справи людей. Він не допоможе нам у земних справах». «Одначе існують інші боги, великі й могутні, яким вклонялися люди за тисячі й мільйони років до народження Христа — боги не жебраків, але гордих та сильних духом, боги тих, в чиїх грудях не згас вогонь бажання, жадоба до життя. Тут, у давній Скитії, ці боги і досі живуть біля забутих вівтарів та капищ, священних джерел та наїв, чекаючи на горду, сильну, сміливу людину, що поновить вогонь на жертовниках… на свого нового жерця». Штольц замовк і очікуюче подивився на мене. В його пташиних очах світився вогонь захоплення. — Яка сила думки, яка сміливість!.. — сказав він після паузи. — І це в ті часи, у глухій провінції… Такий оригінальний філософ! Ідея відродження віри наших предків заінтригувала мене, я спитав: — І як, вдалося баронові досягти своєї мети? — О, то був чоловік, що міг силою волі зрушити з місця скелі, — голос Максима Йосиповича схвильовано тремтів, на щоках виступив рум’янець. — Мені пощастило натрапити в архівах на папери, пов’язані зі слідством, що тривало після доносів на барона якогось Віллі Штайнера та ще кількох осіб. Буцімто він створив у Блюмендорфі таємниче товариство, що збиралося на язичницькі свята поклонятися поганським богам. Більше того, — Максим Йосипович чомусь перейшов на схвильований шепіт. — Я маю певні докази, що таємне товариство таки існувало у Блюмендорфі аж до кінця тридцятих років! — Ото штука! — вихопилось у мене з несподіванки. — А чим же воно займалося? — Це маловідомо… якщо судити з «Нотаток» та архіву фон Шнее, якоюсь окультною практикою. Якою саме — важко судити: частина паперів та навіть деякі місця книги подані незрозумілою мовою, наче зашифровані. Та й взагалі, я мало розуміюся на цих речах… У доносах, звісна річ, йдеться про різні жахи, сексуальні оргії, спілкування з Нечистим і навіть про людські жертви. Та я, звичайно, не вірю в такі нісенітниці. — І чим скінчилося слідство? — Та, власне нічим… Слідчим, як я зрозумів з архівних паперів, так і не вдалося натрапити на щось конкретне. А далі невідомо куди зникли двоє донощиків-свідків, останній, котрий лишився, Віллі Штайнер, зрікся свого доносу й заприсягся, що був змушений навести наклеп на барона під тиском своїх дружків… І в кінці слідство раптово припинили за наказом «згори». Гадаю, тут спрацював хтось із вельможних друзів Бальтазара фон Шнее. Історія нагадувала бульварного детектива. Втім, це нерідко буває зі справжніми історіями — Доля, здається, не належить геніальним письменникам. — А що сталося з бароном потім? — спитав я за хвилину. — Старий дожив мало не до ста років. Поховавши дружину, він став справжнім відлюдником — майже не виходив з дому. Смерть барона теж пов’язана з легендою — кажуть, що його домовина на покинутому німецькому кладовищі порожня. Ще в дитинстві я чув від діда, що Бальтазар фон Шнее таємно живе у Сірому Домі. Чоботар Отто, батьків приятель, розповідав, ніби на власні очі бачив старого барона у вікні під час візиту до Блюмендорфа баронового праправнука з родиною. Останні слова Штольц проказав майже пошепки. В залі запала тиша. Здавалося, старовинні речі прислухаються до нашої розмови, а портрет колишнього власника на стіні саркастично посміхається. Надворі панували густі сутінки. «Час зачиняти музей», подумав я і нишком подивився на годинника. Так, цей час давно минув. Раптом мені здалося… ні, мабуть, примарилося. Після всього, що сталося, я не знаю, де справжні події, а де марення. Бо не можу бути певен, що не збожеволів від пережитого жаху. З-під землі, з-під Сірого Дому, з самих глибоких надр планети долинув дивний та моторошний звук — густий, нелюдський, чужий всьому розумному та живому — звук, від якого душа миттєво провалилася в глибоку безодню, а тіло вкрилося гусячою шкірою. — Ви… чули? — ледве вимовив я. Штольц задумливо й серйозно дивився мені в очі. — Земля зітхнула. Земля Сірого Дому.  

* * *

 

Другого тижня моєї відпустки у селищі знову зникла дитина. Дев’ятирічний син місцевої вчительки математики Надії Степанівни Миколайчук не повернувся до класу після великої перерви. Не прийшов на урок і Василько Петриченко, той самий, що вже зникав одного разу. Проте ввечері Василько знов повернувся додому — цього разу цілком здоровий. Петриченчиха на радощах прибігла до тітки Параски, тягнучи за собою «свого вилупка». Це був худорлявий хлопчик зі жвавими чорними оченятами. Він безтурботно посміхався, ніскільки не соромлячись свого одягу, перемазаного глиною і ще чимось масним, чорним та смердючим. Син вчительки не об’явився ні ввечері, ні на другий день. Пошуки нічого не дали. Василько не знав, куди дівся його товариш. Ще цікавішим було те, що про свої вчорашні пригоди хлопець нічого не пам’ятав… Селище гуло немов потурбований вулик. Тривога брудною хвилею заливала свідомість. В тітчиній хаті зробилося зовсім нестерпно — здавалося, повітря просякнуте божевільними чутками та жіночим лементом, і третього дня, не в змозі цього витримувати, я зранку подався до Штольца. Двері музею були замкнені: я прийшов занадто рано. Знічев’я став розглядати Сірий Дім. Кам’яні химери дрімали у ранковому тумані, ховаючи таємниці цього диявольського місця в посмішках нерухомих вуст, за хижими іклами ощерених пащ. Весь фасад здавався дивним мереживом потворних лап, перетинчастих крил, кинджалоподібних пазурів та звабливо оголених тіл — велетенським павутинням, на якому фантастичними павуками сиділи різні страховиська. В непевному коливанні туману вони здавалися жахливо живими. Все це плетиво чудового та бридкого, ніжного та моторошного вабило, чарувало й засмоктувало погляд. Я стояв, наче загіпнотизований, відчуваючи, як пекельна сіть обплутує мене, позбавляючи сил до протидії. — Добридень, Петре! — почувся ззаду голос Максима Йосиповича. — Чудовий витвір, чи не так? — Справжній шедевр! — відгукнувся я, отямлюючись. — Як він тільки вцілів? — Страх. Забобонний страх тутешніх мешканців врятував будинок і в дев’ятсот п’ятому, і в роки громадянської війни, — відповів Штольц. — А у Вітчизняну тут, власне, й не було особливих боїв. Ми піднялися на ганок, Максим Йосипович відімкнув двері. — Під час окупації Сірий Дім уподобав начальник місцевого гестапо. Цей виродок хотів розмістити тут свою резиденцію. Та старий барон не дав йому спокою, — краєзнавець широко посміхнувся і металеві коронки блимнули сріблом. — Фашистський кат завітав сюди, щоб оглянути будівлю, а за півгодини вже вискочив на вулицю з несамовитим криком, блідий як смерть. І більш не чіпав цього «вельзевулового створіння». Я згадав про те, що весь час забував спитати Штольца відносно напису над входом. — Максиме Йосиповичу, що там написано, над дверима музею? Під гербом? — Там? Латинське мотто. — Максим Йосипович подивився на мене з жалем і прочитав уголос. «Унде іратос деос тімент кві сік пропітіос мерантур», тобто, «навіщо боятися гніву богів тому, хто заслужив їхню ласку». Ми увійшли до музею. — Заслужив ласку богів… Скажіть, Максиме Йосиповичу, а що то за боги, що їм вклонялися тут у давнину? Штольц, вочевидь, був задоволений моїм запитанням. — Важко сказати. Ми дуже мало знаємо про світогляд скитів. За Геродотом, вони вважали себе нащадками Геракла — сучасні вчені вважають, що то був не Геракл, а Ахілл, володар Чорного моря — і напівжінки-напівзмії, Єхидни, яку Геракл знайшов у печері десь у наших краях. На золотих пластинках, що їх одкопали тут недалечко, були зображення напівлюдей-напівзмій чоловічої та жіночої статі… Дехто вважає, що саме тут і був храм — або святилище Єхидни, праматері скитської, але я іншої думки. Розмовляючи, ми проходили численними залами музею. Максим Йосипович оглядав стенди, по-пташиному повертаючи голову, щось занотовував до блокнота, дивлячись на прибори, та обережно витирав ганчіркою ті експонати, які стояли на відкритому повітрі. — Храм Скитської Праматері мав би бути розкішним. До того ж в ньому мало б стояти центральне зображення богині. А тут, здається, головним кумиром був саме оцей барельєф. — Ми якраз опинилися перед брилою мармуру, з якого почалося наше знайомство. Потвора на барельєфі хижо роззявляла ікласту пащу. — Оця істота, мабуть, і була тут головним богом. До речі, вона до біса схожа на одну аккадську демоницю, дуже кровожерну… Максим Йосипович змахнув пилюку зі скла вітрини, під яким сіріла велика закам’яніла кістка. Поряд сумно шкірив жовті зуби череп пітекантропа. — Скажіть, а цьому богові приносили людські жертви? — Можливо, — Штольц окинув господарським поглядом експозицію: кістки, черепи, кілька скам’янілих знарядь на стіні. — Скити взагалі це полюбляли. Мої думки мимоволі повернулися до подій, що стривожили селище. — Максиме Йосиповичу! Що ви думаєте про ці таємничі зникнення дітей? Краєзнавець подивився на мене довгим уважним поглядом. — Вас це турбує? Знаєте, Петре, я мав вчора розмову з цього приводу. Із слідчим, він мій добрий знайомий, до речі. І знаєте, що я йому порадив? — пташине око Штольца примружилося. — Я порадив поцікавитися, чи були серед тих малюків хрещені. — А це навіщо? — вихопилось у мене. Максим Йосипович саме розглядав макет, що зображав життя стародавніх скитів. — Скажіть, вам не доводилося чути про так звані «чорні меси», що таємно відправляли сатаністи в часи Середньовіччя? Під час цих мес в жертву приносилася нехрещена — обов’язково нехрещена — дитина. — То ви гадаєте… — Нічого я не гадаю! — роздратовано обірвав Штольц. — А звідки ж сатаністи візьмуться в наші часи? Та ще й тут, на півдні України. — Наш край не такий вже і простий, Петре, — після хвилинної мовчанки зауважив Штольц. — На нашому Півдні є багато такого, про що ви й не здогадуєтесь. Перш ніж попрощатися з Максимом Йосиповичем, я ще раз подивився на страховисько зі скитського рельєфу. І раптом побачив невелику деталь, яку сувора рука часу майже стерла з тьмяної поверхні мармуру. Маленький силует ледь помітною хмаркою темнів у самісінькій пащі жахливого створіння, між гострих лев’ячих ікол. То був силует дитини.  

* * *

 

Сполохані думки не давали спокою. Сірий Дім, жахлива потвора, бідолашні малюки… Я був певен, що все це якимось чином пов’язане. І ось, четвертого дня… Зараз важко пояснити, як я насмілився влаштувати цю експедицію. Мабуть, підштовхнула нудьга та розбурхана уява. Хотілося лише перевірити — і нічого більше. Якби хтось попередив… Та хіба можна у таке повірити? Ні, я не повірив би, як не повірили йолопи з місцевої міліції, що знайшли мене непритомного, перемазаного цією смердючою гидотою на подвір’ї Сірого Дому наступного ранку. Втім, вони таки дослідили льох, навіть ретельно промацали його затоплену частину. І нічого не знайшли. Не хочеться згадувати, що я пережив у міліції — адже за те, що був-таки звільнений, маю дякувати тільки Богові та порядності слідчого, Штольцевого приятеля. Я був звільнений — і того ж дня покинув Квітуче. Одначе час зібрати останні сили й розповісти про той жах, який довелося пережити чудовою вересневого дня, коли я зазирнув за чорну завісу і на власні очі побачив те, чого не повинен був бачити. Отже, я вирішив перевірити свої припущення і ретельно обстежити подвір’я та льохи Сірого Дому. Про всяк випадок прихопив з собою старий ніж-багнет, що завалявся в тітчиному сараї з часів війни — батько його використовував, коли треба було заколоти кабана абощо. Далі я взяв ліхтарика, сірники, взув батькові рибальські чоботи, вдягнувся у старе дрантя і рушив. Біля Сірого Дому було затишно. Ледачий вітерець злегка куйовдив червоне й жовте листя клена та верхівки високих, роками незайманих бур’янів. Продираючись крізь їхні хащі, я пройшов вздовж стіни, що нависала над глибоким яром. Мертві провалля вікон зловісно чорніли на похмурому тлі сірих кам’яних стін — з цього боку Дім не мав жодної прикраси. Я швидко переконався, що в такий спосіб до льоху не потрапити — там, трохи не сягаючи підвіконня, чорніла масна рідина з важким запахом гнилої води. Спробував поміряти глибину дрючком — не вдалося нащупати дна. Тоді я вирішив пробратись на подвір’я. Там хазяйнували бур’яни заввишки з людину і велетенські лопухи, серед яких ховалося кілька здичавілих дерев та висохлий напівзруйнований водограй. Сам Дім оточував подвір’я літерою «П». Незабудований бік закривав сильно пошкоджений цегельний паркан. Роззирнувся — навколо нікого не було. Без особливих зусиль перестрибнув зруйновану огорожу у місці, знайомому ще з дитинства. Перестрибнув — і обтрусивши пил з одягу, рушив до заднього крила будівлі, того самого, що височіло над каламутним Анчекраком. Дім з цього боку виглядав похмуро — сіра масивна споруда без жодних оздоблень, з порожніми вікнами. Всередині містилися якісь господарські приміщення, склади непотребу й таке інше. Довелося довгенько полазити темними кімнатами серед павутиння та бруду, побоюючись, аби дідько не накликав сюди якогось сторожа абощо. Але пошуки виявилися марними — шляху до льоху не знайшов. Втомившись, я вибрався на свіже повітря й сів, прихилившись до старої акації. Погляд блукав у просторі, груди та ніздрі відпочивали від складського пилу та задухи. Сонце хилилося долу — час вже вертатися до тітки, де чекає чималенька таріль наваристого гарячого борщу з ледь жовтуватими вершками… І тут я почув легке шарудіння, а потім — приглушені дитячі голоси. Дітей було двоє — хлопчик та дівчинка. Хлопчачий голос ніби знайомий… «Та не бійся ж… От дурна! Ти ж тут таке побачиш…» — долинали до мене уривки фраз. Здавалося, він умовляв кудись іти. Затамувавши подих, обережно розсунув бур’яни. Біля паркана спиною до мене стояв білявий хлопчик років десяти у синій курточці. Він уперто тягнув за руку дівчинку з розкішним білим бантом у каштановому волоссі. Дівчинка вагалася. В її великих темних очах спалахувала цікавість з домішками остраху. Хлопчик щось доводив, жваво жестикулюючи. Раптом він зиркнув в мій бік. Я завмер — на мене дивилося кирпате, з блискучими схвильованими очима обличчя Василька Петриченка! Того самого сусідського сина і невдахи-мандрівника… Оце штука! На щастя мене не помітили. Розмова вщухла, почулося радісне Василькове «Нумо, швидше!», і діти побігли. Я, затамувавши подих, пас їх очима. Синя курточка хлопчика і помаранчева дівчинки були добре помітні навіть крізь грати високих бур’янів. Діти зупинилися біля купи каміння в кутку. Василько по-бешкетницькому озирнувся, а далі на диво легко відтягнув великий уламок черепашнику, сіруватий у темних плямах моху. Далі другий… Тут сталося щось незрозуміле — хлопчик несподівано підстрибнув на місці і… зник! А за ним — і дівчинка. Крадучись, я рушив туди, до чорного отвору в землі, звідки з темної пащі виднілися сходи, що вели вглиб, у пітьму. Тхнуло чимось огидним… Так ось воно що! Зачекавши хвилину, я обережно ступив уперед. Деякий час скрадався у цілковитій темряві, не наважуючись ввімкнути ліхтарика. Рука намацувала вогку холодну стіну. Десь попереду чулися дитячі голоси. Але врешті стало розвиднюватись — з глибини печери полинули кволі промені світла. Світло було не сонячне, а якесь холодно-синювате, наче чуже. За кілька кроків відкрився вхід до простого приміщення. «Льох!» — майнуло в голові, йти далі було страшнувато, і я причаївся за виступом стіни, намагаючись роздивитися навкруги. Льох був величезним — стеля губилася в імлі. Стіни, голі та слизькі, здавалися вирубаними із землі. А тхнуло тут неймовірно. Вікон ніде видно не було, але світло… воно лилося ніби нізвідки — потойбічно-холодне, тьмяне з синювато-зеленим відтінком. Обличчя дітей, що вражено заклякли серед зали, набували від нього якогось мертвотного кольору. У центрі льоху, де й стояли вони, знаходилось підвищення із велетенських кам’яних брил увінчане невисоким штирем. А далі, підлога круто обривалася у прірву, заповнену масною чорною рідиною, яка повільно пульсувала, наче дихала… Все тут справляло враження незбагненої давнини — здавалося, я потрапив у світ, що не знав про існування людини. Дівчинка, розгублено й зачаровано роззираючись, стояла біля кам’яної споруди. Василько раптом здригнувся, наче від електричного струму, і повільно рушив уздовж приміщення. Мені стало моторошно. Хлопець рухався неприродно повільно: ніби виконував чудернацький беззвучний танок. В його рухах далебі не було нічого дитячого — вони зробилися механічно-точними, але сповненими звірячої хижої грації. Так хлопець промайнув у цілковитій тиші, ніби у щільній рідині, повз мене, і на якусь мить я побачив його обличчя. Боже! Краще б я не бачив цього… Обличчя Василька було бліде й застигле, ніби у мерця. Щоки ввалилися, кирпатий ніс загострився, а з безвільно перекривленого рота витікала слина. Білявий чубчик ритмічно підстрибував у такт нелюдським, моторошним па… Його очі ніби вбирали в себе підземне світло і сяяли холодними синіми вогниками. У цих очах вже не було звичайної жвавості — в них струменіла нелюдська всеохоплююча лють. Я завмер, спливаючи холодним потом і стримуючи себе, щоб не кинутись геть. Тремтячі пальці намацали холодне руків’я ножа. Я розумів, що це смішно… Але цей ніж, маленький та безсилий перед громаддям печери, додав мені сміливості. Тим часом хлопець завершив коло і почав друге, поступово наближаючись до центральної споруди. Дівчинка мовчки дивилася на свого приятеля і злякано тулилася до кам’яних брил. А танок поступово пришвидшувався, рухи робилися агресивнішими… Раптом перед самим підвищенням Василько впав на коліна і розпластався на підлозі. «Ашта, арха, хориба…» — загарчав він глухо, здригаючись у корчах. Енергійні гортанні слова, уламки незрозумілої мови виривалися з горла і панували в імлі. Здавалося, хрипкі й кострубаті звуки линуть з доісторичних часів — так пасували вони до грубезних кам’яних брил й слизьких темних стін. Серед цих слів почулися мені імена скитських богів — Папая й Апі… «Кхра-ггтна…» — прохрипів Василько останні слова диявольського закляття, бризкаючи зеленкуватою слиною. Його пересмикнуло, він затрусився, ударяючись всім тілом об кам’яну підлогу, потім в екстазі рвучко витягнув руки вгору. «Ервдзевда-е-иии!» — розкотилося під стелею, і, наче у відповідь на це, вгорі сухо тріснуло, потім гримнуло, і від стелі до штиря на кам’яному вівтарі простягнувся стовп зелено-синього холодного полум’я. Дівчина заплакала вголос. А з грудей закляклого в екстазі Василька вирвався переможний, гучний крик, схожий на виття… Радості не було в ньому — тільки лють, безмежна, підземна й переможна лють. Василько схопив дівчинку і штовхнув її на край затопленої прірви. «Ламіаштог! Ламіаштог!» — заволав хлопець тим самим хрипким, нелюдським голосом. Тут почалося найжахливіше. Темна вода закипіла, нова хвиля смороду затопила льох. Стримуючи спазм, я рушив уперед, і вчасно. З води почали виповзати довгі лискучі мацаки, а далі… Над поверхнею з’явився клубок кінцівок, що безперервно роїлися, мов велетенські хробаки, вкриті липким слизом. Немов у якійсь бридкій пародії звивалося в цьому копошінні тіло з великою головою, що огидно нагадувало людське. Всіяна гострими іклами паща повільно роззявлялась, і з надр істоти линув той самий глухий, моторошний звук. Звиваючись у химерному танку, мацаки повільно тяглися до дівчинки… Далі все сталося за якусь мить. Я не пам’ятаю, як опинився біля кам’яних брил і висмикнув тіло зомлілої жертви з-під вбивчої кінцівки. Тієї ж самої миті холодний мацак схопив мене за поперек залізною хваткою. Я послизнувся на вогкій підлозі і впав, випустивши дівчинку. Та отямилась і з воланням кинулась до виходу. Вивільнена рука миттєво смикнулася до ножа… Холодний струмінь смердючої крові вдарив мені в обличчя, і я, підскочивши, прожогом рвонув геть. Дівчинка вже була біля виходу, але там чатував Василько. З глухим гарчанням, наче дикий кіт, він стрибнув на мене, намагаючись вп’ястися пальцями в шию. Я вцілив в його на льоту влучним ударом чобота, і маленький демон відлетів до стіни, м’яко гепнувся об неї та закляк — з тим самим мертвим, жахливим виразом на обличчі. Вогонь в очах погас, білявий чубчик впав на спітніле чоло, а з перекошеного рота на комірець забрудненої курточки потягнулася слина. Я взяв дівчинку за плече і штовхнув її поперед себе у підземний хід. Вона впала, я підхопив її і побіг. Коли я вже видряпався нагору і вечірнє сонце вдарило в очі, мої ноги начебто чимось обкрутило. Я миттю вдарив ножем, озирнувся і побачив, як в глибині отвору зникає чорно-зелений мацак. Дике, потойбічне, не людське і навіть не звіряче виття линуло нам услід. Земля Сірого Дому стогнала.  

Володимир Савченко
ВІЗИТ ЗСУНУТОЇ ФАЗІАНКИ

Світлій пам’яті Авксентія Івановича Поприщина, титулярного радника й короля


 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка