Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка9/14
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.68 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

речовина зсунуті речовини антиречовина 2 Мс2 час t  

 

— Ось тільки в цих виступах упродовж малих відрізків періоду зречовинюємося, існуємо, взаємодіємо з іншими синхронними тілами. Можемо й з антисинхронними, з антиречовиною, яка в цей момент перебуває в протилежній фазі. Але у просвітках між тим і другим бачите скільки всього може вміститися? Просто чорт забирай, скільки там усього, зсунутого по фазі на ледь-ледь і більше… Ось вам і розгадка, чому мало речовини й багато пустоти. Речовини багато, тільки вона розподілена по всіх фазах. Її стільки, мій любий співрозмовнику, — незнайомець випростався, відкинув волосся з лоба й поглянув на мене піднесено, — що і тут ось, де ми з вами розмовляємо, у ті проміжки періоду, коли нас нема, з’являється багато зсунутих світів. А серед них і той, де знемагають у стаціонарі мої друзі — учасники експедиції до Вишеньки; і той, де мій дім, моя лабораторія; і, головне, той чудовий мерехтливий світ, в якому існує Вона… І все виходить так, що коли Вона є, мене нема, а коли я є, її нема. Тік-так, тік-так…. ех, канальство! Нічого, нічого, мовчок! Незнайомець похнюпився, запустив у чуприну тонкі довгі пальці, й сумно захитався.  



VI



 

— Тепер ви розумієте, звідки я, — озвався він по хвилі, — і чому непогано орієнтуюся в обставинах, назвах, історії. Блукаю. Блукаю, бо від теорії перейшов до експериментів, а метод виявився надто простим. Ви ним опануєте з часом, переконаний. Адже це в хибних теоріях експерименти — пошуки в лабіринтах помилок — складні й багато коштів потребують… Візьміть, скажімо, оці над-прискорювачі елементарних частинок, з допомогою яких ніяк не вдається добратися до першооснови матерії, — адже це сучасні піраміди, пам’ятники блуканням наших «фараонів від фізики» в темряві! А коли теорія правильна, то для її реальності часом і не потрібні прилади, достатньо зусиль точно спрямованої думки. Важливо зрозуміти, відчути ідею, впевнитися в ній. А хіба мені можна було в ній не впевнитись! … Звичайно, я також починав з установки резонатора для прощупування зсунутих просторів на оптичному рівні, атомному, молекулярному. Власне, фазовий перехід — справа проста: адже зміщення відбувається не на відстань і не в просторі — мізерний зсув по хвилі речовини, на малу частину найкоротшого із періодів коливань, і ви вже не там. Але необхідно контролювати ситуацію, щоб в іншому світі втрапити на поверхню тіла, а не в пустоту, не в середину… Інакше влипнеш, як муха в янтар. Тепер мені це вдається і без резонатора. Але спершу у фазову порожнечу безповоротно шугнуло чимало предметів — та ще й, розумієте, здебільшого казенні. Захоплюючись, в експериментальному азарті я, траплялося, забував про все, от і засовував, що попало під руку: то лабораторні журнали співробітників, то сейф з документацією, то короткофокусний зеніт-телескоп, а одного разу навіть шкіряну куртку мого нового шефа. Треба завважити, що на той час я усунувся від керівництва лабораторією, втратив інтерес до всієї цієї рутинної справи, семінарів, планових робіт… Хіба тоді до них було, коли в голову прийшла така ідея! Працював, звичайно, в позаробочий час, переважно ночами, один: хотів зробити і довести все сам. Я вам розповідав, як ставилися до моїх попередніх великих ідей та відкриттів. Гадаю, зайве пояснювати, чому так… Тепер я розумію, що був слабким, вульгарним і пихатим. Для мене важливим було не перехід в інші світи, в справжній Всесвіт, а перетягнути звідти сюди, в лабораторію, якнайдивовижніший предмет: небачений мінерал, ізотоп з неймовірною картиною розпаду, прилад з фантастичними властивостями і відтак приголомшити колег, повтішатися виразом їхніх фізіономій. Мій мікроскопічний світ був для мене важливішим від низки невідкритих планет, що знаходяться поряд… Ницість, ницість моєї душі! Через те і був покараний. Покараний і віддячений одночасно. Він крутнувся до мене всім тілом і заговорив з болісними нотками в голосі. — Бо хто ж знав, мій любий співрозмовнику, що тієї ночі я принесу зі світу фазового зсуву не камінець, не якийсь там прилад на підтвердження своєї правоти, задля дешевого лабораторного тріумфу — а Її! … Мабуть, ви звернули увагу, що я нічого не розповідаю про своє особисте життя. Нема про що — не було його. Принаймні нічого вартого уваги, порівнюючи з моїми ідеями й відкриттями. Особисте життя талановитої людини — о, яка це складна тема! І з виду непоганий, і розумний, і становище… а все не те, все якось не так. Я подобався багатьом жінкам, та вони мені, привабливі й з гормонами самочок-обивательок, надто швидко набридали. Адже зрештою талант — це поглиблене розуміння оточення і людей. А для них він, як гарний посаг, можливість нагребти побільше благ. Тому й волів залишатись радше «нещасливим» в обивательському розумінні, невлаштованим, неприголубленим, аніж нещасним трагічно, віддавши творчу свободу в жертву гормонам, тваринній біології… Проте, звичайно, гостро відчував свою самотність і мріяв… Ох, як я мріяв! Незнайомець помовчав хвильку, заплющившись, потім провадив далі: — Вона з’явилась на платформі резонатора на тлі пейзажу з її світу. Там був сонячний голубуватий день. У неї за спиною вітер гнав хвилі по високій червоній траві на луці, гнав хвилі по озеру й сині хмари в бузковому небі. Небавом світ той згас, а вона зосталась в оточенні приладів і зірок. Спочатку була напівпрозора, відтак напівпрозорою залишилась тільки її одіж. Ви запитаєте, якою вона була, які очі, лице, шкіра, руки? Та хіба має якесь значення колір очей, які проникають у душу! Що там геометрія ліній і форм, коли від одного її погляду наповнюєшся радісною силою! Що там колір шкіри, коли вона світиться чистотою і ніжністю!.. Фіолетова була у неї шкіра. І вся вона: очі, волосся, губи — мали фіолетові відтінки. Та головне, світилася не фізично, любий співрозмовнику, а немов випромінювала довкола сяєво життя, любові, ніжності. Здається, містики називають це аурою. У сутінках лабораторії я бачив чудо. З першої миті, з першого обміну поглядами ми зрозуміли одне одного: я для неї — Єдиний, Він, а для мене такою є Вона. Все, що я знаю, до чого дійшов головою, глуздом, Вона засвоїла почуттям, серцем своїм. Кохання також резонанс душ — і для глибоких тонких натур він настільки вибірковий, що його буває важко знайти в одному місті, в найближчій окрузі, та навіть на одній планеті, а лише серед багатьох світів треба шукати ту Єдину: усіма вигинами і відколами сумісну з твоєю, половинку цільності «Він — Вона». І ось нам двом пощастило, неймовірно пощастило! Я допоміг їй зійти з платформи. Серця наші билися в унісон. Посеред зали, під куполом, за яким ясніли зорі, нас вабила одне до одного палка сила. Ми мовчали, будь-які слова були зайвими. Я, до речі, не знаю, який у Неї голос. Фіолетове світло Її обличчя осявало мої підняті руки. І тіло у Неї, як вогонь, та я ладен був згоріти у тому пломені. Вона закинула руки мені за шию, потягла до себе… І раптом, канальство, і раптом… У нього перехопило подих. Хвильку він приборкував розбурхані емоції. —… І раптом у резонаторі — чорт би їх побрав, оті експериментальні установки на шмарклях з постійними переробками, — щось розладилось. Вона зникла. Щойно була й зникла. Я стояв як дурень, обіймаючи повітря. Вона все ще перебувала тут, я відчував! І прагнула до мене всією душею. Та прокляття фазового «тік-так» роз’єднало нас. Є я — нема Її, є вона — нема мене… І кохання — таке кохання! — не відбулося. І знаєте, що мене досі найбільше гнітить? Вона володіє тими ж знаннями, таким самим умінням пересуватися по фазі. Напевне, у Неї це не від розуму, а від серця, по-жіночому, але є. І тепер Вона також шукає мене! Переходить у ті світи, де я щойно побував. Коли двоє шукають одне одного, комусь краще сидіти на одному місці, але кому? Мені? їй? Ні, це просто зводить з розуму. Так і не знаю, що там сталося з резонатором. Не знаю, бо не здатна була моя пристрасть, енергія моєї любові обернутися на нудну запопадливість дослідника, лабораторної криси, що винюхує неполадки. Моя любов могла перетворитися лише на гнів, на шаленство проти безглуздя випадку, який позбавив мене щастя. Навіщо тепер мені наукові результати, доведення моєї правоти, зверхності мого розуму! І я розтрощив установку. Громив стільцями, палив паяльником, топтав ногами…  

VІІ


 

Тепер я розумів незнайомця, співчував йому: людина збожеволіла не на ґрунті фізики, а нормально, як багато божеволіють, від нерозділеного кохання. Втратити розум від фізики неґречно, непристойно — це наука, її вивчають. А від кохання, що ж — від кохання можна… — Наступного ранку, — глухий голос незнайомця перебив мої роздуми, — мені було дуже важко пояснити шефові й колегам причину зникнення сейфа, куртки й інших речей. А як пояснити погром у лабораторії? Я вирішив розповісти все, що було насправді, так, як оце вам щойно. І розповів. З того часу я на обліку. А Вона… І вони, і ті, інші… І сановні наставники їх… Нічого, нічого, мовчок. Він замовк і похнюпився. — Н-да, життя… — зітхнув я, щоб якось розрядити гнітючу. паузу, — і чого тільки в ньому не трапляється. Та ви не бідкайтесь так, все якось владнається. — Що? Га?.. То ви мені співчуваєте? — він підвів голову. — Звичайно. Від щирого серця. — Отже, вірите! — в його очах з’явився той самий блиск. — О, це було б чудово. Адже вірите, так? — М-м… ну, чому б і ні. Буває. — О, це прекрасно! Я відразу вгадав у вас людину, котра зможе допомогти. Ні-ні, від вас нічого такого не вимагається. Просто, розумієте, я заблукав у океані фазових зсувів, зостався, так би мовити, без вітрил і керма. А мені час повертатися туди, де мене ждуть… І підлеглі, і наставники, і ті троє у стаціонарі. Ні, ви не подумайте, я вас не обманював, я лише на обліку, але часто провідував їх, щоб поговорити про проблеми фазових просторів і сучасної фізики. Я ж завдяки зсувам крізь стіни — запросто — ну, ви здогадуєтесь як: підійти впритул до стіни, зсунутись по фазі туди, де її нема, крок вперед, потім по фазі в попередній проміжок — і ти дома. Дуже зручно, чи не так? У голосі незнайомця наростало збудження, він почав повільно присовуватися до мене. Його очі горіли гіпнотичним чорним світлом. Я трохи відсунувся, потім ще трохи, ще, поки не відчув краєчок лавки і розгублено підвівся. Він також. — Зрозумійте, мені необхідно зорієнтуватися — напосідав незнайомець, — бо я знову невідь-куди потраплю. А зробити це без установки можна лише через людину… таку, що вірить, розуміє, співчуває — як ось ви. Ну, людина людині — Друг, товариш, брат. Ви для мене резонатор, я для вас — тік-так, тік-так. Я знаю, що розумом ви не все ще сприйняли, але почуттями, душею, уявою — адже так? Мене ж, любий друже, Вона чекає! Розумієте?! То як, згода? — Е… А… але… — ошелешений я позадкував, у голові билось: «Поможіть!», та кого тут було кликати — на алеї ні душі. — Ви не бійтеся, вам тільки лоскотно трохи буде. Почнемо? Га? Зрозумійте ж нарешті, мені треба туди, до себе, до Неї! Я хочу полинути в блакитний зеніт, там моя точка… Тік-так, тік-так, тік-так, дз-з-з! Тік-так-тік-так-тік-так-дз-з-з-з! Він почав ритмічно і разом з тим якось, наче цілячись, розхитуватись, примірятися, наближаючись до мене. Голос перейшов на контрабасовий звук, знизився майже до інфрачастот, став відбиватися звідусіль дивовижною реверберацією, немов відлуння в ущелині. Фігура незнайомця раптом почала втрачати контури, ставати прозорою. Крізь неї я побачив лавку з газетою, урну, дерева… І ось він зник. Я відчув, як щось наче занурювалось в мене. … І сходило бузкове Сонце серед алмазних стрімчаків, над якими ширяли чотирикрилі рожеві птахи. І наді мною зависло зоряне небо з незнайомим малюнком сузір’їв: прямо над головою палали в квадраті чотири зірки, кожна яскравіша від Сіріуса, але вмить потьмяніли, зробилися малиновими, вишневими. І замість згасаючих спалахували в темряві нові зірки. Летіли поміж них, сяючи зеленими конусами комети. Картина змінилась: мармурова колонада, сиві цівки диму від запашних курінь, долілиць розпростерлись якісь темношкірі в чалмах. Згинуло й це. І вже палав за напівпрозорими деревами фіолетовий небокрай, крізь ранковий серпанок бовваніли над горизонтом два Місяці — в одного серп більший, в другого — менший… «Що, непогані краєвиди, га? — долинув до мене зсередини, наче здалека, голос мого недавнього співрозмовника. — Дуже вдячний, я зорієнтувався, прощавайте! Тік-так, тік-так, тік-так-дз-з-з-з…» Голос повільно розтанув. Зірки, Місяці, колони, гори — все злилося в швидкий танок. Я сидів на лавці. Поруч лежала газета.  

Переклад з російської Михайла СЕМЕНЮКА  

Леонід Панасенко
ВРЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ
Фантастичне оповідання

 



 

Ще ніколи в житті він не був таким щасливим. Все зійшлося, владналося якнайкраще. На роботі все гаразд. Непогана платня. У домі — достаток. Дружина усім задоволена, діти — здорові. Скажіть, що ще треба нормальній звичайній людині? Так, він усвідомлює, що не вирізняється особливим розумом і не досяг помітних вершин, він знає десятки спокус, які не для нього і не для його дітей — і все ж: він щасливий. Тому що знає всьому ціну і межу. Він ще, можна сказати, молодий. Бог дав йому здоров’я а оце чарівне юне створіння, що сонно дихає зараз йому в плече. А втім, які дурниці. Ніхто нічого йому не давав. Він усе зробив сам… Сам досяг, здобув, завоював. Отож, якщо дякувати, то тільки собі! Тільки собі! Він усміхнувся в пітьмі, трохи підвівся на лікті, губами знайшов плече коханої, потім вигин її шиї. Запаморочливо! Такі шиї він бачив тільки раз у житті, коли випадково забрів до картинної галереї і довго роздивлявся портрети старих майстрів, силкуючись зрозуміти: що саме його так бентежить. Особливо в образах жінок… І коли місяців зо три тому зустрів у пустих, прокурених коридорах контори свою фею, то пройшов би, звичайно, мимо, якби не засвітилась йому з туману турбот й повсякдення ця ніжна біла шия. Він заговорив з дівчиною, дізнався, хто вона й з якого відділу. Потім без усякої прихованої думки почав чатувати на неї в коридорі, жартувати, злегка загравати… Звідкись долинула музика, і він поглянув в бік запнутого фіранкою ілюмінатора. Там холодний квітневий океан, айсберги, яких він ще ніколи не бачив. Там попереду — Америка. Чудова, розкішна країна, чимось схожа на їхній велетенський, непотоплюваний лайнер. Там, попереду, ще тиждень, а то й два, свята, а тут… Тут — головне. Це дівчатко, його діамант, знайдений на смітнику життя. Він згадав своє несподіване, трохи незвичайне освідчення в коханні. Вже давно він придбав за кругленьку суму каюту другого класу на найбільшому в світі пароплаві, який готувався вирушити в своє перше плавання із Саутгемптона до берегів Америки. Він занедбав справи, подумки насолоджуючись найбільшим Святом свого життя. Упивався усвідомленням свого благополуччя, хоч і добре розумів, що після мандрівки знову почнеться звичайне рутинне життя з вічними проблемами й каверзами, але то буде потім, потім. А зараз — віддушина, Свято! У цьому ейфоричному стані, вже склавши речі й віддавши останні розпорядження, він вирішив обійти контору. Прощався, вислуховував захоплення й побажання, декому обіцяв сувеніри. І тут, як завше в коридорі, натрапив на білошиє дівча. Він узяв її руки в свої, голосно й весело заговорив і раптом — замовк: у нього навіть в роті зашерхло, а язик задубів, немов від наркозу. Вперше побачив те, чого не помічав досі. Як зворушливо спадає по відкритій груді тоненький срібний ланцюжок, як ховається кінчик хрестика у м’який сутінок улоговинки… — Що ж нам робити? — запитав невідомо в кого. — Розумієш… Ось дивлюся на твій хрестик і зовсім не думаю про Бога. Не можу про нього думати. Я виціловую подумки твої прекрасні перса, притискаюсь до них очима, лоскочу їх віями. Бог, до речі, про це знає й давно простив мені. Дівчина мовчала, прикривши очі. Він раптом чітко зрозумів, що його слова їй подобаються, що вона сприймає їх зміст, як дію, і якщо він зараз не скаже їй все, то потім буде інакше — гірше або зовсім погано. — Послухайте, — сказав він, переходячи на «ви» й пригортаючи її до себе. Він геть-чисто забув, де знаходиться, забув, що їх можуть побачити. — Я позавтра на пароплаві вирушаю до Америки, дуже вас прошу, благаю: складіть мені компанію. Я чекатиму на вас у порту. Я вже чекаю. — Гаразд, — слабо видихнула вона, й він, очманілий від несподіваного щастя, помчав переоформляти квиток. І ось його радість поруч, дихає в плече! А лайнер плив, ґорґочучи в трюмах потужними машинами, сяючи вогнями всіх одинадцяти житлових палуб. Не вгавала музика в кафе й ресторанах, кружляли пари, чоловіки палили й грали в бридж, пили, обговорювали світові проблеми й жіночі принади — частина земного світу рухалася від одного материка до іншого. Потім настав ранок. Вони замовили сніданок у каюту. Вона пила шампанське, весело сміялася. А коли дійшло до десерту, стала губами відбирати в нього ягоди з морозива. Чим це закінчилося, навіть найнездогадливіший чи пуританськи настроєний читач вже, звичайно, здогадався. Вони насолоджувалися розкішшю цього плавучого палацу. Не проминувши жодного з його чисельних барів і ресторанів. Виявилося, його маленька фея чудово танцює. Він з радістю дізнався, що вона ласунка і боїться темряви. Здається, на другий день він перерахував усі родимки на її тілі, кожну поцілував і сказав, що якби був астрологом, то вгадував би майбутнє не по зірках, а по її родимках… Того вечора вони трохи посиділи в «Кафе Паризьєн» і повернулися до каюти. Ще з порога він підхопив її на руки, закружляв, потому опустив на ліжко. — Я засинаю, любий, відпусти мене, — сказала вона через якийсь час і відразу заснула, немов провалилася — стомлена від кохання, хмелю, від їхнього свята, що тривало вже четверту чи п’яту добу. На ній не було нічого, крім хрестика. Він виціловував її, обережно торкаючись губами до всіх куточків гарячого тіла і дивувався цим своїм поцілункам: жодної жінки ніколи він так не пестив. Нарешті востаннє поцілував хрестик і погасив світло. Ліг горілиць. Відчуття блаженства не полишало його. На губах ще жив дотик маленького хрестика. І раптом з оцієї солодкої напівсонної млості виринула думка про Бога. Навіть не думка, а молитва, тиха, спокійна, як зітхання, як останнє видіння людини, котру наступної миті здолає сон… «Якщо ти є… Там, серед зірок. Якщо ти справді всемогутній. Зроби так… Зроби так, щоб це тривало вічно! Ну, не так, щоб вічно, я розумію… Все життя. Все наше життя! Я не хочу повертатися додому, в контору. Я не хочу втрачати своє кохання, Боже. Не хочу викручуватися, брехати, постійно ламати голову, як викроїти пару годин для зустрічей у готелі. Я не хочу дотеперішнього життя, Господи! Дай нам нову суть, Боже. Якщо ти всемогутній, розбий, благаю, цей корабель об скелі і дай нам шматочок раю! Не небесного, ні. Хай це буде безлюдний острів. Я зроблю з нього рай. Я складу наше життя по цеглині, як це роблять майстри-каменярі. Ми понароджуємо багато дітей. Боже, ти тільки розбий, прошу, цей корабель. Ти тільки продовжи…» Не встиг він додумати останні слова своєї молитви, як сталося чудо. Він на секунду кудись чи то пірнув, чи то провалився, а отямився вже по пояс у воді з коханою на руках. Ось він — острів. Жарке сонце, пальми, яскрава зелень. Дякую тобі, Господи! Я ніколи не вірив, що ти є, точніше, не замислювався над твоїм існуванням, а ти таки є, і щедрий, великодушний. Але як калатає серце! Треба розбудити мою кохану, показати їй рай, який ти нам подарував, і скласти дяку тобі, Всемогутній… У двері каюти хтось грюкав. Ще погойдуючись на ласкавих хвилях сну і досадуючи, що це був усього лише сон, він клацнув замком. У коридорі стояв морський офіцер. — Прошу вас, — сказав він, — одягти рятувальні жилети і негайно йти на палубу, до шлюпок. Наше судно зазнало лиха. — Ви послали SOS? — приголомшено спитав він, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається. — Звичайно, — відповів офіцер. — Радист передає його безперервно. Обов’язково одягніть теплий одяг. Він зник, не зачинивши двері. Наш герой дошкандибав до постелі, почав торгати свою кохану. — Відчепись. Я хочу спати, — мляво відбивалася вона, мабуть, вважаючи, що він знову домагається любощів. — Та прокинься, ти! — гримнув роздратовано. — Ми тонемо! Нарешті він розбуркав свою супутницю, змусив одягтися, одягнувся сам. — Ти все вигадав, скажи! — жалібно повторювала вона, не знаходячи потрібних речей. — Любий, скажи, що ти пожартував. Ти жартуєш, адже так? Цей корабель не може потонути — про це писали всі газети. Навіщо ти так жартуєш? Я втомилася і хочу спати. Ти ж чуєш: все тихо, спокійно. Ніхто нікуди не біжить, не чути гудка. А й справді, на якусь мить він сам повірив, що це недолугий жарт, витівка дурного чи п’яного офіцера. Але щось підказувало йому, що треба поспішати, поспішати з усіх сил. Незважаючи на протести й пхикання коханої, він майже силоміць витяг її з каюти. На палубі юрмилися сотні людей, стояв суцільний лемент. Його юна супутниця, нарешті, повірила в те, що справи кепські, й тихо заплакала. Її сльози вмить повернули йому здатність міркувати й діяти. Він зрозумів: якщо сюди почнуть сунути перепуджені пасажири третього класу, біля цих кількох шлюпок, яких ще не встигли спустити на воду, почнеться страшна давка. Він кинувся до найближчої шлюпки, на ходу заспокоюючи дівчину, умовляючи її не плакати. — Перестань. Все буде гаразд. Ну, поплаваємо трохи в шлюпці. Дарма. До нас вже вислали допомогу. Його перепинив офіцер. — Лише жінки й діти. Чоловіки в останню чергу. Вона заплакала ще сильніше, повисла в нього на шиї: — Я нікуди без тебе не піду! — Заспокойся, люба, — умовляв він її, тихенько підштовхуючи до проходу між шеренгами моряків. — Йди. Швидко! Я тебе не залишу саму — ось побачиш. І вона скорилася. А він, зорієнтувавшись, метнувся завзято допомагати команді підтримувати порядок при посадці в шлюпки. Тим часом краєм ока пильно стежив за шлюпкою, де була його кохана, тримався неподалік. І коли почали опускати її на воду, майнув по линві на корму шлюпки. У загальній метушні, в калейдоскопі освітлених ілюмінаторів, повз які опускалася шлюпка, його вчинок залишився непоміченим. Були потрібні веслярі — і він через голови пробрався до весла. Вона невідступно поповзла з ним. Поруч хтось здавлено перешіптувався, він уловив слово «айсберг». Виходить, корабель налетів на айсберг. Як же вони не відчули удару від зіткнення?! Тут він згадав свій сон — і жахнувся. — Господи, — зашепотів він, судорожно працюючи веслом, — ти не так мене зрозумів. Де острів, де коралові рифи? Довкола крижана вода. Це — смерть. Що ти накоїв, Господи?! Хіба про те я просив тебе? Шлюпку раптом різко гойднуло. Кохана, що відпустила на мить його лікоть, зойкнула і впала за борт. Він кинув весло, стрибнув услід за нею і теж скрикнув — обпекла крижана вода. Боже! Де вона? Ось! Ось вона! Очі заплющені, але дихає. Очевидно перелякалася чи перехопило від холоду віддих. — Гей, рятуйте! — загукав він, але шлюпка зникла в темряві. — Підберіть нас! Потім він нестямно почав трясти свою супутницю: — Греби руками й ногами, чуєш! Ми задубіємо в цій воді. Ворушись! З лайнера долинула музика, і він подумав, що божеволіє. Ба ні, на палубі видно оркестрантів. Це вони з’їхали з глузду. Вони грають «Ближче до тебе, Господи». Куди вже ближче! — Рятуйте! — знову заволав він. Злетіла освітлювальна ракета. І в її примарному світлі він побачив ще кілька десятків людей, які неподалік борсалися в крижаній воді. — Врятуй нас, Господи! — звівши очі до неба, зашепотів гаряче, несамовито, пристрасно. — Віддаю тобі наші душі й помисли. Віддам всі гроші і все життя своє на возвеличення твоє. Зглянься над нами! Порятуй хоч би її. Підступна хвиля вдарила прямо в обличчя. Він ледь не захлинувся. Відкашлюючись і плачучи від жаху й відчаю, він гнівно крикнув небу: — Не чуєш?! Де ж ти, дідько забери?! — Гай, гай, людино, — тонеш, волаєш про порятунок — і лихословиш. Голос був тихий, безмірно втомлений. Господь — сухенький дідок, від якого струменіло слабке сяєво, стояв по коліна у воді неподалік від шлюпки, зіпершись на сукуватий посох. На ньому була груба латана-перелатана плащаниця. Навколо лисуватої голови, наче німб, світилося обрідне й, вочевидь, дуже легке сиве волосся. — Сину мій, ти весь час волаєш і проклинаєш, — звернувся Бог до нашого сторопілого героя. — Даремно. Я не можу тобі зарадити нічим. — Чому, Боже? Ти ж всемогутній. Невже тобі важко? Бог сумно посміхнувся. — Знай і пам’ятай: не я людину, а людина мене створила, віра людська. І поки вас, звернених до мене душею, було без ліку, я справді був всемогутнім. Нині все змінилося. Бога ніхто не шанує. Через те і вичерпалася моя сила. Поглянь-но: мене вже вода ледь тримає, геть ноги промочив, а я по ній мов по земній тверді мав би ходити. І Христос до вас більше не прийде — ви вдруге зрадили його і вбили. — Тебе?!. Не тримає вода?! — на мить він навіть забув про небезпеку, що загрожує йому і коханій; щонайбільше за годину рятувальні жилети будуть підтримувати на плаву два задубілих трупи. — Що ж робити? — Кому, сину мій? Вам чи мені? — Вам. Нам. Усім. — Рятуйте себе самі, діти мої, — одказав дідок і поглянув на небо. Самотня зірка посилала звідти провідний промінець. — Рятуйте свої душі — і я прийду, я повернусь. А тепер прощавай, мені час. «Невже це не марення, не передсмертне видіння? — подумав він, скутий холодом і тугою. — Адже я не вірив! Звертався; повторював звичні слова, обіцяв все на світі — й не вірив. Так, про всяк випадок, через те що злякався, втратив надію. А він, бач є і разом з тим його вже наче і немає… Що ми наробили, тварюки! І хто тепер нас порятує? І хто порятує його?» Бог навсилачки витяг з води одну ногу, став нею на невидимий щабель невидимої драбини, потім другу, і відтак почав підніматися: повільно, тримаючись за світлу нитку промінчика. Видно було, що й небесна драбина вже ледь-ледь його витримує. Забувши про близьку смерть, про кохану, про те, що треба виглядати в темряві тіні шлюпок, чоловік вирішив допомогти Богові хоч подумки: він підставляв плече, підтримував, а там, де щаблі підгнили й пообламувалися, підставляв свої долоні. І чим більше він старався, тим сильніше, зовсім незрозуміло чому, загрібав правий весляр на одній із шлюпок. І вона повільно почала завертати у той бік, де борсалися у холодній воді двоє нещасних. Зі шлюпки їх ще не помітили.  

Наталя Околітенко
І КРИКНУВ ХЛОПЧИК…
Фантастичне оповідання

 



 
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка