Конкурс «Початкова школа XXI століття»



Сторінка11/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.94 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16
Тема 1. У якій частині України знаходиться твоє село, місто? У якій місцевості ти живеш? Історичні відомості про обласний центр. Дата заснування. Походження назви.

Мета: Поглибити знання учнів про географічне положення області та рідного села. Ознайомити з історією обласного центру; з його заснуванням та походженням назви. Пробуджувати пізнавальні інтереси. Розвивати увагу мислення. Виховувати патріотичні почуття.

Обладнання: Карта України (політична), карта Рівненської області, краєвиди рідного краю на плакаті.

Хід уроку



I. Організація учнів до уроку.

Всі мерщій сідайте, діти.

Домовляймось не шуміти,

На уроці не дрімати,

Руки вчасно підіймати.

І щоб не було мороки.

Всі готові до уроку?!

Тож гаразд, часу не гаєм

І урок розпочинаєм.

II. Актуалізація опорних знань.


  • Як називається куточок на Землі, де людина народи­лася? (Рідний край)

  • А що для вас означає «рідний край»? (Місце, де на­родився, живеш, ходиш до школи...)

  • Як по-іншому можна назвати рідний край? (Батьківщина)

  • А якщо зібрати всі такі куточки, такі маленькі Батьківщини, всіх людей з міст і сіл, що утвориться? (На­ша велика Батьківщина)

ІІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

- Діти, я прочитаю вірш і ви дізнаєтесь про піде мова на сьогоднішньому уроці.

Облітав журавель

Сто морів, сто земель,

Облітав, обходив

Крила, ноги натрудив.

Ми спитали журавля:


  • Де найкращая земля?

Журавель відповідає:

  • Краще рідної немає!

Отже, як в здогадалися наш урок присвячений рідному краю – Рівненщині.

IV. Вивчення нового матеріалу.

Одна Батьківщина, і двох не буває.

Місця, де родилися, завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.

Марія Бакай.

Подивіться на карту України, Серед багатьох її областей (24) на північному заході країни розміщена наша Рівненська область. Площа Рівненщини - 20,1 тис. км кв., що становить лише 3,1 відсотка площі України. За цим показником Рівненщина займає 21 місце у державі і є однією з менших з-поміж усіх областей.

Вигинаючись з південного заходу на північ, вона простягається на 220 км. Найвужчою область є в центральній її частині - 80 км, найширшою - на півночі, 150 км, а на півдні її ширина становить 100 км.

Лише на півночі Рівненщина має державний кордон з Республікою Білорусь і, зокрема, такі її райони, як Зарічнянський, Дубровицький та Рокитнівський виходять до кордону.

З усіх інших сторін область межує з областями України. На заході - з Волинською областю, на півдні - з Львівською, Тернопільською та Хмельницькою областями, на сході - з Житомирською областю

Найпівнічнішою точкою області є село Гориничі Зарічненського району. Найдалі на південь заходить село Новоукраїнське Радивилівського району. Крайня східна точка знаходиться в Рокитнівському районі - це село Будки-Кам'янські. Крайня західна точка - це село Боремель Демидівського району.

Область не омивається жодним морем чи океаном.

На півночі більша частина області розміщена в зоні мішаних лісів, а південна її частина - в зоні лісостепу.

- Зверніть увагу на адміністративну карту області. Відшукайте на карті свій район, село.

Наш Володимирецький район розміщений на північному заході Рівненської області (це один із шістнадцяти адміністративних районів). Він межує із Зарічнянським, Дубровицький, Сарненським, Костопільським районами. На заході межує з Волинською областю. Село Довговоля розміщене на південному сході Володимирецького району. Знаходиться на південний захід від районного центру смт Володимирець.

Обласним центром нашої області є місто Рівне. Воно розміщене в південній її частині в зоні лісостепу на перетині залізничних та автомобільних шляхів. Розташо­ване місто на річці Устя, лівій притоці Горині в Рівненському районі на відстані 321 км. від Києва.

З Літопису ви знаєте, що перші відомості про нього документують 1283 роком. Найперші записи іменують наше місто "Ровное", пізніше Ровно, тепер - Рівне. Існує кілька пояснень цієї назви. Так, рівне, ніби тому, що землі князів Острозьких сягали "рівно" по цю місцевість, де засноване місто, і начебто вони мали вже 99 міст, до яких придбали ще одне і стало "рівно" 100. Та найбільш імовірною є версія, за якою Рівне символізує "рівне місце".

Спочатку воно займало центральну знижену частину, а пізніше зросло за рахунок прилеглих околиць Волі - за залізничним переїздом у напрямку кінотеатру "Космос"; Тинного - південно-західна околиця міста на яристих висотах; Басового Кута - біля приміського озера на Усті; Боярки - на захід від Лубенського меморіалу; Дворця - на околиці залізничної лікарні, раймагу, неподалік роздоріжжя на Басів Кут; Нового Двору - в надбережжі Усті при дорозі на Здолбунів; Видумки - де тепер обласна друкарня та 12 школа; Бармаків - на схід від міста, при малих висотах; Тютьковичів - неподалік міської електростанції; Золотієва - на північ від залізничної станції Рівного при лівому березі Усті.

Площа міста становить більше 3 тисяч гектарів. В місті проживає майже четверта частина жителів області - 250 тисяч чоловік.

Літописом називають історичний опис подій за роками.

6-7 століття - на території сучасного міста знахо­дились ранньослов'янські городища.

10-12 століття - на території існувало кілька давньо­руських поселень, найбільше з яких поблизу урочища Дворець.

1283 рік - перша письмова згадка про Рівне у "Речнику Краківському", пов'язана з боями поблизу міста між військами польського князя Лепіка Чорного і литовського князя Вітена.

Перша половина 15 століття - Рівне було селом і лежало луцькому землевласнику Івашку Дичку.

1461 рік - Рівне переходить у власність волинського

князя Семена Несвіцького.

1479 рік - після смерті князя, Рівне дістається його дружині - Марії Ровенській, яка вирішує зробити свій маєток містом.

2 червня 1507 року - Рівне одержало Магдебурзьке право, за яким зрівнялося з іншими містами, що мали своє самоврядування.

1518-1621 рр. - місто належало князям Острозьким.

3 середини 17 століття - переходить з рук в руки до різних власників.

З 1723 року - починається майже двохсотрічне панування польських князів Любомирських.

1756 рік - побудована дерев'яна Успенська церква, де молився зі своїми гайдамаками Іван Гонта перед битвою з польською шляхтою.

1793 рік - входить до складу Росії і стає повітовим центром Волинської губернії.

1805 рік - в місті відкривається двокласне училище.

1839 рік - неподалік від замку на пожертвування Ф.Любомирського була побудована гімназія (нині приміщення обласного краєзнавчого музею).

1895 рік - побудований новий Воскресенський собор.

1897 рік - в місті проживало 25 тисяч чоловік, працювали понад 20 дрібних підприємств.

1914-1920 роки - знаходиться в прифронтовій смузі. Тут побували: цар Микола II, борець за встановлення Радянської влади на Волині В. І. Кіквідзе.
Березень 1921 року - переходить до панської Польщі.
Вересень 1939 року - до міста ввійшли радянські війська і воно стає обласним центром Радянської України.

28 червня 1941 року - переходить до рук фашистської Німеччини.

1941-1944 роки - Рівне стає "столицею" окупованих фашистами українських земель. Тут був рейхскомісаріат на чолі з намісником Гітлера Еріхом Кохом.

2 лютого 1944 року - війська 1 Українського фронту під командуванням генерала армії М.Ф.Ватутіна визволили місто Рівне.

1983 рік - місто святкує своє 700-річчя.

24 серпня 1991 року - це обласний центр суверенної України.

Тут працює 40 промислових підприємств, 5 вузів, 7 середніх спеціальних навчальних закладів, 7 професійно-технічних училищ, 28 загальноосвітніх шкіл, 2 театри, філармонія. З музеї, 30 будинків культури і клубів, 7 кінотеатрів, 79 бібліотек, понад 30 медичних закладів та проживає більше 250 тисяч чоловік.

Рівне - це значний промисловий центр. Основними промисловими підприємствами є підприємства, що переробляють сільськогосподарську продукцію. Це великий м'ясокомбінат, кондитерська фабрика, хлібозаводи, молокозавод, овочесушильно-консервний завод, пивзавод та інші.

В місті є льонокомбінат, який переробляє наш поліський льон.

Рівне - культурний центр нашої області. Тут працюють вищі учбо­ві заклади (пригадайте які?), се­редні спеціальні навча­льні заклади (зокрема, медучилище, сільсько­господарський, кооперативний, автотранспортний технікуми), професійно-технічні училища, школи. В Рівному працюють два театри, три музеї, 30 будинків культури і клубів, 7 кінотеатрів, 79 бібліотек, та понад 30 медичних закладів.

В 1987 році відкрито зал органної та камерної музики Рівненської об­ласної філармонії. При міському Будинку культури діє заслужений самодіяльний народний ансамбль танцю "Полісянка", він є лауреатом багатьох фе­стивалів. Є в місті виста­вочний зал Рівненських художньо-виробничих майстерень, де експонуються твори місцевих художників. Відоме місто своїми пам'ятниками історії, культури та мистецтва. Так, на вул. Грушевського височить пам'ятник відомому державному діячу, гетьману Богдану Хмельниць­кому, в парку культури і відпочинку - пам'ятник Т.Г.Шевченку (пригадайте, як ім'я поета пов'язане з нашим краєм? Коли був побудований пам'ятник.?). Пам'яткою українського дерев'яного зод­чества, що охороняється держа­вою, є Успенська церква та дзвіниця (1756 р.), що по вулиці Т.Г.Шевченка. Історико-архітектурною пам'яткою міста початку 19 століття є будинок колишньої рівненської гімназії - тепер приміщення краєзнавчого музею. Привертає увагу також мемо­ріальна дошка на будинку №17 по вул. Драгоманова, де в 1867 році перебував відомий український композитор М.В.Лисенко.

Багато пам'ятників і пам'­ятних місць у Рівному пов'язані з подіями Великої Вітчизняної та громадянської воєн. Це пам'ят­ники воїну-інтернаціоналісту О.Дундичу в парку ім. Т.Г.Шевченка та Гулі Корольовій - біля УІІВГ, пам'ятник жертвам фашиз­му по вул. Білій, монумент Вічної Слави, спо­руджений до 40-річчя Пе­ремоги у Ве­ликій Вітчиз­няній війні, пам'ятник воїнам-визволителям і партизанам на площі Пе­ремоги та інші.

Отже місто Рівне - це значний промисловий, культурний і освітній центр України.



IV. Узагальнення і систематизація знань.

  • В якій області ми проживаємо?

  • Яке її географічне положення на карті України?

  • В якій частині області знаходиться Володимирецький район?

  • З якими областями та районами межує наш район?

  • У якій природній зоні розташована ваша область?

  • Що дізналися про обласний центр (коротко)?

VI. Підсумок уроку.

Дитино українська! Землю свою

В рученятах чистих тримай!

Люби її, бережи, До неї зла не впускай!

Тоді і до тебеЗло не торкнеться.

І ненька-земля тобі



Усміхнеться.
Додатковий матеріал

  • Рівненська область розташована в північно-західній частині України і займає територію 20,1 тисячі квадратних кілометрів.

  • Рівненщина межує з Брестською та Гомельською областями Білорусі, Житомирською, Хмельницькою, Тернопільською, Львівською та Волинською областями.

  • За адміністративно-територіальним поділом Рівненська область включає 16 районів, 1031 населений пункт.

  • Населення області становить 1,2 мільйона осіб.

  • Територія нинішньої Рівненської області була заселена ще з доби пізнього палеоліту, тобто приблизно 40—10 тисяч років тому. Про це свідчать численні археологічні знахідки.

  • На теренах області виявлено близько 100 залишків стародавніх поселень та могильників.

  • У VI—VII століттях наш край населяло плем'я дулібів-волинян.

  • Наприкінці X століття Волинь, у тому числі й наша земля, входила до Володимирського князівства.

  • Визначну роль в історії краю відіграли Дорогобуж і Пересопниця, які в XI—XII століттях були центрами удільних князівств.

  • До 1283 року відноситься перша письмова згадка про місто Рівне, коли тут відбулася битва польських та литовських військ.

  • Після 1340 року територія нинішньої Рівненської області відійшла до складу Великого князівства Литовського.

  • У 1576 році в Острозі князем Василем-Костянтином Острозьким заснована слов'яно-греко-латинська Академія — перший в Україні і в Східній Європі вищий навчальний заклад.

  • До 1629 року належить перший відомий перепис населення Волинського воєводства. Найбільшими містами на той час були Острог, Корець, Степань, Рівне, Дубно.

  • У середині XVII століття територія Рівненської області була охоплена визвольною війною під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.

  • У 1793 році, після підписання російсько-пруського договору, частина території Рівненщини увійшла до складу Росії.

  • На початку квітня 1919 року у Рівному знаходився уряд Української Народної Республіки.

  • За Ризьким мирним договором 1921 року територія Рівненщини відійшла до складу Польщі.

  • Після приєднання Західної України до УРСР Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 року було утворено Рівненську область.

  • У роки другої світової війни під час окупації місто Рівне було центром рейхскомісаріату «Україна».

  • На теренах краю в роки гітлерівської окупації активно діяли українські патріоти, що об'єдналися в Українську Повстанську Армію.

  • 2 лютого 1944 року — день визволення міста Рівного від німецько-фашистських загарбників.

  • На Рівненщині є понад 100 родовищ 14 видів корисних копалин.

  • Рівненщина є європейським монополістом базальту.

  • Рівненська область має значні запаси бурштину.

  • Понад 850 тисяч гектарів складає площа лісового фонду області, а загальний запас деревини становить 103 мільйони кубометрів.

  • У Радивилівському районі, поблизу села Дружба, на уступі Подільського плато знаходяться найвищі точки області — 372—374 метри.

  • В економіці області домінують галузі електроенергетики, хімічної, легкої, лісової, деревообробної, харчової промисловості, виробництва будматеріалів, металообробки, машинобудування.

  • Трудові ресурси області складають 54 відсотки від загального числа населення.

  • Область перетинають автомагістралі Київ — Варшава, Київ — Брест, Київ — Львів, Львів — Житомир, Київ — Чернівці.

  • Експлуатаційна протяжність залізничних колій в області складає 588 кілометрів, протяжність автомобільних шляхів — 7535 кілометрів.

  • Територією Рівненщини протікає 170 великих та малих річок. Найбільші з них — Прип'ять, Стир, Горинь, Случ. Останні з них належать до басейну ріки Прип'ять.

  • На території області — 52 озера, загальна площа яких понад 260 квадратних кілометрів. Найбільші озера — Нобель, Біле, Острівське.

  • В області діє 225 промислових підприємств.

  • На Рівненщині працює понад 680 сільськогосподарських підприємств різних форм господарювання.

  • Торгівельна галузь області — це понад 3500 магазинів.

  • Підприємства області проводять

торгівлю товарами з 44 країнами світу.

  • На Рівненщині нараховується

1715 пам'ятників та 10 музеїв.

Тема 2. Сільські оселі: побілка стін, розписи, різьблення, кольорове фарбування. Функції печі. Праця в житлі. Домашні промисли.

Мета: Розширити знання учнів про сільську хатину, її будівництвом, побілкою, розписами, різьбленням. Ознайомити з функцією печі, працею в житлі домашніми промислами. Навчати дітей охайності, дотримання порядку і чистоти в оселі. Виховувати шанобливе ставлення до традицій українського народу, любов до рідної землі, оселі, почуття відповідальності.

Обладнання: Картини із зображенням сільських осель, та із предметами домашнього вжитку.

Хід уроку



  1. Актуалізація знань.

  • Чи є хата найдорожчим оберегом у вашому житті?

  • Що означає це слово?

  • Від якого слова воно утворилося?

Отже, обереги — це такі речі, що оберігають нас, допомагають нам у житті. Саме з оберегів починається для кожного Батьківщина.

Рідна домівка. Вона оспівана в піснях, казках, оповита легендами. Кожен з нас має рідну хату, рідну домівку. Вона найкраща, найтепліша; як би нам не було важко чи сумно, але прийдеш додому — і відразу стає за­тишно. Правду люди кажуть: «У гостях добре, а вдома найліпше».

— А яку ж вулицю, місто ми назвемо рідними? (Ті, де ми народились, зробили перші кроки, де були перші радощі і сльози, перші друзі, перша вчителька.)

От бачите, які ми з вами багаті! Маємо рідних: найрідніших людей, рідну хату, рідну вулицю, рідне місто. Усе це і є наша з вами рідна земля — земля, на якій ми народилися. Вона для нас найсвятіша, найкраща.



  1. Повідомлення теми уроку.

  • Давайте послухаємо про те, якою був дім у наших дідусів і бабусь, якою була давня українська хата.

  1. Вивчення нового матеріалу.

Батьківська хата входить у життя кожної людини як щось найсвятіше, найтепліше.

Тому що в цьому рідному ку­точку в кожного були найперші радощі, хвилини дитячого щастя.

З давніх-давен хата — символ родин­ного вогнища, де зберігаються кращі традиції, що потім переходять у спадок ді­тям. Це — любов до батьків, рідної мови, природи, пісні, праці. Тут виховуються поети і захисники рідної землі, хліборо­би, які вміють відчувати дихання землі, пахощі м'яти на обійсті...

Як багато закладає в людині батьків­ська хата!

Які ж характерні риси побуту були властиві жите­лям нашого краю?

Звернемо, насамперед, увагу на традиційне житло поліщуків. Це переважно дерев'яні будівлі, покриті соломою, які розміщували на великому подвір'ї паралель­но або боковою стіною до вулиці. Деякі елементи будівель дійшли до нас йде з часів Київської Русі - це кліті, стебки, однокамерні хати. Найбільше клітей збереглося до сьогодні в Рокитнівському районі.

Кліть - це невелика зрубна квадратна споруда, поставлена на дерев'яних стовпах, під двосхилим дахом. Зараз кліті використовуються як комори. 8 ними пов'язано багато побутових звичаїв, бо вони вважалися захищеними від будь-якої напасті

Неподалік від хати ставили стебку - також зрубну будівлю під двосхилим дахом із стелею. Стіни змазували глиною, долівку теж утрамбовували з глини. Тут тримали бочки і діжі з квашенням. В загорожі зберігали картоплю, буряки, моркву. Стебка колись служила східним: слов'янам за житло. Вже пізніше появилися такі господарські споруди, як хліви та клуні. Найбільш досконалими з них були закриті двори - "окружні двори". У них під одним дахом розташовувалися житло та господарські будівлі.

Всередині, біля вхідних дверей у світлицю, чіпляли мисник. Мисник(від слова миска) – це відкриті полиці з посудом. У сільських будинках мисники можна побачити й сьогодні. На полицях виставляють найкращий посуд: розписний глиняний, дерев’яний різьблений. З протилежного боку бу­ла піч, яка топилася по-чорному. Дим від " печі виходив через двері, вікна, які були вузькими, а на зиму закривалися ганчірками та соло­мою.

«Вікно - корона дому», - казали у на­роді. І недаремно. У давні часи наші предки жили у курних оселях, де були волокові вікна, тобто замість рами зі склом пройма закривалася дощечкою, яка висувалася чи засувалася у зруб хати. З часом пройми стали закривати бичачим міхуром, який пропускав дуже мало світла. Нарешті стали склити шиб­ки склом - дорогим на ті часи матеріа­лом, тому вікна у сільських хатах були маленькими. Згодом з'явилися вікон­ниці. Ззовні вікна оздоблювалися різьб­ленням, малюнками, орнаментами. Ось коли вікно стало справжньою короною хати.

Оздобленням вікон займалися дівча­та. Щедро розмальована віконниця і яскравий квітник під вікнами були вір­ною ознакою того, що у хаті є донька на виданні.

В українській хаті меблі були двох ти­пів: рухомі й нерухомі. Останні майструвалися одночасно з хатою. Нерухомими були лави, мисник, жердки, піл, рухоми­ми - стіл, скриня, колиска, ослони. Чому в українській пісні співали: «Приходь­те, брате, з діточками, в мене хата з квіточками»? Тому що всі меблі, всі речі у хаті були прикрашені розписами.

Куток між південним і східним вік­ном, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього - це покуть, найпочесніше місце в хаті, священне місце. Там відбувалися всі сімейні урочис­тості, концентрувалися домашні речі, яким люди надавали значення найви­щих родинних цінностей. Головне міс­це на покуті відводилося божнику, де стояли ікони. Обов'язково треба було мати в хаті ікони Святої Трійці, Діви Марії, Неопалиму Купину, Миколи Угодника, Пантелеймона цілителя, святого Георгія (Юрія). У цьому ж кут­ку стояв стіл, вкритий чистою виши­тою скатертиною. На столі - хліб, грудочка солі. Крім хліба, на столі під образами нічого не лежало. Особливим гріхом вважалося покласти на стіл шапку. Стіл уособлював ідею міцної єдиної родини, злагоди в хаті.

Покуть прикрашали паперовими кві­тами, влітку - живими квітами, а ще вишневими гілочками, черемхою, м'я­тою. За образи ставили пляшечки із святок водою, клали клечання.

У зворушливому описі рідної хати, що залишив нам український письмен­ник Євген Гуцало, є такі рядки:

«Неподалік от стовпа було вбито залізний гак, на якому, - розка­зувала мати, - висіла колиска, в якій вона гойдала тебе малого, виспівуючи « гойда-гойда-гойдаша».

Колиски робили із верби, дуба, яво­ра. Були колиски плетені - з верболо­зу. До гака кріпили колиски чотирма мотузками, прикрашали різьбою, на­магаючись зробити ліжечко дитини не тільки зручним, але й красивим.

Жінки готували красиві простирад­ла для немовлят, сподіваючись, що вони вбережуть діточок від злої долі. Вишивала молода мати й примовляла: «Кладу ниточку на щастя, на здоров'я сину: щоб ріс міцним та красним, як зоря довіку. Жовту нитку в сонця візь­му, а зелену - у трав. Подарує небо синю, зіронька - багряну».

Чільне місце у хаті, взагалі у побуті українців, відводилося рушнику. Для нашого народу рушник - не просто по­бутова річ, а традиційний вид народно­го мистецтва. Рушниками прикрашали стіни, столи; ними перев'язували ста­ростів на весіллі, подавали на рушни­ках хліб-сіль, зустрічали ними гостей, рушник дарували на хрестини, перев'язували ним кумів. Рушником накрива­ли їжу на столі. Коли несли в церкву святити крашанки та паски їх також накривали вишитим рушником. У кожній місцевості використовували свою техніку вишивання рушників. На Поліссі в основному вишивали чорним і червоним кольорами. Сьогодні практично усі фарби штучні, хімічного походження. А колись люди усе необхідне для одержання яскравих різноколірних тканин, фарб для ікон, розписів храмів та хат, забарвлення ниток для вишивання сорочок, рушників брали у природи. Шукали і знаходили все необхідне в лісі, у полі.

Жовту фарбу одержували з черемхового листя, а також з листків бе­рези, осики, чорної смородини. Усе залежало від того, який був потрібний відтінок.

Вишневий колір давала кора верби або берези з додаванням попелу. Соковиту коричневу фарбу одержували, відварюючи дубову або вільхову кору, яку збирали навесні. Квіти волошок дарували людям блакитний, м'ята й вероніка — зелений, чорниці — червоний колір.

Неодмінна умова виготовлення: використовували не свіжі квіти чи трави, а висушені.

Важкою, довгою й копіткою роботою було виготовлення чорнила. За­те зберігалося все написане дуже довго. Літописи, книги тисячолітньої да­вності й сьогодні читаються. Для цього брали дубову кору, довго настою вали її, квасили, потім варили, доливали соки ягід і рослин, ще й вишневу смолу, на додачу кидали у розчин залізячки. Через місяць-другий чорнило готове.

Пишіть собі на радість, людям — на користь.

У кожній оселі обов’язково була скриня, де зберігали одяг та інші речі.

Біля печі роз­міщували піл, на якому спали, вкри­ваючись кожухом. В кутку біля покуті стояв стіл і канапи.

Посередині хати розбили отвір (світець), через який ішов дим від лучини. Однак житла поліщуків, як і самі люди, змінювалися. В першій половині 20 століття в хатах з'являються печі з димарем. Стіни починають білити глиною, на них вішають образи, картини, рушники. До XX ст. в українців існував культ печі, яку мало не щотижня білили, при­крашали малюнками. Це була жіноча робота, оскільки майже все хатнє жит­тя господині проходило біля печі. До печі ставилися з пошаною, як до живої істоти, котра може бути часом чи не розумнішою за людей. Поруч із піччю не годилося навіть лаятися, аби не розгнівати її. «Сказав би, та піч у хаті», промовляли у годину гніву - і гнів ку­дись дівався. А може, ще побоювалися домовика, який начебто мешкав у печі.

Піч займала майже чверть площі хати і була центром життя селянської родини, бо у ній пекли хліб і варили їжу, на печі сушили збіжжя до помолу, коноплі, льон, а також овочі і фрукти, на печі спали і лікувались від хвороб, обігрівалися у холодну пору року. «Дивна душа хати», - так писав про піч Євген Гуцало.

Про піч наш народ склав чимало при­слів'їв, як-от: «Добра то річ, що є в хаті піч», «Зі своєї печі і дим солодкий», «Піч - гарна річ: як вигріє, то й шепту­хи не треба».

«Гей, коли б оце дома на печі та ще й у просі», — зітхав чумак посеред вітряного степу. Що ж, без живого пічного вогню важко уявити людське жит­ло. Хто не мав ані печі, ані лави, той не мав ані хліба, ані страви. Піч була центром житла, вважалася його душею. Де тепло, там і добро, і достаток, і злагода. Пічний вогонь має дуже давнє походження, бо слова «печера» і «піч» — одного кореня. Найперші печі слов'ян — це глинобитний сферичний склеп на дерев'яному каркасі. Традиційна духова руська піч в Україні називалася «варистою». Вже в середні віки українці обладнували печі коминами — прибудо­вами у вигляді ковпака, де збирався дим. «Попельню» (місце, куди зсипали попіл) іноді влаштовували під піччю. Там же часом відгороджували і місце для домашньої птиці (таку загоро­ду подекуди на заході України називали «царком»). Площина над і за піччю, де сушилося збіжжя, бавилися діти, грілися старі люди, була відома як «лежан­ка», «закапелок», «лазня-піч». Жінки постійно підмазували й білили піч та ко­мин — на їхній чистоті тримався авторитет господині. Подекуди в новій хаті частину печі до року залишали небіленою. Дівчатам не дозволяли мазати піч, інакше їхня доля цілий вік журитиметься. Щоб не заводилося сміття, припічок замітали не віником, а пташиним крилом. Печі прикрашали різноманітними візе­рунками. Завжди під рукою у господині, що поралася біля печі, було пічне начиння. Насамперед це — ко­цюба («загрібачка», «кутач», на заході України —«ватралька»). Поруч з ко­цюбою тут була і «замітавка» — лопата для вигрібання вугілля, і, звичайно ж,

рогач («вилка», «брачка»).

Пічний вогонь був не лише годувальником. За його кольором і тим, як він виходив з печі, господарі визначали погоду, передбачали різні події. Червоне полум'я, яке горіло й потріскува­ло, дим стовпом передбачали морозну погоду. Білий вогонь, жар, що швидко згасав, дрова, які диміли і довго не запалювалися, дим, котрий стелився, провіщали відлигу, сніг. Якщо дрова в печі розвалювалися, то це означало, що незаба­ром у домі будуть гості, а іскра з печі або недо­гарок, який падав на долівку, вказували, що гості вже біля порога.

З самого початку і протягом віків піч знахо­дилася у колі численних обрядів. Щоб дитина росла здоровою і ніхто не міг н образити, після хрещення кума витягала з печі жаринку, йшла з нею на перехрестя і кидала через себе. Дівчина, коли приходи­ли свати, стояла в куточку і «колупала піч» — це вважалося ознакою сором'язли­вості і вміння тримати себе. Посланці ж молодого, щоб сватання вдалося, — приносили з собою в кишенях шматочки пічної глини або під час переговорів - намагалися непомітно відколупнути «печину». Після весілля, коли дружина переходила в хату чоловіка, з її колишнього житла переносився і пічний вогонь. Існував ще й такий весільний звичай. Потрапивши до хати чоловіка, молода ки­дала під піч курку, яку їй дарувала мати.

Після того, як завершувалася сівба озимини, виконували обряд «одруження комина» — піч затирали свіжою глиною, білили, облямовували хмелем, уквітчували і ставили поруч хлібну діжу.

Зараз, мабуть, мало де залишилися такі печі. Але спогади про тепло і затишок, який вони створювали, й досі живуть в пам'яті людей. Саме тому місце біля сучасних печей та камінів продовжує залишатись улюбленим місцем для відпочинку і спілкування в багатьох родинах.

Зовсім іншою стала тепер оселя. А давнє житло поліщуків можна побачити на майданчику біля краєзнавчого музею у Сарнах, де стоїть однокамерна хата з курним опаленням, каплиця, вітряк, що привезені з с.Калинівка Сарненського району.

Найвідоміші українці були як хлібороби. Тому основне місце в госпо­дарстві України займає землеробство і тваринництво, а також бджільницт­во. Для їх розвитку тут є сприятливі природні умови: помірний клімат, чо­рноземні ґрунти, рівнинний рельєф. З давніх часів українське населення займалось рибальством, мисливством, виготовленням гончарних виробів, вишивкою.


  1. Закріплення знань.

  • Які були сільські оселі?

  • Які меблі були в світлиці?

  • Яка функція печі?

  • Яка праця була у житлі?

  • Які домашні промисли?

Розгадайте ребуси:



100ю при 100лі.

піл’ч;




,,,,, черга
V.Підсумок уроку.

Поясніть зміст прислів’їв:




  1. Своя хата — своя правда, і сила, і воля.

  2. Своя хата краща від чужих палаців.

  3. Де мир і лад, там є в хаті благодать.




  1. Нова хата — велика витрата.

  2. У веселій хаті веселі люди.

  3. Хату руки держать.

  4. Чим хата багата, тим і рада.

  5. У своїй хаті кожний пан.

  6. Чужа хата — гірше ката.

  1. Де багато господинь, там хата не

метена.

  1. Не дім господаря красить, а господар

дім.

  1. Лінивий господар і в своїй хаті змокне.

Своя мазанка ліпша чужої світлиці

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка