Конкурс «Початкова школа XXI століття»



Сторінка16/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.94 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16
Тема 8. Оспівування України, її історії кобзарями, лірниками. Т. Г. Шевченко – великий співець України.

Мета. Ознайомлення учнів з оспівуванням історії України кобзарями, лірниками, глибше ознайомити дітей з життям та творчістю українського народного поета Т.Г. Шевченка; сприяти національному вихованню учнів; формувати почуття гордості за Україну.

Обладнання. Портрет Т.Г.Шевченка, книга «Кобзар», малюнки учнів до творів Т.Г.Шевченка.

Хід уроку

  1. Актуалізація опорних знань.

  1. Хто такі кобзарі, лірники?

  2. Кого наш народ називає великим Козарем?

  1. Мотивація навчальної діяльності.

Як ви, діти, думаєте, ми повинні знати по тих героїв, які все своє життя присвятили боротьбі за краще майбуття свого народу? (Відповіді учнів).

Дійсно, хто не знає свого минулого, той не варти свого майбутнього.



  1. Повідомлення теми і мети заняття.

  2. Основна частина уроку.

  1. Вступне слово вчителя.

Козацьку славу, поховану в козацьких могилах, рознесли «по всій Україні» сліпі кобзарі, бандуристи, лірники. Сліпці, а душею – всевидющі. Тому й стали вони в Україні символом волелюбності й правди. Кобзарі мандрували від села до села, від міста до міста. Вони виконували переважно, народні думи, хоч дехто з них творив і власні. Українські думи виховували громадян у дусі волелюбності, патріотизму, звитяги. Прихід у село чи місто народного співця завжди ставав великим святом: і молоді, і старі, покинувши всі справи, збігалися послухати його виконанні народні шедеври. Та співці не просто виконували думи про січі і поєдинки, про неволю і втечу з каторги. Вони намагалися прищепити юнакам, дівчатам, дітям думку, що й у найскладнішій ситуації людина не має права втрачати віри в Бога, забувати батьківську науку, материнську ласку, бо як тільки знехтує цими цінностями, буде покарана Всевишнім і відторгнута громадою.

Під час визвольної селянської боротьби народні співці підтримували бойовий дух, спонукали до помсти ворогам, за що кобзарів грізно карали. Їх страчували, відрубували їм пальці або й руки, трощили їхні інструменти.

У Запорізькій Січі існувало кілька шкіл, серед них – і кобзарська. Є історична згадка, що тут навіть формували кобзарську сотню, яку складали співці, що під час бою вміли застосувати шаблю і пістоль. Одного разу в лютій січі між козаками та яничарами ніяк не могла вирішитися доля перемоги. Тоді гетьман дав наказ кобзарській сотні підтримати вояків. Як заграли кобзарі з чином, свистом, під градом стріл та куль «Метелицю», смертельно втомлених цілодобовою січчю козаків наче хто підмінив. Де й сили взялися для атаки, тож турки не витримали навального удару і в паніці кинулися навтьоки.

Відомими кобзарями, що навіки уславили свої імена відданим служінням музі та народу, були Остап Вересай, брати Іван та Михайло Кравченки, Гнат Гончаренко, Терешко Пархоменко, Федір Кушнерик, Іван Круковський, Єгор Мовчан.

Тарас Шевченко високо підносить кобзаря, як ідеала народного співця. Образ кобзаря оспіваний Шевченком у «Катерині» («Ішов козак до Києва…», «Старий кобзар Ісуса співає») у «Тарасовій ночі» («На розпутті кобзар сидить і на кобзі грає»), у «Мар'яні – черниці» («Аж ось з хлопцем старий кобзар в село шкандибає»), у «Гайдамаках», «Невольнику» та інших творах.

Не випадково свою першу збірку поезій Тарас Шевченко назвав «Кобзар», а згодом і самого поета народ з пошаною і гордістю почав називати Кобзарем.



  1. Розповідь по Шевченка.

Учень 1:

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в Моринцях коло Києва. Його родичі були вбогі селяни, кріпаки в пана Енгельгарда. Коли йому було 9 років, померла його мати, а батько оженився вдруге й Тарас дістав лиху мачуху. А через 3 роки помер і рідний батько. Круглим сиротою почав шукати Тарас добрих людей, щоб добра навчили, бо змалку дуже горнувся до науки. Вивчившись у дяка читати й писати – пішов по селах шукати майстра – маляра, бо дуже хотів учитися малювати. Тарас пішов просити пана дозволу вчитися, а цей узяв його до себе за слугу. Та дізнавшись, що в Тараса є хист о малярства, віддав його на науку до маляра, щоб потім з цього мати собі заробіток. Але доля розпорядилася інакше.

Учень 2:

Доля привела 17 – річного Тараса до Петербурга, де він познайомився з малярем – українцем Сошенком, який подбав про те, щоб добрі люди викупили Тараса з кріпацтва. Так Тарас став у 1838 році вільним. Він закінчив Академію Мистецтв, здобув освіту і став присвячувати свій талант рідному народу. В 1840 році вийшла перша книжка його поезій «Кобзар».

Та недовго довелося Шевченкові бути на волі. В 1847 році його заарештували разом з іншими свідомими українцями, членами «Кирило – Мефодіїївського Братства». Це братство ставило собі за мету: утворити вільну українську державу союзі з іншими слов'янськими народами; скасувати кріпацтво й панщину й ширити освіту в народі.

Учень 3:


10 років заслання підірвало здоров'я Шевченка. Йому тут заборонялося писати й малювати. Знеможений і хворий в 1857 році повернувся Шевченко до Петербурга. Уже будучи хворим, видав український буквар для недільних шкіл, планував видати ряд підручників.

Помер Т.Шевченко 10 березня 1861 року. Його поховали на смоленському кладовищі в Санкт – Петербурзі. Але у травні цього року тіло великого кобзаря було перевезене в Україну. З того часу 22 травня – День пам'яті поета, день національного трауру України.

Учень 4:

Всього 9 років поет був вільним. Однак і цих років вистачило поету, щоб на всю Україну блиснув його могутній талант, те велике світло, що показало народові шлях до вільного життя. Його «Кобзар» скоро став найулюбленішою книгою кожного свідомого українця на всіх землях, де тільки живуть українці. А разом з «Кобзарем» стали ширитися ті думки, що висловлені в творах Тараса. І за той час, коли Тарас у неволі мусив замовкнути, його «Кобзар» робив своє діло: пробуджував народну свідомість. Бо в «Кобзарі» вичитали прибиті й пригноблені та поневолені українці давню славу історію свого народу.

Учень 5:

Але Шевченко представив у «Кобзарі» не тільки славу давніх днів. Він вчив і показував, як і що робити, щоб давню славу повернути. Він кинув своє могуче слово: «Борітеся, поборете!» - він сказав: «Учітеся, брати мої!» - він кликав: «Обніміте, брати мої,найменшого брата!»… І власне є найважливіші заповіти, що їх лишив по собі цей найбільший поет України.

Учень 6:

Був Тарас Шевченко і на Рівненщині. Він здійснив свою подорож по нашому краю у другій декаді жовтня 1846 року, направляючись до поля Берестецької битви. Його шлях проліг через Корець, Острог, Гільчу, Варковичі, Дубне, Вербу, Пляшеву. Пізніше поет згадує нашу місцевість, описує події, які тут вібувалися, в своїх творах «Варнак», «Гайдамаки».



  1. Демонстрація малюнків і читання творів Шевченка учням.

  2. Кросворд «Чи знаєте ви твори Шевченка?»

По горизонталі:

  1. Н




    5
















    7







    1











































    6













    2


























































    3




































































































    4

















    еначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє … лани, гаї, сади!

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до … (води).



  1. Дивлюсь, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце … (зустрічає).


  1. Не називаю її раєм

Тії хатиночки у … (гаї).

  1. Тече вода з – під явора

Яром на долину

Пишається над водою

Червона … (калина).

По вертикалі:



  1. На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина … (годувать).


  1. Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи … (дівчата).


  1. В лиху годину,

Якось недавно довелось

Мені з’їхати в … (Україну).



  1. Підсумок заняття.

Велика заслуга Тараса Шевченка в тому, що він своїм геніальнім талантом збудив віру і надію в українського народу на всіх його землях і вчив народ як треба боротися. Його заповіти безсмертні. Тільки треба всім нам вчитися, єднатися і боротися – а добра доля прийде до нас.

  1. Творче завдання.

Підготувати повідомлення про історичні місця рідного краю.

Тема 9. Екскурсія історичними місцями рідного краю.

Мета. Познайомити учнів з історичними місцями рідного краю часів Великої Вітчизняної війни, виховувати почуття вдячності, шани і поваги до захисників Вітчизни.

Обладнання. Путівник «Рівненський краєзнавчий музей», фотографії, газети «Володимирецький вісник».

Хід заняття

  1. Актуалізація опорних знань.

  1. Коли відбулася Велика Вітчизняна війна?

  2. Хто з ваших рідних брав участь у цій віні?

  3. Що це була за війна?

  1. Мотивація навчальної діяльності.

  2. Повідомлення теми і мети заняття.

  3. Основна частина заняття.

  1. Історична довідка.

Відтоді минуло понад шістдесят років. Але недільний червневий день 1941 року і досі у всіх подробицях пам’ятають люди старого покоління. Про це пам’ятає історія. Саме у цей день на нашу мирну країну напала фашистська Німеччина. У страшній війні 1941 – 1945 років Україна втратила кожного шостого жителя. Тільки на території України в руїни і згарища було перетворено 714 міст і 28 тисяч сіл.1418 днів та ночей йшли воїни вогняними дорогами війни: на фронті – солдати, а в тилу – партизани.

За Батьківщину у боях вмирали

Однаково дорослі і малі.

(М. Познанська)

Рівненська область була однією з перших областей, на яку впали фашистські бомби. З перших днів війни вона стала місцем кровопролитних боїв. Ще о 4 годині 25 хвилин 22 червня 1941 р. у небі Рівненщини здійснив свій подвиг відважний льотчик Іван Іванович Іванов – нехтуючи життям, він таранив фашистський винищувач. За цей подвиг І.І.Іванову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Танкіст Олександр Федорович Фролов на Рівненщині здійснив танковий таран, а два безстрашних танкісти О.О.Голіков і П.І.Абрамов кілька годин вели нерівний бій з фашистами у Ровно і загинули смертю героїв.

Воїни мужньо захищали свою Вітчизну. Проте вони не змогли зупинити багатотисячну орду озброєних до зубів фашистів. 28 червня 1941р. гітлерівці загарбали Ровно. Вони оголосили місто центром «рейхскомісаріату України». Тут розмістилася резиденція кривавого ката українського народу Е.Коха. Гітлерівці на тимчасово окупованій території Рівненщини ввели так званий «новий порядок». Що це за порядок – свідчать такі цифри: тільки на Рівнещині фашисти знищили близько 160 тисяч невинних людей, понад 23 тисячі вивезли у рабство в Німеччину, спалили і пограбували сотні сіл та міст області.

Не минуло страшне лихоліття і нашого Володимирецького району. В нашому районі загинуло понад 8 тисяч чоловік; з них більше двох з половиною тисяч не повернулися до рідних домівок із фронту. За звільнення нашого краю полягло 413 солдатів і партизанів, а на фашистську каторгу потрапило маже 10 тисяч наших земляків. Майже 5 тисяч євреїв лягли в сиру землю в нашому районі. Іна сьогоднішньому занятті ми зробимо заочну подорож тільки по деяких місцях, які є свідками тих подій.

Зупинка 1. Партизанська.

В роки війни партизанський рух набрав такого розмаху, що гітлерівці змушені були застосувати проти народних месників, навіть літаки і танки. Але здолати партизанів вони не змогли. Народні месники знищували бойову силу і техніку ворога, зривали мости, руйнували залізниці, пускали під укіс німецькі військові ешелони.

В роки війни в лісах між селами Озірці та Лубна в урочищі Углове за 8 км. від Лубна, яке до 1962 року відносилось до Рівненської області, була стоянка Волинського підпільного обкому КП України і штабу партизанського з'єднання О.Ф. Федорова. Це місце було названо Федоровим «Лісоградом».

Поблизу села Озірці (-18км.) знаходиться стоянка партизанського загону Героя Радянького Союзу Антона Петровича Бринського. В Озерецькій школі є куточок з фотографіями про дії партизан в роки війни. Серед цих фотографій є і фото піонера Спиридона Федоровича Гнатюка, партизанського зв’язкового, місцевого жителя. Виконуючи завдання командування загону, як зв’язківець він пішов у селище Маневичі, де був схоплений карателями. На допиті вороги від нього нічого не добились. Після жорстоких тортур вони його живцем закопали в землю. Про подвиг Спиридона Гнатюка письменник Віктор Кава написав книгу «Червона вулиця», яка вийшла в серії «Юні герої». Місце стоянки називають в народі Сузанкою. В 1987 р. були проведені значні роботи по реставрації землянок, благоустрою поляни, споруджено монументи, закладено алею Партизанської слави із дубів. З самого початку алеї дубки посадили дочки А.П.Бринського Валентина І Тетяна, а далі колишні партизани. Неподалік збудовано альтанку, будиночок для туристів, лавки, колодязь із свіжою холодною водою. Реставровані землянки мають вигляд і обстановку як це було в роки війни. Біля штабної землянки росте дуб, якому більше 600 років, а на ньому вивішена плита із словами «Клятви партизана»: «…За спалені міста і села, за смерть жінок і дітей наших, за тортури населення і знущання над моїм народом, я клянусь мстити ворогу жорстоко, безпощадно… Клянусь, що не випущу із рук зброї, коли останній фашистський гад на нашій землі не буде знищений…»



Зупинка 2. Висота 193.

28 січня 1944 року на лінії Рафалівка – Маюничі фашистський танковий кулак звівся проти радянського кавалерійського ескадрону. В критичний момент бою за висоту, коли фашисти направили проти 58 захисників 16танків, воїни Віктор Єршов і Неймаджан Хакімов, яким виповнилося тільки по 20 років, обв’язавшись гранатами, кинулись під гусениці фашистських «тигрів». Обидва танки були підірвані, а решта зупинилась. В цей момент до захисників висоти підоспіла допомога. Успіх бою було забезпечено. За героїчний подвиг Єршову і Хакімову Указом Президії Верховної Ради СРСР посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На місці подвигу збудовано пам’ятник, на якому є меморіальна плита, де золотом викарбувані слова:

«На цьому місці, в січні 1944 року, бійці 115 гвардійського кавалерійського полку вели запеклі бої з німецько-фашистськими загарбниками.

В одному з боїв 28 січня 1944 року гвардії старший сержант Неймаджан Хакімов і рядовий Віктор Єршов, обороняючи висоту 193, обв’язалися гранатами і кинулись під ворожі танки, чим здійснили небачений героїчний подвиг.»

Всього на плиті викарбувано 20 імен офіцерів і рядових воїнів.

Зупинка 3. 9 – й кілометр траси Володимирець – Антонівка.

Тихо тут і моторошно. Тільки птах у верховітті подекуди нагадують, що це вже ліс. Там, де поле було, стоять півстолітні сосни. За десятиліття покрився мохом сад. І місце, де стояла хата, зайняла поросля лісу-самосійки. Там повіддаль теж стояв дім – пагорб засвідчує. А ще трішечки уперед був – заводський млин. Туди з усіх усюд люди звозили зерно і мололи на хліб. Подейкують: не жорна а справжній механізм петлював муку. Їхали сюди люди із Жовкинь та Антонівки, Майдана та Янувки, Тулька і Видимира.

Тут колись було село Поросля. Польське село, бо жили тут переважно мазуру. Люди працьовиті, шановані. Жили в злагоді із сусідами. Одні в одних вчилися господарювати і допомагати один одному. У свята християнські – не працювали й поляки. У свята католиків – празнував люд вкраїнський. Шанувалися празники єврейські, і знали всі, коли свято в німецьких колоністів. Так було до війни. Та за одну ніч війни села не стало. 14 лютого 1943 року в селі Поросля було спалено 23 господи та закатовано понад 250 чоловік. Семеро дітей спасли жителі села Жовкині. На місці трагедії встановлено пам’ятний хрест загиблим.

Зупинка 4. Бахова гора.

У серпні 1942 року фашисти організували в Рафалівці Єврейське гетто, куди зігнали до трьох тисяч чоловік. Відповідно до наказу окружного командування про масовий розстріл всіх євреїв, тут було зібрано єврейське населення навколишніх сіл. 29 серпня у Рафалівку прибув спеціальний каральний загін чисельністю до батальйону.

Свідком цих страшних подій є Варвара Савівна Скібчик, жителька села Заболоття. Вона згадує:

- До хати завітали непрохані гості і загадали батькові підготувати на ранок підводу для перевезення німецьких солдатів з Полонного в Рафалівку.

На другий день до мосту через Стир, де стояв німецький гарнізон, на возі підїхала я, 13 – річна Варя. На фіру повантажили кулемет, і разом із сімома солдатами та перекладачем я повезла його в Рафалівку до комендатури. Там приєдналися інші підводи з німцями та поліцаями, і ми відправилися по дорозі на Суховолю. Не доїжджаючи до села, повернули в ліс. Розвантажилися, розпрягли коней і прив’язали їх до сосен. Мені наказали бути на возі. Я звернула увагу на свіжовикопані рови.

Через якийсь час почувся гомін. На галявину витягнулась велика колона людей,серед яких було багато матерів з малими дітьми на руках. Це були євреї з Рафалівського гетто. Їх примусили роздягнутись і партіями шикували над ровами. Враз громом вдарили постріли, піднявся крик, стогін, плач. Люди падали в яму, як підрізані. Деякі з тих, що впали, були ще живими. Падали мертві жінки з живими дітками на руках. Коли уся колона людей була розстріляна, на дорозі з'явилася ще одна. Фашисти знову почали стріляти…

- А потім, коли всі люди вже були в ямі, німці пригнали якихось чоловіків, взяли їх під приціл та примусили закидати яму землею, з якої ще чувся стогін і плач.
Зупинка 5. Смолярня.

У серпні 1942 року окпанти вчинили у Володимирці криваву бойню, винищивши за день понад дві тисячі євреїв з Володимирця та навколишніх сіл. Під дулами німецьких автоматів і поліцейських карабінів було вирито чотири величезні ями на Смолярні. В яму попадали живі і мертві. Кров розстріляних сочилася крізь пісок могил, де довго ще ворушилася земля над тілами убитих.

Зокрема, в Довговолі фашистами знищено майже все єврейське населення – 18 жителів. Німці спалили будинок Логацького Мефодія за те, що він дав притулок євреям. А сам він був розстріляний.

В урочищі «Смолярня», що за кілометр від райцентру, на місці масових розстрілів поставлено пам’ятник. На ньому зокрема сказано: «Тут у 1942 році німецько-фашистськими загарбниками замордовано біля трьох тисяч громадян.»



Зупинка 6. Пам'ять.

Квітень 13-те, четвер. Урочище Смолярня під Володимирцем. Візит пам'яті ізраїльської делегації на братську могилу, де упокоївся крах предків. Хтось урочисто зачитує карбовані у камені слова скорботи і перестороги майбутнім поколінням. Тихо падає холодний весняний дощ…

Говорить Йосиф Сусель:

- Сьогодні ми висадили у Володимирець десант із Ізраїлю. Приїхало сюди 15 чоловік, які хочуть дізнатися більше про своє родове коріння. В селі Довговоля народився мій батько Яккель Сусель та тітка Яффа Сусель. Під час війни тітку з усією сім’єю кинули в гетто, але їй вдалося втекти. Вона два роки переховувалась в лісах, час від часу навідуючись в навколишні села, де добрі люди не лише допомагали продуктами, а й часто переховували таких от втікачів-євреїв. В 46-му тітка виїхала в Ізраїль, де живе й понині. Там народилися троє дітей, 9 внуків і всі вони хотіли бачити свою вкраїнську батьківщину, поїхати туди, де народилася їх мати й бабуся.

Далекі гості зустрілися з очевидцями у Володимирці, побували в Довговолі, де їм показали місце батьківського будинку та інші пам’ятні місця.


  1. Підсумок заняття.

Історію ніхто не перепише. Зведених зі світу не повернеш. Але повинні всі пам’ятати, що для землі, трави і квітів – немає національності. Вони однаково цвітуть для єврея і поляка, німця і українця, росіянина і латиша. Над всіма людьми простягнулося одне синє небо, одне ясне сонце, і ділити їх – гріх та абсурд.

Говорять, догляд за могилами покійних родичів – данина Богу. Догляд і пошана чужих – подвійна Божа благодать.



Навчально-методичний посібник
Рахуба Галина Іванівна

Вави люк Наталія Василівна

Ващишина Марія Павлівна

Войтович Надія Іванівна

Кисіль Галина Василівна

Левкович Уляна Вікторівна

Сяська Любов Олександрівна
ІСТОРІЯ РІДНОГО КРАЮ

ФАКУЛЬТАТИВНИЙ КУРС ДЛЯ УЧНІВ 2-4 КЛАСІВ
Упорядник – М.В.Репетуха

34360, Рівненська обл.., Володимирецький р-н, с.Довговоля,

вул.. Шевченка,19-в, методичний кабінет

Тел. (03634) 37315




1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка