Конкурсна робота на кращий проект моделі навчального закладу Зміст



Сторінка3/8
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Казки та оповідання про красу

Все співає в лісі


Весною ми ходили до лісу. Зійшло сонце, подихнув легенький вітерець, і всі дерева в лісі заспівали. Кожне співало свою пісню.

Берізка співала ніжну пісню. Слухали цей спів, хотілось підійти до білокорої красуні, обняти її.

Дуб співав мужньо пісню. Коли ми слухали цей спів, нам хотілося бути сильними, відважними.

Верба, що схилилась над ставом, співала задумливу пісню.

Прислухаючись до цього співу, ми думали, що прийде осінь, та й осиплеться листячко з дерев.

Горобина співала тривожну пісню. Від цього співу набігла думка про темну ніч і бурхливу грозу, від якої гнеться тонка горобина, шукаючи захисту.

Ось які пісні ми почули в лісі.
Квітка сонця

На високому стеблі – велика квітка із золотими пелюстками. Вона


схожа на сонце. Тому й називають квітку соняшником.

Спить уночі соняшник, схиливши золоті пелюстки.

Та як тільки сходить ранкова зоря, пелюстки тремтять. То соняшник
жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилось із-за обрію. Соняшник
повертає до нього свою золоту голівку й дивиться, дивиться на червоне
вогняне коло. Усміхається соняшник до сонця, радіє, вітає його:

- Добрий день, сонечку, я так довго чекав тебе!

Сонце піднімається все вище й вище, пливе по небу. І соняшник
повертає за ним свою золоту голівку. Ось воно вже заходить за обрій, і соняшник востаннє усміхається його золотому промінню.
Хлопчик хотів приголубити сніжинку

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була легка, ніжна, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.

На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги, і її затопчуть».

Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати.

Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.
Як дзвенять сніжинки

Це було зимового вечора. Сонце сховалось за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі.

Раптом із півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаюсь до тихого снігопаду й чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.

Що воно дзвонить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте в нас на шкільному подвір'ї. Вслухаюся й дивуюся.

То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до другої, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять, аж місяць прислухається.
Я вирощу внучку, дідусю

У садку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає дідуся:


— Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?
— З кісточки виросла, — відповів дідусь.
— То це донька старої вишні?
— Так, донька.
— А внучка у старої вишні буде?
— Буде, Олесю, — відповів дідусь, — якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку — то з кісточки її виросте внучка старої вишні.
Олесь задумався.
— Я вирощу внучку старої вишні, — сказав Олесь.

Найгарніше і найпотворніше.

Марія Іванівна сказала нам:

— Діти, подумайте, що вам здається найгарнішим у світі й що — найпотворнішим.

Подумайте й напишіть про це твір. Довго я думала, що ж найгарніше.

Найгарніше — це тендітні квіточки конвалії. Вони такі ніжні й ласкаві. Вони радіють, що на небі сонце. Коли дивишся на ці квітки, стає радісно. Хочеться зробити щось добре. І ще хочеться, щоб люди говорили про тебе, що ти гарна, слухняна дівчина, добра материна й батькова дочка.

Найгарніше — це коли люди роблять одне одному добро.

Раз було таке. Біля високого дерева на лавочці сидів старий дідусь. Він їхав автобусом і йому стало погано. Вийшов дідусь із автобуса та й сидить на лавочці. Мама запросила його додому, дала ліків, нагодувала. Дідусь відпочив, а наступного дня поїхав додому. Він їхав од сина.

А найпотворніше було ось що. В одного хлопчика померла бабуся. Стара-престара, їй дев’яносто років. І він не пішов на похорон. Та й коли хворіла — він її не провідував. Невже йому ото не боліло? Найпотворніше, коли людина стає зла, безсердечна.



Горобчик і вогонь.

Стара Горобчиха дозволила нарешті своєму маленькому синочку вилетіти із гнізда. Зрадів Горобчик, вилетів, пурхає та все матір питає:


—А це що? А то що таке?
Пояснила йому мати, що таке зем¬ля, трава, дерева, кури, гуси, ставок. Та ось Горобчик побачив у небі величезну вогненну кулю й питає матір:
— А це що?
— Це Сонце,— каже Горобчиха.— Воно світле і тепле.
— А що таке Сонце? — знову питає невгамовний Горобчик.
— Ну, навіщо тобі все це знати? — буркотливо відповідає мудра Горобчиха.— Це Вогонь.
— А мені хочеться знати, що таке Вогонь,— зацвірінчав Горобчик і полинув усе вгору і вгору — до Сонця. Линув, поки аж обпалив тоненьке пір'я своїх крилець.
Наполохався й повернувся додому. Мати чекала вже його ні жива ні мертва.
— Ну, тепер я знаю, що таке Вогонь,— сказав Горо

Соловей і жук.
У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.
А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.
Соловей припинив свою пісню та й каже:
—    Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.
Жук гідно відповів:
—    Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.
—    Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей.— Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.
Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:
—    Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов'я чи Жука?
—    Хай собі будуть і Соловей, і Жук,— відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?бчик

Казки та оповідання про добро
Яблуко в осінньому саду
Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
- Як воно тут збереглося? - з подивом запитала Оля.
- Зараз ми його зірвемо, - сказала Ніна і зірвала яблуко.
Кожній хотілося потримати його в руках.
Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:
- Хай тобі буде яблуко, Ніно...
Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:
- Хай тобі буде яблуко, Олю...
Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість. Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.
Зайчик та горобина
Засипало снігом землю. Нема чого їсти зайчикові. Побачив зайчик червоні ягоди на горобині. Бігає навколо дерева, а ягоди — високо. Просить зайчик: «Дай мені, горобино, одне гроно ягідок».
А горобина й каже: «Попроси вітра, він і відірве».
Попросив зайчик вітра. Прилетів вітер, гойдає, трусить горобину. Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. їсть зайчик ягоди, дякує вітрові.

Сьома дочка

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.


Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучили за матір'ю.
— Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.
— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, — промовила друга дочка.
— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, — сказала третя.
— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.
— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — мовила п'ята.
— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці — помити ноги.
Добре слово

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".

Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало - дівчинка вже ледве вставала з ліжка.

Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:

- Чогось їй не вистачає. А чого - і сам не можу зрозуміти.

Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі - столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.

Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:

- Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці - щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.

Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.

- Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.


Прогулянка до лісу
Одного вихідного дня пішли в ліс всією сім'єю батько, мати, п'ятикласник Толя й чотирирічний Саша. У лісі було гарно і весело. Бать¬ки показали дітям галявину, на якій цвіли конвалії. Поряд із галявиною ріс кущ шипшини. В ньому зацвіла перша квітка — запашна рожева. Вся сім'я сіла під кущем. Батько читав цікаву книжку. Раптом загримів грім, упали перші великі краплини, а потім полив дощ як із відра.
Тато віддав свій плащ мамі, і дощ їй був не страшний.
Мама віддала свій плащ Толі, і йому дощ був не страшний
Толя віддав свій плащ Саші, і дощ йому був не страшний.
Саша запитав:
— Мамо, чому це так: вам віддав свій плащ тато, Толі віддали свій плащ ви, а мене накрив своїм плащем Толя? Чому кожен не надів свій плащ?
— Кожний повинен захищати того, хто слабший, — відповіла мама.
— А я чому нікого не захищаю? — запитав Саша. — Отже, я — слабший?
— Якщо ти нікого не захищаєш, ти справді найслабший, — усміхаючись, відповіла мама.
— Але я не хочу бути найслабшим! — рішуче сказав Саша.
Він підійшов до куща шипшини, відгорнув полу плаща і накрив рожеву квітку: злива вже відірвала дві пелюстки, квітка поникла — слабка, беззахисна.
— Тепер я не найслабший, мамо? — запитав Саша.
— Так, тепер ти сильний і мужній, — відповіла мати.
В кого радість, а в кого горе.

П’ятикласники зібрались їхати на екскурсію до Канева. Раділи діти: багато побачать нового, цікавого. Побувають на могилі Тараса Шевченка.

Збиралася їхати й Галя. Та ось у неї тяжко захворіла мама. Приходить Галя до школи заплакана.

— Чого це ти така сумна? — питають товариші.

— Мама дуже хвора. Не можу я поїхати на екскурсію.

Тяжко стало на душі в дітей. Як же можна радіти, веселитися, коли в товариша горе? І вирішили діти: почекаємо, поки в Галі одужає мама, тоді й поїдемо на екскурсію.

Минуло три тижні. Галина мама одужала — і весь клас поїхав на екскурсію.

Поїхала й Галя.

Коли в тебе радість, у другої людини може бути горе.

Розуміти чуже горе — велика людська краса.


Кошеня за пазухою

У класі тихо... Третьокласники самостійно розв’язують задачу.

Марія Миколаївна підійшла до Зіни. Дивним здалося їй, чому це дівчина заглядає собі за пазуху, щось ніби перекладає там з місця на місце. Учителька аж зворушилася, як на неї глянуло маленьке-маленьке кошеня. Визирнуло, побачило вчительку й заховалося.

Марія Миколаївна лагідно торкнулася Зіниного плеча й по-змовницькому підморгнула. Дівчина зрозуміла: вчителька знає про її таємницю. Вона почервоніла, засоромилася, глянула вчительці у вічі. Марія Миколаївна приклала палець до вуст і похитала головою. Мовляв, мовчи. Зіна зраділа...

Наступного дня Марія Миколаївна відкликала Зіну в куток коридору й питає:

— Навіщо ти його вчора приносила до школи?

— Ой, пробачте... Не було нікого дома... А воно боїться саме залишатись...
Щоб не наколовся

Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

Над акацією літає барвистий метелик. Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку — що ж тоді буде! Підійшла Зоя до акації. Зламала одну колючку, другу, третю.

Мама побачила й питає:

— Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?

— Щоб метелик не наколовся, — відповіла Зоя.



Майже чарівна розмова

Це було теплого сонячного дня. Все навкруги раділо весні. Квітнули сади, щебетали пташки. У блакитному небі летів журавлиний ключ. Десь весело дзюрчав весняний струмок. А під високою тополею на вулиці стояв маленький хлопчик і плакав. Він не бачив, як квітнуть сади. Він не чув, як щебечуть пташки. Небо здавалось йому не блакитним, а чорним. Журавлиний ключ здавався хлопчикові разком сльозин.

Люди йшли повз маленького хлопчика й не помічали, що він плаче.

Один дідусь побачив хлопчика, підійшов до нього, поклав йому руку на голову. Він довго щось хлопчикові говорив, щось його розпитував. Хлопчик крізь сльози щось розповідав дідусеві.

Так вони розмовляли з годину. І от хлопчик усміхнувся. Він побачив, як навкруги квітнуть сади. Він почув, як весело щебечуть пташки. У блакитному небі перед ним затремтів журавлиний ключ, і хлопчик подумав: а зараз весна!

Як то мило та гарно, коли хто осушить сльози на очах іншої людини й пробудить у неї усмішку.


Всі добрі люди — одна сім’я

У другому класі був урок малювання. Діти малювали ластівку.

У двері класу хтось постукав. Учитель відчинив двері. На порозі стояла заплакана жінка — мати маленької білокосої, синьоокої дівчинки Наталочки.

— Прошу вас, — сказала мати вчителеві, — відпустіть дочку з уроку. Бабуся померла.

Учитель підійшов до столу й тихо сказав:

— Діти, сталося велике горе. У Наталочки померла бабуся.

Наталочка зблідла. Очі її наповнилися сльозами. Вона схилилась на парту й тихо плакала.

— Іди, Наталочко, додому. По тебе мама прийшла.

Поки дівчинка збиралася додому, вчитель сказав:

— І в нас не буде сьогодні уроків. Бо в сім’ї нашій велике горе.

— Це ж у Наталоччиній сім’ї? — перепитав Микола.

— Ні, в нашій людській сім’ї, — сказав учитель. — Всі добрі люди — це одна сім’я. І коли хтось у нашій сім’ї помер — ми осиротіли.


Красиві слова і красиве діло

Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.

Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.

Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик.Незнайомий. Мабуть, з іншого села.Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.


І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:

— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...

Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:

— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі...

А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.

Гарні не красиві слова. Гарні — красиві діла.



Дідусева заповідь

Я навчаюсь у четвертому класі. На почесному місці в нас портрет мого дідуся Павла. Під портретом напис: «Він віддав своє життя за Батьківщину».

Із розповідей мами, бабусі я знаю, що дідусь мій був розвідник. Він поліг смертю героя далеко на Заході, в Карпатських горах.

Наближався день пам’яті мого дідуся. Щороку в цей день бабуся приносить до дідусевого портрета букет квітів. А цієї весни і я виплекав білі квіточки абрикоси й поніс їх раненько в школу. У школі ще нікого не було. Я поставив квіти біля портрета. Сів за парту. Коли це бачу: дідусь усміхнувся.

— Дідусю, — попросив я, — скажіть, будь ласка, ким мені бути? Мені й льотчиком хочеться стати, й агрономом, і лікарем. Ким мені бути?

— Будь патріотом, — почув я голос дідуся. — Це найголовніше.

На кладці.

Через річку кладка. Така вузенька, що тільки один може перейти, а двом тісно. І розминутись ніяк.

З одного берега по кладці йде чоловік у білій сорочці. Йде і весело співає. З другого берега по кладці йде чоловік у чорній сорочці. Йде, схиливши голову, сумний, невеселий.

Зійшлися на середині річки. Чоловік у чорній сорочці каже:

— Я дуже поспішаю, дай мені дорогу, повернись на берег, а потім перейдеш річку.

— Куди ж ти поспішаєш? — запитав чоловік у білій сорочці.

У мене вдома велике горе. Син помер.

— Я теж поспішаю, — сказав чоловік у білій сорочці.

— Куди ж ти поспішаєш?

— У мене вдома велика радість. Син народився.

Довго стояли мовчки на кладці обидва чоловіки, дивилися в очі один одному.

Потім чоловік у білій сорочці тихо сказав:

— Тобі треба бути вдома швидше.

Сказав це чоловік у білій сорочці, повернувся назад і пішов на берег — куди треба йти чоловікові в чорній сорочці


Скажи людині: «Здрастуйте!».

Лісовою стежечкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко стукає дятел та лісовий струмочок дзюрчить у лісовій гущині.

Аж тут син побачив: назустріч їм іде бабуся з ціпком.

— Тату, куди вона йде? — питає син.

— Зустрічати або проводжати, — каже батько й усміхається. Ось як ми зустрінемося з нею, ти скажи їй одне-однісіньке слово: «Здрастуйте!»

— Навіщо ж їй казати це слово? — дивується син. — Вона ж зовсім нам незнайома.

— А ось зустрінемось, скажемо їй це слово, тоді й побачиш навіщо. Побачиш, що станеться.

Ось і бабуся.

— Здрастуйте! — каже син.

— Здрастуйте! — каже батько.

— Здрастуйте! — каже бабуся й усміхається.

І хлопчик тоді здивувався: усе довкола змінилося. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттями дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. В кущах заспівали пташки — раніше їх і не чути було.

На душі в хлопчика легко-легко стало.

— Чому це воно так? — питається син.

— Бо ми сказали людині: «Здрастуйте!»

Чому голуби до Олега прилетіли

Серед подвір’я маленької сільської школи на високому стовпі стоїть гарненька дерев’яна хатка. З віконцями й дверима, наче справжня. Живуть у ній голуби.

Щодня діти приносять їм їсти: хто пшеницю, хто хліб, а хто й гречку. Годують їх по черзі.

Чия черга наспіла годувати, той і гукає голубів до себе: гуль-гуль... Вони їдять, а наближатися до дітей бояться.

— Чого вони до рук не йдуть? — дивуються діти.

В останній день навчання вчителька сказала, щоб улітку теж по черзі приходили діти до школи й годували голубів.

Минуло літо. Настало перше вересня. Кожен, ідучи до школи, подумав про голубів: як вони там живуть? То кожен і набрав у кишеню якоїсь пашниці.

Ось і шкільне подвір’я.

Учитель каже:

— Розсиптеся, діти, на подвір’ї поодинці.

— Хочу побачити, хто годував голубів улітку.

Діти розсипалися на подвір’ї поодинці. Кожен став кликати: гуль-гуль... і пашницю посипати.

Знялись голуби зі своєї хатки й полетіли всі до Олега. Клюють зерно близько-близько від нього, один навіть на плече йому сів, другий на руку.

А інших дітей голуби немовби й не бачили.


Як ми знайшли гніздечко

Одного теплого весняного дня ми пішли до лісу. Дорогою притомилися, сіли перепочити. Сидимо біля куща. Коли це Оля тихенько шепоче:

— Дивіться, в кущі гніздо.

Бачимо: поруч, ось близенько, гніздечко. І пташка у ньому сидить: маленька, сіренька пташечка. Дивиться на нас червоними оченятами, немовби просить: ой, відійдіть од мене, не наближайтеся до мого гніздечка.

Ми не могли відвести очей від маленької пташечки. Але таки встали тихенько, відійшли в ліс та й посідали далеченько від гнізда. У нас полегшало на душі: ми не злякали пташки. Вона сидить у гнізді й дякує нам.
Їжачок і світлячок

Ішов лісом їжачок. Ніс яблуко на своїх голках. Раптом бачить – щось світиться, а то такий пеньок. «Дай, – думає їжачок, – візьму шматочок пенька, буду ввечері світити, бо діти маленькі в темряві бояться». Узяв він світлячка, приніс додому. Світліше стало в гнізді у їжачка. Дітки-їжаченята зраділи:

– Ой, як світло тепер у нас. Будемо малюнки розглядати.
Камінь

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.

Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати.

Тож і подумав:



  • А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!

Підняв камінь, кинув його в криницю; булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про пустощі.

Камінь упав на дно і забив джерело.

Вода перестала заповнювати криницю.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів у інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила прохолодна криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмари пилюки.

«Де ж воно все поділося?» – подумав дідусь.
Образливе слово

Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив Матір.

Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:

— Простіть мені, Мамо, за образливе слово.

— Прощаю, — сказала Мати й зітхнула.

— Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.

Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:

— Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.



Як здивувався Мурко

Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющивши очі, спить, поклав голову нп лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє.

На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, замовкло. Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.

Мурко відчув, що до нього хтось притуляється. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!

Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утеко, чи хай собі гріється?

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка